автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Художественно-философский феномен лирики Евгения Плужника

Полный текст автореферата диссертации по теме "Художественно-философский феномен лирики Евгения Плужника"

со

сг>

СГ оі

о

а.

го ^ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ^ ^ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ імені Т.Г.ШЕВЧЕНКА

883.3-1.09

ТОКМАНЬ Ганна Леонідівна

ХУДОЖНЬО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ФЕНОМЕН ЛІРИКИ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ-1998

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано у відділі української літератури XX ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий керівник

доктор філологічних наук______________

МЕЛЬНИК Володимир Олександрович

доктор філологічних наук, завідувач кафедрою філології Національного університету «Києво-Могилянська Академія» МОРЕНЕЦЬ Володимир Пилипович

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор,

завідувач відділом української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича

ІЛЬНИЦЬКИЙ Микола Миколайович;

кандидат філологічних наук, асистент кафедри теорії літератури та компаративістики філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка ЯРОВИЙ Олександр Степанович

Провідна установа - Український національний педагогічний

університет ім. М. П. Драгоманова, кафедра української літератури

Захист відбудеться 28 квітня 1998 р. о 15 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 01.24.02. в Інституті літератури

ім. Т.Г.Шевченка НАН України: 252001, м. Київ, вул.М.Грушевського,4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: 252001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Автореферат розіслано <^0 » ТеАггН'.і 1998 р.

Вчений секретар доктор філологічних наук

спеціалізованої вченої ради СУЛИМА

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Лірика Євгена Плужника - це думка, народжена як поетичний образ. Тому «софійність» і художність у Плужниковому вірші роз’єднати неможливо. Це думка про власні інтелектуальні рефлексії та емоції, про візії і трансцендентні відчуття, дрібниці побуту і свою віру -що заторкує загальні таємниці буття, важливі для кожного. Тому його лірика є близькою передусім до екзистенціальної філософії. Поетова думка має свої витоки в серці, а не в холодній свідомості, вивищує «вірю» над «знаю», любов над ненавистю, святість над торгом. Тож при читанні Плужникової лірики алюзійно актуалізується Біблія. Це думка, яка відступає перед таємничою, невпорядкованою, несподіваною силою життя, що нею можна тільки дивуватися й захоплюватися. Про це свідчать віталістичні мотиви в ліриці поета. Це думка настільки відважна в інтенції, що сягає власних меж, за якими переходить у мовчання або пародокс.

Євген Павлович Плужник (1898-1936) виявив свій талант у ліриці, драмі, епосі, був перекладачем, лексикографом, укладачем антології. Він входив до літературної організації «Ланка» (1924), що була перетворена в «МАРС» (1927). Творчий шлях письменника був обірваний арештом 1934 року, неправедний сталінський суд призвів до ув’язнення на Соловках, де життя поета обірвалося.

У 1920-ті роки лірику Є.Плужника досліджували М.Доленго,

О.Дорошкевич, А.Клоччя, Б.Коваленко, В.Коряк, Ю.Меженко, М.Рильський, Ю.Савченко, В.Чапля, Ф.Якубовський, Б.Якубський. У міжвоєнний період в українській діаспорі за кордоном її осмислювали

B.Державин, Ю.Лавріненко, В.Порський. У 1960-70-ті роки в Україні їй було присвячено праці Б.Антоненка-Давидовича, Р.Братуня,

C.Крижанівського, Л.Новиченка, Л.Скирди, Л.Череватенка, за її межами - М.Неврлого. У 1980-90-ті, за нових політичних умов, свій погляд на Плужникову лірику висловили В.Базилевський, І.Дзюба, М.Жулинський, М.Ільницький, А.Карась, Ю.Ковалів, В.Мельник,

В.Неборак, Л.Новиченко, Л.Скирда, Л.Череватенко, Ж. Я щук та інші. Зі спогадами про поета виступили М.Галич, Т. Мороз-Стрілець, Г.Коваленко-Плужник, М.Тайга. Біографічний нарис належить перу Л.Череватенка, ним же підготовлено до публікації твори Є.Плужника.

На часі аналіз Плужникової лірики в художньо-філософському плані: дослідження її поетики у зв’язку з тлумаченням філософської думки автора. Поетика розглядається на таких рівнях: «поетика художніх компонентів, поетика окремого твору, індивідуальна поетика, поетика окремого жанру, поетика літературного напряму» (Г.Клочек). Філософська думка Є.Плужника інтерпретується на засадах розуміння філософії як «знання софійного, плюралістичного, діалогічного» (І.Бичко). Нині, коли скасовано заборону на вивчення

і

української софійної думки і зникла «залізна завіса» між вітчизняним літературознавством і зарубіжною філософією, необхідним є наукове дослідження лірики Є.Плужника як художньо-філософського феномену. Цим зумовлена актуальність дисертаційної роботи.

Мета дослідження - літературознавча інтерпретація лірики Є.Плужника як художньо-філософського феномену.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

- аналіз існуючої літературно-критичної думки щодо лірики Є.Плужника;

- простеження художньої рецепції Біблії в ліриці Є.Плужника; визначення філософських смислів і художніх нюансів образу серця; христологічне прочитання поеми «Галілей»;

- окреслення Плужникової концепції людини, визначення огііо ашогіз (М.Шелер) його ліричного суб’єкта; аналіз віталістичних мотивів у поезіях;

-дослідження інтимної лірики з погляду її філософської наповненості та естетичної оригінальності;

- визначення екзистенціалів, які дістали свого мистецького втілення в Плужниковій ліриці, аналіз їх художньо-філософської своєрідності в контексті конкретних поезій, циклів, збірок; висвітлення майстерності Є.Плужника-версифікатора; окреслення місця поета в саморозвиткові мистецтва XX століття;

- дослідження «діалогу», що його ведуть ліричні тексти Є.Плужника з філософською думкою мислителів - представників христології, віталізму, екзистенціалізму.

Предметом дослідження є лірика Є.Плужника як феномен. Ліричні твори поета видано збірками «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927), «Рівновага» (написана 1933). Аналізується також рання творчість (1923-25) та поезії поза збірками (1927-34).

Джерела дослідження: художні твори українських та зарубіжних письменників, Святе Письмо, філософські праці вітчизняних і західноєвропейських мислителів, літературно-критичні праці, дослідження з теорії літератури, публіцистична й мемуарна література, архівні матеріали.

Науково-методологічна основа дослідження. Лірика Є.Плужника розглядається як феномен. За феноменологією Е.Гуссерля, розрізняється предмет і його смисл, тобто спосіб, у який предмет постає у свідомості. У процесі рефлексії сам смисл стає предметом, отже, в роботі досліджуються суб’єктивні переживання, що закономірно виникають в рецептивному акті Плужникової лірики. Смисл розглядається не як іманентний тексту, а як трансцендентний йому - у традиції філософської герменевтики. Пропонуючи власне розуміння Плужникової лірики, використовуємо поняття «розуміння»

в гайдег'г'ерівському сенсі слова: розуміння як творення, як збирання себе.

Теоретико-методичного основою праці обрано рецептивну естетику. Засадничою є ідея про динамічний характер літературного твору, про те, що екзистенція твору розпочинається зустріччю тексту і читача в одній точці часопростору. Художні твори прочитуються в авторській послідовності конкретного тексту, циклу, збірки. Базовим методом аналізу обрано «вибудовування смислу»: інтерпретатор дає свої «відповіді» на «питання» твору в процесі комунікації. Також у роботі використано елементи міфологічного, компаративного і формального методів аналізу тексту.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що Плужникову лірику вперше інтерпретовано на засадах екзистенціально-герменевтичної методології. Уперше зроблено спробу христологічного прочитання лірики; її аналіз проводиться в таких площинах наукового дискурсу, як «філософія серця» П.Юркевича, антропологія М.Шелера,

екзистенціальні теорії С.Кіркег'арда, М.Гайдеггера, Х.Ортеги-і-Гасета та інших. Плужникова філософська думка аналізується в постійному зв’язку з поетикою його художнього слова. Досліджено версифікаційні особливості лірики, здійснено спробу визначити місце Є.Плужника в саморозвиткові мистецтва XX століття.

Науково-практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при розробці цілісної концепції «діалогу», який веде українська література із

західноєвропейською філософською думкою; при характеристиці літературного процесу першої половини XX століття; при читанні загальних курсів з історії української літератури та в спецкурсах для студентів; у видавничій діяльності.

Апробація роботи здійснена під час її обговорення на засіданнях відділу української літератури XX ст. Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; на всеукраїнських наукових конференціях (Мелітополь, 1996; Херсон, 1996); на загальноінститутських наукових конференціях у Бердянському педагогічному інституті; у спецкурсах та на лекціях для студентів і вчителів. Основні положення дисертації викладено у 8 публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг тексту 217 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, окреслена її актуальність і наукова новизна, визначено мету дослідження і його науково-методологічну основу, а також проаналізовано історію літературно-критичної думки про Є.Плужника-лірика.

з

У першому розділі - «Християнство і віталізм як складові образно-філософської думки Євгена Плужника» - пропонується христологічне прочитання Плужникової лірики. Християнство розглядається як складова художньо-філософської системи, створеної поетом. Специфіка цієї складової - в її «мозаїчності», алюзійній актуалізації в текстовому полі лірики і водночас постійній присутності як підтекстової аксіологічної засади. Тут також досліджується концепція людини в ліриці Є. Плужника, робиться спроба осмислення «діалогічного перегуку» між образом ліричного героя поеми «Галілей» і концепцією людини М.Шелера, в площині віталізму інтерпретується низка поезій, аналізується інтимна лірика.

Порівнюються біблійні впливи на творчість П.Тичини і Є.Плужника. Звернення Плужника до Вищого Абсолюту є близьким до неотомістського - через ratio (у Тичини переважає emotio).

Християнське художнє мислення Є. Плужника можна назвати апофатичним. Виразити ідеальне в поняттях, властивих мові, неможливо, тому свій ідеал - майбутнє, в яке поет вірить як у Царство Боже, - він малює здебільшого не позитивно (позитивними є лапідарні символічні образи), а негативно - заперечуючи те, що ідеалові суперечить, що ним не є.

Досліджується художня рецепція біблійних мотивів та образів у поезіях періоду «Днів» (1926). Алюзійно образ Ісуса Христа виникає в ранній ліриці в описі долі селянства. Поетика багатьох творів об’єднується образом поля як майбутнього, що перегукується з новозавітною притчею про сіяча. Віра тлумачиться як найвища фаза свідомості, шлях до неї сповнений унутрішньої боротьби. Духовно біблійним є мотив відповідальності одного за всіх. Поетові образи тяжіють до Біблії й українського архетипу землі. У «Днях» автор художньо інтерпретував біблійну думку про несумісність торгу і святості, зберігши й пафос вигнання торговців з храму.

Ліричний суб’єкт збірки «Дні» переживає емоційні стани вірного християнина, натомленого самотнім шляхом до Бога. Проростання Слова Божого трансформується у проростання світлого майбутнього в душі героя. Майбутнє у Плужниковій ліриці не є історично й соціально конкретним, воно трансцендентно відчувається як Абсолют - Творець, Учитель, Спаситель. Мотив смерті переходить у містичний мотив безсмертя. Ідея саможертовності також викликає асоціацію з Біблією.

Найменш відкрито християнство проявляється в так званому «розсгрільному циклі» збірки «Дні». Християнський характер Плужникового гуманізму прочитується в пекучому перебиранні на себе болю інших, а також у принциповій відмові від поділу людей на «своїх» і «ворогів», що взагалі заперечує моральне право будь-кого на вбивство. Через співпереживання зачаєного авторового болю (перший рівень підтексту) читач приходить до глибшого, філософсько-

аксіологічного рівня - християнського висновку «Не убий!», до оцінки зображуваних історичних подій як національної трагедії.

Образ серця, що є наскрізним у ліриці Є.Плужника, прочитується у світлі «філософії серця» П.Юркевича. Христологічна Юркевичева думка, близька до екзистенціальної концепції С.Кіркегарда і до «філософії життя» М.Шелера, кореспондує з християнством, віталізмом та екзистенціалізмом, які є складниками художньо-філософського світобачення Є.Плужника. Все найістотніше

Плужникова людина «записує» в серці, яке змінюється, проте й саме спонукає до змін - врешті залишаючись невичерпним. Серце виражає сутність людського існування, здійснює вибір, зберігає все

індивідуальне, є самотнім, відкритим вищому духові. За Плужником,

«захована людина серця» (П.Юркевич) вимушена ховатися від чужого їй світу. Поетова думка, зроджена реаліями XX століття, сягала екзистенційно більш трагічного рівня, ніж Юркевичева.

Простежено, як у філософській поемі «Галілей» проступають елементи християнства. Тут постає традиційна для христології проблема теодицеї, яку автор розглядає в нетеологічній

історіософській площині. Біблійний висновок про неможливість добра від недоброго поєднується, усупереч усьому, з вірою в далеку радість, яка стане «виправданням за все».

В історичному минулому українського народу поет бачить передусім хліборобство і боротьбу з чужинцями. Фольклорна традиція переплітається з біблійною. Кривавий тон забарвлює картини і минулого і майбутнього України. Апокаліптичний характер має звернення до ночі з накликанням кари на сучасне поетові суспільство.

У поемі «Галілей» особа мусить звітувати по смерті за своє існування. Є.Плужник зображує людей майбутнього як Людинобогів, надаючи їм право судити мертвих. Поетове світобачення «переходить у релігію (хоч би й атеїстичну)» (С.Булгаков). Джерелом Плужникової віри в те, що людство здатне піднятися на небувалу моральну висоту, є його серце. Рух свідомості відбувається всупереч морально-психологічній даності світу. Плужникова мрія близька до «горньої республіки» Г.Сковороди.

Меланхолія, мовчання, споглядання нічного неба, відчай, хвилина істинного вибору, внутрішній спокій і впевненість є віхами розвитку дії в поемі «Галілей», вони подібні до екзистенційних станів, описаних у працях С.Кіркегарда. Ліричний герой переконаний у силі і мудрості Закону, який діє у всесвітній історії і є таким же могутнім, як закон руху космічних тіл. Поетів мотив Закону кореспондує з ідеєю

С.Кіркегарда про «імпульс всесвітньої історії».

У поемі «Канів» Є.Плужник по-християнському трактує шлях до благості: це шлях кожного через особисту муку в духовну далечінь. Поет проголошує ідею мудрого терпіння, джерелом якого є віра. Божу

заповідь «не убий!» він хоче бачити в майбутньому єдиним примусом. Низка художніх образів твору (тернистий шлях, багно, омивання, скривавлені сліди, тиха і огниста радість тощо) прочитуються як біблійні міфологеми. Поема «Канів», продовжуючи лінію християнського філософування в ліриці Є.Плужника, посилює в ній історіософський і аксіологічний елементи.

У наступних збірках - «Рання осінь» і «Рівновага» - визначальною стає екзистенціальна філософська думка. Християнська парадигма зберігається в аксіологічному підтексті, а також у постійному підкресленні одухотвореності людини. Поет зображує людську долю - і в дусі Еклезіаста (циклічність, повторення в кожній долі тих самих життєвих віх), і в дусі євангелістів (лінійність, можливість виникнення нового).

Поет не писав релігійної лірики, проте його творчість пройнята християнським гуманістичним пафосом; він не посилається в текстах на Біблію, проте Книга Книг часто сигналізує про себе з поетичних рядків як алюзія; аксіологічна система його лірики ґрунтується на вищості любові, хоча доводиться ця вищість переважно апофатично. Плужників екзистенціалізм позначений релігійністю нетеїстичною, неінституціональною.

Одним з можливих ключів для розуміння Плужникової концепції людини є, на думку дисертанта, філософія Макса Шелера - поетового сучасника, німецького вченого, якого вважають засновником філософської антропології. Є.Плужник у ліриці створив власну образно-софійну систему світорозуміння, яка співвідноситься з європейською християнською традицією «філософії серця» (Блез Паскаль, Григорій Сковорода, Сюрен Кіркег'ард, Памфіл Юркевич, Макс Шелер, Микола Бердяев). У праці основою наукового дискурсу обрано філософські ідеї М.Шелера, причому з подвійною метою: щоб зрозуміти ліричного героя Є.Плужника і щоб показати, як художні тексти нашого поета ведуть «діалог» зі всесвітньовідомою антропологічною теорією, сформульованою вченим тоді ж, коли і Є.Плужник писав свої вірші.

Образ ліричного героя Є.Плужника позбавлений героїчного, проте оповитий трагізмом: дух є могутнім у ідеальній сфері ідей та цінностей і слабким у реальному житті, де панують інстинкти і спонуки. Поет малює людину передусім як духовну істоту, відкриту світові. Відбувається різке протиставлення «тихенького» ліричного героя людям дужим і впевненим у собі, які владарюють над «днями». У його огсіо атогіз (М .Шелер) на чільному місці - милосердя і повага до особистості, його хвилюють не перемога пролетаріату й соціалістичне будівництво, а «непромиті, неславлені рани» маленької людини. У майбутньому він мріє побачити любов. Ненависть плужниківської людини теж не є типово «соцреалістичною»: у її «формулі

б

кристала»(М.Шелер) не злоба до класового ворога, а обурення байдужістю натовпу до зболілого й зневаженого самотнього серця. Людина Плужникової концепції, наче в мушлі свого огсіо атош, рухається крізь історичний час нації, крізь безмежний простір своєї душі і Всесвіту. Суб’єктне «Я» схильне до іронії, передусім до самоіронії, що засвідчує здатність поета піднестися над власним тут-і-тепер так-бутгям.

Поему «Канів» прочитано в історіософському ключі, основою наукового дискурсу обрано теорію М.Шелера про «порив і дух». Роздвоєність людини між «поривом і духом» екстраполюється дисертантом на історіософську проблему суперечності між містом і селом, яка художньо досліджується в поемі «Канів». Поет філософськи осмислює вітчизняну історію і пророкує «животворення» українського духу (вираженого в символічному образі Канева) завдяки вітальній енергії міст. Плужникова мрія про майбутнє нації разюче розбігалася з дійсністю, символізованою образом занедбаної могили над Дніпром.

Проаналізовано поезії, в яких зображено життєвий порив, проведено паралель з мотивом вітальності в ліриці Лесі Українки. Є.Плужник-лірик протестує проти диктату «пориву», але не зневажає його. Автор показав, як струменить у людині незбагненна і нестримна вітальність, яку неможливо проаналізувати - її можна лише інтуїтивно вловити, утривалити миттєвим образом.

Мотив загостреного відчування хворою людиною земного світу єднає Плужникову поезію з лірикою Лесі Українки, хоча у Є.Плужника буря емоцій завуальована іронєю й філософуванням, образність зумисне прозаїзована, а чуттєва повінь контролюється інтелектом.

Визначаються особливості поетової інтимної лірики - нечисленної кількісно, але багатої філософськи й мистецьки. Феноменальність зображення Є.Плужником кохання полягає у поєднанні «духу і пориву» в образі любові, у мистецькій передачі таких складних психічних процесів, як емпатія і надрефлексія. Внутрішня конфліктність почуття, описаного поетом, пояснюється парадоксальним поєднанням щастя взаємної любові з неможливістю для себе щастя як такого. Банальність ситуацій тільки параболізує неповторність миті й унікальність особистості. Кохання під пером Є.Плужника - це спалах життя обік смерті, це поєднання непоєднуваного - радості і смутку, розпалу і згасання, взаємопроникнення і взаємовідчуження. Кохання малюється передусім як співучасть у житті другого. Процес заглиблення в екзистенцію обраниці є безкінечним, герой у ньому переживає «сходження» своєї особистості, навіть її злет. Пізнання незбагненної до кінця жінки складає психологічну інтригу Плужникової лірики. Чим ближче вічна розлука, тим сильніше в лірику вривається вітальне - гаряча пристрасть закоханих. Зудар пристрасті і смерті надає поезії особливого

драматизму: вітальне спалює vita - життя самоспалюється в любові. Краса в затінку смерті - таким є образ кохання і в Є.Плужника, і в Лесі Українки. Проте у ліриці Лесі Українки країна кохання міститься десь на іншій планеті, тому існує і до, і після смерті, Плужникова ж країна любові - на землі, духовне й вітальне тісно сплелися в ній, породжуючи трагедійну красу високої і земної любові. Поет надає перевагу мовчанню над зужитими словами і самоіронії над сентиментальністю.

Плужникова художня віталісгичність подібна до Винниченкового мотиву таємного інстинкту життя і до інтуїтивно вловлюваної

нестримності життєвої сили у М.Хвильового.

У другому розділі - «Художньо-філософська своєрідність

екзистенціальних мотивів у ліриці Євгена Плужника» - простежено, якими мотивами та образами означуються такі філософські категорії, як смерть, існування, самотність, простір і час, творчість, мовчання тощо. Розкривається версифікаційна майстерність Є.Плужника у зв’язку з екзистенціальною наповненістю його лірики. З екзи-

стенціально-естетичного погляду визначається місце поета в саморозвиткові мистецтва у XX сг.

У системі поетичного філософування Є.Плужника стрижнем є екзистенціальне сприймання світу. Екзистенціалізм прийшов у поетову лірику не з філософських трактатів, а з джерел української

ментальності, національної культурної традиції, як поетів опір дійсності, що перекреслювала людину в її особистішій унікальності.

Мотив смерті є центральним екзистенціальним мотивом у поетичному філософуванні Є.Плужника. Головне художнє відкриття, зроблене поетом, - це, на думку дисертанта, мистецьке зображення сліду смерті в душі живої людини. Слід залишає і чужа смерть, побачена, пережита як власна, і своя кончина - майбутня, неминуча. В існуванні ліричного суб’єкта ці карби постають у різноманітних яскравих образах: картинах-враженнях з минулого, примарних

видіннях свого розстрілу, символах та емблемах (примерзлі айстри, плита, череп), психологічних пейзажах (ніч, снігова пустеля), в образах-емоціях, що є художнім результатом інтроспекції (спокій, утома, досвід, відчай). Згадка про смерті інших людей часто «перекриває» реальність, стає «реальнішою» за неї.

Смерть малюється «оголеною», навмисне позбавляється поетом романтичних шат, ця «оголеність», яка досягається широким використанням прозаїзмів, просторіч, іронії, розмовної інтонації, спрямована на образне розкриття філософської сутності феномену смерті в людському існуванні. З цією ж метою автор застосовує театральний ефект «відчуження»: він то «розчиняється» у вмираючому, в його останніх думках і відчуттях, то стає осторонь зі своїм власним відгуком-болем, з філософським узагальненням. Переважає поетика натуралістичного імпресіонізму. У поезіях лунають різні голоси

(оповідача, катів, їхніх жертв, сучасників і людей майбутнього)- як правило, контрастно або дисгармонійно. Біль є суттю прихованого (по-стефаниківському) ліризму творів, іноді він проривається в текст і короткою фразою (експресивним сплеском) - звідси «квазіекпресіонізм» (В.Державин) поета.

У збірці «Рання осінь» акцентується образ смерті як природного кінця. Перед суб’єктним «Я» - «моя смерть» (М.Гаіідеґгер), відстань до якої невблаганно скорочується. Філософськи сутнісним і стилістично високим є образ смерті в збірці «Рівновага». Смерть - це не лише кінець життя, а й частина іншого світу - «безформного» і «безвиразного». Плужникове суб’єктне «Я» екзистенційно робить смертний вибір, його позиція протилежна класичному «Contra spem spero», проте теж мужня

- відмовою від ілюзій, чесністю із собою, свідомим прийняттям неминучого.

Плужник зображує трансцендентні відчуття, пов’язані із зазиранням за смертну межу. їх допомагає увиразнити пейзаж, у якому грань між людиною і природою не зникає. Поет зображує ранню осінь як швидке згасання перед дочасною смертю, ніч - як відсутність, тишу -як єднання людини із цією порожнечею (з Ніщо). У Плужниковій мариністиці враження від морських просторів стають лише поштовхом до філософських роздумів і перебігу почуттів ліричного суб’єкта, море своїм «блакитним безумом» йому привідкриває Ніщо.

Мотив смерті в поета поєднується з мотивом існування, залишаючись у ньому акцентованою складовою. У своєму ставленні до життя і смерті як до «двосічної даності» (Г.Марсель) він прагнув до мудрості, суть якої виражено в назві останньої збірки - «Рівновага». Назва першої збірки «Дні» теж образно-філософська. Образ днів (що своєрідно перегукується з Гесіодовими візіями людського буття) у поетовій ліриці прочитується як людське існування. «Дні» у віршах проживають особистість і нація, «дужі» і «тихенькі», поетові сучасники і люди прийдешнього. Центральними є «дні» ліричного суб’єкта. Антиномії, з яких зіткано цей образ, виявляють екзистенціальну діалектику - рух від зовнішнього до внутрішнього, унікального; через заглиблення у внутрішнє - до трансцендентного. Щирість суб’єктного «Я» виражається у розкритті своїх затаєних почуттів і непоказних дрібниць існування; гідність - у прийнятті власних днів, навіть схилянні перед їхніми смутними очима; громадянська мужність - у піднесенні днів нації над власним існуванням. Історія нації і екзистенція особистості схожі неповторністю кожного вибору, неможливістю втрутитися в минуле. Історичне майбутнє нації можна передчути у власному існуванні (поема «Канів»). У поемі «Галілей» з’являється образ очей змучених днів, який прочитується як приреченість людини жити «тут» і «тепер», як інтенціональність її свідомості. Очі днів Є.Плужника всотували «муку, утому і кров», проте екзистенція - це

«стояння в просвіті буття» (М.ГайдеґГер), поетовим очам відкрита світла мрія.

Картини людського існування в ліриці Є.Плужника не обмежуються образом днів, вони творяться автором за допомогою імпресіоністичної поетики, парадоксів, полемічності, а також за допомогою поєднання різних шарів лексики - розмовно-побутової та абстрактної, прозаїчної і піднесеної, чим пікреслюється єдність і нетотожність предметного й духовного в житті людини. Поет зображує людське існування як довгу низку емоційних станів - туги, турботи, провини, страху, відповідальності, нудьги. Ці емоційні стани є негативними, вони посилюються гострим переживанням самотності і відчуженості від навколишнього світу.

Екзистенціальним за філософським змістом є мотив самотності. Самотність ліричного героя виявляється в особисгісності його світосприймання, у зустрічі сам-на-сам з «пороговими ситуаціями» (К.Ясперс), у свідомому усамітненні як шляхові до істинного існування. Суб’єкт лірики обирає шлях самостійного (хай і значеного помилками) пошуку, усвідомлюючи важливість власного життєвого вибору. «Самотній» і «сам» - завжди поруч у Плужниковій ліриці. Спілкування поета зі своїм «Я» настільки драматичне й різноманітне, що віршам з таким мотивом буває притаманна різнопланова стилістика -імпресіоністична, неокласична, експресіоністична, сюрреалістична. Є.Плужника хвилює самотність митця у юрбі. Він замислюється й над одинокістю людини у природі: причина цієї самотності - в постійному пошукові мети, в постійному самотворенні особистості. Діалоги, які ліричний суб’єкт веде зі своєю душею, відзначаються особливою напруженістю, їх драматичність досягається підтекстовим мовчазним опором душі як співрозмовниці, полемічністю коротких експресивних реплік. У цих полеміках він завжди зазнає поразки, переможцем виходить його приховане «Я» - непереможне й нелередбачуване. Численні паузи, за якими ховаються смислові провалля, що є загадками для вдумливого читача, несподіваність висновків, оригінальність використання прийому обрамлення - все це підважує логіко-дискурсивний спосіб пізнання духовної сутності людини і стверджує її інтуїтивно-образне осягнення.

Суб’єкта Плужникової лірики можна уявити як людину, що завмерла в просторі. Його хвилює безмежжя, «простирання простору» (М.Гайдеууер) - морського, небесного, степового, пустельного, а не власні пересування. Поет надає більшої ваги часовим змінам і акцентує неважливість просторових: плитки паркету, чотири стіни кімнати, перехрестя двох паралелей і двох меридіанів, чотири сторони світу -об’єднано образом квадрату, в якому людині жити, творити, вмирати (Плужників квадрат нагадує квадрат Малевича і пізніше Стусове «чотири на чотири»). Сакральним простором для автора є Україна:

земля, поле, степ як архетипи містять сакральність батьківщини. Хоча текстуально часто відбувається їх зумисна профанація, проте настроєвість, передусім біль, оберігає святість рідної землі.

Час у поезії Плужника виявляється як особистісний, суб’єктивний час (первісний) і як час історичний. Історичний час (переважно у ранніх віршах, опублікованих у періодиці) художньо розгортається як циклічний - з розвитком і закономірними перетвореннями культурно-історичних форм (О.Шпенґлер). Плужникове образне протиставлення Європи і Азії (Франції і України) суголосне з теорією М.Хвильового про азійський ренесанс. Емоційно ліричний герой відчуває невблаганність астрономічного часу, що плине з-поза людей, зазнає метафізичного жаху зникнення в його потоці.

Первісний, особистісний час переживається ним унікально, струменить через серце, карбуючи на ньому свої знаки. Можна сказати, що Плужникові дзиґарі йдуть у серці. Дивні то дзиґарі: вони можуть уповільнювати і пришвидшувати хід, їхні стрілки вільно йдуть не тільки вперед, а й назад, вони можуть застигати, затримуючи мить, проте остаточна зупинка їх є неминучою і зветься смертю. Є.Плужник мистецьки зобразив тяглість - четвертий вимір часу екзистенції (М.Гайдеґґер), образно відтворивши екзистенційну гру минулого, теперішнього і майбутнього в особистішому часі, їх єдність і взаємовідштовхування. Час зображується за допомогою психологізації картин і змальовується імпресіоністично - через окремі враження від зовнішнього світу і від власних емоцій.

Є.Плужник не висуває завдання перед поетом і поезією, його ставлення до творчості є екзистенціальним: у ліриці, присвяченій творчості, поет шукає свою правду, стверджує індивідуальну неповторність духовного пошуку. В роботі наголошується на відмінності й спорідненості двох потреб творчої, екзистуючої особистості: вивчати «мудрість мудрих» і прагнення самому «все зрозуміти». Авторів скепсис забарвлює обидві ці потреби, бо, щоб знайти правду, треба «себе пережити». Є.Плужник описує творення як процес без цілі, імпульсивний і непередбачуваний. Його скепсис викликає повагу, бо він завжди є не відкиданням, а доланням. В опозиції «соціум - я» поет перемагає, бо зобов’язаний не якимись зовнішніми чинниками, а власного Самістю. Нетрадиційним був поет у ставленні до слова, гостро відчувши небезпеку для автентичності висловлювання, що її приховує в собі «мова для всіх» (М.Гайдеґґер). Плужників висновок-усупереч: «Твори! // Твори!»- є близьким до екзистенціальної ідеї Сізіфовоі праці (С.Кіркеґард, А.Камю). Поет сам визначив головну рису своєї лірики - «спокійна щирість»: він зосереджується на основах свого існування і досягає «спокою, що не знає меж, в якому залишаються живими всі сили і зв’язки» (М.Гайдеґґер).

Зображено в ліриці й неформальну спільноту людей, які мають «творчий хист». «Щось» (колективне несвідоме за Г.Юнгом) єднає сучасного поета з дикуном, який зробив амулет.

У розділі II збірки «Рівновага» Є.Плужник звернувся до образів, відомих у світовій культурі (Абеляр і Елоїза, Фрідріх II Великий, Гамлет, Колумб, Гоген, острів Утопія, Дон Кіхот і Санчо Пансо). У ставленні автора до цих образів, які прийшли в його лірику з минулого, є «двоїстість, властива іронічному станові духу» (Х.Ортега-і-Гасет): поет створює ілюзію присутності і водночас дистанціюється від події, філософська настанова на вияв парадоксального в людині сполучається з акцентуванням маргінального в класиці.

У роботі розглянуто також категорію мовчання в Плужниковій поетичній думці. Поет говорить про мовчання як про складову своєї екзистенції, важливішу, вагомішу за слово, і мовчить про нього -

мовчання «звучить» у його вірші. Лірика Є.Плужника є

небагатослівною, поет «тяжіє» до мовчання, його вірш наповнений ним, завдяки вживанню крапок, апосіпези, еліпса, пуанта, енжамбемана. Читач «прочитує» авторове мовчання як важливу для себе, екзистенційну правду, як «розкритість самого себе»

(М.Гайдеґґер).

Ліричний мотив мовчання у збірці «Дні» стилістично є

експресивним, він здебільшого пов’язаний зі стражданням і болем, це мовчання «лицаря віри» (С.Кіркег'ард). У збірці «Рання осінь» цей мотив сполучається з досвідом і спокоєм - змінюється його емоційне забарвлення: звучить гірка іронія. «Мудре мовчання» є «нелегким даром», знаком духовних глибин, до яких кожен має прийти сам. У дихотомії «мовчання - казання» поет віддає перевагу мовчанню, бо ним можна виразити більше - «все те, що не дається мові» (Є.Плужник), що «вислизає» (С.Кіркеуард) із системи слів-понять. У збірці «Рівновага» тиша і слово врівноважуються, проте острах перед зужитим словом залишається. Плужникове мовчання посилює справжність його поетичного мовлення і дає простір читачеві для власного самотворення.

Проведено дослідження версифікаційних особливостей Плужникової лірики: проаналізовано її метрику, фоніку і строфіку. Є.Плужник вимогливо і творчо ставився до техніки віршування, порушував канони, але не авангардно, а модерно - створюючи нові і плідні моделі. Так, у метриці поет виступив як найкращий український майстер дольника. Плужниківський дольник, завдяки леймам, вливає у вірш мовчання, сприяє експресивності вислову, створює оригінальний, впізнаваний у полі національної лірики ритмічний малюнок, передає авторову щирість та інтуїтивний, рвійно-осяйний характер філософських роздумів.

«Король української рими» (І.Качуровський), Є.Плужник уникає банальностей у співзвуччях, творить рими свіжі, неграматичні, нерідко оригінальні, складні, залучає до римування вигуки і службові слова, просторіччя і варваризми. Надзвичайно складна з погляду римування строфічна будова поеми «Канів»: щодві строфи автор добирав дванадцять жіночих або чоловічих співзвучних закінчень віршів. У творчому розвиткові поета помітна тенденція до все більшого поглиблення рими, яка стає органічною складовою високохудожнього звукопису. Є.Плужник - майстер вишуканої, неголосної фоніки.

У строфіці Є.Плужник також своєрідний: він автор різноманітних унікальних строфоїдів (особливо в поемі «Галілей»); класичний катрен з перехресним римуванням та інші традиційні строфи він часто ускладнює підрядником, «стовпчиком», пуантом, сполучає з дистихом і одновіршем. Вільність у поводженні зі строфою (виняток - поема «Канів») викликана щирістю, прагненням якнайточніше передати нерівну пульсацію почуттів і думок.

Насамкінець визначається місце лірики Є.Плужника в мистецькому контексті доби. Зіставляються різні погляди на стильову домінанту його творчості (імпресіонізм, експресіонізм, романтизм, реалізм, неоромантизм, неореалізм, модернізм). У дисертаційній роботі проблему розглянуто більш узагальнено: автор уникає категоричного визначення в площині такого дискурсу і пропонує поглянути на проблему авторського стилю в плані участі Є.Плужника в розвиткові мистецтва XX ст., що відбувався як посилення естетичної самодостатності твору. Яскравий Плужників стиль дистанціює читача від реальності, даруючи насолоду ілюзією. Можна сказати, що поет виявляє «волю до стилю» (Х.Ортега-і-Гасет), тобто йде шляхом модернізації мистецтва.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.

Християнство є важливою філософською підвалиною художнього світогляду Є. Плужника. Зв’язок з Біблією не афішується і має характер алюзії.

Образ серця в Плужниковій ліриці співвідноситься з «філософією серця» П.Юркевича, яка має своїм джерелом Святе Письмо. Традиційну для христології проблему теодицеї автор розглядає в нетеологічній історіософській площині. Біль, віра, любов - у піднесенні саме цих цінностей виявляється біблійна інтертекстуальність лірики.

Ліричний герой поеми «Галілей» іде екзистенційним шляхом, визначеним у філософії С.Кіркегардом: меланхолія, мовчання,

споглядання нічного неба, відчай, хвилина істинного вибору, внутрішній спокій і впевненість. У поемі «Канів» поет по-християнському трактує шлях до благості, надаючи мотиву історіософського характеру.

Суб’єкт Плужникової лірики свідомо негероїчний, в його природі домінує трагічне начало: його дух є могутнім у ідеальній сфері ідей та цінностей і є слабким у реальному житті. Ліричне «Я» Є.Плужника - це шелерівська людина, здатна піднятися над своїм тут-і-тепер так-буттям. Проблема суперечності між містом і селом (поема «Канів») кореспондує з теорією МШелера про роздвоєність особистості, як і нації, між поривом і духом.

В інтимній ліриці Є.Плужника кохання - це щастя за неможливості щастя, зудар пристрасті і смерті, співучасть у житті другого, банальність ситуацій і несподівана парадоксальність рефлексій на них.

Філософським стрижнем Плужникової лірики є екзистенціальне бачення світу. Мотиви смерті, трансцендування, існування, простору та часу, творчості, мовчання є екзистенціальними і мають своєрідне образне втілення. Смерть зображується у стилі натуралістичного імпресіонізму, її філософська сутність багатогранна - злочин, звільнення, спочинок, неминучість, вільний вибір, вияв свого «Я». Трансцендентність думки і почуття виражається за допомогою оригінально потрактованих архегипів (осені, ночі, моря). У пейзажній ліриці Є.Плужника грань між людиною і природою не зникає: особистість зберігає свою інтелектуальну й емоційну суверенність. Мотив існування втілено в образ «днів», у якому поєднано внутрішнє, автономне, із зовнішнім, знеособленим. Існування особистості трансцендентно пов’язується з історією нації. Самотність ліричного «Я» виявляється в особистісності його світосприймання. Різнопланова стилістика опредмечує драматичне спілкування поета зі своїм «Я» -persona з апіша (К.-Г.Юнг). Простір у ліриці Є.Плужника виражає сакральність батьківщини; квадрат, у якому жити, творити і вмирати конкретній людині; безмежжя простирання. Поет зобразив час історичний - як циклічний з розвитком і закономірним перетворенням культурно-історичних форм - і час особистісний - як первісний, образно відтворивши екзистенційну гру минулого, теперішнього і майбутнього. Плужник вважає творчість процесом без цілі, проте залишається їй вірним, наче Сізіф своєму каменю, керуючись обов’язком перед своїм «Я». Звертаючись до відомих у культурі образів, поет виявляє парадоксальне в людині і маргінальне в класиці. Плужникове «тяжіння» до мовчання має в основі екзистенціальну ідею і виражено багатьма художніми засобами - відповідним мотивом та безпосереднім «вливанням» мовчання у вірш.

Є.Плужник - найкращий національний майстер дольника, «король української рими», автор багатьох унікальних строфоїдів.

Поет ішов шляхом модернізації мистецтва: його яскравий стиль дистанціює читача від реальності, метафори часто мають нищівний відтінок, він змінює ієрархію речей, уважний до мікроструктури

почуттів і думок, його іронія є кроком до гри, а скепсис зберігає в мистецтві мистецьке.

Інтуїтивне наближення до непізнаваної таємниці, яка, розкриваючись, затаюється, визначає «алгоритм» Плужникової поетичної думки як питальність - мовчання.

Оригінальність лірики Є.Плужника є неепатажною. Поет прийшов своїм мистецьким шляхом до багатьох філософських ідей, які були відкриттями європейських (у тім числі й українських) мислителів. У його ліриці християнські, віталістичні та екзистенціальні ідеї втілено в оригінальних поетичних образах, з перевагою імпресіоністичної поетики.

Плужників художньо-філософський розмисел тяжіє до європейського екзистенціалізму (з акцентацією його християнської парадигми), а поетика - до європейського модерну 1930-х років з його візійною пластикою.

Основні положення дисертації відображені в публікаціях:

1. «Скривавлені сліди» й «огниста радість» Євгена Плужника II Слово і час.- 1998,- N2.- С. 42-47 (0.3 др. арк.).

2. ОІШО АМОШБ ліричного героя Євгена Плужника // Вітчизна.-1997.-N7-8,- С. 144-147 (0.2 др. арк.).

3. Філософський сенс образу серця в ліриці Євгена Плужника // Актуальні питання слов’янської філології: Міжвузівський збірник наукових статей. Випуск III.- К.- Бердянськ, 1997,- С.195-199 (0.2 др. арк.).

4. «Культурологічний цикл» у поетичній збірці Євгена Плужника «Рівновага» // Нові підходи до прочитання класичної літератури у школі: Матеріали науково-практичної конференції,- Бердянськ.- 1995,-

С.26-31 (0.3 др. арк.).

5. Морські пейзажі Євгена Плужника // Дидактико-філологічна підготовка студентів до роботи в національній школі: Матеріали науково-практичної конференції.- Бердянськ - Маріуполь.- 1996.- С.25-33 (0.4 др. арк.).

6. Імпресіонізм як мистецький та літературний напрям і його вияв у ліриці Євгена Плужника II Поетика художнього твору: Матеріали науково-практичної конференції. - Бердянськ. - 1995.- С. 16-19 (0.2 др. арк.).

7. Художні функції риторичного питання в поетичній збірці Євгена Плужника «Рівновага» // Поетика художнього тексту: Матеріали доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. - К.- Херсон, 1996,- С.261-262 (0.1 др. арк.).

8. Філософська лірика Євгена Плужника // Нові підходи до філології у вищій школі: Матеріали Третьої всеукраїнської наукової конференції. -Мелітополь: МДПІ, 1996,- С. 131 (0.05 др. арк.).

Токмань Г.Л. Художньо-філософський феномен лірики Євгена Плужника. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 -українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 1998.

У дисертації досліджується лірика Євгена Плужника; аналізуються біблійні, віталістичні та екзистенціальні мотиви його лірики, вивчається «діалог» з філософськими вченнями, визначається мистецька специфіка творів.

Ключові слова: філософська лірика, рецепція, діалогізм.

концепція людини, імпресіонізм, мотив, наскрізний образ, модернізація мистецтва.

Токмань A.J1. Художественно-философский феномен лирики Евгена Плужныка. - Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 -украинская литература. Институт литературы им.Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 1998.

В диссертации исследуется лирика Евгена Плужныка; анализируются библейские, виталистические и экзистенциальные мотивы его лирики, изучается «диалог» с философскими учениями, определяется художественная специфика произведений.

Ключевые слова: философская лирика, рецепция, диалогизм, концепция человека, импрессионизм, мотив, ключевой образ, модернизация искусства.

Tokman H.L. The literary-philosophical phenomenon of Eugene Plugenic. - Manuscript.

The for Candidate’s degree of linguistics. Speciality 10.01.01 - Ukranian literature. - The Institute of Literature named after T.G.Shevtshenko of the National Academy of Science of the Ucraine, Kyiv, 1998.

In the dissertation the lyrics of Eugene Plugenic is being analysed from different points of view. It is being analysed from biblical, vitalistic and existentialists motives of his lyrics, the «dialogue» with the philosophical conceptions is being studies, the literary speciphics of his works is being defined.

Key words: philosophic lyrics, reception, dialogizm, conceptionof a man, impressionizm, motive, key image, modernisation of art.