автореферат диссертации по социологии, специальность ВАК РФ 22.00.01
диссертация на тему: Детерминация социологического познания (мировоззренческий и теоретико-методологический аспекты)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Детерминация социологического познания (мировоззренческий и теоретико-методологический аспекты)"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ

Р Г 5 ОД

На правах рукопису

1 5 ДЕК 1936

СУДАКОВ Володимир Івановнч

ДЕТЕРМІНАЦІЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ

(світоглядний і теоретико-методологічшш аспекти) Спеціальність 22.00.01 — теорія та історія соціології

. АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

Київ — 199С

Дисертація є рукописом

Работа викопана на кафедрі философії факультету права і соціології Дніпропетровського державного університету.

Науковий консультант - Таичер Віктор Володимирович, доктор

філософських наук.

Провідна організація: кафедра історії та теорії соціології факультету соціології та психології Київського національного університету і м. Т.Г.Шевченка.

Офіційні опоненти:

Бойченко Іван Васильович - доктор філософських наук,

професор;

Костенко баталія Вікторівна - доктор соціологічних наук; Рижко Володимир Антонович - доктор філософських наук,

. професор

Захист відбудеться “ р. о 10 годині на засіданні

Спеціалізованої ради Д.ОТ.08.01 по захисту дисертаційна здобу п я наукового ступеня доктора соціологічних наук при Інституті соціології НАН України за адресою 252021, Київ-21, вул. Шовковична, 12.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту соціології НАН України.

Автореферат розіслано ________”_______/ 1996 р.

Вчений секретар Спеціалізованої

вченої ради Д.01.08.01 ,у // .

кандидат філософських наук О.І.Вишняк

Актуальність та ступінь спрацьованості теми. На сучасному етапі розвитку вітчизняної та світової соціологічної науки все більш нагальнішою стає потреба в спеціалізованих дослідженнях її світогяядно-епістемологічних проблем трансформації нормативних основ, програмово-тематичної спрямо-ванності. Конструктивна розробка даних проблем безпосередньо залежить від розуміння специфіки світоглядних, теоретико-методологічних та логіко-гносеологічних детермінант науково-пізнавальної діяльності в соціології.

В кінці XX століття стало очевидним, що найбільш суттєвими стимулами, що- детермінують процеси трансформації теоретико-методологічних основ соціології, виступають фундаментальні протиріччя між технологічними і “людськими” компонентами сучасного цивілізаційного процесу. Сама поява глобальних протиріч людства та усвідомлення реальних труднощів їх оптимального практичного розв’язання зосередили увагу вчених на цілому ряді кардинальних світоглядних, теоретико-методологічних і логіко-гносеологічних питань соціологічного пізнання. Чи існують загальні для всіх людських суспільств закони і моделі розвитку, або кожне суспільство чи окреме культурно-цивілізаційне співтовариство прямують по шляху історичних змін виключно власними стежками? Яка природа міжсоціетальних і міжцивілізаційшгх зв’язків? Як можливе саме суспільне життя? Чи припустиме зараз розуміння суспільства як “органічного цілого”, як певного системного утворення? В якій мірі є можливим ро-'тіядатія категоріального апарату сучасної соціології як надійного засобу пізнання і розуміння змісту соціальних процесів кінця XX століття?

Дискусії з цих питань знаходяться в центрі уваги всесвітних соціологічних і філософських конгресів, міжнародних та національних конференцій. Однак, спроби узагальнити підсумки таких дискусій

пов’язані з цілою низкою труднощів з причин різнохарактерних конста-тацій “теоретичної анархії”, “кризи теоретико-методологічних основ”, тверджень про необхідність "зміни парадигм”, "перегляду

епістемологічних коренів” соціологічної науки, врешті, заяв, які закликають відмовитися від самої ідеї подальшого розвитку соціології, зосередивши головну увагу на створенні якісно нових мультидис-

циплінарних наукових напрямків. Тому не випадково чимало відомих фахівців виключно обставиною плюралізма підходів і позицій щодо визначення теоретико-методологічного статусу соціології пояснюють причини вкрай низького рівня наукової розробки проблем світоглядної, теоретико-методологічної і логіко-гносеологічної детермінації соціологічного пізнання, зміст котрих безпосередньо формує уявлення про

сучасний дисциплінарний образ соціологічної науки і специфіку

• ■ дослідницького процесу в соціології.

Враховуючи, що в такому висновку с певна доля істини,все ж таки більш доречним було б робити акцент на визначенні стимулів конегрук-тивної розробки даних проблем. У цьому зв'язку принципово важливим с, на жаль, ще не досить поширене серед соціологів переконання в тому, що для того, щоб соціологічна наука змогла внести дісішй вклад в науковий пошук шляхів, що забезпечують саме виживання людства, її концептуальний апарат повинен бути досить “ чутливим” до фундаментальних протиріч цивілізованого співіснування людей, засобів їх адаптації до оточуючого природного середовища, до загальних і специфічних реалій “життєвого світу” окремих особистостей.

Такий погляд на загальну перспективу розвитку соціології базується на врахуванні глибинних якісних зрушень в розумінні самого образу науки. Роботи Дж.Агассі, Т. Куна, М.Полані, К.Поппера, ' ІЛакатоса, С.Тулміна, П.Фейерабенда, Дж.Холтона, незважаючи на гостру дискусійність висунутих ідей, засвідчили про можливість нового переосмислення багатьох традиційних епістемологічних проблем завдя-

кіі запропонованим способам реалізації фундаментальної настанов« на поглиблене дослідження процесів формування наукового знання, закономірностей його розвитку. Саме тому визначальним чинником сучасного образу науки є та принципова обставина, що науково-пізнавальна діяльність завжди здійснюється в системі певних дисциплінарних когнітивних координат, зміст яких детермінується "картинами світу", “парадигмами”, “стилями мислення”, “дослідницькими програмами”, “темами”.

Критичний аналіз концепцій західної філософії науки, проведений в 70-90-і роки, зафіксував у них ряд недоліків. В досліжденнях А.М.Антонова, Б.С.Грязнова, П.В.Копціца, С.Б.Крнмського, В.О.Лек-торского, М.К.Мамардашвілі, А.Л.Нікіфорова, О.В.Паніна, В.М.Садов-ського, О.С.Токовенко, В.С.Швирьова було доведено, що найбільш суттєві вади “динамічного підходу” західних теоретиків полягають у висунутих ними способах вирішення проблеми спадкоємності наукового знання.

В працях Я.Ф.Аскіна, М.С.Козлової, В.В.Лапіцького, М.Л.Лез-гіної, Є.А.Мамчур, Л.О.Мікєшиної, Н.В.Мотрошилової, Є.П.Нікітіна,

А.А.Пєчонкіна, В.А.Рижка, В.Г.Федотової та ін. був зроблений акцент на необхідності більш детального врахування реальної множинності типів та форм детермінації наукового пізнання, що має особливе значення при здійсненні процедур обгрунтовування знань, В роботах М.С.Бургіна, В.О.Звіглянича, В.І.Кузнецова, В.І.Мєтлова, А.П.Огурцо-ва, М.В.Поповича, А.І.Ракітова, В.С.Стьопіна Б.Г.Юдіна конкретизовано позицію, згідно з якою важливими стимулами росту наукового знання є ідеали і норми, регулюючі пізнавальний процес в науці. Але за- • раз, коли наука стала визначальним стимулом розвитку продуктивних сил, ці ідеали і норми виступають суттєвими чинниками суспільної

4 '

практики, що інтегрально відображують її глибинні тенденції. При такому розумінні актуальним стає пошук' рішення кардинальної загальнонауко-

воГ проблеми: в якій мірі обЧкіїшні влаапвосіі досліджуваної о об'скіу детермінуюіь процес ііоіо пітнаїнія, яким чином наукове мислення н своїх світоглядних, іеорстико-меїодологічних І ЛОІ ІКО-І ІІОССОЛОІІМНІІЧ параметрах насіроюпься на цю деіермінаїїію і які при ньому масииаои впливу конкретних соціокульїурних умов?

Однак, науковцями недостатньо аналітувалась і а обсіавима. що н історико-меїодологічнін концепції науки синонімом "науки" нпсіумаїо прнродннчонаукове ішиши. Тому класшка ііриродішчомаукоиому пішаннм нас пшона "нее про ооЧкі" паїдну цю концепцію \ “стандаргною" моделлю науки. Іншим шкільним норчаїпвннм чиніїнком < шімоіа максимальної перевірки і докаїу "науковоси" положень, які лежать в основі ііїї чи іншої наукової іеорії. Чому не важко помітити явні зусилля відокремиш “дисциплінарні маїрнці" /Т.Куи/. "жорсткі ядра” /І.Лакаюс/, "принципи природною порядку" /С.Тулмін/, "пакісні івердження" /П.Фей<раоенд/ під "ненаукових" ме-іафіїичних положень. При *'яс> намні деіерміиуючої о с і а і > с> іакот роду положень внніасться. що "меіафіїнка < снціпікою для пачки", оскільки і її допомогою формукиься "парадні чалый", "с цільові-,' “програмні" координат наукрво-пішавалміої лія.іьносіі, які слід рої-глядатн як вихідні припущення і передумови наукової о ро іу міини.

Але стосовно соціології ( не зовсім віриим ВІДНОСНІЙ НІ КОІНІІИВНІ координати виключно до передумов них чііііішків науконо-піїнаналміої діяльності. Адже в такому випадку оільиіісіь дисциплінарних фундаментальних проблем досліджується юловннм чином в аспекіі

співвідношення соціолог ії і філософії /соціальної філософії/, що, як показав час, суттєво стримує продукіивпу роїробку пиіаііь коїиіспіуалііанії соціологічної теорії. Історнко-соціолої їчниіі маїеріал, якиіі сіосуг іься генези соціології, дас достатньо підстав для аріумеиіації дещо іншоі позиції, згідно з якою парадигмальні, стильові іа прої рампі проекції < непросто чинниками передумовного порядку, а “внутрішніми" де-

іерчіїточнми мочані імами концептуально-теоретичної організації соїііолої ічііоіо знання, які, власне, і постають базою лля формулювання узагальнюючих мегаїеоретичннх положень, то індексують копіітивниГі статус соціології. До їх числа перш та псе належать висновки про пред-меі, сірукіуру іа функції соціологічної науки. Відомо, що саме ці пи-іання н силу свого вагомого світоглядного змісту с особливо значущими як для філософського аналізу, іак і для вирішення суто дісциплінарних учбово-педагогічних завдань. Однак, слід зрозуміти, що дані питання досип, неоднозначно пов'язані з фундаментальними регулятивними нормами пізнавальною процесу, які відносяться до програмово-темапічного простру соціології. Тому вони можуть і не здійснювати безпосередній вплив на самі технології дослідницьких процесів, пов'язаних з добуванням емпіричних наукових даних.

Крім цього, слід враховувати, що з самого початку свого виникнення соціолоіія ніколи не була єдиною наукою у тому сенсі, як це може бути сказано про ряд природничих наук. Одночасно існували різні за характером ніколи і напрямки, які базувались часто на протилежних світоглядних настановах щодо визначення предмета та об'єкта соціології і внутрнітньодисциплінарних особливостей його пізнання. Так, на початку XX століття досить чітко окреслились три головні позиції.

Одне коло дослідників /О.Копт, Е.Дюркгейм, Г.Спенсер, Ф.Тьон-іііс/ розуміли під соціолог ією всю систему суспільних або соціальних наук. В такому випадку "соціологія” поставала узагальнюючою системою "позитивного" знання, яке здобуте окремими суспільними науками.

Друга група вчених /М.Вебер, Л.Гумплович, Г.Зіммель, Г.Ріккерт/ схилялись до інтерпретації соціології як самостійної спеціалізованої га-sty-ІЇ соціального пізнання, зорієнтованої на дослідження таких діяльно-Нрактичних чинників суспільного життя, котрі спеціально не вивчаються іншими суспільними науками.

І, врешті, згідно третьої позиції /яку представляли М.Ко-валєвський, Р.Вормс, Ч.Еллвуд, Л.Уорд, М.Карссв, П.Сорокін/ соціологію слід розуміти як самостійну науку, котра досліджує загальні родові .властивості лвищ хоціальних . .взаємодій. Якщо ж врахувати j соціологічний зміст формаційної теорії К. Маркса, яка, за висловом Г.Плеханова, дає “алгебраїчні" формули суспільного життя, то справедливим буде висновок, що одним з провідних теоретиків цього напрямку є і К.Маркс.

Слід відзначити, що зараз помітні явні намагання і зусилля однозначно зв'язати перспективу розвитку теоретичної соціології з завданнями концептуальної реконструкції будь-якої із відзначених класичних позицій. В роботах Дж.Александера, 1.¡.Антоновича, 3.Баумана, П.Бергера, І.А.Бутенко, Ю.М.Давндова, М.С.Даннєлян, П.П.Гайденко,

А.В.Гайди, Е.Гідденса, Е.Р.Григоряна, Л.Г.Іоніна, П.Коломі, М.С.Комарова, В.Г. Королько, О.І.Погорілого, А.О.Ручки, В.В.Танчсра, Дж.Тернера, Н. Уілі та ін. здійснений систематичний аналіз таких феноменів як неофункціоналізм, “веберівський ренесанс" /що відбиває феноменологічну та етнометодологічну перспективу розвитку соціолог ії/, неомарксизм. '

Але в межах цього аналізу спеціально не розглядається іе, що спроби актуалізації існуючих класичних позицій у багатьох відношеннях поглиблюють і створюють нові фопми теоретичного розколу серед сучасних соціологів. Але це певним чином створює умови для реконструкції і розвитку ідей радикально-критичної платформи, які ще на початку XX століття були висунуті мислителями релігійної орієнтації /С.Франк та ін./. А ці ідеї, як відомо, провокували дослідників на пошуки підстав для доказу “безгрунтя”, “теоретичної порочності”, “безпредметності” соціології як науки. ' '

Праці У.Аутвейта, Т.Ботгомора, Н.Бірнбаума, Г.С.Батнгіна,

А.Г.Здравомислова, І.Ф.Девятк6, Н.М.Козлової, Н.М.Смірнової,

6

Д/К.Рігцера, Д.Ронга, Е.Тіріакяна, П.Штомпки сугтєво прояснили зміст аргументів сучасних прибічників “скептичної соціології”, спрямованих на критику міфа про можливість “якісної соціології”, в який вірить більшість соціологів-оптимістів. Доцільно зазначити, що помітне посилення в 90-і роки соціологічног о скептицизму можна пояснити певними труднощами сучасного розвитку соціологічної науки. Так, досить складними виявились наслідки адаптації до соціології нових ідей сучасної філософії науки. Введення парадигмальних критеріїв відкрило специфічно нову сферу вивчення позаемпіричних параметрів діяльності соціологів, пов'язаних з оцінками інформативності різних соціологічних парадигм, оптимальності їх концептуальної організації, з пошуком об’єктивних підстав їх порівняння.

Інша група труднощів обумовлена спрощеним розумінням завдань, які повинні вирішуватись на метатеоретичному рівні соціологічного аналізу. Можна констатувати, що замість координованих зусиль по створенню “позитивної евристики" для експлікації змісту багатьох дискусійних проблем соціологічної науки, на цьому рівні панує дух теоретичного протистояння і протиборства. Саме тому зараз досить важко вказати на шляхи експлікації класичної дихотомії “соціоцентричного” : “антропоцеитричного" підходів до визначення предмету соціології, оскільки в 80-90 роки значно поглибилась полярвація думок відносно того, яке саме із соціологічних понять найбільш адекватно відбиває дисциплінарну специфіку соціологічного знання.

Гостру дискусійність проблеми предмета і структури соціології дійсно можна розглядати як чинник, що посилює скептичні настрої, оскільки досить не визначеним залишається розуміння загального когнітивного статусу соціологічної науки. Однак, в цілому позитивне значення дискусії по предмету соціології полягає в тому, що вона сприяє накопиченню необхідного інформаційного матеріалу для осмислення питань відносно специфіки внутрішньодисциплінарної єдності соціо-

логічного знания, світоглядних, теорегнко-методологічних і логіко-гносеологічних детермінант даної єдності. І тут суттєво важливим саме і с визначення того, в яких концептуальних координатах повинні розглядатись ці фундаментальні питання.

Орієнтація на розкриття змісту детермінуючих підстав внутріш-ньодисциплінарної єдності соціологічної науки пов'язана з висуненням певних методологічних ідей, спрямованих на корекцію традиційних вимірів соціологічного знаня. Перспективною теорегичною базою для такої роботи може бути концепція тематичного аналізу науки професора Гарвардського університету Дж. Холтона. Головні ідеї ціп концепції почали висуватись ще в кінці 50-х років, а свою певну системну завершеність вона набула в середині 70-х років. Ідейну основу концепції Дж.Холтона складає аргументація необхідності введення, поряд з традиційними “горизонтальними” емпіричними і еврістико-аналітнчнимн вимірами наукового знання, третього - “вертикального” тематичною виміру. За переконанням Дж.Холтона реальна наявність в науці тематичного компонента забезпечус її тісний зв'язок з культурними змінами. А це дає змогу точніше визначити якісні зрушення в процесах розвитку наукового знання через розкриття змісту своєрідної динаміки відносно стійких тематичних підстав, які підтримують дисциплінарну єдність тієї чи іншої науки.

В роботах В.П.Ворожцова, В.О Іекторського, А.ЕЛевіна, М.Мал-Кея, С.Р.Мікулінського, В.С.Черняка, Б.Г.Юдіна та ін. в цілому дана позитивна оцінка висунутих Дж. Холтоном ідей тематичною аналізу. Більшість науковців відзначили, що виділення стійкої “тематичної” компоненти в організації наукового знання є суттєвою противагою позитивістським поглядам на науку і шляхи ії розвитку. Знайшли також підтримку й настанови, що відбивають діалектичну природу науки, зокрема теза, що “альтернативні теми часто зв'язуються в пари, як парні опозиції”. Були зроблені і критичні зауваження відносно того, що поият-

тя “тема” потребує уточнення, оскільки реально стійкими в науці є не теми, а проблеми.

Беручи до уваги цю критику,- доцільно підкреслити, що ' раціональне зерно концепції Дж. Холтона полягає в його зусиллях по розробці методології визначення смислових меж тематичного простору тієї чи іншої науки, в якому і здійснюється кристалізація її фундаментальних проблем. Власне цій' орієнтацій підпорядковані виділені вченим “три аспекти” тематичного аналізу, які пов'язані з визначенням “тематичного поняття”, характеристикою “методологічної теми” і вивченням “тематичної гіпотези”. Звісно, що така аналітико-методологічна перспектива досить міцно пов’язана з<асонкретним історико-науковим контекстом. Тому еврїстичний потенціал концепції тематичного аналізу науки може бути ефективно реалізованим тільки за умов винаходу оптимального способу знаходження тематичних компонентів, тематичних опозицій в самому внутрішньодисциплінарному просторі конкретної науки. Такий оптимальний спосіб адаптації “духу” концепції Дж. Холтона до соціології досить змістовно, на думку дисертанта, відбиває по-, нятгя “організаційно-тематичний центр". '

В сучасній соціологічній літературі можна знайти деякі близькі за змістом поняття. В своїх працях Т.Парсонс використовує поняття “теоретичний центр”, Г.В.Осіпов - “організаційний центр”, Дж. Рітцер -“центр уваги теоретиків”, Р.Коллінз - “поле теоретичного розвитку”, Дж.Тернер -“центральне питання”, В.Г.Королько, В.В.Танчер - “кардд-нальна проблема”, Д. Уолш - “найголовніша ..роблема”. Однак, ці поняття використовуються соціологами не у відповідності до завдань тематичного аналізу соціологічної науки. Поняття “організаційно-тематичний центр” є більш змістовним, оскільки ним безпосередньо підкреслюється важливість врахування “вертикальної” тематичної евристики, а також проведення самого тематичного аналізу, призначення якого полягає, по-перше, в знаходженні стійких міжпараднгмальних

підстав дисциплінарної єдності соціології, які дозволяють зрозуміти своєрідність якісних зрушень в її програмово-тематичній спрямованості; подруге, у формуванні специфічних дескриптивних контекстів, що пояснюють сам характер цілей та завдань теоретизування, епістемологічні ідеали та стимули підтримки дисциплінарної єдності соціологічного знання.

Як опорна аналітична абстракція поняття “організаційно-тематичний центр” дозволяє спрямувати науковий пошук як на виділення організаційно-тематичних чинників в реальних процесах генези та функціонування соціологічних знань, так і на вирішення завдань знаходження специфічних тематичних опозицій, які формують дисциплінарний простір соціологічної науки. Безпосередньо звернувшись до аналізу теоретичних джерел, які відображують різноманітні дослідницькі орієнтації в обгрунтуванні теоретико-методологічного» статусу соціології ще на початковому етапі її розвитку, . можна виявити в цих орієнтаціях цілком визначену організаційно-тематичну єдність. .

Зміст данної організаційно-тематичної єдності розкривається перш за все у тому, що з самого початку свого виникнення соціологія головним чином розроблялась як загальна теорія соціальної інтеграції. Саме така програмово-організаційна зорієнтованість соціології в змістовному відношенні і зумовила значущість пошуку концептуальних рішень питання, на яке намагались відповісти більшість класиків світової соціологічної думки: що таке ( Суспільство і які субстанціональні чинники є визначальними в його організації і розвитку? Тому недавно, що головним оргаиізаційно-тематичним центром соціології стала проблема соціального порядку, яка розумілась як проблема інтегративних вимірів соціапьніх взаємодій. Звідси основоположною абстракцією соціологічної теорії стало поняття “суспільство”, що відбиває властивості впорядкованого системного цілого, яке відзначається об'єктивністю і специфічною матеріальністю у вигляді численних

інститутів, норм, цінностей.

Однак, наполегливі зусилля зрозуміти те, яким чином людина як суб'єкт суспільного життя відтворює своє власне буття на рівні впорядкованого соціального процесу породили відому теоретико-методологічну дихотомію “натуралізм - суб'єктивізм”, з якою теоретики пов'язують розкол соціологічної науки на макро- і мікросоціологію. Слід визнати, що довгий час дана дихотомія, утверджуючи різні епістемологічні ідеали в соціології, виступала важливим стимулом розвитку цілого ряду напрямків соціологічного пізнання, концептуалізація яких призвела до появи численних теорій і парадигм.

У той же час далеко не завжди дослідниками звертається увага на загальну генетичну основу парадигмальних відмінностей. У цьому зв'язку доцільно відзначити, що проголошена Е. Дюркгеймом настанова вивчати соціальні процеси “як речі” врахувала, звісно, ту обставину, що соціальна предметність відрізняється від простої фізичної тим, що вона є продуктом людської активності, що існує як артефакт, який відзначається телеологічним устроєм та раціональністю. В змістовному плані дана настанова багато у чому співпадає з “природничо-історичним” підходом основоположників марксизму, згідно з яким закони суспільства є законами діяльності людей, яка поєднує у собі такі людські атрибути, як усвідомленість і цілераціо-нальність. Важливо підкреслити, що певні антропологічні виміри суттєво зближують контрарні за змістом об'єктивістськи-натуралістичні підходи з інтерпретативними парадигмами суб'єктивно-феноменологічної соціології, представники якої трактують “соціальні речі” як продукти суб'єктивної інтенціональності. Отож, доречно зробити висновок, що уявлення про те, що суспільство є певною впорядкованою цільністю, яка виникає в результаті взаємодії людей як розумних істот, виступають загальною аксіомою конкуруючих між собою соціологічних теорій.

Дана аксіома часто усвідомлювалась як прообраз “сднної”, “великої”, “інтегрованої” соціологічної теорії. Достатньо згадати, що в кінці 40-х років в полеміці з Т.Парсонсом Р.Мертон висунув ідею “теорій середнього рівня”, з якими пов'язувалась надія на подолання розриву між макро- і мікросоціологією і, відповідно, відкривалась певна перспектива осмислення в єдиному концептуальному континуумі двох екстремальних рівнів соціологічного пізнання.

Стратегія Р. Мертона дала потужний імпульс дослідженню питань структури соціологічної теорії, специфіки дослідницьких процесів в соціології. Її вплив на сучасних соціологів-теоретиків є .досить відчутим й зараз. Про це переконливо свідчать роботи 70-90-х років Дж. Александера, П.Блау, М.Генова, Е.Гідденса, Е.Гоффиана, Ш.Ензенштадга, Р.Коллінза, НДумана, Г.В.Осіпова, Дж.Рітиера, Дж.Тернера, У. Уоллеса, Д.Уолша, Т. Ферсро, Ю. Хабермаса, В.О. Ядова та ін., в яких демонструються різні теоретичні підходи щодо побудови “інтегративної соціологічної парадигми”. Усвідомлюючи необхідність поглиблення подальших досліджень у даішому напрямку слід підкреслити, що він < важливим, але далеко не єдиним серед тенденцій, що визначають зміст наукового пошуку в сучасній теоретичній соціології.

Крім. того, доречно звернути увагу на те, що теоретики інтегративної перспективи в своїх намаганнях експлікувати дихотомію “натуралізм - суб'єктивізм” недостач і.ьо враховують, то дана дихотомія * за свої'і змістом охоплює не тільки ті процеси суспільного життя, які можуть бути репрезентовані як надособистісні • системновпорядконані об'єктивації відносно деякого сталого критерія, визнаного вирішальним для людської природи. Вказана дихотомія досить змістовно відбиває й відносини "людина-людина", “людина-суспільство” - отже такі процеси, які формують умови ідентифікадії і самоідентифікації людей в соціумі -процеси соціалізації і культурної репродукції. *

Іншим проблематичним аспектом сучасної інтегративної стратегії є

те, що частина провідних теоретиків знаходять в марксистській парадигмі соціально-історичного детермінізму “конструктивні елементи” для розробки фундаментальної соціологічної теорії. Але в цьому зв'язку виникає питання: в якій мірі методологічна культура другої половини

XIX століття може бути пристосована до реалій життя людської цивілізації кінця XX століття? Данне питання, певно, потребує спеціального дослідження.

Відомо, що досить довгий час фундаментальною нормою соціологічного аналізу вважалось дослідження “соціального” як чогось такого, що позбавлене рис неповторності і індівідуальності. Ре-дукціоністська методологія, яка грущувалась на зведенні індивідуального до соціального, мала своє історичне виправдання, поки індивідуальні зусилля людини не виступали безпосередніми чинниками трансформації самої якості соціальніх процесів. Грандіозні революційні технологічні перетворення останніх десятирічь привели водночас як до якісних змін масштабів соціальних наслідків індивідуальних дій людини, так і до виникнення нових типів взаємозв'язку і глобальної взаємозалежності відносно відокремлених і самостійних етнополітичних і етнокультурних суспільних систем. Дані обставини за суттю є вирішальними онтологічними стимулами формування сучасної світоглядної стратегії наукового пошуку в теоретичній соціології. Про це досить переконливо свідчать роботи Є.К.Бистрицького, І.В.Бойченка, В.І.Воловича, Б.Гав-рилишина, А.Гжегорчика, Є.І.Головахи, Ю.М.Давидова, О.А.Донченко,

В.П.Іванова, Л.Г.Іоніна, М.С.Кагана, В.€.т/емерова, Л.Н.Когана,

Н.В.Костенко, В.О.Кутарьова, ЕЛасло, С.О. Макеєва, М.Мітіаса, М.М.Мокляка, К.Х.Момджяна, В.Л.Оссовського, Н.В.Паніної,

А.Печчеі, А.О.Ручки, Л.В.Сохань, В.Г.Табачковського, В.І.Тарасенка,

О.К.Шевченка, О.С.Ціпка та ін., які внесли вагомий вклад в обгрунтування необхідності пріоритетного врахування в соціологічному аналізі “людиномірних” критеріїв, які відбивають специфіку “життєвого світу”

людини.

Водночас, в дослідженнях В.П.Андрущенка, Ю.П.Арутюняна, П.Бергера, Е.Геллнера, Л.Н.Гумільова, П.І.Гнатенка, В.Б.Євтуха, А-Клосковської, .В.Коші, _Д.Крішни, _Я.Кучиньського, _М-ЦМельника, М.І.Михальченка, Д.Мойніхена, О.В.Нельги, Р.Нерола, Ю.І.Саенка К.С.Сарингуляна, Е.Сміта, О.Тоффлера, Е.Шіллза, М.О. Шульг и та ін„ послідовно і аргументовано проводиться думка про те, що становлення гуманістичної тенденції, яка утверджує пріоритет загальнолюдських цінностей над групповими /класовими/, не повинно розглядатись як привід для заперечення самої цінності етнокультурного і національно-державного розвитку. Звідси особливо актуальною постає потреба в поглибленні існуючих уявлень про етносоціальну парамсіризацію суспільної життєдіяльності, про специфіку міжетнічної комунікації, про механізми етнічної і національної самоідснтифікації, про типи і форми взаємодії та діалогу культур.

У зв'язку з відзначеним варто звернути увагу на сформульовану ше в кінці 60-х років Т. Парсонсом гіпотезу про певні симптоми виникнення в соціологічній науці теоретичного центра “другого порядку", який би інтегрував проблеми, пов'язані зі “спеціалізованими механізмами контролю” над сферою індивідуальної активності, а також питання, які не можуть бути грунтовно досліджені в рамках класичної органіко-функціоналістської перспективи, оскільки вони відбивають специфічні ’ способи зв'язку “відкритих систем” /відношення взаємопроникнення і взаємозалежності / з “оточуючими соціальними системами”. Звісно, що гіпотеза про два теоретичні центри соціології певним чином визначала і версію .і концептуального розвитку. В дослідницькій стратегії Т. Парсонса уявлення про теоретичний центр, “другого порядку" досить чітко пов'язувались з розробкою методології нейтралізації впливу "зовнішнього чинника”, який порушує рівновагу соціального порядку в

конкретному суспільстві і посилює “відхильну поведінку” ного членів. Однак, в теперішній час слід особливо враховувати ту цілком реальну обставину, що режим глобальної взаємозалежності, який утвердився наприкінці XX століття, для більшості сучасних соціумів індустріального і постіндустріального типу виступає основоположним інтегральний чинником, визначаючим динаміку структурних змін того чи іншого суспільства. Тому принципова позиція, яка відстоюється в дисертації, полягає в тому, що зараз склались певні онтологічні і внутрішньодисциплінарні передумови формування нового ор-ганізацінно-тематичного центру соціології, ядром якого виступає не проблема соціального порядку, а пробледа людського співіснування.

Висунення на перший план дослідження проблеми людського співіснування як полюса внутрішньодисциплінарного організаційно-тематичного континуума “соціальний порядок - людське співіснування” є значущим завдяки наступним міркуванням концептуального плану. По-перше, саме суспільне життя як онтологічний процес є нічим іншим як специфічною комбінацією різноманітних типів і форм' людського співіснування, які реально виступають як підстави соціального порядку. Таке розуміння відкриває перспективи переформулювання теми соціального порядку, оскільки соціологічна параметризація режимів співіснування передбачає вивчення не тільки субстанціональних основ порядку, але й його подійних і екзистенціально-особистісних вимірів. Тому й виникають можливості коректного врг ування і тих обставин співіснування людей, які багатьма теоретиками трздаційно розглядаються як антиподи порядку в площинах таких відомих дихотомій, як “соціальний порядок - соціальний конфлікт” /Р.Дарендорф, Р.Міллз, Дж.Рекс та ін./, “соціальний порядок - соціальна дія” /Дж.Александер, П.Бергер, Дж.Елстер, П.Коен та ін./. По-друге, в рамках теми людського співіснування більш рел’єфно постає комплекс вітально-духовних регу-

лятивів суспільної життєдіяльності. І тут важливим є не тільки те, ЩО в реальних процесах соціальних взаємодій беруть участь унікальні живі люди. Справа ще і в тому, що сама висота “життєвого світу" людей зобов'язує їх регулювати режими свого співіснування з іншими живими істотами і оточуючим природним середовищем в цілому. Людина стає головним суб'єктом екологічного регулювання, відповідальним за підтримку необхідного біорозмаїття як важливого якісного параметра суспільного життя. По-третє, у новій концептуальній площині може бути розглянуто питання про глибинні транскультурні основи, в яких знаходять відображення фундаментальні “смисли”- цивілізованого співжиття людей. По-четверте, тема людського співіснування, символізуючи новий спосіб концептуальної інтеграції соціологічних знань, сприяє змістовній конкретизації ряду гіпотез 80-х років, які, підкреслюють важливість спеціального дослідження детермінант, що формують новий дисциплінарний образ соціології /гіпотеза Дж.Уейнстеґгна про станояленя нової “постакадемічної соціології", гіпотеза Ю.Хабермаса про “зсув” соціологічною мислення від “функціоналістського” до “комунікативного" типу раціональності, гіпотеза Н. Лумана про рух до “нової соціології”, яка базується на використанні комплексних методів порівняльного аналізу та ін./

Вказані позиції дозволяють ясніше зрозуміти характер мети та основних завдань дисертаційного доа..дження.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертації є розробка концепції дослідження специфіки світоглядних і теоретико-метололоіічних детермічант науково-пізнавальної діяльності в соціології, що обумовлюють зміст її сучасної організаційно-тематичної спрямованості.

Для реалізації поставленої мети в дисертації вирішується ряд функціонально відмінних, але взаємопов'язаних завдань, які розподіляються на три головні групи.

' 16

Перша група змістовно пов'язана з оцінкою пізнавальної ситуації в теоретичній соціології, яка склалася в кінці XX століття. Друга група завдань передбачае диференційоване розкриття механізму світоглядної детермінації соціологічного пізнання на базі спеціального розгляду її соціально-філософського, культурно-історичного і етносоціального аспектів. Третя група завдань зорієнтована на формування нового, більш змістовного, дисциплінарного образу соціологічної науки, що пов'язано з конкретизацією питання про специфіку внутрішньодисциплінарного дослідження суспільного життя. В більш конкретному і цілісному вигляді вся система дослідницьких завдань може бути подана наступним чином:

- виходячи з аналізу сукупності чинників, то обумовлюють ситуацію теоретичного плюралізму і мультипарадигматизму в сучасній теоретичній соціології, поставити та розв'язати питання про специфіку організаційно-тематичної єдності соціологічного знання і програмово-тематичної спрямованості соціологічної науки;

- з'ясувати зміст основних тенденцій наукового пошуку в сучасній теоретичній соціології;

- визначити специфіку соціально-філософського аспект;'

світоглядної детермінації соціологічного пізнання шляхом розкриття смислової антиномічності соціально-філософського знання;

- дослідити культурно-історичний аспект світоглядної детермінації

соціологічного пізнання з метою виявлення умов формування і засобів практичної актуалізації трьох найважливіших е істемологічних ідеалів розвитку соціологічної науки; ,

- дати характеристику етносоціального аспекту світоглядної детермінації соціологічного пізнання на основі розкриття місця та ролі етнокультури як атрибутивного базисного компоненту суспільної

’ %

життєдіяльності;

- обгрунтувати доцільність введення парадигмальних критеріїв відносно подійних, субстанціональних і екзистенціальних параметрів соціальної процесуальності;

- конкретизувати питання про специфіку природно-адапгаційного комплексу суспільної життєдіяльності засобом вияснення соціологічного змісту ідеї екологічного регулювання як феномена світової культури;

- запропонувати нову дослідницьку стратегію щодо виділення транскультурних архетипічних основ людського співіснування як принципів суспільної самоорганізації і виявити специфіку їх прояву в процесах культурної репродукції, соціальної інтеграції і соціалізації;

- здійснити аналіз феномена соціальної диференціації па підставі пошуку, можливостей експлікації реляційиого і градуаціґіного підходів вивчення соціальної структури.

« .

Поставлені завдання дозволяют ь окреслити предмет і об'єкт дисертаційного дослідження.

Об'єкт і предмет дисертації. Об'єктом дисертаційного дослідження є основоположні тенденції розвитку сучасної теоретичної соціолог ії.

Предмет дисертації - зміст внутрішньодисциплінарннх світоглядних, теоретико-методологічни* і логіко-гносеологічних підстав, що детермінують якісну специфіку головних типів, форм дослідницького процесу в соціології. ■

Джерела і методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретична спадщина світової соціологічної та філософської думки, а також узагальнюючі пошукові роботи сучасних вітчизняних і закордонних дослідників, які мають безпосереднє відношення до теми дисертації. На різних етапах дисертаційного дослідження внкористовивались різні методи. Аналіз чинників, що обумовили закономірності формування класичних теоретико-

методологічних програм соціології і ії організаційно-тематичну специфіку, здійснено засобом історико-теоретичного аналізу. Вирішення завдань, пов'язаних з розкриттям змісту внутрішньодисциплінарних детермінант науково-пізнавальної діяльності в соціології, потребувало використання методів індукції, дедукції, аналізу, синтезу, формалізації, ти-пологізації та ін.

Наукова новизна та головні результати дослідження. Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлена вибором теми, яка не мала до того в Україні системного розгляду, змістом мети і завдань дисертації. В результаті здійснення задуму ди^рртантом розроблена нова концепція комплексного дослідження світоглядних, теоретико-методологічних і логіко-гносеологічних детермінант науково-пізнавальної к чьності в соціології. Стратегічну спрямованість цієї концепції визначає методологія дослідження організаційно-тематичних принципів, які обумовлюють дисциплінарну єдність соціологічного знання. На базі розкриття змісту онтологічних стимулів розвитку концептуально-категоріального апарату соціологічної теорії, вивчення різнопланових чинників сучасної ситуації світоглядного і теоретичного плюралізму в світовій соціологічній науці в дисертації вперше аргументована доцільність висунення організаційно-тематичного континууму “соціальний порядок - людське співіснування” в якості внутрішньодисциплінарної світоглядної, теоретико-методологічної і логіко-гносеологічної основи, детермінуючої специфіку головних типів і форм дослідницького процесу в соціології.

В роботі дана характеристика і інтерпретація полюсів даного організаційно-тематичного континуума як історичних. типів внутрішньодисциплінарної інтеграції соціологічних знань, що розкривають своєрідність дискурсивних аналітичних і синтетичних параметрів теоретизування в соціології. Загальним підсумком проведеного днеер-

таційного дослідження є створення нової інформаційно-смислової основи розуміння динаміки прогресивних змін в самому теоретичному змісті соціологічної науки.

В рамках реалізації розробленої концепції одержані такі результат:

1. В нових концептуальних координатах розкрити зміст пізнавальної ситуації, яка склалася в теоретичній соціології в кінці XX століття. Суть наукового результату полягає в узагальнюючому висновку, шо головна тенденція концептуальної трансформації сучасної теоретичної соціології проявляється в різнопланових пошуках нового організаційно-тематичного центру соціології, уявлення про який необхідно пов'язувати з розробкою теми людського співіснування. Оскільки на процеси науково-пізнавальної діяльності продовжує суттєво впливати класична системно-інтеграційна стратегія, яка відображається темою соціального порядку, то організаційно-тематичний континуум “соціальний порядок - людське співіснування” слід розглядати як внугрішньодисциплінарну світоглядну, теоретико-методологічну і логіко-гносеологічну підставу, що детермінує якісні особливості дослідницького процесу в соціології.

2. Аргументовано концептуальний статус теми людського

»

співіснування як провідного полюса організаційно-тематичного копти* нуума “соціальний порядок - людське співіснування*’. Розкритий ії

* світоглядний і теоретпко-методологі іний смисл: дана гема виступає , символам концептуальної єдності соціологічної теорії, оскільки плюралізм типів і форм людського співіснуваня, який органічно відображає реалії сучасного цивілізаційного процесу, обумовлює причини орієнтації соціологів на різні епістемологічні ідеали соціологічного пізнання.

3. Запропоновано новий підхід дослідження процесу світоглядної детермінації соціологічного пізнання, який за своїми евристичними можливостями мас значні переваги над традиційними способами розробки

даної проблеми в когнітишшх площинах співвідношення філософії /соціальної філософії/ і соціології. Здійснений вперше диференційований аналіз соціально-філософського, культурно-історичного та етно- • соціального аспектів цього процесу засвідчив, що важливою стороною дослідницького пошуку в соціології с робота по експлікації фундаментальних антиномій соціально-філософського знання. В результаті дослідження антиномій комунікативного процесу, історичного прогресу, історичної творчості зроблено висновок, що способи експлікації . світоглядного сенсу цих антиномій суттєво впливають на вибір і актуалізацію одного із трьох найголовніших епістемологічних ідеалів

соціологічного пізнання: системно-інтеграційного, соціально-

<г

інженерного і етнометодологічного. . ■

4. Зроблено висновок, що сформульована в рамках концептуальних координат теми соціального порядку-класична функціоналістська стратегія не може дата вірного тлумачення інтегративного статусу етно-соціальних процесів і, зокрема, соціальної сутності етнокультури тому, що спеціально не аналізуються її екзистенціально-особистісні. виміри. Оскільки етнокультура є специфічною об'єктивацією безпосередніх екзистенціальних запитів людей, її необхідно розглядати не як гальмуючий історичний прогрес “вторинний", “надбудовнй” чинник суспільного життя, а як фундаментальну основу суспільної самоорганізації і людського співіснування.

5. Засобом онтологічної інтерпретації організаційно-тематичного континуума “соціальний порядок - людське співіснування”

конкретизовано питання про дисциплінарну специфіку соціологі чного пізнання. Суть конкретизації полягає у виявленні нових концептуальних . площин, які розглядаються як детермінуючі чинники формування сучасного дисциплінарного образу соціології. Здійснений аналіз процесуальних параметрів суспільної життєдіяльності зафіксував концептуальні недоліки класичних субстанціалістських підходів, зорієнтованих на пошук

21

деперсоніфікованих “постулатів функціональної єдності”, “системних реквізитів”, “гіпотез кінцевого рахунку” та інших принципів демонстрації системності суспільного життя. Не принижуючи важливості даних підходів, які зорієнтовані на розгляд людей з точки зору їх функціональної взаємозамінності, в дисертації обгрунтовано, що дослідження суспільного життя через соціологічний аналіз режимів співіснування людей потребує введення парадигмальних критеріїв розмежування подійних, субстанціональних і екгстенціальних парамсірів соціальної процесуальності. Такс розмежування дозволяє більш ретельно врахувати в соціологічному пізнанні специфіку "жип свого світу" людей, їх унікальні і неповторні якості.

6. Доведено, що для розуміння “вітальної" перспективи людського співіснування оособливе значення мас дослідження природно-адаптаційної підсистеми суспільної життєдіяльності. На підставі здійсненого вперше аналізу генези проблеми екологічного регулювання зроблено висновок, що ця проблема мас чітко визначений соціологічний статус і її конструктивна розробка повніша бути одним із пріоритетних напрямків, що забезпечують прогрес у створенні нових інтелектуально-регулятивних і імперативно-регулятивних моделей природокорисіуван-

*

ня і природоохоронної діяльності.

7. Сформульовано нову перспективну стратегію пізнання процесів самоорганізації суспільного життя. ^ суть полягає у вивченні специфіки _ фундаментальних транскультурних архетнпічних основ, які у.своїй сукупності визначають глибинні “сснси" співжиття людей і способи їх цивілізованого співіснування. Доведено, що такі фундаментальні архетипи знаходять евос відображення в принципах свободи, справедливості і безпеки. Тлумачення даних принципів як основоположних онтологічних імперативів людського співіснування дозволило по новому розглянути питання про системну єдність суспільного житія та його стабільність. Згідно з розробленим підходом обгрунтовано, що дослідиш проблему

соціальної стабільності - не з'ясувати, яким чином в тому чи іншому суспільстві утворюються взаємозв'язки між режимами свободи, справедливості та безпеки і встановити форми прояву цих взаємозв'язків в базових онтологічних процесах суспільного життя: в процесах культурної репродукції, соціальної інтеграції і соціалізації.

8. Вказано, що розуміння змісту основних параметрів соціальної диференціації, зокрема таких ії феноменів, як соціальна стратифікація і соціальна мобільність, залишається пріоритетним напрямком, що визначає дисциплінарну специфіку соціологічної науки. Результат дослідження суті концептуальних відмінностей між реляціиним і граду-аційним підходами до проблеми соціальної диференціації є зафіксованим у висновку, що дані підходи орієнтовані на дослідження суспільств як “закритих" соціальних систем. Тому вони недостатньо ефективні при дослідженні міжнародних нерівностей, а їх подальший розвиток не дозволяє забезпечити прогрес експлікації нормативної ділеми поділу соціальних груп на “великі” і “малі”. Аргументовано, що альтернативну перспективу слід пов'язувати з розробкою якісної дискретної типології соціальних груп, в якій повинні відбиватися такі первинні принципи соціальної диференціації, сукупність яких формує загальнолюдську г с-нову цивілізованого співіснування людей.

Теоретична і практична значущість дисертації. Оскільки дисертаційне дослідження пов'язане з вивченням фундаментальних концептуальних проблем соціологічної науки, його теоретична і практична цінність визначається , перш за все, новизною і змістом отриманих результатів. Результати досліджених в дисертації питань про специфіку організаційно-тематичної єдності соціологічного знання, підсумки диференційованого аналізу соціально-філософського, культурно-історичного і етносоціального аспектів світоглядної детермінації соціологічного

пізнання, висновки щодо виявлених особливостей дисциплінарного дослідження суспільного життя, можна розглядати нову інформаційну основу розуміння змісту сучасної програмово-тематичної спрямованості соціологічної науки. Цією обставиною визначаються й можливі напрямки практичної реалізації і актуалізації отриманих наукових результатів.

По-перше. Положення і висновки дисертації можуть бути використані для рішення дисциплінарних науково-дослідницьких завдань, пов'язаних з потребами подальшого розвитку сучасної соціологічної теорії.

По-друге. Матеріал дисертаційної роботи може стати основою розробки поглиблених навчальних курсів для студентів старших курсів і аспірантів соціологічних спеціальностей. Якщо врахувати, що більшість існуючих учбових посібників та підручників з соціології с за суттю ви-

О

даннями науково-популярного характеру, то створення нових загальних проблемно-оріеитованих учбових курсів с важливим практичним завданням.

По-трстс. Ідеї та висновки дисертації можуть бути реалізовані безпосередньо на прикладних рівнях соціологічного аналізу, зокрема в

процесі розробки конкретних науково-дослідних проектів та програм,

і

спрямованих на вдосконалення управління соціальними процесами в період переходу українського суспільства до демократичног о типу організації суспільної життєдіяльності.

Апробація роботи.Концепція дисертаційної роботи була представлена вченим Радам Дніпропетровського державного університету' і Інституту соціології НАН України і отримала позитивну оцінку. Основні положення і висновки дисертації доповідались на наукових конгресах і конференціях, зокрема, на II Всесвітньому конгресі “Насильство і людське співіснування” /Монреаль, 1992/, І Всесвітньому конгресі Універсалізма /Варшава, 1993/, XIX Всесвітньому філософському конгресі /Москва, 1993/; міжнародних конференціях - “Соціологічні ідеї ' 24

П.О.Сорокіна і сучасне суспільство” /Сиктивкар, 1992/, “На шляху до відкритого суспільства” /Донецьк, 1993/, “Культура та етноеііка /Київ, 1994/, “Філософія суспільної дії і перспективи демократії” /Мінськ, 1994/, “Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” /Дніпропетровськ, 1995/, а також на всесоюзних і республіканських конференціях - “Економічний механізм раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища” /Дніпропетровськ, 1989/, “Рефлексивні процеси і творчість” /Новосибірськ, 1990/, “Оновлення суспільства: проблеми і перспективи” /Уфа, 1990/, “Соціальна філософія в кінці XX столітга” /Москва, 1991/, “Лібералізм: історія і сучасність” /Донецн*.-Запоріжжя, 1993/ та ін.

Зміст дисертаційного дослідження досить повно відображують 24 опубліковані праці загальним обсягом понад 23 др. арк. Матеріали дисертації знайшли практичне використання при підготовці студентів факультету права і соціології Дніпропетровського державного університету, а також в процесі перепідготовки фахівців на ФПК ДДУ.

Структура дисертації визначається змістом поставленої мети та характером основних дослідницьких завдань. Дисертаційна робота зл обсягом 395 друкарських сторінок складається із вступу, 9 глав, розподілених на три розділи, висновків, приміток та бібліографії основних використаних джерел з 437 найменувань.

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕР АЦІЇ

У вступі міститься виклад актуальності та ступеня розробленності теми дисертації, формулюється мета і завдання дослідження, визначаються його об'єкт і предмет, окреслюються теоретико-методологічна основа та джерельна база роботи, розкриваються наукова новизна, а також теоретична і практична значущість отриманих нових результатів, які

виносяться на захист.

Перший розділ “Соціологічне пізнання на рубежу XXI століття" присвячено дослідженню пізнавальної ситуації в сучасній теоретичній соціології і аналізу змісту дисциплінарних організаційно-тематичних підстав, які обумовлюють світоглядну і тсоретико-методолої ічну специфіку соціологічної науки.

В главі І “Соціологія: стан кризи та пошук нового організаційно-тематичного центру” спочатку дана характеристика причин кризового стану соціологічної науки в колишньому СРСР. По-перше, соціологія, розвивалась тут в умовах жорсткого ідеологічного контролю, коїриіі суттєво гальмував процес її інституціалізіції. Майже, до кінця 80-х років соціологія розглядалась як специфічна галузь філософського знання, тому дослідникам було досить важко обгрунтувати її іеоретнко-

О

методологічний стазус як самостійної”! науки. В 60-і роки реакціями на цю позицію були спроби /Ю.О.Левади та ін./ утвердити розуміння соціології як самостійної емпіричної дисципліни нефілософського характеру. Незважаючи на різку критику цих спроб, в кінці 70-х років спеціальність “прикладна соціологія" отримала статус самостійного напрямку в системі філософських наук. Однак, в умовах посиленого ідеологічного консерватизму соціологія, у своєму прикладному значенні, визнавалась теоретично неповноцінною і допоміжною дисципліною. Гальмуючим чинником іншого порядку виступала відверта апологія “науковості" історичного матеріалізму як загальної соціологічної теорії. В дисертації показано, що лише у першій половині 80-х років в роботах В-Ж.Кслле, _МЛ.Ковальзона, -К-Х-Момджяна, _В.С.Кемерова, .В.БЛо-мейка, Ан.А.Громико стали відкрито фіксуватись протиріччя концептуальної організації історичного матеріалізму, підкреслюватись несумісність ряду його положень з реаліями суспільного життя кінця

XX століття. По-друге, криза ‘радянської соціології була також зумовлена і гіперкритичним ставленням до нових ідей західної

соціологічної науки. В дисертації відзначено, що тільки в кінці 70-х років в роботах Ю.М.Давидова, Л.Г.Іоніна, М.С.Комарова, Г.В.Осіпова, А.О.Ручки,

В.В.Танчера і ін. намітняась тенденція реалістичної оцінки головних течій західної соціологічної думки. Зупиняючись на роботах Л.Г.Іоніна і Г.В.Осіпова дисертант вказує, що виділені вченими критерії класифікації західних соціологічних теорій і напрямків /“натуралізм-суб'єктивізм”, “соціальна система - соціальна взаємодія”/ хоч ‘і сприяли виясненню дослідницької специфіки цих теорій і напрямків, проте не дозволяли зрозуміти самі причини концептуальної диференціації в немарксистській соціології.

В другій частині глави доведено, що післявоєнний період розвитку-західної соціології відзначався значним розширенням сфер соціологічного аналізу. Це значно активізувало інтерес вчених до питання про- саму специфіку теоретичного базису соціології. Головною формою осмислення цього питання було розкриття (висвітлення) співвідношення між процедурами пояснення і описання, що, на думку багатьох теоретиків, відображало саму суть соціологічного аналізу. .

Дисертант аналізує зміст дискусії кінця 40-х років між Т.Парсонсом і Р.Мертоном, предметом якої було різне розуміння принципів концептуальної організації соціологічної теорії і питання при вихідні нормативні умови пояснення в соціології. Беручи до уваги точку зору ДжТернера, що полеміка між двома видатними соціологами “призвела до створення цілої низки альтернативних теоретичних перспектив”, автор пропонує аналіз позицій-Д.Мартіндейла, Ж.Гурвіча, К.Гемпеля, У.Дрея, Ю.Хабермаса, Г.Уінтера, які в першій половині 60-х років досить характерно узагальнювали риси провідних теоретичних напрямків західної соціології. Але головним було те, що ці. позиції констатували ситуацію наявності “різні« соціологій”, які конкурують між собою. В свою чергу сам режим конкуренції потребував свого дослідження.

Використовуючи поняття .“стиль теоретизування”, соціолог-

феноменолог Г. Уінтер виділив чотири альтернативні напрямки в західній теоретичній соціології: біхевіористський, функціоналістський, волюнтаристський та інтенціоналістський. Специфіку кожного з напрямків визначала система вихідних абстракцій відносно моделі людини, природи впорядкованості соціальних об'єктів, трактовки соціальної дії. На думку дисертанта таке розуміння стало передумовою введення в соціологічну науку парадигмальних критеріїв.

В середині 70-х років Г.Кінлок вже визначив три головні парадигми, з котрими слід було пов'язувати уяви про сучасну соціологічну теорію /’’органіко-структурно-функціональну”, “конфліктно-радикальну” і “соціально-психологічну”/. Дж.Тернер вказував на чотири провідних парадигми /функціоналізм, теорія конфлікту, інтеракціонізм, теорія обміну/. Однак, загалом ці теоретики схилялись до того, що множинність парадигм в соціології, хоч в певній мірі сприяє поглибленню сфери наукового пошуку, але в цілому дану обставину слід розглядати як кризовий чинник соціологічної науки, що по змісту співпадало з відомими оцінками соціологів-радикалів Ю.Гоулднер, Р. Фрідріхс та ін./ В дисертації показано що таку позицію не підтримували всі дослідники. Зокрема, в роботі Дж.Рітцера "Соціологія. Мультипарадиг-матична наука” /1975 р./ було серйозно поставлено питання про когерентність /зв'язність/ макро- і мікрорівневих соціологічних теорій. Однак, підход Рітцера отримав широке визнання серед фахівців перш за все завдяки його оптимістичному спрямуванні. На відміну від інших теоретиків Рітцер вказав на феномен мультипарадигматизму як на прогресивне якісне зрушення в історичній еволюції1 соціологічної теорії, а не на як глибинний кризовий чинник. “Як ¿ама соціальна реальність в цілому,

. _ ___ •„ Ї1І.-К-І, - НІ,!).•(,• . _

так і будь-якии п окремии аспект, - підкреслював соціолог, - можуть бути . . .л ¡адоиомг.і, - . „ . „

адеквагно пояснені тільки за допомогою ідей, узятих з інших парадигм . „ „ ■ • к, на лумі, .

Дании висновок, на думку дисертанта, є осноположною аксіомою

. ,1 ШИПіН ■ ”

сучасного інтегративного антикризового руху в теоретичній соціології,

про що засвідчують роботи 80-90 років Дж.Александера, П.Блау, Р.Булона, М. Генова, Е. Гідденса, Е.Гоффмана, Р.Коллікза, НЛумана,

Н.Смелзера, У .Уоллеса, Т.Фереро, Ю.Хабермаса, Ш.Ейзенштадта та ін. Враховуючи, то в працях В.В.Танчера, А.О.Ручки, Г.В.Осіпова вже здійснились спроби загального критичного розгляду сучасної інтегративної стратегії, дисертант зосереджує увагу на аналізі двох досить специфічних аспектів, в результаті якого зроблені наступні висновки: По-перше, теоретиками інтегративного руху і в 90-і роки не вирішено питання про сам тип синтезу со.»іологічіпіх парадигм, або про че, то слід розглядати в якості основи синтезу /одну будь-яку парадигму, декілька парадигм, всі парадигми водночас/. По-друге, прибічники інтегративної стратегії досить спрошено підходять до дослідження принципів концептуальної організації соціологічної теорії і, особливо, її організаційно-тематичних підстав. ■

В дисертації показано, що більшість науковців орієнтується на класичний системно-інтеграційний ідеал розвитку соціології як загальної теорії соціальної інтеграції. Тому перспективи “єдиної”, “великої”, “ініегрованої” соціологічної теорії безпосередньо пов'язуються ними з розробкою теми соціального порядку, в концептуальних межах якої формуються ті чи інші уявлення про субстанціональні основи суспільного житія. . 'і •

В роботі наведена аргументація, яка розкриває однобічність і концептуальну обмежність цієї позиції. Підкреслено, що в кінці XX століття-з'явились нові онтологічні чинники, які доцільно розглядати як. вирішальні стимули формування нового організаційно-тематичного принципу інтеграції соціологічних знань. Дисертант вважас, що зміст цього нового принципа найбільш адекватно відбиває тема людського співіснування. По-перше, існуючий режим глобальної взаємозалежності різних соціальних систем,що реально відображає процеси їх співіснування, зараз виступає провідним чинником структурної динаміки

29 ' ’

того чи іншого суспільства. По-друге, революційні технологічні перетворення другої половини XX століття призвели до радикальних змін масштабів соціальних наслідків індивідуальної активності людини. Тому спеціфіка “життєвого, світу” людини, режими її співіснування з іншими людьми як на мікро-, так і на макрорівнях соціологічного аналізу формують в соціології, згідно гіпогезиТ. Парсонса, “теоретичний центр другого порядку”. Враховуючи значення класичної системно-інтеграційної традиції для розвитку сучасної соціології в дисертації обгрунтовується доцільність висунення організаційно-тематичного континууму “соціальний порядок - людське співіснування, як внутріш-ньодісциплінарної підстави, яка обумовлює світоглядну і теоретико-методологічну специфіку науково-пізнавальної діяльності в соціології. Дисертантом робиться висновок, що інтерпретація теми людського співіснування як провідного полюсу данного континуума сприяє дослідженню нових тенденцій становлення нового соціологічного мислення, призначенного адекватно відбивати реалії сучасного глобального етнокультурного поліцентризму.

• В другій главі дисертації “Особливості головних когнітивних тенденцій в сучасному соціологічному пізнанні” здійснюється конкретизація питання про специфіку пізнавальної ситуації в теоретичній соціології шляхом розкриття змісту провідних напрямківнаукового пошуку нових принципів концептуальної інтеграції соціологічних знань. Дисертант підкреслює фундаментальну значущість розвитку теоретичних уявлень про аі. ¡ропологічний базис соціологічної науки, доводячи, що комплекс знань про “життєвий світ” людини виступає зараз основоположною соціокультурною підставою предметної специфікації соціологічної теорії. •

В дисертації відзначено, що для практики суспільного розвитку XX століття характерним с значне ускладнення механізмів і форм людської діяльності (а не її уніфікація, що прогнозувала в XIX столітті К. Маркс

та ¡м.). Тому важливо враховувати, що життєвий процес сучасної людини являє собою псину систему її діяльних світовідносиі'. яка засвідчує те, що людина не взмозі жити в усьому універсумі одночасно і вступати в полічений число взаємодій. У неї є свій “життєвий світ”, який, на думку іііічіпііяних дослідників (В.П.Іванов, Є.К.Бнстрицький, В.Г.Табачков-ськші га ін.) складається на ірун зі буденних взаємодій людини з оточуючим соціальним середовищем і який змінюється мірою розширення власного і засвоєння колективного досвіду. Дисертантом показано, що таке розуміння досить органічно співвідноситься з відомими позиціями Е.Г\еер.тя, В. Ділі,з ся, Г.Г. Гадамера, заслуга яких полягала в розробці ппіання про коекзиетенційну сутність життєвого світу людини, а також з іаким феноменом сучасної теоретичної соціології як "вебсрівськиіі ренесанс", який наочно засвідчив необхідність дослідження соціальних процесі» в багаюпрофільиих "людських вимірах”. На думку дисертанта зростання іиіерсеу дослідників до “людиномірних** параметрів соціальних процесів має певні онтологічні причини, які визначають певні тенденції науковою пошуку нових нетрадиційних підходів щодо розуміння питань концептуальної організації соціологічної науки.

Перша з таких тенденцій за своїм змістом відбиває усвідомлення обмеженностї традиційного формально-універсалістського підходу щодо розвитку концептуального апарату соціологічної .теорії. Дисертант відзначає, що досить довгий час дослідницька специфіка соціології пов'язувалась виключно з вивченням депсрсоніфікованих механізмів-суспільного життя. Тому соціологія як загальна теорія соціальної ін і с* рації на думку баг атьох теоретиків повинна бути системою “загальних алгебраїчних рішень" (Г.В. Плеханов) проблем суспільного. буття. Авюр доводить, що настанови па розробку “соціологічної алгебри" можуть бути реалізовані лише за рахунок свідомої елімінації с>бЧкіивних, персоніфікованих, унікально-неповторних функціональних механізмів життя соціуму. Тому заклик Дж.Хоуліанса “повернутії в

31 .

соціологію людей” навіть чотири десятиліття по тому не втратив своєї актуальності. Укріплення позицій феноменологічної соціології, етноме-тодології, появі феномену “веберівського ренесансу" можугь свідчити, що саме “людиномірні” моделі в сучасному соціологічному пізнанні с визначальними в його світоглядному спрямуванні.

Друга тенденція є досить традиційною для багатьох соціологічних шкіл. Вона пов'язана з розумінням співвідношення макро- і мікрорівнів соціологічного пізнання. В дисертації показано, що чимало теоретиків вірять в можливість появи принципово нової соціологічної парадигми, яка б інтегрувала макро- і мікропідходи в дослідженні суспільних явищ. На підставі аналізу ряду позицій, що відбивають пошуки рішень цієї проблеми, дисертант робить висновок, що головні труднощі конструктивної розробки Макро- і мікрорівнів пізнавальної діяльності в соціології пов'язані зі складнощами її багатомірного дослідження: зміст даиної проблеми повинен інтерпретуватись не тільки в площині діалектики теоретичного і емпіричного, фундаментального і прикладного, але й у площинах діалектики сутності і явища, колективного і індивідуального, що відбивають комплекс базових онтологічних структур соціума.

Третій напрямок наукового пошуку в сучасній теоретичній соціології являс собою специфічну когнітивну орієнтацію, пов'язану з вивченням особливого аспекту “рівневої” проблематики - феномена мультипарадигматизму сучасної соціології. Але в даному випадку йдеться не Стільки про осмислення перспектив синтезу соціологічних. парадигм, кільки про експлікацію змісту таких фундаментальних категорій соціології, як “соціальна взаємодія”,“соціальна структура”,“соціальний конфлікт”, "соціальна .дія”, “соціальна зміна” та ін. В дисертації відзначено, що зміст даних понять є безпосередньо обумовленим пара-дигмально-стильовими особливостями соціологічного мислення. Однак, примітним є те, що незважаючи на всі стильові відмінності в інтерпретації даних категорій, вони не втрачають при цьому свій опор-

но-конструктивний статус. На прикладі аналізу полярних тлумачень категорії “соціальна взаємодія" дисертант аргумент) с позицію, що проблема різнопланової інтерпретації фундаментальних соціологічних категорій помита розглядатись як проблема “багатомірної логіки”. В дисертації показано, що саме логіка такого типу має глибокі онтологічні підстави, які змістовно знаходять своє кінцеве відображення в двох протилежних і найбільш значущих суспільних ідеалів сучасності: ідеалу соціальної справедливості і ідеалу індивідуальної свободи. Враховуючи основоположне значення цих ідеалів в процесах формування і стимулювання індивідуальної і колективно-групової активності, на думку дисертанта, їх необхідно розуміти п якості фундаментальних архетипів людського співіснування. Дисертант вважає, що, незважаючи на змістовну протилежність даних архетипів, між ними існують певні взаємозв'язки, якими відбиваються як соціально-інституціональні, так і індивідуально-особнсіісні процеси співіснування людей. Саме зв'язками такого типу і можна пояснити наявність фундаментальних опорних абстракцій соціологічної теорії і можливості різного тлумаченя їх змісту. ,

• Четвертий напрямок пов'язаний з вивченням специфіки соціокульгурних і етнокультурних впливів на процеси пізнавальної діяльності в соціології. В дисертації показано, що в умовах глобального етнокультурного поліцентрвма етносоціальні детермінанти виступають важливими компонентами світоглядної спрямованості соціологічного пізнання. Вони мають безпосередній вплив на процеси актуалізації тих' чи інших епістемологічних ідеалів розвитку соціологічної науки. .

В цілому за першим розділом дисертації робляться висновкі., суть яких полягаг в тому, шо головною тенденцією розвитку сучасної теоре- ■ гичної соціології г пошук нового організаційно-тематичного центру соціології, який адеквагно відображується темою людського співіснування. '

Другий розділ дисертації “Типологічні аспекти світоглядної детермінації соціологічного пізнання" містить диференційований аналіз соціально-філософського, культурно-історичного і етносоціального аспектів світоглядної детермінації соціологічного пізнання. Саме ці аспекти, на думку дисертанта, мають безпосередне відношення до питань концептуальної організації соціологічної теорії і специфіки дослідницького процесу в соціології. .

В главі 3 “Соціально-філософський аспект" з метою розкриття смислової антиномічності соціально-філософської детермінації дисертант зосереджує увагу на аналізі теоретичних уявлень про протиріччя сучасного цивілізаційного процесу, які суттєво впливають на розвиток окремих суспільств. Виділяючи як теоретично значущу позицію російського соціолога М.Карєєва, що еволюція людських суспільств "не може бути пояснена виключно діями внутрішніх сил даного конкретного суспільства і тому виникає потреба в аналізі зовнішніх впливів міжнародного історичного процесу”, дисертант вважає, що таке розуміння сприяє більш масштабному розгляду питання про людину як головного суб'єкту історії. Дослідницька настанова, що, живучи в конкретному структурованому соціумі, людина здатна в актах своєї діяльності і творчості об'єктивувати сукупний соціокультурний досвід,

. може, засвідчувати про те, що М.Карєєв досить близько підійщов до формулювання двох кардинальних проблем сучасної соціологічної теорії.. '

»Іерша - який зміст мають ті соціальні механізми, які об'єктивно сприяють перетворенню людини на суб'єкт культурно-історичної творчості? Дисертант підкреслює, що відомі питання про “великих людей", “героїв і юрбу”, “ролі народних мас і особистості в історії” були смисловими координатами розробки даної проблеми. Її неординарний статус можна пояснити тим, що питання про людину як суб'єкт історії с одним

п визначальнії* елементів теми соціального порядку.

Друга - яким чином, через які умови і обставини результати людської діяльності набувають статусу загально визнаних культурних об'єктів, на базі яких розгортаються комунікативні процеси в тому чи іншому суспільстві? Аналіз загального організаційно-тематичного контуру даної проблеми дозволиг автору обгрунтувати висновок, що питання про соціокультурну природу комунікативних процесів с найважливішою концептуальною проекцією теми людського співіснування.

По-перше, розкриття багатоманітн :х форм • людського співіснування вказує на глибоку антиномічність комунікативних процесів. Дисертант відзначає, що античними мислителями чітко фіксувались парадокси комунікації: здатність людини вступати в спілкування з іншими людьми хоч і є важливим чинником розвитку “людського” в людині, однак в своїх розвинутих формах це “людське” е і джерелом самотності, покинутості, спорожнілості людської дуті. Однак, саме в потребі подолання самонюсзі виникає орієнтація людини на формування комунікативної активності з іншими людьми, що й постає, як вважали Г.Зіммсль, М.Бсрдягв основою утворення соціальних зв'язків. Таке розуміння не є достатньо глибоким, оскільки воно не враховує те, що самі способи людського співіснування мають складну нормативну регуляцію, яка здійснюється за допомогою культури. Саме культура в її нормативно-регулятивному статусі визначає певні можливості для кожної людини як колективно-групового, так і самодіяльного способів самовиз-і начення в суспільстві.

По-друге, н дисертації підкреслюється, що суттєві протиріччя су-: часного соціологічного пізнання в значній мірі обумовлені антнноміями історичного прогресу і історичної.творчосгі. Дисертант привертає увагу до змісту відомої прогреснстської філософії історії, яка виключає саму людину із субстанціональних чинників розвитку історичного процесу, розглядаючи її як допоміжний “суб'єктивний, фактор”. В роботі

35 . " " •

висвітлюються певні переваги філософії історії Августина, в якій велич надбань людської творчості не дозволяє людині стати засобом в сліпій грі чужих природі людині сил. Однак суттєвим недоліком цих концепцій філософії історії є їх європоцентрична спрямованість. На підставі аналізу поглядів І.Гердера, І.Канта, А.Сен-Сімона, М.Данилевського,

В.Розанова, М.Бердяева, П.Струве, П.Сорокіна і протиріч в розумінні загального, і особливого в розвитку соціокультурних систем автор стверджує, що світоглядний пошук в створенні оптимальних теоретичних моделей, які б відбивали реальний етнокультурний плюралізм, безпосередньо детермінує методологічний контекст соціологічних знань. В заключній частині глави дисертант звертає увагу на те, іцо в різних сгію-соціальних системах існують різні можливості історичної творчості. Саме тому певні вирішення питання про те, творять чи не творять люди свою історію, суттєво впливає на вибір і актуалізацію того чи іншого епістемологічного ідеалу розвитку соціологічної науки. •

В четвертій главі “Культурно-історичний аспект” розкривається зміст культурно-історичних детермінант соціологічного пізнання. Автор вважає досить плідною ідею А.Тойнбі, що пануючі тенденції суспільного життя XX століття були обумовлені певним чином інституціональними і інтелектуальними стандартами минулого століття. Люди і зараз живуть і відворюють своє власне життя переважно в індустріальній економічній системі і парламентській національній державі. Автор підтримує думку видатного історика, що саме ці два інститути панують над людською свідог'спо та її продуктами. Розвиваючи цю думку дисертант, стверджує, що ці культурні обставини обумовили і процеси тривалого ' ** . існування, певних інтелектуальних стереотипів XIX століття. До їх числа

автор відносигь уяви про те, що анатомія суспільства найбільш адекватно розкривається політекономією /Ж.-Б.Сей/. На підставі аналізу позицій Ш.Фурьє, П.-Ж.Прудона, К.Маркса, Ф.Енгельса, Г.Спенсера в ди-ссртації показано, що саме “політекономічні” бачення природи

суспільного життя певним чином формували теоретичні уявлення про його головні субстанціональні чинники. В результат виникли різні моделі, які претендували на системне відображення багатоманітних суспільних відноснії. Саме неп спосіб теоретизування обумовив появу класичного сіісгемію-іитсіраціГшого ідеалу розвитку соціологічної науки.

Однак, в відомих теоріях “відкритого суспільства" А. Бергсона і К.Поппсра провідною ідею була “раціональна особиста відповідальність” людини за спої вчинки. Ці теоретики вважали, що людина є самодостатньою істотою, вона завжди зшк, чого вона хоче і до чого вона прагне. Такі погляди обумовили важливу у світоглядному відношенні настанову, шо суспільне життя “не мас стійких сутностей”. Саме ця позиція К. Поппера сформулювала уявлення про соціологію як вузько аналітичну “соціально-інженерну" дисципліну. Тому з ім'ям К.Поппера можна пов'язувати розробку методології обгрунтування епістемо-лог ічного ідеалу соціології як прикладної соціальної інженерії. Проте аналіз праць 80-90 років Дж.Сороса, ЕЛасло, А.Печчеі, Б. Гаврилишина засвідчує ге, шо сучасна стратегія дослідження організаційних моделей /'відкритого суспільства" зорієнтована на актуалізацію не прикладного, а класичного системно-інтеграційного ідеалу соціологічного пізнання.

В дисертації доведено, що ряд теоретиків, зокрема П.Сорокін, замислюючись над проблемою глобальної динаміки, соціокультурного ’ розвитку, вважили, що в XX столітті повинні кардинально змінитися погляди па предмет і об'єкт соціологічного пізнання. На думку Сорокіна головним об'єктом соціології повинне бути дослідження“порівняльної енергії культурних систем”. Орієнтація на дослідження “енергетиі ч” тах чи інших суспільних систем обумовила формування нового епісте-мологічного ідеалу соціології як науки пріо етносоціальні характери. Хоч поняття “етносоціальний характер” в таких своїх концептуальних модифікаціях як “соціальний характер”, “національний характер” і раніш

використовувались наукознавцями як важливі аналітичні абстракції, але тільки в 60-ті роки в роботах Е.Фромма поняття “соціальний характер” отримало обгрунтування як фундаментальний пояснювальний принцип природи суспільного життя. Саме через визначення певної типології соціальних характерів, які домінують у тому чи іншому суспільстві мож-. ливі, на думку Фромма, наукові висновки відносно його природи. Дисертант вважає, іцо етнометодологічний ідеал мас певну перспективу в своїй подальшій конкретизації, тому що етнічні чинніші безпосередньо . утворюють процеси системної інтеграції суспільного життя.

В п'ятій главі дисертації “Етносоціальннй аспект” розглядається зміст етносоціальних чинників в процесі світоглядної детермінації соціологічного пізнання. Днсертант звертає увагу на те, що в європейській культурно-історичній традиції етносоціальні чинники суспільного життя розглядались як гальмуючі історичний прогрес. Оскільки в світоглядній картині епохи Просвітництва самі уявлення про прогрес формувались в контексті “боротьби” між старим і новим, то “старими” виступали саме етносоціальні, традиційні чинники суспільного життя. В роботі на підставі розгляду поглядів Дж.Віко, Ш.Монгескьє, Ж.-Ж.Руссо, К.Гельвеція, А.Сен-Сімона розкритий генезис позиції нега-тивго впливу етносоціальних чинників на процеси суспільного розвитку. Досліджуючи позицію основоположників марксизму, дисертант підкреслює, що у марксистській теорії суспільного розвитку етносоціальні процеси визначались як процеси вторинного, “надбудовного” характеру. Вони за своєю сутпо е тісно зв'язаними з “пережитками минулого” і е елементарними за своїм устроєм. В роботі доведено, що міф про елементарність етносоціальних процесів і їх пряму залежність від класової структури суспільства культивувався майже до кінця 70-х років. Автор піддає критиці досить типічну точку зору Г.Ю.Глезермана, згідно якій “націоиаліїна самосвідомість є більш елементарною ніж класова”.

В дисертації обгрунтовується положення, що етносоціальні процс-' . 38

си за своїм змістом характеризують суспільну і індивндуальну потребу в ідентичності менталітету, в однотипному розумінні людьми явиш не тільки об'єктивного, але й суб'єктивного світів, в їх інтерпретації та вираженні в одних і тих самих символах. Дисертант вважає, що етнокультурна символізація реальності найбільш адекватно відбивається поняттям “національний характер”, яке фіксує етнічну самобутність в її ііпегральпо-дія.тьнісних виявах - як взаємо-дії, тобто в значенні комунікативної дії. В такому смисловому значенні національного характеру вказано на певні межі можливостей міжетнічного спілкування. Тому є більш слушним говорити про певні сектори міжетнічної комунікації, ніж про пріоритетність процесів інтернаціоналізації суспільного життя. Дисертант звергає увагу на те, що в роботах Ф.Тьонніса, Е.Дюркгейма вивчення природи міжетнічної комунікації тісно пов'язувалось з дослідженням специфіки соціальних груп, які протиставлялись1 етнокультурним “спільнотшім” групам. В дисертації показано, що традиція такого протиставлення проявляється в дихотомії “етнокультура - символічна культура", про що наочно засвідчують роботи сучасних науковців Е.Геллнера, У. Аутвейта, Р.Нерола, А.Клосковської та ін. Перспективні ідеї, що визначають можливості експлікації даної дихотомії, дисертант знаходять в роботах М.Ковалсвського, М.Карсєва, Ю.Хабермаса. Загалом ці ідеї формують погляди на етнокультуру як на основоположний чинник суспільного життя і людського співіснування.

Головними підсумками другого розділу дисертації є висновки, які засвідчують:

1) що важливою стороною дослідницького процесу в соціології є експлікація фундаментальних антиномій соціально-філософського знання, а самі способи їх експлікації суттєво впливають на вибір будь-якого із трьох головних епістемологічних ідеалів соціологічної науки - системно-інтеграційного, соціально-інженерного і етнометодологічного; . •

2) що за своїм функціональним статусом в суспільному житті етно-

39' ■

соціальні процеси і етнокультури в цілому слід рогздядати не як гальмуючі історичний прогрес “вторинні", надбудовні" чинники, а як фундаментальну основу утворення соціальних зв'язків і людського співіснування.

, У третьому розділі дисертації “Природа і сутність соціуму як внутрішньодисциплінарна теоретико-методологічна проблема" вирішуються поставлені дослідницькі завдання, зорієнтовані на формування більш змістовного дисциплінарного образу соціологічної науки шляхом онтологічної інтерпретації організаційно-тематичного континууму “соціальний порядок - людське співіснування”.

У главі шостій “Специфіка суспільного життя в контексті основних парадигм соціальної процесуальності” дисертант звертає увагу на плюралізм теоретичних поглядів і позицій щодо визначення змісту категорії “суспільство”. Саме тому у роботі підкреслюється необхідність розробки нових підходів, які б поглиблювали існуючі уяви про природу суспільного буття. Автором формулюється дослідницька позиція, згідно якої на всіх етапах еволюції соціологічної думки увага науковців переважно була зосереджена на феномені процесуальності суспільного життя. Дисертант вважає, що без дослідження цього феномену було б неможливим дати певні тлумачення природи людського співіснування і принципів формування соціальних зв'язків.

В главі обгрунтовується теза про те, що самі форми і способи кон-цептуалізації даного феномену були досить різноплановими, це і зумовлює реальну неявність трьох соціологічних парадигм соціальної проце-суальності: 1) парадигма подійної процесуальності; 2) парадигма субстанціональної процесуальності; 3) парадигма екзистенціальної процесуальності. '

Характеристика змісту парадигми подійної процесуальності пов'язується дисертантом з аргументацією положення, що навіть аніич-ним мислителям, зокрема, Платону і Арістотелю, вдалося досить чітко с 40 .

зафіксувати проблему, яка може розглядатись як виклик сучасній соціологічній теорії - про відповідність наявних “людських якостей” індивідів соціально-значущому характеру ситуації їх реальної взаємодії, в якій і формуються події суспільного життя. Практична потреба в знанні "хто г хто” в полісі, хто і як буде поводити себе в передбачуваних і неперсдбачуваиих ситуаціях спонукала античних мислителей займатись розробкою певних стабілізаційних технологій. В основі цих техно--логій лежали певні фізіогномічні критерії, які досить архаїчно встановлювали прпчшіні зв'язки між зовнішнім виглядом людини і характером її можливих вчинків. Незважаючи на наївність і примітивізм фізіопіомічішх технологій, дисертант вважає, що проблема доброчинних основ суспільного життя, якщо врахувати всю низку чинників сучасного ртику, постас зараз не менш гострою, ніж в античні часи.

В XVII столітті, як вважає дисертант, в працях ДжЛокка, Т.Гоббса, Г.Гроиіи та ін. починає формуватись новий тип інтеграції соціологічних знань. В його основі лежать уявлення про те, що люди під тиском різних обставин вимушені формувати суспільство, відчуджуючи при цьому спою свободу. Саме таке розуміння процесу соціогенезу і ле- 1 жигь в основі парадигм субстанціональної процесуальності, або парадигми соціального порядку. Періодом завершення формування' концептуальних основ даної парадигми можна вважати початок XIX ст. і пов'язати з працями Ш.Фур'с, котрим вперше було введено поняття “соціальний рух” і обірунтовано його основоположний статус. В дисертації відзначено, шо зусилля багатьох теоретиків на протязі XIX і XX ст. були зорієнтовані на пошук і визначення головних субстанціонатьних чинників “соціального руху". Така дослідницька орієнтація зумовила трактонку суспільства як “продукта взаємодії людей" /К.Маркс/ і, відповідно, визначала значущість наступного “розкладу” цієї взаємодії на . “компоненти", “сфери", “сегменти”, “принципи організації” і та ін. Гот ловкими недоліками таких дослідницьких орієнтацій є радикальний ре-

дукціонізм і певний догматизм, які пов'язані з виділенням провідних детермінуючих чинників системної організації соціума. Однак субстанціональні підходи, згідно з якими люди розглядаються з точки зору їх взаємозамінності, мають значний евристичний потенціал, оскільки вони фіксують процеси безперервного відтворення суспільного життя.

. Підкреслюючи важливість подальшого розвитку субстанціональ-

них дослідницьких стратегій, дисертант зосереджує увагу на концептуальній. розробці уяв, відображаючих особливості парадигми . “екзистенціальної процесуальності". В цьому зв'язку відзначається, що радикальні зміни соціальних наслідків індивідуальних дій людини об'єктивно визначають значущість в екзистенційно-процесуальному або людиномірному підході до вивчення природи соціальної реальності.

Критичний аналіз позиції, яка розглядає людину в якості “випадкової величини”, дозволяє аргументувати положення про становлення якісно.нової тенденції. Фокусом сучасного глобального полі-центризму в організації соціокультурного простору є автономна особистість. Саме таке сприйняття соціальної реальності мас важливі методологічні наслідки, пов'язані з переходом до нового типу раціональност

- від раціональності класичного типу /монологічно-об'єктивістськоі рефлексії/ до раціональності комунікативної /діалогічно-атропоморфної рефлексії/. Автор вважає, що фундаментальна теоретико-методологічна проблема полягає в пошуку ефективних способів визначення “загальнолюдського" в якості основоположного пояснювального принципу соціологічної науки. Реальна перспектива дослідження даної проблеми є виформуванні концептуальних підстав парадигми

екзистенціальної процесуальності як визначальної ланки в розробці теми людського співіснування. Дисертант доводить, що загальнолюдські виміри суспільного життя можливі на базі вивчення принципів, що визначають траігскультурні “смисли” співжиття людей. Якщо в рамках яа-

радигмм субстанціональної процесуальності питання людського співіснування розглядаються переважно як “організаційні ефек-ти”соиіалі>пої вшмодії людей, то в основі парадигми екзистеціальної процесу альності провідною с зовсім інша ідея - це ідея соціальної спадкоємності, суть і призначення котрої в тому, щоб пояснити безперервність соціально-історичного процесу при дискретності діяльності житія людини, поясниш зв'язок 'ірадішій і новацій, а також механізми регуляції поведінки людеії через розтлумачення специфіки їх дій та вчинків. •

Принципова позиція, яка обгрунтовується в дисертації, полягає в тому, що тільки шляхом розкриття евристичного змісту ідеї соціальної спадкоємності можна сформулювати принципи методології дослідження культурно-репродуктивного потенціалу того чи іншого суспільства. З ці(ї точки зору суттєво змінюються і уяви про теоретико-методологічний сіаіус соціології як науки. На думку дисертанта соціологію можна визначити як науку, яка досліджує"процеси культурної універсалізації.

В главі 7 “Природно-адаптаційна підсистема суспільної життєдіяльності" досліджуються дисциплінарні особливості соціологічного аналізу системи “суспільство-природа". На думку дисертанта ці особливості органічно пов'язані з розумінням механізмів і форм екологічного регулювання. В дисертації вперше досліджена генеза проблеми екологічного регулювання як феномена світової культури. Автором дається аналіз позицій Мореллі, Фр.Бекона, Г.В.Ф. ГегелЯ) ПтЖ.Прудона, К.Маркса, Дж.С.Мілля, в котрих відображені різні в світоглядному відношенні погляди на питання регулювання відносин між суспільством і природою. На підставі здійсненого аналізу дисертант фіксує різні типологічні критерії сучасних підходів конкурентного типу, які відображають специфіку сучасних регулятивних моделей, /сценаріїв/ глобального природокористування. По-перше, необхідно зберегти традиційні форми зв'язку природи і суспільства, корегуючи їх

“раціональним природокористуванням" і залишаючи проблеми виживання наступним поколінням. По-друге, необхідно зупинити технічний прогрес і повернутись до донаукових способів зв’язку з природою. По-третє необхідно забезпечити екологічний комфорт лише “золотому мільярду” ціною деградації інших регіонів. По-четверте, необхідно радикально змінити існуючий режим природокористування ¡створення величезних заповідників та ін).По-п'яте, необхідно інтенсифікувати науковий пошук в напрямі створення штучних екосистем. По-шосте, необхідно рівноважне природокористування.

Дисертант підкреслює, що останній варіант являє собою найбільш приваблюючий сценарій глобального природокористування, який закликає до підпорядкування економічного розвитку “розумним” екологічним обмеженням. Проте, на думку дисертанта, ця стратегія носить декларативний характер, тому, що серйозно не досліджується і навіть не ставиться питання про те, чи можливим є рівноважне природокористування вза 'алі? Однак, загальним світоглядним базисом перелікованих варіантів є ідея антропологічної єдності людства, а також те, що всі сценарії виходять з констатації глибокої екологічної кризи, яка мислиться як криза глобального масштабу. А це в певній мірі засвідчує про симптоми, загального розчарування в існуючих способах раціоналізації відношень природокористування.

Остання обставина виділяється в дисертації в якості важливого індикатора, відображаючого необхідність перебудови теоретико-методологічних підстав ідей спонтанного і гармонічного встановлення рівноваги між природою і суспільством з ринковою економікою. В дисертації дається виклад позицій інвайроменталістів Чикагської школи /Р.Парка, Л.Вірта, Р.Маккензі / а також поглядів Т.Парсонса, які засвідчують про можливість двох теоретико-методологічних стратегій, кожна із котрих має власний евристичний потенціал в плані знаходження специфічних соціально-адаптаційніх механизмів суспільства до природ' 44 •

ного середовища. Перша стратегія інтелектуально-регулятивного типу базується на різних теоріях соціального порядку. Вона являє собою субстанціа-лістські, структурно-морфологічні підходи до суспільства як соціальної системи. В запропонованому аналізі значна увага приділяється ідеям Ж.Ошав-кова, С.Михайлова, В.Добріянова і обгрунтовується висновок, що спроба болгарських соціологів переосмислити позиції класичного- марксизму відносно структурної організації суспільства шляхом виділення типологій сфер суспільного життя, є досить перспективною, оскільки відкривається можливість дослідження специфічних зв'язків кожної з виділених сфер з природним середовищем.

Друга стратегія, імперативно-регулятивного характеру відображає світоглядні і теоретичні настанови парадигми еюстеїщіальної процесуальносгі. На думку дисертанта концептуальний розвиток цієї стратегії може бути пов’язаний з розробкою поняття “екологічний імператив”, яке в загальному плані визначає граничні межі можливого втручання людей в біосферні процеси. Аналіз робіт М.М.Моісєєва. П.Куусі, В.Коші та ін. дозволяє автору сформулювати в заключної частині глави висновки, що дана стратегія є до-•статньо коректною для визначення регулятивного потенціалу культури, оскільки вона підкреслює значущість природної “вітальної перспективи” для розуміння фундаментальних принципів людського співіснування як тран-скультурних підстав суспільного життя. .

Глава 8 “Транскультурні архетили людського співіснування” присвячена, аналізу фундаментальних цінностей, які в якості основоположних онтологічних імперативів суспільного жита, є базою суспільної самоорганізації. Дисертант фік-. сує увагу на відомому стереотипі, що особливості людського співіснування найбільш характерно проявляються в законах діяльності людей. Він піддає критичному аналізу цю формулу і обгрунтовує наступний висновок підхід до вивчення соціаль^ ної реальності з позицій дослідження механізмів, підгримуючих безперервність

суспільного життя, в багатьох відношеннях спрощує реальну картину життя соціуму, бо зміст соціальних процесів розглядається скрізь призму певних метафізичних типологій форм діяльності і видів суспільних відносин. Самі ж люди як учасники соціальних процесів розглядаються як пасивні носії певних якостей наявних форм діяльності і суспільних відносин.

Запровадження в соціологічний аналіз ідей парадигми екзістен-ціальної процесуальності дозволяє відобразити природу соціуму не тільки з точки зору метафізики матеріальних і духовних чинників суспільного життя /які відображаються в типологіях діяльності і суспільних відносин/, але й в площині концептуального континууму “вітальне-духовне”. Це дозволяє подолати обмеженості досить своєрідного стилю теоретизування, розвинутого основоположниками марксизму, котрий досить вдало був названий М.Вебером “антропологічним окультизмом”.

В роботі розкривається зміст сучасних уяв, які були розвинуті М.Кондрат’євим, А.Маслоу, СЛ.Рубінштейном, А.Гжегорчиком, котрі грунтуються на ідеї багатомірності людських світовідношень як в сфері ' вітальних, так і в сфері духовних процесів суспільного життя. Дисертант робить висновок, що даний підхід стимулює вивчення інших складних проблем людського буття. Адже багатомірний характер світовідношень людини - свідоцтво реальних складностей її самовизначення в структу-рованому соціумі. В зв'язку з цим виникає проблема онтологічної гарантований! людського буття взагалі. В дисертації показано, що в площині концептуального континууму “вітальке-духовне” уяви про принципи суспільної самоорганізації необхідно пов'язуються з певним розумінням механізмів, які підтримують в тому чи іншому суспільстві режим свободи, справедливості і безпеки. '

Дисертантом послідовно аргументується твердження: самі принципи свободи, справедливості і безпеки доцільно розуміти як цивілізаціині

транскультурні підстави суспільної самоорганізації, як фундаментальні архстнпи людського співіснування. Дисертант вважає, що саме таке розуміння дозволяє дати нове трактування питання про системну єдність суспільного жипя та його стабільність. Згідно розробленому підходу -дослідити проблему соціальної стабільності - це вияснити, яким чином в тому чи іншому суспільстві утворюються взаємозв'язки між режимами свободи, справедливості і безпе;.и і встановити форми прояву цих взаємозв'язків в базових отологічних процесах суспільного життя: процесах кульїуриої репродукції, соціальної і- геграції і соціалізації. З метою подальшого обгрунтування даного підходу дисертантом запропоновано аналіз архешпічного змісту свободи, справедливості і безпеки як основоположних онтологічних імперативів людського співіснування. .

В главі 9 "Соціальна диференціація: стратифікаційна стійкість та мобільність" досліджується одне із важливих джерел теоретичного плю-радішу в сучасній соціології, котре дисертант знаходить в множинності тлумачень змісту процесів соціальної диференціації. На підставі аналізу позицій відомих сучасних теоретиків в дисертації виділяється група проблем, з пошуком вирішення котрих використовувались певні когнітивні • конструкції. Дисертант згруповує їх по певним критеріям в дві полярні дослілниіф'ікі сірагеїії пізнання феномену соціальної диференціації -реляційної і градуацінної. • '

Суть реляційної стратегії досить чітко відображають погляди основоположників марксизму, які головну увагу звертали на аналіз глобальт мої динаміки соціально-історичного розвитку, суб'єктами якої виступали класи, як більш інтегровані сукупності соціальних верств. Класики марксизму робили акцент на доказі можливостей ліквідації соціальної ієрархії і переходу до безкласової цивілізації. Саме тому класи розглядались в реляціиній площині як історично тимчасові спільності людей.

На відміну від марксистів П.Сорокін вважав, що стратифікаційний процес є фундаментальним атрибутом суспільного життя взагалі. Го-

лонні ж труднощі дослідження соціальної еірукіурп, па мої о д>мк>, обумоилепі тим, що нона складаєіься і баїаіьох еіраіифікаціипих профілів, формуючих певну соціальну ієрархію, яка і нисіупаг іо.юипим чинником збереження сгабільносгі гою чи іншого суспільова. Саме н цьому, власне, і полягас суть градуаціішоїо підходу. В роїробках Л.Брума, М.С.Комарова, Д.Белла, О.Тоффдера підкреслю* п.ся іеоре-тична обмеженість реляційної методології, однак, на думку дисеріаша, градуаційний підхід не демонструє суттєвих переваг над рс.іиціннич, на що також змістовно звернув увагу і Е.Райт. Дисеріані ввлжа*, що загальні недоліки обох концепцій досить вдало виділені німецьким соціологом Р.Крекелем: обидві концепції соціальної диференціації * “конвенціональними теоріями соціальної нерівності", бо в основі реляційної і градуаційної стратегії лежить цілий ряд припущень конвенціонального типу. По-перше, головним предметом дослідження І соціальна структура нації-держави /отже міжнародні нерівній і залишаються поза увагою/. По-друге, соціальна струкіура*

концептуалїзується як “вертикальна" структура / а це виключає розгляд “Горизонтальних" нерівностей, котрим не знаходиться місця на ранговій шкалі/ По-третє, припускається, що порядок зайнятості є каркасом соціальної структури / а це суттєво спрощує картину соціальної диференціації, оскільки досліджується лише “робітнича” частина суспільства /.

В дисертації пі ддано аналізу позиції Р.Крекеля, Д.Ронга, Р.Едвардса, К.Оффе, які відображують сучасні пошуки методології переін іерпретації змісту “вертикальних” нерівностей як “горизонтальних”, що є можливим за умови , більш ретельного врахування диференційного змісту таких чинників суспільного життя, котрі фіксуються поняттями “влада”, “соціальний компроміс”, “соціальна безпека". Підтримуючи саме спрямування такого пошуку, дисертантом робиться наступний висновок: найбільш плідним в науковому відношенні може бути підхід до

дослідження феномен) соціальної диференціації, який базується на каїеюрії "людське спініснунанпя". Па думку ангора, ця категорія відіюражхі ідінжнні "еенен" співжиїтя людей, виходячи із описаних ще

І.Каїном принципі» бупя саме цивілізованої людини. Дисертант сінерджуї . ти ісорешчні переваги запропонованого підходу полягають в вихідних апіиредукніоііісіських пасіаноііах, коїрі дозволяють більш пошт відобраним реальну каріину суспільного житія іромадянського суснідьсіва ідею ко і рої о. власне, харакіеризус поняття соціальної сф)кі\ри. .

Крім іою, даним підхід відкриши перспекінву експлікації відомої нормаїимної ділеми поділу соціальних іруп на "великі" і "малі", оскільки він < беїпосередньо зорієнтованим на розробку якісної дис-креіноі інполої її соціальних груп, сукуппісп. котрих утворює загальнолюдську ОСНОВ) колекційною жипя людей.

Висновки роооїн місіям, підсумки аиаппу спеаіфіки світоглядних, іеореіико-мсіодо іоі ічііііх і .топко-гносеологічних детермінант процесів фдіісформлііії копнем пальних основ соціологічної науки на сучасному еіапі її розни і к\.

Основнпіі імісі дисеріапії, викладений в наступних публікаціях:

Моиоі раі|)ії і брошури:

1. Социодої ическое пошание: современные тенденции и стимулы разиш ми. Монографія. Дпіпропсіропськ: Вид-во ДДУ. 1995- 232 с.

2. Сіроміе.іьсіно кочхіуніпма и научный анализ социальных явлений, Астрахань: 'Знание, 1981 - 22 с.

3. Карл Маркс и современная нюха. Астрахань: Знание. 1984 - 24 с. /у співавюрсіві і В.М. Судаковою/

Статті та тези доповідей і виступів, опублікованих

в журналах і наукових збірниках:

4. Общая социологическая теория как теоретико-методологическая основа комплексного социального познания // Вопросы теории и методов социологических исследований. Вып.4. /Под ред. Д.Ф.Коз-лова. М.: Изд-во Моск. ун-та. 1981 - С. 9 - 14.

5. Социальная структура социалистического общества как проблема методологического анализа. //Обновление общества: проблемы и перспективы. Ред.кол. Рысаев И.Ш. /отв. ред./ и др. - Уфа: Башк. ГУ., 1990.-С. 20-25.

6. Социальная защита населения как компонент национальной безопасности //Проблемы и пути социальной защиты населения в условиях перехода к рынку, развития предпринимательства. Ред.колл.

B.Н.Белкин и др. - Челябинск: Академэкоцентр Уро АН СССР. 199!. -

C.58-63.'

7. Социокультурная динамика и социальная стабильность: концептуальные основы исследования проблемы социальной безопасности // Веста. Днепропетровского ун-та. Сер. Социология, философия, политология. Вып.1.1993. С. 73-83.

8. Философия и социокультурные основания социологической теории // Философия как феномен культуры. Сб. научн. трудов. Отв. ред. П.И.Гнатенко. Днепропетровск: ДГУ. 1993. - С. 75-82.

,. Екологічна безпека та сталий розвиток (Гуманітарний аспект сучасної екологічної політики) //Рідна природа. 1995. №5-6. С. 3-5. (у співавт. з О.О.Логвіновим). .

10. Проблема /пределов межэтнической комуникации //Взаимо-обогащение культур и ндучные традиции /Ред. колл. А.С.Токовенко -отв. ред. и др. М.: Форос. 1996. С. 25-34.

11. Трансформация концептуальных оснований социологического

познания как теоретико-методологическая проблема. // Мировоззрение в развитии: сущность, функции, уровни. Тезисы докл. межрегиональной конф. /Ред. колл.: И.А.Мороз и др. - Днепропетровск: ДГУ. -1989. - С.47-48.

12. Социологические проблемы разработки нормативной базы механизма природоохранительной деятельности II Экономический механизм рационального использования ресурсов и охраны окружающей среды. Тезисы докладов Всесоюзной научн.-практ. конф. В 3-х т. T.I. Общие проблемы экономики- охраны окру жающей среды. //A.A. Логви-пои от. ред.- Днепропетровск: ДГУ, 1989. - С. 84-85.

13. Теоретические аспекты социальной обусловленности научно-

познавагслыюй деятельности в социологии // Перестройка: философские и социальные аспекты. Тезисы докладов и выступлений к научной конф. /Ред.колл. Прокофьев П.И. /отв. ред./ - Днепропетровск: ДГУ, 1989. -

С. 166-168. ,

14. Научный поиск в социологическом познании как творческая проблсма.//Рсфлексивныс процессы и творчество. Тезисы докладов и сообщений к Всесоюзной конф. 3-5 апреля 1990 г. В 2-х ч. 4.1. /Отв. ред.И.С.Ладснка. - Новосибирск: НГУ, 1990. С. 208-210. •

15. Универсализм и диалог как когнитивные основания философии и социологии. //Философия в современном мире. Тезисы докладов и выступлений на межрегиональной научно-теоретической конференции. /Ред.колл. П.И. Гнатенко н др. - Днепропетровск: ДГУ. 1991.-С. 68-71.

16. К вопросу о феноменологической природе мировоззрения. // Социальная философия в конце XX века. Всесоюзная конференция.. /К.Х.Момджяп отв. ред. - М.: Изд-во Моск. ун-та. 1991. - С. 31-33.

17. Этнокультура как интегративный фактор социального взаимодействия. //Национальная психология. Тезисы докладов межрегиональной конф. Ред.колл. П.И.Гнатенко /отв. ред./ и др. - Днепропетровск: ДГУ, 1992. -С.76-77.

18. Проблема социальной аналитики в социологическом наследии Н.К.Михайловского и П.А.Сорокина. II Социологические идеи П.А. Сорокина и современное общество. Междунар. научн.конф. 8-Ю септ. 1992 г. Ред.колл. П.П. Кротов /отв.ред./ и др. Сыктывкар: СГУ, 1992. - C.5I-54, ■ .

. 19. Свобода как социальный архетип // Либерализм: история и со-

временность. Всеукраинская научно-практическая конференция 9-Ю сент. 1993 г. Донецк-Запорожье: Центр социально-экономического и по. лит. анализа ЛПУ. 1993. - С. 16-17.

20. Стратегическая стабильность: посттоталитаризм и проблема императивов национального развития // На пути к открытому обществу. Тезисы докладов и выступлений международной конференции / Огв. ред. М.П.Рагозин.’Донецк: Фонд Відродження. 1993. - С.36-39.

21.Rationality and humanism //XIX World Congress of Philosophy. Moscow. 22-28 August 1993. Book of Abstracts. Vol. 2.Moscow. 1993. P. 160.

22. Ггобальный міф н безопасность // Культура та етноетика /

Міжнародна науково-теоретична конференція / Ред.колл. В.І.Шннкарук та in. В 5 и внп. Вип.2: Етнічні світи та культурні універсали. К.: 1994.

С.4-7, ' .

23. Экологическая безопасность: анализ концептуального статуса проблеми // Философия социального действия и перспективы демократии. Международная научно-практическая конференция 6-7 апреля 1994 г. Тезисы докладов. Ред.колл. И.Ф. Габрусь и др. В 7-й вып. Вып 5. Императивы экологического выживания в современном' обществе. Мн. 1994. - С. 15-16. /у,рпівавт. з О.ОЛогвіновш!./

24. Символизация во французской культуре идеи безопасности человека и общества // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. II Міжнародна конференція. Тези доповідей у 2тх ч. Ч.І. Ред.колл.І.І.Меньшиков та ін. Диіпропеггровськ, Україна, 1995.-С. 132-133. '

АНОТАЦІЇ

Судаков В.И. Детерминация социологического познания /мировоззренческий и іеоретио-ме годологический аспекты/

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.01 - теория и история социологии. Инспггуг социологии НАН Украины, Киев, 1996. ••

Диссертация япляется рукописью, в которой представлена концепция исследования пнугридиецнплипарных оснований, определяющих мировоззренческую и теоретико-метололг ическую специфику научно-познанакммшм деяіелі.ности в социологии. Установлено, что в современной СОШ10Л01НИ такие основания выражает организационно-іематический континуум "социальный порядок - человеческое .сосущест пованис”.

Sudakov V.l. Determination оГ Sociological Cognition /world -outlooking and theoretic-methodological aspects/.

The dissertation for Doctor’s degree in Sociology by speciality 22.00.01 theory and history of Sociology. The Institute of Sociology NAS of Ukraine, Kiev, 1996. .

' The form of dissertation .is manuscript, it contains the concept for investigation the internal-disciplinary foundations which determine the world-outlooking and theoretic-methodological peculiarity of research activity in sociology. Such foundations of modem sociology is established to be expressed by organizing-thematic continuum “social order - human coexistence".

Ключові слова: соціологічне пізнання, детермінація, соціальний порядок, людське співіснування.

- Судаков В.I. It -

Підписано до друку 06.Хі-96. формат 60x94/16. Ум» др.арк.ЗЛ.

Тираж іОО пркм. ¿ам.,-е Безкоштовно. ---------- ----- ---

Топографія ДДУ- ¿201x0, Дніпропетровськ.Казакола,6а.