автореферат диссертации по политологии, специальность ВАК РФ 23.00.02
диссертация на тему: Демократические процессы и религиозно-национальное возрождение в Украине

Полный текст автореферата диссертации по теме "Демократические процессы и религиозно-национальное возрождение в Украине"

рт 6 w'f*:

л - ..ріШІ^ТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН 1 1 VIUJ ^ І ПОЛІТОЛОГІЇ HAH УКРАЇНИ

' p ^ Б ^ ^

^ % l\0 Ha правах рукопису

ЛФ

^ \ ^ РУБЛЮК Оксана Василівна

ДЕМОКРАТИЧНІ ПРОЦЕСИ І РЕЛІГІЙНО-НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

23.00.02 — політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

КИЇВ — 1996

Дисертацією с рукопис ^ ' V-

Робота виконана в Інституті національних відносин і політології НАН України. .

Науковий керівник — доктор філософських наук,

професор Рибачук Микола Филимонович

Провідна організація — Київський університет імені Тараса Шевченка,

Захист відбудеться 15 жовтня 1996 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.01.67.01 в Інституті національних відносин і політології НАН України (м. Київ, вул. Кутузова, 8).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту національних відносин і політології НАН України, м. Київ, вул. Кутузова, 8 .

Автореферат розісланий 12 вересня 1996 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Ю.АЛсвенсць

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Ребкало Валерій Андрійович; кандидат політичних наук, доцент Кардош Едуард Юрійович

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Суспільні зміни, іцо відбулися внаслідок здобуття Україною свосї незалежності, зумовили якісно нову ситуацію у релігійно-національному житті. В умовах реальної демократії церква зайняла чільне місце у політичному, соціальному, духовному житті суспільства, вносить значний вклад у поширення загальнолюдських цінностей, формування морального клімату у суспільстві.

Активізація участі віруючих у процесі національного відродження розглядається церквою як одне із першочергових завдань парафіяльного духовенства та ієрархії. Причому слід відзначити не лише активність і масовість участі віруючих у соціально значущих акціях, а й різноманітність їх форм та своєрідність характеру, які істотно відрізняються від подібної активності сскулярнлх інститутів. Церква, основна частина духовенства, активно включившись у процес демократизації та гуманізації життя, намагаються стояти над мілепартшнимн баталіями, прагнучи консолідувати суспільство згідно соціальної місії церкви.

У той же час свобода і демократія кияішли невирішені питання як у державно-церковних відносинах, так і всередині самої церкви. У зв’язку з цим, релігійно-національне відродження відбувається неоднозначно, суперечливо і навіть мас хворобливі ознаки.

Ситуація, що склалася в процесі релігійно-національного відродження у міжконфесійних, міжцерковннх відносинах, вимагає закріплення і неухильного впровадження у практику рівноправ’я всіх церков, що діють в Україні, враховуючи, безперечно, національно-релігійні і культурні традиції. Демократичні процеси, що відбуваються в Україні, сприяють цьому. Проте на етапі становлення громадянського суспільства ці процеси також проходять суперечливо, що й знаходить, у свою чергу, відображення на процесах релігійно-національного відродження. Проблема набуває гостроти й тому, що у демократичних системах загострюються внутрішні суперечності між необхідністю забезпечити суспільний порядок та вимогами гарантувати людині певні права та свободи, що вимагає потребу визначення межі людської свободи. Все це,

звичайно, стосується церкви і віруючих. Ось чому вивчення механізму взаємозв’язку демократичних процесів і релігійно-національного відродження, аналіз суперечливого характеру цих процесів в умовах незалежної України з метою пошуку

з

ефективних шля л і а консолідації суспільства на засадах миру та злагоди, мас важливе наукове значення і визначає актуальність досліджуваної проблеми.

Ступінь дослідження проблем». Вивченню процесів демократизації суспільства, релігійно-національного відродження присвячено політологічні, філософсько-соціологічні, релігіезнавчі, літературно-художні дослідження. Всі вони вийшли за короткий проміжок часу і, безперечно, становлять незначну кількість. Слід відзначити праці таких дослідників, як В.Бондаренко, М.Головатий, В.Єленськнй, М.Жукалюк, В.3амлииський, Ю.Ісіченко, Ю.Калініи, Е.Кар-дош, Д.Кирилюк, А.Колодний, М.Кирюшко, П.Косуха, М.Ми-хальченко, О.Окищенко, А.Поііченко, М.Рибачук, В.Рсбкало, Ф.Рудич, М.Слюсарсико, Є.Свсрстгак, П.Тронько, В.Триполь-ський, О.Уткін, Ю.Шаповал, П.Яроцький.

Для дослідження названої проблеми чималий інтерес становлять наукові розвідки, що вміщені у книгах “Церква і національне відродження"1, “Національне відродження і релігія” , “Національні відносин» п Україні у XX ст."^, “Політичні структури та процеси в сучасній Україні ”, “Украина и Россия в новом геополитическом пространстве”5, а також у збірнику матеріалів Другого міжнародного конгресу україністів, що побачив світ згідно рішення Міжнародного

і

Дми. Цсркиа і національне шлро.чкічіші / Ііаукошіп ред. ІМіблчук М.Ф. -К.. ИЗД.-407е. ' '

2

Рибачук М.Ф., Уткін О.І., Кирюшко М.І. Національні: иідродженші і релігія. -К..І9У5. -208с.

3

Дн«.: Національні ш.шосиші и Україні V XX ст.: 36. документі» і матеріалі». -К.. 1994.-557 с. ' '

4

Див.: Політичні структура та процесі: о сучасній Україні. Політологічний аналіз.-К., 1995.-254с! ' '

5

Дни.: Украина и Россия в новом геополитическом пространстін;. Материалы "круглого стола”. - К.. 1995. - 159 с.

оргкомітету конгресу (голова — Григорій Грабович) і Національного оргкомітету (голова — Ярослав Ісасвнч). Серед них можна виділити дослідження С.Білоконя, Л.Бсрснштейна. А.Булана, С.Головашенка, С.Глушака, С.Здіорука, А.Колодного. П.Косухи, В.Ковтуна, М.Кирюшка, ЮЛсвенця, А.Макарова. Л.Нагарної, М.ГЇанчука, І.ГІаславського, А.Поіічснка, Р.Пирога, Ф.Рудпча, Л.Тупчіснка, М.Рибачука. Є.Свсрстюка, Ю.Тсрешснка, В.Ткаченка, О.Уткіна, у яких зосереджена увага на проблемах демократичних перетворень в Україні, соціально-політичних, морально-етичних, психологічних аспектах національного буття, а також на аналізі діяльності українських церков в системі соціальних чинників формування національної самосвідомості.

історичні передумови, джерела релігійно-національного відродження розкрито у ряді кандидатських та докторських дисертацій, в інших дослідженнях1. Однак слід зауважити, що проблеми релігії та церкви розглядаються у цих працях на фоні загальнополітичної ситуації лише частково.

Віддаючи належне авторам, які вивчали зазначену проблематику, необхідно мати на увазі, що у більшості згаданих досліджень відсутні спеціальні розділи або сюжети, присвячені аналізові процесу релігійно-національного відродження в умовах демократизації українського суспільства, не показано історичні витоки релігійно-національного відродження, етнографічне значення релігії у становленні українства. Спеціального аналізу потребують також фактори, що гальмують процес релігійно-національного відродження, породжують нестабільність у суспільстві.

Мета дослідження. Автор ставить перед собою завдання з’ясувати зміст і характер релігійно-національного відродження в умовах сучасних демократичних процесів п Україні. Цс зумовило потребу:

і

Див.: Г.пшська Л.Ф. Пронп національного відродження н діяльності церкви адіїептистіп сьомого дня // Відродження української національної культури. - Мелітополь, 1993. - С. 41-48; Карлош Є.ІО. Державотворчий процес п Україні і иеркіїа (політологічний аспект): Апторсф. дис. ... капя. політ, наук. -К., 1995. - 2І с.; Кудіп А.В. “Християнськимсоціалізм” : питокп. шляхи розпитку

і сучпсність: Апторсф. лис. ... канд.-філософ, наук. - К.. 1995. - 20 с.: Табачиик Д.В. Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець 20-х -50-ті роки), (сторичний та етнополітнчішй аспекти: Апторсф. дис. ... д-ра істор. наук у формі наукової доповіді. - К., 1995. - 103 с.; Шаповал Ю.І. Украяна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії (Україна як об'єкт сталінських політичних репресій): Авторсф. дис. ... д-ра істор. наук. - К., 1994. - 37 с.

— охарактеризувати соціально-політичні умови

функціонування релігії і церкви в період тогалітарпо-репре-сивного суспільства; '

— показати історичні витоки та передумови релігійно-національного відродження після відновлення незалежності України;

— простежити основні тенденції та напрями рслігніно-національного відродження і дослідити піни,и цього процесу в суспільній свідомості;

— розкритії основні аспекти вплизу демократичних перетворень на процес релігійно-національного відродження;

— здійснити аналіз впливу процесу релігійно-національного відродження на національну самосвідомість і політичну практику;

— розглянутії суперечливі і неоднозначні процеси в національно-релігійному середовищі, що визначається відповідними факторами як у сфері демократизації суспільного життя, так і в сфері релігійно-національного відродження.

Методологічна та джерелознавча база дисертації. У роботі використані загальні методологічні принципі! аналізу історико-філософської, політологічної, ролі рійно-богословської літератури. Автор використовує системний підхід, при якому демократичні процеси і релігійно-національне відродження в Україні розглядаються в цілісному суспільно-політичному тлі незалежної України. У дослідженні використані порівняльний, хронологічний методи, принципи об’єктивності, історизму, причинності, плюралістичного підходу.

. Достовірність та обгрунтованість концепцій і висновків в дисертації базується на аналізі різних за світоглядною орієнтацією праць вітчизняних і зарубіжних політологів, дослідників історії, філософії, релігієзнавства, культурології, у яких висвітлюються проблеми національно-державного розвитку України, демократизації суспільного життя, роль релігії і церкви у суспільно-політичному житті.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній зроблено спробу грунтовного аналізу взаємозв’язку демократичних процесів і релігійно-національного відродження в Україні, показано механізм цього взаємозв’язку на фоні розвитку всіх складових демократії суспільного життя і еволюції релігійно-національного життя.

На захист винесені такі основні положення дисертацій

— показано, що поняття "відродження”, яке увійшло в науковий та публіцистичний обіг, є досить умовним, оскільки його зміст зводиться не лише до реанімації раніше існуючих

форм ідеологічної, культурної, просвітницької, релігійної і т.п. спадщини, а й до якісно нових ознак і характеристик;

— доведено, що релігійно-національне відродження не с

самоціллю, воно, будучії результатом демократичних процесів, у той же час впливає на розвиток цих процесів, с

консолідуючим фактором суспільного життя;

— обгрунтовано, що релігійно-національне відродження с частиною національного відродження. Цс поняття більш вузьке, ніж національне відродження. Однак ці два поняття тісно взаємопов’язані, оскільки релігія в історичному плані тісно співіснує з національною свідомістю і самосвідомістю, звичаями, мовою, історичною пам’яттю і т.п.

— з’ясовано, що розвиток демократичних процесів і

релігійно-національне відродження в Україні с важливим фактором не лише у внутрішньому, а й у геополітичному вимірі, с важливим чинником побудопи громадянського суспільства і входження України у світові демократичні інститути;

— визначено, що релігійно-національне відродження як

складова демократичних процесів характеризується не лише церковним змістом, а й мас політичне підгрунтя. Про це свідчать, зокрема, міжконфесійні, міжцеркопні конфлікти, особливо у лоні православ’я щодо питання незалежної церкви

і здобуття автокефалії;

— показано, що розпиток демократичних процесів і

релігійно-національне відродження залежать від розстановки політичних сил. Практично всі політики використовують релігійну риторику і релігійні гасла як атрибут демократії і впливу на маси. Це — по-перше. По-друге, в умовах розвитку демократії мас місце політнзація церкви і релігійних організацій, про що свідчать прагнення УПЦ-КП і УГКЦ до утворення єдиної національної церкви і лідерства у національному житті, існування державної релігії. У той же час визначальною мас бути теза про тс, що церква не повинна ні підкорятися державі, ані підкоряти державу собі;

— розкрито положення про те, що поеднання етнічного і

конфесійного на фоні демократизації суспільного життя, в умовах піднесення націоналізму часто призводить до своєрідної форми клерикального націоналізму, його можуть використовувати з політичною метою, зокрема, релігійні партії, якщо такі можуть виникнути; .

— дано аналіз демократичних процесів у спільноті національних меншин, що мешкають в Україні, показано взаємозв’язок цих процесів з релігійним відродженням переважно однонлціональних релігій (іудаїзму, вірмено-гри-горіанської, реформатської, лютеранської церков тощо).

Практичне значення дисертації визначається придатністю її матеріалів, висновків і рекомендацій до використання ь процесі розбудови незалежної Української держави, її демократичних інститутів, політичної системи, для вдосконалення державно-церковних відносин, адекватних сучасним вимогам суспільного розвитку. Зокрема, сформульовані в дисертації положення можуть бути використані в практичній діяльності представників влади, політичних партііі, духовенства, віруючих різних конфесій для пошуку взаєморозумінні! та консолідації суспільства.

Матеріал дисертації може бути використанні! для висвітлення окремих тем в курсах з політології, рслігісзнавства, в спецкурсах, для осмислення окремих політологічних, культурологічних проблем у пропагандистській та просвітницькій роботі.

Апробація роботи. Матеріали дисертаційного

дослідження викладені автором у виступах на Всеукраїнських науково-практичних конференціях, засіданнях “круглого столу”, міжнародних симпозіумах (Львів, 1994, 1995; Київ, 1996).

Зокрема, суттєві аспекти дисертації розкриті на Міжнародній науково-практичній конференції “Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи" в Інституті національних відносин і політології НАМ України 10-11 листопада 1994 р. (м. Київ), Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” у Львівському музеї історії релігії (Львів, травень 1993, травень 1994, травень 1995 рр.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Етно-політичні та етнокультурні процеси в Україні” в Інституті національних відносин і політології НАН України 22-23 березня 1996 року (м. Київ). Окремі положення дисертації знайшли свос висвітлення у циклі телевізійних зустрічей з главами церков, що діють в Україні, у якому автор брав безпосередню участь (грудень 1994 р., лютий 1996 р.).

Крім того, матеріал дисертації використовується автором у його повсякденній роботі, у консультативній співпраці з органами влади з питань вдосконалення державно-церковних відносин, врегулювання міжконфесійних стосунків, вдосконалення демократичних процесів в Українській державі.

Структура роботи. Послідовність викладу матеріалу

та структура дисертації обумовлені характером поставлених питань та логікою висвітлення проблеми, основною метою і завданням дослідження. У зв’язку з цим дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ііступі обгрунтовується актуальність теми, показано ступінь наукової розробки проблеми, визначено методологічні основи дослідження, мсту і завдання дисертації, сформульовано положення, які виносяться на захист і містять елементи новизни, розкривається теоретичне і практичне значення роботи, відображена апробація результатів дослідження.

У першому розділі дисертації “Історичні передумови релігійно-національного відродження” висвітлюється становище релігії та церкви в контексті суспільно-політичної, ідеологічної ситуації п країні.

Ця ситуація визначалася тим, шо у період репресивно-тоталітарного суспільства до рангу державної ідеології було зведено світоглядний принцип “буття визначає свідомість”. Цей принцип закріпив у суспільній свідомості і практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою діяльності, тоді як нематеріальна сфера — культура, освіта, мистецтво і т.д. були відсунуті на другорядне місце. Ясна річ, що релігія як форма суспільної свідомості у даному разі не лише ігнорувалася, а й піддавалася нищівній критиці.

Однак розпиток суспільства, формування його структурно-функціональних особливостей не визначається однозначно матеріальними умовами, людське “я" не с чисто матеріальним явищем. Вони органічно пов’язані з образом духовного світу народу, хоча цей зв’язок не с безпосереднім. Досвід людства свідчить, що без культури, релігії як духовного каркасу суспільства, єдності духовної та матеріальної основ діяльності, будь-які соціальні механізми прискорення суспільного прогресу, демократичні зміни перетворюються на природні механізми їх гальмування і руйнування. Демократія, громадянське суспільство, правова соціальна держава можливі тоді, коли поруч з вирішенням соціально-економічних проблем буде йти процес формування культури у відносинах між громадянами, державою та особою, людиною і природою. Необхідно формувати новий духовно-матеріальний імператив в суспільстві — світорозуміння, який передбачав би також вільний розвиток релігійних поглядів.

Автор доходить висновку, що при соціалізмі певну прихильність державної влади мала Руська православна церква, екзархат якої діяв в Україні і ієрархи якої співпрацювали з керівництвом Комуністичної партії і структурами тодішньої влади. Українська автокефальна православна церква і Українська греко-католицька церква, деякі протс-

стантські церкви були тотально знищені або ж заборонені, свящскослужителі церков піддані жорстоким репресіям у тюрмах і концтаборах.

Так, лише протягом 1921-1923 рр. було знищено 2691 представника білого духовенства і 5409 ченців і черниць1. На XII з’їзді РКП(б) Г.Зінов’св заявив, що партійно-державне керівництво й надалі буде проводити репресивну політику щодо опозиційного духовенства. Аналіз тогочасних державних документів і періодики показує, що визначальним у стосунках між державою і церквою була повна відсутність демократичних норм і засад у суспільстві. Засобом досягнення будь-яких цілей вважалося насильство. Щодо цього були й теоретичні викладки керівників більшовицької партії. В.¡.Ленін, наприклад, наго-лошував:”Рсволюційна диктатура пролетаріату с влада, завойована і підтримувана насильством пролетаріату над буржуазією, влада, не зв’язана ніякими законами" . Безумовно, для панування насильства як соціальної норми та ідеологічного гасла були необхідні певні джерельні постулати. Ними став класовий підхід, застосування якого вписало чимало кривавих сторінок у вітчизняну історію. Надмірна увага до питань класового розшарування, нсзгасаюча ворожнеча все більше розпалювали сторони, кожна з яких боронила спою правду, причому не лише у роки громадянської війн», а й пізніше, коли пануючі позиції зайняв червоний терор, якому знайшли виправдання так званою “революційною доцільністю".

ХХН Всеросійська конференцій РКП(б) у 1922 р. прийняла спеціальну ухвалу: “Репресії, які неминуче не досягають мсти, будучи спрямовані проти класу, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти -нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріатом, позиції. Однак партійні організації повинні твердо пам’ятати, що тільки у поєднанні

з усіма іншими зазначеними вище заходами репресії досягатимуть мети" .

Репресії таїли у собі небезпеку фізичного винищення людей, позбавлення права на працю, навчання “за політичними мотивами", створення у країні жахливої моральної атмосфери.

і

КонстятвіовД. Гоїтмояиеркооь.-Нью-Йорк, 1967.-С. 12.

2

Ленін О.і. Пролетарська революція і ренегат Катгськіиі // Повне аібр. те. -Т.а7.-С. 234.

З

КШ’С п резолюціях... - К.: Подітнидап України, 1979. - С.379-380.

Наприкінці 20-х, у 30-х роках все цс негативно позначилося на загальному соціально-економічному, духовному розвитку країни. Зникли об’єктивні передумови для виникнення політичної опозиції, у ні» запанувала жадана ідеологічна одноманітність. Таким чином, підсумовуючи сказане, можна сформолювати загальні причини непримиренності до інакомислення. Дисертант зводить їх до трьох: 1) класовий підхід до оцінки явищ духовного життя, який набував крайніх форм; 2) пріоритетне становище ідеології порівняно з політикою, яка перетворилась у знаряддя політичних баталій; 3) ідеологічна одноманітність та постійний пошук ідейних супротивників, створення міфів, покликаних живити ілюзію “ідейної боротьби” як прояву класової непримиренності.

На цьому фоні велася антирелігійна, антицеркопна кампанія, яка мала тотальний характер і яка визначалася спрощеним розумінням поняття “культура", оцінкою релігії як “роду духовної сивухи” (В.ІЛсмін).

Автор звертас увагу на тс, що становлення відносин між церквою і соціалістичною державою у науковій літературі визначається кількома етапами: конфронтації, нейтралітету, лояльності і, нарешті, співробітництва, закріпленого рішенням Помісного собору 1971 року. На думку дисертанта, така періодизація с дещо спрощеною, вона не врахопус особливостей конкретної історичної ситуації, які визначали відносини між церквою і соціалістичною державою. А ці підносний в кожний період хоча і мали свої особливості, проте запільна лінія подолання релігії була несхитною, нона лише уточнювалася. Цс був не відхід від позиції, а її корегування.

Суть репресивної політики стосовно усіх конфесій залишалась однаковою, проте у формі реалізації були помітні значні відмінності. Якшо розправи з духовенством православної церкви тихонівської орієнтації та української автокефальної православної церкви, української греко-католицької церкви здійснювалися переважно у вигляді сфабрикованих гучних судових процесів і супроводжувалися пропагандистськими заходами, то стосовно інших церков застосовувалися, в основному, завуальовані масові антицерковні заходи {вилучення церковного майна та культових цінностей, закриття під будь-яким приводом культових споруд, руйнування історичних релігійних пам’яток і т.п.). В середовищі духовенства цих церков репресії мали майже виключно дифузний (вибірковий) характер, оскільки було занадто підозрілим, здійснюючи диктатуру, плодити у середовищі духовенства та віруючих нескінченну кількість ворогів, а тим більше Борожих церковних “організацій”, “центрів”, “об’єднань”, “кубел”, “гнізд” тощо.

У середині 50-х років політика стосочно культових споруд обмежувалася порівняно нечисленними вилученнями т;і твердою відмовою передати релігійним об’єднанням будинки, які були раніше у них підібрані.

Дещо пізніше, а саме в кінці 50-х років, коли в країні почав утверджуватися політичний та ідеологічний волюнтаризм, антицерковна кампанія набувас нових форм, які засвідчують охолодження взаємин між церквою та державою. Якщо у 1957 році релігійні організації втратили у 6 областях 10 споруд, то вже у 1958 році в цілому по Україні ці втрати становили 64 споруди.

Кампанія по закриттю цих споруд розтяглася на кілька років. Але розпочате в 1958 році масове вилучення культових споруд та їх закриття у 1959 році набуло ще більшого розмаху, їхня кількість зросла до 262, тобто в А рази більше, ніж за попередній рік.

Незважаючи на такі заходи з боку держави, релігія не вмирала, миряни продовжували вести місіонерську роботу, залучаючи людей до церкви, про що свідчать і радянські атеїстичні джерела, і духовенство. У той же час, існування релігії не вписувалося у схему побудови комуністичного суспільства, у якому не повинно було бути церкви. Після XX! з’їзду КПРС у 1959 році в ЦК пвртії було прийнято спеціальне рішення “в основному” вирішити долю церкви в роки виконання семирічного плану соціального і економічного розвитку. Радикальні шляхи подолання релігії випливали також з рішень ХХІІ з’їзду КПРС, що відбувся у жовтні 1961 року. •

Однак високий рівень національної свідомості був тісю силою, яка в умовах тотального одержавленого суспільства чинила опір антирелігійному остракізму. В цих умовах в Україні діяли підпільні видавництва н друкарні, видавалася література, що містила не лише матеріали про релігійно-церковне життя, а й гострі суспільно-політичні заяви. Релігійні дисиденти підтримують зв’язки з правозахисним рухом, здобувають прихильність закордонних центрів, які гостро критикують радянську політику щодо релігії та церкви.

Широкого розмаху набувають нелегальні форми релігійної свідомості. Мова йде про віруючих-баптистів, більшість п’ятидесятників, свідків Єгови, прихильників східних не-омістичних .культів. Ці віруючі зазнавали всіляких переслідувань, і саме це викликало у них супротив до офіційного режиму, вони виявили крайні форми фанатизму і ворожнечі до суспільства.

Дисертант приходить до висновку, що відсутність демократичних свобод у будь-якій сфері, у тому числі в царині

релігії, створювала передумови для національно-визвольного руху, релігійно-національного відродження. Автор погоджується з точкою зору вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема, професора Макмастсрського університету (Гамільтон, Онтаріо) Петра Потічного, шо початкп громадянського суспільства в Україні бачимо навіть за тоталітарної системи. Очевидно, заупажус пін, що в тодіїиній ситуації не існувало повністю організованих груп чи партій, хоча, скажімо, у випадку Української греко-католицької церкви, що діяла як нелегальна організація, але в досить прозорий спосіб, навіть це застереження треба модифікувати. Решта організації! іншодумців (крім революційно-підпільних, майже цілковито розгромлених на початку 50-х років), незважаючи иа постійний шантаж і переслідування, намагалися діяти відкрито. У цьому вони різняться від опозиційних груп у західних диктаторських системах, які на відкриті дії гак і не спромоглися.

Аналіз джерел та літератури, який здійснив дисертант, свідчить, що деякі зміни в державно-церковних відносинах відбулися після падіння Хрущова, що дало змогу західним спостерігачам констатувати так звану “иостхрушовську відлигу”, а науковцям характеризувати цей період як лояльний у стосунках між державою і церквою. У публікаціях періодичної преси, в літературі з’явилися навіть висловлювання про крах виснажливої кампанії “побудови суспільства без релігії”. У цей період почалася реєстрація баптистських об’єднань, вперше за багато років дістали можливість автономно, поза Союзом ЄХБ, створювати свої громади п’ятидесятники.

Однак незаперечним с висновок, що витоки, характер і настілки жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС об’єктивно не зумовили процесів демократизації у суспільстві, хоча, на перший погляд, у ньому відбувалися певні зміни ("косигінська реформа", скасування безглуздого розподілу обкомів партії за галузевим принципом, розпуск раднаргоспів, -припинення необміркованих та суб’єктивістських новацій).

Анти волюнтаристська і протисуб’сктивістська риторика виявилася, як засвідчила практика, ідеологічною тріскотнею. Хоча кампанія переслідування церкви припинилась, проте закриті раніше церкви знову не відкривалися. Релігійно-національне відродження розпочалося лише після отримання Україною своєї незалежность у 1991 році.

У другому розділі “Релігійно-національне відродження в Україні — закономірність суспільного розвитку” автор аналізує суспільно-політичні процеси в Україні в період піднесення національно-визвольного руху, що припадає на

ІЗ

початок 90-х років, руйнації політичних структур то-

талітарного Союзу, повного розвалу могутнього центральнодержавного феномена, що -«тало основою національно-

релігійного відродження. У цей період особливої активності на Україні набувас суспільно-політичне життя, визначальною прикметою якого стало дальше піднесення демократизації

українського суспільства. Посилюються суспільні рухи різних соціальних неформальних об’єднань, чисельність яких в серпні 1991 року зросла до 140, і з яких 132 офіційно були

зареєстровані Міністерством юстиції України. Діяло загалом 150 національно-культурних товариств, очолюваних обраною спеціальною Радою, що вели корисну роботу серед етнічних груп національних меншин. Далі пожвавлюється нвціонально-демократичний рух. Поряд з групами “зелених” в Україні створюються політичні клуби, просвітницько-українознавчі організації (у Львові — "Товариство Лева”, у Києві — клуб "Спадщина”). їх діяльність виходила за межі суто просвітницької. Восени 1987 року у Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК), діяльність якого була спрямована на критику існуючої системи та національної політики центру.

Національно-демократичні процеси посилюються піст я прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. В цих умовах відбувалася політична й світоглядна еволюція поглядів у суспільстві, наростання у ньому демократичних процесів. Протягом квітня-грудня 1990 р. відбулися установчі з’їзди УХДП, УРП, соціал-демократів, селянських демократів, ПДВУ, ДсмПУ. Відбувався активний процес радикалізації Руху. Відроджуються національні традиції українського народу, його героїчна історія, поширюються історичні знання.

Важливою подією стало прийняття Верховною Радою України спеціального закону про Українську мову, надання їй державного статусу та перехід на ведення на ній з 1 січня 1991 р. документації всіма держустановами, підприємствами, організаціями. Запроваджено викладання українською мовою учбових дисциплін у вузах, середніх спеціальних учбових закладах, профтехучилищах та школах.

Загальні процеси демократизації суспільного життя суттєво вплинули на релігійно-національне відродження. У лютому

1989 р. група активістів утворила Комітет по відродженню Української автокефальної православної церкви, а 5-6 червня

1990 р. у Києві відбувся перший Всеукраїнський Собор УАПЦ. На Соборі було прийнято Статут УАПЦ, визначено програму відновлення діяльності монастирів і духовних навчальних закладів, розширення видавничої діяльності. В цілому Статут

УЛПЦ в багатьох своїх положеннях тотожний аналогічним документам УАГТЦ, що були вироблені у 20-ті роки.

Автор вважає, що автокефальний рух і формування своєрідної релігійної ідеології пов’язані з “ідеологічним вакуумом" суспільства, що утворилося із завершенням комуністичної доби. Цей рух, мстою якого с відродження національної церкви і захист нею української національної ідеї і державності, викликаний також рядом психологічних чинників. Що стосується масової психології, то, на думку дисертанта, цілком природним с бажання людей зайнятися нарешті "приватизацією” власної свідомості, яка зазнавала інтенсивної атеїстичної ідеологічної обробки за часів побудови, розвитку й застою соціалістичного суспільства. У 1989-1990 рр. церква вступає в принципово новий етап своєї суспільної діяльності: релігійні діячі беруть участь у передвиборних кампаніях і обираються в Ради різних рівнів. У своїх програмах рнлігійні діячі заявляють про наміри зосередитися в першу чергу на проблемах екології духу, вдосконалення моральних основ суспільства, гармонізації міжцерковних відносин, відновлення матеріальних і духовних пам’ятників культури.

Паралельно з активізацією соціальної діяльності церкви аинамічно розвивається весь її релігійно-інституціональний комплекс. Одночасно з відродженням УАПЦ, помітною подією в духовному житті церкви, віруючих України став помісний Собор Української православної церкви, який відбувся в кінці жовтня — на початку листопада 1991 р., тобто після проголошення Верховною Радою незалежності України. В незалежній державі повинна бути й незалежна церква — такий основний лейтмотив Собору.

Не дивлячись на гострі колізії в українському православ’ї, процеси демократизації в країні істотно впливали на релігійно-національне відродження нз всіх рівнях церковної організації. Цьому сприяло прийняття 24 квітня 1991 р. парламентом України Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, а також змін і доповнень до цього закону, а також до Цивільно-Процесуального кодексу, що стосуються реалізації закону у спірних ситуаціях. Ця законодавча бази відкрила свободу релігійного волевиявлення громадян, надала ряд суттєвих пріоритетів релігійним організаціям, служителям пященичого сану, семінаристам, сприяла поверненню грома-аам віруючих конфіскованих храмів і церковного майна. Розпочалася масова реєстрація нових об’єднань віруючих, іначно виросла кількість монастирів, розширилася підготовка кадрів священо- і церковнослужителів, господарська і видавнича діяльність. Загальна релігійна картина досить промовиста. На 1 січня 1995 р. офіційно діяло майже 16,5 тисячі релігійних

і*

громад, 67 конфесій, напрямів і толків. У їх власності або ж користуванні знаходиться Ю 752 культові споруди. В Україні

— 184 монастирі, 60 духовних навчальних закладів, 64 періодичних видання.

Крім того, в Україні діють релігійні інституції, існування яких було прямо або опосередковано заборонено законом. Наприклад, місійно-свангелізаторська праця переслідувалась, організація недільних шкіл загрожувала ув’язненням. Вже станом на І січня і995 р. в Україні діяло 94 місії, 23 братства,

4 529 недільних шкіл та пунктів катехізації.

Отже, спостерігаємо тенденцію кількісного росту релігійних громад, відновлення церковної архітектоніки (відтворення єпархій, відродження релігійних центрів і т.ін.), складових її інфраструктури (духовних навчальних закладів, власних засобів масової інформації, виробничих потужностей для задоволення найрізноманітніших потреб), подальшої диференціації релігійного середовища за ознакою віровизнання.

Така релігійно-інституційна мережа дозволяє дисертантові робити висновок про екстенсивний1 етап релігійно-національного відродження, хоча, на думку дисертанта, цей етап далеко не завершений.

У той же час кількісні характеристики не можуть дати повного уявлення про переміни, які відбулися а церкві. На основі проведеного аналізу дисертант робить висновок про глибокі якісні перетворення в діяльності різних структурних підрозділів. За короткий період значно активізувалося життя низової основи церкви — приходу, який стас центром релігійної і суспільно значимої діяльності, псрестас бути •сферою впливу лише ієрархії та богословів. Характерно, що соціально-політична активність віруючих за багатьма параметрами навіть вища, ніж у “секулярних осіб”, і часто реалізується у рамках релігійної громади або під її патронатом.

Дисертант розглядає окремі проблеми, пов’язані з труднощами релігійно-національного відродження. Ці труднощі зумовлені, з одного боку, суперечливими процесами демократичних перетворень в Україні, які відбуваються нерівномірно, з неоднозначними результатами, а з другого — з недоліками у законодавчому визначенні соціально-правового становища церкви. Ці дві проблеми взаємопов’язані. Значне поширення отримав відвертий егоїзм — індивідуальний, груповий,

і

Екстеїісмйкий - під лат. ехіегитії - розширений. пов'язаний із збільшенням, поширенням, кіліжіс.тми (з не якісними) змінами,

національнії!!. Розвиваються рсгіоналізм і сепаратизм, які руйнують ЄДИНИЙ еконсмічніїіі і духовніш простір республіки.

За розмірковуваннями про демократію приховує свої амбіції, а іноді і відверто корисливі інтереси, чимало нових політичних діячів.

Вони не сприяють виведенню суспільства з кризи, а іноді свїми непродуманими акціями навіть поглиблюють історичну драму перехідного періоду.

Потужним соціально-психологічним фактором стас втрата народом ідеологічних, духовних орієнтирів, шо призводить до двох однаково загрозливих явищ. Перше — втрата будь-якого інтересу до політики, до всього, іцо не мас прямого відношення до насущних життєвих питань. Друге — радикалізація буденної свідомості і політичної поведінки, зростання популярності крайніх лівих або ж крайніх правих поглядів та ідей.

Значна частина трудящих, бюджетних працівників, низь-кооплачувана частина інтелігенції і деякі інші категорії не готові до підтримки дійсно демократичної тенденції суспільного розвитку. Частина з них — в силу так званого “радянського" менталітету, уявлень, що склалися, інші ■— розчарувавшись в "демократично" розмальованій пропаганді лідерів нових партііі і рухів; треті — під впливом відверто екстремістських угруповань.

Інша проблема, на думку дисертанта, пов’язана з тим, що законодавчо не забезпечена рівноправність релігійних організацій різних конфесій перед законом, не закріплені права релігійних організацій як суб’єктів цивільно-правових, адміністративних, фінансових та інших відносин. Законодавчі акти щодо слободи релігії, совісті мають бути вільними від поділу віросповідних напрямів на традиційні і нетрадиційні, такі, що підпорядковані зарубіжним релігійним центрам і такі, що мають свій центр у конкретній країні. Об’єктами, що потребують постійної уваги і підтримки держави, мають бути стноконфссіііні спільноти та конфесійні меншини. Особливо гострою с проблема вдосконалення законодавчого врегулювання майнових прав релігійних організацій, оскільки на основі чинного законодавства ці питання вирішуються незадовільно.

Важливою с проблема деполітизації релігійного питання, законодавча заборона будь-яких спроб інструментального використання церкви політичними партіями, громадськими організаціями в досягненні певних політичних цілей. Державна політика в означеній царині має бути спрямована на створення всебічних можливостей для здійснення церквою, релігійними організаціями історично і сутнісно притаманної їм міси. Дійовою і послідовною мас бути підтримка владними струк-

турами всіх аспектів суспільної, соціокультурної, соціально-психологічної діяльності релігійних організацій.

Ситуація у церкві характеризується рядом внутрішніх проблем, які стоять на перешкоді релігійно-національного відродження. Далеко ке всі вони можуть бути вирішені в результаті демократичних перетворень, нормалізації державно-церковних відносин. Мова йде, зокрема, про міжцерковні, міжконфесійні суперечки між різними гілками православ’я, а також між послідовниками православ’я і греко-католицизму. Це те раз підтверджус, що протягом десятиліть церква розвивалась не за іманентно притаманними їй законами, а відчувала досить міцний зовнішній тиск, що призвело до досить хворобливих нашарувань у її обрисах, і які ще досить тривалий час можуть зберігатися. Крім того, церковна іерархія названих конфесій не бажас рахуватися з реаліями життя, з пріоритетами у віросповідних симпатіях населення, що історично склалися.

В дисертації відзначається, що розв’язання складного вузла міжконфесійних протиріч лежить лише на шляху повної відмови релігійних організацій від амбіційних планів

витіснення інших вірувань, переслідування своїх корпоративних інтересів. Активізація конструктивного діалогу між ними можлива лише за умови відмови від крайностей і упередженості в оцінці діяльності опонентів у минулому і НИНІ, визнання їх життсвих інтересів у тому чи іншому регіоні. Релігійним діячам і представникам суспільно-політичних організацій, які підтримують ту чи іншу церкву, слід прагнути

до такої моделі взаємовідносин між ними, яка існус у

цивілізованому світі і характеризується співіснуванням різних релігійних течій на певній території і складною конфігурацією юрисдикції різних релігійних організацій. Приміром, що стосується протистояння православних та греко-католиків, однаково відданих національній ідеї, необхідно прийняти

концепцію віросповідного дуалізму, що історично визначився. Животворною ідеєю, яка може спрацювати на користь національного і духовного відродження в Україні, може стати ідея.українського екуменізму, яка знаходить підтримку як у церковних колах, так і серед широкої української громадськості. Крім того, слід зважати на те, що в сучасній Україні консолідувати народ на релігійному грунті неможливо. Більше того, намагання згуртувати його в такий спосіб призводить до подальших розкатів, ворожнечі. Для країни нині характерна не релігійна інтеграція, а конфесійне розшарування, множення конфесій. У зв’язку з цим обережно слід ставитися до ідеї єдиної національної церкви, оскільки в Україні проживає багато православних росіян, які, за традицією, підтримують

Московську патріархію, певна частина молдаван, очепндмо, оріситусться на Румунську патріархію, а болгар — на Болгарську. Світовий досвід переконує, що досягнення згуртованості принципово неможливе на шляхах формування ідентичності — політичної, національної, конфесійної. Цеіі процес надто складний і потребує, щонайперше, суспільної згоди всіх, у тому числі наявних п Україні церков.

Дисертаційна робота завершується циспоїжами щодо напрямків подальшого дослідження проблеми, а також пропозиціями, реалізація яких сприятиме гуманітаризації державної політики щодо релігії, церкви та віруючих, розвитку духоп-ності українського народу, його соціально-політичних устоїв.

Основні положення дисертації викладені автором в таких публікаціях:

1. Новейшее мифотворчество и проблемы интеграции общества // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. (Міжнародна науково-практична конференція 10-11 листопада 1995 р.). — К., 1995. — 0.3 др. арк. (у співавторстві).

2. Демократизація суспільного життя як фактор релігійно-національного відродження // Історія релігііі в Україні. (Матеріали V Міжнародного круглого столу 3-5 травня 1995 р.). — Львів, 1995. — 0,3 др. арк.

3. Єдина національна церква в Україні: етнополітолегічшні аспект// Матеріали Міжнародної науког.о-практичної конференції •‘Проблеми міжетнічних відносин в Україні: внутрішні та зовнішні аспекти”. — К., 1996. — 0,3 др. арк.

4. Демократія і церковно-державні відносини // історія релігій в Україні.(Матеріали VI Міжнародного круглого столу 3-8 травня 1996 р.). — Львів, 1996. — 0,3 др. арк.

5. Ідея української державності п діяльності Петра Могили

// Історія релігій в Україні. (Матеріали VI Міжнародного круглого столу 3-8 травня 1996 р.). — Львів, 1996. — 0,3 др. арк. .

РЕЗЮМЕ

Рублкж О.В. Демократические процессы її религиозно-национальное возрождение в Украине.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 — политические институты и процессы.

— Институт национальных отношений и политологии НАН Украины. — Киев, І996 г.

В диссертации рассматриваются покроем нзаимоснизи демократических процессов и религиозно-национального возрождения а Украине. Раскрыто содержание и характер религиозно-национального возрождения в условиях современных демократических процессов, охарактеризованы социально-политические условия функционирования религии и церкви в период тоталитарно-репрессивного общества и в условиях независимости Украинского государства.

Ключові слова : демократизація, політика, церква, державотворення, національне відродження, релігійно-національне відродженій!, національна свідомість, політична свідомість, релігійна свідомість, українськії!! екуменізм.

Rublyuk O.V. Democratic processes and religious-national renaissance in Ukraine.

The dessertation for a college degree of (he candidate of the political sciences on the speciality 23.00.02 — political institutions and processes.

The Institute of the National Relations and Politologv of the National Academy of Sciences of Ukraine. — Kiev, 1996.

This dissertation deals with the questions of the interconnection of the democratic processes with the religious-national renaissance in Ukraine. It exposes the content and the character of the religious-national renaissance in the conditions of current democratic processes, characterizes the social-political conditions of the functioning of the religion and church in I he period of the totalitarian-repressive society and in the conditions of the independence of the Ukrainian stale.

riuniicaiio .no .ipvKy 06.09.96. «Popsinr 60/84 1/16. JlpyK <«(k. Tit paw 100 CK3.

IBLt “Oioii'«iiCbKnfl Aiiuior", 1996.