автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.03
диссертация на тему: Внешнеполитическая деятельность правительства Украинской Державы. 1918 год

Полный текст автореферата диссертации по теме "Внешнеполитическая деятельность правительства Украинской Державы. 1918 год"

КИЇВСЬКИИ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РГ6 ОД

2 І Лвґ Ш5 На правах рукопису

ЗАРУДА Тарас Віталійович

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

•• •• ______ ____

УРЯДУ УКРАЇНСЬКО! ДЕРЖАВИ.

1918 рік

Спеціальність 07.00. історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ —1995

Дисертацією є рукопис:

Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 28 серпня 1995 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.068.18.06 іпо захисту дисертації при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Науковий керівник

іи 1 и^И ЧгіИЛ. -Неї'

БУРАВЧЕНКОВ А. О.

доктор історичних наук, професор

Офіційні опоненти

доктор історичних «аук, професор ТРОЩИНСЬКИИ Володимир Пав-

лович

— кандидат історичних наук НЕСУ К Микола Дмитрович

Провідна організація

Інститут історії України НАН України

Автореферат розіслано

___ 1995 року

спеціалізованої ради, кандидат історичних

РУДЬ

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження, і складається із вступу, чотирьох розділів, заключення, списку джерел та літератури.

Вступ. Актуальність теми. Специфіка географічного розташування України у центрі Європейського континенту, її своєрідна роль «проміжної» держави між Сходом і Заходом обумовлювали завжди і обумовлюють сьогодні постійний інтерес до неї не тільки з боку сусідніх країн, але й ведучих джерел світу. Проте, з постанням незалежності суверенної України занадто ілюзорними виявилися сподівання українських політиків нашвидкуруч увійти до світового співтовариства на правах рівноправності та отримати безумовну, масштабну допомогу у політичному та економічному аспектах. Цього не сталося. Ознайомлення з витоками політики провідних країн світу щодо неросійських народів Росії надає можливість стверджувати, що саме такий розвиток подій можна було спрогнозувати. Адже сьогодні ми спостерігаємо логічне продовження традиційного для цих країн зовнішньополітичного курсу. Дуже швидкий, за оцінками зарубіжних аналітиків, розпад СРСР з небажаними, надто у ядерну епоху, наслідками, викликав обережне у стратегічному плані ставлення вищих ешелонів влади провідних країн світу до нових державних утворень на терені колишнього Радянського Союзу. '

Серед завдань сучасної історичної науки важливим і актуальним виступає всебічний аналіз факторів і обставин, визначених як такі, що сприяють входженню нової держави до світового співтовариства на засадах рівності і міжнародного права, так само як і такі, котрі гальмують процес, створюють перешкоди на шляху до його реалізації. При цьому йдеться про чинники як об’єктивного, так і суб’єктивного змісту. Практика зовнішньополітичної діяльності сучасної Україйи свідчить, що поглибленого вивчення історичного досвіду дипломатії державних утворень в роки визвольних змагань, їхніх стосунків з міжнародним співтовариством, без аналізу різного роду проблем, які виникли у цій сфері, розв’язати це завдання на наукових засадах неможливо.

Саме такий підхід дасть можливість зрозуміти і причини краху української державності під час визвольних змагань 1917—1921 рр. Доба Української Держави 1918 року, коли українська державність стала фактом, з яким рахувався світ, є одним з найменш досліджених періодів української революції. Узагальнення досвіду державотворення, зовнішньополітичної діяльності Української Держави неодмінно сприятиме розбудові української державності на сучасному етапі.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період існування Української Держави, тобто з 29 квітня по 14 грудня 1918 р. Хоча процес створення дипломатичної служби і встановлення відносин з іншими країнами розпочався ще за часів УНР, саме в досліджуваний період були досягнуті найбільш вагомі здобутки, внаслідок чого Українська Держава стала суб’єктом міжнародного права.

Об’єктом даного дослідження є зовнішньополітична діяльність уряду Української Держави як намагання створити умови для незалежного роз-

витку країни і увійти до міжнародного співтовариства на засадах рівності

і міжнародного права.

Предметом дослідження стали витоки, шляхи і способи формування зовнішньополітичного курсу Української Держави, правові аспекти і особливості відносин України з іншими країнами світу.

Стан наукової розробки теми. Літературу з дисертаційного дослідження можна умовно поділити на чотири групи.

До першої належать роботи представників української діаспори. Як правило, певні аспекти проблеми порушуються в загальних працях з історії України1 та окремих її періодів2. З останніх найбільшу увагу привертає грунтовне дослідження Д. Дорошенка, який багато уваги приділяє проблемам зовнішньої політики, наводить різноманітний фактичний матеріал. Визначаючи певний апологетичний підхід автора до оцінки дій гетьманського уряду, необхідно зазначити, що він прагне до об’єктивного висвітлення подій 1918 р., його висновки витримали випробування часом. Загалом оцінюючи період гетьманщини як правління здорових антисоціаліс-тичних сил,

Д. Дорошенко переконливо доводить, що керівництво Української Держави, обмежене у своїх діях рядом зовнішніх і внутрішніх чинників, головну увагу спрямовувало на розбудову державності, створених її безпосередніми учасниками по гарячих слідах подій.

Зовнішньополітична діяльність уряду Української Держави побіжно розглядалася в роботах, присвячених історії української революції. Слід зазначити, що саме праці В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка3 поклали початок новому етапу боротьби різних суспільно-політичних угруповань, які склалися в Україні у 1917—1920 рр., тепер вже на еміграції. Ідейно-політичні суперечності прихильників соціалістичного режиму (УНР) з державниками (прихильники Української Держави) не сприяли підвищенню наукового рівня досліджень. Недостатність джерельної бази підмінялася особистими спостереженнями, емоційним викладом своїх поглядів відвертою апологетикою тієї форми влади, що імпонувала авторові. Тенденційний підхід був характерний як для дослідників-соціалістів4, так і для послідовників державницького напрямку5.

Разом з тим ряд розробок, здійснених представниками різних політичних течій та академічного світу зарубіжного українства, висвітлює окремі питання, пов’язані з зовнішньополітичною діяльністю. Складають безпе-речий науковий інтерес й можуть слугувати орієнтиром для дослідників спеціально присвячені періоду гетьманату праці Д. Дорошенка і М. Мельника6. У них аналізується стратегія і тактика зовнішньої політики Української Держави, дається огляд дипломатичних представництв іноземних країн у Києві. Окреме місце займає робота О. Андерсона7, в якій на багатому фактичному матеріалі аналізується проблема зовнішньоекономічних зв’язків Української Держави з іншими країнами світу.

Значною подією в історіогеографічному надбанні проблеми став вихід у

'Див. посилки на стор. 13—15.

1939 р. альманаху «Червона Калина», присвяченого темі «Україна на дипломатичному фронті». В статтях І. Борщака, Б. Галайчука, М. Данька, М. Залізняка, Ю. Налисника, П. Коваліва та ряду інших авторів розглядаються окремі аспекти міжнародної діяльності державних утворень України у 1917—1920 рр. та розбудова дипломатичної служби8. Публікація альманаху підводила підсумки наукової розробки проблеми і сприяла подальшій активізації дослідницьких зусиль.

У наступні роки з’явився ряд праць, у яких досліджувалися окремі ланки зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави та аналізував процес становлення дипломатичної служби9. Важливим внеском у розробку проблеми стала поява статей довідкового характеру в Енциклопедії українознавства10. Звичайно, що з огляду на сьогоднішній стан розвитку історичної науки, ці праці не можна вважати останнім словом у дослідженні проблеми.

. Особливе місце в історіографії питання займає низка політичних портретів провідних діячів гетьманського режиму П. Скоропадського, В. Ли-пинського, О. Шульгина та інших. Попри певний суб’єктивізм авторів, дослідження цікаві наявністю значного фактичного матеріалу11.

Якщо у закордонній історіографії зовнішня політика Української Держави розглядалася як об’єкт, гідний наукових зацікавлень дослідників, радянська історіографія, праці якої становлять другу групу літератури з означеної тематики, взагалі ігнорувала факт існування у 1918 р. незалежної суверенної України. Автори загальних праць з зовнішньополітичної тематики, які хронологічно охоплювали і період існування Української Держави, концентрували увагу на вивезенні продовольства та сировини з України до Центральних держав на основі Брест-Литовського договору та більш пізніших угод і практично цим обмежувалися при характеристиці політики гетьманського уряду12.

До третьої групи досліджень належать праці (мемуари) діячів білого руху та представників білоемігрантського напрямку історіографії громадянської війни-. Серед цих авторів не існує розбіжностей в оцінці Української Держави. Прихильники «єдиної та неподільної» вважали і вважають гетьмана П. Скоропадського сепаратистом, провідником німецької політики на розчленування Росії. І тому, не вдаючись до глибокого аналізу, оцінюють усі зовнішньополітичні заходи уряду Української Держави (аж до проголошення Грамоти про майбутню федерацію України з Росією) саме як дії, скеровані з Берліну13.

На сучасному етапі відродження української державності посилився інтерес вітчизняних дослідників до міжнародних зв’язків Української Держави, їхні розробки складають четверту групу літератури з означеної тематики. У них розглядаються загальні аспекти зовнішньо-політичної діяльності гетьманського уряду14, відносини з Німеччиною та Росією15. Українському питанню у зовнішній політиці США присвячена докторська дисертація Є. Камінського16. Становлення зовнішньополітичної служби України у 1917-1920 рр. висвітлене у кандидатській дисертації Д. Вєдєнє-єва17.

З

Таким чином, зовнішня політика Української Держави 1918 р. ще не була об’єктом спеціального комплексного дослідження. Вивчалися лише деякі її аспекти, до того ж далеко не завжди на належному науковому рівні. Праці зарубіжних і радянських авторів носять здебільшого заідеалі-зований характер,,що суттєво знижує їхню наукову цінність.

Цілісного дослідження зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави, як складової частини державотворчого процесу, досі не створено. Така спроба здійснена автором у дисертації, що реферується.

Метою дисертації є узагальнюючий комплексний аналіз зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Виходячи з цього, визначені і основні завдання дослідження: .

— висвітлити процес формування дипломатичної служби як сукупності державних установ по здійсненню мирними засобами головних завдань міжнародної політики країни;

— дослідити витоки та особливості визначення пріоритетних напрямків зовнішньої-політики Української Держави у різні періоди її існування;

— проаналізувати вплив зовнішніх чинників на вироблення зовнішньополітичного курсу Української Держави;

— прослідкувати взаємозв’язок між боротьбою політичних сил в країні

та політичних угруповань всередині керівництва Української Держави і вибором зовнішньополітичних пріоритетів; ,

— виявити загальне та специфічне у відносинах України з іншими державами чи групами держав.

Наукова новизна дисертації визначається самими постановкою і розробкою досліджуваної проблеми. На основі широкого масиву документальних матеріалів, насамперед архівних, автор здійснив спробу комплексного аналізу зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Узагальнення та аналіз поєднуються з науковим опрацюванням ряду конкретних питань, що складають основний зміст проблеми і які або взагалі не вивчалися, або досліджувалися лише фрагментарно.

Критично переглянуто концепцію радянських науковців про відсутність в Українській Державі самостійної зовнішньої політики. Більш повно висвітлений процес становлення та вдосконалення дипломатичної служби. Визначена залежність позицій інших країн в українському питанні від оцінок ними внутрішньої ситуації в Україні. Розкриті форми і методи української політики щодо інших країн чи коаліцій держав. Вибір пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави пов’язується з пошуком Україною стратегічних союзників, які могли

б стати гарантами її незалежності. Досліджений в дисертації комплекс питань дозволяє більш повно уявити характер зовнішнадполітичної діяльності уряду Української Держави, показати її складний і подекуди суперечливий характер.

При вирішенні поставлених у роботі завдань автор дотримувався ос-новополагаючого методологічного принципу — принципу історизму, котрий націлює дослідника на конкретно-історичний підхід до фактів. Це дозволило розглянути зовнішньополітичну діяльність уряду Україн-

ської Держави як цілісний об’єкт з притаманною їй системною побудовою.

Основну джерельну базу дослідження складають документи і матеріали фондів Центрального державного архіву вищих органів влади України. Важливий блок документів становлять протоколи засідань Ради Міністрів гетьманського уряду (ф. 1064), на яких розглядалися питання зовнішньої політики, затверджувалися законопроекти, що торкалися українського експорту та імпорту, зв’язків України з іншими державами.

Джерелом найціннішої інформації з означеної теми є документи фонду Міністерства закордонних справ Української Держави (ф. 3766). Загалом їх можна розбити на дві великі групи. Перша — внутрішньоміністерські матеріали, що характеризують зв’язки МЗС з іншими установами. Серед них інформаційною насиченістю виділяються протоколи засідань різних підрозділів МЗС, у яких містяться відомості щодо формування стратегічного курсу зовнішньої політики.

Друга група складається з документів, підготовлених апаратом МЗС для діяльності його структур за кордоном: законопроекти з питань організації дипломатичної служби, тексти угод, підписаних Україною з іншими державами, різноманітні ратифікаційні грамоти та акредитаційні посвідчення.

Серед матеріалів фонду Міністерства внутрішніх справ (ф. 1216) найбільш цінними є документи, які характеризують відносини між місцевими органами влади Української Держави та представниками військових та економічних установ країн Четверного союзу.

Оскільки армія і флот при гетьманському режимі формувалися за згодою і допомогою Німеччини та Австро-Угорщини, у фондах Міністерства військових справ (ф. 1074) та Головного управління Генерального штабу (ф. 1077) містяться документи, що характеризують стосунки Української Держави з цими країнами.

Найбільш цінними з огляду на інформаційну насиченість є оперативні зведення різних підрозділів Генерального штабу й доповідні записки керівництву українських збройних сил.

Матеріали з означеної тематики зберігаються також в окремих фондах Центрального державного історичного архіву України та державного архіву Київської області. Це документи місцевих органів влади Української Держави і губерніальних підрозділів Державної варти. Вони характеризують стосунки вищеназваних установ з німецькою та австро-угорською військовою владою, а також містять оперативну інформацію щодо підривної діяльності агентів іноземних держав.

Значному розширенню джерельної основи роботи сприяло вивчення опублікованих документальних матеріалів державно-творчої18, міжнародної19 та суспільно-політичної проблеми20.

З огляду на специфіку теми періодична преса не стала вагомим джерелом дослідження. Системному вивченню були піддані лише ті видання, які виявили постійний інтерес до зовнішньополітичних проблем, а саме офіціоз уряду «Державний Вісник», де друкувалися законодавчі акти Ук-

раїнської Держави, незалежна щоденна газета «Відродження», деякі інші часописи. Неабиякий інтерес до подій в Україні виявила російська радянська преса. Зокрема газета «Известия ВЦИК» друкувала (особливо під час українсько-російських переговорів) чимало матеріалів, спрямрваних на збереження великоросійської зверхності.

Значно доповнити документальні матеріали дозволяє використання мемуарної літератури21 Це коло джерел важливе тим, що дає можливість переосмислити досвід боротьби України за державність на основі погляду «зсередини». Критичне ставлення до спогадів обумовлюється суб’єктивізмом авторів, перебільшенням ними власної ролі у подіях міжнародного життя України.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження, відповідні факти, положення і висновки можуть бути використані для поглибленого аналізу і наукового прогнозування перспектив і можливостей української дипломатії, при підготовці узагальнюючих праць з історії України, а також нормативних і спеціальних курсів лекцій.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри новітньої історії України Київського університету ім. Тараса Шевченка. Основний зміст дослідження відбитий' в авторських публікаціях. Поло-, ження і висновки дисертації доповідалися на Міжнародній науковій конференції «В’ячеслав Липинеький: Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна» (Луцьк, 1992, Міжнародній науковій конференції з нагоди . 120-ї річниці від дня народження Гетьмана Павла Скоропадського і 75-ї річниці проголошення Української Держави 1918 р. (Київ—Чернігів— Тростянець, 1993), конференції молодих науковців історичного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка (1992).

У першому розділі «Формування зовнішньополітичної служби Української держави та визначення основних напрямків зовнішньої політики» розглядається процес формування дипломатичної служби як сукупності державних установ по здійсненню мирними засобами головних завдань міжнародної політики країни та визначення пріоритетних напрямків української зовнішньої політики.

Уряду Української Держави дісталися у спадщину зовнішньополітичні структури, що знаходилися у стадії формування.

Ефективній діяльності зовнішньополітичного відомства сприяла його реорганізація. Замість одного Загального департаменту в структурі міністерства були утворені два — Загальний, що організовував внутрішню роботу, і Чужоземних зносин, який керував діяльністю закордонних установ. Усю апаратну роботу координувала Канцелярія міністра. Додатково запроваджувався дорадчо-управлінський орган — Рада міністерства (5 членів) і вводилися посади радників при міністрі (4 особи). .

Суттєво позначалася на дипломатичній присутності Української Держави за кордоном недостатня розробка правової бази української дипломатії. Значним кроком у вирішенні цього питання стало прийняття 4 червня закону «Про посольства і місії Української Держави». МЗС, виходячи з практичних потреб, розробило широкомасштабну програму заснування

консульських представництв за кордоном. Були також створені головні структурні елементи міжнародно-інформаційної служби: відділ преси МЗС та інформаційні підрозділи представництв.

В умовах війни принципове значення мало вирішення ділеми стратегічних зовнішніх союзників. Проте жоден з представників воюючих коаліцій не був зацікавлений, хоча і з різних причин, у становленні сильної незалежної України.

Гарантами незалежності України у 1918 р. виступали Німеччина та Австро-Угорщина. Саме відносини з цими країнами, як згадував Д. Дорошенко, були «основними питаннями не тільки нашої закордонної політики, але й питаннями нашого існування як держави»22.

Особливої ваги для української зовнішньої політики набувала радянська Росія, потенційна агресивність якої становила головну небезпеку. Виступаючи на словах за право націй на самовизначення і визнаючи, про людське око, незалежність України, більшовики не полишали великодержавницьких планів і використовували усі можливості з метою повалення української державності.

У розділі зазначається, що зовнішня політика Української Держави не була сталою на протязі всього періоду. Якщо у загальному вигляді її можна спочатку оцінити як пронімецьку, що обумовлювалося необхідністю пошуку зовнішньої підтримки для захисту від більшовицької навали, то з часом зовнішньополітична орієнтація була піддана відповідній корекції.

Погляд Антанти та США на Україну як стратегічного союзника і васала Берліна гальмував процес входження України до світової спільності, але не поклав йому край. Активний зовнішньополітичний курс Української Держави спричинився до широкого визнання її на міжнародній арені і поклав початок перетворенню України на суб’єкти міжнародного права.

У діяльності зовнішньополітичного відомства давався взнаки брак конче необхідної підтримки режиму з боку українських національних партій. Вони так і не стали партіями Української Держави. Відсутність об’єднавчої ідеї у цілого розмаїття партій сприяла появі додаткових сумнівів у багатьох західних політиків щодо перспективності дипломатичного визнання Києва.

У другому розділі «Стосунки Української Держави з країнами Четверного союзу» аналізуються відносини України з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Автор виходить з того, що на протязі усього періоду існування гетьманського режиму взаємини України з країнами Четверного союзу не були сталими і в рівній мірі доброзичливими. Стосунки з Болгарією та Туреччиною були повністю задовільні, бо згадані держави не мали з Україною ані спільних кордонів, ані спірних територій, а майбутня співпраця з Українською Державою у галузях економічній та культурній заповідала обопільну користь.

Головну увагу України зосередила на розвитку зв’язків з Німеччиною та Австро-Угорщиною як двома головними членами військової коаліції. Стосунки з цими країнами мали свої відмінності, які визначалися різним

характером інтересів Берліну й Відня в Україні. Характер українсько-німецьких стосунків головним чином визначався стратегічними інтересами обох держав. Німеччина, яка грала першу роль серед країн Четверного союзу, в цілому підтримувала незалежність України, всіляко намагаючись в той же час утримати її в орбіті своїх впливів. Саме в Україні німецький уряд вбачав можливу противагу Польщі, а в разі потреби й Росії, безмежний ринок збуту товарів німецької промисловості та невичерпне джерело сільськогосподарської продукції. '

Спочатку Німеччина, надіславши війська в Україну і спостерігаючи розвал місцевої влади, активно втручалася у внутрішні справи молодої держави. Із зміцненням позицій гетьманського режиму Берлін відходить від такої практики і стає на шлях більш коректного поводження щодо внутрішніх проблем України.

Габсбурзька монархія мусила діяти з урахуванням двох важливих факторів: продовольчої кризи в країні та небажання Берліну загострювати українсько-німецькі стосунки заради підтримки австро-угорських домагань. Відень покладав на Україну неабиякі сподівання як на джерело продовольства та сировини. Але в перспективі не був зацікавлений у зміцненні східного сусіда. Оскільки в складі Австро-Угорщини були етнічні українські землі, у Відні вважали, що згодом потужна Україна зможе висунути до неї територіальні претензії. До того ж віденський уряд залежав від підтримки своїх дій польською фракцією австрійського парламенту, яка також не бажала зростання могутності Української Держави. Тому, подаючи військову допомогу Україні, Відень в той же час всіляко намагався протидіяти зміцненню позицій молодої держави.

Таким чином, Українська Держава, визначаючи свою політику відносно країн Четверного союзу, виходила з того, що Німеччина є стратегічним союзником України у будівництві незалежної держави. Гетьманське керівництво намагалося використати силу Берліну для захисту від можливої зовнішньої агресії, виходу на міжнародну арену та розбудову своєї державності.

У третьому розділі «Українсько-російські відносини» характеризуються взаємини України з Росією у гетьманську добу.

Українсько-російські стосунки розвивалися досить складно. Головною причиною цього було різке протиборство «двох політичних напрямів: ук-раїнсько-національно-державницького і російсько-великодержавно-шовініс-тичного у більшовицькому варіанті»23. Намагання української дипломатії врегулювати цілий ряд проблем (політичних, економічних, фінансових, майнових тощо) з більшовицькою Росією натикалися на відверту протидію з боку останньої. Україна продовжувала залишатися для більшовицьких лідерів частиною російської території. Тому незалежність Української Держави у їхній свідомості була лише випадковим, тимчасовим явищем. Саме з таких імперських позицій виходило більшовицьке керівництво Росії, змушене умовами Брестського договору розпочати у травні 1918 р. мирні переговори з Українською Державою.

Дипломатичне протиборство у ході переговорів становило найбільш

вагому складову частину у загальному комплексі відносин України з Росією. У розділі аналізуються стратегічні лінії та тактичні ходи української та російської делегацій на мирних переговорах.

Більшовицьке керівництво Росії змогло спрямувати розвиток українсько-російських відносин у вигідному для себе руслі. Втягнувши Україну у довгі безплідні переговори про мир, більшовики таким чином формально виконували вимоги Брестського договору. Єдиною угодою, заключеною з Україною, став акт про перемир’я, у якому Раднарком був дуже зацікавлений. Цей документ дав змогу вивільнити війська для інших цілей і спокійно готуватися до нового походу на Україну, не остерігаючись звинувачень з боку Німеччини у порушенні домовленостей. В ході переговорів, особливо через штучне їх затягнення російською делегацією, була виявлена агресивність намірів радянської Росії і не завжди обгрунтована м’якість української делегації. :

У розділі доводиться, що на безуспішний для української сторони хід переговорів вплинула відсутність будь-якого серйозного тиску з української сторони: для військового практично не було можливостей, торговельно-економічний гальмувався саботажем на місцях, дипломатичний був обмежений неповним міжнародним статусом України і протиріччями, що існували у держав-учасниць Брест-Литовської угоди.

Українській дипломатії загалом не вдалося досягти найголовнішої мети— підписати мирний договір з радянською Росією. Фактично це означало відчутну політичну поразку Української Держави. Східні кордони залишалися невизначеними й незахищеними, майнові претензії неврегульова-ними. А найголовніше — не вдалося усунути небезпеку нової агресії з боку Росії. Певним дипломатичним досягненням слід визнати встановлення, хоч і тимчасових та обмежених, консульських стосунків і налагодження захисту інтересів українських громадян у радянській Росії.

У четвертому розділі «Дипломатичні зносини з рандштатами, Румунією, нейтральними країнами й спроби відновлення зносин з державами Антанти» доводиться, що встановлення відносин з рандштатами (так звалися країни, що постали на територіях, які відокремилися від Росії) було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. В цьому напрямку українська дипломатія постійно стикалася з протидією РСФРР. Вважаючи себе єдиною правонаступницею Російської імперії, радянська Росія розглядала як химерні утворення на своїй власній території. Визнання Україною державних новоутворень суб’єктами міжнародного права було вдалим тактичним ходом української дипломатії. Міжнародне визнання рандштатів не тільки підносило статус незалежної України, а й певною мірою обмежувало можливості реалізації амбіційних великодержавницьких намагань РСФРР щодо відновлення «єдиної та неподільної» під зверхністю більшовиків.

Намагаючись шляхом мирних переговорів протидіяти імперіалістичним планам більшовицького керівництва, Україна ставала природним союзником для інших новостворених національних держав, що виникли внаслідок колапсу імперії. З більшістю з них були встановлені прямі стосунки,

інтенсивність яких визначалася наявністю чи відсутністю невирішених територіальних проблем.

У розвитку українсько-румунських відносин протягом усього періоду гетьманату головною залишалася проблема Бессарабії. Нерозв’язаність конфлікту змусила гетьманський уряд прийняти рішення не встановлювати дипломатичні стосунки з Румунією на рівні послів та запровадити жорсткі обмеження на торговельно-економічні зв’язки з цією країною. Позиція України змінилася восени 1918 р., коли стало остаточно зрозуміло, що Антанта вийде переможцем у світовій війні. Оскільки Румунія мала певний вплив у країнах — членах Антанти, гетьманський уряд підписав з нею 26 жовтня 1918 р. угоду, що означало фактичне визнання Україною статус-кво у Бессарабії.

Важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави було встановлення зв’язків з нейтральними країнами. Реалізація цього курсу була пов’язана з великими труднощами. Спочатку давалося взнаки негативне ставлення з боку Німеччини, яка вважала, що дозволить Україні вийти із сфери її впливу. Восени, коли Німеччина послабила тиск на Україну, на заваді стала нерішуча політика нейтральних країн. Побоюючись можливих санкцій з боку майбутньої коаліції-пере-можниці, вони не вважали за доцільне встановлення диплрматичних відносин з Українською Державою у повному обсязі.

Зовнішньополітичний курс Української Держави зазнав різкої зміни восени 1918 р. з наближенням перемоги Антанти у світовій війні. Встановлення приязних стосунків з Антантою було для України справою виживання як незалежної держави. Проте сподівання українського уряду на порозуміння з країнами Антанти не справдилися. Лондон та Париж не бажали визнавати розпаду Російської імперії та прагнули її відновлення. Тому до самостійної України вони ставилися негативно. Можна констатувати, що у Антанти взагалі не було ясного плану щодо України. Антантів-ська політика базувалася не на стратегічних засадах, а на тактичних розрахунках.

У заключенні дисертації підведені підсумки дослідження, зроблені висновки, які виносяться на захист.

Українська Держава 1918 р. — це об’єктивно-необхідний період розвитку української нації. Ствердити та закріпити свою незалежність Україна могла лише за умов входження до світового співтовариства на правах рівноправності та партнерства. Намагання досягти цього було наріжним каменем зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Згубність односторонньої зовнішньополітичної орієнтації країни у перехідний період ствердження державності доведена життям. Україні, попри всі намагання, не вдалося її уникнути. Вона змушена була піти на це згідно з умовами Брестського договору.

Найбільшу зацікавленість в існуванні незалежної України виявила Німеччина, яка весь час намагалася утримати її у сфері свого впливу. Це штучно обмежувало зону дій та ініціатив української дипломатії. Ситуація змінилася восени 1918 р. після ряду військових поразок німецької

армії на Західному фронті. Українська дипломатія розгорнула активні спроби встановлення контактів з країнами Антанти, але було вже запізно.

Напруженими на протязі усього часу були стосунки Української Держави з Австро-Угорщиною, до складу якої входили українські території. Вони так і не вийшли на рівень взаєморозуміння, взаємоповаги, рівноправності та ділового партнерства. Характер ставлення Австро-Угорщини до України був відверто прагматичний.

Зовнішньоекономічні стосунки з країнами Четверного союзу в основі своїй носили характер товарообміну. Нерівноправність торгових партнерів була платнею за присутність в Україні окупаційних військ як військового гаранта незалежності країни. Українській Державі довелося виконувати торгово-економічний договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною, заключений УНР, оскільки згідно з світовою міжнародною практикою вона перейняла усі міжнародні зобов’язання попереднього уряду.

Український уряд підтримував антибільшовицькі сили у Росії, де виникли сепаратистські антирадянські утворення, що стали на шлях самовизначення. Проте намагання України створити єдиний фронт протидії радянській Росії з боку новоутворених держав протистояла наявність серйозних протиріч між ним. Головною перешкодою на цьому шляху постала невирішеність питань про спірні території. Та попри усі труднощі української дипломатії вдалося досягти певних, хоча й обмежених, успіхів у відносинах з рандштатами.

Не справдилися сподівання України на встановлення зв’язків з Антантою через посередництво нейтральних країн. Останні, побоюючись тиску

з боку провідних країн світу (з огляду на невизначеність військового протиборства), не йшли далі співчуття українській справі і, скоріше, виявляли наміри, про встановлення дипломатичних стосунків з Україною, ніж намаганням практично їх реалізувати.

Політика країн Антанти щодо України була негнучкою, закостенілою, не відповідаючою реаліям життя. Антантівські дипломати дивилися на Українську Державу крізь призму «єдиної та неподільної» Росії. Переможна ейфорія призвела до неоцінки ним небезпеки, яка загрожувала усьому цивілізованому світові — більшовизму.

Успіхам зовнішньополітичних кроків Української Держави слугувала створена у стислі строки дипломатична служба, яка включала до себе систему її державно-правового обгрунтування і керівництва, центральний апарат міжнародного відомства, постійне і тимчасове дипломатичне представництво, консульське представництво, міжнародно-інформаційні установи.

Активна зовнішньополітична діяльність Української Держави призвела до широкого визнання її на міжнародній арені і поклала початок перетворенню «забутої нації» на суб’єкта міжнародного права. Досвід короткочасного існування Української Держави та хід подій після її, повалення дозволяє стверджувати, що реалізувати прагнення до державності Україна спроможна насамперед на основі волевиявлення і силами власного народу. Національне визволення за найсприятливішої міжнародної обста-

новки нездійснене, якщо не сконсолідований народ.

Основний зміст дисертації викладений у публікаціях:

1. До проблеми українсько-білоруських відносин у 1918 р. //Шляхи

розвитку слов’янських народів. Збірник науково-методичних праць. Вип. 2—3. — К„ 1992. — С. 72—78. '

2. Переговори між Українською Державою та Радянською Росією /23. У-7.Х.1918 р. ///Шляхи до української державності: Історичні зошити— №1 —К„ 1992,— С. 19—40.

3. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави //Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. — К., 1993. — С. 66—82.

4. Деякі аспекти дипломатичної діяльності В’ячеслава Липинського в період Гетьманату //В’ячеслав Липинський, Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. — Київ—Філадельфія, 1994. — С. 181—189 (у співавт.).

Заруда Т. В. Внешнеполитическая деятельность правительства Украинской Державы. 1918 год.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02—история Украины. Киевский университет имени Тараса Шевченко. Киев, 1995.

В диссертации исследуются пути и способы формирования внешнеполитического курса Украинской Державы, правовые аспекты и особенности отношений Украины с другими государствами мира. Выбор приоритетных направлений внешней политики связывается с поиском Украинской Державы стратегических союзников, которые могли бы стать гарантами ее независимости.

Ключові слова: Українська Держава, гетьманат, зовнішня політика, дипломатія. .

ПОСИЛАННЯ

1 Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. — К. , 1992; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів, 1992; Субтель-ний О. Україна. Історія. — К., 1992 та ін.

2 Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 pp. Т. 2. Українська Гетьманська Держава. — Ужгород,. 1930; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К., 1993; ГунчакТ. Україна. Перша половина двадцятого століття. Нариси політичної історії. — К., 1993 та ін.

3 Винниченко В. Відродження нації. — Т. 1—3. — К. — Відень, 1920; Мазепа І. Більшовизм і окупація України. — Львів, 1922; Христнж П. Замітки і матеріали з історії Української революції 1917—1920 pp., — Т. 1-3. — Відень, 1921.

4 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917—1921. — Прага, 1942. — Т. 1—3; Мірчук П. Українсько-московська війна 1917—1919. — Торонто, 1957;

Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія, організація і бойові сили. 1917—1921. — Вінніпег, 1954; Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — Нью-Йорк-, 1958. ■

^ Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського

— Б. M.j 1973"; Коваль Б. Державним курсом Гетьманщини. — Тоцонто

— Нью-Йорк. 1981; Томашівський С. Під колесами історії. — Нью-Йорк, 1962; Гирський Д. Дивні способи виправдування антидержавної політики

— Торонто, 1973 та ін.

6 Дорошенко Л. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р. // Хліборобська Україна. — 1920. — 36. II—IV. — С. 49—65; Мельник М. Закордонна політика Гетьманського уряду в 1918 р. — Б. м.—Б. р.

7 Андерсон О. Внешняя торговля Украины в 1918 году. — К., 1919.

8 Борщак I. Один фрагмент із дипломатичної акції союзних держав супроти України (Червона Калина. — 1939. — С. 114—119:, Галайчук Б. Організація української дипломатичної служби. — Там же. — С. 35—39:, його ж Дипломатична історія. — Там же. — С. 178—183; Данько М. Українська пресова служба у Відні. — Там же. — С. 39—43; Залізняк М. Перший виступ української держави у світовій політиці. — Там же. — С. 43—48:, Ковалів П. Дипломатична діяльність за часи Української Держави. — Там же. С. 129—136; Налисник Ю. Перше посольство української держави в Болгарії. — Там же. — С. 164—169.

9 Каменецький І. Німецька політика супроти України в 1918 році та її історична генеза / / Український історик. — 1968. — № 1—3. — С. 5— 19; його ж. Українське питання в німецькій зовнішній політиці між двома світовими війнами / / Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. С. 851—882; Косик В. Політика Франції щодо України. 1917—1918 / / Український історик. — 1979. №№ 1—4. — С. 41-55;, Світ І. Україно-

японські взаємини. — Нью-Йорк, 1972; Трембіцький В. Українська консульська служба. 1918—1924 / / Літературна Україна. — 1990. — 9,16 серп.

10 Витанович І., Галайчук Б. Дипломатія / / Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — Нью-Йорк, 1955, — С. 511—514;, Галайчук Б., Мар-кусь М. Міжнародно-правний статус України. — Там. же. Т. 4. — Нью-Йорк, 1962. — С. 1571—1573.

" Забаревський М. Липинський і його думки про українську націю і державу. — Відень, 1925; Гришко В., Базілевський М„ Ковалів П. В’ячес-лав Липинський і його творчість. Нью-Йорк, 1961;, Михайлівський Т. Павло Скоропадський // Ідеї і люди визвольних змагань 1917—1923. — Нью-Йорк, 1968. — С. 231—237; Жуковський А. Політична і громадська діяльність Олександра Шульгина / / Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889—1960) Записки НТШ. — Париж—Мюнхен, 1969. — С. 13— 37 та ін.

12 Сташевський Д. М. Провал антирадянської політики міжнародного імперіалізму. 1917—1924. — К., 1957; Симоненко Р. Г. Імперіалістична політика США щодо України в 1917—1918 рр., — К., 1957, Никольников Г. Л. Брестський мир і Україна. —' К., 1981 та ін.

13 Деникин А. Очерки русской смуты. — Т. 3., 1923; Врангель П. Н. Воспоминания. Южный фронт (ноябрь 1916 г. — ноябрь 1920 г.) — Ч. 1.

— М., 1922; Лукомский А. С. Из воспоминаний / / Архив русской революции. — Т. 5. — М., 1991. — С. 101—190; Краснов П. Н. Всевеликое Войско Донское // Там же. — С. 191—203; Головин Н. Н. Российская контрреволюция в 1917—1918 гг. — Ч. III. — Кн. 6. — Париж, 1937 та ін.

14 Кульчицький С. Українська держава часів гетьманщини // Укр. 1 ст. журн. — 1992. — № 7—8. — С. 60—80; Проданюк Ф. Дипломатія держави гетьмана Павла Скоропадського // Політика і час. — 1992. — №5. — С. 62—69 та ін.

15 Несук М. Договір, спалений в присутності посла / / Політика і час.

— 1993. — № 6. — С. 59—65; № 7. — С. 53—59; Кульчицький С. Російська тінь на незалежність України // Політика і час. — 1993. — № 10. — С. 4—11; Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — Історичні зошити. — К., 1994.

16 Камінський Є. Політика США в українському питанні. Автореф. дис. на здоб, вченого ступ. докт. іст. наук. — К. — 1993.

17Ведєнєєв Д. Становлення зовнішньополітичної служби України (1917— 1920 рр.). Автореф. дис. на здоб, вченого ступ. канд. іст. наук. — К. — 1994.

18 Слюсаренко А. Г., Томенко М. В., Історія української конституції. — К., 1993; Конституційні акти України. 1917—1920. — К., 1992.

19 Храпко І. Збірник законів і постанов Українського Правительства відносно закордонних інституцій. — Відень, 1919; Документы внешней политики СССР. — Т. 1. — М., 1957; Українські дипломатичні ноти в справах Галичини. — Кам’янець, 1919.

20 Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні

документи перших українських політичних партій. — К., 1992; Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців. — К., 1991; Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т. 3. — Мюнхен, 1983; Крах германской оккупации на Украине (по документ, оккупантов). — М. 1936; Документа о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.

— М., 1942; Освободительная война Украинского народа против немецких оккупантов: Док. и матер. — К., 1937.

21 Андрієвський В. З минулого. — Берлін, 1923; Дорошенко Д. Мої спомини про недавне минуле. — Мюнхен, 1969; Марголин А. Украина и политика Антанты. Записки еврея и гражданина. — Берлин, 1922; Корос-товець I Переговори в Яссах в 1918 році // Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.,— С. 291—303; Левицький В. Українська державна путь. — Львів, 1933; Скоропадський П. Спомини.,

— К. 1992 та ін.

22 Дорошенко Д. Мої спомини про недавне минуле.— С,.,*266. 23Лупадін О.Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — С. 35