автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Эсхатология и утопия в понимании истории.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Эсхатология и утопия в понимании истории."

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

*

Л БАРАБАШ ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ

N°

УДК 930.1

ЕСХАТОЛОГІЯ ТА УТОПІЯ В РОЗУМІННІ ІСТОРІЇ

Спеціальність 09.00.03 — соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент Клнмова Галина Павлівна,

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

професор кафедри соціології і політології

кандидат філософських наук, доцент Загрійчук Іван Дмитрович,

Харківська державна академія

залізничного транспорту,

завідувач кафедри філософії і соціології

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень при Раді Національної безпеки і оборони України, м. Київ

Захист відбудеться ’’ 1 " липня 2000 р. о 10°° годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 в Університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий "З/" травня 2000 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна соціокультурна ситуація часто характеризується як епоха, де скасовуються традиційні орієнтири людського буття та вважаються вичерпаними сенсоутворюючі потенції релігійного та наукового світосприйняття. Маніфестація "ситуації постіс-торії” виходить, по-перше, з визнання начебто досягнення мети історичного розвитку у зв’язку з торжеством ліберальної демократії і подоланням будь-яких її суспільно-політичних альтернатив. По-друге, із констатації завершеності поступу західного історичного здійснення, яке витлумачувалось метафізично (в постмодернізмі децентрація і співіснування в різноманітті більше не передбачують загальний напрямок розвитку соціуму).

І в тому й в іншому випадках пропонується сприймати зміну тисячоріч як якесь умовне підведення риси під "старим" розумінням історії і її кінцевого "пункту прибуття".

В "ситуації постхрисгиянства", "ситуації постісторії" - ні есхатологія християнства, ні раціональні утопії не визначають більше майбутнє і, відповідно, не наповнюють поточні події абсолютним змістом - актуалізуються пошуки інших підходів до потенцій сенсоутворення есхатології й утопії.

Особливого значення набувають проблеми самовизначення людини в сучасному індивідуалізуючому буття світі, пошуку шляхів подолання відчуженості Індивіда в соціумі, визначення сфер використання енергії соціального перетворення. Значущими в цьому контексті видаються такі модифікації утопічної творчості, які зберігають свій позитивно-перетво-рюючий потенціал, а також ті концепції релігійного есхатологізму, що залишають можливість екзистенційно напруженої духовної праці в процесі самоідентифікації людини.

Зафіксований з Конституції України та законодавчих актах світоглядний, політичний, економічний, ідеологічний атюралізм надає можливість демократичного діалогу утопічних проектів, месіансько-есхатологічних сподівань, наукових прогнозів, що сприяє виявленню різноманіття теоретичних розробок з даної проблематики, які допоможуть практичному виявленню та ефективному вирішенню конкретних соціально-економічних і культурних проблем.

Досліджувана проблематика видається автору особливо актуальною в сучасній соціокульгурній ситуації в Україні, оскільки необхідні теоретичні конструкції, які дозволять представити якомога більший арсенал відреф-лектованих критерієм вибору засобів подолання негативів соціальної практики, забезпечать свободу людини та допоможуть сформувати її як соціально відповідальну особистість, здатну на раціонально обгрунтовану дію.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема та зміст дослідження відповідають темі науково-дослідних робіт кафедри філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна "Філософія та багатоманіття соціокультурних світів".

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Проблема есхатології й утопії в розумінні історії досліджена ще в недостатній мірі - мається на увазі виділення стратегій визначення змісту історії в зв'язку з уявленнями про трансцендентне, їх регулюючий і конституюючий соціальну дійсність характер, міра перетворюючого впливу на хід історії, а також умовні конкретно-історичні конфігурації взаємодії есхатології та утопії в історичному звершенні.

Українська філософсько-історична думка акцентує увагу на таких аспектах досліджуваної проблематики. Есхатологічні моменти у вченні Г.С. Сковороди закликають до можливої екзистешдійної свободи від світу, бо загальнолюдське перетворення дійсності та кінець історії повинні бути непередбачувані, вважається, що мова йде про те, що в принципі "невимовне".

Есхатологічні мотиви у творчості М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського та інших пов’язуються з початковим формуванням у полі православно-християнського світосприймання специфічної української національної ідеї - покликання українського народу в історії та визначення долі і мети України. Національна ідентифікація відбувається в загальноєвропейському соціокультурному контексті, хцо дозволяє визначити приналежність України до європейського культурного масиву.

Есхатологічні акценти яскраво виражені в працях цілої плеяди вітчизняних філософів першої половини XX ст. За М.О. Бердяєвим, есхатологічне майбутнє створюється не тільки Богом, але і людиною, оскільки есхатологічна перспектива є перспективою кожної миті життя, коли під впливом Духу відкривається можливість закінчувати старий світ, починаючи новий.

Радянська атеїстична література, як правило, присвячувалася критиці християнської есхатології. Серед робіт такого роду можна виділити монографії М.М. Нікольського, Ф. Каяелюша, Г. Фрізена, О. Реймаруса, у яких, при всьому різноманітті досліджуваних аспектів даної проблеми, вирішуються завдання виявлення лише соціально-економічних засад есхатологічних сподівань християнських общин.

У роботах закордонних авторів з даної проблематики можна окреслити такі підходи. За Ф. Шлейєрмахером, прилучення до есхатологічних здійснень можливо для людини у релігійному почутті, у її переживанні "неподільності" з Богом. Всесвітня ж есхатологія розуміється в такий спо-

з

сіб: глобальне втручання в долю цивілізації носить циклічний характер, періодично виявляючи сутність кінцевого.

"Діалектична теологія" К. Варта відстоює нерозривний зв’язок із новозавітною традицією, згідно з якою не тільки прихід Христа в минулому, але й майбутнє його пришестя на землю стають центральною есхатологічною подією. Есхатологічний зміст прийдешніх змін він уявляє у вигляді відмови від усього, з чим був пов’язаний суспільний прогрес у минулому. В роботах Р. Бультмана християнське буття - це справжнє буття, перехід в есхатологічне існування, тобто в стан останньої свободи від світу. Він вважає, що у керипчі Ісуса мова йде про розуміння людського існування, але це розуміння виражене міфологічною мовою тієї епохи, отже, погрібно зробити переклад з міфологічної мови на мову екзистенціальної філософії (з використанням термінологічної системи М. Гайдеггера). Цією мовою християнську есхатологію можна визначити як вчення про те, що Бог у події Ісуса Христа поклав кінець старому світу, зробивши справжнє існування доступним людині.

Світ у трактуванні А. Швейцера, який аналізує есхатологію апостола Павла, розглядається вже частково перетвореним, а тому в ньому доступніша можливість індивідуального сходження до Бога.

Політична теологія та її представники Ю. Мольтманн, Д. Зелле,

І.Б. Мец розглядають майбутнє панування Бога як внутрішній момент теологічних висловлювань про божественність Бога. Вважається, що ця істина не може бути повноцінно інтерпретована в умовах сучасності, тому відкрити доступ до майбутньої істини можливо лише пря подоланні сучасності та властивих їй умов розуміння.

Разом із пошуком варіантів адаптації християнського вчення до реалій сьогодення з’яатяються концепції, що розглядають атеїзм як природне продовження релігійного життя. Представник радикального християнства Т. Альтицер виходить з того, що священне вже позбулося надісторичного становища; після "смерті Бога" людина змушена залишатися наодинці з історією, а світ вважається хаосом. Але для християнського атеїста цей хаос вже не страшний, бо він знає, що саме в ньому закладені його доля і зміст буття.

Проблема утопії та її впливу на хід історії достатньо розроблена в закордонній літературі, в меншій мірі - у вітчизняній. У визначенні утопії, а також природи її походження та перетворюючих соціальну практику можливостей серед авторів, що займаються даною тематикою, немає єдиної точки зору.

М. Хоркхаймер вважав, що утопія - це "секуляризовані небеса середньовіччя", визедячи її походження зі специфічних середньовічних есхато-

логічно-хіліастичних сподівань звести Царство Боже у світ. Б. Гройс і Л. Баткін відстоюють позицію, що будь-яка утопія виявляє свої початки в мистецтві, тому що утопічні наміри переробити світ виходять із сприйняття його як матеріалу для художньої творчості. Х.А. Маравалль говорить про утопію як про породження роботи розуму, що вивчає природу, формулює зв'язок між явищами та відтворює свої пояснення у теоріях. Раціональний характер утопії виражається в її претензії бути розумовою проекцією природного порядку.

У фундаментальному дослідженні €. Шацького запропонована класифікація утопій, які, зокрема, можуть виконувати як ескапістські функції в індивідуальному подоланні невпорядкованості існування, так і раціонально-конструктивні, виступаючи як програми соціальної дії.

К. Мангейм досліджує власне не саму утопію, а феномен утопічної свідомості, що не знаходиться у відповідності з оточуючим його "буттям". Утопічною вважається орієнтація, трансцендентна стосовно дійсності, що, перетворюючись у дію, частково або повністю підриває існуючий у даний момент порядок речей.

К. Поппер, аналізуючи "відкрите суспільство”, звертає увагу на можливості позитивного поетапно-локального конструювання майбутнього, пов’язані з використанням утопічної соціальної інженерії. У роботах

О. Тоффлера підкреслюється необхідність створення "фабрик утопій" для того, щоб наповнити очікування майбутнього енергією позитивного перетворення.

Ю. Хабермас звертає увагу на неправомірність розповсюдженого протиставлення утопічного й історичного типів свідомості, оскільки мова йде не про остаточну втрату віри в потенціал утопії, а про подолання конкретної утопії суспільства праці й осмислення сучасного суспільства як суспільства комунікації. ■

Українська філософська та літературна традиції виходять з необхідності створення скоріше антиутопії, в чому, безумовно, відтворюється історичний досвід Укгаїїш. Подібна акцентуація дослідження феномена утопії відображена у творчості В. Винниченка ("Сонячна машина”). М. Хвильового ("Загірня комуна"), М. Куліша ("Народний Малахій") та ін. На вади утопічних проектів при визнанні їхнього безумовного впливу на хід історії звертає увагу І. Фраяхо.

Підводячи підсумок, можна зробити такий висновок: проблема визначення ступеня впливу на хід історичного звершення уявлень про есхатологію й утопію, а також з’ясування їхнього взаємозв’язку в наданні сенсу процесам, що відбуваються в соціумі, практично не досліджена і залишається відкритою. ■

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційної роботи є філософське осмислення уявлень про християнську есхатологію й раціональну утопію в аспекті їхньої ролі в розумінні історичного процесу та соціальної практики, вияву сенсоутворюючих потенцій у сучасній соціо-культурній ситуації. У межах головної мети дослідження виділені такі конкретні завдання, що принципово важливі для висвітлення даної проблематики.

1. Виділити і проаналізувати найбільш актуальні концепції релігійно-християнської й атеїстичної есхатології.

2. Простежити різноманіття підходів до осмислення феномена утопії у взаємозв’язку зі здійсненням історичного звершення.

3. Виявити можливості розуміння історії в залежності від есхатологічних уявлень і утопічної творчості.

4. Визначити умовні конкретно-історичні конфігурації взаємодії есхатології й утопії та ступінь їхнього впливу на вирішення проблеми розуміння історії.

5. Розкрити позитивні потенції есхатології й утопії в "ситуації постісторії".

Методологічна і теоретична основа, джерельна база дослідження. Як концептуальні положення при вирішенні завдань роботи автором використовувалися розробки К. Ясперса, С.Н. Ейзенштадта, в яких позначена проблема виникнення уявлень про трансцендентне і формування поля духовної напруженості між онтологічним і повсякденним, що сприяло виникненню у різноманітних культурах специфічних можливостей розуміння історії. Теоретичною базою для осмислення проблем філософії історії є роботи М.А. Барга і Р. Дж. Коллінгвуда, Ж. Ле Гоффа та М. Блока. Характерний для робіт цих дослідників принцип широкого залучення кола джерел, які належать до різноманітних сфер культури і суспільно-політичної практики, також використаний у дисертаційній роботі.

Герменевтичний метод П. Рикьора дозволив співвіднести дослідження М.О. Бердаєва (християнський персоналізм) і К. Маигейуа (соціологія знання), у яких актуальними є питання впливу ка хід історії, відповідно, есхатологічних уявлень і утопічних проектів; мається на увазі перетворюючий потенціал есхатології й утопії, що також сприяло вирішенню завдань даної роботи.

Об’єктом наукового дослідження стяли філософсько-історичні концепції вияву спрямованості історичного процесу.

Предметом наукового дослідження стало вивчення есхахолагіялих та. утопічних вимірів філософського розуміння історичного процесу взагалі і в сучасній соціокультурній ситуації "постісторії" особливо.

Наукова новизна дослідження визначається насамперед самою постановкою проблеми взаємодії двох - есхатологічної та утопічної — модальностей історичної перспективи, яка ще не стала предметом спеціального філософсько-історичного дослідження.

На основі комплексного аналізу концепцій християнської есхатології і модифікацій утопічної творчості виявлено найбільш загальну конкретно-історичну конфігурацію взаємодії есхатології й утопії, яка зумовлювала стратегії визначення сенсу історії і, відповідно, її кінцевої мети. Стосовно "ситуації постісторії", де прокламується факт досягнення мети історичного розвитку або ж стверджується неможливість репрезентації метазмісту, розкрито потенції есхатології й утопії в подоланні контрціиностей сучасної соціальної практики та у визначенні позитива майбутнього.

Ця новизна конкретизується в таких положеннях:

1. Проблема есхатології та утопії в розумінні історії формується в контексті духовних трансформацій "осьового часу", коли зафіксоване у різноманітних варіантах трансцендентне позначає поле напруги між онтологічним і власне іманентним. Подібна зміна світосприймання приводить до формування нових стратегій визначення сенсу людського життя, похідних від особливостей вирішення "конфлікту" між метафізичним та мирським.

2. Релігійний світогляд, завдяки наявності есхатології як вчення про кінець світу, дозволяє співвідносити історичні події з кінцевим катарсисом, який скасовує недосконалість земного і знаменує єднання трансцендентного й іманентного в царстві Бога. У такий спосіб формується розуміння історії як лінійного процесу, залежного від метасенсу та спрямованого до кінцевої" мети. Ьажане майбутнє - царство Бога - виступає як символ досконалості, який припускає онтологічний апофатизм з позицій відносних людських вимірів. Як метаморфема він дозволяє в полі релігійного світогляду здійснювати сходження до метазначень.

3. Інша стратегія визначення змісту історії, що формує парадигмальні засади розуміння ходу історичного здійснення, з’являється як модифікація вирішення напруги між трансцендентним та іманентним у Стародавній Греції. Вивчення зв’язку між земним і космічним порядками, у якому фіксується трансцендентна проекція на земний світ і, відповідно, здійснюються спроби визначення сфер реалізації трансцендентного бачення, призводить до появи утопи — конструкції раціонального порядку, ідо орієнтує на сходження до символічної досконалості філософсько-спекулятивним чином. Відповідно позначається базова модель історії як шляху до ідеального державного ладу, а також раціональні засади її організації.

4. Запропоновані стратегії визначення Сенсу історичного здійснення в ході історії утворюють умовну конфігурацію: парадигмальне сприйняття

історії й основу її розуміння як моновекгорного процесу дозволяє сформулювати саме християнська есхатологія. Актуалізація утопії відбувається лише в умовах десакралізаціі' світу і констатації "смерті Бога", коли людина, докладаючись на свої раціональні можливості, сприймає світ як арену їхньої реалізації: трансцендентне нисходигь в іманентний світ і вони збігаються в обсязі. Тоді утопія претендує на тотальну перебудову світу, де раціонально сконструйована держава справедливості та порядку мас трансцендентну значимість, оскільки соціальна практика і трансформації в суспільстві співвідносяться з такого роду метаціллю, яка й виступає як "пункт прибуття" історії.

5. В історії простежуються приклади співіснування есхатології релігійної та секуляризованої. Втілення в життя утопічного проекту часто супроводжувалося апокаліптичною руйнацією існуючого стану речей заради якнайшвидшого настання якісно іншого світу соціальної гармонії. Тоді революція уявляється стрибком, що скасовує дійсне заради майбутнього; тимчасовий хаос (апокаліптична концентрація сил зла на землі) і людські жертви (загибель недостойних життя вічного) сприймаються як необхідні й неминучі.

6. Кінець історії, що маніфестується в ’’ситуації постісторії", маркірує, на погляд автора, лише завершеність уявлень про історичний процес як однонаправлений, тотальний рух людства до відомої кінцевої мети. Таким чином, можна підбити підсумок розуміння історії, похідного від універсального утопічного проекту. "Постсучасність" надає можливість відмовитись від тотальної моноутопіі та запропонувати багаюманіття утопій, що можуть виконувати різні функції та допомагати в подоланні контрцін-ностей соціального життя.

7. Сучасний духовний плюралізм надає можливість екзістенційно-індивідуального пошуку буттєвої вертикалі в есхатологічному акті сходження до Бога. Якщо утопія виконує задачу усунення зовнішніх причин, що перешкоджають удосконалюванню людини, то есхатологія, залишаючись справою приватного вибору, може сприяти розкриттю творчого потенціалу людини і вільному духовному самовизначенню особистості.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів дисертаційної роботи полягає в комплексному аналізі природи і сутності утопічної творчості та концепцій християнської есхатології, а також у виявленні сенсоутворюючих потенцій есхатології та утопії в історії і "ситуації постісторії". Робота підпорядкована вирішенню завдання подолання пост-тогалітарної кризи соціальних та індивідуальних сенсів буття. Участь України на різних рівнях в інтеграційних процесах на "пострадянському” просторі, а також підключення держави до вирішення заггльноєвропей-

ських проблем визначають перспективи досліджень за даною проблематикою. Методологічні підходи, фактологічний матеріал дисертації та отримані теоретичні результати можуть бути основою для подальшої тематизації даного напрямку дослідження, а також використані у загальних курсах лекцій і спецкурсах з проблем філософії історії, соціальної філософії, історії філософії. Деякі теоретичні положення та висновки були використані при викладанні навчальних курсів "Філософія", "Українська і зарубіжна культура" та "Релігієзнавство" у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна та Харківському державному економічному університеті.

Публікації. Основні ідеї та положення дисертації викладені в 5 публікаціях, зокрема в 4 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Апробація дослідження. Основні теоретичні та методологічні положення дослідження обговорювалися на конференції з філософської та культурологічної проблематики "Проблема відповідальності на межі XX та XXI ст." (Харків - 1996). Ключові питання дисертаційного дослідження також обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна і кафедри філософії та політології Харківського державного економічного університету.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (204 найменування). Загальний обсяг роботи -176 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність і мету дослідження, визначено стан наукової розробки теми в зарубіжній і вітчизняній літературі, розкрито наукову новизну роботи та теоретичне і практичне значення отриманих результатів. ■

В першому розділі "Сенс історії у контексті есхатологічної перспективи", що включає шість підрозділів, доведено, шо в християнстві у рамках релігійного світогляду специфічно вирішується конфлікт між трансцендентним та іманентним, що приводить до формування стратегії визначення сенсу історії. Християнська есхатологія (вчення про скікчек-ність світу) зумовлює розуміння кінцевої мети історичного процесу, а також надає можливість вважати його загальнолюдським та однонаправле-ним. Розглядаються також неортодоксальні концепції християнської есхатології та їхній вплив на проблему розуміння історії.

Християнський релігійний світогляд завдяки наявності есхатології дозволяє співвідносити те, що відбувається в земному бутті, з кінцевим ка-

тарсисом, який скасовує недосконалість світу і знаменує єднання трансцендентного та іманентного в царстві Бога. Таким чином, очікуване вирішення конфлікту між онтологічним та повсякденним зумовлює виникнення стратегії розуміння історії як моновекторного процесу, спрямованого до кінцевої мети. Саме в християнстві вперше історія постає як здійснення універсального наднаціонального та позатериторіального загальнолюдського "проекту" згідно з волею та задумом Бога. Божественний "еон еонів" визначається як абсолютна досконалість: прямування соціуму до цієї кінцевої фази - зміст історичного процесу.

Г. Кюнг визначає вихідну парадигму новозавітньої церкви як іудео-християнську, бо світоглядні рамки її багато в чому були запозичені з раннього іудаїзму. Як ієрусалимські палестинські спільноти, так і засновані апостолом Павлом спільноти християн жили в очікуванні скорого кінця світу (апокаліпсиса), пов’язуючи з ним надію на швидке настання Царства Божого.

Але надалі відбувається трансформація поглядів на есхатологічну перспективу, що фіксується в християнській догматиці. Згідно з домінуючою в ній точкою зору кінець часів не може бути хронологічно передбачений людиною, оскільки наступить він тільки у відому Богу годину і з Його волі. Людина земним існуванням готує себе протягом життя до цієї події, яка завершує історію, у чому повинна надавати допомогу церква - інстанція, що виконує представницькі функції Града Божого на землі.

Соціально-політична практика І духовне життя в країнах християнської традиції, таким чином, стають співставленими зі своєрідним есхатологічним знаменником. У канві історичного процесу відбувається вапоризація часу: кожна мить цінна як можливість екзистенцїйного зусилля спілкування з Богом, до того ж наближає момент завершення драми історії.

Бажане майбутнє - Царство Бога - раціонально незбагненне; воно символ досконалості, символ, що припускає логічний апофатизм. Як метаморфема він поданий у біблійних текстах крізь неясні образи, знаки, що дозволяють людині у рамках релігійного світогляду здійснювати сходження до символічних значень. Божественний топос і божественний хро-нос, з погляду віруючого, є неможливі місце і час, і, безсумнівно, гарні місце і час (отже, утопія та ухронія), оскільки з точки зору, Аврелія Августина, Бог - осередок добра та досконалості, їхній абсолютний ступінь.

Символ, що знаходиться понад морфемою - образом прийдешнього -наповнює екстатичною енергією та бажанням негайного відновлення всесвіту середньовічний хіліазм або мілленаризм. Оргіастична енергія хіліаз-му спрямована на перетворення суспільного порядку; це раціонально неорганізовані спроби людськими зусиллями наблизити Царство Бога та

завершити історію, апокаліптично руйнуючи недосконалий світ. Але яке воно і яким чином суспільно організоване життя в ньому - з цього приводу в хіліазмі достатньо суперечливі уявлення, запозичені з пророцтв Даніїла, текстів Одкровення та Сивіллиних книг.

Апокаліптичний дискурс покликаний створити в уяві людини картини скасування світу тимчасових значень (концентрація сил зла та зємешй хаос передують завершенню історії), картини, що повинні жахати людей, які лише в земному бутті знайшли зміст існування.

Есхатологія апостола Павла, яка виходить зі сприйняття світу частково перетвореним - пришестя, смерть та чудесне воскресіння Ісуса Христа, свідоцтва того - стверджує онтологічну трансформацію: земне вже вміщує в собі постісторичне, надприродне. Тому християнська традиція надає можливість також індивідуальної есхатології буття в процесі сходження до Бога; безупинний внутрішній вихід зі світу, приватне подолання його кін-цевосгі відкриваються в акті віри. Унікальна за змістом ситуація нерозривного та динамічного зв’язку Бога з кожною людиною може бути надбанням кожної миті життя людини.

Індивідуалізація есхатологічного переутворення світу - ця тенденція простежується в низці проаналізованих у роботі сучасних концепцій есхатологічної перспективи. Ця есхатологія принципово відмінна від хіліастичної жаги низвести Царство Бога у світ, оскільки закликає до особистого духовного рішення, а прийдешній кінець історії покликаний нині допомогти людині самовизначитися в світі.

У другому розділі "Утопія як шіщгтй "пункт прибуття" історії”, що композиційно складається з чотирьох підрозділів, досліджено феномен утопії в його історичному розвитку, розглянуто ступінь впливу на хід історичного процесу модифікацій утопічної творчості, а також проблему реалізації в історії утопічного проекту.

Інша стратегія визначення змісту історії, що формує, на думку автора, парадигмальне розуміння ходу історичного здійснення, з’являється як модифікація вирішення напруги між трансцендентним та іманентним у Стародавній Греції. Вивчення зв’язку між земним і космічним порядками, у якому фіксується трансцендентна проекція на земний світ і, відповідно, здійснюються спроби визначення сфер реалізації трансцендентного бачення - ця задача стає перетворюючою силою в культурній діяльності греків.

Філософські дослідження звертаються, у тому числі, до проблеми ргеконегрукцгї соціального порядку і практичної перебудови соціополітич-ної сфери. Філософія як раціональний теоретичний світогляд веде пошук розумових засад і правил функціонування держави;, ступінь її соціальної

и

досконалості визначається в ряді давньогрецьких філософських течій мірою відповідності метафізичним трансцендентним вимірам.

Отже, стає іМожливіш трактування історії як шляху до ідеального державного ладу, а також позначається якісно відмінна базова модель розуміння сенсу соціальних перетворень. Ця стратегія пов’язана з утопією - конструкцією раціонального порядку, що долає контрцінності суспільно-політичного життя. Утопія орієнтує на сходження до символічних значень досконалості раціонально організованим чином.

З точки зору автора, стратегія розуміння історії, пов’язана з утопією, не виступає як домінуюча в європейській історії, бо до епохи Відродження сенсоутворювала історичне буття саме есхатологічна модальність. Актуалізація утопії настає, коли позначається пошук іманентних засад для перетворення суспільно-політичного життя.

Раціоналізація теології в середньовічній схоластиці і світоглядний переворот, що відбувся в науці і філософії епохи Відродження, позначають своєрідні етапи на шляху до визнання розумових можливостей людини достатньою підставою перебудови світу: від визнання їх такими, що сприяють пізнанню Бога, до твердження Нового часу - "Мислю, отже, існую", що перетворює ідею Бога в остаточному підсумку в похідну розумової діяльності людини.

Таким чином, в умовах десакралізації світу і констатації "смерті Бога" утопія з винесеного за дужки повсякденного життя проекту (загублений острів, місто, що не існує, і т.д.) перетворюється в мету розвитку суспільства, що потребує втілення. Раціонально сконструйована на підставі іманентних змістів держава справедливості та благополуччя отримує трансцендентну значимість, оскільки соціальні трансформації співвідносяться з такого роду метаціллю, яка вважається "пунктом прибуття" історії.

Саме з пізнього Відродження починаються урбаністичні фантазії ("Місто Сонця" Т. Кампанелли, "Христіанополіс" І. Андрее), де простежується зв’язок з новозавітним прототипом. Здійснюється розробка уявлень про Рай в християнській літературній, іконографічній і фольклорній традиціях, які йдуть за трьома лініями: Рай як сад, Рай як місто, Рай як небеса. Для кожної лінії вихідною точкою служать біблійні та навколобіблійні тексти: для першої - старозавітний опис Едему (Бут. 2:8-3:24); для другої -новозавітний опис Небесного Єрусалиму (Апок. 11:2-22:5); для третьої -апокрифічні описи небесних ярусів (починаючи з книг Єноха Праведного). Кожна лінія має своє відношення до людської історії: Едем - безневинний початок шляху людства; Небесний Єрусалим - есхатологічний кінець цього шляху; небеса протистоять шляху людства-№_ашміяне_шяливому.

Якщо новоєвропейська секуляризація теми Раю як саду вела до ідеалізованої уяви про природу, то секуляризація теми Раю як міста вела до ідеалізованої уяви про суспільство і цивілізацію, тобто до утопії. В утопіях Я. Комеяіуса і Г.В. Лейбніца межа ідеальної (конкретно християнської) республіки розширилася до меж світу.

Гармонійно обладнаний, розумово і доцільно організований соціальний простір видасться і можливо кінцевою точкою історії вже не окремого міста-держави, а загальнолюдського розвитку. Простір такого роду рідше локалізується і маркірується межами географічно вигаданої території, тому що великі географічні відкриття того часу залишали мало надій на виявлення "раю” на землі.

Саме це розуміння сприяло появі секуляризованої лінійної концепції розвитку, де фіксується зв’язок між кінцевою метою і сенсом історичного буття. К. Мангейм надає особливого значення ліберально-гуманістичній ідеї, в якій формально спроектована визначена мета регулює поцейбічне становлення.

У даному випадку кінцевий "пункт прибуття" історії, отриманий на підставі іманентних змістів, має умовно трансцендентне значення, оскільки раціонально сконструйована модель суспільства є результатом діяльності самої людини, що бере на себе задачу виявлення сенсу історичного здійснення.

Як додаткова постає проблема реалізації всеосяжної тотальної утопії - мети, яка має трансцендентне значення, коли втілення в життя раціонального утопічного проекту супроводжується релігіозно-апокаліптичною руйнацією існуючого суспільного ладу задля настання "кінця історії".

У третьому розділі "Есхатологія та утопія в "ситуації поспйс-торіі", який складається з 3 підрозділів, здійснено аналіз місця і функцій утопії та есхатології в "ситуації постісторії".

В "ситуації постісторії" (або ж у різних варіантах "кінця історії", "постхристиянства", "ситуації досягнення сенсу історії" чи скасування такого), на думку автора, йдеться не про кінець історії, а про чергове подолання уявлень про зміст людського буття у світі, тобто в історії.

Стратегії визначення змісту історії, що були похідними від есхатологічних уявлень та утопічних проектів, втрачають свою дотеперішню значимість. Тому констатований кінець історії маркірує завершення уявлень про історичний процес як тотальне прямування людства до заздалегідь відомої кінцевої мети - раціонально сконструйованого і такого, що подолало негативи соціальної практики майбутнього, або ж скасовуючого недосконалість земного буття прийдешнього Царства Бога.

Майбутнє нині відкрито, невизначено і остаточно непередбачене; це поле потенційної актуалізації в числі інших і невідомих у теперішній час

соціальних проблем і завдань. Саме ця непрозорість майбутнього, з точки зору Ю. Хабермаса, стимулює пошук нових рішень у подоланні кризи сучасної моделі соціальної держави. Він вважає, що вичерпаний потенціал утопії про суспільство праці, але не слід відмовлятися від утопічної творчості взагалі, тому що вона пропонує альтернативи соціального розвитку.

Як альтернатива універсальній утопії пропонується також послідовна утопічна інженерія. Критика такого роду інженерії, запропонована К. Поппером, спрямована на виявлення позитива проектів перебудови суспільства, що не мають на меті кардинальні та всеосяжні зміни соціального буття.

О. Тоффлер підкреслює необхідність численних різноманітних утопій (фабрик утопій), які будуть вирішувати завдання пошуку найбільш прийнятних варіантів суспільного розвитку. Такі утопії вже не будуть виступати як суспільний і політичний імператив, допомагаючи протистояти уявленням про прийдешній хаос і торжество в ньому абсолютного негативізму.

Завдання визначення недоліків соціального буття виконує також поширений зараз жанр антиутопії. В цілому утопія в сучасному світі змінює свій характер в метацілі, яка конституює дійсність, але зберігає значимість як вираження "принципу надії".

Постмодерн, що стверджує множинність біфуркацій подій, похідних від інтертекстуальних фонемо-рознесень чи графемо-рознесень, або пропонує вважати дійсність не більш ніж осередком симулякрів, визначається у своїй увазі до нескінченного становлення, скасовуючи можливість існування метазначень. З точки зору Ж. Дельоза, неможлива метафізично організуюча буття система координат, тому що всілякий дискурс, рівно як і ризик ”нічого-не-бажати-мовити”, змушує вступити в гру рознесення (сііґГегапсе), де жодне слово, концепт або важлива теза не претендують на підсумовування й організацію, якщо виходити з теологічної присутності центру.

"Ситуація постмодерна" в філософії у кінцевому підсумку є фіксацією багатьох філософських позицій, що створюють максимальний інтелектуальний плюралізм і надають можливість поліваріантних рішень найбільш актуальних завдань сучасності. Ж. Дерріда акцентує уваїу на різниці між закриттям і кінцем, що, таким чином, дозволяє сприймати констатований кінець істооії лише як закриття попередніх уявлень про історичне звершення.

За М. Гайдеґтером, буття есхатологічно, тому буття існуючого збирається в сутінки своєї долі, готуючись до відлучення своєї старої сутності. Збір у це відлучення позначає поступ у непередбачуване майбутнє, де відбудеться актуалізація потенцій складових невичерпної повноти буття.

На думку автора, лостмодерн, що перетворює суб’єкта в точку перетину мерехтливих символів, знакових перетинань та текстуальних почат-ків, тим самим актуалізує і контр-постмодернізм, де підкреслюється проблема раціонального самовизначення людини в сучасному світі і здійснюється апеляція до її антропологічної ідентичності.

Традиційна християнська есхатологія і в сучасному світі допомагає людині в різноманітті життєвих орієнтирів сучасності екзистенційно долати скінченність буття задля саморозкриття творчого потенціалу та духовної самоідеггшфікашї.

У зв’язку зі скасовуванням метаісторичних перспектив розвитку суспільства та визнанням стохастичності й багатовимірності сучасного світу, на думку автора, актуальним є завдання визначення місця і ролі України в спів-творенні історії, для чого в соціальній практиці потрібно використовувати як сучасний світовий, так і традиційний національний досвід визначення сенсу історії.

Національна ідентифікація українського народу та пошук його інтра-історичнсго стану відбувалися у зв’язку із православно-християнською традицією. Есхатологія у вченні Г.С. Сковороди орієнтує на можливість відновлення світу та закликає до екзистенційного "повстання нової людини", вільної від "антиноміки" земного існування.

Трансформація християнства у його відношенні до національної ідеї дозволяє визначити субстанціальну різнорідність культурних масивів Європи та Росії. На протязі XIX ст. осередком нового світобачення була саме національна ідея та форма її вираження - ідея культури як субстрату та основного носія національного духу (О. Забужко). Вона ж виступала як домінанта ідеї національної історії. Таким чином, духовне становлення України відбувається у контексті загальноєвропейських процесів, коли національне самовизначення проходить крізь наступні стадії:

1) інфантильна або ювенільна фаза - національне самопізнання має релігійно-емотивний характер. Народ ототожнює себе з незнкмк духовними вартостями, що мають статус абсолютних, та мисляться атрибутами Бога;

2) містична ідея нації розгортається в концептуальні секулярно-дискурсивні форми та здійснюється перехід від християнського до національного світобачення, де саме укргїасізо мислутьсг основою "сакральної" духовної єдності;

3) стадія духовно-культурної "приватизації" національної ідеї, переродження національного "ми” в національне "я", що передбачає етико-персоналістичну, тобто екзистенційну. рефлексію. .

Національне, емансиповане від монополії державного, забезпечує на останній стадії іманентні прояви духу в його саморозвитку, або, як підкреслював І. Франко, стає "потребою душі".

В сучасній соціокультурній ситуації, коли відбувається розшарування суб’єкта історичного здійснення та формується водночас ансамбль суб’єктів - індивід, соціальна група, нація і т.д. - християнська есхатологія може бути задіяна на різних рівнях:

а) коли в есхатологічному по відношенню до світу акті відкривається можливість духовної ідентифікації для творчої самореалізації людини; суб’єкт приймає виклик історії бути "самим собою";

б) оскільки когнітивістський напрям у соціології стверджує, що механізмі! ідентифікації потребують можливості разом з "я" стверджувати і "ми", то забезпечити спадкоємність соціального буття та надати йому кумулятивний характер може сприйняття свого народу як духовної спільності, що має свій християнський досвід.

Це дозволить розвиватися- ідеї специфічної національної долі як покликання українського народу та брати участь у слів-творенні сучасної історії.

Різноманіття есхатологічних концепцій та зміна функцій утопічної творчості окреслюють тенденції скасування в сучасному світі протиставлення двох типів соціального буття: життя у повсякденності, та життя, похідного від метаісторичних перспектив. Розвиваючись цим шляхом, Україна інтегрується у загальноєвропейський культурний контекст, зберігаючи при цьому національну самобутність.

У висновках дисертаційного дослідження наведені теоретичні узагальнення щодо вирішення поставленої наукової проблеми. Підкреслюється, що сучасна соціокультурна ситуація маркірує не "кінець історії", а лише завершення фази (розуміння) історичного процесу як тотального загальнолюдського руху до кінцевої, наперед визначеної мети. Тому трансформуються і стратегії визначення буття людини, що були залежними від християнських есхатологічних; уявлень та утопічної творчості. Творчий потенціал утопії зберігає свою значимість, якщо вона буде виступати як принципово недосяжна мета, завжди віддалений горизонт, що визначає перспективи розвитку суспільства та дозволяє локально-поетапно перетворювати дійсність. Християнська есхатологія надає можливість індивіду екзистенційно вирішувати проблему пошуку духовного сенсу життя у рамках релігійного світосприйняття, звершуючи есхатологічний акт сходження до Бога.

Зміст основних ідей дисертації відображено у таких публікаціях:

1. Барабаш О.В. Эсхатология и время. // Вестник ХГУ. — Сер. Философия. Философские перипетии. - 1997.-№ 394’97. — С. 71-73.

2. Барабаш О.В. ГТостхристианство - отчаяние-слабость? // Вестник ХГУ.-Post Office. Вып. 1.- 1998.-№399.-С. 22-24.

3. Барабаш О.В. Эпоха децентрации: судьба утопии и эсхатологии.

//Вестник ХГУ. - Сер. Философия. Философские перипетии. - 1998. -№409’98,-С. 254-255. '

4. Барабаш О.В. Утопия и эсхатология в «ситуации постистории». /'/Вестник ХГУ. - Сер. Философия. Философские перипетии. - 1998. -№409’98.-С. 258-263.

5. Барабаш О.В. Эсхатология и историцизм. // Материалы научной конференции "Проблема ответственности на рубеже XX и XXI веков". -Харьков: ХГУ. - 1996. - С.180-182.

АНОТАЦІЇ

Барабаш О.В. Есхатологія та утопія в розумінні історії. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Університет внутрішніх справ. Харків, 2000.

У дисертаційному дослідженні здійснено філософський аналіз проблеми есхатології та утопії в розумінні історії. Оформлення уявлень про історичну перспективу розглядається в контексті "осьового часу", коли в різних варіантах формуються уявлення про трансцендентне, що дозволяє визначити поле духовної напруги між метабуттям та іманентним його рівнем. Особливість вирішення "конфлікту" між двома планами буття пов’язується зі специфікою самовизначення людини в світі та позначенням стратегій розуміння історії, похідних від есхатологічних сподівань (християнська модель історії) та утопічних проектів (раціональна традиція визначення сенсу історії). В зв’язку з цим проаналізовано концепції християнської та секуляризованої есхатології, модифікації утопічної творчості. Позначена найбільш загальна умовна конфігурація взаємодії есхатологічних та утопічних уявлень в ході історичного процесу, а також проаналізовано місце та роль утопії й есхатології в сучасній соціокультурній ситуації. Доведено, що в констатованій "ситуації постісторії" .утопія та есхатологія

втрачають свої метаі сторичні потенції, але зберігають свої позитивно перетворюючі соціальну та духовну дійсність можливості.

Ключові слова: есхатологія, утопія, метасенс, трансцендентне, іманентне, "пункт прибуття” історії', "ситуація постісторії”, мод&іьність історії.

Барабаш О-В. Эсхатология и утопия в понимании истории. -Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Университет внутренних дел, Харьков, 2000.

В диссертационном исследовании осуществлен философский анализ проблемы эсхатологии и утопии в понимании истории. Оформление представлений об исторической перспективе рассматривается в контексте "осевого времени", когда в различных вариантах формируются представления о трансцендентном, что позволяет обозначить поле духовного напряжения между метабытием и имманентным его уровнем. Особенности разрешения "конфликта" между двумя планами бытия увязываются со спецификой самоидентификации человека в мире и определением стратегий понимания истории, производных от эсхатологических упований (христианская модель истории) и утопических проектов (рациональная традиция полагания смысла истории). В связи с этим проанализирована христианская эсхатология в ее историческом развитии, где прослеживаются трансформации представлений о конечной фазе истории: традиционные эсхатологические толкования, хшшастический средневековый эсхатоло-гизм, а также современные философские интерпретации предлагают спектр различно акцентированных возможностей осмысления истории.

В работе также определена наиболее общая условная конфигурация взаимодействия эсхатологических и утопических представлений в связи с проблемой понимания истории. Актуализация ■ утопии увязывается с десакрализацией мира, когда человек, полагаясь на свои рациональные возможности, воспринимает действительность как арену их реализации: трансцендентное нисходит в имманентный план бытия, и они совпадают в объеме. Тогда утопия предстает как притязание ка тотальное переустройство мира, где рационально сконструированное совершенное общество выступает в качестве "пункта прибытия" истории, являясь своего рода метавеличиной.

Также проанализированы место и роль утопии и эсхатологии в современной социокультурной ситуации. Сделано заключение, что в

констатируемой "ситуации постистории” утопия и эсхатология утрачивают свои метаисторические потенции, но сохраняют позитивно преобразующие социальную и духовную действительность возможности.

Утопия сохраняет свою значимость, если она будет выступать в качестве некой принципиально недостижимой цели, постоянно отдаляющегося горизонта, обозначающего перспективы развития общества. Локально-поэтапное и рационально обоснованное движение к такого рода будущему, с точки зрения автора, позволяет ставить новые задачи, находить наиболее действенные пути их практической реализации.

Представляется, что актуальной для общественно-политической практики Украины является именно данная стратегия поиска вариантов дальнейшего развития, способствующая цивилизованному реформированию всего комплекса социально-экономических и политических отношений. Заявленная в законодательных актах нашей страны свобода духовного самоопределения предоставляет возможность индивиду экзистенциально организовать поиск вертикали бытия, свершая эсхатологический акт восхождения к Богу и соизмеряя происходящее в жизни со смертью -конечным "пунктом прибытия" индивидуальной истории.

Следовательно, по-прежнему актуальными остаются как традиционная христианская эсхатология, так и иные возможности индивидуального преодоления наличного плана бытия, оставаясь уделом приватного выбора, а утопия а конечном итоге должна выполнять функции устранения внешних причин, препятствующих совершенствованию человека.

Подчеркивается, что для определения перспектив Украины в современной иытрансторкчесхой ситуации большое значение имеет национальный эсхатологический и утопический социально-философский опыт.

Ключевые слова: эсхатология, утопия, метасмысл, трансцендентное, имманентное, "пункт прибытия" истории, "ситуация постистории", модальность истории.

Barabas'n O.V. Esc’natoiogy and Utopia in the Interpretation of History. -Manuscript. Thesis for candidate degree in Philosophy, speciality 09.00.03 -Social Philosophy and Philosophy of History. - University of Internal Affairs, Kharkiv, 2000.

This thesis coiuains the philosophic analysis of the problem of escha-tology and utopia in the interpretation of history. The mounting of the notion about historical perspective has-been investigated in the context of "axia! time" when the presentations of transcendental realm and its variations have been formed, and it made possible to distinguish the sphere -of the spi:

between the metabeing and its immanent level. The peculiarity of the settlement of this "conflict" between two grounds of being has been associated with the specifity of human self-determination in the world and the definitions of the strategies of historical understanding which are resulted from the eschatological hopes (Christian model of history) and the utopian projects (rational tradition of determination of the historical sense). In connection with this aspect the conception of Christian and secularized eschatology as well as the modification of the utopian creative work have been analyzed. The most general and conventional (relative) configuration of the interaction of the eschatological and utopian ideas in the historical process has been defined; the place and the significance of utopia and eschatology in modern sociocultural situation has been also pointed out. It has been proved that within the mentioned "post-historical situation" utopia and eschatology lost their metahistorical potentialities but at the same time they kept their abilities to transform the social and spiritual reality in positive way.

Key words: eschatology, metasense, transcendental realm, immanent realm, "the terminal" of history, "post-historical situation", modality of history.