автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: У истоков модернистской концепции личности в русской литературе конца ХIX - начала XX веков (Ницшеанские мотивы и "культурный герой")

Полный текст автореферата диссертации по теме "У истоков модернистской концепции личности в русской литературе конца ХIX - начала XX веков (Ницшеанские мотивы и "культурный герой")"

1 а СЕН 230)

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

БИКОВА МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 882.04(09)

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ МОДЕРНІСТСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В РОСІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ (НЩШЕАНСЬКІ МОТИВИ ТА “КУЛЬТУРНИЙ ГЕРОЙ”)

10.01.02 - російська література

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наутс

КИЇВ-2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі світової літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковші керівник - доктор філологічних наук,

Звиняцьковськиіі Володимир Янович,

професор кафедри світової літератури та культури Міжнародного інституту лінгвістики і права.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор

Гуеєв Віктор Андрійович,

завідувач кафедри російського літературознавства Дніпропетровського державного університету,

- кандидат філологічних наук, доцент Крнвошапова Стелла Анатоліївна, доцент кафедри світової літератури Національного університету культури та мистецтв.

Провідна установа - Кафедра історії російської літератури Національного університету ім. Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ-1 вул. МГрушевського, 4).

З дисертацією мо'кна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Захист дисертації

відбудеться “

червня 2000 р. о

/0

годині на засіданні

Автореферат розісланий “Ь ” травня 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Гайнічеру О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Філософія Фрідриха Ніцше трактується вже більш ніж сто років. Звісно, протягом цього часу було випробувано широкий спектр підходів та методик дослідження. Своє розуміння ніцшеанства в філософії, етиці, естетиці, нарешті, в культурі запропонував кінець XX століття - століття практичного функціонування цієї філософії. Останні сто років були “витрачені” людством на “регенерируваїшя цільної свідомості”1, тобто міфомислення, і у джерел масовізації цього процесу стояв Ніцше.

Уже на рубежі XIX и XX століть російські дослідники Ніцше розділилися на дві групи. Перша інтерпретувала Ніцше в традиції академічної філософії XIX століття (М.Воскресенський, Євг.Трубецькой, Г.Струве). Друта побачила міфологічний аспект не як складову частину раннього Ніцше, а як фундамент або тло всієї його філософії. Це означає, що Ніцше був прочитают А.Белим, Вяч.Івановим не як “кабінетний” учений, а як перший в ряду “філософів життя”, в ряду представників “практичної філософії”. Ця істина про Ніцше, як її зрозуміли російські “жипєтворці”, не знайшла подальшого розвитку у “своїй вітчизні”, але ж була заново відкрита іноземними філософами, серед яких Дельоз, екзистенціалісти. Схме в їхніх роботах ніцшеанські “твори” стають “текстом” у трактовці Р.Барта2 і розглядаються як міфологічна структура, що віддзеркалює життя, але й водночас формує його, а історичний факт існування ніцшеанства стає відправною точкою функціонування нової міфології та міфологічного світобачення взагалі.

Однак, щоб зрозуміти сутність зазначених процесів, зовсім не обов’язково вивчати західну філософію XX століття. Не менш яскраво і конкретно вони відбиті в російській літературі доби Па ёе віесіе. Не вдаючись до наукової полеміки навколо Ніцше, масовий інтелігент прочитав його “міфографічно”, сприйняв як рекомендацію для повсякденного життя. І коли цей пересічний сучасник, той, що вже думає по-ніцшеанському, потрапив на сторінки літературних творів, разом з ним там запанувала і нова “філософія життя”. Так Ніцше став кумиром йп <іе бієсіє, його ідеологом, філософом, що ввів “соціальні та релігійні настанови, ритуали і свята, шлюбні правила тощо.’” У міфології таку постать називають “культурним героем”, так називати її пропонується і в дослідженні, що реферується, адже не тільки міфологічне, а і “кожне суспільство має свій пантеон. Це набір богів /.../ або напівбожествешшх - а в більш цивілізованих країнах вельмишановних - героїв, мучеників и першовідкривачів, яких мовою сучасної науки називають “культурними героями”. Майже без винятку форми шанування культурних героїв збігаються в найрізноманітніших традиціях”4. Одна з таких найпоширеніших “форм шанування” - додержуватися

* Юхананов Б. Любовь к перфектам и садам // Московский наблюдатель. - 1993. - ХзЗ. - С. 26.

2 Барт Р. От произведения к тексту //Вопросы литературы. - 19&8. ■ Ха 11.- С. 127.

3 Мифологический словарь / Сост. Е.М.Мелетинский и др. - 2 изд. - М.: Советская энциклопедия, 1991. С. 665-666.

4 Иванов Вяч. Вс. Классика глазами авангарда // Иностранная литература. -1939. - .N2 11. - С. 226.

правил і законів, що їх запропонував “культурний герой”. Як наслідок - у масовій свідомості формується нова система цінностей й виробляються нові моделі поведінки. Так виникає новий тип суспільної свідомості, носія якого пропонується називати “культурною людиною”.

“Культурний герой” і “культурна людина” зазначеного періоду - ніцшеанці. Простежити процес формування типу особистості, який народився в результаті взаємодії цих двох категорій, - основна мета дослідження, що реферується. А конкретні задачі, які, необхідно розв’язати для ії досягнення, наступні: зрозуміти механізм формування нової концепції особистості в літературі на будь-якому історичному етапі (модель “культурний герой” - “культурна людина”); виявити ідеали і принципи “культурного героя” модерністів, як власне ніцшеанські, так і прпписувані ГІіцше; простежиш процес відродження міфосвідомості в літературі другої половини XIX - початку XX століть та з’ясувати ступінь усвідомлення російською громадськістю зв’язку цього процесу з ніцшеанством.

Крім розробки поняття “культурний герой” стосовно літератури fin de sieclc як однієї з форм сучасної міфологічної свідомості і доповнення його поняттям “культурна людина” як сфери застосування і функціонувати нових цінностей, наукова новизна запропонованої роботи полягає в поєднанні комплексного вивчення ніцшеанства (ідеології і більше того - міфології рубежа століть) і міфографічного підходу до вивчення літератури як такої. Це також дозволяє побачити нові аспекти концепції особистості зазначеного періоду, які не розглядалися раніше1.

У цьому' зв’язку вперше в літературознавстві здійснюється системне вивчення функціонування в російській літературі кінця XIX - початку XX століть комплексу розповсюджуваних ідей, що їх пов’язувати з “міфотворчістю” та культурною постаттю Ф.Ніцше.,

Теоретичну і методологічну основу роботи складають праці Леві-Строса, Р.Варта, М.Еліаде, Вяч.Вс.Іванова, які розкривають аспекти функціонування міфа й міфомислення. Проте, видається за необхідне визначити, в якому розумінні в роботі вживається термін “міфологічне”.

Погляди й ідеї, що древня людина вважала непорушними, що не обговорюватися і не критикувалися в давнину, відбиті в древніх міфах. Міфологія

- свого роду керівництво до життя древньої людини, що містить відповіді на будь-які питання і рекомендації до поведінки в будь-яких ситуаціях. Таким чином, існувала залежність свідомості і поведінки далекого предка сучасної людини від міфології. Ця залежність не втратилася з плином століть. Структура поведінки сучасної людини в порівщпші з древньою не змінилася, змінився лише зміст міфів. Можна сказати, що сучасна людина відчуває потребу звіряти свої дії і думки із якою-небудь моделлю. Тим паче, якщо мова йде про такі

1 Колобаева Л А Концепция личности в русской литературе рубежа ХІХ-ХХ веков. - М.: Изд-во МГУ, 1990,

з

літературоцеїггрігші нації, як російська, українська1. У ньому трактуванні ніцшеанство - міфологія середнього масового інтелігента кінця XIX - початку XX століття: адже по ньому звіряють свої дії і думки.

У свою чергу, визнання факту про функціонування міфомислення не тільки б доісторичну епоху, але і протягом історії людства (мова йде про “сплески міфологічної свідомості”, за М.Еліаде2) додає роботі необхідну актуальність. Як, утім, і зв'язок чергового “сшіеску” у XX столітті з ім'ям Фрідріха Ніцше. Він натхненник модерну - епохи, для котрої немас обмежень моральних, культурних, навіть стильових, якщо говорити про будь-яюш вид творчості. Людина модерну -“надеклектак”, що поводиться так, як “душі завгодно”, як зручно і вигідно. Саме з цього положення почався наробіток сучасної філософії і практики культури. З легкої руки Ніцяіе, що скасував історично вивірені закони і “дозволив фальшиві папірці друкувати”3, за словами однієї чеховської “культурної людини”, сучасна культура “скотилася” з області пошуку істшпі в область обслуговування і догоди середньому масовому споживачу. Ішними словами, без засвоєння ніцшеанства і його відбитку в російській літературі кінця XIX - початку XX століть неможливе розуміння сучасності, що також становить актуальність тематики запропонованої роботи і визначає її практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планам», темами. Дисертація пов’язана з темою досліджень відділу світової літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України “Теоретичні нотатки з історії літератур Європії та Америки”.

Апробація роботи Дисертація обговорювалася на засіданні відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Окремі положення дисертації доповідалися на Чеховських читаннях у Ялті, двох (1994 і 1998) конференціях молодих дослідшпсів Чехова в Москві, двох (1996 і 1997) конференціях “Мова і культура” у Києві, Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і входження Украіни у світове співтовариство” (Київ, 1998). Аспекти досліджуваної проблеми викладені у 10 публікаціях.

Обсяг та структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (177 стор. машинопису) і списку використаної літератури, який містить 122 позиції.

ОСПОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подається обгрунтування вибору теми, ІЇ актуальність і наукова новизна, визначаються мета і задачі дослідження, форми практичного

1 ЗзиняцковскийВ.Я. Н.Гоголь. Тайны национальной души: А.втореф. дис. . д-ра филолог наук1 10 01.02 / ІІЛІ1У. Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. -К, 1995. - С. 3.

2 Элиаде М. Аспекты мифа' Лер. с фр - М.: Инвест-ППП, 1995. - С. 174.

3 Чехов А.П. Полное собрание сочинении и писем В 30*тч т. - М.: Наука, 1977. -Т 13.С. - С. 230.

використання результатів, викладаються принципи добору літературного матеріалу, з’ясовується рівень вивчення питання у сучасному літературознавстві.

Пертий поз діл - “Ніцшеанство, його відгомін і боротьба з ним у російській філософії кінця XIX - початку XX століть”, окрім огляду філософських розборів ніцшеанства початку століття, запропонованих М.Воскресенським, Л.Фішером, Е.Трубецьким, Г.Струвс, Л.Шестовим, А.Белим, В.Соловйовим, містить відповідь на питання, чому філософія Ніцше прижилася і розвилася б російській літературі, культурі, ментальності.

По-перше, вона пропонувала новий тип особистості, пошук якого починаегься в російській літературі другої половини XIX століття. По суті, це пошук нового “культурного героя”. Загальна проблематика і вигляд його вже були намічені в романах Ф.М.Достоєвського. Вони передбачили те, що трохи пізніше було конкретизовано Ніцше. По-друге, загальновідомо, що в російській культурі XIX століття був “свій Ніцше” - Костянтин Леонтьев.

Безумовно, канва творчого шляху Леонтьева і Ніцше збігається в матеріалах дослідження (язичництво, християнство, історія), у стимулюванні писання (прагнення зробиш людство більш гідним свого .минулого і майбутнього), героїці пафосу творчості, навіть в окремих висловлюваннях. Однак ця тотожність виявляється на перевірку квазіпотожністіо: за зовнішньою подібністю ховаються внутрішні розходження. Обидва філософи “творять не інакше, як силою спогаду про те, що було по суті забуте”1, але для Ніцше забуте міфологічне минуле, у той час як для Леонтьева - історичне. Саме в силу спрямованості в історичне минуле Леонтьев і не став новим “культурним героєм”. Піднята ним “ніцшеанська проблематика” була вирішена інакше, ніж у самого Ніцше. Леонтьев не вийшов на шари міфомислгння, не вимовив необхідного слова міф і випав із культурологічної традиції XX століття, залишившись в її історії лише консерватором...

Крім К. Леонтьева особливу роль у формуванні нового типу особистості кінця

XIX - початку XX століть зіграв ще один російський філософ • Вл.С. Соловйов. Йому, як і Ніцше, призначено було стати “культурним героєм”, зокрема для молодших символістів (А. Блок, А. Бслий, С. Соловйов). Остаїші практично не звертали увагу на наміри Вл. Соловйова боротися з ніцшеанством як із “заразою”2, оскільки сприйняли “жИГГСТБОрЧИЙ порив”, що ріднить обох мислителів, і досвід створення способу “ідеальної особистості”, що пройшов через усе їх життя.

Для Соловйова боротьба з “ніцшеанством” почалася не стільки з полеміки з К. Леонгьєвим, скільки зі статей про творчість Ф.М Достоєвського. Тому шукати джерела формування модерністської концепції особистості найбільш логічно саме в нього. Є і ще одна причина: Достоєвський був одним із небагатьох улюблених Ніцше мислителів. Це про нього Ніцше писав:”...єдиний психолог, у якого я міг би

1 Делёз Ж. Ницше: Пер. с фр. - Спб.: Аксиома, 1997. - С 27.

2 Белый А. Вл.Соловьёв. Из воспоминаний /У Наше наследие - 1990. - - С. 83.

повчитися”1. Але, мабуть, психологією справа не обмежувалася. За свідченням 10.Давидова, що вивчав чорнові і щоденникові записи німецького філософа в оригіналі, Нідше був знайомий із “Записками з підпілля”, “Ідіотом”, “Бісами”. Найбільше ним законспектовано з останнього роману, наприклад: діалог Петра Верховенського і Ставрогіна. У Давидова немає вказівок із приводу того, наскільки докладно був прочитаний і чи законспектований діалог того ж Ставрогіна з Кириловим, але в ньому є' не “передніцшеанські”, а “занадто ніцшеанські” місця: “Тоді нове життя, тоді нова людина, тоді все нове... Тоді історію будуть розділяти на дві частини: від горили до знищення Бога і від знищення Бога до ... зміни землі і людини фізично”2. Без сумнівів, так говорив Заратустра і це пафос усього ніцшеанства: Бог помер, значить людина вже не зобов'язана зберігати його образ і подобу - “Людина с щось, що повинно бути переможене”'. Сам Достоєвськіш розвинув що ідею до кінця: вмирає Бог, вмирає і людина, нічого не породжуючи замість (Кирилов, носій ідеї, “переборює” людину самогубством). Йому іге повірили - як Ніциге, так і російській читач. Прочитані не до кінця романи Досгоєвського уподібнилися “шухляді Пандори”, потрапивши до рук наступних поколінь.

Це один із висновків другого розділу дослідження, що реферується, -“Шухляда Пандори (Формування нової, “нщіиеанської” естетики в повістях і романах Ф.М.Достоєвського: антитеза міфологічного й історичного).

Відомий поліфонізм романів Достосвського, про який писав Бахтін, прагнення до панорамності зображення - прориви до “...справжньої і максимально конкретної реальності”, реальності міфу. Звідси - нетрадиційна художність: міфологічна. У силу цієї обставини Достоєвськіш - не тільки творець свого художнього світу за міфологічними законами, але і свідоміш співтворець міф а російської літератури. Так передніцшеанська естетика його ранніх героїв (Іван Петрович із “Принижених і ображених”) - спростування естетики пізнього Пушкіна із урахуванням гоголівського літературного досвіду. Можна сказати, що “Принижені й ображені” - це “Повісті Бєлкіна” із точністю до навпаки: усі щасливі пушкінські розв'язки обертаються в Достоєвського катастрофами. Усе тому, що Достоєвськіш, на відміну від Пушкіна, не в змозі пов’язати життєву гармонію з мораллю. Його аморальні герої (наприклад, князь Валковський) виявляються щасливими, а чесні і щирі - приниженими й ображеними, підтверджуючи тезу про пушкінську естетику як Загублений Рай російської літератури. В умовах цього зламу в суспільній свідомості - зміни доброго і справедливого Бога на Жорстоке Провидіння і виявлення антиномії морального і естетичного (однієї з ключових в епоху fin de siecle) - і з'являється новий старші герой: “підпільна людина”. Він уже знає про виключність свого існування, оскільки, розмірковуючи про те, якою повинна бути “культурна людина” його часу, доходить висновку, що це він і є.

1 Ницше Ф. Соо. соч.: В 2 т. Пер. с нем. - М.'. Ршгал-Кглссик, 1994. - Т. 2. - С. 614 .

2 Достоевский Ф,М. Соо. соч.: В 30-ти т. - Л.: Наука, 1976 - Т. 10. - С. 472.

3 Ницше Ф Соо. соч.: В 2 т.: Пер. с нем. - М.. Рипол-Классик, 1995 - Т. 2. - С. 8.

б

“Підпільна людина” не може заявити про себе ще і тому, що її ідеал не перемога, а поразка, не дія, а бездіяльність. Це вона теж зрозуміла, звідси і ії визначення нового героя: “боягуз, що думає”, “розвинений раб”. Парадоксальності цих словосполучень для “підпільної людини” не існує. їхня гротесковість - один з проявів нової художності. У “Так говорив Заратустра” гротеск вже не прийом, а метод, так само як і в... міфології.

За зовнішньою пасивністю “підпільної людини” вирує внутрішнє життя. Саме необхідність приховувати його породжує індивідуалізм. Ним у повній мірі володіють усі головні герої романів Достосвського, прообрази майбутнього “культурного героя”, від Родіона Раскольникова до Івана Карамазова. Мабуть, усвідомлено, створюючи образ останнього, письменник звертається до фігури “культурного героя” всіх індивідуалістів - старозавітного Іова. Розвиток російської літератури за міфологічною схемою продовжується: від Загубленого Раю до Книги Іова, яка виявляється ідейною парадигмою культури другої половини XIX століття.

Герою-індивідуалісту останнього роману письменника протиставлено носія міфологичної свідомості - Альошу Карамазова. Мовою “Братів Карамазових” вдеться про евюіідів і неевклідів розум. Саме індивідуалістичний евклідів розум Івана - носія історичної свідомості - породжує передніцшеанське “усе дозволено’’ і залишає відкритими страшні питання про страждання 'безневинних дітей. Неевклідів розум або міфошіслення, яким володіють Альоша, старець Зосима, Маркел, переносить центр ваги з кожної конкретної долі на зв'язок сучасників і поколінь: “усі перед усіма винні”. Тут на пам'ять приходить назва роману - “Брати Карамазова”, - підтверджуючи прихильність самого автора до міфологічних істин.

Кажучи про індивідуалізм героїв Достосвського, важливо зауважити, що мається на увазі не романтичний індивідуалізм пунікінських героїв, а гуманістичний індивідуалізм: із людиною над світом, а не в центрі світу, як у романтизмі. Саме міфологічне язичництво, міфологічний індивідуалізм - сутність ніцшеанства, і якщо творчість Ф.М. Досгоєвського одночасно відбила і сформувала готовність російського суспільства до сприйняття подібної філософії, то А.П.Чехов живе і пише вже в умовах “роботи” ніцшеанства у свідомості середнього масового інтелігента.

У третьому розділі “Парадокси міфологічної свідомості (Ф.Ніцше в етичній концепції А.П.Чехова і Вл.С. Соловйова)” ніцшеанство і міфомислення -синоніми, оскільки вже ясно, що розкриття раніше витиснутих із свідомості в підсвідомість шарів, що активно функціонували в міфолого-язичницький час, - є основне завдання нового“культурного героя” Фрідріха Ніцше, що вже прийшов. Новому завжди призначено переборювати старе. Боротьба старого доніцшеанського “культурного героя” із “надлюдиною” показана Чеховим через долю поміщика Шамохіна - головного героя оповідання “Аріадна”. Міфологема Тесей-Аріадна-Діоніс щонайкраще відповідає духовним запитам епохи, і Чехов використовує ії слідом за Ніцше: дівчина Аріадна, душа в Ніцше, стоїть перед вибором - Шамохін (він же Тесей, що втілює доніцшеанські історико-морадьні

установки,) або Лубков (він же Діоніс, що несе нові культурні цінності). Поле битви нового зі старіш - душа Шамохіна. Мабуть, його ідеал Костянтин Левин Л.М.Толстого - людина, сенс життя якої в подоланні суб'єктивних і об'єктивних спокус, у щоденному моральному подвигу і гіраді на загальне благо - благо прогресу. Інакше живе його кохана Аріадна. Вона не бажає співвідносити кожний свій крок із поняттям “суспільної користі” і високодуховною міццю “людського генія, що боровся з природою”1 в ім'я прогресу і культури. Аріадна хоче просто жити, підкоряючись своїм бажанням і, що найстрашніше для Шамохіна, інстинктам. До того ж, чеховський герой із жахом виявляє у прагненнях своєї подруги “голос часу”. Неможливість для Шамохіна керуватися запропонованою йому Аріадною ниткою (’’Повісьтеся на ній!” - радив Ніцше) і зануритися у свою розкріпачену свідомість (міфомислення), його постійний опір означеному новому способові життя - тема цього чеховського оповідання.

Співвідноситься з постаттю “культурного героя” й образ Андрія Ковріна з “Чорного ченця”. Він має два прототипи. З одного боку, Вл.С.Соловйова, що допомагають установити спогади А. Белого2, в яких російський мислитель має зовнішній вигляд Чорного ченця. З іншого, Чорніш чернець вирікає ніцшеанські істини, на що звертали увагу багато критиків.

Чорний чернець не несе Ковріну яких-небудь закінчених сентенцій, а хоче змінити його ставлення до реальності і себе самого в ній. Він показує своєму “вихованцю” новий шлях Пізнання - діонісійський, у якому не існує християнських обмежень, культурологічно й історично виважених. Чорний чернець відкриває свої “дитячі істини”, оскільки, приїхавши до Пєсоцького, Коврін повернувся у своє дитинство. Саме до цього і закликав Ніцше в “Трьох перетвореннях духу”: Лев, що відвоював собі право “знаходити сваволю і помилку також у святому святих”, повинний перетворитися на дитину -“цнотливість і забуття, новий початок, гру, колесо, що котиться саме по собі, першій рух, святе “так”.”3

“Культурний герой” fin de sieclc - філософ - дитина в пізнанні. І Достоєвський, і Ніцше, і Чехов для створешія образів своїх подібних героїв використовують той самий архетип - архетип немовляти, доводячи тим самим свою прігчетність до як тимчасових ритмів (чуття епохи), так і вічних -міфологічних. Адже архетип немовляти як ніякий інший найбільш повно відбиває сутність міфу. Немовля одночасно початок і кінець, за Юнгом, смерть і народження. Чи не тому і Найбільший Міфотворец проповідував: “Будьте як діти...”

Спільною для ніцшеанства й християнства є і занепокоєність проблемою прогресу. Вона породжена лінійною історичною свідомістю, проте міфологічне

1 Чехов А.П. Полное собрание сочинений и писем: В 30-ти т. - М 1 Наука, 1977. - Т. 9.С. - С. 117

2 Белый А. Вл.Соловьёя. Из воспоминаний // Наше наследие. - 1990. - №5.

3 Ницше Ф. Соб. соч. В 2т.: Пер. с нем. -М.: Рипол-Классик, 1998. - Т.2. - С. 19

ЯЗИЧНИЦТВО ІІіцше містить її в собі. “Розпрягти свою волю”, слідувати інстинктам присвоєння і придушення, за Ніцшє, необхідно для досягнення конкретної земної мети: “для зміші землі і людини фізично”. Тому також уявляється можливим назвати ніцшеанство - міфологічним індивідуалізмом. І саме про шляхи прогресу -міфологічний або історичний - сперечаються як чеховські герої, так і їхній автор з... Володимиром Соловйовим. Відгомін цих суперечок міститься, наприклад, у соловйовській роботі “Ідея надлюдини”, у вірші “На потягу ранком”, надісланому, до речі, Чехову в листі. В оповіданнях Чехова “Дуель”, “Будинок із мезоніном”, “У рідному' куту”, “Моє житія”, п’єсі “Три сестри”. До міркувань про прогрес персонажі названих творів приходять від бажання “бути краще і більше, ніж вони є в дійсності”1, що цілком міфологічно. І якщо перші з них по-Іванкарамазівськи категоричні (“Дуель”), то останні (“Три сестри”) вже не претендують на роль “культурних героїв”, які ставлять перед епохою проблемні питання. Вони -“культурні люди”, для яких розв’язаній цих питань - будні, повсякденне життя...

Моделей поведінки “культурних людей” виявилося декілька. їхня типологія пропонується в четвертому розділі - “Типи міфологічної поведінки (Ніцшеанство ЛЛндреєва) ”. -

Зміна предмету зображення з “культурного героя” на “культурну людішу” показова. Фігура “культурного героя” домінувала тоді, коли в громадське життя входила міфосвідомість як тил превалюючого мислення. До початку XX століття воно вже відвоювало свої позиції й остаточно затвердилося на них, а це означає, що місія творця нового виконана: дані “культурним героєм” цінності відбилися у свідомості середнього масового інтелігента - “культурної людини” - і він почав керуватися ними в повсякденності. Тому рідко андрсєвські персонажі міркують, вони - діють, демонструючи міфологічну поведінку. І не диво, що ці персонажі найчастіше навіть не знають імені свого “культурного героя” - Фрідріха Ніцшс, що передбачив не тільки їх самих, але і типи їхньої поведінки. Так у роботі “Генеалогія моралі” виділені дві моделі “реанімації емоції” із приводу переживання індивідом моралі і моральних установок: “повсташія рабів у моралі” і “аскетичний ідеал”. Однак з приводу переживання (сприйняття) ніцшеанської філософії теж виникло дві моделі, що відповідають описаним Ніцше, і кожна відбилася у своєму типі “культурної людшщ”. У дослідженні, що реферується, перший тип, “ексгравертний”, пропонується називати “вульгарний ніцшеанець”, а другий, “інлровєртшш”, - “прихований ніцшеанець”.

П.Свасьян назішає один з проявів ніщпеанського світосприйняття “покірливим варварством”. Це словосполучення цілком розкриває сутність “прихованого ніцшєанця”. “Варвар” він тому, що для нього не існує століттями накопиченого багажу культури і його не стурбують моральні проблеми, це варварство не приносить видимої шкоди навколишнім людям: воно

інтроверговано, торкається аспектів “особистого існування” і, здавалося б, є винятково приватною справою. Згадаємо Ранєвську, що сама не в змозі вирішити

1 Соловьёв Вл. С. Стихотворения. Эстетика. Литературная критика. - М.: Книга, 1990. - С. 156.

свою долю - долю вишневого саду, або Гурова, який вагається, чи мати коханку, чи ні. Але чомусь виявляється, що прийняті ними рішення (хоча слово “прийняті” підходить у даному вппадку найменше: у житті героїв усе відбувається “волею долі”, вони не діють, а піддаються обставинам) впливають на стиль життя цілого покоління, не кажучи вже про навколишніх людей. Покірність варварства виявляється удаваною. Багато авдрєєвських героїв пропонують зразки “прихованого ніцшеанства”. Перед Сергієм Петровичем із “Оповідання про Сергія Петровича” стоїть гамлетівська дилема, але суть її виникнення не в об'єктивних, а в суб'єктивних причинах: а чи гідний я гордого звання нішиеанської “вищої людшш”. Негативна відповідь - привід для самогубства. Губернатор з одноймешюго оповідання, Катерина Іванівна і її чоловік Георгій Дмитрович із п’єси “Катерина Іванівна”, подібно чеховським героям, ніяк не хочуть вплітати на події, що фатальним способом розгортаються навколо. Дивних форм набуває ніцшеанство героїв оповідань “Немає прощення”, “Оригінальна людина”, “Тьма”. Але вияв його в загальних рисах подібний до ніцшеанського - бунт проти щоденності, сірості, ордішарності як наслідок бажання “стрибнути” в шле самого себе і свого часу.

Подібні тонкощі недоступні “вульгарному ніцшеанцю”, та й варварство його (тобто бунт) покірливіш не назвеш. На пам'ять швидше приходить “чудова, жадібно шукаюча здобичі і перемоги, білява бестія”, “що повертається до незайманої совісті хижого звіра”1. Свою версію цього історичного типажу, виділеного Ніцше, Андреев пропонує в оповіданнях “Безодня” і “В тумані”.

Перехід бунту з явних форм у приховані говорить про “масовизацію” цього явища на початку XX століття. Бунт стає стилем життя, повсякденним як чаювання. І наповнення його - ніцшеанське, богоборче. Показово, що до нього письменник приходить не під виливом філософії Ніцше, а піддавшись атмосфері свого часу, яка зі спадщини Достоєвського (що стала знову актуальною) затребувала одну єдину думку про несправедливість і недосконалість влаштування світу, заперечуючи тім самим існування мудрого Творця. Саме на ній і затримався JI. Андреев, а разом із ним і “культурна людина” епохи fin de siecle, тобто більша частіша російської інтелігенції. Таким чином, ніцшеанський мотив “Бог помер!’' виявляється “доніцшеанським” в андрєєвській творчості (або мотивом із Достоєвського). Без Бога в душі живуть ще найперші герої письменника, і початковим кроком їхнього шляху стає невдоволення своєю долею “бути людиною на землі” (“Захист”, “Неправда”). Очевидно, що за лементами душі цих героїв стоїть бажання “поставити себе на місце Бога”, таке ж давнє, як самий світ, тому як уперше воно спало на думку Адамові й Єві і стало причиною їхнього вигнання з Раїо. Як видно, свій шлях у літературі Андреев починає із самого початку: з одного боку, від Пушкіна, оскільки використовує мотив утрати Раю -пушкінської гармонії в сприйнятті світу - і безвихідності людини в подібній ситуації; а з іншого боку, все з того ж міфу, але вже не російської літератури, а

1 Ницше Ф. Соб. соч.: В 2 т.: Пер. с нем. - М.: Рипол-Классик, 1998. - Т. 2. - С 430.

універсального і, що іде важливіше, з архаїко-міфодогічного світосприйняття. Цікаво, що сприймається універсаиний міф теж міфологічно. Вигнання людини з Раю, тобто безвихідь і недоскоігалість людського існування, сприймається як існування в умовах “смерті Бога”. У цьому випадку мова йде не про ніцшеанську метафору, а про її міфологічний аналог - “бога відпочиваючого”: “Вважається, що Верховна Істота створила світ і людину, але дуже швидко відійшла від справ, пішла на небо”1 і тепер відпочиває. Цю самотність без Бога відчувають усі без винятку андрєєвські герої, “бог відпочиваючий” їм знайомий, природно, що воші тим йому і відповідають.

Означена проблематика не статична в творчості Л.Андрєєва, вона еволюціонує. Так останні його герої вже починають усвідомлювати, що, ставлячи себе на місце Бога, воші автоматично займають і місце диявола (“Думка”, “Щоденик Магнуса”). Це відчуття також глибоко міфологічне, адже древня людина з одних рук приймала і дарунок, і покарання.

Над походженням своєї сутності вже не замислюються представники “покоління, що народжується після 1880-ого і сприймає книгу “Так говорив Заратустра” як норму духовності. Мова йде і про молодник символістів, зокрема, про Андрія Белого. Виявленню ніцшеансько-міфологічного аспекту його творчості присвячено останній п'ятий розділ дослідження, що реферується, - “Міф як побут”.

Міфологічне світосприйняття А.Бєлого заявляє про себе вже в його концепції писання і життя - жіптстворчості. Воно припускає взаємопроникнення художнього тексту й особистого досвіду автора - побутового, почуттєвого, пізнавального. По суті, йдеться про герменевтичний досвід - прямий наслідок “філософії життя” в культурі. Про це ж чигаємо й у Ніцше: “Зрештою ніхто не може з речей, а також з книг, дізнатися більше, ніж він уже знає. Якщо для якого-небудь переживання немає доступу, для нього немає вже й вуха”2.

Наслідком концептуального значення міфології для поета стає, з одного боку, тональність його творчості. Для героїв Белого міфомислення - не тема для розмови, а міфоповедінка - не модель учинків. Міф для них - побут. Цей факт пояснює не тільки “символічне бачення”, котрим Боря Бугаєв, за твердженням Андрія Белого, володів із самого дитинства, що підтверджує “На рубежі двох сторіч”, “Хрещений китаєць”, але й особливий літературні їй стиль і мова письменника, що подібні до архаїчного мовотворешія, де превалюють метафори й уособлення, сприйняті як норма говоріння. Проте, не ці тропи стають головними та наповненими міфологічною семантикою у творчості Белого, а гротескові прийоми. Гротеск, міфологічшш за своєю природою, через свою всеосяжність, вінчає протилежності, знімає антиномію морального і естетичного, котрої вже не існує для героїв Белого. Гротеск народжує словосполучення тішу “жахлива краса” і робить привабливіш ніцшеанську “граючу дитину” - дитину, яка творінь у своїй

1 Элиаде М. Аспекты мифа: Пер. с ней. - М.: Инвесгг-ГШД 1995 - С. 99.

* Ницше Ф. Соб. соч.: В 2 т.: Пер. с нем. - М.: Рилол-Классик, 1998. - Т. 2. - С. 728.

цнотливості смертоносні речі. Цей образ узятий із книги “Так говорив Заратустра”, яка, до речі, цілком побудована на гротеску. Гротескова структура її образів, а художні прийоми, за допомогою яких ці образи сконструйовані, тієї ж природи, що і гротескній гіперболізм Рабле в “Гаргаїшоа і Паитагрюелі”. Щодо основного ніцшеанського образу - образу Діоніса - бога, що вічно народжується і вмирає, що несе водночас любов і смерть, горе і радість, то, мабуть, він і є початок гротесково-міфологічного бачення життя нашою цивілізацією.

Свого роду' пародія на діонісійську сутність середньовічного карнавалу' відображається і на сторінках “Петербурга” А.Бєлого. Головішй герой Микола Аблєухов одягає червоне доміно і, як у древшюму обряді, ще і ще переживаючи обставини своєї невдалої любові, прагне позбутися її тим самим до кінця. А навколо лунають “гротесково-раблезіанські”, “Заратустрою”, якого Бслігії сім разів ігрочитав (не в приклад Сергієві Петровичу Андреева!), навіяні діалоги і ті ж сполученім слів: “попіл” і “вогонь”, “смерть” і “любов”.

‘ Таким чином, гротеск у Ніцше, Белого - код, розшифровування якого в підсвідомості оголює його міфологічні шари, Типовий, для письменника і прояв цих міфопластів за допомогою архетипів. Скупчення їх спостерігається в симфоніях. Цією художньою формою Бєлий ‘'зобов'язаний” ІІіщпе, а от у подачі і виборі архетипів залежить від попередньої російської класики. Так, архетип духу в третій симфонії “Повернення” має вигляд вже згадуваного мудрого старця, що й у Достоєвського з Чеховим, - старця, який опікає свого молодого підопічного. Услід своїм попередникам поет зупиняється і на архетипі немовляти, але додає йому зовсім іншого звучання. Архетип немовляти в Белого - образ Дитини, наскрізний для всієї його творчості. Він з'являється в симфоніях, повістях і мемуарах навіть переходить у... статті письменника про Ніцше. Коло замикається: архетип дитини виявляється зв'язаним у Белого з образом самого німецького філософа, про що свідчить листування поета. За Юнгом, віковий досвід людства відбився в архетипі Дитини, що виражає цілісність. “Дитина” - це все покинуте і кинуте на сваволю долі й у той же час божественно могутнє; нічим не помітний і сумнівний початок і тріумфальний кінець”1. А цілісність - “мас невимірну протяжність, вона давніша і молодша свідомості й охоплює її в часі і просторі”2. Таким чином - знов} гротескове бачення світ}', міфологічна цілісність й антиномія міфологічного й історичного, Вічного Повернення і прогресу. І виявляється, що гострота цієї антиномії знімається у творчості Белого. Нішу, що утворилася у суспільній свідомості епохи внаслідок зняття її актуальності, займає ..“ніцшеанська ситуація”: немає ні верху, ні шізу, немає моральних орієнтирів і естетичних ідеалів, можна сказати навіть, що немає світогляду, бо все підлягає сумніву, і, що найголовніше, немає психологічного дискомфорту' з цього приводу - міф, андрєєвська “безодня” (символ несвідомого і підсвідомого) дійсно став побутом. Докази цьому - на сторінках третьої симфонії “Повернення” (образ Хандрікова як

1 Юнг К.Г. Душа и миф. Шесть архетипов. - С. 108, 118.

2 Там же. - С. 117

“прихованого ніцшеанця”). А щодо причетності до цього самого Ніцше - про це вже ніхто не згадує, ніцшеанство вже не предмет обговорення, а тло життя. Мабуть тому суто ніцшеанські другорядні типажі другої симфонії Белого такими вже не назвеш. Адже вони не знають, що воші такі, які вони є, “завдяки” німецькому філософу Фрідріхові Ніцше - “культурному герою”, що зіграв свою роль і зійшов зі сцени, розчинившись, вібравшись ментальністю.

Потрапив на сторінки творів А.Белого і “вульгарний ніцшеанець”. Але вже не як результат засвоєння філософії Ніцше самим автором, а як відбиток функціонувати ніцшеанства в ментальності початку XX століття. Тут Ніцше вже не найбільш вільнолюбний і життєстверджуючий філософ, а підмога майбутніх тиранів. Невловимий - один із героїв “Петербурга” - повідомляє: “Я есмь діяч із підпілля; тільки не думайте, щоб я діяв в ім'я соціальних утопій або в ім'я вашого мислеїшя залізничної колії: категорії ваші нагадують мені рейки, а життя ваше -вагон, що летить на рейках: у гу пору я був розпачливим ніцшеаіщем. Ми всі ніцшеанці: і ви ніцшеанець; тільки ви в цьому ніколи не прпзнасгеся. Ну отож: для нас, ніцшеанців, агітаційно настроєна і занепокоєна інстинктами маса ... перетворюється у виконавчий апарат ... , де люди ... клавіатура ... Бєлий -перший у літературі, для кого “підпільна людина” Достоєвського і ніцшеанець -синоніми.

Безумовно, картина взаємодії феномену ніцшеанства і російської літератури рубежу XIX і XX століть далеко не повна в запропонованому дослідженні. За її рамками залишилися твори Д.С.Мережковського, II. Боборикіна, раннього М. Горького тощо. Але уявляється, що в дослідженні, що реферується, відбито основний, програмний сюжет взаємодії ніцшеанства з російською літературою fin de siecle, що і узагальнюється у висновках:

1. Нова концепція особистості в літературі епохи fin de siecle формувалася під впливом “життєгворчості” Ф.Нідше і, на останньому етапі, Вл.С.Соловйова. Обидва вони були “культурними героями” молодшого покоління символістів. Суперечливість їхнього об'єднати в єдиний образ знімається новим світобаченням, даним культурі ними ж. Розуміється процес відродження міфосвідомості, що припускає цілісність картини світу і зрівнює протиріччя і полярності. Не менш важливий початковий, “донідшеанський” етап, обумовлений творчістю К.Леошьєва і Ф.М.Достоєвського. Ментальність середшш XIX століття виростає із суперечок і міркувань із приводу антиномії морального і естетичного, боргу і вигоди, зрештою, міфологічного й історичного. Стає очевидною нова істина: моральні і добрі - принижені й ображені. Це змушує шукати нові орієнтири на противагу християнському добру і співчуттю.

2. Таким чином, ніцшеанство, що нашарувалось на релігійно-моральну кризу в Росії і затвердило нову картину світу, стало міфологією для середнього масового інтелігента. Воно запропонувало новий спосіб поведінки - міфологічний, котрий так називається не тому, що продиктований ніцшеанським міфом (адже можна

1 Белый А. Петербург * К.: Художественная литература, 1990,-C. 103

називати міфологічним будь-який спосіб поведінки, за яким стоїть своя система -міфологія), а і том)’, що припускає реанімацію міфомисленпя і міфоповедінки в “первісному”, споконвічному розумінні цього слова.

3. Наповненій ніцшсанської міфології російською культурою було дещо іншим, ніж західною, приміром, німецькою. “Прогрес і розпиток (як показали російські письменники Чехов, Андрєєв, Бслігіі - М.Б.) - це ідеали, від яких нелегко відмовитися, але вони втрачають усяке значення, як тільки людина у своєму новому стані з’являється як власний фрагмент, що залишив позаду в тіні несвідомого, у стані примітивності або навіть варварства свою значну частину.”1 Тому ніцшеанська “надлюдина” для російського fin de siecle - “проекція несвідомо; цілісності людини”, цілісності сприйняття світу і самого себе, якою людина володіла в архаїчному минулому.

4. Прориви міфосвідомості наприкінці XIX - початку XX століть - не повернення до минулого, а прориви з минулого в майбутнє. Прогрес і Вічне Повернення, індивідуалізм і міфологічна з’єднаність усього з усім не виключають одне інше. У це, слідом заНіцше, свято вірять чеховські герої, і їх міфосвідомість визначає міфоповедінку. Інакше у ДАіщрєєва. Для деяких з його героїв актуальний древній обряд ініціації, коли під впливом певних дій свідомість виходить на якісно новіш рівень: міфологічна поведінка формує в них міфологічну свідомість. До категорії “міфоповедінки” виявляється прив'язаною категорія “культурна людина”, тоді як “міфосвідомість” пов’язана з категорією “культурного героя”.

5. Поняття “міфосвідомість” і “культурний герой” становлять методологію Пізнання своєї епохи. Пізнавальний шлях “філософа життя” уже не має моральних перешкод, “усе дозволено” - будь-які методи й експерименти, навіть ті, що раніше вважалися хибними. Те ж саме можна сказати про теми і предмети дослідження. З однієї точки зору, ніцшеаиської, культура і мистецтво розкріпачуються, з іншої, наприклад, толстовської або Вл.С.Соловйова, -вироджуються. Обидві називають те, що відбувається, декадансом, тільки перша -“із знаком плюс”, друга - “із знаком мінус”.

6. Нові форми і спосіб пізнання ведуть до актуалізації художніх прийомів, що найбільш повно відбивають його сутність. Так у Достосвського тільки заявлена антитетичнісгь письменницького мислеіпія: його герої подібно казковим діляться на поганих - гарних, позитивних - негативних, моральних - аморальних і т.д. Тоді як у Бєлого - немає героїв поганих або гарних, усе змішано: якості героїв, риси зовнішнього вигляду, вчинки. Антитези вже немає: вона розвинулася в гротеск, що використовується як для передачі поодиноких образів (портретів) і масових (юрби), так і для пейзажних замальовок і передачі відчуттів героїв. Гротеск як головний прийом творчості незапобіжний для художника-носія міфомислсння (яким Белий усвідомив себе під впливом Ніцше), оскільки гротеск амбівачеіггний: дозволяє в єдиному висловити двоїстість, суперечливість, він - найбільш

'Юнг К Г. Душа и миф. Щесть архегипов. - С. 113

всеосяжний із тропів, здатний відбігти життя в її максимальній повноті сприйняття, тобто в максимальному наближенні до міфосприйняття.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Философия Ницше в прочтении русских писателей конца XIX - начала XX веков. - Київ: Редакція “Бюлетня ВАК України”, 2000. - 196 с. (8,2 др.арк.).

2. Ніцшеанський герой в російській літературі кінця XIX - початку XX століть (Ф.М.Достоевський, А.ПЧехов, Л.Андрєєв, А. Баши) // Вісник Міжнародного інституту лінгвістики і права. - К., 1999. - С. 52-56 (0,3 др. арк.).

3. Антиномия нравственного и эстетического в культуре русского модерна (К происхождению “ницшеанских” мотивов в русской литературе II Науковий вісник Ізмаїльського педагогичного інституту. - 1999. - №7. - Ізмаїл, 1999. - С. 34-38 (0,6 др.арк.).

4. Многоликий Чёрный монах // Collegium. - 2000. - № 1(9). - С. 190-193 (0,3 др. арк.).

Додаткові публікації:

1. У истоков модернистской концепции личности в русской литературе конца

XIX - начала XX веков (“Культурный герой” и тип личности XX века) И Язык и культура. - К.: КДУ, 1996. - С. 224-230 (0,3 др. арк.).

2. Ребус или палимпсест? (Вл. Соловьёв - Чехов - А.Белый: Загадки одного литературного портрета) /7 Молодые исследователи Чехова. - №1. - М.: МГУ, 1993.-С. 49-51 (0,3 др. арк.).

3. Парадоксы мифологического сознания (“Культурный герой” в рассказе А.П.Чехова “Чёрный монах”) // Молодые исследователи Чехова. - №3. - М.: МГУ, 1998. - С. 80-84 (0,4 др. арк.).

4. Гротескные образы у Нищие // Язык и культура. - К.: Collegium, 1998. - С. 42-49 (0,5 др. арк.). -

5. Ніщпе в історії ментальностей // Проблеми державотворення і входження України у світове співтовариство. - К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 1998. - С. 237-240 (0,3 др. арк.).

6. Философия Ницше и “массовое сознание” русского интеллигента в творчестве А.П. Чехова 1890-1900-х годов // Чехов и Германия. - М.: МГУ им. М.В. Ломоносова, 1996. - С. 136-139 (0,2 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Бикова М.В. Біля джерел модерністської концепції особистості в російській літературі кінця XIX - початку XX століть (Ніцшеанські мотиви та “культурний герой”). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000.

У дисертації вперше розглядаються ніцшеанські мотиви в російській літературі кінця XIX - початку XX століть з метою виявлення міфологічних структур. Пропонується введення нової категорії літературознавчого аналізу -“культурний герой”, що безпосередньо пов'язана з іменем Ф.Ніцше. Сфера дослідження охошпос тексти А.Чехова, Л.Андрєєва, А.Бєлого, в яких відображено постать Ніцше як “культурного героя”. Логика дослідження обумовила звернення до творчості Ф.Достоєвського та виявлешія у світосприйнятті його героїв “передніцшеанських” елементів. Натежачи до різних поколінь, кожен з названих письменників побачив “свого Ніцше” і “своє ніцшеанство”, відбите в сучасній йому суспільній свідомості, тому в цілому в дослідженні пропонується еволюція відображення ніцшеанської міфології ментальністю fin de siecle, іншими словами,

- еволюція героя-ніишеашія.

Розвиток російської літератури кінця XIX - початку XX століть, починаючи з творчості О.С.ІІушкина, трактується в дисертації як свого роду міфологія, якій притаманна особиста телеологія, що повторює в загальних рисах біблійну.

Ключові слова: “культурний герой”, ніцшеанство, міфомислення,

міфоповедінка.

SUMMARY

Bykova M.V. At the sources of modernist conception of the person in Russian literature of the end of the XIX - the beginning of the XX centuries (Nietzsche’s motives and “a cultural hero”). - A manuscript.

The thesis is submitted for a scholarly degree of Candidate of Philology in the specialization 10.01.02 - Russian Literature. - Scevchenko Institute of literature NAS, Ukraine, Kiyv, 2000.

Nietzsche’s motives in Russian literature of the end of the XIX - the beginning of the XX centuries are examined for the first time in the thesis with the purpose of revealing of the mythological structures. The introduction of a new category of the analysis - “ a cultural hero ”, directly connected with the name of Nietzsche is offered for the achievement of the suggested problem. The texts by A.P.Checkov, L.Andreev, A.Belyj are involved in the sphere of the research, in which Nietzsche’s figure is shown as “a cultural hero”. The logic of the reseach is conditioned by the turn to F.M.Dostoyevski’s creative work and the revealing “before nietzschean’s” elements in the world outlook of his heroes. Belonging to different generations each of the named writers has seen “his Nietzsche” and “his nietzscheanity” reflected in contemporary to him public consciousness. Therefore the evolution of Nietzsche’s mythology in fin de siecle mentality is offered as a whole in the research. '

The development of Russian literature of the end of the XIX - the beginning of the

XX centuries starting with A.S.Puskin’s creativity is considered in the research as the sort of mythology which has its own teleology - the byble teleology.

Key words: “a cultural hero”, nietzscheanity, mythological consciousness, mythological behaviour.

АННОТАЦИЯ

Быкова М.В. У истоков модернистской концепции личности в русской литературе конца XIX - начала XX веков (Ницшеанские мотивы и “культурный герой”). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

В диссертации впервые рассматриваются ницшеанские мотивы в русской литературе конца XIX - начала XX веков с целью выявления мифологических структур. Для достижения поставленной задачи предлагается введение новой категории литературоведческого анализа - “культурный герой”, непосредственно связанной с именем Ф.Ницше. В сферу исследования вовлечены тексты А.Чехова, Л.Андреева, А.Белого, в которых отражена фигура Ницше как “культурного героя”. Логика исследования обусловила также обращение к творчеству Ф.Достоевского и анализ “предницшеанских” элементов мироотношения его героев. Принадлежа к разным поколениям, каждый из названных писателей увидел “своего Ницше” и “своё ницшеанство”, отражённое в современном ему общественном сознании, поэтому в целом в исследовании предлагается эволюция отражения ницшеанской мифологии ментальностью fin de siecle, а значит -эволюция героя-ницшеанца.

В работе отслежены наиболее значимые программные проявления этого процесса, в дальнейшем определившие облик и атмосферу русской культуры всего

XX столетия: Достоевский - выявление назревания в ментальности потребности в новой философии и обозначения основных путей развития последней, отработка модели “культурный герой”-“культурный человек” на материале “Униженных и оскорблённых”, “Записок из подполья”, “Братьев Карамазовых”; Чехов - освоение навыков мифологического сознания как способа мысли и жизни, отражённое в рассказах 1890-х годов и поздних пьесах; Андреев - отработка мифологического поведения в ипостасях “скрытого” и “вульгарного” ницшеанца, охватывающая всё творчество писателя, включая драматургию, творческая мастерская “философа жизни”; Белый - констатация растворения ницшеанства в повседневной жизни “культурного человека”, а потому неактуальность феномена “Ницше -“культурный герой”: он стал “плотью и кровью” (симфонии, “Петербург”, публицистика).

Само развитие русской литературы XIX - начата XX веков, начиная с творчества А.С.Пушкина, трактуется в исследовании как своего рода мифология, которой присуща собственная телеология, в общих чертах повторяющая библейскую. .

Ключевые слова: "культурный герои', ницшеанство, мифосознание,

мифоповедение. <

: °

' ' ' \