автореферат диссертации по искусствоведению, специальность ВАК РФ 17.00.02
диссертация на тему: "Богогласник" в контексте украинской духовнопесенной традиции XVII-XVIII в. (до проблем музыкального источниковедения)

Полный текст автореферата диссертации по теме ""Богогласник" в контексте украинской духовнопесенной традиции XVII-XVIII в. (до проблем музыкального источниковедения)"

Рг'5 ОД

" МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

• і-' - .КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА КОНСЕРВАТОРІЯ

їм. П.І.Чвйковського Спеціалиоаана вчена раде Д 032. 14. 01

на прамх рукопису

МЕДВЕДИК ЮРІЙ ЄВГЕНОВИЧ

"БОГОГЛАСНИК" У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОПІСЕННОЇ ТРАДИЦІЇ XVII-XVIII СТ.

(ДО ПРОБЛЕМ МУЗИЧНОГО ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА)

17.00.02 - Музичне мистецтво

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

КИЇВ - 1094

Дисертацією с рукопис.

Дослідження виконане на кафедрі історії українсько! музики Київської державно! консерваторії ім. ГІ.І.ЧаЙковського.

Провідний заклад - Львівський Виший державний музичний інститут ім. М.ВЛисенка.

Захист дисертації відбудеться 23 лютого 1994 р. о 15 год. ЗО хв. на засіданні спеціалізованої вченої Ради Д 092.14.01 по захисту дисертацій на здобутгя наукового ступеня доктора наук у Київській державній консерваторії ім.П.І.Чайковського за адресою: 252001, Київ-1, иул. «.Маркса, 1-3/11, ауд. 36. .

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київської державної консерваторії. ,

Автореферат розісланий "Аі_" січня 1994 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої Ради,

»» ? .

кацгимат мистецтвознавства,

Науковий керівник

доктор мистецтвознавства, професор ЛЯШЕНКО Іван Федорович.

Офіційні опоненти - доктор мистецтвознавства.

професор ГОРДІЙЧУК Микола Максимович,

члсн-корсспондент АН України, доктор філологічних наук, професор НІМЧУК Васшіь Васисальович

доцент

С.В. Тишко.

Однією з малодосліджених сторінок національного музичного надбаи-ня є українська духовна пісня ХУІІ-ХУІИ ст. та її перша нотована антологія "Богогласник" (Почаїп, 1790-1791 рр.). Однак, цс 11 могутнії! музично-поетичний духовнопісенниіі пласт, який уможливив появу почаїпської антології дійшов до нас переважно у писемній формі. Тому основним джерелом для вивчення духовної піснетворчості та "Богогласника" с рукописні пісенники ХУІІ-ХУІІІ ст.

Цим зумовлено вибір теми та предмету дисертації - музичио-джере-лознаиче дослідження почаївсі.кого "Богогласника" як вищого здобутку української духовнопісенної творчості доби барокко.

Актуальність теми дисертації зумовлюється передусім соціально-естетичною цінністю самого об'єкту дослідження, адже тут зібрано найбільш популярні зразки української духовно? лірики XV1 [-XVI11 ст. В антології зафіксовано унікальні нотні тексти, які дають можливість збагнути і! оцінити мистецький рівень тогочасно? української духовної піснетворчості, визначити її місце в контекст і загальноєвропейської духовнопісенної традиції.

"Богогласник" став своєрідним підсумком більш, ніж двохсотлітньо? еволюції зазначеної творчості. Виданням антології фактично було започатковано систематичне друкування збірників духовних пісень, виконано велику популяризаторську роботу.

За допомогою всебічного комплексного осмислення “Богогласника" в дисертації переел іду сться мета - прослідкувати джерела почаїпської антології, визначити її місце і роль в українській духовнопісенній спадщині доби барокко. Відповідно до цього автор вирішує ряд пошукових завдань:

1) аналіз найбільш наближених до протографа музично-поетичних текстів пісень;

2) визначення точного або приблизного часу створення пісень;

3) встановлення за допомогою реконструкцій акровіршів, різноманітних маргінальних записів та наративних джерел імен та прізвищ творців пісень;

4) виявлення етнорегіональних меж поширення духовних пісень;

5) класифікація типів рукописних пісенних збірників та виявлення можливих рукописних прототипів "Богогласника";

6) створення власної методики атрибутуваш’Ч рукописних збірників ХУІІ-ХУІІІ ст.тя наявного в них пісенного матеріалу;

7) детальне опрацювання всіх відомих у науковому обіїу стародруків XVIII ст„ які містять зразки духовпопісенної творчості.

Матеріалом джерелознавчого аналізу стали майже 200 рукописних збірників, які були створені в Україні або ж поза її межами. Пошук та опрацювання цих матеріалів проводився в рукописних відділах Центральної наукової бібліотеки ім. В.Всрнадського ЛІ І України, Центральному історичному архіві в м. Львові, Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника ЛІ і України, Російській державній бібліотеці. Московському державному університеті ім. М. Ломоносова, Російському державному архіві давніх актів, Російській національній бібліотеці, Російському державному історичному архіві, Бібліотеці Академії наук у Санкт-Петербурзі, Інституті російської літератури, Бібліотеці Санкт-Пстербурзької консерваторії. Рівненському обласному архіві та місцевому краєзнавчому музеї.

Окрім рукописних джерел у дисертації використано перевидання “Бо-гогласника" XIX ст. та початку XX ст, збірники духовних пісень, які виходили друком впродовж XIX ст. та у нашому столітгі. Звертались ми у своєму дослідженні й до публікації духовних пісень, які наявні в працях II Демуцько-го, Л.Івченко, Ю.Келдиша, Л.КорніИ, Л.Костюковець, ТЛіванової, МЛисен-ка, С.Папа, С.Смоленського, М.ФіндеЙзена, О.Шреср-Ткачепко.

У роботі над темою дисертації авіор спирався на методологічні засади сучасного джерелознавства і, передусім, на здобугий досвід у вітчизняній та європейській медієвістиці (праці Є.Бартковського, ИТерасимової-ГІерсидсь-кої, В.Зуппана, Ю.Келдиша, ТЛіванової, Б.Расцького, Н.Серьогіної, О.Цалай-Якимеико, ЮЛсинорського та інших). В основу дослідження покладено комплексний культурологічний підхід, що дозволяє розглядати'українську духовнопісенну спадщину і, зокрема, "Богогласник" як невід'ємну складову усього загальноєвропейського кул миротворчого процесу.

Наукова новизна дисертації поля гас в тому, що на великому археографічному матеріалі, на основі детального джерелознавчого дослідження пісенного репертуару рукописних збірників ХУИ-ХУЇІІ ст. вперше в українському музикознавстві:

1) всебічно обстежено рукописні та друковані джерела "Богогласника" (майже 200 одиниць збереження з 36 фондів);

2) проведено текстологічні аналогії між рукописними та друкованими тєксіами духовних пісень, що увійшли до "Богогласника”;

з

3) лухопну пісіпо розглянуто як специфічний жанр українського барокко;

4) стпорено власну методику музично-джерелознавчого опрацювання рукописних пісенних збірників;

5) класифіковано тнпн рукописних пісенних збірників, виявлено етно-рсгіони їхнього побутування:

6) закладено факзологію для підготовки звелених каталогів українських духовних пісеньта акровіршів;

7) систематизовано основний корпус друкованих джерел антології;

8) підготовлено покажчик приблизного часу створення майже 75% пісень "Богогласника".

Відповідно до мсти й завдань дисергації на захист висуваємо такі положення:

1. Духовна пісня - секуляризований, демократичний музично-поетичний жанр української культури, який виник під могузнім реиесанено-гу маністичннм впливом, а також завдяки творчому переосмисленню багатовікової гімнографічної традиції (національної та західноєвропейської), фольклорних надбань та тогочасної світської музики.

2. "Погогласиик" являс собою антологію духовнопісенної творчості ХУІІ-ХУІІІ ст. Основним джерелом дня підтвердження цього с записи текстів духовних пісень у рукописних збірниках того часу.

3. Українські духовні пісні - невід’ємна складова усісї європейської ду-ховнопісениої спадщини; виявляють з нею спільні типологічні ознаки, тотожні, до певної міри, шляхи розвитку.

4. Рукописні збірники ХУІІ-ХУШ ст. - основне джерело вивчення по-чаївської антології. Простежено три типи українських пісенників: циклічно-тематичні. каленларно-мінейні та мішані.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягас, передусім, у створенні джерелознавчої бази для подальших студій української духов-нопісснної творчості та "Богогласника". Цьому сприятиме вироблена та обгрунтована нами методика джерелознавчого опрацювання рукописних збірників. ,

Опрацьовані матеріали об'єкту дослідження можуть бути використані у навчальних курсах з історії української музики та літератури, народної творчості, музичного краєзнавства, в джерелознавчих дисциплінах.

Виявлені тексти духовних пісень з успіхом можна використовувати у концертній практиці та побутовому музикуванні.

Апробація дисертації проходила на засіданні кафедри української музики Київської державної консерваторії, ювілейній конференції, присвяченії! 200-літпо "Богогласника" у Львові (1990 р.), а також на міжнародній (Москва, 1991 р.), двох всесоюзних конференціях (Одеса, 1990 р.; Ростов-на-Дону, 1990 р.) з проблем дослідження духовної музики. Доповіді та повідомлення виголошені на кількох республіканських та міжвузівських конференціях (Ніжин, 1991 р.; Мелітополь, 1991 р.; Дрогобич, 1991 р.; Львів, 1991 р.; Чернівці, 1992 р.).

. Основині) зміст дисертації відображено у дев'ятьох публікаціях. Дисертація складається зі вступу, трьох частим, шести розділів, висновків, додатків та списку літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, необхідність музично-джерелознавчого опрацювання могутнього національного духов-нопісенного пласту та вагомості, його впливу на українську культуру, на формування світоглядних позицій українства, його менталітету. Визначається також об’єкт, предмет, методологічна основа дослідження, його мета, завдання і наукова новизна, формуються основні положення, які виносяться на захист, конкретизується теоретична та практична цінність праці. '

Частина І. ‘Луховнп пісня - олнн з провідних мучнчно-гюетнчннх жанрів української культури лоби барокко*.

Перший розділ {"Українська духота пісня та її антологія "Богоглас-ник' у літературознавчих та музикознавчих дослідженнях") містить історіографію питання про вивчення духовної пісні та її антології "Богоглас-ника". ‘

Історично склалося так, що наукові студії над духовними піснями та "Богогласником" започаткували літературознавці. їх перші публікації з’явились друком ще наприкінці 50-х - на початку 60-х років. Саме тоді і .вдруковані праці П.Безсонова, В.Варенцова, Д.Мордовцева; сімдесятими-дев’я-ностими роками датуються дослідження В.Боржковського, Г.Гезена, Я.Голо-вацького, А.Малинки, В.Науменка, І.Неймана, М.Петрова, А.Петрушевича, М.Грушевського та іншій. Зауважимо, що будучи нерівноцінними за своїм науковим значенням, методологією та методикою, написаними під впливом різних політичних та конфесійних переконань, їх наукова продукція, тим не

менше містить чимало матеріалу для з’ясування джерел шімикпеппя. розпитку та недугування духовних пісень в Україні та інших східнослов'янськії* землях. .

Піддаючи належне дослідженням щойно згаданих авторів, необхідно визнані, що лише па початку 90-х років з появою фундаментальних праць І.Фрапка було започатковано систематичне вивчення духовнопісені:ої творчості. Ного грунтовна розвідка "Духовна іі церковна поезія па Сході К на Заході. Вступ до студій іш "Богогласником" (К.. 1983 р.), присвячується генезі духовних пісень, яка простежена в ретроспективному огляді, починаючи від згадки про побутування культових співів у посланні Св. Петра до ефесців І коласаїн та закінчуючи богогласникошімн творами. У цій праці піп фактично підшер.іжус, зроблений ним раніше у статті "Паші коляди", важливий методологічний висновок про тяглість традицій розвитку лігургічиої пі поіаиер-конної духовної піснетворчості в Україні.

І.Франко одним з перших наголосив на нагальній поіребі копіткої джерелознавчої прані, яка б могла уможливити груш інші дослідження над духовними піснями. Розшукуючи та аналізуючи рукописні пісенні збірники, він намагався осмислити їх всебічно, цілісно. Започатковані, таким чином, комплексні засади українського джерелознавства, дістали свос продовження га розцінок у працях В.ІІереіца, М.ІІошяка, В.ІЦурага. ІІ.Гпатюка, ІОЛворсь-кою та інших. Серед них особливо виділяються "Историко-ліпературш.іе ІІС-следования н маїериаді.і" (СІ Ні, 1900 р.) В.Перетца, де у першому томі один з розділів повністю стосує ться "Богогласника".

Дослідження В.Перста багато в чому до: нлпоіоть фундаментальні "Магсріали;і(> історії української пісні і вірші" (Львів, 1913-1914, 1925 рр.) М.Возняка. Останній, сповідуючи комплексний підхід до предмету досліііжеппя, намагався всебічно розглянути кожну духовну пісню, спорядити свою працю грунтовними комептарами. Розроблена ним, на основі джерелознавчих студій, меіоднка описів рукописних збірників ХУІІ-Х1Х ст. багато в чому акіуальна і сьогодні.

До вивчення майже всіх аспектів почаївської антології вдалась у своїй монографії "Ботогласник". Исіорико-литературпьіе нсследования" С.Щегло-ва (К., 1918 р.). Вона переосмислила наукові папрацювання щойно згаданих вчених, азе чогось нового (виняток становить розділ про перевидання “Бото-гласника") ця праця не містить. Навпаки, С.Шеглова подекуди припускається суттєвих помилок у питанні авторства, датування пісень тощо.

У 20-х роках нашого століття джерелознавчі студії над духовними пісішми сутгсво уповільнюються, а з середини ЗОтХ років зовсім припиняються. Останньою, найбільш вагомою розвідкою тих років Пули “Материалы для истории старинной песенной литературы с Подкарпатской Руси" Ю-Ячорського (Прага. 1934 р.). Цією грунтовною працею завершився цілий етап систематичних джерелознавчих досліджень, який тривав з початку 90-х років XIX століття.

Сучасне вивченій духовпопісенної творчості характеризується спорадичністю. Незважаючи на тс, іцо з 60-х років літературознавство певпою мірою позбулось тенденційного ставлення до духовної пісні, остання здебільшого розглядалась дещо побіжно, в контексті всісї поетичної творчості ХУІІ-ХУІІІ ст. '

Серед сучасних вчених (літературознавців та мовознавців), які тісю чи іншою мірою виявляють інтерес до "Богогласпика" И духовних пісень, назвемо О-Гнатюк, В.Крекотня, Б.Крнсу, О.Мішіанича, В.Мокрого, В.Німчука, С.ГІапа, О.Поздпссва, М.Сулими, ВЛременка.

Таким чином, літературознавство у вивченні духовних пісень вже мас суггсві наукові напрацювання, хоча далеко не вичерпні. Водночас, музична частина зазначеної спадщини, незважаючи на звернення до неї цілого ряду відомих учених, висвітлена лише частково.

Перші музикознавчі студії над духовною піснетворчістю припадають на початок нашого століття. Спробу, хоча б на аматорському рівні, оцінити значення українських духовних пісень, виявити можливі джерела їх музичної лексики зробили у вступних статтях до власних гармонізацій богогласнико-вихта інших духовних пісень Є.Вітошинський та ПДемуцькпй.

Якісно новим етапом у музикознавчому осмисленні духовпопісенної спадщини стали статті ССмоленського та М.ФіндеИзсна. Вони, зокрема, вперше за рукописним» збірниками ХУИ-ХУІИ ст. опублікували ряд духовних кантів та частково їх опрацювали.'

Вслід за їх дослідженнями протягом 30-х років з’явились вагомі розвідки українських музикознавців Б.Кудрика та М.Грінченка. Зокрема, Б.Кудрик першим дав коротеньку хараісгернстику "Богогласпика": розглянув його структурну будову, зупинився на особливостях нотного друку, побіжно охарактеризував мелодичні, ритмічні та гармонічні особливості деяких пісень.

У подальшому музикознавці (О.Шреср-Ткаченко, Т.Булат та ін.) дешо по-різному оцінювали вплив "Ьогогласника" і духовнопісенної тпорчості на становлення української пісні-романеу, але ніхто з них не заперечував тот, що такий процес мав місце.

У методологічному контексті музикознавчої проблематики, що нас цікавим., вагомими с фундаментальні праці ТЛіванової ("І*усская музыкальная кулі>іура XVIII века") та Ю.Келдиша (“Очерки и исследования по истории русской музыки', "Русская музыка XVIII века'). У першііі з них актуалізовано та сформульовано висновок про вирішальну роль музичного ритму в процесі тонізації силабічного вірша, наголошено на необхідності детального опрацювання га публікації в археографічних дослідженнях погних текстів.

У сфері мутичною українознавства Я0-90-х рр. тою чи іншою мірою піднімаються проблеми духовномісснних традицій у працях Н.Гераснмової-Персидської, Л.іііченко, Л.Корнііі, Т.ІІІеф({іер, ІОЯсинонсшно. Приміром,> монографії Л.Корнііі "Українська шкільна драма і духовна музика XVII - першої половини XVIII ст." (К, 1993 р.) духовні пісні справедливо вважаються складовою частиною шкільних драм пі вертепів. ГІри цьому виявляються типологічно спільні риси між текстами драм і духовними піснями на тематичному та лексико-стиліст ичному рівнях, у секуляризаційних тенденціях тощо.

Духовна пісня привертала також увагу дослідників української діаспори, зокрема, П.Маїїснка ("Українські канти", Вінніпег, 1981 р.) га О.Ко-шиця ("Про українську місто й музику", Нью-Йорк, 1970 р.).

історіографія української духовної піснезт рчості та "Вотогласника" досить об'ємна, та при ближчому знайомстві з відповідними працями виявляється, що частина з них застаріла за своїм науковим значенням, інші ж висвіїлююгь досліджувану нами тему побіжно, в контексті інших питань. Насамперед пе стосується музикознавства.

У другому розділі СЗагалыш характеристика української духовної піснетворчості ХУП-ХУПІ ст ’) розглядаються соціокультурні передумови та фактори становления музично-поетичних властивостей стилю духовної пісні. До витворення цміго надзвичайно продуктивного жанру спричинилися моїутиі ренесансно-гуманістичні струмені, що нести з собою нові, багатовимірні критерії варгісності людини, які, п свою чергу, вироблялись на засадах демократизму, народності, насамперед, на рівні мовної компоненти.

Відкриття фактору цінності людської особистості, гуманістичним погляд на людину як на унікальну систему, що інтегрус найрізноманітніші суб'єктивні та об'єктивні реалії буття, уможливило, врешті-решт, по-новому, набагато адекватніше пі шати сутність людської природи, її духовні начала. Усе це (помножене на зростаючі процеси секуляризації) призводило до того, що тогочасна людина поступово проймалася новим світовідчуттям, новим баченням власного сства у безмежному Всесвіті. Таке соціокультурне підгрунтя потребувало в мистецтві нових засобів виразності. У творчій палітрі з'явилась тематика, що несла в собі "мирське" начало. Однак, наріжним каменем духовнопісенної творчості залишилося християнське тло

- основний генератор її тематики.

Барокко, будучи системою відкритою, в достатній мірі демократичною, піддавалось значному фольклорному впливові. Багато в чому фольклору в своєму розвитку завдячує іі духовна піснетворчість, яка проймається його лексикою, фразеологією, системою версифікацій, багатющими апокрифічними джерелами.

Відображені в пісиял і реазьііі історичні події, як-от напад турків на по-чаївський монастир у 1675 р. (пісня "Пречиста Діво, Мати Руського краю”), морова пошесть 1770 р. ("Нині прославнся, почаєвська скала") тощо. Зустрічаються також пісні, де можна знайти молитовні тексти про заступництво за український народ, його гетьманів ("Прсдста Цариця на високом троні", "Злий татарине, пекельний сине").

Значне обмирщения духовної пісні спостерігаємо не тільки в поетиці, але й у музиці, яка визначається дедалі зростаючим поворотом від ще недавно активно культивованої греко-візантійською традиції до передового, на той час, вже достатньо жанрово розмаїтого та секуляризованого західноєвропейського музичного мистецтва. Це призвело до певного всмоктування національною музичною лексикою нових технічних композиційних та інтонаційних пластів. їх творче переосмислення і органічне поєднання з надбаннями національної церковно-музичної та народної творчості уможливило витворення своєрідного, національного за своїм характером українського духовнопісенного стилю.

Богогласникові, як і майже всі інші духовні пісні, за своєю музичною формою є творами строфічної будови. Пісні відзначаються чіткою формою, симетричністю структури. Обсяг музичної строфи невеликий, переважно двочасгинної будови. Кожна нова поетична строфа співається на незмінний

нотний текст музичної строфи. Така опосередкованість музичного тексту уможливлювала традицію співу на "тон", тобто, коли на один погний текст виконувались від кількох до десяти-п’ятнадцяги, а деколи і) більше поетичних текстів.

Духовна пісня була одним з тих жанрів української музики, в якому відбувались важливі зміни у сфері зкуковисогпості. Внаслідок поступового подолання ладової розосередженості середньовічної монодії, в духовних місцях проходив процес поступової кристалізації та утвердження мажо[м>-міиорної системи. Становлення нової функпіііної системи впливало на роз-ииюк гармонічної мови, яка, в основному, ме виходила за рамки використання акордів основних ступенів ладу іа їх обернень. Для духовних пісень характерце використання досить обмеженого кола тональностей (переважно до двох знаків). Ним пісням властиві всі тини тональних співвідношень: модуляція, відхилення та зіставлення. Важливе значення мас метроритм, завдяки якому проходив процес тонізації поетичних текстів, що, в свою чергу, призвело до появи нової, більш розвинутої системи версифікації — силабо-тоніки.

Визначхтьном рисою духовних пісень с властивий їм значний ступінь тиніїанії, що проявляється у наявності усталених рнімоформул, процес шліфування яких зринав століттями.

Українські духовні пісні часто позначені впливами західноєвропейської інструментальної та танцювальної музики. Найбільше це проявляється у ритміці духовних пісень, які позначені рнтмоформулами західно-європейських сюїтних танців.

Оіже, духовна пісня ХУП-ХУНІ ст. була новим жанром за своєю суттю у всьому: в образній палітрі, в системі версифікації, в засобах музичної виразності, у широкому функційпому застосуванні.

Частина II. "Дуловноііісенні збірники рукописної традиції як сишцку.'шшш передумана пішн "Дитгласннкд".

У третьому розділі ("Методика музично-джерелознавчих досліджень рукописних збірників духовних пісень") пропонується пошукова модель, що уможливлює всебічне опрацювання як самій рукописів, так і їх пісенного репертуару.

Вихід у світ протягом 1790-1791 рр. першої друкованої антології духовних пісень у дисертації пояснюється трьома факторами: а)

кількасоїяітнім досвідом творения духовних пісеиь в Україні; б) наявністю

перших друкованих публікацій цих пісень у додатках до збірників рслігійно-дидактичиого характеру; в) великою популярністю пісень серед народу, що зумовило дуже поширену традицію укладання рукописних збірників духовних пісень.

11а основі трипалої роботи з рукописними збірниками дисертантом створено власну методику музично-джерелознавчого дослідження, в основу якого покладено принцип системного підходу, що дозволяє вивчати об'єкт у всій його повноті.

Однією з найважливіших лапок джерелознавчих досліджень є археографічне опрацювання, яки покликане вирішувати усю сукупність проблем, пов’язаних з введенням невідомих рукописних або друкованих джерел у науковий обіг. Так сталося, то ті археографічні описи рукописних збірників, які свого часу були зроблені літературознавцями, не містять інципітних публікацій ноїшіх текстів, а тому вимагають доопрацювання їх з музикознавчої пороші. 1 Іеобхідною умовою археоірафічипх описів повинно бути повне відтворення автентичності графічної подачі усіх іекстоних матеріалів, тобто потрібно публікувати їх згідно особливостей київської нотації.

Особливо важливим для дослідження джерел "Богогласника” є створеній детального каталогу, який би включав у себе такі позиції: а) іішшіітнніі перелік духовних пісень (обов’язково з нотними текстами); б) інші піший перелік усіх ‘’тонів’; в) створення списку акровіршів; г) повна інвентаризація усіх вимішених рукописних збірників.

На сьогодні таку роботу нами виконано майже по двохстах рукописних збірниках, завдяки чо,му зроблено помітний крок до кінцевої мети - створення в доста гній мірі вичерпного каталогу.

Методичні} найближчою до археографії с текстологія. Текстологічний аналіз дозволяс прослідкувати ті нашарування, які з’являються в музичних і поетичних текстах впродовж століть, допомагає у виявленні пісенних архе-типів, у реконструкції акровіршів тощо.

Особливої уваги заслуговують текстологічні студії богогласннкових пісень у їх друкованій та рукописній фіксаціях.

Важливою дисципліною джерелознавчого циклу с кодикологія. Вона розглядає рукописний збірник як цілісну систему, об’єднану походженням, технологією творення та обставинами побутування. Суттєвою особливістю рукописний збірників є наявність нотних текстів з поетичною підтекстовкою, яка в різних регіонах України мала свою систему організації запису. Так.

східноукраїнські нотні тексти найчастіше записувались на розвороті двох аркушів збірника з чіткою підтекстовкою у стовпчик, де кожній ноті чи групі нот відповідай конкретно визначений поетичний склад. Натомість західноукраїнські збірники найчастіше містять одноголосні нотні тексти, писані такт за тактом на кількох нотоносцях однієї сторінки.

Переважна більшість нотних текстів записані за допомогою київської поганії в альтовому ключі, але зустрічаються також нотні тексти з сопрановими, теноровими та басовими ключами,

В силу етнорегіональних особливостей виробилась і своєрідна диференціація записів нотних текстів. Для західноукраїнських характерні такі особливості: пісні записані без жодних знаків альтерації, без тактових рисок; наявні лише помітки про повторення окремих музично-поетичних фраз за допомогою літери "В", в окремих випадках зустрічаються вказівки про темпи виконання пісень - "косно" (повільно) та "поскоро" (рухливо).

Досить суттєво відрізняються зовнішні ознаки нопшх іекстів східноукраїнських збірників або тих, які створені у Росії на українському пісенному матеріалі. Насамперед відзначимо те, що нотні тексти цих збірників часто споряджені знаками альтерації, які, проте, чинні лише гю відношенню до тих нот, з якими вони записані. Вирізняються ці збірники і наявністю у нотних текстах косих рисок, які помічають границі музично-поетичних фраз. Натомість повторення позначалось цифрою "2". Подекуди в текстах зустрічаємо вказівки про розмір метру.

Зазначені відмінності у записах нотних текстів необхідно враховувати при їх кодикологічному опрацюванні та археографічних публікаціях.

У пісенних збірниках часто зустрічаються різноманітні за формою вказівки, на який "тон" слід співати пісні, що необхідно зазначати при описах.

Близькою до кодикології є інша спеціальна джерелознавча дисципліна

- палеографія, яка вивчає особливості характеру письма та орнаментики. Палеографічний аналіз допомагає встановити час створення збірників, визначити їх територіальну приналежність.

Переважна більшість пісенників писана скорописом та дрібним півуставом (часто з елементами скоропису). Тому, опрацьовуючи з палеографічної точки зору рукописні пісенники, дослідник повинен уміти чітко визначити приналежність почерків до конкретного регіону України, що, в свою чергу, сприяє отриманню додаткової інформації про етнолокальпе побутування духовних пісень.

Важлишім аспектом в опрацюванні рукописних збірників с їх філігранологічне дослідження, яке включає о себе виявлення, опис та визпа-чення водяних знаків наперу. Завдяки філігранологічним дослідженням стає можливим більш-менш точно визначити час появи рукопису, в ряді випадків можна встановити ймовірну назву місцевості, звідки походить пісенник.

Дослідження пісенників було б неповним без звернення до такого важливого інформативного джерела, як вивчення маргіналій, додаткових текстів, встановлення імен та прізвищ переписувачів збірників чи їх власників.

Завершувані джерелознавчі студії збірників духовних пісень мас вичерпна бібліографічна довідка про будь-який опис чи згадку, що сгосукнься тою чи іншого рукопису.

Розглянутий шойно цикл музично-джерелознавчих дисциплін зорієнтований не лише на спеціальні методи опрацювання джерел, але, в першу чергу, на можливість розширення та поглиблення наіірізноманішішої Інформації, що, в свою чергу, сприяє ширшому історико-культурному дослідженню, в даному вішалку джерел "Богогласиика".

У четвертому розділі ("Типологічні властивості структурної ор-гапізації українських рукописних спіеаників') зосереджено авторську увагу на принципах тинологізації духовнонісенних збірників. 11а основі ретельного обстеження вивченої кількості архівних матеріалів (майже 200 рукописних збірників) робиться, на наш погляд, найімовірніший висновок про те, що в тривалому процесі творення української духовпопісенпоі традиції викристалізувались три основні типи збірників: циклічно-темл ичні, календарно* міііеиііі та мішані. Водночас записів пісе.чннків, у яких би чітко простежувались риси структурної організації, шо властива почаївському "Бо-гогласпику", у збірниках, створених до 179! р, нами не виявлено. Збірники цієї будови, причому з вказівкою на титульному аркуші про те, що це "Ііого-гласник", з’явитись шойно після 1791 року.

На нашу думку, найбільш наближені за свосю структурною організацією до "Богогласника" були пісенники циклічно-тематичної будови. Таких пісенників вдалось виявити поки що лише п’ять. Досі вони були створені протягом XVIII ст. ііл Лемківщині у Грнбівському, Горлицькому та Ясельському пові тах (тепер Польща).

У всіх лемківських збірниках наявні чітко окреслені групи пісень на честь святих та релігійних свят, а подекуди (наприклад, співаш:к з с.Тилич Горлицького повіту) подається розділ господськцх пісень, який містить

різдпяні, богоявленські, страсні, великодні та на честь Ісуса Христа. Поруч з такого роду тематичною деталізацією, що характерна і для циклу богоролпч-мих пісень, надибуємо на урізноманітнення духовнопісенного репертуару латинськими та польськими зразками, частина з яких перекладена на церковно-слов'янську мову (характерно, що і в "Богогласиику" маємо духовні пісні, друковані двома або трьома мовами).

Розглядаючи лемківські збірники у контексті етнотериторіальної рукописної традиції, ми остаточно впевнились п тому, що співаники цього регіону у своїй основі мають циклічно-тематичну будову, незважаючи на те, що деякі з них позначені рисами калеішарно-мінейності (як-от пісенник 1734 р. з с.Кам'яне на Грибівщині).

На підставі аналітичних екскурсів у пісенні збірники Лемкішципи автор дисертації обгрунтовує думку про ісиупання у названому етнорегіоні особливої рукописної традиції укладання співаникік, які й заклали типологічні підвалини структурування почаївського "Богогласника".

Іншим типом рукописних збірників с співаники календарно-мінеііної будови. їх пісенний репетуар укладався згідно річного церковного календаря. Цікаве спостереження: якщо структурна організація та художнє оформлення закарпатських співаників мають свої характерні особливості, то їх пісенний репертуар багато в чому близький до галицьких та волинських.

Великого поширення в Україні у ХУІІ-ХУШ ст. набули збірники мішаного складу, які складались з духовних та світських пісень. Визначити якийсь принцип будови у цих пісенниках важко, оскільки пісні тут записані у довільному порядку. Прикладами таких збірників можуть бути співаники XVIII ст., які переписали ЗДзюбаревич, Г.Середа, А.Іщенко, І.Грядилевич,

І.Велигорський та ін.

Серед збірників мішаного складу зустрічаються також пісенники, де духовні та світські пісні об’єднані у дві окремі групи, тобто спочатку записані духовні пісні, а потім - світські, або, навпаки.

Отже, найбільш чітко джерела структурної організації "Богогласника" прослідковуються у лемківських збірниках початку XVIII сг„ в основі яких лежить циклічно-тематичний принцип побудови з елементами календарно-мінейності. У середині - другій половині XVII ст. тенденція до циклічно-те-матичності у лемківських співаниках набувала чим раз виразніших рис. У цей же час елементи циклічно-тематичної будови з’являються і в збірниках інших регіонів України, що свідчить про "життєздатність" та практичність

ці от типу пісенників. Очевидно, тому почаївські упорядники взяли за основу саме цей, перевірений часом, тип збірника.

Частина III. "Богогласиик" - перша друкована нотна антологія ук-ра1исшцлухощю1 ішхшшаі-

Основна проблематика частини концентрується навколо комплексного (музикознавчого та літературознавчого) аналізу рукописних та друкованих джерел почаївської антології (Розділ V). Крім тот, музично-текстологічна характеристика антології виходить на проблематику спадковості, а також рецепції богогласннкових творів у сучасній українській культурі (Розділ VI).

У п’ятому розділі ("Рукописні та друковані джерела почаївської антології") ставиться, зокрема, питання про хронологію рукописних та друкованих традицій в цій.музично-поетичній сфері. Проте точно дати відповідь на це питання джерелознавство поки шо неспроможне.

На сьогодні відомо лише те, що найдавніший запис української духовної пісні датуєт ься 1604 роком. Цедас підстави припустити, що духовні пісні в Україні були відомі ще наприкінці XVI ст, а, з огляду на вироблену практ ику запису, можна висунути гіпотезу про зародження традиції творення духовних пісень, принаймні, у середині XVI ст.

Найдавніші записи окремих українських духовних пісень знаходимо в різноманітних рукописних книгах (діаріушах, літописах. Тріодях. Учительних Євангеліях тощо) середини XVII ст. Незважаючи на цілий ряд труднощів щодо ознайомлення з існуючими архівними матеріалами, нами опрацьовано майже десять рукописів XVII ст. та велику кількість збірників XVIII ст. Це дозволило встановити приблизну, а у деяких випадках, точну дату створення більшості пісенних зразків "Богогласника" (а саме: 153-х з 214-ти українських духовних пісень).

Виданню антології передувала не тільки рукописна традиція, але також, щонайменше, сімдесятирічна практика друкування окремих духовних пісень, переважно у вигляді додатків до книг релігійно-дидактичного та богослужбового спрямування.

Перші друковані публікації українських духовних пісень з’явились друком у XVIII ст, головно у двох визначних центрах тогочасного книгодрукування -Львові та Почаєві.

На жаль, у стародруках майже відсутні нотні тексти. Тому маємо підстави говорити про особливу літературоцентристську орієнтацію, при

якій ноти публікувались лише до малознаних або новостворених духовних пісень.

Тим вагомішим для дослідження духовнопісенної спадщини с частково збережений в єдиному, поки що відомому нам, екземплярі, виданий у ГІо-часві (ймовірно у 1772 або 1773 р.) йотований збірник. У цьому унікальному шіданпі збереглось 8 Пісень. До п’яти з них надруковані нотні одноголосні тексти в київській нотації, зокрема, ноти популярних богородичних пісень ("Пречиста Діво" та "К тебі, Божія Мати"). Загалом же п аналізованих стародруках вміщено майже 40 українських духовних пісень.

На основі ретельного вивчення рукописних та друкованій джерел подається хронологічна таблиця ймовірного часу створення богогласникових пісень. Вона складається з шести груп: пісні кінця XVII сг.; пісні початку XVIII сг. (до 1734 р.); пісні, що створені, ймовірно, після 1734 р. т;. «иродоііж третьої чверті XVIII ст.; пісні останньої чверті XVIII сг. (до 179 і р.); пісні, іцо створені перед 1791 р, але не зустрічаються у рукописних та друкованих збірниках XVIII ст.

Своєрідними визначальними віхами у даній періодизації є 1734 та 1791 роки. Якщо з приводу 1791 р. роз’яснень не потрібно, то виокремлення 1734 р. вимагає деяких пояснень.

По-перше, цим роком датується відомий кам’янецький рукопис, у якому, до певної міри, підсумовано духовнопісенну творчість, щонайменше, кінця XVII - початку XVIII ст. Репертуар цього збірника складається не тільки з 19 богогласникових пісень, але й цілого ряду інших популярних українських духовних пісень, які часто зустрічаються у співаниках щойно згаданого періоду, проте в основній своїй масі відсутні у рукописах, переписаних після 1734 р. Єдиним винятком може бути збірник 1739-1740 рр. Д. Левиць-кого з Лемківщнни, але цей пісенник є, радше, дещо розширеною копією кам’яненького рукопису.

Другою важливою особливістю є те, що цей кам’янецькиіі збірник складається виключно з духовних пісень. Інші ж, точно датовані, рукописні збірники (наприклад, ЗДзюбаревича, ЛЛгольннцького - П.Грнневнча) далеко не так повно відображають усю картину тогочасної духовної піснетворчості, позаяк містять в собі ще й чимало текстів світських пісень.

Завдяки таблиці можна наочно зробити такі висновки:

1. Уже на кінець ХУІІ-ХУІІІ ст. було створено майже чверть богоглас-никових пісень.

2. Пісні, які входять до першої та другої груп, Пули поширені в кінці XVII - на початку XVIII ст. по всій Україні та за її межами. Для такої популярності, з огляду на засоби тогочасної інформації, безумовно, потрібен був певний час. Звідси й припущення про те, що ці пісні були створені, принаймні, у середині XVII ст., а деякі, можливо, ще раніше.

3. Найбільшу кількість пісень, що увійшли до "Гиноі.членика", було створено протягом другої-третьої чверті XVIII ст. Саме на неп час припадає період активної творчої діяльності більшості відомих нам з акровіршів та інших джерел авторів духовних пісень.

На основі того, що в рукописних збірниках XV1I-X1X ст. не виявлено раду богогласниконих пісень, можна припустиш, що вони були створені спеціально для антології, але з якихось причин не прижились серед паро;іу.

У шостому розділі ҐКультурологічна характеристика 'Гюгогласни-ка":музично-джерелоиншчий аспект") порушуються питання, які пов’язані з визначенням часу виходу збірника у світ, кількості пісень, наявних у ньому, звернено увагу на ешолінгвістичні, строфічні та версифікаційні особливості пісень. Зокрема, особливо наголошено на тому, що вправне володіння українськими творцями духовних пісень різновидами силабічного віршування та строфіки справедливо дає підстави сучасним вченим заперечувати деякі аспекти дуже поширеної свого часу тези про визначальну роль впливів польського віршування на аналогічні процеси в Україні.

Якщо проблема вивчення версифікації духовних пісень уже знаходила частково своє наукове висвітлення, то питання вияснення джерел мулічної лексики й надалі залишається мало опрацьоване в українській етномузнко-логії. Видасться переконливою лише неодноразово постульована думка про те, що джерелами духовнопісепної творчості є гімнографія (національна та західно-європейська), фольклор (пісенний та танцювальний), а також, до певної міри, тогочасна хорова та інструментальна музика.

Однією з ключових проблем у дослідженні етновитоків духовної пісенності є питання про її взаємодію з фольклором, оскільки його самобутні традиції досить істотно позначились на характері духовних пісень (причому, не тільки українських, але й західноєвропейських). Відомо, що у Західній Європі ще від XIII ст. практика так званих "контрафактур”, гобю взаємообміну мелодичними матеріалами між духовними та світськими піснями набувала чимраз більшого розповсюдження. Досить істотно позначився цей процес*і на українських духовних піснях, у тому числі іі богоглас-

никових, п яких етнофольклорна зорієнтованість простелеться досить помітно. Проте розв'язання цієї проблеми можливе лише за умови завершеності музично-джерелознавчих та порівняльних студій всього духов-нопісемпого надбання.

Чимало уваги п дисертації присвячено редакторській праці упорядників "Богогласника’’. Ведеться полеміка з деякими музикознавцями (Б.Кудриной, О.Шреср-Ткаченко та Т.Шеффер), які вважали, що редактори антологій штучно уповільнювали темпи пісень, збільшували тривалості нот, нівелювали мелодичні та ритмічні особливості пісень у сторону статичності та плавності голосоведения. Однак, ми, на підставі вперше проведених текстологічних обстежень, зокрема, на основі порівняння нотних тсксгіп рукописних збірників та "Богогласника”, без будь-яких сумнівів можемо стверджувати: редактори антології передусім намагались зберегти ла-доінтонаціііні та метроритмічні особливості пісень, вносячи при цьому до їх нотних текстів лише незначні корективи (див. подані в дисертації приклади). Тому с всі підстави вважати, що почаївські редактори були добре обізнані з канонами музичного мистецтва.

Натомість, заслуговує на увагу інше: поетичні тексти, на відміну від нотних, справді досить суттєво редагувались. Зазнавали змін мова, строфіка, в окремих випадках, навіть, зміст, в результаті чого окремі твори набували чіткіших рис релігійного спрямування тощо.

Остаточну оцінку "Богогласника" можна буде дати лише тоді, коли підготується вичерпна джерелознавча база. Це ласть також можливість більш детально опрацювати проблему, пов’язану з розкриттям імен та прізвищ творців богогласникових пісень, яких на сьогодні виявлено понад сорок. Нам, зокрема, вдалось розшукати п’ять невідомих пісень богогдасникового автора ДЛевковського.

Розглянуто о останньому розділі і питання, що стосується перевидань почаївської антології у XIX ст. та на початку XX ст. (Почаїв, Львів, Санкт-Петербург, Гродно), а також друкування в зазначений час великої кількості збірників духовних пісень.

Висновки. Видання першої нотної антології під назвою "Богогласник" стало логічним завершенням більш, ніж двохвікової традиції творення духовних пісень в Україні. Не викликає сумніву й те, що цей могутній музично-поетичний пласт належить до провідних мистецьких явищ доби барокко, поряд

з нартесним концертом та шкільною драмою XVII- першої половини XVIII єт. *

Духопнопісепиа творчість с яскравим прикладом плідного синтезу ре-несансно-Пароккових здобутків української музичної традиції з тогочасними досягненнями інших національних музичних культур.

Це ж, у повній мірі, стосується і техніки компонування поетичних текстів, де вміло поєднано напрацьований версифікаційний та строфічний досвід, характерний для української та західноєвропейської традицій.

Незважаючи на те, що наша духовна піснетворчість сягає своїм корінням у національну гімнографію та фольклор, вона, разом з тим, виявляє чималу типологічну спільність з польськими, чеськими та німецькими духовними піснями.

Всі вище перелічені особливості українських духовних пісень повністю притаманні музично-поетичним текстам "Вогогласника". Окремо слід шс раї наголосити на тому, що в почаївській антології, як це засвідчили проведені нами музично-джерелознавчі дослідження, нотні тексти зафіксовані практично у такому вигляді, як вони записувались у рукописних пісенних збірниках ХУІІ-ХУІІІ ст. Тому можна стверджувати про те, що мелодії духовних пісень впродовж всього часу свого побутування, в основному, за незначними винятками, зберігали свою ідентичність з власними мелодичними першодруками.

Щодо систематизації пісенного репертуару почаївської антології, то й тут слід наголосити на своєрідному симбіозі українсько-західноєвропейської рукописно! та книговидавничої традицій. Вона проявляється, зокрема, у поєднанні циклічно-тематичного типу побудови антології (більш характерного приміром польським "кантичкам") з елементами календарно-мінейної структурної організації, яка використовувалась в українських гімнографічних збірниках "ірмологіонах".

Думається, що потрібно, врешті-решт, остаточно розв’язати проблему, пов’язану з датуванням антології та кількості наявних у ній пісень. На нашу думку (це достатньо аргументується у шостому розділі дисертації) часом виходу "Богогласника" потрібно вважати 1790-1791 рр. Натомість пісень в антології налічується 250. ' '

На особливу увагу заслуговує й те, що почаївська антологія, яка видру-кована в греко-католицькій василіанській друкарні, тим не менше містить цілий ряд духовних пісень, створених православними авторами, зокрема.

Д.Тупталом, Г.Парфснопичем, Г.Кониськнм та Г.Скопородою. Це підтперд-жус думку ряду вчених про тісні негласні контакти між представниками обндвох конфесій: православної та греко-католицької. Відомо, приміром, що друкарі почаївської та Києво-Печерської друкарень нерідко обмінювались текстами, надавали посильну допомогу один одному. Звідси цілком природ-ньо, що до "Богогласника" увійшли твори не тільки греко-католицьких авторів, але й православних. До речі, така конфесійна толерантність характерна і для рукописної традиції, де, передусім, чинний принцип індивідуальних уподобань переписувачів.

Виходячи з цього, ми намагалися розглядати "Богогласник” не у вузь-коконфесійному розумінні, а, навпаки, як явище загальноукраїнське, поза-конфесійне. Зрештою, до цього спонукала нас практика побутування духовної піснетворчості, оскільки пісні, створені в одному конфесійному середовищі, досить швидко ставали надбанням іншого і, навпаки. З огляду на це, сьогодні вельми важко відповісти, які пісні створені представниками кожної з конфесій. Однак, думається, що це не так важливо, адже тепер, в умовах національно-державної незалежності, в умовах встановлення цивілізованих міжконфесійних відносин, нагальною постає проблема дослідження та впровадження в співацьку практику всіх призабутих духовних пісень, серед яких с численні перлини української духовної лірики ХУІІ-ХУИІ ст. Тому, творчо переосмислюючи наші багатовікові духовнопісенні скарби, мусимо об’єктивно, по новому, оцінити їх вартість, вагомість їхнього впливу на формування духовного світу українства, його менталітету. Сподіваємось, що певним внеском у вирішення цього питання стане реферована дисертація.

Основний зміст дисертації відображено в публікаціях:

1. Маловідомий духовний поет з Дрогобича // Міжвузівська краєзнавча науково-практична конференція, присвячена 900-річчю мДрогобича. - Дрогобич, 1991. - С.17-1V.

2. Українські духовні пісні у фольклорному середовищі // Народна пісня та провадження її в учбово-виховшііі процес в умовах відродження національної культури: Тези республіканської науково-практичної конференції,- Ніжин, 1991.-С.86-87.

3. Народознавство - важливий чинник підготовки майбутнього вчителя музики // Совершенствование форм и методов обучения на музыкально-педагогических факультетах: Тези республіканської науково-практичної конференції. - Мелітополь, 1991. -С.33-34

4. Проблеми дослідження і впровадження в педагогічну практику кращих зразків української духовної лірики XVII-XVIII ст. // Народна музична творчість, традиції, обряди як складова національної (рідної) школи: Тези республіканської науково-практичної конференції. - Київ, 1991. -С.21-23.

5. Побутування духовної пісні на теренах українського-польського по-граниччя // Духовне відродження слов’ян у контексті європейської та світової культури: Тези X всеукраїнської славістичної конференції. -Чернівці, 1992, - Т.І, С.54-55.

6. "Богогласник’ - сборник украинских духовных несен // Отечественная культура XX века и духовная музыка: Тезисы всесоюзной научно-практической конференции. - Ростов-на-Дону, 1992, С.78-79.

7. Почаївський "Богогласник"//Музика. - 1992,- №4. С. 15-16.

8. "Богогласник" - найвидатніша пам’ятка української духовної лірики XVII-XVIH ст. (джерелознавчий та етнологічний аспект) // Народна творчість та етнографія. - 1992. - №5-6. -С.44-49.

9. Z dzlejuw ukrainskiej piesrii religijnej w eparchii przemyslskiej // Polska -Ukraina. 1000 lat sqsiedztwa. - Przemysl. 1993. -72,- S.120-128.

Підписано до друку ІД 01.^4 Формат 60*54 1/16 Ум. лру*. а*ж. 0,9. О&а. 1.0.

Тирм 100 . Зам.2о 1994 р. БмпмтиЦ

Поліграф. д*цк Ін-ty історії Укрыии АН Укршм КнІї'І, rpyuvKWura, 4