автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.02.01
диссертация на тему: Деепричастие в структуре предложений староукраинского языка второй пол. ХVI - первой пол. ХVII ст. (формально-синтаксический, семантическийи коммуникативный аспекты)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Деепричастие в структуре предложений староукраинского языка второй пол. ХVI - первой пол. ХVII ст. (формально-синтаксический, семантическийи коммуникативный аспекты)"

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НІКА ОКСАНА ІВАНІВНА

УДК 808.353

ДІЄПРИСЛІВНИК У СТРУКТУРІ РЕЧЕНЬ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛ. ХУ1 - ПЕРШОЇ ПОЛ.ХУИСТ. (формально-синтаксичний, семантичний та комунікативний, аспекти)

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук л/

Дисертація є рукописом

Роботу виконано на кафедрі історії української мови Київського університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - кандидат філологічних наук, доцент Передрієюсо

Віталій Аркадійович, Київський університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри історії української мови.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Городенська

' Катерина Григорівна, Інститут української мови НАН

України, провідний науковий співробітник;

- кандидат філологічних наук Береговенко Лілія

Миколаївна, Київський університет імені Тараса Шевченка, асистент кафедри сучасної української мови.

Провідна установа - відділ загальнославістичної проблематики та східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

Захист відбудеться “/Х" 1998 року о /4 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д26.001.19 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, м.Київ, бульвар Шевченка, 14).

З дисертацією мохна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету (м.Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано “ 1к ” року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук,

доцент Шахова Л.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. В українському мовознавстві усталився погляд на прості ускладнені речення як на структури, які доцільно розглядати в межах синтаксису простого речення; явища ускладнення здебільшого досліджувалися у плані формально-синтаксичної структури речення. Активно вивчалися засоби сполучення ускладгаовачів між собою та з основною частиною речення, структурні типи і засоби вираження ускладнювачів, умови & відокремлення тощо. Ускладнені речення в історії української мови досліджували О.О.Потебня, П.Г.Житецький, О.С.Мельничук, Л.А.Булаховський, О.П.Безпалько, С.П.Бевзен-ко, К.Ф.Шульжук, Л.І.Коломієць, Г.Х.Щербатюк, Л.П.Бова-Ковальчук та інші. Структурне ускладнення розглядається як явище, властиве лише розвиненій структурі, коли вже існують сполуки граматично пов’язаних членів і звичайний порядок їх у реченні. У давньоруський період, коли постпозиція ще не відчувалася як інверсія, важче визначити відокремлення означень без залежних слів. Проте вже мало місце розрізнення аппозитивних уживань дієприкметників короткої форми, що виявилося в іншому типі ускладнення речення. Щоправда, розгляд речень із цими дієприкметниками (пізніше дієприслівниками) виходив за межі простого речення у випадках формального наближення його до структури складного речення, зокрема коли дієслова і дієприслівники поєднувалися за допомогою сполучників, співвідносилися з різними іменами-суб’єктами та інше. Останнє увиразнювало складні смислові відношення, які збереглися і в простому ускладненому реченні.

Розуміння того, що розгляд історичного матеріалу із врахуванням семантичних функцій синтаксичних одиниць може дати інші результати, відзначається в дослідженнях О.С.Мельничука. Доцільність і тим більше необхідність такого розгляду набувають особливої вага в тому разі, коли в основі перетворень, що приводять до утворення одиниць чи їх занепаду, лежать функціональні зміщення.

У галузі історичного синтаксису функціоналізм як підхід до розгляду синтаксичних явищ ще не набув поширення. Поодинокі, але продуктивні спроби поєднання теорії синтаксичних функцій та історичного матеріалу представлені в дослідженнях О.М.Мухіна з давньоанглійської мови, К.1.Ходової зі старо-

слов’янської мови, Н.Ю.Павдовської на матеріалі староросійської мови ХУ1 -ХУ11 ст.

Досягнення історичного синтаксису, доповнені функціональним підходом, поглиблюють вивчення теорії ускладнення речень.

У пропонованій роботі теоретичні положення і висновки функціонального синтаксису, відповідно розроблені методи дослідження, що склалися на матеріалі синхронного зрізу мови, застосовуються до аналізу матеріалу з історії мови.

Джерельною базою дослідження є староукраїнські рукописні пам’ятки і стародруки 11 пол. ХУ1 - 1 пол. ХУ11 ст. загальною кількістю понад 120 одиниць. Використано пам’ятки різних жанрів і стилів: ділові, ораторсько-проповідницькі, передмови до церковнослов’янських текстів та ін. Частину пам’яток становлять рукописи, які ще не були в науковому обігу. Залучення їх є важливим тому, що, на відміну від стародруків, у них повніше відображається живе народне мовлення, а тому кількість розмовних конструкцій вища, ніж у книжно-традиційних текстах.

Мета роботи полягає у визначенні закономірностей функціонального зміщення коротких аппозитивних дієприкметників активного стану в дієприслівники та формування асиметричних структур.

Основні завдання дослідження:

-простежити зміни синтаксичних функцій колишніх дієприкметників;

-встановити структурні типи присудка та умови предикативного вживання дієприслівників;

-визначити зміну типу семантичного предиката, з’ясувати зовнішні і внутрішні характеристики його вживання;

-з’ясувати особливості функціонального зміщення одиниць;

-дослідити можливі типології порядку слів у реченнях зі зворотами.

Основні методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано методи транспозиції та внутрішньої реконструкції, трансформаційний метод.

Новизна і теоретичне значення дисертації пов'язані із визначенням специфіки простих речень, ускладнених дієприслівниками. їх розгляд набуває важливого значення в період змін, які, за словами О.О.Потебні, частково

з

пов’язуються з перебудовою в інших умовах і за іншими зразками, частково набувають іншого вигляду і значення від присутності нового.

Для з’ясування функціонального зміщення одиниць вводиться триаспектний розгляд функцій дієприслівників у староукраїнській мові 11 пол. ХУ1 - 1 пол. ХУ11 ст.

Утворення дієприслівників зумовлюється власне синтаксичними, а не морфологічними чинниками: взаємодією семантико-синтаксичної, формально-синтаксичної і комунікативної функцій. Оскільки зміна форми тісно пов’язана з перебудовою синтаксичних зв’язків, семантико-синтаксичних відношень та ін., то обгрунтовується співвідношення морфологічних і синтаксичних функцій одиниць. Розгляд дієприслівників як компонентів, що утворилися внаслідок функціонального зміщення, дає змогу простежити процес “адаптування” функцій новоутвореної форми до вихідних одиниць. Оскільки в досліджуваний період дієприслівники виступають у первинних і вторинних функціях, то постає питання про з’ясування меж між простим ускладненим реченням та складним.

Практичне значення. Матеріали дисертації можуть бути використані для теоретичних досліджень явищ історичного синтаксису, зокрема в галузі ускладнення структури речення. Теоретичні положення та практичні результати дослідження можна застосувати для проведення спецкурсів і спецсемінарів з історії української мови, для написання підручників і посібників з історії мови.

Теоретичні положення, що виносяться на захист:

1. Застосування функціонального підходу до матеріалу з історії мови є продуктивним для опису функціональних зміщень, унаслідок яких утворюються нові одиниці. Визначення зміни елементів у певний часовий період досягається зіставленням їх функцій у різні синхронні зрізи мови.

2. Процес зміщення одиниць зумовлюється взаємодією семантико-

синтаксичної, формально-синтаксичної, комунікативної функцій вихідних одиниць; семантико-синтаксична специфіка утворюваного компонента набуває домінуючого значення. У результаті різних співвідношень між функціями і формою виникають суперечності, усунення яких веде до становлення нових характеристик утворюваного компонента. Так, семантичні зрушення зумовлюють зміну формально-синтаксичної функції і форми елемента, а форма, у свою чергу,

уточнює формально-синтаксичну функцію. У староукраїнській мові відзначається відносна самостійність формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних функцій, а також співвідносність останніх із комунікативними функціями. У цьому виявляється тісніший зв’язок семантичного і комунікативного рівнів дослідження структури речення та їх менша залежність від формального рівня.

3. Відносна самостійність семантичних і формальних характеристик має своїм наслідком асиметрію простих ускладнених речень: ускладнюючий компонент, який не відображається у формально-синтаксичній структурі речення, є частиною речення зі складними семантичними відношеннями.

4 Зміна типу структурного ускладнення відбувається через етап функціонування одиниці в предикативній (первинній) позиції. Утворення іншої моделі ускладнення спричинює перебудову семантико-синтаксичних відношень, типу зв’язку, центру залежності. На семантичному рівні втрачається суб’єктна позиція дієприслівників-предикатів, що пов’язується зі вторинним способом вираження позамовної ситуації.

5. В історичному плані речення з дієприслівниками є синтаксичним дериватом не складнопідрядних конструкцій, а речень з однорідними дієслівними присудками. Це положення і'рунтується на різній давності типів речень та особливостях вираження в них підрядних зв’язків.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення дисертації та результати дослідження обговорювалися на республіканських науково-практичних конференціях: “Про особливості словопорядку листів та універсалів Богдана Хмельницького” (Київ, 1995), “Засоби зв’язності тексту: дієприслівник як текстоутворюючий засіб” (Львів, 1996); на міжнародних наукових конференціях: “Функціональний синтаксис та історія мови” (Львів, 1995), “Про функціоналізм в історичному синтаксисі” (Хмельницький, 1997); на засіданні кафедри історії української мови філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка (лютий, 1998).

СТРУКТУРА 1 ЗМІСТ РОБОТИ

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку умовних скорочень назв джерел (115 найменувань) та списку використаної літератури (133 найменування). Повний обсяг дисертаційного досліджешія - 165 с.

У вступі обі'рунтовано вибір теми, проаналізовано ступінь її дослідженості, визначено джерельну базу, мету, основні завдання, методи, структуру дослідження, показано наукову новизну і практичне значення, сформульовано теоретичні положення, що виносяться на захист; вказано на апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Формально-синтаксична структура речень із дієприслівниками” розглядається специфіка формально-синтаксичної структури простих речень та функції дієприслівників, пристосування їх до функцій вихідних одиниць - коротких активних аппозитивних дієприкметників.

Ускладнення не змінює сутності другорядних членів речення, і прості ускладнені речення за формальними ознаками фактично залишаються простими, а тому термін на їх позначення виявляється неточним. Неузгодженість між назвою та формально-синтаксичною природою об’єкта дослідження вирішувалась витлумаченням синтаксичних зв’язків між дієприслівником і дієсловом як особливих напівпредикативних зв’язків, а самого явища - як поняття вторинної предикації, напівпредикативності.

Мабуть, поняття про напівпредикативність виникло внаслідок розвитку думки О.О.Потебні про “другорядний присудок”. Цей термін використовується на позначення функції коротких активних аппозитивних дієприкметників давньоруської доби, а тому перенесення терміна в його початковому значенні на явища сучасної української мови є не зовсім виправданим. Певною мірою термін у тому значенні, яке вкладав у нього О.О.Потебня, можна застосувати на позначення функції дієприслівника в досліджуваний староукраїнський період, який ще відображає предикативність дієприслівників і розвиток складного речення в бік простого.

Заступаючи короткі дієприкметники, дієприслівники успадковують можливість виступати в предикативній функції з дієсловом бьгги та дієсловами спостереження, називання, сприйняття: Але нзъв’кстъно все по(з)навшш, и чого са оуча(т), абы добра знали, ключє(м) бо єсть (отворами всі(м) оумъ кь

познанію бь лрєправьі(й) разу(м) (Грам. 1596, 2); Зл\ішяю(т) бов-к(м) лица свои, жєбш са (указали пєрє(д) люд(ь)ми постачиса (Каз. ХУ1, 2). Конструкції, в яких колишні дієприкметники вводились питальними і відносними займенниками, розчинилися у складнопідрядних реченнях.

Дієприслівники не закріпилися у структурі складеного іменного присудка, а також через втрату абстрактного дієслова-зв’язки в теперішньому часі вони не закріпилися як синтетичні форми простих дієслівних присудків.

Процес такого зміщення можна подати як розв’язання принаймні кількох суперечностей. Перша суперечність — між семантико-синтаксичною функцією/формою вираження дієприслівника та його структурною роллю як іменної частини складеного присудка. Компромісне вирішення цієї суперечності -відповідність функції дії дієприслівника структурній функції дієслівного присудка. Друга суперечність - подвійне вираження граматичної категорії часу формою перфекта (зв’язка теперішнього часу; дієприкметник на -ль. -ла. -ло минулого часу). Розв’язання такої суперечності, підтримане зникненням синтетичних форм, полягало у спрощенні зв’язки при дієсловах минулого часу. Якщо дієприслівники зі зв’язкою за значенням і структурою присудка уподібнюються до перфектних форм, то, втрачаючи зв’язки, дієприслівники розуподібнюються з дієсловами минулого часу. Унаслідок спрощення форми вираження простого дієслівного присудка виникає неспіввідносність між формально-синтаксичною функцією та формальним вираженням дієприслівників, а тому останні витісняються з позицій предикативного вживання, пристосовуються до іншої синтаксичної ролі у структурі речення.

У поєднаннях дієслів сприйняття, відчуття, спостереження з дієприслівниками виникає суперечність між синтагматичним оточенням дієприслівників та їх семантико-структурною роллю в таких присудках. Ці контамінаційні побудови змінюються: у ролі лексичної основи присудка виступає слово узагальненої семантики (вказівний займенник), значення якого конкретизується підрядним означальним реченням.

Аналогічно змінюються конструкції з подвійними знахідними відмінками. Короткі дієприкметники виступають дієприслівниками в застиглій у називному відмінку формі і з допомогою дієслова співвідносяться з іменем-підметом у називному відмінку. Перший знахідний виступає для дієприслівника семантичним

суб’єктом, підмет у називному відмінку - граматичним: Крещєнїа чєкаючиґм) тебе называло за дверми столчн (Кир. сер. ХУ11, 4096). Дієприслівники на місці коротких дієприкметників у ролі другого знахідного включаються до структури подвійного присудка.

Дієприслівники з конструкціями “знахідний з інфінітивом” і “називний з інфінітивом” не виступали у предикативній функції, тому що в такому разі порушувався принцип “взаємного пристосування” конструкцій до опорних слів. З появою дієприслівників як нового класу слів стало можливим непредикативне вживання конструкції “називний з інфінітивом”.

Процес перетворення колишніх дієприкметників призводить до втрати їх зв’язку з іменем у давальних самостійних: Бо то не єсть рє(ч) слоу-шнАА, вше(д)ши совпаґм) межи вытки, а не мілн бы принлтн якоє напасти або не дати гор(ъ)ла своего, та(к) же іг вс£(х) сты(х) (Каз. ХУ11, 1176). Неспіввідносність між формами імен та дієприслівників виражається в заміні дієприслівника дієприкметником членної форми: Зпяптм(ъ) же намъ и моляппшся Богу съ въплемъ веліемь (вся убо уже по поясь вь води стояхомъ), юноша онъ ся'ктелъ по ядвшигЬ корабреномъ взыйде кь горі, и невщимъ быстъ (Могила Зап. 1 пол. ХУ11, 55).

У давальних самостійних дієприкметники короткої форми виконували функцію залежного присудка, що підтверджується проникненням до їх складу сполучників підрядності. Дієприслівники певною мірою виконують таку ж функцію, проте ознака згортання в цьому випадку порушується.

Збереження сполучника сурядності між дієприслівниками і дієсловами у староукраїнський період успадковане від давнішого стану мови: Мы з(ъ) своего Парнассу пречъ Феба з(ъ) сестратт выгнавши, а в нвмъ гюоспмъ. рачъ мешкати з нами, за патронку вс&хъ наукъ тебе признаваемъ (Євхарістиріон 1632, 18). За словами О.О.Потебні, цей випадок можна пояснити як “переживання” того стану мови, в якому явище виникло. Із подальшим розвитком складнопідрядних речень функціональне навантаження таких структур змінюється, а тому дієприслівники втрачають властиву давнім дієприкметникам здатність виступати залежним присудком. Сполучники и,ав зазначеній позиції втрачають своє первісне призначення.

Якщо дієприслівники із залежними словами вводяться в речення сполучниками підрядності, то такий “зворот” уподібнюється до підрядного

речення. Аналогічно до терміна “дієприкметникові підрядні речення”, введеного

О.С.Мельничуком для вираження особливостей утворення підрядних частин у давньоруській мові, подібні речення з дієприслівниками умовно назвемо “дієприслівниковими” підрядними. Уневиразнюючи тяжіння дієприслівників до окремої форми, сполучники переводять їх у залежність від усієї головної частини. У такий спосіб дієприслівники набувають функції залежного присудка: То бовіі(м) єсть сталоє дши, нє оуставати, ани сл о(т)чаатн противко пов(ь)ста(н)ю срокги(х) гріх°(в)> аіг& тьі(ж), кг(п)ьт частокооть промчи и нє иглє(р)жуючи. а(т)ступати (Лікарство 1607, 6).

З усіх складнопідрядних речень обставинного типу у староукраїнських пам’ятках 11 пол. ХУ1 - 1 пол. ХУ11 сг. мають місце складнопідрядні з підрядними “дієприслівниковими” часу, умови, причини, допусту, порівняння, напр.: Бо ти(х) єсть всселиє, еже би ся упивати, а хр(с)тияномь, кгли ю(ж) чиМилтк-аа(в)ши. тогда пити (Ізмарагд ХУ11, 9). Підрядні речення з дієприслівниками доконаного виду функціонально збіглися з дієслівними часовими. Колишні “дієприслівникові” порівняння з дієприслівниками недоконаного виду виявилися перспективнішими. Із втратою функцій залежного присудка дієприслівники не включають до складу звороту іменника в називному відмінку, а тому співвідносяться з ним через дієслово-присудок і приєднуються до основної частини речення за допомогою сполучників.

У займенниково-співвідносних реченнях дієприслівники, формально залежні від дієслів, фактично конкретизують значення вказівного займенника головної частини.

У староукраїнських пам’ятках присудкова формально-синтаксична функція дієприслівників є ще можливою (що ілюструє спорідненість із функціями колишніх дієприкметників), але вже не типовою (що свідчить про відхід від первісної основи).

Зміна формально-синтаксичної функції утворюваних дієприслівників відбувалася послідовно і була зумовлена їх семантико-синтаксичною та комунікативною функціями, а також формою вираження. На відміну від членних, нечленні форми дієприкметників за двома ознаками - семантичною і комунікативною, тобто за функцією дії та функцією постпозитивності щодо означуваного - все рідше виконують формально-синтаксичну функцію при-

субстантивного означення й усталюються у функції присудка. Втрачаючи здатність виконувати функцію означення, нечленні дієприкметники нівелюють граматичні категорії роду, числа, відмінка (довше зберігалися форми давального і знахідного відмінків). Набувши незмінності, “нова” форма не корелює з дієслівною у зв’язку з тим, що не визначає категорій часу і модальності. В історичному плані зміна функцій утворюваного дієприслівника (означення -обставина) відбувалася опосередковано - через етап функціонування його як присудка.

Мали місце випадки, коли незмінювані дієприслівники виконували функцію означення, або ж коли форми утворюваного дієприслівника продовжували, хоча й непослідовно, узгоджуватися з іменем-підметом у роді, числі, відмінку. Нечисленні випадки збереження узгодження між іменем-підметом та колишніми дієприкметниками частіше пов’язуються з “відтворенням” мови (цитуванням канонічних текстів) чи свідомим наслідуванням традиційних зразків (полемічна література). При постпозиції утворюваного дієприслівника щодо дієслова та в односкладних дієслівних . реченнях увиразнюються обставинні семантихо-синтаксичні відношення. Між головним і залежним словами виникає такий синтаксичний зв’язок, за яким обидві форми поєднуються за змістом, а залежне слово стає незмінюваним.

У староукраїнській мові 11 пол. ХУ1 - 1 пол. ХУ11 ст. дієприслівник загалом оформився як незмінюване слово, що характеризувалося залежністю від дієслова, обставинними семантико-синтаксичними відношеннями з останнім, дієслівним приляганням, формально-синтаксичною функцією обставини. Дієприслівники із залежними словами чи без них виконували функції обставин різних семантичних груп: часу, причини, допусту, мети, умови, способу дії, міри вияву ознаки. Утворені від активних дієприкметників, дієприслівники не вказують на місце дії, процесу, стану, напрямок і шлях руху.

В історичному плані колишні активні і пасивні дієприкметники короткої форми змінилися, проте якщо на одному з етапів перетворення вони виконували предикативну функцію, то в подальшому її зберегли лише форми на -но. -то.

У другому розділі “Семантико-синтаксична структура речень із дієприслівниками” розглядаються особливості семантичної структури дієприслів-

никових зворотів та речень із цими зворотами, типи семантичних предикатів, залежні від них синтаксеми, первинні і вторинні предикати.

Дуалізм мовного знака зумовлює структурну організацію на двох рівнях: формальному і семантичному. Якщо за основу береться формальна організація, то, визначаючи структурні типи, виходять із формального вираження компонентів речень. Якщо ж за основу беруться семантичні ролі елементів речення, то структурують пропозицію, яка є моделлю відображуваної реченням події, ситуації. Обсяг поняття пропозиції збігається з об’єктивним значенням речення (диктумом) і абстрагується від його суб’єктивних значень (модусу) [терміни Ш.Баллі]. Семантичний синтаксис спрямований на визначення структури пропозиції, функцію семантичного центру якої виконує семантичний предикат, що встановлює обсяг валентності та якісні характеристики валентних зв’язків.

Предикат не лише виступає структурним центром пропозиції, але й характеризує 3. Існують різні погляди щодо класифікації семантичних предикатів (Ю.С.Степанов, В.В.Богданов, І.Р.Вихованець та ін.). Типи предикатів звичайно визначаються за сукупністю ознак, проте для кореляції різних класів предикатів виступає домінуючою одна їх властивість. За характеристиками активності/ пасивності та локалізації на осі часу встановлюється основний поділ семантичних предикатів на типи. Предикати по-різному співвідносяться із вказаними ознаками. Так, предикати процесу наближаються до предикатів дії і корелюють із предикатами стану за здатністю позначати відрізок, а не точку на осі часу; проте за характеристикою пасивності суб’єкта предикати процесу виявляють подібність до предикатів стану.

Беручи до уваги, з одного боку, класифікацію дієслівних предикатів, а з другого - визначення семантичних типів дієприкметників (О.В.Сахарової), можемо ставити питання про типологію дієприслівників, їх місце і роль у семангико-синтаксичній структурі речення.

Семантичні предикати, виражені короткими дієприкметниками, поєднували характеристики предикатів дії (стану) та якості. У староукраїнській мові предикати-дієприслівники характеризуються локалізацією дії на часовій осі і втрачають ознаки предикатів якості; це свідчить про зміну типу семантичного предиката. Якщо в цей час дієприслівники виступали в ролі предикатів дії чи

и

стану, а перебудова формально-синтаксичної функції ще повністю не завершилася, то в процесі функціонального зміщення визначальну роль відігравала семантика.

Як і дієслова, дієприслівники на позначення предикатів дії характеризуються високим ступенем активності суб’єкта дії і локалізацією дії в часі. Ця семантико-синтаксична функція дієслів і дієприслівників підтверджується їх можливою функціональною взаємозаміною. Так, для пояснення окремих положень із Старозавітних книг у рукописній пам’ятці “Выкла(д) м'Ьсцъ трущгЬ(й)ши(х)” використовуються поруч, як семантичні варіанти, речення з дієприслівниками та без них: Которы(й) вышолъ выходячи и ворочаючися. Которы(й) выходи(л) и ворочал(ъ)ся (Виклад 1 пол. ХУ11, 9). У староукраїнських пам’ятках предиката дії, виражені дієприслівниками, належать до таких основних лексичних груп: 1) на позначення творення; 2) руху; 3) переміщення в просторі; 4) процесу моатення та ін. Особливості кожної груші слів виявляються у сполучуваності їх з іншими словами. На противагу предикатам дії, предикати стану пов’язані з уявленням про властивість, яка не знаходить зовнішнього вияву і тому належить до предиката стану. Проте ознака, на яку вказує предикат, виступає непостійною, що передбачає зміну станів. Основою предикатів стану є дієприслівники на позначення внутрішніх станів людини. До цього типу предикатів належать дієприслівники на позначення станів природи, при цьому суб’єкт стану пов’язується з пасивністю: Что(с) выражали и свои млтвы

чоудовными н’клкнмн(с) знаками осв’к(д)чиш: нём затлуЬна слнца тръплчн, землА дрижачи и стмна свсепи оустоупоуючи (Проповіді поч. ХУ11, 306). Отже, протиставлення предикатів дії предикатам стану є основним серед дієслів чи їх утворень.

Лексичне наповнення валентно необхідних при предикаті синтаксем може бути додатковим чинником для встановлення семантики предиката. У загальному плані предикат визначає синтаксеми, а лексичне наповнення останніх може створювати зворотний вплив, уточнюючи семантику предиката: слово родячи (Проповіді поч. ХУ11, 1216); оубившидхомь оусгь (Зиз. 1596, 1316) та ін.

Відповідно до типу семантичного предиката встановлено набір його сполучуваності з іншими словами непредикатного характеру. Матеріал пам’яток засвідчує, що дієприслівники сполучаються з усіма субстанціальними синтаксе-

мами, включаючи суб’єктну. Типовими для дієприслівників виявилися об’єктні, адресатні, інструментальні та локативні сингаксеми. Сполучення дієприслів-ників-предикатів із суб’єктною синтаксемою виявилося нехарактерним.

Суб'єктна синтаксема увиразнює первинну функцію елемента речення. У пам’ятках досліджуваного періоду відзначаємо як вторинні, так і первинні функції дієприслівників. Останні мають місце, коли дієприслівники організовують самостійне речення чи підрядну його частину: Кротвал наук ъ, Мітрва православно-кл&олпчг.скла, пр^тшбный патрот, до того часу барзо тпдоднаА... оуооштпт за ласкою и промысломъ бжшмъ тмалоє. г'роно... сынигвъ, который... зобравшисА, щобы выставит м’Ьлн, т віцают(ь) (Євхарістиріон 1632, 2). Завдяки дієприслівникові відбулося розмежування первинних і вторинних функцій колишніх дієприкметників, закріплення за вторинними сфери його функціонування. Хоча вторинні функції виявилися релевантними для дієприслівників, останні, зі свого боку, вносять розмежування і вторинних функцій колишніх дієприкметників: за одними з них закріплено використання вторинних предикатних синтаксем, виражених дієприслівниками, інші замінюються функціонально первинними предикатами - дієсловами.

Якщо дієприслівники зберігають семантику дієслівних предикатів та всі їх валентності, крім суб’єктної, то це дає привід висловити сумнів відносно того, що “суб’єкт - це такий самий додаток, як і всі інші” (Л.Теньєр), бо опозиція суб’єкт - предикат виявляється вирішальною у встановленні вторинних функцій.

Проте визначено, що вторинний предикат-дієприслівник ускладнюється іншими предикатами, внаслідок чого виникають часові, причинові, умовні, цільові та інші семантико-синтаксичні відношення. У свою чергу, одиниці, які заступають позиції предметних імен у валентній сполучуваності предиката, не завжди можуть виконувати предикативну функцію. Інколи вони не вступають у семантичні відношення з предикатом, а разом із ним утворюють однослівний предикат.

Загалом, семантичні структури речень із дієприслівниковими предикатами та складних речень є подібними. У староукраїнській мові дієприслівники як вторинні предикати перебувають з основним предикатом речення в темпоральних, причинових, умовних, допустових семантико-синтаксичних відношеннях, а також можуть характеризувати предикат щодо способу дії. У цих

випадках визначено таксономію предикатів за ознакою зумовленості чи незумовленості дій, виражених основним і вторинним предикатами. Якщо дії обох предикатів зумовлені, то між частинами поліпредикативного комплексу виникають смислові відношення, аналогічні до відношень у складнопідрядних реченнях.

Похідність дієприслівника в історичному плані торкається проблеми відносної давності речень зі зворотами щодо складнопідрядних речень, а тому виникає питання про твірну одиницю синтаксичного деривата. Чи не вперше Ф.І.Буслаєв висловив припущення про походження звороту шляхом скорочення підрядного речення. Якщо на синхронному рівні така похідність є наочною, то з історичного погляду суперечить послідовності розвитку цих речень. Цілком слушно О.О. Потебня відзначав давність речень зі зворотами та їх непохідність від складнопідрядних.

Дієприслівники виявилися наслідком конденсації одного чи кількох предикатів сурядної сполуки, в якій дієслово, що містило неосновну інформацію, заступалося коротким дієприкметником, який не лише передавав таку інформацію, а й мав залежний характер. Синтаксична деривація відбувається в напрямку “дієслово-дієприслівник”, а не “сполучник+дієслово-дієприслівник”. Складнопідрядні речення є пізнішим утворенням щодо речень зі зворотами, і не виключено, що постали на основі останніх.

У третьому розділі “Комунікативний аспект речень із дієприслівниками” розглядаються деякі засоби зв’язності колишніх дієприкметників у реченні під кутом зору темо-ремного членування, а також особливості словопорядку.

Тематична прогресія виявлялася в тому, що дієслово і дієприслівник як предикати мали спільний суб’єкт, який виражався нетотожними формами: А вернувшися слуга. ш(н) повєлєль тоє пану своєму (Негалевський 1581, 746). У них тема тотожна собі відносно референта, але виражається за допомогою прономіналізації. Оскільки тему речення утворювали препозитивні щодо дієслів дієприслівники та слова на позначення суб’єкта, то вказівка на спільний для обох предикатів суб’єкт могла розташовуватися у складі дієприслівникової конструкції: Закрьшавипі всі з(ъ)годливв фарїсєи и книжницы голосомъ великимь, затыкали оуши свои и еустремнимсл единодушно на Стефана (Отпис 1598, 695). Згорнутий вираз включається в тематичну групу речення і виступає

засобом для руху рем у тексті. У цих випадках дієприслівники виступають згорнутими позиціями дієслів попередніх речень: Я кое. хто ко(ж)дый з нась начиніе своє себе самого ш(т)даєть 1>гу, в тоє в(ъ)кладае(т) талан(ъ)ты ласки

/V *

своей Бъ, если малое начиніе подамо ему, малый таланть прїмєґм). А пріймуючи кождый з насъ талан(ъ)ты, повине(н) есть в(ъ)давати торжникш(м) (Отпне 1598, 684). Завдяки цій властивості дієприслівники виступають важливим текстоутворюючим засобом, який забезпечує безперервність розповіді.

У досліджених текстах розглянуто компресію окремих семантико-функціональних груп дієприслівників (сприйняття, руху, переміщення в просторі) у структурі тексту.

Обмеження препозитивних щодо дієслів дієприслівникових конструкцій як нереалізованого засобу вираження підрядної частини складнопідрядного речення зумовило активізацію “прислівникової” ознаки дієприслівників. Як наслідок, зростала продуктивність постпозитивного розташування дієприслівників щодо дієслів. Оскільки в цій позиції дієприслівники включалися, як правило, до реми речення, то обмежується кількість поширювачів і руйнується дієприслівникова конструкція. У результаті одиничний дієприслівник розташовується в постпозиції до дієслів і утворює з останнім рему.

Крім внутрішніх чинників, у типології словопорядку цього періоду мав місце вплив на питому мовну систему елементів іншої мовної системи, що виражається в побудові речень за латино-польськими зразками.

Як наслідок, дієслова розташовуються в абсолютному кінці речення: ТопV жъ и а в(ъ) Вгу мсем(ъ) прагнучи, на міст(ь)це сеє вступити зезволилемь (См.М. 1620, 7). Дієприслівники, як і дієслова в реченні, стоять у постпозиції щодо інших членів звороту або між граматично пов’язаними членами речення: Мы на каза(н)ю здалека ты(х) рыбъ наганяе(м): а вы их имайте, и у добро(й) стоячи дир'к, хвата(й)тг, и Хр(с)тови и(х) и>(д)дава(й)т£. (Тр. 1 пол. ХУ11, 23). Ця позиція була типологічно закономірною, характерною для стилістично нейтральних речень з об’єктивним порядком слів. Загалом, звичайним було співіснування обох типів словопорядку - традиційного, греко-візантійського, і нового, латино-польського.

У досліджуваний період ще не усталився словопорядок, але вже спостерігаються певні закономірності в розташуванні дієприслівників щодо

дієслів. Місце дієприслівників у реченні частково зумовлювалося їх видовою характеристикою і поширеністю звороту. Так, дієприслівники доконаного виду позначали результативну, неповторювану, одиничну дію, що передувала дієслівній, і розташовувалися в препозиції до дієслів. Як правило, такі дієприслівники поширювалися іншими словами, і ця препозитивна щодо дієслів конструкція була типовою. Приблизно однаковою була кількість уживань дієприслівників недоконаного виду із залежними словами в препозиції чи постпозиції щодо дієслів. Дієприслівники доконаного виду частіше уточнювалися залежними словами, тоді як такі ж дієприслівники одиничні зустрічаються рідко і фіксуються в препозиції до дієслів. Звичайним було вживання дієприслівників недоконаного виду без залежних слів, причому в постпозиції щодо дієслів. Якщо дієприслівники доконаного виду виступали засобами для співвіднесення теми і реми, то дієприслівники недоконаного виду через тіснішу залежність від дієслів не уточнювалися затежними словами, а тому набували ваш для змісту висловлювання, включаючись у рему. Підхід до розрізнення за видовою характеристикою дієприслівників, що включалися до теми або реми речення, може бути одним із критеріїв членування староукраїнських текстів, особливо рукописних, на речення. Загалом, актуальне членування речення визначалося мошіеннєвою ситуацією, проте мали значення формальна структура, лексичне наповнення і смислова організація самого речення.

У висновках сформульовано основні положення та теоретичні узагальнення, які випливають із дослідження. Застосування функціонального підходу до аналізу історичного матеріалу виявилося перспективним для обгрунтування утворення чи зникнення одиниць, характеристики речень із дієприслівниками як асиметричних структур. Ці речення являють собою складний мовний знак, у якому відзначається асиметричність планів змісту і форми. Різні співвідношення семантичної і формально-синтаксичної структур доводять їх відносну автономність і незумовленість. Саме завдяки асиметричному дуалізму знака лінгвістична система може еволюціонувати.

У дисертації робляться висновки про взаємодію функцій елемента, про послідовність зміни типу структурного ускладнення, про домінуючу роль синтаксису у формуванні нових груп слів, про утворення простих ускладнених речень.

Загальні закономірності історичного розвитку синтаксичної системи мови виявилися у відході від способу оформлення зв'язків між словами за допомогою подвійних відмінків і встановленні синтаксичних зв'язків між ними, у розвитку складнопідрядних речень, в усталенні словопорядку в реченні.

Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:

1. Функції дієприслівника в структурі речення (на матеріалі староукраїнських пам’яток ХУ1 - першої половини ХУ11 ст.) // Вісник Київського університету. - 1995. - Вип.З.- С.134-142.

2. Варіативність у формуванні моделі дієприслівникового звороту // Вісник Київського університету. - 1996. - Вип.4. - С.131-137.

3. Про особливості словопорядку листів та універсалів Богдана Хмельницького // Богдан Хмельницький як історична постать і літературний персонаж. Матеріали конференції. - К, 1996. - С.117-Н9.

4. Первинні і вторинні функції дієприслівників (на матеріалі староукраїнських пам'яток 11 пол. ХУ1 - 1 пол. ХУ11 ст.) // Вісник Київського університету. - 1997. - Вип.5. - С.51-53.

5. Функціональний синтаксис та історія мови // Міжнародна наукова конференція до 100-річчя Ю.Р.Куриловича. 36. тез. - Львів, 1995. - С.58.

6. Засоби зв'язності тексту: дієприслівник як текстоутворюючий засіб // Всеукраїнська наукова конференція “Провідні лінгвістичні концепції кінця XX ст.” 36. тез. - Львів, 1996. - С. 177-178.

Ніка 0.1. Дієприслівник у структурі речень староукраїнської мови другої пол. ХУ1 - першої пол. ХУ11 ст. (формально-синтаксичний, семантичний та комунікативний аспект). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 - українська мова, Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1998.

Дисертаційна робота виконана на історичному матеріалі із застосуванням нового, функціонального підходу до дослідження простого речення, до вивчення

ускладнення його структури. Розглянуто утворення дієприслівників унаслідок функціонального зміщення коротких активних аппозитивних дієприкметників та пристосування до функцій вихідних одиниць. Простежуються різні співвідношення семантичної та формально-синтаксичної структур речень із дієприслівниками і усталення цих речень як асиметричних побудов - зі складнішою семантичною організацією, ніж формальна. Висвітлено питання про взаємодію функцій, про зміну типу структурного ускладнення, про взаємозв'язок морфології і синтаксису, про типологію словопорядку.

Ключові слова: асиметричність, дієприслівник, семантика, староукраїнська мова, структура речення, форма, функція.

Ника О.И. Деепричастие в структуре предложений староукраинского языка второй пол. ХУ1 - первой пол. ХУ 11 ст. (формально-синтаксический, семантический и коммуникативный аспекты). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык, Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.

Диссертационная работа выполнена на историческом материале с использованием нового, функционального подхода к исследованию простого предложения, к изучению осложнения его структуры. Рассмотрено образование деепричастий в результате функционального смещения кратких активных аппозитивных причастий и приспособление к функциям исходных единиц. Прослеживаются разные соотношения семантической и формально-синтаксической структур предложений с деепричастиями и установление этих предложений как асимметрических построений - с более сложной семантической организацией, чем формальная. Освещены вопросы о взаимодействии функций, о смене типа структурного осложнения, о взаимосвязи морфологии и синтаксиса, о типологии словопорядка.

Ключевые слова: асимметричность, деепричастие, староукраинский язык, семантика, структура предложения, форма, функция.

Nika 0.1. The Adverbial Participle in the Sentence Structure of the Old Ukrainian Language of the late 1500's - the early 1600's (formal syntactical, semantic and communicative aspects). - Manuscript.

The thesis is to be presented for the Candidate of the philological science degree on the speciality 10.02.01 - the Ukrainian language, Kyiv Taras Shevchenko University, Kyiv, 1998.

The thesis has been based on the historical materials. The new, functional approach has been employed both in the simple sentence research and in the research of the complexity of the simple sentence structure. The author has examined the formation of the proverbial participles resulting from the functional displacement of the short active appositive participles and from the adaptation of the latter to the initial unit functions. Different correlations of the proverbial participles with the semantic and formal grammatical sentence structures have been considered. Also the strengthening of these sentences as of the asymmetrical constructions with the organization, which is more complicated than the formal one, has been retraced. The questions such as functional interaction, change of the structural complication, correlation of morphology and syntax, typology of the word order have been dealt with.

The key words: asymmetry, proverbial participle, semantics, the Old Ukrainian language, sentence structure, form, function.