автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.11
диссертация на тему: Церковь в социально-политической структуре КиевскойРуси (историко-религиеведческое исследование)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Церковь в социально-политической структуре КиевскойРуси (историко-религиеведческое исследование)"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ Інститут філософії

рг' од

На правах рукопису

‘ 2 МАР 1993

РИЧКА Володимир Михайлович

УДК 947.021/026-28193

ЦЕРКВА

В СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ СТРУКТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (Історико-релігіезнавче дослідження)

спеціальність - 09.00.1і - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора Історичних наук

КИІВ-1998

Дисертацією е рукопис

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України

Офіційні опоненти:

доктор Історичних наук ВисоцькиЯ Сергій Олександрович

доктор філософських наук, професор Лобовик Борис Олександрович (провідний науковий співробітник Відділеній релігієзнавства Інституту філософії НАН України) "

доктор історичних наук Зубар Віталій Михайлович (провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України)

Провідна організація:

Київський національний університет їм.Т.Г.Шевченка, кафедра давньої та нової Історії України

Захист відбудеться " 27 *' лютого 1993 р. На засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 01.25.05 в Інституті філософії НАН України (252001, Київ, вул.Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту філософії НАН України (252001, Київ, вул.Трьохсвятительська. 4).

Автореферат розісланий " 27 " січня_______________ 1998 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук - Головащенко С.І.

Загальна характеристика роботи

Запровадженая християнства як державної релігії у Київській державі наприкінці X ст. стало переломною віхою історії Русі-Ук-раїни. поворотним пунктом II всього подальшого історичного розвитку. Християнізація Київської Русі подолала політичну та культурну ізольованість країни й призвела-до визнання за пою самостійного місця у символічній сім’ї християнських народів тогочасного світу.

Утвердження християнства на Русі. становлення 1 розвиток церковної організації було складним і довготривалим процесом. Він спливав у руслі загально історичних закономірностей, хоча 1 мав певні особливості. Ініційовані Церквою ідейно-релігійні перетворення охоплювали найрізноманітніші сфери життя давньоруського суспільства. Вони справили помітний вплив насамперед на формування політичної Ідеології та світогляду слов’янської середньовічної еліти, сприяли розвитку духовної культури, давньоруської писемності .1 літератури, творенню інтелектуальних цінностей на місцевому національному грунті. Успіхи історичного джерелознавства, особливо помітні впродовж кількох останніх десятиліть, а також розвиток філософської 1 соціологічної думки відкривають перспективу нині по-новому осмислити характер, спосіб та рівень цих перетворень. осягнути складні явища духовної культури Київської Русі.

Предметом лисептапійного дослідження с релігійна ідеолргія та 11 роль у суспільно-політичному й культурному розвитку давньоруського суспільства, визначальні тенденції діяльності Церкви на Русі, функціонування II як елементу державної системи та соціально-політичного Інституту. ■

Хронологічні памки. Дисертація охоплює період з кінця X - по XIV ст. Всупереч усталеній Історіографічній традиції, згідно якої Київська Русь припинила свос Існування в 1237 — 1241 рр. дисертант приймає, запропоновану нещодавно О.П.Толочісом таку періодизацію історії Київської Русі, яка продовзус Існування останньої в значно пізніший період1. Незважаючи на деструктивні політичні процеси, що точилися на Русі в другій половині ХІІІ-ХІУ ст., у суспільній свідомості зберігалися уявлення про неї як єдину Київську державу.

^ Див.: Толочко Олексій. Коли перестала Існувати "Київська Русь" ? (Історіографічна доля одного терміну 1 поняття) // Київська старовина 1992. К6. - С.7 --18.

- г -

До 1300 р. Київ залишався головним релігійно-церковним центром усісі Русі. Навіть з перенесенням митрополичої кафедри на II Північно-Східні терени, зверхники Руської Православної Церкви впродовж майже всього XIV ст. продовжували Іменуватися "київськими".

Ста» наукової позпобки проблеми. Протягом останніх більш як семи десятиріч питання, пов’язані з історією виникнення та діяльності християнської Церкви в Київській Русі/ знаходились на периферії наукових досліджень вітчизняної медієвістики. Ця проблема розглядалась переважно крізь призму примітивного атеїзму, що об'єктивно зумовлювалося потребами антиклерикальної пропаганди1. Дистанціюватися від такого підходу до історії релігії було під силу небагатьом радянським вчешім. . • '

Переломною у цьому відношенні, стала поява у, середині 60-х рр. перших статей-досліджень московського дослідника Історії давньоруської Церкви Я.М.Щапова. В ішх у незвичній, як на ті часи, толерантній формі неупереджеио я об'єктивно висвітлювалися питання виникнення та еволюції церковно-адміністративного устрою на Русі, роль християнської Церкви у йолітнчному П економічному житті країни. II. місце в структурі державної влади. Велику наукову цінність 1 практичне значення мають такоа джерелознавчі дослідження Я.Н.Цапова, зокрема його студії над давньоруськими князівськими уставами ХІ-ХІУ ст. та пам’ятками візантійського 1 південнослов’янського права, опублікованими вченим у 70-х рр. Вони відкривають перспективу подальшого вивчення взаємовідносин держави 1 Церкви, ролі церковної організації в давньоруському суспільстві, історії становлення й еволюції церковної юрисдикції тощо.

Успіхи джерелознавства, сфрагістики та археології, особливо помітні від початку 70-х рр.(дослідження В.Л.Яніна. П.П.ТОлочка. Б.О.РиОакова. С.О.Висоцького. Я.М.Щапова) дозволили поглибити 1 конкретизувати наукові студії над конкретними питаннями Історії давньоруської Церкви та ідейно-релігійного аиття середньовічної Русі. Відтак, з'являються . дослідження, присвячені різноманітним аспектам русько-візантійських взаємин (А. М. Сахаров, В. Л. Янін.

1 Закладений М.М.Покровським у 20-х рр. науково-пропагандистський підхід до історії релігії радянська Історіографія не могла перебороти протягом багатьох наступних десятиліть. (Див. наприкл.: Гордиенко Н.С. "Крещение Руси": факты против легенд и мифов. Полемические заметки. - Л., 1984 - 287 с.).

- з -

Г.Г.ЛІтаврІн. А.В.Назаренко) та церковно-політичних зв’язків Київської Русі з країнами Західної Європи (О.М.Рагшв. М.Г.Ткаченко), Історії філософії та суспільно-політичної думки (О.Ф.Замалссп, В.Л.Зоц. В.С.Горський).

Широко коло питань, пов'язаних з Історією християнства на східнослов'янських землях, наслідками запровадження цього віровчення в різних сферах суспільно-політичного життя Київської Русі знайшли свос висвітлення, у західній Історіографії. Насамперед,

слід звернути увагу на праці з Історії давньоруської Церкви вчених українського зарубіжжя. Йдеться про замовчувані за радянських часів дослідження І.ОПснка. ІІ.ІіолонськоІ-Василенко. М.Чубатого,

0. Ісидора І. Патрило та І. Власоиського та цілого ряду інших Іс-

ториків. Різнобічністю джерелознавчого аналізу, звагеліств оцінок та підходів до Інтерпретації конкретно-історичних фактів привертають увагу праці німецького славіста Л.Мюллера та польського історика АЛІоппе. Вони містять оригінальні спостереження щодо ви-шшієцня церковної організації на Русі, формування внутрішньої

адміністративної структури, а такса еволюції Форм світогляду та Ідеології у Київській державі. Працями американського дослідника

1.Шевченка започатковано перегляд усталених поглядів на характер

візантійсько-слов'янських взаємовідносин.що відкрило перспективу виявлення внутрішніх причин, рушійних сил та Факторів християнізації. Роботи-вченого справили помітний вплив ла інтерпретацію проблем, пов'язаних з характером взаємовідносин між державною владою 1 Церквою в Київській Русі. . '

Тисячолітній ювілей хрещення Pycl-Украііш дав новий поштовх до активізації наукових студій над цією проблематикою. Напередодні і безпосередньо в рік ювілею відбулися в різних частинах світу представницькі міжнародні наукові форуми, з'явилося чимало цікавих публікацій на цю тему у науковій періодиці, а-такох ряд збірників та монографічних досліджень. З грунтовними монографіями на цю тему на Заході виступили Л.Мшілер, Г.Подскальський, В.Водов, а у тодішньому Радянському Союзі - О.М.Рапов, А.Г.Кузьмін, М.Ю.Брай-чевський. Я.М.Щапов. Б.М.Зубар й Ю.В.Павленко. У них порушується цілий ряд важливих для теми даного дослідження питань релігійно— церковного й культурного життя Київської Русі, міститься чимало оригінальних (хай і не у всьому безперечних).міркувань щодо хронології й конкретно-історичних обставин запровадження й поширення християнства на Русі, закладення тут основ церковної організації.

II ролі в політичному житті та Ідеології давньоруського сус-пільотка.

Г' Водночас потрібно відзначити 1 той негативний вплив на історіографічну ситуацію, який спричинили праці написані на хвилі політичної кон'юктури. пов’язаної з тисячолітнім ювілесм хрещення Київської Русі (М.С.Корзун, М.С.Гордієнко, М.П.Новіков). Однобічний класовий підхід до висвітлення суспільно-Історичних причин запровадження християнства на Русі й марксистські методологічні засада авторського бачення проблеми суттєво позначилися на об’єктивності відтворення процесів християнізації та релігійно-церковного життя і не дозволили;виявити реальне, а не наперед задане ідеологічними постулатами місце Церкви у різних сферах історичного буття давньоруського суспільства.

Інтерес дослідників до цієї проблематики не згасав 1 після 1988 р. Впродовж останнього десятиріччя в українському історіографічному просторі з’явилися грунтовні праці, присвячені джерелам християнства Київської Русі (Я.Р.Дашкевич, А.С.Глушак). духовній культурі східного слов’янства (М.В.Попович. П.Б.Боровський.

В.С.Горський) та визначним історичним особистостям, що відіграли визначальну роль у запровадженні християнства на' Русі (С.О.Ви-соцьккй. П.П.Толочко, М.Ф.Котляр).

Останнім часом в Україні активізувались релігісзнавчі дослідження, у яких з-поміж Інших проблем значна увага відводиться висвітленню питань Історії Церкви та розвитку релігійної думки в Київській Русі (Б.О.Лобовик, П.Л.Яроцький. А.М.Колодний). Це дозволяє з оптимізмом оцінювати перспективи розвитку наукових студій над цією проблематикою. Наявний історіографічний досвід підказує, що можливості II подальшого осягнення далеко не вичерпані. 'Потребує з’ясування, наприклад, вкрай дискусійне питання виникнення церковної організації на Русі. Дисертант вважає завданням великої наукової значущості та інтелектуальної привабливості розкриття проблеми християнізації Київської Русі як цілісної ідейної програми; що має внутрішній символічний підтекст.

У науковій літературі не знайшли належного висвітлення і такі важливі проблеми, як формування станово-корпоративної структури давньоруської Церкви; II вплив на еволюцію побуту 1 звичаїв населення Київської Русі; роль релігійно-церковних традицій в процесах етнокультурного розвитку тогочасного суспільства. Потребують спеціального розгляду сутністні характеристики Церкви як соціально—

політичного Інституту. Малодосліджсним е процес функціонування цього Інституту як елементу державної системи та II Ідеології.

Наукова значущість дослідження перелічених питань полягас в тому, що від правильної відповіді на них залежатиме ступінь достовірності наших уявлень про церковно-релігійний чинник соціально-політичного життя давньоруського суспільства, йдеться насамперед про реконструкцію об'єктивного плину Ідейно-релігійних перетворень на Русі; з’ясування вплину цих процесів на еволюцію характеру центральної влади та структури.Київської дераави; визначення місця церковної організації в соціально-політичній системі суспільства Русі-Украіни кінця Х-ХІУ ст. Саме цим визначається актуальність даного дослідження. \

Напрям наукових студій, з яким пов'язана дисертація, започаткований провідними російськими та українськими дослідниками у XIX - на початку XX ст.. після 1917 р. був практично втрачений під тиском вульгарно-атеїстичних установок радянського офіціозу в науці, через що історія давньоруської Церкви с чи не найбільшою "білон плямою" ранньосередньовічної вітчизняної Історії, чи не єдиною II темою, пріоритет у висвітленні якої й досі належить зарубіжним вченим. Нині відбувається становлення українських національних Церков й тому вони звертаються до традицій 1 відтворенім особливостей київського християнства. Цим 1 зумовлюється попільність даної дисертаційної роботи, спрямованої на .відродження у національній історіографії- студій над історією Церкви як окремою галуззю україністики1. •

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Об-

рана дисертантом тема дослідження розроблялася у контексті виконання планових тем "Історія'Православної Церкви в Україні” та

"Особливості й віхи Історії українського християнства" Відділення релігісзішаства Інституту філософії НАЛ України в рамках координації наукових досліджень бюро Відділення Історії, філософії 1

права у відповідності до постанови 11117 Президії НАН України

"Христянство в контексті Історії 1 духовності українського народу" ВІД 26.03.1997 р.

1 Детальніше про шляхи становлення та перспективи розвитку останньої див.: Оглоблии 0. Українська церковна Історіографія // Оглоблин Олександер. Студії з Історії України: Статті та джерельні матеріали. - Нью-Йорк-Київ-Торонто1935.- С.266-267.

Morn 1 зпчлпння дослідження. Головною мето» дисертаційного дослідження е розкриті ролі 1 місця християнської Церкви в соціально-політичній структурі Київської Русі. II досягнення передбачав необхідність постановки 1 розв'язання наступних завдань:

- проаналізувати основний зміст та характер процесу христия-

нізації Київської Русі й розкрити внутрішній символічний підтекст цієї грандіозної ідейної програми; .

-дослідити церковно-релігійну політику уряду князя Володимира. наслідком якої стало закладення підвалин церковної організації на Русі та розкрити особливості раннього руського християнства;

. - відтворити Інтелектуальну атмосферу, що дала поштовх до формування Ідейних уявлень про державно-церковну самовладність Київської Русі;

- простежити еволюцію структури державної влади та її вплив на шляхи розвитку церковно-адміністративного устрою, розкрити особливості його організаційних засад:

- виявити основні етапи формування станово-корпоративної структури церковної організації, правові та економічні засади Існування християнського кліру. з'ясувати систему внутрішньої організації його основних груп;

- висвітлити основні напрями соціальної політики Церкви, з’ясувати характер соціальних конфліктів у Київській Русі;

- дослідити характер та форми впливу Церкви на еволюцію морально-етичних норм суспільного життя та процеси етнокультурного розвитку:

- проаналізувати політичне становище Церкви по монгольській навалі. простежити еволюцію церковно-адміністративного поділу 1 шляхи суспільно-політичного розвитку давньоруських земель 6 контексті розвитку державотворчих процесів, що спливали на сході Європи у другій половині XIII—XIV ст.

Методологічні та теоретичні основи дослідження, його джерельна база. Методологічну- основу дисертації визначають проблем-’но-конфесійний та системно-хронологічний підходи до дослідження подій 1 явищ духовного життя давньоруського середньовічного суспільства, а також релігійних відносин 1 діяльності Церкви як соціально-політичного Інституту. Спираючись на здобутки новітньої Історичної соціології, зокрема, описані нею принципи символічного християнського мислення, а^тор досліджує конкретно-історичний матеріал з позицій історизму та об’єктивності.

Головною ж базою дослідження був джерельний матеріал. Основну його групу складають писемні, насамперед літописні джерела. Для розв'язання поставлених у дисертації питань залучалися свідоцтва, що містяться в “Повісті временних літ". ІпатІІвському та Лаврен-тіївському літописних зводах, а також Новгородському Першому, Воскресенському та Никонівському літописах. Давньоруська середньовічна книжність Я, зокрема, літописання, значною мірою були зорієнтованими на старозаповітну традицію - священну Історіософію Біблії. Звідси дисертант використовував біблійні тексти, церков-нослужебні книги та патристичну літературу.. Окрім того, автор спирався на пам'ятки карного, родинного 1 канонічного права, князівські та церковно-монастирські статути, актові документи, а також оригінальні літературні й агіографічні твори. Поряд з пам'ятками давньоруської писемності, залучалися також Іноземні джерела того періоду, зокрема, візантійські; дані археології та Інші матеріальні джерела. .

Метоличні ппийоми дослідження опиралися на методику так званої "нової Історичної науки", основи якої були закладені у 30-х

роках французькими медісвістами М.Блоком 1 Л.Февром. Сучасною II версісю с іакола історичної антропології, яка репрезентус метод досліджеіпи ідей, свідомостей та ментальностей. його можливості для реконструкції минулого, зокрема, духовких процесів, як зас-

відчує зарубіжний історіографічний досвід1, далеко не вичерпані, а стосовно українського реалітету у поєднанні з прийомами та еле-

ментами методів Історико-порівняльного та контекстуального аналізу. й поготів.

Наукопа новизна олепжаних результатів. Дисертація є першим в українському релігієзнавстві комплексним дослідженням ролі християнської Церкви в соціально-політичному та культурному розвитку давньоруського суспільства кінця Х-ХІУ ст. Одним із засадничих елементів новизни роботи є відхід автора від усталеної традиції історико-фактографічного опису подій та явищ ідейно-релігійного життя Київської Русі. Натомість вузлові проблеми історії давньоруської Церкви розглядалися ним на рівні герменєвтичної процедури, зіпертої на принципи християнського символічного способу мислення.

1 Див.: История ментальностей, историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. - М.. 1996,- С.22-25,

38-65. 97-118 та 1н.

В дисертації обгрунтовано ряд важливих теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною 1 виносяться на захист:

- на відміну від своїх попередників, які розглядали процес

християнізації Київської Русі у лінеарному історичному • вимірі, дисертант розкрив його ідейно-символічний зміст, завдяки чому суттєво удосконалено уявлення науки про характер подій, пов’язаних із запровадженням християнства на Русі. Діяльність князя Володимира Святославича, осмислена старокиївськими літописцями у біблійних топосах повинна була продемонструвати усьому християнському світу істинне зацарішш володаря Новонавернутої країни, прилучення його до символічної familia regis й легітимацію Київської Русі на міжнародній арені; ,• '

- уряд князя Володимира проводив обережну, по-суті ізоляційну цоркоізііо-релігійну політику орієнтовану не на офіційного ставленика візантійського патріархату на київський митрополичий престол, а на підтримку корсунського духовенства, осередком якого була монументальна церква Богородиці Десятинної. До середини 30-х років XI ст. нона фактично відігравала роль .провідного релігійного центру Київської держави. Обрана Володимиром Святославичем кор-суньська модель церковного устрою разом з прийняттям на Русі культу святого Климента Римського й визначали характерні особливості раннього руського християнства: підтримуваний причтом церкви святої Богородиці Десятинної, культ св.Климента зв'язував Рим. Корсунь (античний Херсонес) і Русь в єдину лінію поширення християнства, обмежуючи церковно-політичні впливи Візантії та її монополію на першооснови - ідейну спадщину Стародавнього Рішу:

- рецепція християнської історіософії на Русі об'єктивно зумовлювала формування уявлень про неї як священну державу - ' богох-раниме царство. ідея державно-церковної самовладністі Київської Русі проявилася в устремліннях давньоруської політичної та церковної еліти, що зводилися до претензій Києва на рівночесність його Священного Града - Єрусалиму та царственному Константинополю.. Невипадково і перші християнські володарі київського великокнязівського столу уподібнювалися біблійному цареві Соломону, а хреститель Русі - князь Володимир Святославич навіть зводився до рангу тринадцятого апостола. Стремління давньоруських книжників підкреслити зв'язок раннього руського християнства з апостольською епохою було визначальною ідейною програмою оформлення в Київській Русі ідеї християнської держави;

- у ранньофеодальний період Історії Давньоруської держави в країні 1снусапа єдина загальнодержавна митрополія з небагатьма єпископі ями. Тоді Церква утримувалась на кошти, що надходили від відрахування десятої частини з князівських прибутків. Таке становище Церкви в соціально-політичній системі давньоруського суспільства відповідало єдинодержавній монархічній формі правління Русі. З утвердженням поліцентричної форми державної влади в кінці XI - першій третині XII ст. відповідно еволкціонус 1 церковна організація. Вона розростається вглиб 1 вшир, дублюючи державну структуру Київської Русі та II політико-адм 1 н і страти ш шй устрій епохи феодальної роздробленості. Таким чином, в дисертації вмотивовано погляд на церковну організацію Київської держави як своєрідну модель, зліпок з структури державної влади. Еволюція ос-ташіьої справляла визначальний вплив на шляхи розвитку церковно-адміністративного устрою . а не навпаки;

- привнесені на Русь з Візантії високорозвішуті теологічні

знання, інтелектуальні 1 мистецькі цінності сприяли розвитку культури Київської Русі па місцевому грунті, формуванню нового суспільного прошарку - християнського кліру. який відігравав роль своєрідної середньовічної інтелігенції. Діяльність цього суспільного прошарку, генезис якого завершується наприкінці XI - на початку XII ст. відігравала систсмнозначущу роль у житті християнської спільноти. Ця роль не обмеяувалася богослужебною 1 просвітницькою діяльністю духовенства. Вищі церковні Ієрархи виконували рпецифічні політичні функції у державі: очолювали диплома-

тичні місії; виступали послами 1 посередниками у взаєминах між ворогуючими князівськими коаліціями; розробляли політико-ідеоло-гічні концепції державної влади та принципи її перерозподілу;

- на відміну від критично-засуДжувальних оцінок давньоруської

Церкви, які панували у радянській Історіографії здобуті результати ставлять під сумнів ще донедавна поширену точку зору, згідно з якою Церква у тогочасному суспільстві нібито допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була його гнобителем. Тим часом важливим напрямком соціальної політики Церкви була діяльність, спрямована на захист знедолених прошарків населення давньоруського суспільства. Церква накладала моральні обмежувальні рамки на свавілля феодалів стосовно підданих, внаслідок 40JT0 обмежувалися жорстокі утиски народу та Інші крайнощі суспільного життя того часу; .

- християнська Церква забезпечувала певну стабільність сус-

пільно-політичного життя давньоруського суспільства й територіальну цілісність країни. Вплетена в структуру державної влади, вона сприяла стиранню локально-діалектних та етнографічних відмінностей у культурі 1 побуті населення Київської держави. Церква як.надрегіональний Інститут підтримувала у населення різних земель Русі свідомість спільної релігійної співприналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися у повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдині« для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської .рбряд-ності та культури. Роль Церкви в етнічній' історії середньовічної Русі-України полягала у тому, що об'єктивно церковна організація стримувала відцентрові процеси політичного розвитку, спираючись на політико-територіальний механізм єдиної діоцезії. Внаслідок цього уповільнювався процес етнічної диференціації давньоруського суспільства 1. відповідно, Історично затримувалося перетворення окремих субетносів в етноси: ' •

- церковна організація, що склалася впродовж кількох століть на давньоруських землях, віддавна розглядалася константинопольським патріархатом як непорушна цілісність. Вищі церковні Ієрархи виступали послідовними прихильниками збереження єдності митрополії Русі не тільки в період існування відносно єдиної Давньоруської держави, а й після II занепаду'в 40-х роках XIII ст. Незважаючи на об’єктивні процеси формування у другій половині ХІІІ-ХІУ ст. нових державних утворень в межах раніше єдиної руської митрополії, спроба встановлення такого церковно-адміністративного поділу, який відповідав би їх реальним поетичним кордонам, зустріла ‘рішучу протидію з боку Візантії. Виступаючи, прихильником збереження єдиної церковної організації на Русі, константинопольський патріархат послідовно підтримував об’єднавчу політику московських князів, гальмуючи тим самим процеси формування національної державності в інших народів православної конфесії на сході Європи. Ці політичні реалії й покликали до життя ідею духовної першості Московського монархічного царства. Монопольне право останнього на спадщину Київської Русі є Ідеологічною фікцією. Між тим концепція тотожності Київської Русі 1 Московського царства, створення якої завершили кііикники-історіографи XVIт ст. й розвинули наступні покоління дослідників азк дотепер залишається домінуючою у російській, почасти 1 західній історіографії.

Теоретичне 1 практичне значення дисертації визначається тим. що поставлена 1 розкрита в ній проблема поглиблюй розуміння сутності Ідейно-релігійних процесів у Київській Русі, моделюс механізм політико-правових і ідеологічних взаємин Церкви 1 держави у давньоруському середньовічному суспільстві й обгрунтовує автох-тоннісгь київського православ'я само українському контексту.

Основні положення дисертації можуть бути використані у загальнотеоретичних та прикладних працях з історії України, при розробці окремих навчальних тем та спецкурсів з спеціальностей "релігісзнавство", "культурологія" та "українознавство". Опублікована автором у 1996 р. (співавтор Моця О.П.) праця "Київська Русь: від язичництва до християнства" допущена Міністерством освіти України як навчальний посібник для учнів старших класів та студентів.

Дисертаційний текст може стати у пригоді й святителям ново-виокремлешіх в Україні автокефальних православних Церков, для яких актуальним є питання пошуку традицій 1 відтворення особливостей київського християнства.

Особистий внесок дисертанта у розробку наукових результатів дослідження. . ,

Автором роботи особисто:

- Розкрито проблему християнізації Київської Русі. як цілісної, сповненої глибоким символічним змістом ідейної програмі.

- Обгрунтована особливість київської моделі церковного устрою. яка була відкрито» до християнського Сходу 1 'християнського Заходу.

- Виявлено основні етапи та шляхи формування церковної організації на Русі. •

- Простелено II вплив на процеси державотворчого та етнокультурного розвитку давньоруського суспільства.

- Висвітлено основні напрями соціальної політики Церкви Я з'ясовано характер соціальних конфліктів у Київській Русі.

- Реконструйовано систему церковно-адміністративного поділу,

простелено його еволюцію 1 шляхи суспільно-політичного розвитку давньоруських земель в контексті об'єктивного плину державотворчих процесів на сході Європи у другій половині ХІІІ-ХІ1/ ст. .

- Виявлено Ідейні витоки концепції тотожності'Київської Русі 1 Московського монархічного царства й доведено, що монопольне право останнього.на.Києво-руську. спадщину є Ідеологічною фікцією.

Апообанія результатів дослідження. Основні результати дос-' лідження оприлюднено у наукових доповідях, виголошених автором на різного рівня конференціях та симпозіумах. З поміж них, наприклад, такі: "Давня Русь 1 християнство" (Київ, 15 квітня 1988 р.), "Українська козацька держава: витоки та шляхи Історичного розвитку" (Черкаси, 16-19 квітня 1991 р.), "Етнічна самосвідомість 1 національна культура" (Київ. 21-23 березня 1991 р.). "Дискусійні проблеми Історії російської суспільної думки" (Москва, 12-14 травня 19Э2 р.), "Слов'яни та їхні сусіди: XII Читання пам'яті В.Д.Королика" (Москва, 1-5 березня 1993 р.), "Повсякденне життя в монастирях Європи за доби середньовіччя та Нового часу" (Вроцлар, ЗО листопада - 4 грудня 1994 р.), "Міфи 1 вірування язичницьких слов'ян 1 балтів" (Варшава - Сандомир, 5-7 жовтня 1995 р.). "Роль столиці у процесах державотворення: Історичний та сучасний аспекти" (Київ, 28 лютого 1996 р.), "Єрусалим у слов'янських культурах та релігійних традиціях" (Єрусалим, 8-11 грудня 1996 р.), "Християнство в контексті Історії 1 культури України" (Київ. 28-29 листопада 1997 р.). ' •

Публікації. Результати дисертації опубліковані у двох монографіях, одна з яких у співавторстві, одній брошурі, в десяти статтях, вміщених у наукових виданнях (4) та журналах (6). а також п двадцяти одних матеріалах 1 тезах конференцій.

Структура лисептапії зумовлена логікою дослідження.що випливає з його мети і головних завдань. Робота складається Із вступу, чотирьох розділів, висновків 1 списку використаних джерел.

Перший розділ дослідаешія присвячеїшй розгляду процесів християнізації Київської Русі й виникнення церковної організації. Це дало змогу у другому розділі перейти до висвітлення проблеми формування станово-корпоративної структури давньоруської Церкви та визначити правові й економічні засади існування християнського кліру. Розгляд цих питань створив передумови для виявлення у третьому розділі основних- напрямів 'соціальної політики Церкви, характеру та форм II впливу на еволюцію морально-етичних норм суспільного життя та процеси етнокультурного розвитку Київської держави. Четвертий розділ завершує дослідження аналізом становища Церкви в соціально-політичній системі Русі-Украіни в період мон-голо-татарської навали та встановлеїшя золотоординськими ханами свого сюзеренітету над давньоруськими землями.

Роботу, викладено на 378 сторінках машинописного тексту українською мовою. Список використаних джерел вгпючає 35а найменувань.

Релігійно-Історичне самовизначення Київської Русі відбувалося у категоріальному руслі християнського світогляду й притаманних йому символічних формах. Давньоруська християнська державність подібно державності провославних південних слов'ян уявлялась ста-рокиїїзським мислителям 1 книжникам як похідне від. Візантії, як переміщення звідтіль матеріальних цінностей, зокрема, дорогоцінного храмового начиння та православних святинь, царственної сили 1 влади. Ця ідейна програма задекларована в літописній оповіді про здобуття руськими дружинами візантійської твердині на чорноморському побережжі - міста Корсуня й вивезення звідти трофеїв. Вона повинна була продемонструвати за допомогою зрозумілих для сучасників київського князя Володимира символів' (сюжет з його раптовіш осліпленням 1 чудесним прозрінням та вибором християнського ім'я) Істинне зацаріния Володимира, перетворешія-преобракення його влади, яка відтепер с царственною (грецьке - Ьазіеііа). прилучення його символічної familia regís. Завдяки одруженню з пурпуроносною представницею македонської династії візантійського Імператорського дому, київський князь одразу'н посів у цій ієрархії чільне місце.

На відміну від більшості сучасних дослідників, які розглядають повідомлення "Повісті временних літ" 988 р. про • знищення у Києві загальнодержавного язичницького пантеону як глумливу розправу князя-неофіта, автор спробував осягнути символічний зміст цих подій. Одержані результати підтвердили уявлення про проводи Поруна до Дніпра як обрядове дійство, що символізувало “вигнання" чи "поховання" цього недавно ще всесильного в очах київських язичників божества.

Християнізація Київської Русі означала II легітимацію на міжнародній арені. З прийняттям християнства вона, на думку середньовічних мислителів, ніби очистилася від скверни й, відтак, з не країни стала країною і водночас членом християнського універсу-му (the Commonwealt за Дм. Оболенським).

В розділі докладно розглядається' питання про виникнення церковної організації. Слід зазначити, що на перших порах християнство було елітарною релігією. Відтак, акцентується у роботі, великий київський князь був -фактично главою новонародженої громади віруючих, що утворювала тіло Церкви. Володимир Святославич проводив обережну, по суті ізоляційну, церковно-релігійну політику орієнтуючись не на офіційпго ставленика візантійського патріархату на київський митрополичий престол, а на підтримку корсун-

ського .духовенства, осередком якого була Церква Богородиці Деся-тшшої. До середини 30-х рр. XI ст. вона фактично відігравала роль провідного релігійного центру Київської держави. Привілейоване становище причту Богородичіюї церкви в системі церковної організації. що формувалася у новонавернутій країні наштовхує на думку про те. що зразком для останньої було обрано корсунську модель церковного устрою. Слід зауважити, що у кирило-мефодіївську епоху Херсонес (Корсунь) зберігав статус автокефальної єпархії. З діяльністю її святителів (причту Церкви Богородиці Десятинної) пов'язано прийняття на Русі культу святого Климента Римського. Своєрідно зв’язуючи Рим. Херсонес І Русь в єдину лінію поширення християнства він надавав ранньому руському християнству особливо терпкого присмаку - пін не тільки перекреслював монополів Візантії у справі поширення християнства на Русі, а 1 обгрунтовував апостольське походження її Церкви.

Виникнення церковної організації на Русі відбувалося в умовах обережних пошуків взаємоприйнятних шляхів співробітництва між християнською Церквою 1 дер;кавою. У цьому зв'язку розглядається можливість улаштування митрополичої резиденції у віддаленому від Київського центру Переяславі. Цей епізод церковно-політичного ниття Київської Русі не достатньо задокументований джерелами, тому гіпотетичні припущення автора, зіперті на відповідні Історичні аналогії та свідоцтва пізньосередньовічних пам’яток можна ввах-лти наукево-провокативними. - . ' '

Безпосередне підпорядкування митрополичої кафейри константинопольській патріархії, як виявилося, ні в чому не обмежувало влади київського князя. Формально митрополія'могла вільно провадити церковно-адміністративну діяльність. Вона суттєво розширила сферу дії візантійського церковного правопорядку, розбудовуючи мережу спархій. Перші єпископії були засновані в Новгороді 1 Біл-городі поблизу Києва. Пізніше вони були закладені в Чернігові, Полоцьку, Турові, Юр’єві і в деяких інших містах. Встановленім симфонії між церковною і державною владами обумовлювало посадженім великокнязівських намісників у деякі із зазначених центрів. Таким чином. церковна організація, іцо формувалась сприяла зміцненню адміністративно-територіальної системи організації давньоруського суспільства, його політичному згуртуванню.

Церква у Київській Русі, формувалася як державний інститут. Подібно всім іншим східним Церквамвона була автономною у своєму

внутрішньому релігійно-канонічному улаштуванні. Проте вона не могла провадити незалежну від державної влади політику. Пристосовуючись до конкретно-історичних умов ранньосередньовічної Русі Церква будувала свою організацію за наявними зразками, наслідуючи у загальних рисах структуру державного устрою Київської Русі. Шляхи-формування державно-адміністративного устрою 1 організаційної структури Церкви в основному збігалися. Так, у період існування відносно єдиної державної структури Русі (до середини XI ст.) у країні функціонувала єдина загальнодержавна митрополія і кілька єпископій. що відповідало рівню суспільно-політичного розвитку Київської Русі, її єдиновладній формі правління з системою намісників у великих містах. В часи удільної роздроблеішості ’ Русі кількість єпископій була тотоина чисельності давньоруських зе-мель-князіпотв, що виокремлювалися. При цьому, старшинство князівських столів не визначало ранг тієї чи іншої спархії. Таким чином, внутрішній соціально-економічний та політичний розвиток Київської Русі, еволюція структури державної влади справляли визначальний вплив на шляхи розвитку церковної організації. .

Релігійно-політична боротьба Русі за почесне місце країни в ієрархії християнського ойкуменізму та піднесешія престижу. II правлячої династії зумовлювало формування уявлень про Київську Русь як священну державу - богохрашше царство. Характерною у цьому відношенні була діяльність князя Ярослава Володимировича та близького до нього гурту місцевих Інтелектуалів, ідо обгрунтовували ідею рівності Русі в сім'ї християнських народів, країни, яка з глибокої давнини перебував під особливим Божим керівництвом. ЦІ політико-ідеологічні устремління давньоруської еліти задекларувала, наприклад, грандіозна будівнича програма Ярослава, яка ’передбачала зведення у стольному граді Русі храму святої Софії 1 Золотих воріт, що було символом "царствєнності" Києва 1 напрямо відбиває його претензії на схожість до Константинополя - столиці могутньої Візантійської імперії й усієї" світової східнохристиянської спільноти. Київ відверто уподібнював себе і до Священного граду -Єрусалиму. Така коннотація міфологізованої столиці вселенського православ'я прикладається до стольного граду Русі у "Слові про закон та благодать" митрополита Іларіона, "Пам’яті і похвалі князеві Володимирові" Якова Мніха та інших пам'ятках писемності і культури українського середньовіччя.

Ідею священної держави та божествсшюго походження київської правлячої династії унаочнювала й розкривала зрозумілими сучасникам образами й символами архітектурно-художня семіотика храму святої Софії. У Візантії, вже від часів володарювання Встиніана (527-565 рр.) Ідеї софШшстІ, як відомо відводилась головна роль в обгрунтованії! теократичної концепції Імператорської влади як Імітації влади Бога. Подібно до Остапівна будівничий Софії Київсько! - київський князь Ярослав Мудрий теж прагнув цим грандіозним храмом утвердити міць своєї влади та велич держави 1 II столиці, рівноправної, радше рівночесної Царгороду. Втілена в ідейно-художніП програмі "Лому Мудрості" й розвинута у писемній традиції тема со-фійності розкривала богохраниму сутність Київської держави. Поєднанням божественного начала 1 державної влади підкреслювалась їх єдиносущність. Ідеологія священної держави, розкриваючи символ єдності влади і віри через ідею священного міста (Києва) 1 храму (святої Софії) моделювала образ Небесного Єрусалиму. Ці політико--ідеологічні устремління давньоруської політичної та церковної еліти знаменують остаточне оформлення на Русі Ідеї християнської держави й засвідчують неабиякий II Інтелектуальний потенціал.

У другому розділі дисертації - "Духовенство у суспільній структурі Київської Русі" - докладно аналізуються проблеми формування внутрішньої станово-корпоративної структури церковної організації, виявляються етапи й особливості цього процесу; правові та економічні засади існування християнського кліру. а такоя висвітлюється система організації повсякденного життя 'основних його груп.

Із запровадженням християнства на Русі в кінці Х ет. у країні з’являється постійний контингент служителів релігійного культу. Головну роль в охрсщенні східного слов'янства та закладенні тут основ церковної організації взяли на себе передусім корсунські та константинопольські■ священослуаителі. Вони, однак, не могли задовольнити потреби новоохрещеної країни. Току давньоруський уряд князя Володимира відразу 2 потурбувався про підготовку місцевих кадрів священослужителів. Неодмінною умовою для отримання свяще-ницького сану була грамотність. Тому при новозбудованих церквах організовувалось навчання в процесі якого діти, переважно із .заможних родин, здобували початкову освіту, опановували основи теологічних знань. Книжність у тогочасному суспільстві сприймалась як символ належності до християнства. Прошарок освічених людей фор-

мувався у традиційних для середньовічного суспільства рамках християнського віровчення, місцем х підготовки вищих цєрковшіх ієрархів для руської Церкви та їх своєрідного стажування був Афон. до з-поміж інших національних монастирів виділявся заснований у першій половині XI ст. руський монастир Коілургу (пізніше - Ус-піщія Богородиці). У другій половині того ж століття роль ДУХОВНОЇ -академії", де готували церковній ієрархів відігравали вке і місцеві монастирі. Мокна припустити Існування шкіл, в яких велася підготовка священицьких кадрів і при єпископських кафедрах. В усякому разі механізм їхнього репродукування, що склався в кінці X—XI ст. був вдало продуманий 1 вповні забезпечував потреби ( церковної організації Київської Русі. • '

Пристосовуючись до місцевих соціально-економічних 1 політичних умов християнська Церква протягом першого століття свого існування на Русі оформляється організаційно й набуває ряду характерних ознак, що вирізняють .духовенство з-поміж інших соціально-станових категорій давньоруського суспільства. Юридичний статус цієї групи населення з притаманними їй спільними елементами соціальної . психології, визначеною соціально-політичною функцією 1 внутрішньою корпоративно-ієрархічною структурою був -’неодмінним, але не всеохоплюючим компонентом, яким характеризується станова належність. Адже класи-стани розрізняються іде й за їх місцем в системі суспільного виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а відтак і за розмірами належної їм частини суспільного багатства.

Дисертант наголошує на тому, що генезис духовенства як соціальної монади завершується лише з появи у Церкви права власності на землю. Ступінь впливу у середньовічній державі визначався насамперед розмірами землеволодіння. Належність Церкви до кола землевласників було глибинним, соціально-економічним і політичним критерієм, що характеризує духовенство як особливу станову категорію, об’єднану матеріальною основою буття. Ось чому, значна увага в розділі відводиться з’ясуванню питання хронології виникнення церковного землеволодіння. Формування церковно-монастирського землеволодіння відбувалося нерівномірно у різних частинах Київської держави. Якщо у Південній Русі церковна організація мала до своєї диспозиції маєтки і села уже в останній чверті XI ст.. то наприклад, у Новгородській землі джерела фіксують час їх появи 20^30 роками XII ст. Приблизно к тоді ьлзначавться земельні володіння смоленської єпископської кафедри.

Таким чином. розпочатий внаслідок християнізації Київської Русі процес формування духовенства як особливого суспільного стану в цілому завершується в кінці XI - на початку XII ст. Важливим фактором, що обумовлював становлення цієї категорії населення давньоруського суспільства, було виникнення 1 розвиток церковної організації, II повна 1 безумовна Інтеграція у соціально-політичну структуру середньовічного соціуму. Формування внутрішньої організаційної структури Церкви Київської Русі передбачало професійну диференціацію служителів релігійного культу. їх кількісне зростання 1 репродукування. Становлення церковно-монастирського землеволодіння стійко закріплювало соціальний статус корпорації вищого духовенства як привілейованої категорії цієї суспільної верстви. Дедалі зростаюча економічна міць окремих єпископських кафедр та монастирів визначала їх незалежну роль і велику вагу у соціально-політичному житті країни й, зрештою, місце духовенства у соціально-становій: структурі давньоруського середньовічного суспільства.

Станова ієрархія була невід’ємнім елементом функціонування феодальної держави (власне природу феодалізму, за визначенням авторитетного французького знавця Я теоретика історії середньовіччя ;7.аіса Ле Гоффа. передусім 1 визначала система особистих зв’язків, що ієрархічно об’єднувала усіх членів суспільства). В дослідженні підкреслюється, що свою власну організацію Церква теж будувала за феодально-ієрархічним зразком. Внутрішньо-корпоративна ієрархія церковної організації відповідала соціально-становій стратиграфі ї давньоруського феодального суспільства. Духовенство не було цілком однорідним станом. Воно розпадалося на дві великі групи, які умовно можна визначити як аристократичну та плебейську. До першої з них входили вищі церковні сановники: єпископи, архієпископи,

ігумени, архімандрити та ін. Плебейська частіша духовенства об’єднувала рядових священослужителів сільських і міських парафій. Митрополит (як правило, етнічний грек) призначався патріаршим собором. висвячувався константинопольським патріархом й Інтронізу-вався на кафедру в Києві за участю великого князя. Існуюча практика поставлення митрополитів на Русь зовсім не зобов'язувала їх слугувати державно-політичним Інтересам Візантійської імперії, як нерідко стверджується у науковій літературі, іїовопоставлені митрополити були зацікавлені в організаційній самостійності руської Церкви й шукали союзу з великокнязівською владою від якої вони залежали 1. насамперед економічно. .

Діяльність вищих церковних сановників була під контролем давньоруського уряду. Більше того, великокнязівська влада навіть дозволяла собі інколи зовсім не рахуватись з думкою патріаршого синоду у питаннях вибору кандидата на митрополичу кафедру (обрання митрополитом Іларіона за Ярослава Мудрого та Клима Смолятича у 1147 р.). Поставлення єпископів також стало переважно прерогативою князя, хоч згідно норм канонічного права їх мали обирати на архієрейському соборі за участю всіх єпископів, а також священослужителів і "людей" його майбутньої єпархії. Кандидатами на заміщення єпископських кафедр виступали звичайно монастирські ченці, передусім вихованці Києво-Печерського монастиря. Однак подібна прак-тшса не виключала вибір кандидатів на єпископський сан Із середовища білого духовенства. Єпископи Київської Русі були високопоставленими церковникш сановниками, влада яких була якщо й не сумірна становищу місцевого князя, то принаймні виступала рівноправною, по відношенні до останньої, структурою. Єпископ мав свій адміністративно-управлінський апарат, що за своєю структурою й номенклатурою відповідав князівському. Внутрішній устрій церковно-адміністративних областей повністю відповідав політико-адмі-ністративному поділу земель-князівс'тв на' волості 1 погости, що досить виразно простежується в ієрархічній структурі населених пунктів Київської Русі, відомої за археологічними даними. Основу внутрішньої організації єпархіальної області становили парафії-по-гости. управління якими здійснювалося намісниками єпископа. Ці церковно-адміністративні осередки співпадали з областями ■ князівських намісників чи посадників. '

Духовенство в цілому"не мало станової єдності, що було наслідком замкнутості цього стану 1 залежності рядових священослужителів від вищих церковних Ієрархів. Рядове духовенство, що складалося з парафіяльних священиків та членів церковного причту -дяка і пономаря утворювало підніжжя станово-корпоративної піраміди давньоруської церковної організації. У правовому відношенні нижчий християнський клір не був повністю відокремлений від Інших груп світського населення Київської Русі. Як і на середньовічному Заході. рядове духовенство Русі зберігало з мирянами тісний зв’язок. Однак, за родом своїх занять, ці священослужителі об’єктивно утворювали особливий 1 вельми численний суспільний прошарок. Спершу він поповнювався з представників різних груп населення давньоруського суспільства. Нерідко священиками ставали вчорашні язич-

пики. Для таких людей шлях у попівство був відкритий. Перешкодою було тільки вбивство, вчингаю у язичництві. Головною вимогою до кандидатів, що претендували на свяіденицький сан була грамотність, а також бездоганний моральний склад цієї людини.

Парафіяльний священик повинен був служити моральним авторитетом. взірцем поведінки для своєї пастви. Давньоруські пенітенці-алії передбачали цілу систему церковних поісарапь за порушення духовенством норм морально-етичної поведінки в побуті. Цей. несправедливо обійдений увагою дослідників, специфічний корпус документів дозволив дисертанту відтворити у розділі широку панораму повсякденного життя парафіяльних свящеішків. Одержані результати суттєво удосконалюють уявлення науки про боротьбу, співіснування і взаємопроникнення східнослов'янського язичництва 1 християнства. В дисертації наголошується на тему, що духовенство, особливо сільське змушене було рахуватися з немеркнучім у давньоруському суспільстві авторитетом волхвів, віщунів 1 "баб богомерзких". Більш того, ними запозичувався великий досвід останніх. Отже, не слід зводити взаємовідносини духовенства з волхвами тільки до конфронтації, як це нерідко подається у сучасній літературі.

Особливе місце в станово-корпоративній структурі давньоруської церковної організації посідало чорне духовенство. Масовий чернецький рух в Київській Русі зароджувався вочевидь стихійно. На ранній його стадії переважав склад мандрівного ченця, анахорета. Місіонерські зусилля Церкви були спрямовані передусім на панівний, вищий прошарок давньоруського суспільства через що у ченці спершу постригалися переважно вихідці із заможних родиц. Для таких юнаків монастир був своєрідною духовною академією, яка готувала кандидатів на вищі церковні посади. Спираючись на першоджерела та візуальні спостереження автора над організацією внутрішнього життя монастирів Афону, який є живим уламком Візантійської імперії в роботі здійснена спроба детальної реконструкції повсякденного життя монастирів Київської Русі. Акцентується увага також на інтелектуальному його змісті. Обгрунтовується висновок, що монастирі Київської Русі не були лише тихим пристанищем для аскетів-моліль-ників, де переважали духовні 1 культурні інтереси. Матеріальна забезпеченість (завдяки щедрим благодійницьким вкладам можновладців монастирі були найбільшим землевласником в системі давньоруської церковної організації) обумовлювала їх незалежну ідеологічну позицію та суттєву роль у політичних акціях, спрямованих па

підтримку чи опозицію щодо окремих князівських коаліцій. Невипадково саме монастирі найчастіше обирались місцем для переговорів між ворогуючими кланами князів, а їх Ігумени виступали у ролі третейського судді. л

Формування станово-корпоративної структури давньоруської Церкви було довготривалим, але нестримним процесом. У його розвитку можна виділити два великих етани. Перший з них тривав з часу запровадження християнства у Київській Русі як державної релігії й до кінця XI - початку XII ст. То був період пристосування церковної організації до місцевого середовища, закладення II основ, визначення юридичних умов й матеріальних засобів існування, місця в системі класово-станової структури давньоруського феодального суспільства. З появою в-кінці XI - на початку XII ст. церковно-монастирського землеволодіння завершується генезис духовенства як окремого суспільного страту, й визначається соціально-економічна база його подальшої еволюції. Від другої третини XII ст. формування духовенства як стану увійшло в зрілий етап свого розвитку, який характеризується кількісним зростанням християнського кліру. посиленням дисциплінарної відповідальності священиків та обмеженням соціальної мобільності їх спадкоємців. .

Третій розділ - "Про місце Церкви у соціальному та етнокультурному розвитку давньоруського суспільства", - містить узагальнений аналіз соціальної політики Церкви, особливостей II впливу на процеси етнокультурного розвитку Київської Русі, еволюцію морально-етичних норм суспільного життя у вимірі повсякденних та політичних структур.

Християнська Церква-змушена була прийняти' той соціальний і політичний лад, що склався у середньовічній Русі.. Перемінити його, звісно не було їй під силу. Однак, церковні ієрархи послідовно домагалися доступними їм засобами пом'якшувати соціальні протиріччя, що неминуче виникали у давньоруському феодальному суспільстві. Церква сприяла обмеженню й, зрештою, майже повній ліквідації давньоруської работоргівлі. Вона також взяла під свою опіку найбільш безправну частину феодальнозалежного населення середньовічного суспільства - холопів. У своєму ставленні до інституту холопства Церква не була послідовною, однак вона домоглася встановлення кількох правових норм, що.відкривали можливість повернути холопу особисту свобода. Церковна організація взяла під свою опіку людей, що мали фізичні вади, жебраків, юродивих та ін-

ших, створюючи у своїх монастирях лікарні, богодільні тощо. Церква засуджувала також крайнощі лихварства, відносячи це заняття до найтяжчих гріхів. Соціальна критика лихварства, з якою виступили вищі церковні Ієрархи була особливо посиленою в період правління Святополка Ізяславича, Його політика, спрямована на підтримку лихварського капіталі' спричинилася до масових заворушень, що мали місце у Києві 1113 року. ЦІ події ускладнювалися ще й політичною кризою, викликаною смертю князя Святополка. З утвердженням•на великокнязівському столі Володимира Мономаха були переглянуті 1, не без участі вищих представників Церкви деякі законодавчі норми "Руської Правди". Зокрема, обмежувалися лихварські проценти, а також частково послаблювалось становище залежних селян-смердів.' Одержані результати дозволяють поставити під сумнів поширену у вітчизняній Історіографії думку згідно якої Церква буцім-то тільки допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителем останнього. Церковна організація проводила гнучку соціальну політику, щоправда не завжди результативну, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу.

В роботі всеобічно аналізується також перебіг, причини та основний зміст соціальних конфліктів у Київській Русі. Обгрунтовується. що воші були наслідком складного сплетіння насамперед політичних суперечностей між окремими феодальними коаліціями. У боротьбу між ними нерідко втягувалися й представники соціальних низів. Однак недостатній рівень організованості 1 свідомості ос-таніх не дас підстави однозначно трактувати їхні виступи тільки як прояви класової боротьби. Імпульси народних хвилювань визначалися політичними й релігійними суперечностями, що мали місце у давньоруському суспільстві, а також голодом, неврожаями, міжусобицями та Іншими подібними явищами. .

В розділі важливе місце займає, висвітлення питання про роль християнської Церкви в процесах етнокультурного розвитку Київської Русі. Відзначається, що проблема формування національної самосвідомості та народності за доби українського середньовіччя завжди знаходилася в центрі уваги вітчизняних дослідників. Ними створено чимало наукових праць, у яких розкриваються конкретно-історичні умови становлення .східнослов’янської етнокультурної спільності, визначаються основні етапи її розвитку тощо, однак своєрідність

методології в річшци якої розвивалася радянська історіографія обумовила появу у науці заідеологізованих положень, сприяла усталенії» спрощених уявлень щодо характеру цієї спільності, особливостей формування етнічної самосвідомості та рівень II міцності. Потребує принципового уточнення й переосмислення саме поняття "давньоруська народність", яке не відбиває динамічну сутність етнічних процесів у Київській Русі.-Тенденції формування давньоруської етнокультурної спільності одночасно супроводжувалися тенденціями до утворення 1 збереження у її межах кількох протонародностей. ЦІ процеси спливали неодинаково у різних кінцях східнослов'янського світу й не набули у досліджувану епоху свого повного завершення.

Вирішальну роль в цьому відіграла християнська Церква Київської Русі. Вона сприяла поширенню єдиних, для всього населення Давньоруської держави християнських морально-етичних норм, звичаїв та літературної мови. Церква зміцнювала авторитет великокнязівської влади, виправдовувала II поширення на іноетнічні землі, що було важливим фактором об'єднання поліетнічного населення країни в окрему спільність. Укорінюючись у давньоруському суспільстві християнське віровчення об'єднувало його теологічною єдністю. Ця єдність навіть Іноді перекривала господарчі, політичні 1 культурні зв'язки, що встановились між різними частинами держави. Інтегративна функція була притаманна тільки світовим релігіям. Ось чому, християнство, набуваючи своїх прихильників.серед підданих Давньоруської держави визначало 1 їх етноконфесійну приналежність.

Утвердження християнства, поява значного прошарку професійних служителів цього релігійного культу - своєрідної середньовічної інтелігенції справило суттєвий вплив на еволюцію традиційної самосвідомості різних етнічних груп населення Київської Русі й призвело до ствердження етноконфесійного способу мислення. Проте політичні елементи самосвідомості притаманні не всім членам етносу. а лише найбдльш політично активній його частині, тобто носіям політичних функцій - соціальній еліті. Вона за-середньовіччя була основним формуючим етнокультурну спільність ядром. Тісний взаємозв’язок процесів етнічної еволюції з політичним та култьтурним розвитком обумовлював ієрархічність етнічної самосвідомості у давньоруському суспільстві. Звісно, етнічна самосвідомість провідних верств Київської держави, II політичної та соціальної еліти була набагато сильнішою ніж свідомість соціальних низів, особливо мешканців сіл. Постійне переміщення князів з одного столу на ін-

ший. система колективного управління, що склалася у Києві та Київській землі в епоху державної деструкції Русі, зрештою, династична єдність усіх князівських галузок було Інституційним гарантом збереження у свідомості правлячої еліти поняття загальноруської єдності. У народну гущу це усвідомлення могло -проникнути лише з допомогою християнської Церкви, яка, проводячи свою конфесійну діяльність, сприяла оформленню віросповідної та культурної єдності давньоруської етносоціальноІ спільності. .

Церква, як надрегіональїшй Інститут підтримувала у населення різних земель Русі свідомість спільної релігійної співприналеж ності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплеміїпіих принципів, що зберігалися у повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядності та культури. Важливе значення для згуртування населення країни в єдину соціально-політичну і культурну спільноту мало утвердження в процесі християнізації Русі літературної мови. Иова літургії й церковнослов'янської книжності піднялася над усними ідіомами східного слов’янства й поширювалася по всій території Давньоруської держави. В руках Церкви вона стала дійовим засобом для .розповсюдження християнського віровчення, суспільно-політичних ідей та культурних цінностей. Будучи носієм Ідеї єдності держави і Церкви на Русі, виразником і охоронцем патріотичних традицій, християнський клір об’єктивно створював грунт, на якому визрівала, національна самосвідомість, яка за середньовіччя завжди знаходилась у синкретичній єдності з релігійними поглядами. Невипадково на сторінках давньоруських літописів та й в інших писемних пам’ятках термін "християни" часто виступає тотожним поняттю "давньоруська етнокультурна спільність11. Самоназва країни "Руська земля” у звичній політичній реальності прикладалося лише тільки до Київщини 1 Середнього Подніпров’я, проте у сфері церковного життя воно вживалося по відношенні до всієї території Давньоруської держави. Таке розуміння Руської землі було пов'язано з Ідеєю релігійної єдності усіх слов’янських 1 неслов’янських земель Русі. В дисертації наголошується на тому, що свідомість релігійної спільності, накладаючись на національну, почасти відтісняє останню на другий план. Тому і саме поняття "національна свідомість" пропонується розглядати не у державно-правовому значенні. а переважно в ідеологічному - як духовний вияв соборницької Ідеї.

Політична роздробленість Київської Русі кінця XI—XIII ст. значно утруднювала становлення давньоруської етнокультурної спільності й обумовлювала надзвичайну суперечливість та нерівномірність цього процесу. Незавершеність його розвитку й різні рівні етнічного самоусвідомлення у тогочасному суспільстві засвідчує поява на сторінках літописів XI - XII ст. назв, що відбивають належність населення до тісі чи Іншої земельної області - “смоляни". "ростовці", "чернігівці’’, "кияни", “суздальці” тощо. Формування осібних земель-князівств призводило до виникнення у межах відносно єдиної Київської держави окремих земельно-територіальних спільностей. В епоху державної роздробленості Русі поступово вимальовувались їх контури, що окреслювали чотири групи таких утворень: новгородсько-псковська й владимиро-сузд'альська на північному сході; нолоцько-мІнська - на заході; середньодніпровська та галицько-волинська на південно-західних землях Давньоруської держави. В цих умовах тільки Церква, як ігадрегіональний Інститут, та II християнський клір були тією цементуючою силою, яка підтримувала збереження загальнослов’янської етнополітичної спільності й реальною перешкодою Н дивергенції. Інакше кажучи Церква гальмувала об'єктивний плин процесів формування' культурно-національної ідентичності українського народу за доби середньовіччя.

З запровадженням християнства найрізноманітніші сторони укладу повсякденного життя людності Київської Русі стали об’єктом особливої уваги Церкви. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнських. радше загальнолюдських цінностей та культури. Церква мала у своєму розпорядженні -"Цілий арсенал засобів Індивідуального впливу на людей. Впроваджувана нею практика покаяння 1 сповіді дозволила їй підпорядкувати своєму впливу найрізноманітніші сторони укладу повсякденного життя середньовічної людини, насамперед такі суспільні Інститути як шлюб та сім’я. Прищеплюючи у сімейному побуті морально-етичні основи християнського вчення Церква об’єктивно сприяла зміцненню давньоруської сім’ї, тривкості шлюбу 1 подружньої вірності. Через сімейне виховання вона визначала норми соціальної поведінки, обов’язкові для кожного члена суспільства. Суттєвим елементом, наприклад, міжкнязівських взаємин середньовічної Русі була привнесена християнським кліром у II державно-політичне життя, релігійна церемонія хрестоцілуваїшя при складанні угод чи присяги. Привнесені .Церквою у державно-політичне 1 пов-

сякденне життя давньоруського суспільства релігійні традиції та пов'язані з ними норми християнської моралі сприяли утвердженню у суспільній свідомості християнських, сиріч загальнолюдських етичних цінностей, пом’якшенню міжкнязівських протиріч 1 збереженню, хай 1 відносного, соціального спокою. -

У четвертому розлШ - "Церковна організація 1 шляхи суспільно-політичного розвитку давньоруських земель у другій половині XIII— XIV ст.” - досліджується становище Церкви в період монго-ло-татарської навали та встановлення золотоординськими ханами свого сюзеренітету над давньоруськими землями, простежується формування нового церковно-адміністративного поділу та національно— державних утворень, контури яких дедалі виразніше вимальовувалися в межах раніше єдиної руської діоцезії.

Духовенство 1 Церква жертовно розділили з усією країною долю, що II спіткала в 1237-1241 рр. Занепад економіки, ослаблення міці світської влади у знекровленій Батиєвим нашестям країні справили неоднозначний вплив на становище давньоруської церковної організації. З одного боку, виснаження виробничих ресурсів негативно позначилося на II матеріальних можливостях. Тоді припиняється кам’яне церковне будівництво, гальмувалися ремонтні роботи по відновленню зруйнованих храмів. Водночас зростає моральний авторитет Церкви. Вона перетворюється на впливову політичну та ідеологічну силу, до якої став горнутися народ. В другій половині XIII ст. спостерігається піднесення популярності християнського віровчення та його поширення серед народних мас. Матеріали археологічних досліджень засвідчують появу християнської .поховальної обрядності у тогочасному селі, що традиційно залишалось останнім оплотом язичництва. Тоді ж зникають язичницька символіка на ювелірних виробах та згадки про волхвів у давньоруських літописах. В очах народу Церква стала виступати єдиною спадкоємницею духовних ці-ностей, символом єдності давньоруського суспільства та його зв’язку з усім християнським світом.

В умовах такого великого потрясіння, яким для Київської Русі стала монголо-татарська навала, тільки християнство, що являло собою найбільш загальну форму колективної свідомості, могло зберегти єдність суспільства та спадкоємність його історичного розвитку. На таких переломних моментах історії людства саме релігії сприяли його регенерації, відновленню структур того чи іншого соціуму. продовженню його культурної традиції. Необхідно иазнячнти.

що па відміну від світських органів влади давньоруська Церква в умовах ординського 1га отримала більше свободи для своїх дій. У перші півтора десятиліття після монгольської інвазії вона, на думку багатьох дослідників, підтримувала антиординську князівську коаліцію, лідерами якої були Данило Галицький та великий князь Андрій Ярославич. Однак, наголошується дисертантом, це гіпотетичне припущення неможливо підтвердити прямими фактами. Участь вищих церковних ієрархів в антиординському союзі князів доводиться характером їх взаємовідносин з останніми та відсутністю у джерелах свідчень про підтримку духовенством завойовників чи проордшгськи настроєних князів. Активізація антиординських політичних сил територіально роздробленої Русі й, очевидно. Інтереси міжнародної політики змусили монгольських ханів змінити своє ставлення до Церкви. Обраний ними у середині 50-х років XIII СТ. ПОЛІТИЧНИЙ курс був спрямований на покровительство давньоруській церковній організації, захист П давніх Імунітетішх прав та надання економічних пільг духовенству.

Користуючись заступництвом з боку золотоординських ханів, наданими ними пільгами та привілеями, руська православна Церква виступала водночас оборонцам 1 носієм патріотичних.традицій. Такою за своїм звучанням була промова митрополита Кирила II. виголошена ним на загальноруському церковному соборі 1273 року у Києві. а також ''Повчання" печерського архімандрита Серапіона, поставленого у 1274 р. владимирським єпископом. У тогочасній літературі з'являється також ряд творів, які прославляють ’подвижницькі подвиги "мучеників за віру”. Серед ішх широко-! популярності набули, зокрема, "Сказание об убиений в орде князя Михаила Черниговского и его боярина Федора", а також літописна оповідь про страченого в Орді у 1270 р. рязанського князя Романа Ольговича. Подібна література була покликана до життя не тільки необхідністю укріпити народ у вірі -.вона пробуджувала в нього патріотичні почуття, кликала до боротьби за національну незалежність. Проте конструктивна програма боротьби-проти іноземних поневолювачів була розроблена давньоруськими книжниками лише в першій чверті XIV ст. І* саме Церква стояла біля її витоків. Незважаючи на встановлення офіційних взаємовідносин з ординськими ханами, вона продовжувала плекати традицію негативного ставлення до монголо-татарського гніту.

В умовах чужоземного панування зростає міжнародне значення руської православної Церкви. їй належить неабияка роль у встановленні прямих контактів між золотоординськими ханами і візантійськими Імператорами. Політичні зв’язки між ними налагоджувались за безпосередньою участю вищих руських ієрархів. Поступово визначалися обопільно прийнятні форми політичного співробітництва цих держав щодо Русі. Константинопольський патріарх був зацікавлений у збереженні єдиної церковної організації, зверхник якої б постійно проживав на підвладній Орді території. Слід зазначити, що в інтересах збереження І зміцнення свого панування на Русі правителі Золотої Орда зберегли такі загальноруські політичні Інститути як митрополича кафедра та великокнязівський стіл. 1243 р. монгольський хан посадовив на нього владимирського князя Ярослава Всеволодовича. а після його трагічної загибелі у 1246 р. - Олександра Прославша. До кінця XIII ст. Київ залишався столицею Русі, а також II головним церковно-релігійним центром. Тут резидував митрополит. який здійснював управління над 19 єпіскопіями. Ставленики на останні висвячувались до самого кінця XIII ст. у кафедральному храмі св. Софії. Проте, в цей період Київ знаходився в руках північних князів, які фактично у місті не сиділи. Тому й вищі церковні ієрархи перенесли свою діяльність на терени Північно-Східної Русі. Адже за канонічними вимогами київський митрополит мав проживати при дворі "київського" князя. Ця-обставина відіграла також не останню роль при перенесеїпіі київської митрополичої кафедри наприкінці XIII ст. з Киева до Владимира. Щоправда в офіційному діловодстві константинопольського патріархату. Київ продовжував виступати як головна церковний центр Русі, а митрополити носити титул "київський". Насправді я Київ тільки декларувався першопрестольним архирейським градом. Як' відомо, у 20-х роках XIV ст. Киевом заволодів великий литовський князь Гедимін. Пізніше православні єпархії Південно-Західної Русі опинилися під владою ного сина - князя Ольгерда, який остаточно приєднав Середнє Подніпров’я і Поділля до Великого князівства Литовського. З встановленням литовської зверхності над Київщиною ' і прилеглими до неї землями митрополити "київської і всея Руси" стають керівниками Церкви по суті тільки Північно-Східної Русі. Цей титул вони носили аж до 1561 року. , .

Натомість на .землях Південно-Західної Русі відкривається осібна митрополія з центром у Галичі. Піднесення галицької спис-

- зо -

копії до рангу митрополії було важливим, хай і короткочасним, успіхом зовнішньополітичної діяльності князя Юрія І Львовича. онука Данила Галицького (1301 - 1308 рр.). Новостворена галицька митрополія невдовзі втратила свого зверхника. Як свідчать джерела, вже 1305 р. Юрій змушений був направити на посвячення свого нового ставленика - ігумена Петра, але в Константинополі патріарх висвятив його митрополитом "Києву и всей Руси", тобто на владимирську митрополичу кафедру. Відновлення ж галицької митрополії сталося тільки близько 1315 р. З 1317 р. відома 1 литовська митрополія з центром у місті Новогрудку. У другій чверті XIV ст. до II складу входила туровська 1 полоцька епископіі. Виникнення трьох осібних митрополичих осередків у межах єдиної церкової діоцезії було закономірним наслідком формування трьох якісно нових державно-національних утворень на сході тогочасної Європи.

Висвітлюючи протистояння, що склалося між землями Південно— Західної і Північно-Східної Русі у церковно-релігійній сфері, дисертант звертає увагу на появу в актах константинопольської патріархії таких термінів, йк "Мала Русь" і "Велика Русь". Вперше вони фіксуються під 1347 р. в хрисовулі Імператора Іоанна Канта-кузіна про приєднання галицької митрополії до київської. В роботі доводиться, що ці терміни штучного, радше кабінетного походження. Вони позбавлені етнографічного, або національного змісту, 1 не відображають значимості чи бодай розмірів двох державно-політичних утворень. Поширення поняття "Мала Русь"--на землі Південно-Західної Русі зумовлювалося уявленням греків про цю' область як основну (корінну) територію Русі подібно до тбго, як "Мала Греція" означала метрополію, а "Велика'ТрецІя“ - II колонії.

Спроба встановлення такого церковно-адміністративного поділу, який би відповідав кордонам трьох державних (і культурно-етнічних) утворень, що реально формувались в межах раніше єдиної руської митрополії, зустріла рішучу протидію з боку Візантії. Константинопольський патріархат незмінно виступав за збереження єдиної церковної організації Русі та єдиної світської влади. Визнаючи зверхність тільки візантійського імператора й патріарха над усіма Іншими владами, ставленики константинопольського патріархату на митрополичу кафедру "всея Руди" виступали послідовними прихильниками збереження єдиної церковної організації на Русі. Об’єктивно Церква гальмувала процеси формування національної державності у народів провославної конфесії на сході Європи.

Виступаючи прихильником збереження єдиної церковної організації на Русі, константинопольський патріарх водночас послідовно підтримував об'єднавчу політику московських князів. Характерною у цьому відношенні була 1 діяльність його ставлеників - митрополитів Петра (1308-1326). Феогноста (1328-1358) та Олексія (1354-1378). "Промосковська" орієнтація Візантії обумовлювалась значною мірою тим. що московські князі та вищі церковні ієрархи, на відміну від правителів Галицької Русі 1 Великого князівства Литовського, виявились більш сприйнятливішими до ідеї політичного пріоритету візантійського імператора й керівної ролі патріарха в управлінні єдиною Церквою. Духовенство Північно-Східної Русі сприйняло також ідеї Ісихазму. доповнивши їх політичним змістом. У своїх відносинах з православними країнами Східної Європи Константинополь віддавав першість Московському князівству ще й через його ризиковане політико-географічне становище. В умовах близького сусідства із мусульманським світом християнство стало символом етнічного й політичного самоствердження Московського монархічного царства, яке ігноруючи зовнішні культурні впливи, поступово перетворюється на спадкоємницю візантійської православної спадщини - справжній оплот православ'я. Після завоювання османами Балкан 1 падіння Константинополя Москва залишалась останньою незалежною країною православного світу. ЦІ політичні реалії й покликали до життя ідею її духовної першості. а відтак 1 бажання наслідувати теологію універсальної імперії. Політичні успіхи московських правителів пізніше .надихнули тамтешніх книжників на створення циклу легенд про переміщення центру вселенського християнства з обох упалих Римів до нового третього Риму, в Московську державу. Виводячи "царське коліно" від Володимира Мономаха й інших князів київської епохи, зусиллями яких буцім-то творилася державність Москви вони обгрунтовували її право на спадщину Київської Русі. Концепція тотожності Київської Русі і Московського царства, створення якої завершили книжники-історіографи XVII ст. 1 розвинули наступні покоління дослідників й дотепер залишається безальтернативною у російській 1 почасти західній історіографії. Цю роботу можна вважати своєрідною відповіддю історикам Заходу 1 Росії, що не хочуть помічати відмінність Русі-РосіІ і Русі-України. ,

У висновках підсумовуються результати дослідження та окреслюються перспективи Д можливі шляхи подальшої розробки проблеми. Узагальнюються основні положення, обгрунтовані в дисертації, емо-

тивовуеться авторське розуміння місця церковної організації в соціально-політичній структурі Київської держави та II ролі в Історії та духовній культурі України досліджуваного періоду. Наголошено на томі', що поставлена в дисертації 1 розкрита в ній проблема інституалізації християнської Церкви в соціально-політичній структурі Русі-Україїш дозволила виявити особливості київської моделі церковного устрою, яка була відкритою до християнського Сходу 1 християнського Заходу, обгрунтувати наукову неспроможність концепці.1 тотожності Київської Русі 1 Московського монархічного царства й довести автохтонність київського православ'я саме українському контексту.

Основні положення дисертації висвітлені автором у наступних публікаціях: . ‘

1. Ричка в.М. Церква Київської Русі (соціальний та етнокультурний аспект).- К.: Ін-т історії України ІШІУ. 1997. - 207 с.

(12.09 д.а.).

2. Моця О.П.. Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний'посібник для учнів старших класів 1 студентів. - К.: "Глобус". 1996. - 224 с. (14.0 д.а.).

3. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етнокультурного роз-

витку (конфесійний аспект) - К..1994. - 34 с.(1.86 д.а.).

4. Ричка В.М. Про феодальний устрій Церкви у Київській Русі // Український історичний журнал. 1987, N8.- С.95-106. (1.0 д.а.).

5. Ричка В.М. Церква в системі економічних відносин давньоруського суспільства // Запровадження християнства на Русі: Істо-

ричні нариси. - К., 1988.- С.95-110. (1.5 д.а.).

6. Ричка В.М. Духовенство в класово-становій структурі давньоруського суспільства // Український історичний журнал. 1989, 116. - С.76-87. (1.0 Д.а.).

7. Ричка В.М. Еволюція державної влади 1 шляхи розвитку церковної організації Київської Русі // Історичні дослідження: Вітчизняна історія, Bffii.15.- K.. 1989.- С.3-8. (0,6 д.а.).

8. Ричка В.М. Про джерела та основні етапи формування церковно-монастирського землеволодіння у Південній Русі (друга половина XI - XVI ст.) // .Феодалізм на Україні / 36. наукових праць. -К.. 1990,- С.3-13. (1.0 д.а.).

9. Ричка В.М. Про характер соціальних конфліктів у Київській

Русі // Український історичний журнал, 1993, N 2,3. - С.28-36.

(1.0 д.а.).

10. Ричка В.М. Церква 1 етнокультурний розвиток давньоруського суспільства // Середньовічна Україна / 36. наукових праць.-К.. 1994. - С.3-16. (1.0 д.а.).

11. Ричка В.М. Повсякденне життя монастирів Київської Русі // Український історичний :гурнал. 1995, N 5,- С.48-56. (1.0 д.а.).

12. Ричка В.М. Церковні . володіння в структурі феодальної

власності Давньої Русі // Економіка радянської України, 1988, Н 5. -С.48-53. (0,7 д.а.). .

13. Ричка В.М. Шлюб 1' подружнє життя у Київській Русі // Український історичний журнал, 1992, N 1.- С.131-141. (1.0 д.а.).

14. Ричка В.М. Про місце чернецтва в станово-корпоративній

структурі давньоруської церковної організації // Проблеми української Історичної медієвістики. - К.,1990. - С.28-32. (0,25

Д.а.).

15. Ричка В.М. Церква 1 формування національних держав у

Східній Європі (друга половина XIII — XIV ст.) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку (Матеріали республіканських Історичних читань). -і{. .1991. - С. 12-17. (0,25

Д.а.). .

16. Ричка В.М. Сільська церковна парафія на Русі // 1000 років Чернігівській єпархії: Тези доповідей церковно-історичної конференції. - Чернігів. 1992. - С.52-55. (0,12 д.а.).

17. Рынка В.М. Церковь и зволюция нравственных представлений в Киевской Руси // Русская история: Проблема менталитета / Тезисы докладов научной конференции. - М., 1994. - С.30-34. (0.14 д.а.).

18: Ричка В.М. Пам'ятки східнослов’янської, писемності в монастирських зібраннях св.Гори (Афону): попередні спостереження та перспективи досліджень // Пам’ятки писемності східнослов'янськими мовами XI - XVIII століть. - Вип.2. (Матеріали наукової конференції пам’яті Лідії Петрівни Жуковської). - К.,І995. - С.99-1*01.

(0,10 д.а.). . ' - .

19. Ричка В.М. Київ - другий Єрусалим // Роль столиці у процесах державотворення: Історичний та сучасний аспекти / Матеріали науково-практичної конференції. - К.,1996. - С.42-46. (0,25 д.а.).

20.Ричка В.М. Культ св.Миколи-Михайла у Києві //Святий князь Михайло Чернігівський та його доба: Матеріали церковно-історичної конференції,- Чернігів, 1996. - С.22-23. (0.10 д.а.).

21.Ричка В.М. Політична етика і культура міжкнязівських взаємин на Русі у вимірі релігійної традиції хрестоцілуваїшя // Лю-

бецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 900-лІттю з'їзду князів Київської Русі у Любечі. - Чернігів. 1997. -

С.35-37.(0,25 д.а.). .

АНОТАЦІЯ

Ричка В.М. Церква в соціально-політичній структурі Київської Русі (історико-релігірнавче дослідження). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора Історичних наук за спеціальністю 09.00.11 - релігіезнавство. Інститут філософії Національної Академії наук України. - Київ. 1997 р.

Дисертація е першим в Історії українського релігієзнавства комплексним дослідженням ролі християнської Церкви в соціально-політичному та культурному розвитку давньоруського суспільства кінця X - XIV ст. В дисертації розв'язано велику наукову проблему

- розкрито сутність ідейно-релігійних процесів у Київській Русі, виявлено правові та економічні засади організації християнського кліру. особливості функціонування Церкви як елемента державної системи та її ідеології.'

Ключові слова: Церква, духовенство, християнство. Київська Русь, ідейно-релігійні процеси. '

АННОТАЦИЯ

Рынка В.М. Церковь в социально-политической структуре Киевской Руси (историко-религиеведческое исследование). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 09.00.11 - религиеведение. Институт философии Национальной Академии наук Украины. - Киев, 1997 г.

Диссертация является"первим в истории украинского религиеведения комплексным исследованием роли христианской Церкви в социально-политическом и культурном развитии древнерусского общества конца X - XIV в. В диссертации решена крупная научная задача -раскрыта сущность идейно-религиозных процессов в Киевской Руси, выявлены правовые и экономические подосновы организации христианского клира, особенности функционирования Церкви как элемента государственной системы и ее идеологии.

Ключевые слова: Церковь, духовенство, христианство. Киевская Русь, идейно-религиозные процессы.

ANNOTATION

Rychka V.M. Role of the church In political and social structure of Kyiv Rus (studies on history and religion) -Manuscript. .

Thesis for doctor’s of history degree on speciality 09.00.11 religious science. Institute of Philosophy of the National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 1997.

This thesis is the first in the history of Ukrainian religious science complex study of the role of the Christian Church In social, political and cultural development of people in ancient Rus’ at the end of X-XIV centuries. The thesis discloses the essence of ideological and political processes In Kyiv Rus’. reveals legal and economic basis of Christian clergy, peculiarities of the Church as an element of the state system and its Ideology. ■

Kev words: Church, clergy. .Christianity, Kyiv Rus’, ideological and religious processes.

Підписано ДО Друку t9.Ol.9tJ Формат 60x90. 1/16 Ум.друк.арк. 1,86 Обл.шід.арк. 2,0 .

Тнраг* 00. Зам. 24 193?р. Виплатний

Подіграф.д-ця Ін-ту історії України НАМ України КнТа-1, Грушевського, 4