автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.05
диссертация на тему: "Киевская школа философии" гносеологические поиски конца XIX- начала XX века

Полный текст автореферата диссертации по теме ""Киевская школа философии" гносеологические поиски конца XIX- начала XX века"

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Плужнік Вікторія Олександрівна

УДК-1(4 Ук) 5

“КИЇВСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФИ” : ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПОШУКИ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

спеціальність 09.00.05 - історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Науковий керівник

Офіційні опоненти:

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник,

Лук Микола Іванович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії філософії України.

Доктор філософських наук, професор,

ГОрський Вілен Сергійович, Національний університет “Києво - Могилянська Академія”, завідуючий кафедрою філософії та релігієзнавства.

Доктор філософських наук, професор,

Бровко Микола Миколайович,

Київський державний лінгвістичний університет, професор кафедри філософії

Провідна установа:

Київський університет імені Тараса Шевченка, кафедра української філософії та культури

Захист відбудеться “22” травня 1998 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 252001, Київ - 1, вул.

Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою 252001, Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий “22” квітня 1998 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Ситниченко Л.А.

Актуальність теми. Майбутнє суспільства залежить від його ставлення до свого минулого в усьому неосяжному розмаїтті його конкретних форм, від того, у який спосіб відбуватиметься усвідомлення сутнісної закоріненості в минулому тих завдань, що їх ставить перед нами сьогодення. Розробка адекватного сучасним реаліям підходу до осмислення духовної спадщини попередніх поколінь, сконцентрованої перш за все в рафінованих формах інтелектуальної культури, якими, безперечно, є філософські вчення і системи, являє пріоритетну потребу не тільки історико-філософської науки, а й суспільства в цілому. Звернення до історії думання не може бути формальним актом, спрямованим на бездоганну інтерпретацію, до якої вже нічого додати; таких інтерпретацій не буває, і справа полягає не в тому, щоб віднайти “правильне витлумачення”, а в тому, щоб, знову повертаючись до передання, краще зрозуміти те, що відбувається зараз у вітчизняній філософській думці.

Деякі авторитетні дослідники обстоюють переконання, що характерним для української філософії є наголос на морально-етичній проблематиці, проблематиці, що заторкує сутність людини, її місце у світі і особливе призначення. Не заперечуючи слушності такого погляду, дозволимо собі підкреслити, що його тотальна експансія може перетворити методологічно плідну ідеально-типову конструкцію на псевдонауковий стереотип, що відчужує історико-філософську рефлексію від її предмета. Щоб цього не сталося, необхідно розглядати філософію в її історичній автентичності, відстежуючи різні тенденції, експлікуючи весь спектр порушених у той чи інший період проблем, етичних, онтологічних, гносеологічних, бо, як говорив Гегель, філософія взагалі не розглядає несуттєвого. Між іншим, питання теорії пізнання мають трансчасову актуальність для філософського мислення - в усяку епоху спостерігається прагнення до визначення підвалин знання і умов його “об’єктивності”. Проте культурні, національні особливості неодмінно вносять свої відтінки, спричиняючи відмінності у витлумаченні одних і тих самих понять. Аналіз цих відмінностей сприяє розкриттю специфіки способу мислення, що змістовно опосередковується в провідних інтенціях вітчизняних філософів.

У кінці XIX- на початку XX століття гносеологія опиняється на авангардних позиціях в корпусі філософських дисциплін, що

відповідало парадигматичним зрушенням у самосвідомості європейської культури взагалі. Йшлося про принципову зміну уявлення про сутність дійсності, і, зокрема, про визначення пізнавального потенціалу поняття як основного інструмента філософського дискурсу, оскільки вже не влаштовувала дефініція, що в ній поняття ототожнювалося з іманентним саморухом змісту, що споконвічно належить самому собі і в іншобутті впізнає власну самість, співпадаючи до нерозрізненності з наявним буттям в ідеї. Нові тлумачення, а їх було багато - від натуралістично-психологічних до трансценденталістських - не просто “були відмінними” від попередніх, вони претендували на встановлення нових критеріїв істинності, обмірковування яких тривало протягом усього XX століття. Дане твердження здається перебільшенням, але воно не є таким насправді; і нам вкрай важливо проаналізувати ці витоки, бо сучасна доба також є “зламною” у світоглядному відношенні, і, цілком імовірно, що саме тепер закладаються філософські основи майбутнього, XXI століття. Слід зазначити, що вітчизняні вчені зробили помітний внесок у розробку гносеологічних проблем. У зв’язку з цим викликають інтерес гносеологічні концепції представників Київської школи філософії кінця XIX - поч. XX ст. - О.Козлова, Г.Челпанова, В.Зеньковського та ін. Побудовуючи теоретичні схеми для пояснення

фундаментальних умов координації суб’єктивного і об’єктивного чинників у пізнанні, відповідності категоріальної структури мислення універсальним підвалинам досвіду, ці філософи

зорієнтовувалися на різні течії - персоналізм, неокантіанство, критичний реалізм. Проте, дотримуючись різних настанов, вони, тим не менше, належали до однієї інтелектуальної традиції, досі ще мало дослідженої. В усякому разі, всебічний аналіз гносеологічних поглядів мисленників, що репрезентують Київську школу, значно поглибить наше знання про цю сторінку історії вітчизняної філософії. .

Міра наукового опрацювання проблеми. Теоретичні

конструкції представників академічної, і, зокрема університетської, філософії України розглядалися в панорамних історико-

філософських дослідженнях Д.Чижевського, а також у працях видатних російських мисленників поч.ХХст., як О.Введенський, ОЛосев, Е.Радлов, М.Бердяєв. Ці твори дають загальне уявлення про стан філософської науки в Україні, й взагалі у тогочасній Російсьькій імперії, однак в них більше уваги приділяється початку

і середині XIX сторіччя, ніж кінцю XIX - поч.ХХст. Погляди вчених-філософів, чия діяльність була пов’язана з Київським Університетом характеризується лишень побіжно, якщо про них взагалі згадують.

Питання, що мають безпосереднє відношення до порушеної нами теми, аналізувалися у публікаціях сучасних істориків філософії. У 60-80 з’явилася низка збірок, присвячених історії вітчизняної філософії (у написанні котрих брали участь Бичко І.В., Горський B.C., Бичко А.К., Білодід В.Д., Лук М.І., Герасимяк І.Г., Євдокименко В.Ю. та ін.), і окремих статей, які були спрямовані на ознайомлення широкого загалу з основними течіями, що сформувалися на грунті академічної філософії, з найвидатнішими персоналіями, одначе без того, щоб увіходити в глибокий розбір запропонованих концепцій.

З досліджень останніх років вкажемо передусім на праці М.І.Лука, що містять у собі переосмислення фундаментальних теоретико-методологічних засад аналізу філософської спадщини українських мисленників. М.І.Лук розглядає світоглядне підгрунтя ідей, висунутих представниками “академічної філософії”, місце цих ідей в духовній культурі України XIX - поч.ХХст.

Аналізуючи зміну парадигм у західній метафізиці кінця XIX -ПОЧ.ХХ, ми не могли обійти увагою літературу, присвячену висвітленню даної теми,а також роботи, що містять аналіз філософії Канта, а саме праці Богомолова О.С., Шинкарука В.І, Грищенко

А.М., Лісовенко М.А., Володина В.М., Любутина К.М., Булатова М.О., Попова С.И., Жучкова В.О., Длугач Г.Б., Нарського І.С., Ойзермана Г.І., Бобрової Л.О.

І все ж, в сучасній історико-філософській науці відсутнє дослідження, яке розкривало б теоретичні

витоки,загальнофілософське значення та внутрішню логіку розвитку гносеологічних побудувань мисленників, що належали до Київської школи філософії кінця ХІХ-початку XX ст.

Зв’язок з науковими планами, темами. Робота виконана у відповідності до планової тематики відділу Історії філософії Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди ПАН України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення сутнісних особливостей розуміння теоретико-пізнавальних проблем представниками “університетської філософії” Києва кінця XIX- поч.ХХст. Особливості, що про них йде мова, можуть бути досліджені лише на основі відтворення

“філософського контексту” доби у загальноєвропейському вимірі, з урахуванням провідних тенденцій у формуванні критично налаштованої “гносеологічної свідомості” в західно-європейській філософії кінця XIX- поч-ХХ ст. Однак, щоб отримати цілісну картину, яка репрезентувала б справжню теоретичну і історичну вартість гнсеологічних концепцій Київських філософів розглядуваного періоду, необхідно узгодити теоретичні настанови О.О.Козлова, Г.І.Челпанова, В .В .Зеньковського з упливами філософської традиції, що тягнеться від попередньої доби (П.Д.Юркевич, С.С.Гогоцький, О.М.Новицький ).

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

• з’ясувати, чи відбилася (і як саме) у гносеологічних

концепціях представників “Київської школи філософії” кінця XIX-поч.ХХ ст. криза класичної методології, зорієнтованої на самоочевидну тотожність Духа і Буття.

• визначити спільні риси і суттєві відмінності у

гносеологічних настановах О.О.Козлова, ГЛ.Челпанова,

В.В .Зеньковського та ін., проаналізувавши конкретне змістове наповнення провідних гносеологічних понять, що виконують смислоорганізовуючу функцію у міркуваннях вищезгаданих

мисленників.

• експлікувати вихідні припущення, взяті за основу

інтерпретації гноселогічних ідей класичної філософії, насамперед філософії Канта , інтерес до якої на межі ХЕХ і XX ст. мав істотне концептуальне навантаження, визначаючи (позитивно чи

негативно) підходи до розв’язання наріжних гносеологічних проблем.

Методологія і теоретичні джерела дослідження. В основу дисертації покладено теоретико-методологічні засади, обгрунтовані в історико-філософських працях В.С.Горського, В.М.Нічик, В.С Лісового, МХЛука, І.В.Бичко, І.В.Лосева та ін. ■

Оскільки запропоноване дослідження містить у собі інтерпретацію текстів, автор спирався на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання. Такими принципами є: 1) історичність інтерпретації, 2) неперервність традиції, в світлі якої постає передання, 3) невичерпність автентичного смислу тексту. .

Об’єкт розгляду - філософська спадщина О.Козлова, Г.Челпанова, В.Зеньковського, А.Щербини, ГДИпета, і, почасти, ІХЮркевича . Окрім того, теоретичними джерелами дисертації

слугували твори Імануїла Канта та західно-європейських мисленників кінця XIX -поч.ХХст. - В.Віидельбанда, Г.Рікерта, ГШаторпа, Е.Касирера, ФЛаульсена, О.Кюльпе, В.Вундта та ін.

Наукова новизна дослідження. Вперше у вітчизняній історико-філософській науці здійснено грунтовний аналіз гносеологічних поглядів представників “Київської школи філософії” кінця XIX -поч.ХХст. Розкрито змістовий зв’язок теоретико-пізнавальних концепцій О.О-Козлова, ГЛ.Челпанова,

В.В.Зеньковського з основними напрямками розвитку тогочасної західно-європейької філософії. У зв’язку з цим у дисертації проаналізовано гносеологічні погдяди Г.Тейхмюллера, ГЛотце, Г.Когена, Е-Касірера, В.Віндельбанда, Г.Рікерта, В.Вундта та ін. В дисертації вперше досліджені підвалини і найважливіші особливості відповідності між теоретико-пізнавальними настановами мисленників, що репрезентують “університетську філософію” Києва кінця XIX- поч.ХХ ст. та фундаментальний інтуїціями філософів попередньої доби (йдеться передусім про П.Д.Юркевича).

Основні результати дослідження викладені в положеннях, що їх автор виносить на захист:

• спрямування гносеологічних пошуків вітчизняних мисленників межі ХЕХ і XX ст. визначалося намаганням віднайти такий спосіб обгрунтування єдності мислення і буття, що був би адекватний духовним запитам часу ( гегелівська схема пояснення єдності поняття і наявного буття, що в її основу Покладено тезу про саморух предмета у власній стихії , попри логічну досконалість, була піддана радикальному сумнівові).

•провідними темами гносеологічних досліджень стають питання, пов’язані з визначенням статусу суб’єкта у системі досвідного пізнання, зі з’ясуванням єдиного спільного підгрунтя апріорних і апостеріорних складових пізнавальних актів свідомості, причому зміни у їх розумінні Київськими філософами відповідають внутрішній логіці розвитку філософського знання.

•в центрі персоналістичної гносеології О.О.Козлова стоїть я як субстанційна єдність, координована з власними діяльностями та змістами, відповідними цим діяльностям, що пізнає світ семіотично, оперуючи самими лишень “знаками”, проте внаслідок цього пізнання не втрачає своєї достовірності, позаяк гарантом цієї достовірності є індивідуальна безпосередня свідомість. Вчення Г.І. Челпанова про пізнання також включає тезу про символічну природу знання про світ, одначе в даному випадку “символ” вказує

не тільки на внутрішній досвід “я”, а ще й на трансцендентне підгрунтя дійсності, взаємодіючи з яким суб’єкт конструює мислені речі. Знання про апріорні передумови досвідного пізнання, з точки зору ГІ.Челпанова, не є наперед даним у готовому вигляді, а походить з внутрішнього досвіду свідомості, який є автономним по відношенню до зовнішнього чуттєвого досвіду. В.В.Зеньковський у своїй гносеологічній концепції звертається до поняття “реального Я”, що обіймає раціональні й ірраціональні, постійні й мінливі риси особистості і являє собою її творче ядро. Це “Я” є динамічна єдність, частково дана, частково задана, що безнастанно перебуває у розвитку і може бути пізнана у своїй якісній своєрідності.

• інтерпретація основних положень Кантової теорії пізнання представниками “Київської школи” базується на реабілітації поняття “речі в собі” у значенні універсальної “онтологічної передумови” досвіду. Разом з тим, існують істотні відмінності у вітлумаченні елементів змісту цього поняття. О.О.Козлов наполягав на необхідності усунення негативної двозначності у понятті “речі в собі”, присутньої, на його думку, в оригінальній кантівській інтерпретації. Едино можливою підвалиною досвідного пізнання є безпосередня свідомість “Я”, яке знаходить у собі і “перспективно розгортає” дійсний смисл існуючого. Г.І.Челпанов уважав, що поняття “речі в собі” вказує на невідоме буття, яке, тим не менше, не є абсолютно непроникним для свідомості, бо воно “ символічно опосередковується в уявленнях та відчуттях.

Теоретичне та практичне значення роботи. Дисертаційне дослідження дає можливість концептуально осмислити підгрунтя гносеологічних побудов представників “Київської школи філософії” кінця XIX - поч.ХХст. Доведено, що висловлені ними ідеї, з одного боку, відповідали критеріям, що на них була зорієнтована західно- європейська філософія,але, з іншого боку, репрезентували самобутній, оригінальний спосіб витлумачення фундаментальних філософських проблем, і, зокрема, проблем, що традиційно пов’язують з теорією пізнання.

Висновки, що їх дійшов автор в результаті дослідження, скеровують на подальше вивчення філософських пошуків у Київській школі з’ясування и впливу на формування самосвідомості української (і не тільки української) культури.Практичне значення роботи пов’язане з тим, що матеріали дисертації можуть бути використані під час читання курсу лекцій з історії філософії України та історії зарубіжної філософії.

Апробація дослідження. Головні ідеї дисертаційного дослідження були оприлюднені автором на на наукових конференціях: “ Національна ідея в духовній культурі України ” (Полтава, 1993), “Філософська спадщина Памфіла Юркевича” (Київ , 1995).

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, яка випливає з мети і завдань роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (93 найменування). Перший розділ присвячено розгляду ідейних джерел гносеологічних концепцій представників “Київської школи філософії” кінця XIX- поч. XX ст. У другому розділі проаналізовані теоретико- пізнавальні настанови вітчизняних мислеників (О.О. Козлова, Г.І. Челпанова, В.В.Зеньковського) та особливості витлумачення основних гносеологічних понять. У третьому розділі подана узагальнююча характеристика концепцій простору і часу вищезгаданих мисленників. Повний обсяг дисертації становить 180 сторінок, з них 175 сторінок тексту і 5 сторінок списку використаних джерел, в якому міститься 93 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі автор обгрунтовує актуальність дисертаційного дослідження, висвітлює міру наукового опрацювання проблеми і її зв’язок з науковими планами організації, де виконувалася робота, визначає мету і завдання роботи, наукову новизну дослідження, характеризує методологічні основи та теоретичні джерела роботи, практичне значення і апробацію дослідження.

Перший розділ - «Київська школа філософії: традиції і новації. Європейський контекст» - присвячено з’ясуванню теоретичних витоків метафізичних і гносеологічних ідей, обстоюваних представниками “академічної філософії” Києва кінця XIX- поч. XX ст.

Одним з таких витоків є філософська спадщина мисленників початку і середини XIX ст., які вийшли з Київської Духовної Академії. Звичайно, це не означає, що фундаментальні відмінності у метафізичних орієнтаціях П.Д.Юркевича, О.М.Новицького,

С.С.Гогоцького можуть бути просто проігноровані. Проте іноді саме зміна примушує нас замислитися над існуванням традиції.

Хоч як радикально не відрізнялася б “університетська філософія” Києва кінця XIX- поч. XX ст. від “академічної

філософії” початку і сер. XIX ст., що ставила собі за мету теоретичне обгрунтування релігійного світогляду, зв’язок між ними безперечно існує. Аналізуючи твори класиків західно-європейської філософії, входячи в контекст європейського філософського мислення, представники Київської школи філософії кінця ХК- поч. XX ст. спиралися на певну традицію, що створювала передумови для витлумачення змісту тих або інших ідей. Найважливішим є те, що вони самі не сприймали ситуацію, у якій опинилися, так, нібито потрібно починати з нуля. Спадщина мисленників першої половини

XIX ст. вивчалася і, безумовно, спричинювала вплив на розуміння наріжних філософських проблем (згадаймо прямі посилання на праці цих мисленників у творах учнів Челпанова).

Проте в дійсності зв’язок, що про нього йде мова, є значно глибшим і торкається стуності філософії і філософування. У міркуваннях представників “Київської школи” чітко проглядається така настанова: філософія можлива виключно як історичний досвід мислення, як досвід духовний, що його осягнення починається з приєднання до нього. Тому “зовнішнього” по відношенню до філософування і разом з тим абсолютного критерія філософської істини не існує. Уявлення про філософію як духовне знання, що “задовольняє вимогам серця” і в той же час не суперечить вимогам розуму, виростаючи з глибинної і потаємної єдності їх обох, є те стійке підгрунтя, єдино у зв’язку з котрим взагалі можна говорити про традиції у “Київській школі філософії”.

Іншим джерелом міркувань О.ОІСозлова, ГІ.Челпанова, В.В.Зеньковського та ін. є сучасна їм західно-європейська філософія. Відомо, що цей період був зламним для західноєвропейської філософської свідомості. Далася взнаки негативна налаштованість по відношенню до умоглядної метафізики, неспроможної усвідомити, що тотожність мислення і буття, визнана цією метафізикою за самоочевидну, є, в кращому випадку, проблематичною. “Поезії понять” (таке пойменування вважали найбільш відповідним сутності метафізики) було протиставлене світорозуміння, зорієнтоване на ідеали науковості, що його провідним поняттям стало поняття досвіду. У зверненні до цього поняття містилося прагнення до обгрунтованого і надійного пізнання, хоча б і коштом істотного обмеження його проблематики. Серед авторитетів минулого чільне місце було відведено Канту, з іменем якого пов’язували тезу: філософія можлива лише як теорія пізнання, причому пізнання досвідне, що спирається на тверезу оцінку пізнавальних можливостей суб’єкта. З іншого боку, зростала

недовіра до усякої обгрунтованості в межах рефлексивної філософії і ця недовіра стала живильним грунтом для ірраціоналістичних течій, що ставили у центр життя як таке, з його унікальністю і неперевершеною істинністю.

Праці представників “Київської школи” філософії кінця XIX-поч. XX ст. Переконливо свідчать про те, що автори були не тільки добре обізнані з проблематикою досліджень провідних західних мислешшків, а й безпосередньо перейняті тими ж самими темами. Зрештою, сама зорієнтованість на західно-європейську філософію може розглядатися як елемент традиції, що йде ще від Київської Академії XVIII ст. Вже тоді для ознайомлення з останніми досягненнями західно-європейської філософської думки не обов’язково було їхати з Києва - студенти Академії могли отримати вичерпні консультації у своїх викладачів. Однак важливо пам’ятати, що “ознайомлення” не було і не могло бути простим сприйманням інформації, воно передбачало засвоєння специфічного ставлення, котре сформувалося завдяки тому, що західна філософія була достатньо “близькою”, щоб її розуміти, і, водночас, достатньо далекою, щоб від неї не залежати. Це дозволяло відокремлювати “суттєве” від “несуттєвого”, “істинне” від “хибного”.

Таким чином, інтерпретуючи положення, обгрунтовані представниками “Київської школи” філософії кінця XIX- поч. XX ст. ми повинні враховувати змістовий зв’язок цих положень з ситуацією, що склалася у західно-європейській' філософії у зазначений період. Проте цей зв’язок не слід ототожнювати з залежністю, що було б неприпустимим спрощенням дійсного стану речей. Філософія Київської школи не просто була адекватною стандартам, усталеним західно-європейською філософією, вона хотіла бути такою; у своїй основі вона спиралася на свідоме дотримання проблемного виміру західної метафізики. Київські філософи були захоплені прагненням відшукати надійне підгрунтя для пояснення можливості пізнання сущого, підгрунтя, яке могло б витримати тиск з боку нігілістичної критики і дозволяло б відвернути загрозу самозаперечення філософської свідомсті, уможливлюючи виправдання її зазіхань. У своїх пошуках представники “академічної філософії” Києва, як і західноєвропейські мисленники, зверталися до класики, і передусім до Канта, думки якого виявилися співзвучними настроям доби. Однак засвоєння класичної спадщини не мало нічого спільного з писанням на “чистій дощці” — воно опосередковувалося традицією, до

формування якої були причетні такі визначні філософи як П.ДЛОркевич, С.С.Гогоцький, О.МЛовицький.

Другий розділ дисертаційного дослідження містить у собі аналіз гносеологічних концепцій представників “Київської школи” філософії кінця XIX- поч. XX ст. Розглянуто особливості витлумачення основних гносеологічних понять.

Відомо, що проблематиці суб’єктивності належить провідне місце у сфері життєвих зацікавлень європейської філософії. Оригінальну інтерпретацію цієї проблеми запропонував Олексій Олександрович Козлов, прибічник філософії персоналізму (започатковцем цієї течії вважається Г.Тейхмюллер).

Персоналізм з самого початку виникає як опозиція “проективізму”, що ним, на думку персоналістів, грішила уся попередня філософія. Усталеній традиції філософування закидають те, що вона визнає онтологічно і гносеологічно первинними такі елементи реальності, що за своєю сутністю є похідними і можуть розглядатися тільки по відношенню до “Я”, а поза цим відношенням не мають жодної вартості.

Персоналістичне розуміння природи суб’єкта передбачає реалізацію суб’єктивності на трьох рівнях: ідеальному, реальному та субстанціальному. Ідеальний рівень - це рівень функціонування предметних змістів, на якому виявляє себе позачасовий зв’язок уявлень, байдужий до мінливості процесуального спливання актів, що репрезентують ці уявлення у свідомості. “Реальний” рівень реалізації суб’єктивності безпосередньо торкається існування, що розгортає часові форми. Якщо ідеальний рівень - це рівень свідомості просто, то реальний рівень - це рівень самосвідомості: відбувається переключення уваги зі змістів на акти, які набувають значення лише тоді, коли розглядаються як акти самосвідомості. Змісти байдужі до множинності, але “Я” не байдуже до неї, бо ця множинність є множинність його власних виявів. Третій рівень -субстанціальний. Йдеться про “Я” як субстанціальну єдність, про Я, яке може вільно зазирнути у власну глибочінь і осягнути її всеохопність. Козлов віддає перевагу такому тлумаченню поняття субстанції, згідно з яким субстанція - це позапросторова і позачасова, абсолютна, єдина і незмінна духовна сутність індивідуального “Я”. Це “Я” відкрите для себе у самосвідомості без жодних обмежень, не частково і не у поступовості самоконституювання, а відразу і цілковито, у непідробній силі власної істинності.

Однак, з персоналістичної точки зору, усвідомлювати себе -це не те ж саме, що знати себе. Своєрідність гносеологічної позиції персоналізму полягає в актуалізації глибокої відмінності між Я, як воно репрезентоване у понятті суб’єкта, що базується на ототожненні “діяльності” і “змісту”, і “Я” субстанцією, що усвідомлює себе, безпосередньо і обіймає усе розмаїття діяльностей та функцій, не виключаючи й тих, що не тотожні, а тільки “координовані” з відповідним “змістом” (як то: відчуття іц воля). У понятті суб'єкта істинна сутність Я виявлена, не безпосередньо, а “семіотично” - вона лишень позначена, символізована.

Враховуючи усе, мовлене вище, можна визначити загальну інтенцію персоналізму стосовно проблеми суб’єктивності: суб’єкт як субстанційна єдність, координована з власними діяльностями та змістами, відповідними цим діяльностям, пізнає світ (а для персоналізму це те ж саме, що й “себе”, позаяк сутність Я належить мислити за аналогією з монадою Лейбніца, що містить у собі весь Універсум) семіотично, оперуючи самими лишень “знаками”, або “символами”, проте внаслідок цього пізнання не втрачає своєї достовірності, оскільки критерієм і гарантом цієї достовірності є індивідуальна “безпосередня свідомість”.

Вчення Георгія Івановича Челпанова про походження пізнання, про гносеологічний статус суб’єкта і роль суб’єктивного складника у пізнанні грунтується на твердженні, що зміст пізнання є продукт взаємодії двох чинників “ідеального” і “реального”, “суб’єктивного” і “об’єктивного” і завдання пюсеології якраз і полягає у тому, щоб з’ясувати функцію кожного з цих чинників.

Згідно з Челпановим, вихідним пунктом пізнання є відчуття як специфічний стан свідомості, викликаний впливом “реальної речі”. Образ речі, даний у відчутті, відрізняється від самої речі, і, в той же час, відповідає їй. Відчуття є символ речі, що з необхідністю містить у собі “суб’єктивний домішок”. На думку Челпанова, таке тлумачення відчуття випливає з гносеологічної настанови Канта. Цікаво, що Віндельбанд (знову ж таки в контексті звернення до Кантової теорії досвіду) так само наголошував на суб’єктивності відчуттів. Проте гносеологічний зміст поняття суб’єктивності в даному разі відрізняється від того, що мав на увазі Челпанов. За Віндельбандом, відчуття суб’єктивне, тому що багатоманітний зміст ще не визначений через посередництво трансцендентального синтезу в акті мислення, в процесі якого вперше конституюється об’єкт. Втім, і для Челпанова “підведення під категорії” є однією з найважливіших функцій свідомості, однак із застереженням, що

навіть у здійсненні цієї функції свідомість не є самодостатньою, позаяк усякий зміст, що фігурує у пізнанні, є результат взаємодії свідомості і того, що ГІ.Челпанов пойменовує “реальним буттям”.

Згідно з переконанням Челпанова, “радіус дії” пізнавальних можливостей суб’єкта найдоречніше інтерпретувати в термінах “ідеалізації” дійсності. В основу такого розуміння покладено тезу: у пізнанні ми ніде не стикаємося з річчю безпосередньо, а тільки з тим, що ми думаємо про неї, з нашим поняттям речі. Поняття, на думку Челпанова, це ідеальний тип речі, що показує річ не такою, якою вона зазвичай буває, а такою, якою вона має бути, щоб ми могли її мислити. Ця мислена річ має ознаки, котрих годі шукати у зовнішньому досвіді, бо їх суб’єкт отримує з іншого джерела - зі споглядання закономірної діяльності свідомості.

Функція суб’єкта полягає у діяльному відношенні до дійсності, суб’єкт у - пізнанні перетворює дійсність (ідеалізує, раціоналізує, диференціює), котра у своєму “первинному” вигляді чимось не влаштовує його. Челпанов відрізняє гносеологічний суб’єкт від психофізичного суб’єкта, хоча деякі його твердження свідчать про те, що дане розрізнення не проведене з належною послідовністю.

Інший представник “Київської школи”, Василь Зеньковський у своїй праці “Проблема психічної причинності” звертається до поняття “реального Я”, що схоплює вузловий пункт, у якому перетинаються усі переживання; “реальне Я” обіймає раціональні і ірраціональні, постійні і неповторні, визначальні і випадкові особливості особистості і являє собою її центр і творче ядро.

Аналізуючи структуру сприйняття, Зеньковський відрізняє акт сприйняття, як вияв самодіяльності Я, від змісту сприйняття, що обумовлений “зовнішньою ситуацією”. У понятті акту

В.Зеньковський мислить зв’язок між безпосередньо даним змістом переживання і тією “психічною роботою”, завдяки якій цей зміст розкривається і сприймається як приналежний до єдності “Я”. Усяке переживання - це подія для “Я”, що ніколи не залишається непоміченою і не відбувається “сама собою”, а залучає сутність “Я”. Згідно з Зеньковським, поняття акту є нейтральним по відноїйенню до свідомості: для здійснення акту зовсім не необхідно, щоб він усвідомлювався; “Я” може діяти і поза свідомістю. Положення про те, що “внутрішнє життя “Я” не припиняється і за порогом свідомості видається цілком прийнятним, проте ситуація істотно ускладнюється, якщо його інтерпретувати в контексті питання про можливість адекватного

пізнання цього діяльного “Я”. Згадаймо, що Кант вважав, що суб’єкт пізнає себе не безпосередньо, як самодовільність, а тільки як явище, дане у внутрішньому почутті. Згідно з Зеньковським, душевне життя не є предмет серед предметів, і зовсім не очевидно, чому діяльність, що безпосередньо переживається має бути позбавлена своєї основної якості, щоб стати доступною пізнанню. Щоправда, істинна сутність Я прихована достатньо глибоко, щоб ані поняття, ані судження не спроможні були її осягнути, але не до такої міри, щоб у ній можна було вбачати “трансцендентальну проблему”. Ця сутність відкриває себе, на думку Зеньковського, у “безпосередньому почутті Я”.

Якщо спробувати скласти ієрархію,- вельми умовну, звичайно,- теоретико-пізнавальних проблем, увіходячи в особливості розуміння їх мисленниками кінця XIX - початку XX ст., то на одному з чільних місць опиниться проблема апріорності. Ця проблема була провідною темою міркувань Г.І.Челпанова. Філософ був переконаний, що ідея трансцендентального методу не обіцяє ніякого позадосвідного наповнення свідомості знаннями про апріорні форми. ГД.Челпанов піддав сумніву намагання виходити зі споконвічної неадекватності досвідного масштабу для опису змісту апріорних понять, твердячи, що апріорні поняття мають “психологічну передісторію”, факт наявності якої анітрохи не позбавляє їх апріорності. По-перше, апріорними поняття можна вважати вже тому, що вони не походять із зовнішнього досвіду (апріорність в генетичному аспекті); по-друге, апріорність полягає у своєрідній якості поняття, у його здатності бути логічною основою досвіду як універсальної форми знання (апріорність в аспекті вартості). Аби закріпити відмінність цих двох значень і акцентувати вирішальність другого розуміння апріорності, Г.І.Челпанов називає апріорність у першому значенні - психологічною, а у другому -власне гносеологічною. Г.І.Челпанов, у розширенні впливу досвіду на царину апріорного.

Конструюючи свою концепцію апріорності, Зеньковський узяв за основу дефініцію Челпанова, яка зв’язує апріорність з суто логічним передуванням досвіду, і з якої випливає, що на апріорність вказує логічна функція поняття, а не стерильність змісту, що у ньому немає нічого досвідного. Невід’ємна приналежність досвіду є для Зеньковського сутністю апріорного, як такого; те, що можна елімінувати з досвіду, будучи певним, що досвід не втратить своєї властивості бути досвідом - не є апріорним.

І Челпанов, і Зеньковський інтерпретують апріорність в термінах логічного відношення обумовлення, вважаючи,що немає суперечності між досвідним походженням поняття і його апріорністю.

Однак, на відміну від Челпанова, який у своєму визначенні апріорності зробив акцент на незалежності від зовнішнього досвіду, наполягаючи на походженні з рефлексії, Зеньковський спробував відшукати ознаки апріорності в самому досвіді, що є об’єктивно значущим вже у сприйнятті.

Прямий стосунок до розгляду гносеологічних пошуків Київських філософів має аналіз запропонованих ними тлумачень кантівського поняття “річ у собі”. Історична доля цього поняття досить цікава. Кант своїм відмежуванням явищ від “речей у собі” висловив переконання у тому, що існування людської особистості, а тим більше існування Бога, відрізняється від існування будинку або троянди. З точки зору кантівського трансценденталізму, поняття “речі в собі” - це чиста форма абсолютного існування, яка сприяє негативному розширенню пізнання, вказуючи на те, що у досвіді ми ніколи не зустрічаємо того, що було б безумовно необхідним у своєму існуванні. Західне неокантіанство кінця XIX- поч. XX ст. поставило на цьому кантівському понятті тавро “псевдопоняття”, наголошуючи на тому, що воно не має певного змісту і без суперечностей може бути мислене лишень як регулятивний принцип пізнання, що його застосування є суто іманентним.

О.О.Козлов акцентував внутрішню роздвоєність змісту поняття “речі в собі”, довівши цю роздвоєність до протиставлення трансцендентальної основи зовнішнього почуття Трансцендентальній основі внутрішнього почуття. Шукаючи виходу з цього становища, філософ вдався до такого логічного ходу: він констатував, що зовнішнє почуття як таке, а також усе те, що ми уявляємо за його допомогою, не має самостійного значення і становить проективний образ внутрішнього почуття. Саме з внутрішнього почуття О.О.Козлов виводить багатоманітність дійсності, пізнаючи яку “Я” усюди натикається лише на власні віддзеркалення.

Дещо інакше дивився на співвідношення зовнішнього і внутрішнього почуття ГЛ.Челпанов, чиє тлумачення “речі в собі” зорієнтоване на збереження онтологічної автономності світу відмінних від Я предметів. Г.І.Челпанов актуалізує поняття “речі в собі” принаймні в трьох аспектах: 1) “річ у собі” як причина відчуттів; 2) “річ у собі” як корелят єдності свідомості і умова

правильного застосування категорій; 3) “річ у собі” як джерело об’єктивності. Спільним для цих трьох визначень є те, що поняття “речі в собі” розглядається вказівка на конкретне суще, яке істотно відрізняється від обумовленого ним досвідного сприйняття “речі” і є щось більше, ніж уявлення в свідомості. Така інтерпретація цілком узгоджується з “ідеально-реалістичною” настановою Г.І.Челпанова, відповідно до якої пізнання належить розглядати як поєднання двох закономірностей - “об’єктивної” закономірності речі і “суб’єктивної” закономірності свідомості.

Проведений аналіз дозволяє зробити ряд висновків. Перш за все слід зазначити, що гносеологічні побудови представників “Київської школи” філософії кінця XIX- поч. XX ст. мають передумовою намагання розробити універсальну методологію філософського знання, яка поєднувала б у собі фундаментальні досягнення класичного ідеалізму і вартості нової історичної доби. Запропоновані тлумачення провідних гносеологічних понять свідчать про те, що традиційні теоретико-пізнавальні схеми виявилися надто вузькими, щоб вмістити в себе нові перспективи мислення. Зокрема, було піддане критиці поняття суб’єкта; одним з наслідків цієї критики була спроба поглибити і конкретизувати уявлення про сутність “Я” і його пізнавальні здатності. Щодо специфічних особливостей розуміння основних гносеологічних проблем, то вони обумовлені: 1) персоналістичними інтуїціями - у О.О.Козлова, 2) “ідеально-реалістичною настановою” — у ГЛ.Челпанова, 3) елементами критичного реалізму в теоретико-пізнавальній концепції В.В.Зеньковського.

Третій розділ дисертаційного дослідження містить у собі аналіз гносеологічного змісту понять простору і часу в інтерпретації представників “Київської школи”. Розглядається персоналістичне тлумачення О.О.Козлова і “кантіанське” трактування Г.І.Челпанова.

Провідна теза персоналістиної дедукціїї Козлова сформульована ним з належною ясністю: суб’єкт у якості сутності є безпросторовим і позачасовим. Мається на увазі, що просторовість (так само як і часовість) і не є атрибутивна характеристика суб’єкта як субстанції, але і поза суб’єктом вона не має реального значення. Згідно з персоналістичною настановою, що виникає на грунті лейбніцівської монадології, світ у своєму достеменному єстві складається з індивідуальних субстанцій, що здатні, по-перше, діяти і у кожному акті власної діяльності покладати певні змісти, і, по-друге, усвідомлювати себе безпосередньо як суб’єкта можливих

діяльностей. Простір і час є продукти конкретної суб’єктивної (у персоналістичному розумінні) діяльності, а не її передумова, точніше кажучи, є категорії гносеологічні, а не онтологічні. Мовою Козлова це звучало б так: не сам Бог створив простір і помістив у ньому душі, а Бог створив душі як індивудуальні субстанції, здатні покладати простір і час, що поза актами уявлення та мислення субстанції не має жодного сенсу.

Г.І.Челпанов робить акцент на позаположності як основній властивості простору. Термін “позаположність” вказує на те, що усі явища як елементи просторових відношень обов’язково розташовуються одне поза одним, причому свідомість, утримуючи усі елементи одночасно, може безперешкодно рухатися від одного до іншого як у прямому, так і у зворотньому напрямку. В контексті концепції Челпанова простір і час слід визначати як два різні, але з гносеологічної точки зору абсолютно рівноцінні, способи поєднання елементів відчуття, тоді як самі ці “елементи” залишаються індиферентними відносно можливих способів поєднання. Очевидно, що таке визначення руйнує будь-який натяк на унікальну природу як простору, так і часу, прирікаючи їх на довічну авзаємозалежність.

Обидва мисленники стоять під впливом суб’єктивістської тенденції, в межах якої сформувалося особливе розуміння проблеми простору. Даже розуміння характеризується зорієнтованістю на такі предикації: однорідність, що вказує на відсутність якісних відмінностей у просторі; поступово вона трансформується в без’якісність, за припущення якої стає можливим застосування до простору кількісних відношень -кількісно обчислюваний простір складає основу наукового пізнання дійсності, причому безпосередньо простір позначає можливий порядок можливих місць, що у ньому немає нічого речовинного, зрештою “місце” нічого не “містить”, окрім вказівки на структуру і “формальний принцип” будови цілого. Тим самим простір перетворюється на функціональне поняття, так само, як і час, що перетворюється на аналог простору. Так витлумачений світ у просторі і часі абсолютно адекватний суб’єктивності “Я”, що підноситься над емпіричними реаліями і змістовними конкретностями.

З усього дослідження робиться висновок, що в рамках “академічної“ філософії Києва існувала певна філософська традиція: Глибока і показова в цьому відношенні спадщина

О.О.Козлова, Г.ІЛелпанова, В.В.Зеньковського. Гносеологічні ідеї,

що отримали обтрушування в працях цих мисленників, були на рівні вимог часу, відповідали новим культурно-історичним умовам.

У Висновках сформульовано підсумки проведеного дослідження, дана оцінка внеску представників Київської школи у розробку гносеологічних проблем, окреслені можливі напрямки подальшого дослідження “академічної філософії” Києва. Зокрема, висловлено думку, що що гносеологічні пошуки представників “Київської школи філософії” кінця XIX -поч.ХХ ст. визначалися намаганням обгрунтувати універсальну методологію філософського пізнання, яка була б адекватною реаліям, що змінилися, і уможливлювала б подолання суперечностей раціоналістичною та ірраціонапістичною настановами, між апіоризмом та емпіризмом. Специфіка витлумачення фундаментальних гносеологічних проблем обумовлена: 1) персоналістичкими інтуїціями - у

О.О.Козлова, 2) “ідеально-реалістичною настановою у ГІ.Челпанова, 3) елементами критичного реалізму в теоцентричній гносеології В.В.Зеньковського. Зазначено також, що перспективним є аналіз зв’язку між філософською спадщиною “Київської школи філософії” кінця XIX- поч. XX ст. і російською філософією “срібного віку” (С.Булгаков, Є.Трубецькой, М.Бердяєв та ін.).

Основні положення дисертації відображені в 1 брошурі, 2 статтях, 1 тезах доповідей.

1. Плужнік В.О. Ідеї персоналізму в Київській школі філософії. О.Козлов.// Філософська та соціологічна лумка. -1995.-№ 1-2.-С. 138-157.

2. П.Юркевич та Київська школа філософії кінця XIX- поч. XX ст. Н Філософська спадщина П.ІОркевича. Світовий та вітчизняний контекст. / 36. Наукових статей.- К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1995. - С. 90-101.

3. Плужнік В.О.Неокантіанство у Київській школі філософії. Г.І. Челпанов: гносеологічні пошуки. - К.: Стилос, 1998. - 27 с.

4. Плужнік В.О. Академічна філософія України та духовне відродження // Національна ідея в духовній культурі України. -Полтава, 1993. - С. 128- 129.

Плужнік В. О. “Київська школа філософії” - гносеологічні пошуки кінця XIX - початку XX ст.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00. 05 - історія філософії. -Інститут філософії НАН України, Київ, 1998.

Дисертацню присвячено дослідженню духовної спадщини “академічної філософії” Києва кінця XIX - початку XX ст . В дисертації проаналізовано гносеологічні концепції представників персоналістичної філософії та неокантіанства. Розглянуто загальноєвропейський контекст гносеологічних ідей та спадкоємність теоретико- пізнавальної проблематики в Київскій школі, починаючи з СШовицького, С.Гогоцького, ПЮркевича. Показано, що “академічна філософія” Києва кінця XIX - початку

XX ст . втілила в собі провідні тенденції розвитку світового філософського мислення і забезпечувула гідний рівень філософської освіти на вітчизняному культурному грунті.

Ключові слова: теорія пізнання, суб’єкт, об’єкт, апріорність, персоналізм, неокантіанство.

Плужник В. А. “Киевская школа философии” -гносеологические поиски конца ХЗХ- начала XX века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05- история философии. - Институт философии НАН Украины, Киев, 1998.

Диссертация посвящена исследованию духовного наследия "академической философии" Киева конца XIX- начала XX века. В диссертации проанализированы гносеологические концепции представителей персоналистической философии и неокантианства. Рассмотрен общеевропейский контекст гносеологических идей и преемственность теоретико-познавательной проблематики в "Киевской школе" начиная с О.Новицкого, С.Гогоцкого, ПЮркевича. Показано, что "академическая философия" Киева конца XIX- начала XX века воплотила в себе ведущие тенденции развития мировой философской мысли и обеспечивала достойный уровень философского образования на отечественной культурной почве. '

Ключевые слова: теория познания, субъект, объект,

априорность, персонализм, неокантианство.

Pluzhnik V.O. "Kyiv school of philosophy": search in the field of theory of cognition. - Manuscript.

Thesis for a kandidat's degree by specialty 09.00.05 - history of philosophy. - The Institute of Philosophy of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 1998.

The thesis is devoted to investigation of intellectual legacy of Kyiv "academic philosophy" of the endth of XIX - beginning of XX century. Theoretical conceptions of human knowledge, elaborated by representatives of personalistic philosophy and newkantians direction, is analyzed in the thesis. European context of theoretical ideas and a succession in attitudes towards problems of the theory of cognition in "Kyiv school of philosophy", beginning from O. Novitsky, S. Gogotsky, P.Urkevich, is examined. There are established that Kyiv “academic philosophy” of the endth of XIX - beginning of XX century was the incarnation of major tendencies of world philosophical thought’s development and provided the high level of philosophical education on native cultural ground.

Kee words: theory of cognition, subject, object, “a priori”, personalism, newkantians direction.

Ilny^KHiK B.O.