автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.11
диссертация на тему: Человекосозидательный характер христианской духовности

Полный текст автореферата диссертации по теме "Человекосозидательный характер христианской духовности"

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С.СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

:гз од

п ' т на правах руко пису

1 9 СЕН №

Петрова Ірина Мар’янівна

УДК 21.234.4

ЛЮДИНОТВОРЧИЙ ХАРАКТЕР ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ

спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ-2000

Дисертація є рукописом

Робота виконана в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди Національної Академії наук України (Відділення релігієзнавства)

Науковий керівник:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник УТКШ Олександр Іванович

(Військовий гуманітарний

інститут Національної академії оборони України, головний науковий співробітник)

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук МОЗГОВИЙ Іван Павлович

(Сумський державний педагогічний інститут ім. А.С.Макаренка, завідувач кафедри культурології);

кандидат філософських наук ТЕРЕЩЕНКО Юрій Іванович

(Київський інститут вищої освіти АПН України, старший науковий співробітник)

Провідна організація:

Київський національний

університет імені Тараса ^ ^Шевченка (кафедра філософії')

Захист відбудеться ''-с 2000 р. о '/У год.

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (252001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (252001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук

.2000 р.

НАДТО К А Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сушена епоха, характерною ознакою якої с злам старих стереотипів мислення і становлення нових духовних підвалин розвитку, гостро ставить проблему віднайдення духовних начал, з’ясування особливостей менталітету, своєрідності українства. В умовах національно-культурного відродження України актуалізується проблема людини, сутності її нового гуманістичного образу, внутрішнього світу особи, спроможної протистояти антропологічній деструкції. Зростаюча зацікавленість християнською культурою вимагає визначення характеру і функціонального впливу християнства на розвиток вітчизняної культури та філософії, формування у ній власної рецепції філософського та богословського вчення про людину, яка органічно виходить з традиції, що визначає образ української філософії і у своїх витоках сягає патристично-аскетичної антропології, філософії Г. Сковороди та кардіософії П. Юркевича. У зв’язку з цим потребує ґрунтовного аналізу містичне розуміння людини як “глибинового серця”, духовної особистості.

Проблема осмислення ролі християнської релігії, онтологічного розкриття її значення в життєдіяльності людини актуалізувала, як предмет дослідження, феномен християнської духовності. Остання, донедавна залишаючись “білою плямою” у вітчизняній філософії та релігієзнавстві, не одержала належної розробки у нашій релігієзнавчій літературі. Це стосується природи, змісту, характеру християнської духовності, дослідження її культурно-історичних форм. їх аналіз є важливим для пізнання сутності вітчизняної культури, усвідомлення основ нашої духовності, духовно-релігійної традиції мовчання (ісихії) та інституту духівництва.

Актуальність означеної проблеми зумовлюється необхідністю наукового узагальнення духовного досвіду християнства, поглибленого вивчення закономірностей функціонування релігії, її праксеологічних проявів, аналізу дії механізму духовно-культурної наступності в практиці православної церкви. Вивчення провідних положень православного вчення про людину дасть можливість відтворити гуманістичний зміст християнської духовності, розкрити її людинотворчий характер, виявити значимість для вітчизняної духовної культури. Такі знання сприятимуть утвердженню в українському суспільстві фундаментальних світоглядно-ціннісних орієнтирів у їх цивілізованому соціокультурному розумінні, високої моралі і духовності, освоєнню культурно-духовної спадщини минулого, стимулюватимуть процес взаємовпливу і взаємообміну різних культур.

Зв’язок праці з науковими програмами. Дисертація виконувалася в системі досліджень, які проводить Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України з вивчення специфіки релігійного феномену як духовного явища, дослідження його буттєвих основ, праксеологічних проявів

та функціональності, співвідношення духовного і соціального в контексті відродження незалежної України.

Проблема, об’скт і предмет дослідження. Основна проблема, яка вирішується в дисертації, - прагнення розглянути християнську духовність у людинотворчому вимірі, показати її боголюдський зміст.

Основна проблема визначає об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом його є християнська духовність як феномен вітчизняної духовної культури в її специфічних виявах та культурно-історичних формах; предметом -обгрунтування людинотворчого характеру християнської духовності, тієї духовної засади, що визначає внутрішній зміст людської духовної діяльності.

З огляду на те, що існують відмінності у богословському витлумаченні духовності, зумовленому догматичними установками та конфесійною приналежністю, в дисертації представлена концепція християнської духовності у східноправославному варіанті.

Мета та завдання дослідження. Основною метою дисертації є релігієзнавче дослідження феномену християнської духовності, визначення специфіки її функціонування в людинотворчому вимірі, зумовленому духовним характером пізнавальних установок, що складають мотиваційно-спонукальну сферу релігійної свідомості особистоті.

Для досягнення мети дисертант вважав необхідним у ході дослідження вирішити такі завдання:

- обгрунтувати поняття «християнська духовність» шляхом дослідження її природи, особливостей, змісту на основі розуміння духовності у філософських і богословських концепціях;

- розглянути людинотворчість як сутністний атрибут людини, особливість процесу духовного творення особистості за допомогою аналізу творчих потенцій людини, її здатності до творення самої себе;

- розкрити людинотворчий характер християнської духовності на основі витлумачення природи людини в богословській і філософській літературі та дослідження механізмів вироблення установки свідомості на самопізнання та розвиток цієї установки в діяльність самотворення;

- проаналізувати християнство як фактор людинотворення, спираючись на аналіз християнської духовної діяльності, розглянути людинотворчу і виховну функції християнської духовності, вплив їх на спосіб життя віруючої людини;

- визначити роль ісихаської традиції мовчання, інституту духівництва та пастирської педагогіки як культурно-історичних форм християнської духовності в українській духовній культурі;

- виявити особливості функціонування християнської духовності в умовах сучасного українського суспільства.

Теоретично-методологічна основа дослідження і джерела.

Дисертаційна робота ґрунтується на філософських та богословських творах,

з

зокрема на працях дослідників з онтологічної, антропологічної та гносеологічної проблематики. Методологічною основою дослідження є вироблене ними динамічне бачення природи людини, що стало основою аналізу християнської духовності у її людинотворчому вимірі. Більшу об’єктивність дослідженню надало звернення до принципових положень праць дореволюційних християнських авторів, учених з української діаспори.

Апелюючи до християнської духовності в православному її варіанті, дисертант свідомо обмежувався аналізом її природи та змісту через призму патристичної традиції. Тому в процесі дослідження дисертант звертався до праць православних богословів, ісихастів, східних отців церкви, виходив із виробленого ними розуміння діалектики духовності на основі принципу розвитку, визначення ними духовної сутності людини, необхідності її луховного перетворення.

У дисертації використані загальні методологічні принципи аналізу історико-філософської та релігійно-богословської спадщини - принципи історизму, причинності, світоглядного плюралізму, позаконфесійності та толерантності. Автор виходив з погляду на розвиток філософської та релігійної думки як альтернативний, діалектичний процес, що передбачає не тільки плюралізм ідей і теорій, а й самоцільність їх у духовній культурі, нерозривний зв’язок із національно-духовними традиціями.

У відповідності з поставленими в дослідженні завданнями було використано такі наукові методи дослідження, як аналіз, порівняння, аналогія, методи екзистенційної феноменології та інших.

Наукова новизна дослідження. Здійснено релігієзнавчий аналіз християнства як типу духовності. Християнська духовність розглядається як людинотворчий чинник, спосіб духовного становлення людини. Це визначає її як особливий процес людинотворення, практично-дієву і активну парадигму духовного життя, активно-творчий тип духовності. Простежується також її феноменальний прояв в духовній культурі України, своєрідність вкорінення в духовне життя української спільноти.

Новизна дослідження полягає у своєрідності самого підходу, коли християнська духовність постає як самостійний процес духовного творення людини у її Богопричетності, а не повністю залежний від соціальних чинників.

Проведене дослідження дало можливість обгрунтувати низку положень, що відрізняються науковою новизною:

- християнська духовність - це специфічний процес творення духовної особистості у її Богопричетності; активна діяльність людини у пізнанні своєї боголюдської сутності через заглиблення у внутрішній духовний осередок особистості, зміні власного єства, реалізації своєї богоподібності;

- аналіз природи людини в контексті східнопатристичної антропології та релігійно-філософських концепцій, характерним для яких є динамічне

бачення людини як діяльної цілісності, творчо-активної істоти, приводить до висновку, що людина потенційно здатна до самозміни. Людина постійно повинна здійснювати творчий акт відносно самої себе. При цьому відбувається самотворення особистості. Зміст такого акту визначається природною здатністю до самотворення. Людинотворчість є людською потенцією, сутністним атрибутом людини. Людина постає не тільки об’єктом, а й суб’єктом духовного творення;

- християнська духовність є надбанням активності самої людини -“самодіяльного центру”, її людинотворчих потенцій. Вона визначається богоспрямованістю і формується наявною в людині творчою силою, основою якої є особистість - акт, предмет прагнення, а не володіння;

- християнська духовність є особливою духовною діяльністю, в ході якої відбувається творення людини в новій якості - боголюдини, а тако:х реалізація в ній її боголюдської сутності. Вона має людинотворчии характер, зумовлений її людинотворчою функцією та перетворюючою здатністю людини. Цей характер проявляється в активній позиції релігійного суб’єкта щодо зміни установки свідомості на самопізнання, внутрішній діяльності духовного перетворення, самозміни, аутотрансформації, внутрішньому “досвіді себе” і “себе в Бозі”;

- основу християнського життя складає духовна діяльність, метою якої є духовне творення особистості у її Богопричетності, реалізація людського в людині. Спосіб життя набуває характеру “уподібнення Богу”, втілює ідеал боголюдськості в індивідуальну духовну діяльність самотворення як “наслідування ненаслідуваного”, тому християнство виступає фактором людинотворення;

- функціонування християнської духовності як “наслідування Богу” має виразний етико-педагогічний аспект і постає як особлива педагогічна діяльність - “ведення до Богопізнання”. Це визначає зміст християнського способу життя як досвіду духовного учнівства;

- значний вплив на втілення християнської духовності в духовній культурі України здійснила містична традиція мовчання (ісихія). Ця традиція найбільше прижилась як споглядальна форма життя самітника і як психосоматичний спосіб творення “Ісусової молитви”, які репрезентували практично дієвий аспект християнської духовності через покаяння, молитву, внутрішнє діяння - головні етапи духовного самотворення людини;

- морально-повчальний і практично-дисциплінарний характер релігійного життя давньоукраїнської спільноти визначив необхідність спасіння через обряд сповіді і покаяння. Це зумовило появу інституту духівництва -культурно-історичної форми християнської духовності, через який впроваджувався в суспільство аскетичний спосіб життя. Соціальна функція інституту духівництва реалізувалася в педагогічній діяльності духовенства - пастирській педагогіці;

- функціонування християнської духовності в сучасній Україні, її реалізація можлива як альтернативний спосіб життя, що має право на існування і може впроваджуватися в культуру у формі душпастирської діяльності, виховання молоді на засадах християнської моралі, відбуватись із врахуванням таких ознак українського менталітету, як релігійність, конфесійна толерантність, світоглядний плюралізм.

Теоретичне значення дисертації полягає перш за все в тому, що робота дає можливість створити цілісну уяву про історичний процес становлення християнської духовної культури, н реалізації в культурно-історичних формах, а також розуміння особливостей людинотворчого характеру християнської духовності. Отримані результати дослідження можуть стати основою всебічного осмислення формування вітчизняної культури на християнських засадах в процесі духовного відродження України, н інтеграції в християнську Європу з врахуванням принципів свободи совісті та релігійної терпимості.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що новий підхід у трактуванні природи, змісту, людинотворчого характеру християнської духовності сприятиме зміні стереотипу мислення, що сформувався протягом багатьох років щодо потенційних можливостей християнської культури в питанні духовно-творчої активності людини. Зокрема це стосується людинотворчої і виховної функцій релігій. Водночас це обмежить беззастережну і всеосяжну релігієзацію українського суспільства, що було б порушенням засад свободи совісті, означало би його клерикалізацію.

Матеріали дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів релігієзнавства та культурології у вищих та спеціальних навчальнігх закладах, у практиці виховної роботи з молоддю.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації висвітлювалися на міжнародних наукових конференціях: “Україна в

державотворенні” (Київ, 1994 р.), “Релігія в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення” (Київ, 1995 р.), “Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, 1995-1999 рр.), на республіканській науково-практичній конференції “Проблеми оновлення змісту соціально-гуманітарної освіти України” (Луцьк, 1996 р.). Основні положення дисертації відображені в 6 публікаціях автора.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з його мети і основних завдань. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, семи параграфів, висновку та списку джерел і літератури.

У першому розділі аналізуються джерела і література з проблеми людинотворчого характеру християнської духовності. У другому розділі дається філософсько-релігієзнавчий аналіз феномена християнської духовності, її наукове визначення. Робиться спроба обґрунтування її природи, особливостей та змісту. Це дало можливість у третьому розділі перейти до

з’ясування людинотворчого характеру християнської духовності, виявлення її людинотворчої і виховної функцій. У четвертому розділі розкривається християнська духовність як феномен вітчизняної культури, її культурно-історичні форми. Основну увагу приділено проблемі співвідношення релігії і культури, висвітленню реальних шляхів реалізації християнської духовності в культурі сучасного українського суспільства. У заключній частині узагальнюються висновки дослідження. Обсяг дисертації становить 163 сторінок машинописного тексту українською мовою. Список використаних джерел містить 163 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета та завдання дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ - “Аналіз джерел і літератури з проблеми людинотворчого характеру християнської духовності” - містить загальний стан теоретичної розробленості проблеми духовності взагалі і християнської зокрема. Теоретичною основою дослідження феномену духовності тривалий період був матеріалізм. Проблема духовності недооцінювалася вітчизняною наукою, розглядалася здебільшого як сфера релігійного світосприймання. Нині проблема духовності займає належне місце у вітчизняній, філософській і релігієзнавчій думці. Автор дисертаційного дослідження, прослідковуючи еволюцію поглядів філософів і релігієзнавців з цієї проблеми (Пролєєв І.В., Буртін Ю.Г., Бурбуліс Г.Є., Кемеров В.Є., Ксенофонтов В.Ф., Федотова В.Г.), робить висновок, що поняття “духовність” зводиться ними до свідомості, інтелекту, емоцій, тобто відсутній погляд на духовність як буттєву данність. Такий підхід не може відобразити особливості духовності, її творчий характер. Залишається не вирішеною проблема онтологічних основ духовності, її функціонування у людинотворчому вимірі.

Дисертант звертається до праць філософів (Черній А.М., Возняк С., Сарапін О.В.), в яких феномен духовності аналізується як онтологічна категорія, що характеризує буттєвість людини, є її основною атрибутивною властивістю. Духовність ними розглядається як надбання активності самої людини, тобто вона є буттєвою данністю і заданістю.

Дисертант розглядає праці сучасних релігієзнавців (Лобовик Б.О., Колодний А.М., Любчик В., Трачук P., Дулуман Є.К., Сарапін О.), в яких аналізується світоглядний потенціал християнської релігії та проблеми релігійної свідомості, відстоюються нові підходи до оцінки релігії як невід’ємного елементу духовності. їх єднає думка, що релігійна духовність не тотожна релігійності, вона аналізується безпосередньо у співвідношенні з

релігійним досвідом, розглядається з позицій екзистенційної феноменології. Феномен переживання розглядається як процес творення людиною самої себе через співвідношення з Богом, а самопізнання бачиться як акт самотворення. Така методологія в цілому відповідає теоретичним орієнтирам нашого дисертаційного дослідження. Потребує детального аналізу сам феномен християнської духовності, функціонування її у людинотворчому вимірі. Отже, ступінь наукової розробки теми дослідження недостатній.

Для дисертаційного дослідження принципово важливим став розгляд проблеми людинотворчого характеру християнської духовності з

методологічних позицій динамічної антропології і феноменології через концепт обоження. Розглядається трактування поняття “християнська духовність” у контексті обоження, а особистості як творчого акту (Бердяєв М.О.), що сприяло розумінню людини як творця самої себе. Таке бачення духовності активізує значення творчості в духовній діяльності людини і показує, що характерною рисою християнської духовності є творчість -активний стан людини. Ідея людини, що творить саму себе стала підставою для її аналізу як процесу людинотворення. У зв’язку з цим приділяється особлива увага джерелам і літературі, в яких духовність аналізується з позицій діалогічної і холістичної антропології, центральним моментом якої є динамічне бачення природи людини. Це окреслює відповідні методологічні основи аналізу феномену християнської духовності, виявлення її

людинотворчого характеру. Звернення до трактування людини як

“енергійного образу”, “самодіяльного центру” (Хоружий С.С., Сильницький Г.Г.) дало підставу розглядати людину як рухому енергійну систему, а християнську духовність як діяльність актуалізації, специфічний процес духовного творення людини.

Переключення філософсько-релігієзнавчого бачення феномена християнської духовності на регістр динамічної антропології дало можливість виявити динамічність людської природи, можливість її трансцензуса як основу духовного вдосконалення людини, її самотворення.

Другий розділ - “Християнство як тип духовності” - містить в собі філософсько-релігієзнавчий аналіз феномену християнської духовності, її природи, особливостей, характеру.

У першому параграфі - “Онтологічні, пізнавальні та етичні рівні духовності” - акцентується увага на проблемі духовності, яка привертає увагу дослідників з огляду на її актуальність у період духовного відродження українського суспільства. Термін “духовність” має зараз декілька тлумачень і часто набуває відмінного, навіть протилежного змісту. В наукових колах ще не зовсім подолана упередженість та світоглядна недовіра до понять “дух”, “духовне”, причина яких у недооцінці вітчизняною наукою тривалий період цього феномена. Підкреслюється необхідність вибору правильних методологічних засад у дослідженні сутності духовності. В сучасному релігієзнавстві методологічною основою аналізу духовності є

екзистенціально-феноменологічний підхід, який розглядає зазначений феномен на рівні світопереживання і світовідношення людини, бачення духовності з точки зору людської суб’єктивності. Проблема полягає у виявленні засадної причетності людини до безкінечного смислу узагальненого універсального духовного буття, встановленні особливого виміру людського буття, яким є дух.

Зазначається, що було б помилкою ототожнювати духовність зі свідомістю, оскільки це набагато складніше і глибше явище. В методологічному відношенні важливим є вияснення сутності духовності через призму людського буття. Багато дослідників (Бердяєв М., Фромм Є., Шелер М. та інші) дотримуються думки, що духовність нерозривно пов’язана з людяністю, а повнота людської природи розкривається тільки в людяності. Зокрема Черній А.М. вбачає в духовності основну атрибутивну ознаку людини. Крім етичного (Ярмусь С.) та гносеологічного (Франк С.) аспектів, феномен духовності містить яскраво виражений онтологічний аспект, співвідноситься з категорією існування, оскільки фіксує існування як форму самоусвідомлення людиною себе у світі, свого призначення та розвитку. Таке розуміння духовності визначає її як онтологічну категорію. У зв’язку з цим пропонується аналізувати феномен духовності на онтологічному рівні постановки проблеми з позицій співвідношення духовності людини з її духовною природою. Лише вияснивши зміст духовної природи людини, її онтологічної засади, можна приступати до аналізу духовності.

Дисертант показує, що духовність - це буттєва данність, онтологічна вкоріненість у дусі, що забезпечує цілісність людини і заданість, яка виникає в ній зсередини, постає як продукуюча творча сила, перетворююча здатність. Отже, духовність є надбанням активності самої людини, певна дія, рух. Вона передбачає діяльність актуалізації та означає процес реалізації духовних потенцій людини.

У дослідженні розвиваються нові світоглядні орієнтири розуміння людини як духовно-творчої особистості, виходячи з главенства її духу над тілом. Методологічною засадою в розумінні людської духовної природи є думка про її потенційність, динамічність, що визначається духом. Стверджується, що основою духовності є дух як особливий вимір людського буття. Пропонується така дефініція духовності: духовність - це процес розвитку духовно-творчих потенцій людини, що охоплює всю людину в цілому на всіх її рівнях, визначає її якісне зростання як духовної особистості.

У другому параграфі - “Християнська духовність: поняття, природа, особливості та зміст” - підкреслюється недостатня висвітленість питання християнської духовності в сучасному релігієзнавстві. Зазначається, що важливою є загальна установка на переорієнтацію релігієзнавчих досліджень на особистісний аспект людської духовності на рівні світосприймання віруючого. Духовність не тотожна релігійності, а сам процес єднання людини з Богом є своєрідним актом самотворення людини. Аналіз сучасних поглядів

на проблему християнської духовності свідчить, що в них християнська духовність розглядається в контексті теозису (обоження). Суттєвою у виясненні природи християнської духовності є «метафізика духовності» П.Юркевича, яка базується на біблійному вченні про серце і стверджує, що серце є зосередженням духовного життя людини. М.Бердяєв визначає християнську духовність як боголюдський стан. Автор узагальнює міркування дореволюційних і сучасних філософів щодо природи та змісту християнської духовності і зазначає їх змістовну відповідність православно-богословській інтерпретації цього феномена. В основу розуміння християнської духовності покладена ідея теозису - трансцендування і перетворення людської природи на шляху здобування благодаті. Врахування вищенаведених методологічних положень дає змогу припустити, що християнська духовність є специфічним, властивим релігійному суб’єкту способом буття, який означає якісно духовне перетворення людини, певну ступінь у досягненні обоження. Духовність виступає динамічним аспектом обоження, енергійним його вираженням. Природа її енергійна.

Ідея розвитку людини в контексті теозису набуває значення духовного перетворення, обоження, що складає основний зміст християнської духовності. У зв’язку з цим аналізуються поняття “духовність” та “духовне творення”, підкреслюється їх смислова подібність як процесу реалізації духовно-творчих потенцій людини. При цьому звертається увага на особливе вживання терміна “духовне творення”, що відображає специфіку християнської духовності. З огляду на проведені міркування робиться висновок, що християнська духовність - це специфічний процес творення духовної особистості у її Богопричетності; активна діяльність людини у пізнанні своєї боголюдської сутності через заглиблення у внутрішній духовний осередок особистості, зміні власного єства, реалізації власної богоподібності. Християнська духовність розглядається як спосіб досягнення людиною особливого духовно-енергійного стану - необхідної умови обоження.

Третій розділ - “Християнство - фактор ліодинотворення” -

присвячено аналізу християнської духовності, її функціонування в людинотворчому вимірі. Показується її історична роль у створенні духовної культури християнства, вплив на спосіб життя віруючої людини.

У першому параграфі - “Людинотворчий характер християнської духовності” - робиться спроба представити християнську духовність у людинотворчому вимірі, показати, що християнська духовність виступає системою духовного творення особистості у відповідності з її природою. Дисертант звертається до методологічнігх положень православно-аскетичної антропології, скриптуральною і догматичною основою якої є догматико-патристична філософська основа. Її характерна особливість - розширене і динамічне бачення реальності людини, її зв’язок з онтологією, що передбачає для людини можливість трансцензуса.

Основою людинотворчого характеру християнської духовності є творчо активна динамічна природа людини. Духовна природа християнською антропологією трактується як вища природа людини, саме вона як «духовний центр» людини єднає її з Богом. Духовна домінанта визначає розвиток людини, лежить в основі процесу духовного творення людини. Такий підхід допоміг автору з’ясувати закономірність духовного розвитку, розкрити взаємозв’язок між природою людини та людською особистістю, визначити, що природа є змістом особистості. Особистість в християнстві мислиться як категорія перш за все релігійно-духовна, тобто особистість для людини - не факт, а предмет прагнення, акт, завдання духовного перетворення. В центрі цього процесу стоїть особистість.

Обгрунтовується думка, що людинотворчість є сутністним атрибутом людини, людською потенцією. Тобто людина є “самодіяльний центр” (С.Хоружий) і як творчо активна істота здатна до самореалізації у буттєвій зміні, досягнення свого духовного теозису. Установка свідомості релігійного суб’єкта на спасіння, духовне перетворення передбачає активну позицію людини щодо зміни свого буттєвого статусу, вимагає активних зусиль у боротьбі з негативними проявами її природи. В роботі подається детальний аналіз етапів духовного самотворення людини: інтроспекції,

самоспостереження, самоаналіз та аутотрансформації - зміни людиною своєї природи. Досліджується механізм вироблення установки свідомості на самопізнання через покуту та розвиток цієї установки в діяльності самоперетворення. У процесі самотворення людини велике значення має її воля. Боротьба з пристрасним станом здійснюється власними силами людини, формує в ній вольову особистість, перетворює з “людини звички” у “людину волі”. Безпристрасність як особливий душевний стан, що досягається зусиллями людини, є головною умовою для дії Божественної благодаті, її обоження. Обоження органічно поєднує дві рушійні сили - божественну благодать і свободу. їх співпраця є “синергія” (співтворчість). Процес духовного перетворення людини включає такі компоненти: самоперетворення і синергію. Творчість і синергійність є специфічними особливостями християнської духовності, тому вона має боголюдський зміст, що виявляється у синергійній діяльності людської особистості з Абсолютною Особистістю.

Християнська духовність як початковий ступінь теозису має виразний практично дієвий аспект, передбачає відповідний спосіб існування людинотворчого характеру, стає важливим фактором людинотворення. Її слід розглядати як духовне творення особистості, розвиток духовно-творчих потенцій людини, її обоження. Все це надає їй практично дієвого характеру і можливість вважати християнську духовність активною парадигмою духовного життя.

У другому параграфі - “Християнська “наука життя” як вияв виховної дії християнської духовності” - аналізується християнський спосіб життя як практичне вираження християнської духовності. Осмислюється

поняття “християнська наука життя” (Митрохін Л.), який трактується як процес морального уміння, організація життя за догматами християнської релігії. Розглядається християнський спосіб життя як реалізація виховної дії християнської духовності. Діяльнісний аспект християнської духовності полягає у реалізації в людині “подоби Божої”, уподібнення Богу, є закликом до наслідування, що має виразний педагогічний аспект. Онтологічними витоками виховного потенціалу християнського способу життя є культурна реалізація ідеї світу як невинного духовного учнівства, а життя як школи, де вчителює Христос.

Оскільки релігія виступає не тільки певним світоглядом, а й типом щоденної поведінки, то це означає, що вплив релігійних уявлень і цінностей на спосіб життя безпосередньо веде до формування релігійного виховання як системи правил та моделей поведінки, тобто особливої духовно-педагогічної діяльності. Християнська духовно-педагогічна діяльність - це процес, що будується не стільки на удосконаленні людської особистості, скільки на зміні людської природи. Мета її полягає в духовному творенні людини у відповідності з конкретним образом - образом Божим. З метою більш глибокого вивчення сутності християнської духовно-педагогічної діяльності автор звертається до аналізу її методологічних засад, характеризуючи ідеї святих отців та вчителів церкви. Аналіз творчого доробку святих отців (Климента Олександрійського, Оригена, Аврелія Августина, Івана Золотоустого, Василя Великого, Григорія Палами) виявив, що процес виховання людини розумівся ними як “ведення до богопізнання”, як духовне сходження її до Бога.

Це дало підставу автору дійти висновку про існування феномена християнської педагогіки, в якій слід розрізняти практику християнського виховання “життя у Христі” та християнську теоретичну систему виховання і навчання. Християнська педагогіка виступає культурно-історичною формою християнської духовності. Християнська духовно-педагогічна діяльність є своєрідною “наукою життя у Христі”, “научінням” - вказанням вірного шляху до Бога.

Четвертий розділ - “Християнська духовність у процесі національно-культурного відродження України” - досліджується вплив християнства на українську культуру, духовність, менталітет, розглядаються шляхи реалізації християнської духовності в сучасному українському суспільстві.

Перший параграф - “Культурно-історичні форми та етапи становлення християнської духовності в українській культурі” - присвячений аналізу процесу формування духовності українського народу на засадах християнства, культурно-історичних форм християнської духовності. Зазначається, що “всесвітня відкритість” (Економцев І.) вітчизняної культури

- її іманентна риса - сприяла активній трансплантації в слов’янське культурне середовище ідей християнства, створила сприятливий ґрунт для зародження

християнської культури в Україні. Християнство утвердилось у вітчизняній культурі як “наука життя у Христі”, морально-духовний спосіб життя, зміст якого визначався обоженням людини, її уподібненням Богу. Потужний вплив християнської релігії, ідеології виявився своєрідним каталізатором розкриття духовного потенціалу українського народу, зокрема формування його кордоцентричної ментальності як особливого вияву християнської духовності, її вкоріненості у вітчизняній духовній культурі. Підставою для такого твердження слугує визнання факту існування в духовному житті та в середовищі вітчизняного духовенства ісихазму - аскетичного способу життя, методу духовного творення людини.

У процесі історичного та релігієзнавчого аналізу встановлено, що духовний вплив християнства зумовив появу в культурному житті українців таких духовно-релігійних феноменів: традиції мовчання (ісихія), інституту духівництва та духівницької педагогіки. Дисертант осмислює поняття “ісихазм”, доводить, що містична традиція мовчання (ісихія) як культурно-історична форма християнської духовності репрезентує в релігійній свідомості, духовній культурі феноменологічний аспект християнської духовності, її явленість у світі та реалізацію. Містична традиція мовчання бере свої витоки з візантійського джерела доби Сімеона Нового Богослова і зумовлює у вітчизняній духовній культурі низку феноменів “чернечого ренесансу”, починаючи з XII і закінчуючи XIX століттям. Ісихія як метод духовного творення вплинула на свідомість українців, на їхній спосіб життя, сприяла розвитку національного світогляду у формі містичного аскетизму, представленого іменами І. Вишенського, П.Величківського.

Зовнішній аспект духовної практики ісихазму знайшов свій вияв у традиції старецтва, духівництва - своєрідного соціального інституту, що базувався на дисципліні покаяння і сповіді і який регламентував та морально організовував українське суспільство. Аскетично-духовна практика, інститут духівництва стали культурною основою розвитку пастирської педагогіки -соціальної форми духовно-просвітницької діяльності духовенства. Із вчительського обов’язку духовенства формується інститут учительства, виникає християнська школа як навчально-виховна установа. Висвітлюється соціально-духовний зв’язок церкви, сім’ї та школи як виховної системи. Містико-аскетична релігійно-культурна традиція пустила глибоке коріння у вітчизняній культурі, сформувала кордоцентричну ментальність українців, зумовила появу у філософській думці ідеї людини як духовної особистості, “глибинового серця”, міцно закріпила в українській філософії традицію кордоцентризму, представлену містичною філософією Г.Сковороди та кардіософією П.Юркевича.

У другому параграфі - “Релігія і культура в сучасному українському суспільстві” - розглядається проблема співвідношення релігії й культури, визначається характер християнської культури, її роль та місце в українському суспільстві. Онтологічний аспект культури розкриває

функціонування релігії як культури у її проекції на індивідуальне буття, людську особистість. Культура постає як індивідуальне творення. Індивідуальне перебування в культурі є самоствердженням і

самопородженням особи - певної сфери, в якій людина творить свої буття, принципово інший спосіб осягнення світу. Ґрунтовно висвітлюється творча природа людини, її креативні потенції - основа культурно-творчої діяльності. Саме з цих позицій здійснюється аналіз релігії як культури. Зокрема, обстоюється думка, що культурна творчість є складовою процесу духовноморального удосконалення людини. Спільною основою релігії і культури є людська особистість, її духовність. Людинотворчий характер християнської духовності визначає людиновимірність релігії як культури. Процес духовного творення людини є своєрідною “культурою душі” - духовної основи культури взагалі.

Аксіологічний аналіз релігії як феномена культури виявляє її значення як світоглядної рефлексії з приводу буттєвого призначення людини, надання йому конкретного смислу. Ідея обоження не тільки надає життю релігійного суб’єкта конкретного смислу і мети, а й вимагає від нього певного ставлення, позиції щодо зміни свого буттєвого статусу, духовного самовизначення. Значення релігії як культури полягає не тільки у її здатності перетворювати досвід людей у символи релігійної діяльності, наданні їй ціннісного змісту, а передусім у людиноформуючій функції релігії. Релігія виступає як культура творення духовної особистості.

У дисертації поставлено проблему інтеграції християнської культури та духовності в культуру сучасного українського суспільства. Українська культура має міцне християнське коріння, яке не зникло і сьогодні. Проблема полягає не лише у збереженні, а й у творчому відновленні основи християнської культури - віри та духовності. Аналізуються шляхи реалізації християнської духовності у культурі сучасного українського суспільства: через душпастирську діяльність, формування духовного осередку особистості

- “культуру душі”, християнські цінності та виховання на принципах християнської моралі.

Третій параграф - “Християнська мораль - важливий чинник утвердження духовності” - присвячений дослідженню християнської моралі -складової процесу духовного творення особистості. Розвиток духовного життя, активна боротьба духу зі стихійними силами чуттєвої природи є метою жиггя людини, її моральним змістом, який визначається ідеєю особистого безсмертя душі - вічного збереження нею своєї реальності як духовної особистості у поєднанні з Богом. Це визначає потребу регламентування життя у відповідності з ідеалами, моральними правилами, організацією духовно-моральної діяльності. Культурний аспект християнської моралі розкриває її існування, з одного боку, як “культури душі” - духовно-моральної діяльності людини з метою власного духовного удосконалення, становлення як духовної особистості у поєднанні з Богом, з іншого, - як морально-педагогічної

діяльності - організації відповідного способу життя, створення моделей поведінки, які відповідають моральному ідеалу.

У дослідженні підкреслюється, що християнська мораль є важливим чинником утвердження християнської духовності, реалізується в духовній культурі, основою якої є віра. Духовна особистість може розвиватися лише у сфері відповідної духовної культури. Ідея жертовності, що виражає сутність християнської моралі, суперечить світському утилітаристично-гедоністичному ідеалу постмодерного суспільства і робить проблематичним реальний вплив християнської духовності на культурне життя сучасного українського суспільства. Реалізація християнської моралі і духовності в українському суспільстві можлива через еволюційний шлях поступового залучення членів суспільства до втрачених християнських цінностей, відновлення християнського ставлення до життя, повернення до ідеалів духовного зростання особистості.

У висновку дисертації відзначено активну роль християнства як типу духовності у справі духовного становлення людини, процесі її самотворення як духовної особистості. Досліджено природу християнської духовності, її особливостей, боголюдський зміст у контексті динамічної антропології, показано, що християнська духовність постає як процес духовного творення особистості. Вона має людинотворчий характер, оскільки передбачає зміну людського єства, активне самотвореїшя людини. Людинотворчий характер християнської духовності виявляється у пізнанні і формуванні особливого внутрішнього духовного осередку особистості, енергійного центру, що єднає її з Богом.

Християнська духовність реалізувалась у таких культурно-історичних формах: містичній традиції мовчання (ісихії), інституті духівництва та пастирській педагогіці. Вивчення духовності українського народу виявило, що в Україні значного впливу набув аскетичний спосіб життя у формі життя ченця-самітника та старецтва як способу служіння “миру” через духовно-педагогічну діяльність.

Складовою частиною духовної культури християнства є християнська педагогіка. Вона співвідноситься з християнською духовністю, є виявом її виховної дії.

Висновки дослідження формуються вище в пунктах його новизни.

Основні положення і висновки дисертації подаються в публікаціях автора:

1. Петрова І.М. Християнська духовність: поняття, природа та зміст // Українське релігієзнавство. - 1999. - № 11. - С. 43-50.

2. Петрова І.М. Онтологічні корені духовності // Українське релігієзнавство.

- 2000,- № 13.-С. 42-50.

3. Петрова І.М. Релігія і культура: духовно-культурні проблеми людської буттєвосгі // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. - Луцьк, 1998. - № 10. - С. 98-102.

4. Петрова І.М. Педагогіка любові // Людина і світ. - 1996. - № 8. - С. 10-13.

5. Петрова І.М. Особливості та принципи християнської духовно-педагогічної діяльності. - К.: ТОВ «Міжнар. фін. агенція», 1997. - 27 с.

6. Петрова І.М. Християнська педагогіка: наука чи мистецтво // Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. - Острог, 1997. - С. 101-107.

АНОТАЦІЯ

Петрова І.М. Людинотворчий характер християнської духовності. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 - релігієзнавство. - Інститут філософії ім.Г'.С.Сковороди НАН України (Відділення релігієзнавства). Київ, 2000.

Дисертація присвячена проблемі функціонування християнської духовності у людинотворчому вимірі. Дисертаційне дослідження містить детальний аналіз феномена християнської духовності, розкриваються її особливості, природа, зміст, обґрунтовується її людинотворчий характер. Християнська духовність розглядається як людинотворчий фактор, спосіб становлення людини як духовно-творчої особистості. Особлива увага приділяється обґрунтуванню концепції духовного творення особистості. Визначається, що людина потенційно здатна до зміни, здійснює щодо себе творчий акт, у якому відбувається самотворення, становлення особистості.

Доводиться, що християнська духовність - специфічний процес людинотворення, практично дієва й активна парадигма духовного життя.

Визначаються шляхи реалізації християнської духовності в умовах сучасного українського суспільства.

Ключові слова: християнська духовність, духовна особистість, людинотворчість, духовне творення, обоження.

16

АННОТАЦИЯ

Петрова И. М. Человекосозидательный характер христианской духовности. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Институт философии им. Г.С.Сковороды НАН Украины (Отделение религиоведения). Киев, 2000.

Диссертация посвящена проблеме функционирования христианской духовности в человекосозидательном измерении. Христианская духовность рассматривается как человекосозидательный фактор, способ становления человека в качестве духовно-созидающей личности. Доказывается, что христианская духовность - специфический процесс человекосозидания, практически действенная и активная парадигма духовной жизни. Отмечается активная роль христианства как типа духовности в деле духовного созидания человека, в процессе его самосозидания в качестве духовной личности.

Диссертационное исследование содержит обстоятельный анализ феномена христианской духовности, раскрываются ее особенности, природа, содержание, обосновывается ее человекосозидательный характер. Особое внимание уделяется обоснованию концепции духовного созидания личности.

Христианская духовность определяется как процесс созидания духовной личности в ее Богопричастности; активная деятельность человека по познанию своей богочеловеческой сущности посредством углубления во внутренний духовный центр личности, изменению собственного естества, реализации своего богоподобия.

Основой для определения человекосозидательного характера христианской духовности стал анализ природы человека в контексте восточно-патристической антропологии и религиозно-философских концепций, для которых характерно динамическое видение человека как “деятельной целостности”, творческо-активного существа. Определяется, что человек потенциально способен к изменению, исполняет по отношению к самому себе творческий акт, в котором происходит самосозидание, становление личности. Человекосозидательность есть сущим атрибутом человека, человеческой потенцией. Человек - не только объект, но и субъект духовного созидания.

Христианская духовность как атрибут личности проистекает из активности самого человека - “самодеятельного центра”. Она формируется присущей человеку творческой силой, основой которой есть личность и определяется богонаправленностью человеческой природы.

Человекосозидательный характер христианской духовности определяется его человекосозидательной функцией, преобразующей способностью человека как творческой личности. Этот характер проявляется в активной позиции религиозного субъекта относительно изменения установки сознания на самопознание, внутренней деятельности духовного

преобразования, самоизменения, аутотрансформации, внутреннем “опыте себя” и “себя в Боге”.

Христианская духовность - деятельность особого рода, в которой осуществляется созидание человека в новом качестве богочеловека, реализация в нем его богочеловеческой сущности. Основу христианской жизни составляет духовная деятельность, цель которой - духовное созидание личности, реализация человеческого в человеке. Способ жизни, имеющий характер «богоуподобления», воплощает идеал богочеловечности в духовной индивидуальной деятельности самосозидания как «неподражание неподражаемому» и определяет христианство как фактор человекосозидания.

Функционирование христианской духовности в качестве “подражания” имеет этико-педагогический аспект и существует как педагогическая деятельность - “ведение к Богопознанию”, определяет содержание христианского способа жизни как опыта “духовного ученичества”, создает возможность достижения духовности не только в монашестве, но и в “миру”. Идеалом для подражания становится духовное совершенствование как восхождение по ступеням усмирения страстей и духовного самосозидания.

Значительное влияние на воплощение христианской духовности в духовной культуре Украины оказала мистическая традиция молчания «исихия». Эта традиция реализовалась как созерцательная форма жизни отшельника и психосоматический способ познания Бога посредством «Иисусовой молитвы». Они представляли практически действенный аспект христианской духовности через молитву, покаяние, духовное делание -главные этапы духовного самосозидания человека.

Морально-поучительный и практически-дисциплинарный характер религиозной жизни староукраинской общности определил необходимость спасения через обряд покаяния и исповедь и вызвал к жизни институт духовничества - культурно-исторической формы христианской духовности. Социально-культурной функцией его была учительская деятельность духовников — пастырская педагогика.

Определяется, что функционирование христианской духовности, ее реализация в современном украинском обществе возможна как альтернативный способ жизни, который может внедряться в культуру через душпастырскую деятельность, воспитание молодежи на принципах христианской морали с учетом таких черт украинского менталитета как религиозность, конфессиональная толерантность, мировоззренческий плюрализм.

Ключевые слова: христианская духовность, духовная личность, человекосозидательность, духовное созидание, обожение.

18

SUMMARY

Petrova I.M. The Man-Creative Content of the Christian Spirituality. -Manuscript.

The thesis for the candidate of Philosophy sciences degree on religious studies - the code of specialisation is 09.00.11. The G.S.Scovoroda Philosophy Institute of the Ukrainian National Academy of Sciences (Department of Religious Studies), Kiev, 2000.

The dissertation is devoted to the problem of the Christian spirituality functioning in the man-creative dimension. The investigation of this dissertation contains a detailed analysis of the Christian spirituality phenomenon, it reveals its peculiarities, nature, content and grounds it man-creative character. The Christian spirituality is considered a man-creative factor, a method of man formation as spiritually-creative personality. The special attention is drawn to the substantiation of the spiritual man creative conception. It is defined that a person is potentially capable of changes, carries out a creative act about himself and in this act selfcreation and man formation are realised.

It is proved that the Christian spirituality is a specific process of man creation, a practically-effective and active paradigm of life.

The ways of the Christian spirituality realisation in the modem society are determined.

The key words: the Christian spirituality, the spiritual person, the man-creativity, the spiritual creation, worship.