автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Традиции символизма в русской лирике постсимволизма

Полный текст автореферата диссертации по теме "Традиции символизма в русской лирике постсимволизма"

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису УДК 882-1

Беляева Ніна Вікторівна

ТРАДИЦІЇ СИМВОЛІЗМУ В РОСІЙСЬКІЙ ЛІРИЦІ ПОСТСИМВОЛІЗМУ

10.01.02 - Російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії російської літератури філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор кафедри історії російської літератури філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка Андрій Васильович Кулініч.

Офіційні опоненти: академік НАН України, доктор філологічних наук, радник директора Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України Ігор Олександрович Дзеверин,

кандидат філологічних наук,доцент кафедри зарубіжної літератури Київського педагогічного університету ім.М.Драгоманова Світлана Миколаївна Русова.

Провідна організація: Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича.

Захист відбудеться (В березня 1998 року на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.15. при Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, Київ-17, бульв. Т.Шевченка, 14, конференц-зал)^ 4Ц

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано лютого 1998.

Учений секретар Спеціалізованої вченої ради

Актуальність дослідження. Вивчення особливостей такого складного явища, як російський символізм, потребує сьогодні поєднання синхронічного та діахронічного аспектів дослідження, а також узагальнення різноманітних тенденцій, що з різних причин досі не стали загальноприйнятими у нашому літературознавстві.

У світовій літературі кінця ХІХ - першої третини XX ст. символізм став універсальним художнім надбанням. Він представлений в усіх сферах мистецтва багатьох національних культур. Продовжуючи класичні традиції літератури ХІХ ст., російські символісти Вяч. Іванов, Д.Мережковський, З.Гіппіус, Ф.Сологуб, М.Мінський, К.Бальмонт, В.Брюсов, А.Бєлий, О.Блок, Елліс (Кобилінський) першими серед представників модернізму висунули тезу про створення нової поетичної мови, чим започаткували естетичні пошуки літератури XX ст.

Символістам “старшого” та “молодшого” поколінь вдалося за досить короткий час створити надзвичайно розвинену та органічну жанрово-стилістичну систему. І вплив символізму саме як стилістичного явища становить важливу рису всього літературного процесу початку XX ст. Йдеться насамперед про творчість представників акмеїзму (М.Гумільов, А.Ахматова,

В.Нарбут, М.Зенкевич, О.Мандельштам) та футуризму (Д.Бурлюк,

В.Маяковський, Б.Лібіішць, В.Хлєбніков). Саме вони найбільш послідовно полемізували із символістами у питаннях теорії, але в той же час продуктивно впроваджували надбання символізму в своїй художній практиці.

Теоретики символізму намагалися поєднати найдавніші традиції звернення до символу як художньо-естетичного засобу, що склалися в дохристиянській обрядовій поезії та античній філософській думці, з найсучаснішими здобутками теорій Ф.Ніцше

та Вол.Соловйова. Референційність стверджує себе як провідна риса стилістичної моделі символізму.

Це й зумовлює актуальність дослідження даної системи референцій за її складом і вивчення процесуальних закономірностей референціювання з метою уточнення їхніх взаємовпливів та внутрішніх співвідношень.

Актуальність дослідження полягає також у необхідності сучасного потрактування співвідношення власне символістської та постсимволістської стилістики, розгляду досі не вивчених ЯВІИЦ російської поезії (що спричинене насамперед донедавнім існуванням ідеологічних заборон), визначення культурологічного статусу російського символізму в світовому контексті, поряд із загальнослов’янським та українським, що диктується розвитком літературознавства за останній час. •

Стан вивчення проблеми. До історії російського символізму дослідники традиційно зверталися здебільшого в площині таких аспектів:

1) як до частини історико-літературного процесу;

2) як до однієї з течій модерністського напрямку (поєднуючи історико-літературний та теоретичний підходи);

3) вивчаючи творчість окремих представників символізму;

4) вивчаючи окремі жанри, комплекси мотивів, образи, прийоми тощо (типологічний та структурний аспекти).

Зрозуміло також, що важливим є наявність, поряд із розвиненим метатекстом власне символістських творів, також великої кількості теоретичних розробок самих митців - В.Брюсова, Д.Мережковського, Вяч. Іванова, А.Бєлого, Елліса (Кобилінського); розвиток символізму з самого початку формував певний науково-аналітичний апарат.

з

Особливістю досліджуваного поетичного матеріалу є і багато в чому споріднений та взаємозумовлений процес розвитку філософсько-естетичної думки на початку XX ст. Представники російського філософського Ренесансу - від Вол.Соловйова до М.Бєрдяєва - перебували в постійному творчому змаганні з символістами-митцями. Величезне значення мають дослідження О.Лосева з історії та теорії символу, символізму та імені(“ономатодоксії”), який виходив із платонівського розуміння того, що “ім’я речі є сама річ”.1

Найменш вивченим на сьогоднішній день є перший, найбільш узагальнюючий аспект - типологія символізму як стилістичного явища. Існуючі концепції періодизації історії символізму досить суперечливі. Єдиним зразком усвідомлення феномена російського символізму після “кризи” 1910 року є періодизація австрійського вченого А.Ханзен-Льове, який запропонував парадигму стилістичних моделей символізму: пресимволізм, 1) “диявольський” (diabolisclier) символізм (18901900); 2) міфопоетичний символізм (1900-1910); 3) гротескно-карнавальний символізм (1910-1925); метасимволізм.2

І.П.Смирнов у монографії “Художественный смысл и эволюция поэтических систем” (М., 1977) застосовує системний підхід до вивчення символізму та визначає акмеїзм та футуризм як головні моделі постсимволізму. Згідно з концепцією всі інші стилістичні явища постсимволізму врешті-решт можна розглядати як варіанти цих основних моделей.

Багато методологічно цінних спостережень міститьтся в

■* Лосев А.Ф. Вещь и имя // Лосев А.Ф. Имя. - С.-Пб., 1997. -С. 177.

^ Hansen-Love A. Der Russische Symbolismus. System und Entfaltung der poetischen Motive.- I. B.: Diabolisclier Symbolismus.- Wien, 1989.- S. 16-17.

розробках З.Мінц, яка однією з перших дослідила типологію пресимволістських явищ (багато з них пов”язані з літературним життям Києва), визначила співвідношення першого (“старші символісти”) та другого (“молодші символісти”) етапів історії символізму.

Про деякі закономірності стильового розвитку символізму йдеться у дослідженні О.Єрмілової “Теория и образный мир русского символизма” (М., 1987), але дослідниця не виходить за межі обраного жанру (“нариси”).

Монографія А.Кулініча “Традиции и новаторство в русской советской поэзии 20-х годов” (К., 1967) досі залишається найповнішою за обсягом залученого матеріалу, - автор постійно звертається до попередніх періодів та явищ російської поезії, розширюючи хронологію дослідження.

Аналіз творчості окремих поетів міститься у працях

С.Аверінцева, К.Азадовського, X.Барана, З.Бараньскі, О.Білецького, Г.Бобілевіч, М.Богомолова, С.Бураго, М.Гаспарова, П.Громова, М.Гудзія, Л.Долгополова, Ю.Еткінда, А.Лаврова, Г.Лангер, Р.Лахман, КХЛотмана, Д.Максімова, В.Маркова, О.Матіч, Т.Нікольської, Н.Нільсона, В.Орлова, І.Паперно, К.Поморської, О.Ронена, В.Сапогова, Н.Соколової, Р.Тименчика, А.Федорова, Й.Хольтхузена, Е. Чістякової, С.Чоран, Ю.Чумакова та ін. Найбільш повно з’ясованими в русистиці є особливості творчого доробку

О.Блока та В.Брюсова, чимало також зроблено останнім часом для висвітлення творчого шляху А. Белого та Вяч. Іванова. Набагато менще-досліджено поезію, прозу та драматургію Ф.Сологуба і Д.Мережковського, явно недостатню увагу привертала до себе в сучасному літературознавстві спадщина К.Бальмонта, Г.Чулкова та Елліса (Кобилінського), не кажучи вже про творчість

К.Фофанова, К.Льдова, І.Коневського (Ореуса), С.Соловйова.

Історико-літературні огляди та академічні курси історії російської літератури здебільшого обминають постсимволізм та метасимволізм, хоча деякі спостереження щодо впливу творчості окремих символістів на поезію XX ст. враховуються. В “Истории всемирной литературы” тільки зазначається важливість подальшого (тобто після 1910 р.) розгляду символістських явищ3. Такий підхід виявився домінуючим завдяки вживанню соціологічних критеріїв аналізу (в той же час, наприклад, історія українського символізму розглядається в широкому контексті модерністських явищ із констатацією періоду пансимволізму)'*.

Таким чином, наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що співвідношення стилістичних систем символізму та постсимволізму розглядається в ній як система метатекстових моделей. Разом із творами О.Блока, В.Брюсова, А.Бєлого, Вяч.Іванова, Ф.Сологуба проаналізовано велику кількість маловідомих текстів, що дозволяє уточнити історико-літературні параметри російського символізму, висвітлити ряд питань теорії вірша, а також указати на важливі особливості символістської поетики.

Мета і завдання дисертації. Головною її метою є дослідження розвитку стилістичної системи російського символізму у співвідношенні з попередніми та наступними етапами в контексті

3 Корецкая И.В Скмволизм//История всемирной литературы в 9 тт.- Т. 8,- М., 1994.- С. 78.

4 Наливайко Д. Спільність і своєрідність: українська література в контексті європейського літературного контексту. - К., 1988; Вервес Г. Український авангардизм у контексті європейського (серед маніфестів і програм). - К., 1990; Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”.- Львів, 1995; Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.-К., 1997; Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація,- Львів, 1997.

споріднених явищ інших європейських літератур, передовсім на рівні метатексту, адже для символізму як стилістичної формації саме метатекст має винятково важливе значення.

Робота має на меті вирішення таких наукових завдань:

1. Визначити основні етапи історії російського символізму як стилістичного явища.

2. Проаналізувати генезу метатекстового рівня символізму.

3. Розглянути основні моделі співвідношення символізму та постсимволізму на рівні метатексту.

Об’єкт дослідження становлять головним чином твори російських поетів кінця ХІХ - першої третини XX ст. Значна увага зосереджується на творах, що з причин ідеологічного характеру не були враховані попередніми вітчизняними дослідниками, а також на творах російських поетів Києва 1910-х рр. Виходячи з мети та завдань дисертаційного дослідження як порівняльний матеріал залучено велику кількість творів українських, німецьких, французьких, англійських письменників.

За методологічну основу взято настанови теорії сталих стилів Д.Чижевського5, дисертантка спирається також на методичні розробки представників порівняльно-історичної, загальнофілологічної, структурно-семіотичної та інтертекстуальної шкіл аналізу літературного тексту.

Практичне значення роботи полягає в можливості скоригувати зміст загальних історико-літературознавчих курсів історії російської літератури кінця ХІХ - початку XX ст., історії стилістичних формацій, поглибити розгляд творчості окремих письменників, а також розробити спецкурси та спецсемінари з історії та теорії російського символізму для філологічних

-* Чижевський Д. Історія української літератури.- К.., 1994.

факультетів вузів і коледжів.

Апробація роботи. По темі дисертаційного дослідження опубліковано сім наукових праць,зроблено доповіді на п’ятнадцати наукових конференціях. Положення дисертації використано під час викладання загальних та спеціальних курсів з історії російської літератури на філологічному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка протягом 1988-1998 pp.

Дисертація обговорена на засіданні кафедри історії російської літератури філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка і рекомендована до захисту.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність роботи та її наукова новизна, визначаються мета і завдання, методологія і методика дослідження.

Враховуючи досвід вивчення історії російського символізму вітчизняними та зарубіжними вченими, видається необхідним включити до методичних настанов розробки школи інтертекстуальності. У роботі на матеріалі російської поезії використані загальнотеоретичні положення М.Ріффатерра^ та Ж.Женетта7. Формування стилістичної системи російського символізму було своєрідним виявленням розвитку загальноєвропейського процесу (загальновживаними є терміни “франкофільство” щодо старших символістів та “германофільст ю”

^ RifTaterre М. Fictional Truth.- Baltimore and London, 1990.

7 Genette G. Introduction a l’architexte.-P., 1979; Genette G. Palimpsestes: La litterature au second degree.-P., 1982.

- щодо молодших),відтак необхідним було також звернення до теоретичних поглядів німецьких романтиків (Шеллінга, братів Шлегелів, Новаліса) та досвіду французьких символістів (Бодлера, Ж.Мореаса, А. де Рен’є).

Наголошується на важливості вивчення метатекстового рівня символістського тексту, а саме поетологічної концепції, логософських мотивів, образу Слова як іконічного елементу, теорії імені, що входять до системи поетики художнього твору. Це дозволяє визначити коло текстів - матеріалу дослідження, а також накреслити необхідні етапи вирішення поставленого наукового завдання.

У першому розділі - “Теорія імені” - детально розглянуто генетичний код символістського розуміння походження слова, його основних функцій та естетичних потенцій. Перший підрозділ -“Неоплатонізм та його реалізація в ліріщі О.Блока” - присвячено характеристиці засвоєння естетикою символізму найважливіших засад античного вчення про художнє слово. Складний зв’язок спостерігається поміж давньою гностико-герметичною традицією та художньою практикою символістів.

Для символістів (до речі, як і для романтиків) гностична за походженням ідея заперечення та відкидання матеріального світу набуває особливого змісту, а Слово стає одним з основних, хоча й не єдиним, засобом подолання особистої та космічної трагедії.

Гностичне походження мають наскрізні мотиви та комплекси мотивів творчості О.Блока та багатьох інших символістів: “путь”, “знання - віра”, “письмена - знаки”, “знак - звістка”, “зов/ звук - голос”, “молитва - пісня”, “ім’я - імена - ворожіння”, “слово

- мовлення - мова”, “мовчання”, “поезія - вірш”, “казка - переказ

- пророцтво”, “Золотий Глагол”, “Гамаюн, Сірін та Алконост”,

“Софія”, “Сфінкс” та ін. Вони послідовно та різнобічно аналізуються у роботі.

Символісти виробили кілька власних моделей міфо-магічного розуміння словесної творчості, які органічно засвоїли закономірності семіотичної організації символічної мови Середньовіччя. Про це йдеться у другому підрозділі першого розділу -“Середньовічний символізм слова”.

Третій підрозділ- “Теорія імені в епоху романтизму та її неоромантична рецепція” - присвячено докладному аналізу теоретичних поглядів романтиків, їхньої типологічної єдності з доробком російських символістів. Інтертекст німецького романтизму в ліриці О. Блока містить концептуальні ідеї виведення зовнішнього світу з внутрішнього, розуміння шляху Поета як лицарського служіння-діяння, апофатичного визначення ідеалу, відродження міфічної Прамови, магічної природи мови, співвідношення слова і числа, слова як формули, ігрового етимологізування, поетики фрагмента тощо.

Велике значення для побудови теорії нової художньої мови символістів мали теоретичні розробки представників німецького романтизму Новаліса та Ф.Шлегеля.

Детально розглянуто у розділі інтертекст Е.Т.А.Гофмана в російському символізмі, який враховує, але не повторює здобутки російських “гофманістів” першої половини ХІХ ст. (А.Погорєльського, В.Одоєвського, М.Гоголя, Ф.Достоєвського). Переклад казкової повісті Гофмана “Золотий горнець”, що був здійснений Вол.Соловйовим у 1880 р., започаткував новий етап російської гофманіани - символістський. Культ Гофмана підтримували художники - члени угрупування “Мир искусства”, що запроваджували символізм у живопису, графіці, мистецтві

книжкової ілюстрації та театральної декорації. Видатні режисери

- прибічники символістського театру - Мейерхольд і Таїров намагалися використовувати засади італійської комедії масок, драматургії К.Гольдоні та К.Гохщі за допомогою гофманівського сприйняття категорії театральності.

Славетний “Балаганчик” Блока (як вірш, так і лірична драма) витончено інтерпретує двоїстий світ лялькових персонажів Гофмана, а мотив двійництва ускладнюється аж до абсурду: система двійників Поета включає в себе не тільки традиційну пару - П’єро та Арлекіна, але й Паяца (паяців) та Коломбіну.

Творчість Гофмана привертала увагу Р.Вагнера та Ш.Бодлера - двох класичних для російського символізму митців, і в їхніх творах гофманівський текст теж виконує функції гиперцитати. Для світосприйняття Блока цілком зрозумілою є теза Гофмана про неприйнятність схематизації:”Із зіткнення божественного начала з сатанинським витікає поняття земного буття, з перемоги в цьому зіткненні - поняття життя небесного.”8

Розглянуто також співвідношення лінгвопоетичної концепції представника англійського романтизму - “лейкіста”

С.Т.Кольріджа з деякими особливостями символістського та постсимволістського метатексту. Кольрідж зазнав сильного впливу німецької метафізики (Якоб Беме, І.Кант, Новаліс), в його “Логософії” можна знайти чимало спільного із теорією імені німецького романтизму.

У творчості російських символістів наявні деякі риси поетологічної концепції французького “Парнасу”. Творчість Т.Гот’є, Ж.М.Ередіа, Л. де Ліля частіше зіставляють з акмеїстичною

^ Гофман Э.Т.А. Дон- Жуан//Гофман Э.Т.А. Крейслериана. Житейские воззрения Кота Мурра. Дневники.- М., 1972.-С. 24.

стилістикою, так само як і з творчістю київських неокласиків. Але виправданим видається простеження у дисертації “парнаських” тенденцій також у творчості В.Брюсова, Вяч.Іванова, Елліса.

Таким чином, засадами теорії імені російських символістів слід вважати неоплатонічні та гностико-герметичні погляди, середньовічний символізм, теоретичні положення німецького романтизму, англійського лейкізму та парнасців.

Розділ другий - “Символістський інгсртекст постсимволізму”

- містить аналіз різних моделей постсимволістського засвоєння метатекстового рівня символізму. Визначення поняття “постсимволізм”, що його дано у розвідках 1.Смирнова, Вяч.Вс.Іванова, З.Мінц, А.Ханзен-Льове, Т.Нікольської, передбачає дистрибуцію акмеїзм - футуризм як найбільш універсальні трансформаційні варіанти стилістичної формації символізму. Ця теза не викликає заперечень, але вимагає уточнення: акмеїзм і футуризм практично не подолали жодного з принципових положень теорії художньої мови символізму. Аргументи для обстоювання такого твердження дають наведені в другому розділі аналітичні шкіци.

Розглянуто жанр метаавтобіографічної поеми в творчості символістів (на прикладі поем “Возмездие” О.Блока, “Первое свидание” А.Бєлого, “Младенчество” Вяч.Іванова). У кожній з них автобіографічні мотиви оформлюються не тільки як символічні емблеми, а й як “тексти життя”, анаграми, розгорнуті у формули. Мова та графема стають і суб’єктами, і об’єктами; Письмо і Слово мають допомагати втіленню Христа-Логоса^.

Мікропоеми про Слово у збірці М.Гумільова “Огненный

9 Реактуалізація одного з варіантів міфа про Софію Ахамот та Христа-Логоса, що набув великого значення через посередництво гоголівських творів.

столб” (1921) становлять етап у функціонуванні гностичного міфа в постсимволістський період. Водночас саме у цих творах вплив символістської символіки відчувається, сказати б, найбільш системно.

Цитатні взаємини пов’язують збірку М.Гумільова з творчістю менш відомого представника акмеїзму - Володимира Нарбута. Книга його поезій “В огненных столбах” (1922) містить систему алюзій до творів Г.Сковороди, М.Гоголя, Ф.Тютчева, О.Блока, А.Ахматової, М.Гумільова, О.Мандельштама. В.Нарбут послідовно сполучає середньовічну та барокову тілесну, ба навіть підкреслено натуралістичну брутальність та сакральний символізм (“Зачем ты говоришь раной...”, “Совесть”, “В эти дни”). Порівняння власного життя з літописом (“Жизнь моя как летопись загублена...”), численні геральдичні мотиви, міфологізування свого українського шляхетського походження - все це реалізація принципу “Ш рісіига роеяіз” (брат В.Нарбута - славетний український художник-графік Георгій Нарбут, автор “Малороссийского гербовника”, “Української абетки”, оформленій забороненої цензурою збірки поезій В.Нарбута “Аллилуйя”).

Міфологічні мотиви іншого походження, а саме, - античного та біблійного - формують метатекст послідовника акмеїзму, учасника Другого Цеху поетів Лазаря Бермана “Новая Троя” (1921). Вплив символістської моделі зумовлює появу врешті-решт кількох рівнів парадигми топоса Шеаігиіп тшніі: античного, барокового, романтичного (мотиви Гофмана - люди-маріонетки, гротеск “машина часу”), символістського (метаісторія).

К.Ваіінов у збірці “Путешествие в хаос” (1921) звертається до символістської трансформації барокової моделі тексту-лабіринту (насамперед з використанням прийому “сна уві сні”). За рівнем

розвиненості метатексту як поезії, так і прозові твори Вагінова (“Монастырь Господа нашего Аполлона”, “Козлиная песнь”, “Труды и дни Свистонова”, “Бамбочада”, “Гарпагониана”), можуть бути зіставлені з такими творами, як “Cor Ardens” Вяч. Іванова, “Симфонии” А.Бєлого. Вагінов плідно використовує також бароковий принцип ігрової побудови тексту.

У дещо іншому аспекті - як смисловий мотив - представлено гру у збірці І.Одоєвцевої “Двор чудес” (1922). Балади “Толченое стекло”, “Баллада об извозчике”, “Роберт Пентегью” реалізють принципи гри цитатами та панінтсртекстуалізму.

Футуристичні моделі метатексту в більшості своїй набагато простіші. Виняток становлять метатекстові рівні у творах В.Хлєбнікова (їх досить грунтовно досліджено у розвідках Б.Лівшиця, Р.Якобсона, Г.Вінокура, В.Григор’єва, В.Кравця).

Творчість Б.Лівшиця тісно пов'язана з Києвом, Україною. Саме в Києві 1911 року вийшла перша збірка Б.Лівшиця “Флейта Марсия”, в якій індивідуальний міф представлений за лосєвською формулою “як розгорнуте символічне ім’я” - знов-таки з використанням агонального принципу: низка масок то переплутується, то відкидається взагалі. Б.Лівшиць як тонкий знавець та натхненний перекладач французьких символістів -

А.Рембо, Р.Гіля, М. дю Плесі, III.Бодлера, П.Верлена - спробував поєднати “музичні” нюанси словеснї гри із хлєбніковським “корнесловием”.

Збірка Б.Лівшиця “Из топи блат. Стихії о Петрограде” (1922) теж вийшла у Києві. Четверта книга - “Патмос” (1924) - є найскладнішою для тлумачення. В ній автор свідомо використовує не тільки принцип герметизації тексту, а й насичує його метаміфічними сюжетами. Один із таких метаміфів - про

Атлантиду-Петер бург (вірш “И вот умолк повествователь жалкий...”). Складовою частиною міфу у Б.Лівшиця є мотив танцю Саломеї, причому стилістика реалізації цього мотиву наближається до символіки сонетів П.Філіповича та М.Зерова (“Там левантійський місяць діє чари...”)- Твори київських неокласиків, за спостереженням Ю.Клена, репрезентують, зокрема, різні варіанти сприйняття постановки “Саломеї” О.Уайльда в Соловцовському театрі 1919 р.10

Цитатний діалог у творах постсимволістів підтверджує наявність двох найавторитетніших моделей маніфестування символістського претексту:

- акмсїстичної, що поряд із визнанням “батьківства” (О. Мандельштам) символізму як претексту вимагає конкретизації слова. Це гасло реалізується не в творах власне акмеїстів, а в творах їхніх послідовників - Г.іванова, М.Оцупа, Г.Адамовича. Але і в цьому випадку коректніше говорити про додання до інтертекстуальної парадигми нових елементів (нашарування цитат);

- футуристичної; це метатекстуальна опозиція символізму як вияв тотального негативізму до “попередників”, “класиків”, “традиції”, що на практиці залишається лише гаслом. Інтенція створення нової мови шляхом реконструкції праслов’янських моделей (Хлєбніков), “заумі” (Кручоних), ономатопеїстичних систем (Маяковський, Шершенєвич) має своє коріння в експериментах К. Бальмонта.

Розділ третій -“Риторика символізму”- розкриває систему регулярних прийомів метатекстового рівня, що сформувалася в стилістичній системі символізму за аналогією з попередніми

Ю Клен Ю.(О.Буршрдт). Спогади про неокласиків//Україна.-1990,- № 2.- С. 12.

історичними етапами ізоморфних стилів (романтизму, барокко та ін.). Трактат А.Бєлого “Эмблематика смысла”11 розгортає концепцію символу Шеллінга, згідно з якою: “Божественное знание символически выразилось в мире через язык; стало быть, реальный в целом, именно поскольку сам он опять-таки есть единство реального и идеального, есть первичный язык”.12

Російські символісті!, на відміну від Ф.Шлегеля, котрий вважав, що кожен символічніш образ вміщує в згорнутому або розгорнутому вигляді емблему, алегорію і символ13, наполягали на принциповому характері різниці між символом та алегорією (Вяч. Іванов, А.Бєлий, Г.Чулков, Елліс).

Художня практика, що закріплювала за символом усталені значення, обертала символ на алегорію тим вірніше, чим більшого поширення набував символ. Тобто і в цьому випадку теорія не узгоджувалась із практикою. Принциповий характер “невизначеності” та “невизначальності” символу піддається перевірці кожним актом прочитання. Самий принцип референційності сприяв формуванню поетики символізму як риторики.

У творчості поетів-пресимволістів П.Бутурліна, М.Рябушинського, М.Лохвицької, О.Миропольського (Ланга),

О.Добролюбова, І.Коневського(Ореуса), Вол.Гіппіуса ще в 90-ті роки набуває оформлення риторика того явища, що одержало назву “життєтворчості”. Не лише біографія стає фактом мистецтва, але й мистецькі твори стають зразками життя. Сприйняття життя як < мистецького твору було не тільки метафорою, а й реальним

11 Белый А. Эмблематика смысла//Белый А. Символизм.- М., 1910.

^ Шеллинг Ф.В. Философия искусства,- М., 1966.- С. 186-187.

^ Шлегель Ф. Эстетика. Философия. Критика. - М., 1983. - Т. 1. -С. 257.

досвідом поривання до трансцендентного, багато в чому подібного до романтичних побудов Шеллінга і Новаліса. Власна біографія стає літературною темою (трилогія “вочеловечения” Блока, софіологія Вол.Соловйова, діонісійський міф Вяч.Іванова, “навьн чары” Ф.Сологуба, “стилос Александрии” В.Маккавейського, “книга-житгя” М.Кузміна та ін.). Темою може стати будь-яка подія з життя поета, як “зовнішня”, так і “внутрішня”. Транспозиція факту при цьому - це не опис, а інтерпретація чи міф.

Трагізм долі поета - номотета (встановлювача Імен) поєднує мотиви смерті та кохання. Декадентська риторика мотиву смерті як головної події в житті, єдиної реальності, реактуалізується в моделі гротескно-карнавального символізму(пор. формулу М.Кузміна:”Ты читатель своей жизни, не писец, - не известен тебе повести конец!”). Але слід враховувати, що символісти успадкували логічні експерименти романтиків. Тому смерть у міфопоетичній символістськиій моделі також не потрактовувалася лише негативно: вона пов’язана з універсальним ритуалом біос - танатос - біос.

Мотіш кохання розгортається як інтерпретація відомого вірша Ш.Бодлера “Вампір”: власного вампіра має кожна людина, хто б чи що б це не було - кохана жінка, творчий акт або ж роздвоєння особистості (Д.Мережковськнй, К.Бальмонт,А.Бєлий, Вяч.Іванов, В.Брюсов,О.Блок,В.Нарбут, М.Кузмін).

Поетика негативізму,що так само пов'язана з неоплатонічними,гностичними, романтичними традиціями, в стилістиці символізму набуває довершеності та примхливості. Постсимволізм пропонує суто ігрову, доведену до абсурдизму та самознищення техніку її застосування у практиці “ничевоков”: Рюріка Рока, Аеція Ранова, Сусани Мар, Лазаря Сухаребського. їхніми гаслами були: “Ничего не пишите! Ничего не читайте!

Ничего не говорите! Ничего не печатайте!” Ігровий принцип надає різні ракурси не лише запереченню (традиції, смислу, поезії, жанру, тексту, письма, мови), а ствердженню “нічого”, за яким обов’язкове заперечення цього “нічого”. Логічний парадокс, що випливає з цього застереження, передбачає висновок про неможливість скасування ’’нічого”, але тоді його заперечення стає підробленим (або ігровим - театральним).

Символісти звертають пильну увагу на недосконалість мови, її антикомунікативність. Компенсуючим фактором для них стає ритмомелодійна побудова вірша. Ритмічний та метричний репертуар російського вірша був збагачений символістами за рахунок використання дольника та верлібру. Усі поети-символісти експериментували в царині ритму, метру, рими. А.Бєлий створив російську віршознавчу науку. В.Брюсов заклав основи сучасного точного перекладу. Розуміння семантичного ореола метра та ритму також започатковано символістами (“Ямбы” О.Блока, віршознавчі лекції Вяч.Іванова).

Утворюється свого роду герметична риторика, “анти-мова” та “анти-символіка”. В 1920-ті роки деякі літератори пропонують тимчасово не вживати слова “символ”. Вяч.Іванов зауважує:”Символика относится к свободному мистическому символизму, как священство к пророчеству”14 .

До рівня принципу підноситься дефектна, неповна комунікація у складі художнього тексту (“невидимое”, “неслышимое”, “неразличимое”, “неуловимое”, “нездешние слова”).Набувають поширення квазі-тексти, реактуалізується

14 Иванов Бяч. Ответ на статью “символизм и фальсификация//Новое литературное обозрение,- 1994,- № 10. Историко-литературная серия. Вып. 1. -С.168. ’ '

поетика фрагменту як мовленнєвого жанру та філософського явища (Новаліс - Лєрмонтов - Тютчев - Ніцше). Символізація граматичних категорій доповнюється символізацією розділових знаків та/або їх принципового невживання.

Топос “книга - життя” реалізується поряд із традщійними моделями також у типології “незрозумілого тексту”. 1919 р. в Києві вийшов перший та єдиний випуск “Ежегодника искусства и гуманитарного знания” “Гермес”. Поетичні тексти,що увійшли до першого розділу, належать Вяч.Іванову, О.Блоку (переклади французькою мовою), О.Мандельштаму, І.Еренбургу, М.Асееву, Г.Пєтнікову, Н.Вєнгрову, Б.Лівшицю. Найбільш послідовно техніку “незрозумілого тексту” застосував М.Маккавейський в поезіях “Шелкопрядильня”, “Мучительный закат”, “Трезвый корабль”. Це своєрідні контрафактури хрестоматійно відомих віршів Гете, Рембо, Бодлера, Маларме, що їх “зашифровано”.

Окреме місце в роботі відведено аналізові “псевдотрагедії” В.Маккавейського “Пьеро-убийца”, яка лише номінально може вважатися наслідуванням Ж.Лафорга, а насправді синтезує, а водночас і пародіює сюжет про долю П’єро, що набув великого поширення на той час (пор. із циклами М.Семенка). В теоретичному розділі “Гермеса” вміщено унікальні етюди

В.Шкловського “Из очевидностей науки о стихе” та Ю.Терапіано “Гермес” та “Метемпсихозы Сатаны”, в яких на різному обгрунтуванні накреслюються моделі “незрозумілих”, герметизованих текстів.

Риторика символізму має низку універсальних принципів, серед яких важливого значення набуває транстскстуальність.

Інтертекстуальність стає кодифікуючим механізмом поетики

постсимволізму внаслідок успішного використання символістичного відповідника.

Стратегія символістського тексту, що передбачає креацію “символіста-читача”, передує рецептивній естетиці, зокрема її інтертекстуальним методикам, що виробилися на її основі.

Продуктивним виявляється агональний принцип символістського тексту. Поетика гри, в основі якої знаходиться софіологічний постулат символізму, формує власні механізми інтертекстуальності, що перетворює текст у патімпсест.

У Висновках констатується наявність парадигматично організованої системи референцій символістського тексту. Ця система містить такі типи траснтекстуальності: інтертекстуаіьність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архітекстуальність.

Для стилістичної формації російського символізму утворення транстекстуальних реляцій є смислоутворюючим фактором для всіх типів зазначених інтеракцій.

За результатами обробки матеріалу, під час дослідження п’яти типів транстекстуальності (за класифікацією Ж.Женетга), можна констатувати ініціальну природу символістського інтертекста по відношенню до всієї парадигми художніх систем, що корелюють із ним: авангарду, неокласики, постмодернізму тощо.

Теорія відповідностей (соггезропсіапсез), котру треба в кожному символістському тексті розуміти по-своєму, на метарівні дає можливість визначити поліфункціональну модель референційності. Залежно від контексту може актуалізуватися один або кілька смислів: сакральний, криптуюючий, анаграмуючий, илюстративний, орнаментуючий, ілюмінативний, монтажний, інкорпоруючий, іронічний, ігровий, агональний, пародійний,

дезавуюючий.

Теорія імені, яку було розроблено в теоретичних та художніх текстах В.Брюсова, А.Бєлого, Вяч.Іванова, О.Блока, Елліса, Ф. Сологуба та інших представників російського символізму, стала свого роду фокусом міжтекстових відносин символізму та постсимволізму у всіх випадках експліщітної та імпліцитної форм їх наявності.

Символістський текст залишається відкритим для цитування завдяки багатству свого власного інтертексту. Символізм сконцентрував риторику попередніх етапів функціонування вторинних стилів, у той же час являючи собою безпрецедентно насичений гіпертекст.

Символістський текст виявляє найтіснішу близькість до інтертекстуальної моделі романтизму, що поясняє наявність неоплатонічного інтертексту, а також його інваріантів.

Якщо ніхто нині не заперечує плідність та авторитетність традицій українського символізму для літературного процесу XX ст., то русистика ще тільки починає усвідомлювати справжнє місце символізму “на Парнасі Срібного Віку”.

Публікації по темі дисертації:

1. Символ как элемент поэтики Пушкина (“Медный всадник)//”России вечная любовь”. Тез. межвуз. чтений, поев. 190-летию со дня рожд. А.С.Пушкина. - Кировоград, 1989. - С. 60.

2. Лермонтовские традиции создания символической образности в художественном тексте//Актуальные вопросы современного лермонтоведения. Языкознание. Материалы и методические рекомендации для общ. и спец. курсов.-К., 1989. -

С.37-38.

3. Мотив мироздания в лирике первых лет революции// Вопросы русской литературы. - Львов, 1990.- Вып. 1 (55). - С. 117125.

4. “Музагет”: про традиції символізму в журналі//Слово і час. - 1990. - № 10. - С. 30-35.

5. Символізм і акмеїзм: проблема створення “нової поетнчної мови ’’//Актуальні проблеми сучасного літературознавства та мовознавства.- К., 1991.- С.3-12.

6. Методические аспекты интертекстуального анализа в книге М.Риффатерра “Вымышленная правда”//Ритуально-міфологічнзш підхід до інтерпретації літературного тексту,- К., 1995.

- С.229-233.

7. Символ в прозе С.А.Есенина//С.Есенин. Научные статьи и материалы междунар. конф., поев. 100-летию со дня рождения.-К., 1996. - С. 116-117.

Беляева Н.В. Традиції символізму в російській ліриці постсимволізму. -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02. - російська література.-Київський університет імені Тараса Шевченка, Киев, 1998.

Парадигматична система референцій, що є важливим параметром тексту російського символізму, зумовлює високу ефективність застосування інтертекстуального методу аналізу при вивченні динаміки символізму -постсимволізму в російській ліриці 1910-1920-х рр. Також досліджуються витоки метатекстуального рівня символістського тексту: неоплатонізм, теорія романтизму, лінгвопоетика тощо.

Ключові слова: символізм, теорія імені, інтертекстуальність, постсимволізм, риторика.

Беляева Н.В. Традиции символизма в русской лирике постсимволизма. -Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. - русская литература.-Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.

Важнейшей характеристикой текста русского символизма является парадигматическая система референций, что определяет высокую эффективность применения метода интертекстуального анализа при изучении динамики символизма - постсимволизма в русской лирике 1910-1920-х гг. Также исследуются источники метатекстуального уровня символистского текста: неоплатонизм, теория романтизма, лингвопоэтика и др.

Ключевые слова: символизм, теория имени, интертекстуалыюсть, постсимволизм, риторика.

Belyaeva N.V. Traditions of Symbolism in Russian Postsymbolist Lyrics. -Manuscri pt.

Thesis for a candidate’s degree by speciality 10.01.02. - Russian literature. Taras Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 1998.

Paradigmatical system of referencies as a main parametre of Russian symbolist text causes a high efficiency of using intertextual analysis when studying symbolism - postsymbolism dynamics of 1910-1920s Russian lyrics. The origins of symbolist text’s metatextual level such as neoplatonism, romantics theory, linguopoetics are also studied.

Key words: symbolism, theory of nomination, intertextuality, postsymbolism, rhetoric. /