автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.06
диссертация на тему: Массовый террор как средство государственного управления в СССР, 1917-41 гг.: Источниковедческое исследование.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Массовый террор как средство государственного управления в СССР, 1917-41 гг.: Источниковедческое исследование."

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

БІЛОКШЬ Сергій Іванович

УДК 947.084 (93)

Масовий терор як засіб державного управління в СРСР

(1917-1941 рр.)

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Київ-2000

Робота виконана у відділі історії культури українського народу Інституту історії України НАН України.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук,

БІЛАС Іван Григорович,

Верховна Радя України нарттний депутат

доктор історичних наук,

ГРИЦАК Ярослав Йосипович,

Інститут історичних досліджень при Львівському національному університеті ім. Ів. Франка, директор,

доктор історичних наук, професор ПАНЧЕНКО Петро Пантелеймонович, Інститут історії України НАН України,

. ■ ’ завідувач відділу сучасної історії України.

Провідна установа: Дніпропетровський державний

університет, історичний факультет.

Захист відбудеться ЗО березня 2000 року об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.228.01 по захисту дисертацій в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (252001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Автореферат розіслано 24 лютого 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

— І. В. Верба

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Нинішній період української історіографії характеризується переходом від міфологізованого розгляду історіїXX століття до відтворення історії реальної, що стало можливе внаслідок розпаду тоталітарної системи та старої форми державності й обвального набутку нових джерел. Розсекречення великих архівних масивів, розкриття спецфондів і ліквідація цензури на західні видання, передусім спогади, що перебували поза науковим обігом внаслідок існування залізної завіси, оспосшія нових методик сприяють появі досліджень на якісно новому рівні.

Совецький1 період української історії означав розрив історичної традиції. Попередній період з ним не гомогенний. Зв’язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Внаслідок соціальної революції у суспільстві відбулися незворотні зміни. Жоден з представників вищого ешелону влади не веде свій рід від діячів української старшинсько-гетьманської державності ХУІІ-ХУІІІ століть. Нові люди знають лише про два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей давніших, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано. У великому, філософському сенсі треба розглядати ідею Маркса й Енгельса про відміну права спадкування2 , закріплену в декреті від 27 квітня 1918 року.

У роки совєцької влади в Україні збудовано Дніпрогес, потужну індустрію, з’явилися великі міські споруди, де їх раніше не було. Тим часом український національний організм зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті. Відбулось перетворення українського народу в населення, що набуло рис єдиного совєцького народу. Відомі тепер страшні події XX століття не можна визначити інакше, як національну Катастрофу. Одним з найважливіших засобів внутрішньої політики, що призвели до цього, саме й був масовий терор (МТ).

Його втілення у джерелах мало дуже специфічний, шифрований характер. Ці матеріали для історіографії часто зовсім нові, і напрямки їхнього вивчення ще не відстоялися. Можливо, варто було б зачекати, поки зміняться покоління співробітників владних структур, зокрема

1 У праці імена неукраїнських діячів не перекладаються, а транслітеруються (напр., Александр Солженіцин). Відповідно до практики англомовних авторів (сііекйіу) не перекладаються поняття неукраїнського походження (напр., совета, совєцький) та абревіатури (ЧК, КРО, ОСО тощо).

г Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії II Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 4. К„ 1959. С. 414.

СБУ, відкриється решта джерел, стане зрозуміла міра репрезентативності не знищеного, зацілілого матеріалу, а робота з ним матиме характер нормального наукового дослідження. Автор пішов іншим шляхом. Хоча нинішні можливості роботи штучно обмежені, чекати на сприятливі умови не слід. Вона своєчасна й актуальна саме тепер, поки у суспільній свідомості ще сильні перекази про ту страшну епоху,-ще ■ сильна жива традиція. .........■ - , ,

Актуальність роботи зумовлено потребами науки й самого суспільства. Формування суспільної свідомості в нових умовах няпіонапьної держави вимагає переосмислення уроків історії, оволодіння об’єктивним історичним досвідом. Для створення цілісної наукової картини розвитку українського суспільства необхідне очищення джерельної бази від фальшованих сторінок, збагачення її за рахунок виявлення, вивчення та узагальнення всього приступного кола джерел, а також формування авторських концепцій. Наукове дослідження історичних джерел щодо політичної системи СРСР провадиться лише кілька років і перебуває на початковому етапі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних наукових програм, спрямованих на створення цілісної картини історичного процесу. Вивчення цієї теми пов’язане з проблематикою наукових розробок відділу історії України 20-30-х років XX ст. Інституту історії України НАН України (теми - “УРСР в добу формування тоталітарного ладу, 1928-1933 рр.” [виконувалась упродовж 1995-97 рр.] та “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні, 1934— 1938 рр.” [1998-2000 рр.]), а також із напрямком наукових досліджень загальнодержавної програми “Реабілітовані історією” (кер. - акад. НАН України П. Т. Тронько).

Предметом дослідження є закономірності створення й функціонування джерел з історії МТ, який систематично й послідовно влада проводила у своїй внутрішній політиці. Джерела з МТ розглядаються як складова частина всієї джерельної бази з історії тоталітаризму. Сам МТ був і частиною політичного курсу держави, і втіленням у життя цієї політики.

Об’єктом дослідження є основні групи джерел, що втілюють і відбивають застосування МТ як однієї з ланок механізму державного управління. Це законодавчі акти, документи Комуністичної партії та органів влади, архівно-слідчі справи ЧК-ҐПУ-НКВД, преса, джерела особового походження (спогади, листи) тощо.' Ці джерела стосуються всього СРСР, у масштабі якого й розглядається механізм державного управління, оскільки діяльність політичного керівництва УРСР мала залежний характер. У конкретних випадках перевага віддавалася матеріалам з історії України як документальному комплексу, що включає всі види джерел.

з

Хронологічні рамки охоплюють 1917-41 роки: від моменту, коли большевики захопили в Росії владу, й почали формуватись нові відносини, зокрема нова система діловодства, і до початку воєнних дій 1941 року. Для простеження окремих тенденцій феномен МТ, так само, як і феномен самого большевизму вимагають епізодичних зіставлень з віддаленими часами й країнами (історія Французької революції, III Райху, давнього Китаю).

Мета дослідження - вивчити особливості формування джерел з історії МТ, відображення в них тих аспектів терору, що безпосередньо пов’язані з державним управлінням, встановити повноту й достовірність відомостей основних видів джерел.

. Ця мета реалізується шляхом виділення таких завдань: .

- провести ревізію оприлюднених джерел, систематизувати їх, виявити прогалини в джерельній базі, здійснити пошук нових джерел,

- відтворити обставини створення джерел, причини формування того чи іншого їхнього типу, а відтак визначити їхню інформаційну вартість і особливості кожного з них,

- виробити цілісну концепцію джерельної бази з історії МТ як чинника державного управління, визначити його місце в політичному курсі партії, простежити за архівно-слідчими справами порядок слідства,

- проаналізувати й порівняти розгортання в часі й просторі МТ проти окремих груп населення,

- підбити підсумок практичній діяльності влади з формування нової соціальної спільноти.

Методологічна основа дисертації полягає в органічній єдності методологічних принципів історизму та об’єктивності з конкретними методами дослідження, зіставленні одержуваних даних з живою традицією (позаджерельне знання). Спираючись на принципи історизму та об’єктивності, використовуючи загальнонаукові, міждисциплінарні і власне історичні методи дослідження джерел, поєднуючи традиційні зовнішню й внутрішню критику джерел, автор прагнув створити правдиву картину стану джерельної бази з «інформаційними можливостями, визначити міру достовірності джерел.

Наукова новизна одержаних результатів випливає з того, що дисертація є по суті першим джерелознавчим монографічним дослідженням з історії МТ в СРСР, що дозволило висунути цілісну концепцію щодо терористичного характеру большевицької влади, простежити залежність деформацій джерельної бази від політичних цілей її творців.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, одержані результати, методологія й методика досліджень можуть використовуватись для подальшого вивчення політичної історії СРСР та УРСР. їх можна застосувати при підготовці підручників і навчальних посібників, у вузівських лекціях.

Наукова апробація дисертації. Матеріали роботи доповідались на міжнародній науково-практичній конференції “Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства” (К.,1993), конференції, присвяченій 50-річчю УГВР (9 липня 1994 р.), джерелознавчій конференції з тоталітаризму, конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження М. Грушевського (Будапешт, 1996) Д (Київ,1990), II (Львів, 1993), III (Харків, 1996) та IV (Одеса, 1999) Міжнародних конгресах україністів, “Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання”(К.: ЦДАГО,1997), “Злочин без кари”(К.: Всеукр. т-во політв’язнів і репресованих, Меморіал, 1997), у доповідях, прочитаних в УВУ (Мюнхен, 7 лютого 1990), УВАН у Нью-Йорку, НТШ у Нью-Йорку (13 червня 1998), університеті в Урбана-Шампейн, Іллінойс, на лекціях, прочитаних у клубі “Спадщина” (зокрема на вечорі 5 грудня 1988 р., присвяченому М. Грушевському), перед громадами Торонто, Монреаля, Кергонксона, Чікаго, Філадельфії, Вашінґтона, Праги, використав під час консультації ряду фільмів.

Публікації. Результати досліджень опубліковано в монографії “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917— 1941 рр.” (К., 1999), 188 дослідницьких і науково-популярних, просвітницьких статтях, статтях в енциклопедичних та довідкових виданнях, а також матеріалах конференцій.

СТРУКТУРА І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Структура монографії, представленої на захист, визначається змістом і суттю проблеми, метою і завданням дослідження. Монографія складається із вступного розділу і трьох основних, висновків, додатку й іменного покажчика. Загальний обсяг монографії становить 448 с. (40 арк.). Список джерел і літератури складає 4,5 арк. Тут я реферуватиму не так саму монографію, як її матеріали й ідеї.

ДЖЕРЕЛА Й ЛІТЕРАТУРА

Головним джерелом до історії репресивної політики СРСР стали твори теоретиків марксизму-ленінізму, керівників комуністичної партії та совєцької держави3. Реалізація цієї політики втілилась у діловодстві партійних органів усіх рівнів, зокрема документах “Окре-

3 Ленин В. И. ПСС. Т. 1-55. М., 1958-65; Сталин И. В. Соч. Т. 1-13. М., 194651; Любченко П. П. Вогонь по націоналістичній контр-революції та по націонал-ухильниках // Червоний шлях. 1933. № 10; Мануїльський Д. 3. Завдання чистки Київської партійної організації. Б. м., 1933; Молотов В, М. Уроки вредительства, диверсии и шпионажа японо-немецко-троцкистских агентов. [М.:], 1937; Троцкий Л. Д. Терроризм и коммунизм. Пб., 1920 та ін.

мої папки”4. На жаль, змісту матеріалів відповідних сховищ, починаючи із ЦДАГО України, досі не розкрито. Немає навіть путівника по ЦДАГО. Велике значення мають матеріали ЦДАВО України - фонди ВУЦВК(ф. 1),НКВДУРСР (ф. 5),Наркомюсту УРСР(ф. 8), Верховного суду УРСР (ф. 24), Прокуратури УРСР (ф. 288), Наркомату РСІУРСР (ф. 539) та ін. .

Пріоритет у розкритті джерел з історії тоталітаризму належить зарубіжним, зокрема еміграційним дослідникам. Широку картину МТ відтворено у капітальному двотомнику, що вийшов за редакцією С. Підгайного5. Орієнтаційну роль відіграють збірники документів загального змісту, які тепер починають з’являтись уже і в Україні6. В умовах незалежності розсекречено архівно-слідчі справи на реабілітованих осіб, що зберігаються в Державному архіві СБУ, ЦДАГО України (Ф. 263), обласних управліннях СБУ та обласних архівах. Нинішній їхній статус невизначений. Щодо виданих в СРСР збірників документів з історії ЧК, то на догоду панівним концепціям вони апо-логетизували її діяльність, але зберігають певну фактографічну вартість7. Комплексів документів з історії ҐПУ-ОҐПУ-НКВД виходило зовсім мало8. Видавались річні та піврічні звіти ЧК та ГІТУ. Публікувались окремі нормативні документи Наркомюсту9 та ЧК10,

4 3 матеріалів “Окремої папки”: Документи вищого політичного керівництва України, 1923-24 / Підгот. до друку Р. Пиріг та Н. Маковська // 3 архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1; 1995. № 1-2; 3 матеріалів “Окремоїпапки”, друга пол. 20-х - перша пол. 30-х років / Публ. підгот. Г. Вербіленко II Там само. 1997. № 1/2 (4/5).

5 The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Vol. I: Toronto, 1953; Vol. II: Detroit, 1955.

6 Лихо П. С. “Советская власть на местах” // Укр. збірник. Кн. В. Мюнхен, 1957; Документа українського комунізму/Вст. ст. I. Майстренка. [New York], 1963; Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: Док. і мат. Т. II: Міжвоєнний період / Упор. Т. Гунчак і Р. Сольчаник. Б. м., 1983; Національні процеси в Україні: Док. і мат. Ч. 1-2. К., 1997; Документи трагічної історії України, 1917-1927 pp. / Ред. -упор. П. Л. Бачинський. К., 1999.

7 Из истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии, 1917-1921 гг.: Сб. док. М., 1958; На защите революции: Из истории Всеукр. Чрезв. комиссии, 1917— 1922 гг. Сб. док. и мат. К., 1971.

8 Документа з історії НКВД УРСР / Публ. С. Білоконя // Наше минуле. 1993. Ч. 1. Пор.: Чекист о Ч. К. // На чужой стороне. Кн. IX. Берлин; Прага, 1925.

9 Материалы Народного Комиссариата юстиции У. С. С. Р.: Декреты, циркуляры, постановления, инструкции. Вып. 1. К., 1919.

10 Лацис (Судрабс) М. Я. Два года борьбы на внутреннем фронте. М.,1920; Його ж. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. [М. ], 1921.

зокрема накази Ф. Дзержинського та Н. Єжова11, документи зі справ-формулярів12.

У 20-ті роки було видано стенографічні звіти великих процесів13 (їхнього текстологічного дослідження досі не проведено). Відомі збірники документів, присвячені голоду - як загальноукраїнського масштабу14 , так і локальні (Криничанського району на Дніпропетровщині та двох районів Харківщини)15, а також тематичні збірники документів і матеріалів, присвячені нищенню Церкви16.

Окрема велика й важлива група джерел - мемуаристика. Вона поділяється на підгрупи. Першу з них складають спогади партійних і державних діячів, співробітників і агентів спецслужб17. Добре поінформовані, ці автори розкривають обставини проведення МТ з точки зору влади. Але на момент написання ці автори, як правило, були дистан-ційовані від системи. Серед них вирізняються ті, хто або втратив посаду (М. Хрущов), або був висланий (JI. Троцький), або сам утік (Г. Аґабе-ков, Б. Бажанов). Останню підгрупу складають мемуари тих авторів, що стали прямою жертвою репресивної політики влади18 або були

3 архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1995. № 1-2. С. 86-89; 1997. № 1/2. С. 18-44.

12 Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. К., 1996.

13 Дело членов ЦК УПСР: Стеногр. отчет / Под ред. Д. 3. Мануильского и С. С. Дукельского.Х., 1921; Дело Киевского областного “Центра действия”. К., 1927; Спілка Визволення України: Стеногр. звіт. Т. I. X., [1930]. Т. 2 lie видано.

14 Голод 1932-1933 років на Україні: Очима істориків, мовою документів. К., 1990; Голод 1921-1923 років в Україні: 36. док. і мат. К., 1993; Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: 36. док. і мат. Вид. 2. К., 1993; Мухіна М. Упокорення голодом: 36. док. К., 1993.

15 Калиник Ол. Що несе з собою комунізм? Мюнхен; Торонто, 1954; Чорні жнива: Голод 1932-1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини / Упоряд. Т. Поліщук. К. та ін., 1997.

16 Мартирологія Українських Церков. Т. I—II. Торонто; Балтимор, 1985-87; Русская Православная Церковь и коммунистическое государство, 1917-1941: Док. и фотомат. М., 1996.

17 Павлов П. Разгром совнаркома Украины: Из восп. консультанта СНК Украины // Народная правда. Париж, 1949. № 4; Сто сорок бесед с Молотовым: Из дневника Ф. Чуева. М., 1991; Агабеков Г. С. ЧК за работой. М., 1992.

18 Див.: Zorin L. Soviet Prisons and Concentration Camps: Ал Annotated Bibliography, 1917-1980. Newtonville, Mass., 1980. Пор.: Безсонов [Ю. Д. ] Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. Paris, 1928; Соловецька каторга J Ред. Л. Чи-каленко. Варшава, 1931; Юрченко В. Зі соловецького пекла на волю. Львів, 1931; Його ж. Шляхами на Соловки. Львів, 1931; Приходько М. На роздоріжжях смерти. Винипег, 1949; Німчук 1в. 595 днів совєтським в’язнем. Торонто, 1950; Олицкая Е. Мои воспоминания. [Кн. ] I—II. [Frankfurt/Main, с 1971]; Мандельштам Н. Воспоминания. Изд. 4. Paris, [1982]; Костюк Гр. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. І. Едмонтон, 1987.

свідками злочинів каральних органів19. Особливо великий вплив на суспільну свідомість справили твори тих авторів, що раніше за інших проаналізували роль МТ20. Проміжну підгрупу спогадів складають твори авторів, що спершу входили до правлячого прошарку, але згодом змушені були пізнати і зворотний бік життя21. В СРСР виходили тільки інспіровані спогади22. Імітуючи твори цього жанру, вони наближаються до публіцистики.

Спогади документують усі етапи тоталітаризму - Київ у часи Му-пявйовя23, МТ 1919 року24, справа “Спілки визволення України”25 та ін. Важливий збірник спогадів про чрезвичайки різних міст видало по свіжих слідах Центральне бюро партії' есерів26. Чимало спогадів вис-•вітлюють обставини терору, спрямованого проти діячів культури27. Опубліковано розповіді про тюрми України (П. Ґарві, Ір. Бошко, М. Василенко, Ан. Костенко) й окремі табори28. Щоденників від розглядуваного періоду збереглось дуже мало29. Ще менше листів, надісла-

19 Доклад ЦК Российского Красного Креста о деятельности ЧК в Киеве // Архив Русской революции, т. VI. Берлин, 1922; Провинциальная ЧеКа: Сб. ст. и мат. X., 1994.

20 Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади. Новий Ульм, 1947; Його ж. Недостріляні, Ч. 1—II. Б. м., 1949; Кравченко В. Я вибрав волю. Торонто, 1948.

21 Гинзбург Е. Крутой маршрут. М., 1990; Козуб Ів. Доба! доля. К. таін., 1996; Суровцова Н. Спогади. К., 1996; Судоплатов П. Спецоперации: Лубянка и Кремль. М., 1997.

22 Петерс [Я. X. ] Воспоминания о работе в ВЧК в первый год революции II Пролетарская революция. 1924. № 10; Рыцари долга: Восп. чекистов / Сост. В. В. Зуев. Изд. 2, перераб. и доп. Донецк, 1986 та ін.

23 Коваленко Гр. До страшних днів у Київі. К.; Львів, 1918; Шульгин В. Дворец и тюрьма П Малая Русь. К., 1918. Вып. 2.

24 Жевахов Н. Д. Воспоминания. Т. 2. Новый Сад, 1928.

25 Туркало К. Тортури. К. ; Нью-Йорк, 1963; Павлушкова Н. СВУ й СУМ // Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді. 36. 2. Нью-Йорк; Мюнхен, 1964; Юркевич Ю. Спогади 1929-1934 років//“Опера СВУ-музика ГПУ”. Кам’янськ-Шахтинський, 1992.

26 Че-Ка. Берлин, 1922.

27 Клен Юр. Спогади про неоклясиків /І Клен Юр. Твори. Т. 3. Торонто, 1960; Куліш В. Слово про будинок “Слово”. Торонто, 1966; Безсмертні. Мюнхен, 1963; Гірняк Й. Спомини І Упор. Б. Бойчук. Нью-Йорк, 1982; Осьмачка Т. Мої товариші IIУВАН. Наук. зб. [Т. IV]. Нью-Йорк, 1999.

2® Савченко В. Безимлаг. Авгсбурґ, 1948; Шкварко М. Ухта-Печорський концтабір. Нью-Йорк, 1952; Дубровський В. 2-й Відділ БАМЛАГ’у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк, 1965. ^

29 Ишутина Ел. Нарым. Нью-Йорк, 1965; Драй-Хмара М. Із записників // ЗНТШ. Т. 197. Нью Йорк та ін., 1979; Несвіцький О. О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. Полтава, 1995; Єфремов С. Щоденники. К., 1997.

них із тюрем чи заслання30. Що до Соловків, то проведено зіставлення і спогадів про них, і листування31.

Пам’яткою переживань розкуркулених стала розповідь К. Каздоби32. Живу традицію закріплено у виданнях типу “Oral History”, що за кордоном друкуються без обробки33.

Важливим джерелом для вивчення МТ треба вважати пресу.

Творчий потенціал репресованих українських письменників відтворили збірники, назва одного з яких (“Розстріляне відродження”) вплинула на формування історичної думки34. Твори в’язнів публікували й місцеві управління ГУЛагу35.

Здійснена під час війни ексгумація масових поховань у Вінниці36 та Биківні37 призвела в першому випадку до ґрунтовних досліджень і появи ще однієї групи історичних джерел.

Велике значення в роботі мають довідкові видання. Низка довідників стосується безпосередньо МТ38 та голодомору39. Зрештою, до

30 Драй-Хмара М. Листи // ЗНТШ. Т. 197. Нью Йорк та ін., 1979.

31 Розанов М. Соловецкий концлагерь в монастыре, 1922-1939 гг. Кн.I. Б. м., 1979; Кузякіна Н. За соловецькою межею // Київ. 1988. № 7.

32 Каздоба К. Заметений шлях: Спогади. Мюнхен; Аделаїда, 1974.

33 Біліій Дм. Незабутий злочин. Мюнхен, 1988; Великий голод в Україні 193233: 36. свідчень, спогадів та ін. Торонто, 1988; Oral History Project of the Commission on the Ukraine Famine / Ed. by J. E. Mace and L. Heretz. Vol. 13. Washington, 1990; 33-й: голод: Народна книга-меморіал / Упор. Л. Коваленко, В. Маняк. К., 1991.

34 Обірвані струни: Антологія / За ред. Б. Кравцева. Нью-Йорк, 1955; Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit], 1955; Лавріненко Юр. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris,] 1959.

35 Путеармейцы: Стихи и песни лагкоров. - гор. Свободный, 1935.

36 Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944; Kamenetsky I. The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York, 1989; Селешко M. Вінниця: Спомини. Нью-Йорк та ін., 1991; Народовбивство в Україні. Львів, 1995.

37 Васильченко А. Нова Вінниця: Биковнянське гробовище // Нові дні. Торонто, 1952. Ч. 29. Червень.

38 Росси Ж. Справочник по ГУЛАГу. Ч. 1-2. Изд. 2. М., 1991; Репресії 20-30-40-х і початку 50-х років на Україні: Наук. -доп. бібліогр. пок. К., 1992 (рец.: Білокінь С. Чи писав про репресії Солженіцин? // Літ. Україна. 1992. 12 лист. № 45); Зміст дев’яти (попередніх) чисел часопису “Зона”, 1992-1995 років // Зона.№ 10. 1995; Лубянка: Справочник/ Сост. А. И. Кокурин, Н. В. Петров. М., 1997; Смирнов М. Б. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923-1960: Справочник. М., 1998.

39 Pidhainy Al. A Bibliography of the Great Famine in Ukraine, 1932-1933 //The New Review. Toronto, 1973. Vol. XIII. N 4 (53).

історії МТ мають відношення фактично всі біографічні довідники40 . Відомі словники і реестри репресованих осіб41, часом доволі випадкові за складом, а також чекістів. Історію цензури розкривають списки заборонених видань42.

Біля витоків історіографії МТ стоять праці С. Мельґунова43. У повоєнні роки вагомий внесок у вивчення історіїсовєцького тоталітаризму зробили вчені Інституту дослідження СССР, де працювали також українські дослідники і вийшли монографії Ф. Піґіда, Н. Полонської-Василенко, Дм. Солов’я, Г. Костюка44 та ін.,у 1951-60 роках видано 35 томів серії “Вестник Института по изучению СССР”. У липні 1955 року відбулась VI конференція Інституту “Задачи и методы изучения СССР”. 1959 року видавництво “ЦОПЭ” випустило перше видання книжки А. Авторханова “Технология власти”, що поширювалась у самвидаві. Оприлюднено висновки міжнародних комісій з вивчення голодомору45. Епоху в історії совєцького суспільства склав тритомник А. Солженіци-на46, що вплинув на всіх пізніших авторів, зокрема Р. Конквеста, М. Беренштама, М. Метьюз, Дж. Ґетті та ін47.

40 Див., напр.: Деятели СССР и революционного движения России: Энц. словарь Гранат. М., 1989; Вёрстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довідник. К., 1998.

41 Книга скорби // Малая Русь. Вып. 2. К., 1918; Luckyj G. Keeping a Record:

Literary Purges in Soviet Ukraine (1930s): A Bio-Bibliography. Edmonton, Alberta, 1987;... 3 порога смерті... Bun. I. К., 1991; Київ: Жертви репресій/Упор. JI. Абраменко. Т. 1-2. К., 1997-1999; Одесский мартиролог, т. 1-2. Одесса, 1997-1999; Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать. Кн. 1. К., 1999. .

42 Пор.: Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. X.: Вид-во Книжковоїпалати УРСР, 1954.

43 Мельгунов С. П. Красный террор в России, 1918-1923. М., 1990.

44 Пігідо Ф. Україна під большевицькою окупацією. Мюнхен, 1956; Полонська-Васшіенко Н. Українська Академія Наук: Нарис історії, Ч. I—II. Мюнхен, 1958; Соловей Д. Ф. Україна в системі совєтського колоніялізму. Мюнхен, 1959; Kostiuk Н. Stalinist Rule in the Ukraine. Munich, 1960 (пер.: Косткж Гр. Сталінізм в Україні. К., 1995).

45 Report to Congress Commission on the Ukraine Famine. Washington, 1988; Международная комиссия по расследованию голода на Украине 1932-1933 годов: Итоговый отчет. К., 1992.

46 Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, 1918-1956. Paris, [ч. I—III. 1973-75].

47 Бернштам М. Смысл коммунистического уничтожения народов // Новый журнал. Нью-Йорк, 1981. Кн. 143; Getty J. Stalinist Terror. Cambridge, с 1993; Matthews M. The Passport Society. Boulder, etc, [1993].

Українська наука розпочала вивчення большевизму та МТ ще в 1920-30-тіроки48, коли історичні дослідження вичленовувались із політологічних. На ґрунтовне історичне дослідження МТ спромігся Д. Соловей49. Наукове товариство ім. Шевченка в СІЛА 173-й том своїх “Записок” присвятило українським вченим, ліквідованим у роки ста-лінщини50. Еміграційні автори підкреслювали залежність большевизму від історичних форм російської державності51 .

Офіційну совєцьку точку зору на проведення МТ в СРСР у ті роки зтілюезли курси історії партіїта держави52, праці совецьких функціонерів та агентів53, нарешті тодішня історична публіцистика54. Тепер ці твори, у свою чергу, також мають значення джерел.

На територіях кол. СРСР документальне дослідження МТ стало можливе з початком гласності. Великий шар нових джерел, неприступних для інших авторів, оприлюднили Д. Волкоґонов, А. Латишев,

48 Кучабський В. Большевизм і сучасне завдання українського Заходу: Над. -політ, замітки. Львів, 1925; Малиновський О. О. Радянські поправчо-трудові установи, порівнюючи з буржуазними тюрмами. К., 1928; Свистун В. Нова хвиля червоного терору на Україні. Вінніпег, 1930; Галій М. і Новицький Б. Геть маску! Нац. політика на Рад. Україні в світлі документів. Прага, 1934; Ковалевський М. Україна під червоним ярмом: Документи, факти. Варшава; Львів, 1936.

49 Соловей Дм. Голгота України. Ч. І. Вінніпег, 1953.

50 Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. М. Овчаренко. Париж; Чікаго, 1962.

51 Бойко Юр. Російське історичне коріння большевизму. Мюнхен, 1955; Гомзин Б. Большевизм - органічне московське явище. Ганновер, 1957; Галицький М. Джерела московського комунізму. Торонто, 1960. Пор.: Лисяк-Рудницький Ів. Проти Росії чи проти радянської системи? //Лисяк-Рудницький Ів. Між історією й політикою. Б. м., 1973.

52 История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков): Краткий курс. [М. ], 1946.

53 Вышинский А. Я. Курс уголовного процесса. М., 1927; Його ж. Теория судебных доказательств в советском праве. М., 1941; Кан А., Сайерс М. Тайная война против Советской России. М., 1947.

54 Малицкий А. Чекай ГПУ. X., 1923; Бачинський П. П. Органи ВУЧК у захисті радянської влади на Україні (1918-1922 рр.)//УІЖ. 1969. № 1; Голіченко В. Д. Всеукраїнська надзвичайна комісія в боротьбі з контрреволюцією (19181922 рр.) // УЇЖ. 1962. № 4; Голинхов Д. Л. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917-1925 гг.). М., 1975 та ін.

55 Для нашої теми особливе значення мають: Литвин А. Л. Красный и белый террор в России, 1917-1922II Отечественная история. 1993. № 6; Хлевнюк О. Управление государственным террором // Свободная мысль. 1994. Май. № 7-8.

О. Хлевнюк та інші55. Автори 90-х років виходять із різних ідеологічних засад, включаючи навіть апологетику Леніна, Сталіна й Троцько-го56.

В Україні на перше місце відразу висунулись широкоаспектні праці Ю. Шаповала, В. Пристайка та В. Золотарьова57, виконані на недосяжно широкій джерельній базі. Розгортання МТ на Полтавщині вивчали Г. К. Ковтун, В. А. Войналович та Ю. 3. Данилюк58. Цікаві дослідження присвячені МТ на Західній Україні59.

Джерелознавчі особливості архівно-слідчнх справ вивчаються з початку 90-х років60. Принципове значення мають рішення П Всесвітнього конгресу українських політичних в’язнів “Про відкритість архівів” від 6 червня 1993 року та заява Міжнародного конгресу політичних в’язнів комуністичних режимів від 8 листопада 1995 року щодо архівних матеріалів кол. КДБ61. Науково-методичні аспекти використання слідчих справ розглянули учасники конференції, що відбулась у ЦДАГО України 23 жовтня 1997 року, Я. Калакура, Р. Пиріг, І. Усенко та ін.62. Звертають на себе увагу джерелознавчі студії Р. Подкура. Опрацьовано методачні рекомендації щодо використання архівно-слідчих справ, хоча окремі їхні положення й потребують критичного до себе ставлення63.

56 Пор.: Роговин В. Власть и оппозиции. М., 1993; Його ж. Сталинский неонэп. [М., 1994.]

57 Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. К., 1993; Його ж. Людина і система. К., 1994; Пристайко В., Шаповал Ю. Справа “Спілки Визволення України”. К., 1995; Шаповал Юр., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні, К., 1997.

58 Реабілітовані історією. К.; Полтава, 1992.

59 Рубльов О. С., Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки XX ст. К., 1994; Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях, 30-50-ті роки XX ст. Луцьк, 1995.

60 Білокінь С. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ ННВД // Розбудова держави. 1992.4.6.

61 Зона. № 5.1993. С. 250-251 (пор.: С. 251 -254); Зона. № 11. 1996. С. 238-239.

62 Архівно-слідчі справи репресованих. К., 1998.

63 Використання архівно-слідчих справ громадян, репресованих у 1920— 1950-ті рр.: Метод, рек. К., 1997.

ЧАСТИНА І: Влада й механіка державного МТ

Перший розділ монографії містить 9 параграфів. Це передусім “Період чрезвичайок”, “Соціальний портрет чекістів”, начерк історії окремо взятої тюрми (Лук’янівська у Києві) та окремо взятого табору (Соловки).

У літературі вже висловлювалась думка, що большевики створили науково обґрунтовану схему превентивного терору вже на самих початках свого панування. Ця схема призначалась для ліквідації класових ворогів і застрашення решти населення. Про те, що МТ мав глибоко наукову основу, свідчать численні дані й спостереження. Так, у 1927—

1930 роках соціологічні й невропсихопатологічні дослідження провадив серед в’язнів кримінологічний кабінет, організований на Соловках. Зіставлення МТ часів сталінського повновластя з періодом владарювання ленінського виявляє їхню цільність.

Витвором Леніна та його соратників Каменева, Зінов’єва, Троць-кого й інших були в СРСР концентраційні табори. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М. І. Калініна видав декрет “Про табори примусових робіт”. Цей декрет узаконив впровадження табірної системи та примусової праці. У Києві концтабір було створено 1919 року,

- він існував до 9 серпня. “Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения” (СЛОН ОҐПУ) було утворено за постановою СНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.

З ленінського періоду простежується діяльність трійок. 9 серпня

1918 року Ленін писав голові Нижегородського губсовдепа Ґ. Ф. Федорову: “В Нижнем, явно, готовится белогвардейское восстание. Надо напрячь все силы, составить тройку диктаторов (Вас, Маркина и др.), навести то тча с массовый террор, расстрелять и вывезти сотни проституток, спаивающих солдат, бывших офицеров и т. п. ”. 26 серпня

1919 року датується “Протокол № 18 заседания комиссии “Т Р Е X” при К. [невской] Г. [убернской] Ч. К. в составе председателя В. Витлиц-кого, членов: Чугаева и Мача при секретаре Барташевиче”.

Ленінськими часами датується організація справ-формулярів. Уже 1921 року М. Лаціс одверто попереджав, що всіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів, представників т. зв. дрібнобуржуазних партій треба тримати на обліку, з’ясовувати, перевіряти. Біля витоків стеження за населенням стояв і Ленін, який підняв цю справу на високий теоретичний щабель. Відомі настанови, які він дав 4 вересня 1922 року Дзержинському. Як учив вождь, інтелігенцію треба розбити за групами: 1) белетристи, 2) публіцисти й політики, 3) економісти з підгрупами (фінансисти, торгівля, кооперація тощо), 4) техніки, 5) професори й викладачі і т. ін. “Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна існувати спра ва

Ленін ставив завдання вносити розклад у середовище інтелігенції й висувати тих, хто був готовий підтримувати большевиків.

Як свідчив П. А. Судоплатов, 1921 року, себто ще за Леніна (і, певно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали “спеціальним кабінетом” та “ла-бораторією-Х”. Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути саме з цього кабінету. У 30-ті роки його начальником був професорі. Н. Казаков, розстріляний у справі право-троцькістського бло-

vv Ня\'кг>во-поггтіпні поблти ча трмятмкгнп пябопятопії ппстяпмтти

J • ' У •••»•* Г-. А- • .......і,- - 1- - 1- - - .

фахівці Інституту біохімії (очолював його кол. народоволець А. Н. Бах). 1937 року з Інституту біохімії цю лабораторію було передано до НКВД. .

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін одержав уже на повному ходу, вдосконалену й довершену в практичній діяльності. Якийсь позанау-ковий інтерес виявляли свого часу ревізіоністи, “прораби хрущовської відлиги”, намагаючись переконати своїх читачів, що це, навпаки, “Сталін створив машину злочинів”. Лукавство тодішніх діячів серйозно деформувало історичні уявлення народу про розвиток подій у довоєнний період.

Ідея залізної організації простежується навіть під час короткого перебування большевиків у Києві 1918 року. У пресі тих днів знаходимо оголошення, яке підписав “Завідуючий справами про арешти й обшуки” І. Цінберґ, що мав місцеперебування у Марийському палаці, в приміщенні Військово-революційного комітету. Ордери на реквізицію, обшуки й арешти видавав комісар з цивільних справ Г. Чудновський як представник Головнокомандуючого Східним фронтом М. Мурав-йова. За кілька днів Чудновський передав свої каральні функції Київському совєту робітничих і солатських депутатів і Всеукраїнському військово-революційному комітету.

Уявлення про київську чрезвичайку 1919 року можна скласти за публікацією трьох протоколів допитів чекіста Валера в “Окремій слідчій комісії”, що існувала в Києві за добровольців. Протоколи датуються 17-21,22-24та 29 жовтня 1919року.Щобкористуватись цим джерелом, треба вирішити питання про його автентичність. До публікації С. Мельґунова, з огляду на її “білогвардійське” походження, можна було б, справді, поставитись із цілковитою недовірою як до осваґівської агітки, якби тільки Валер не був реальною історичною фіґурою. Він був присутній на засіданні юридичного відділу Київської губчека 29 квітня 1919 року разом з Яковлевим, Манькіним і Руб-інштейном. Валера добре запам’ятав і ветеран чека П. Дехтяренко, який оповів у спогадах про його зраду. У публікації Мельґунова носія псевдоніму розшифровано як М. І. Болеросова. У Дехтяренка він -Болфосов. Причина різночитання очевидна й коріниться в особливо-

стях скоропису. В архівному фонді Новоросійського університету збереглась особова справа студента М. І. Болфосова.

Свідчення Валера-Болфосова надаються для джерелознавчого аналізу. Крім названого протоколу, членів юридичного відділу київської губчека перераховано і в його зізнаннях, так що їх легко порівняти. Дехто з них увійшов і до словника В. Золотарьова. Ряд прізвищ, наведених у свідченнях Болфосова, по суті збігається з тим рядом, що міститься в протоколі ЦДАГО України. Болфосов називає також співробітників таємного відділу. Цій низці імен відповідають імена з протоколу засідання таємного відділу Київської губчека від 5 квітня

1919 року. Існують паралелі і до доповіді київських сестер милосердя. У київській газеті “Вечерние огни” В. Іртенєв опублікував серію статей про київські чрезвичайки “Кровавое прошлое” (1919. ЗО сентября /

13 октября; 18 октября /1 ноября). В одній із подач знаходимо досить докладну розповідь про прийом відвідувачів, і це оповідання увійшло до доповіді сестер милосердя. Певно, хтось із останніх оповів Іртенєву й про коменданта, оскільки цей сюжет теж знаходимо в двох джерелах.

На слідстві Болфосов-Валер оповів про структуру губчека, відколи інспекційна група сама захопила в ній усі керівні посади. Треба сказати, що структура від самого початку справляє враження дуже виробленої. 1919 року установа мала такі відділи: Таємний, Оперативний, Юридичний, Господарчий, Загальна канцелярія, Окремий корпус, Тюрма, Комендатура. Функції співробітників київської губчека були теж диференційовані. Звичайно, спецслужби видозмінювались та еволюціонували, але загальне враження від тих років таке, що ЧК як установа була вже цілком продумана, вироблена й дійова.

Звірства чрезвичайок могли бути стихійні, їх можна було б трактувати як відрухову реакцію якогось укому чи губкому на прикрі для червоних донесення з близького фронту, звістки про наступ арміїУНР, добровольців абощо. Але наша оцінка катувань, що широко провадились у чека, буде інша, коли виявиться, що большевики практикували погром людності планомірний, якщо винищення інтелігенції чи робітництва було систематичне й холоднокровне. На жаль, спогади людей, що перебували в чрезвичайках різних міст, вказують на існування спільних інструкцій, яким прийти було більше нізвідки, як тільки з центру. Ясна річ, - витворивши такого монстра, як чрезвичайку, самі большевики повинні були боятися свого дітища й прагнути до контролю над ним. Найбільше небезпеки крили в собі, природно, розстріли, які треба було не спускати з-під ока. Можемо зробити висновок, що для проведення розстрілів існували прямі інструкції, окремі пункти яких можна реконструювати. Аби не пустити їх, справді, на самоплив, большевики намагалися регламентувати передусім час проведення розстрілів. У Полтаві чекісти розстрілювали у вівторок і п’ятницю, на Лубянці (1921) - у середу й суботу. Отже, там і там - лише два дні на

тиждень. Керівництво, як бачимо, домагалося розстрілів порціями, розміри яких повинні були доповідатися, аби не перетворитись на перманентний некерований процес. Але П. А. Гарві дає й раціональніше пояснення цьому. Він оповів, що в Одесі засідання “колегіїгубчека” відбувалися двічі на тиждень, і після цього приречених виводили на розстріл. До деталей регламентувалось, очевидно, й саме здійснення акцій. Ті в’язні петроградської, московськоїта одеської чрезвичайок, що лишились живі, згадували, що під час розстрілів заводили мотори авто-М0*5ІЛІ!?.

Як бачимо, в ленінських розстрілах простежується системність, нав’язувана регіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації. Головною особливістю совєтської пенітенційної системи була також її плановість. Разом по Україні за держбюджетом на 1927/28 рік передбачалось утримування 29500 в’язнів - із них 28 тисяч за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису Наркомату здоров’я. За документами, якщо у тюрмі сиділо менше в’язнів, аніж на скільки її було розраховано, це одначало “некомплект”. Бюджет передбачав навіть “природну” смертність у совєтській тюрмі - 3 %. У кошторисі витрат на Лук’янівську в’язницю на 1925/26 бюджетний рік, виходячи з “норми” - 5 карбованців на поховання одного в’язня (“копка могилы” тощо), закладалось навіть, що у той чи інший спосіб помре 75 душ. Уже сучасники, що опинялись у застінках НКВД, легко домислили, що влада керувала репресіями так само, як промисловістю чи, наприклад, хлібозаготівлею. Це було справді планове господарство.

Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику большевиків, можна сказати, що вся вона зводиться до двох головних напрямків: 1) Формування людини нового типу - будівника комунізму. 2) Усунення тієї частини населенния, яка для цього з тих чи інших причин не підходила. У ці пункти, ці два напрямки вкладається усе розмаїття історичного шляху “цієї держави”.

Діючи в таких протилежних напрямках, неможливо спершу не відділити одну частину людності від іншої. В основі такого поділу лежала сегрегація (лат. - відділення), за якої влада відділяла

звідома позитивних від звідома негативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних, прямим продовженням чого стали, природно, репресії. Один табір зформувався довкола партійної номенклатури. Першим большевицьким функціонером, що збагнув природу й можливості апарату, створеного внаслідок жовтневого перевороту, був Сталін. Разом із своїми підлеглими в ЦК він постійно возився з картками, заведеними на керівних працівників, ретельно вивчав свої кадри, дбаючи, щоб прибічники опозиції назавжди втратили свої посади. Натомість на перші ролі виходили його висуванці. До картотеки на осіб, що цікавили його найбільше, він не допускав навіть свого секретаря. Недалекі дотепники звали його тоді “товариш Карто-

теков”. Вважаючи, що кадри вирішують все, Сталін створив тим часом систему добору людей на чільні посади в парти та державі. Вони склали ядро того майбутнього суспільства, що будувалось за планами партії.

Відбраковка людей розглядається у другому й третьому розділах. Яскраву модель, що ілюструє характер роботи апарату з тим чи іншим контингентом населення, знаходим у нарисах А. Левітіна й В. Шавро-ва. З їхнього оповідання випливає, що предстоятелі Церков перебували перед війною всі на обліку. Коли виникла потреба, влада блискавично зв’язалася з кожним із них зосібна і звела усіх докупи, так як спицею виймалися перфокарти. Таке сталося під час евакуації Москви у жовтні 1941 року. Завантажившись у поїзд, А. І. Введенський, що керував тоді Обновленською Церквою, і обновленчий митрополит Віталій (теж Введенський) виявили, що тим самим вагоном того самого поїзда евакуювалися Патріарший Місцеблюститель Православної Церкви Сергій (Страгородський) і митрополит Київський і Галицький Николай (Ярушевич), а також старообрядський архиепископ Московський

і всея Русі Іринарх і навіть керівники баптистської общини. Цей епізод мав місце задовго до зустрічі майбутнього Патріарха Сергія зі Сталіним 1943 року.

ЧАСТИНА II: Формування управлінчої інформаційної системи

У двадцятих-тридцятих роках інформаційною основою державної політики МТ стала докладно продумана система обліків, анкетування й паспортизації. Інформаційна функція в діяльності спецслужб, можливо, була чи не найважливіша, принаймні вона передувала всім іншим.

Влада чітко відрізняла санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тому наприкінці 20-х років почала формуватись залізна завіса. Чекісти ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ясна річ, обліки людей, що з якоїсь речі відвідували консульства, були для них дуже небезпечні. В архівній справі “О” (ДА СБУ. Т. 16. Арк. 23) зберігається список виявлених зв’язків німецького консульства за 1928-33 роки, де значиться видатний історик мистецтва Ф. Л. Ернст. 1933 року його було заарештовано. 1988 року у 10 відділі КГБ УРСР зберігалась картотека, на підставі якої видавались довідки такого типу: “Сообщаем, что по картотеке учета посетителей германского консульства в гор. Киеве Тара-севич В. И. не проходит”. Ліквідацію зареєстрованих у цій картотеці людей викликав наказ Єжова № 00698 від 28 жовтня 1937 року: “В целях пресечения всей контрреволюционной, шпионской, террористической, диверсионной деятельности на территории СССР личным составом посольств и консульств Германии, Японии,

Италии и Польши - приказываю: [...] 2. Применением широких репрессий пресечь все связи посольств и консульств этих стран с советскими гражданами, подвергая немедленному аресту всех советских граждан, связанных с личным составом этих диппредставительств”.

Надійною основою, на якій здійснювалися систематичні арешти, були справи-формуляри, досьє. Тематична класифікація справ-форму-лярів провадилась у вигляді забарвлення (“Укр КР”, “укр. к. р. общественность”, “русская интеллигенция”, “ПСР”, “Эсеры”) та категорії (“актив”). Такі справи провадились у різних відділах ҐПУ, а відомості про це збиралися в УСО (обліково-статистичному відділі). Маємо відомості про реєстрацію в Окремому відділі УВО та ГПУ, Київському окружному відділі ГПУ УСРР тощо. Коли на підставі оперативного обліку приймалось рішення про ліквідацію агентурноїрозробки, це означало завести слідчу справу або, на професійному арґо, “зняти” відповідну кількість контрреволюційного елементу.

За найрізноманітніших нагод населення країни заповнювало протягом життя безліч всіляких анкет. По суті, це були самообмови. Громадяни не могли цього уникнути, причому за дачу неправдивих відповідей їм загрожувала кримінальна відповідальність. Людей запитували, чи мають вони родичів за кордоном, чи були коли-будь репресовані, чи служили в білих арміях. На початку найнебезпечніше питання стосувалось соціального походження. На формування обліків ішли зусилля величезного апарату службовців. Сліди їхніх студій можна виявити в анкетах делегатів партійних зїздів. Наприклад, делегатXII з’їзду КП(б)У В. Кузьменко, з 1933 року заступник наркома Робітничо-селянської інспекції, відповідаючи на питання, зазначив, що 1917 року належав до партії соціалістів-революціонерів, аз 1918 - до ВКП(б). Поруч іншою рукою олівцем приписано: “в Личном Листке пишет в др. [упіх] партиях не был”. Зловісну нотатку: “разраб. [атывается]” -знаходим у нижньому правому кутку анкети начальника політвідділу МТС Сватівського району Донецької області І. Комарницького та колишнього есера, директора заводу “Арсенал” з 1928 року Ф. Черни-шова. Це означає, що на основі вивчення відповідної документації цих делегатів почали готувати до арешту. Як розповідав сталінський секретар Б. Бажанов, за анкетами делегатів з'їздів ВКП(б) спеціальний чекістський графолог вишуковував, кому персонально належали почерки, якими, викреслюючи ім’я Сталіна, хтось дописував у бюлетенях імена своїх кандидатів.

У монографії наведено зразки анкет. їхнє побутування, як і у випадках з іншими докладно розробленими запитниками, призводили до одержання величезної інформації. Склала ці анкети не надто письменна людина, разом з тим анкети добре продумані. Питання в них перемішані, - місце народження (пункт 14 першої анкети), дата народження (пункт 6) перенесені з відповідних місць, щоб заплутати людину,

не дати їй розібратися, які питання тут важливіші і які другорядні. Тим часом анкета виявляє серйозну теоретичну основу. Інтерес до того, чому дорівнювалася вартість нерухомості родини (пункт 15), виразно перегукується з тезою, мовляв, буття визначає свідомість. Разом з тим далеко поза рамки марксистсько-ленінської теорії виходить інтерес до національності дружини (пункт 2 [!] першої анкети). Цікавість до “настроїв” (пункти 11 і особливо 22 другої анкети) дозволяє серйозно ставитись до звинувачень у шпигунстві, що їх висували “органи” перед ліодь;.!!!, які листувались із закордоном і мимоволі характеризували в листуванні ці самі “настрої’ всередині країни. Не можна не припустити, що чистка, проведена невдовзі в армії, могла базуватись на серйозних інформаційних підставах. Могло б здаватися, що така виробленість питань склалася внаслідок багаторічних теоретико-методичних зусиль сталінських “особістів”. Насправді розглядувана анкета зберігається в груповій справі тютюнниківців К. Ковеля та Г. Немоловського, ув’язнених уже в листопаді 1921 року. Ленін і тут випередив Сталіна.

Оскільки переписи були одномоментні, на відміну від особових справ набір відомостей про людину не тривав у часі, не розвивався. Ще гірше було те, що він не рухався далі слідом за самою людиною. Гнучкішу реєстрацію підвладного населення большевики провели в два етапи (1932 та 1974) у вигляді паспортизації. На першому етапі, щоправда, нею не охоплювалися селяни. Повну паспортизацію здійснено поетапно, і це розтяглось на кілька десятиліть.

Вперше совецьку паспортну систему було запроваджено у зв’язку з колективізацією для суворого контролю проживання в містах, аби спростити облік руху населення. Паспорти мали одержати чоловіки й жінки, починаючи від 16-літнього віку, а також працівники міліції та демобілізовані червоноармійці, що прибували до режимних місцевостей. Величезну роль відіграв під час масових репресій, що розпочались невдовзі, інститут прописки. Якщо влада приймала рішення про арешт тієї чи іншої людини, уночі остання повинна була перебувати лише на місці своєї паспортної прописки. Якщо енкаведист, прийшовши по людину, щоб її арештувати, раз чи другий, її не заставав, -влада сприймала це як перехід на нелегальне становище - з усім, що звідси випливало. Але у великих містах паспорти одержали далеко не всі. Міліція не видавала паспортів тисячам осіб - колишнім капіталістам, дворянам та іншим “лишенцам”, себто людям, що були позбавлені виборчих прав. Вони були вимушені виїздити за приміську смугу або у менші населені пункти, де ставали здебільшого дрібними службовцями у місцевих установах. Селяни (а також червоноармійці та працівники НКВД) паспортів так само не отримували. Це дало змогу прикріпити селян до певного місця, до їхніх колгоспів залежністю справді кріпацькою, оскільки одержати працю в місті без паспорта вони вже не могли.

На березень 1937 року, вважалось, охоплено паспортизацією не менше 40 % всього населення СРСР. Після проведення паспортизації, коли всі підозрілі були взяті на спеціальний облік, вийшла таємна постанова СНК: “Всім особам, узятим на таємний облік, як куркулі, в тимчасових посвідченнях, в графі останній - “На основі яких документів видано паспорт” - ставити: “Паспорт видано на основі довідки ч. 1 і постанови СНК ч. 861”. Це означало “соціально-небезпечний” (СОЭ) або “соціально-шкідливий” (СВЭ) елемент. Після війни особливо цікавились перебуванням на тимчасово окупованій території. 6 лютого 1943 року Аркадій Любченко записав у щоденнику: “Червоні в занятих ними знову районах репресій не застосовують, лише в пашпорті ставлять штамп: .“Пребывал на оккупированной территории". Цього цілком досить - розправа буде згодом, а поки що, мовляв, доцільніше уникати зайвого збудження”.

Треба однак зазначити, що коли влада зайнялась ідентифікацією й фіксацією кожного громадянина зосібна, населення інтуїтивно відчуло всю агресивність паспортизації й намагалось її уникнути. Під час проведення Всесоюзного перепису 1937 року начальник Центрального управління народно-господарчого обліку Держплану СРСР І. А. Кра-валь, невдовзі розстріляний, у доповідній записці на ім’я Сталіна й Молотова стверджував, що лише у Москві не менше 300 тис. осіб мешкало без прописки. Таке саме становище було і в багатьох великих містах. Існувало чимало інших нюансів. Для кожної області паспорти мали свої особливі водяні знаки, відомі тільки чинам НКВД. Такий був один із запобіжних засобів проти фальшування. Правдоподібно, такі випадки теж бували.

Аналіз окремих документів допомагає розкрити особливості внутрішнього діловодства КҐБ. Так, згідно з висновком УКҐБ по Київській області від 29 жовтня 1955 року, було знищено дві спра-ви-формуляри на дружину публіциста Ф. Мату шевського Віру Олександрівну - першу завів 1930 року областний відділ ҐПУ, другу -1937 року Київський УНКВД. Рішення про знищення історичних джерел щодо родини Матушевських пояснити неважко. Незадовго перед тим, 12 березня 1955 року посправниця В. О. Матушевської О. Терниченко звернулась до Верховної Ради СРСР з проханням про зняття з неї судимості. 13 липня обліково-архівний відділ УКҐБ при РМ УРСР по Київській області надіслав начальникові слідчого відділу підполковникові Леонову їхню групову архівно-слідчу справу “для вынесения заключения о правильности ее осуждения в соответствии с приказом Председателя КГБ при СМ СССР № 076 от 12. УП. 1954 года”. Саме восени справу заходилися перевіряти. Як розповідав капітан КҐБ дисидент Орєхов, якщо колись чекіст Петров вів одну справу, а Іванов - другу, у його часи Іванов перевіряв справи Петрова, а Петров - справи Іванова. Ясно, що в знищенні архів-

них справ співробітники відомства мали прямий особистий інтерес. Можна тільки уявити, скільки при тому знищено матеріалів з історії української культури!

ЧАСТИНА ІП: Застосування управлінчої інформаційної системи

З моменту жовтневого перевороту в країні існував порядок, згідно з яким рішення партійних органів вважались директивними дня будь-яких інших органів. Найвищою інстанцією було й завжди лишалось Політбюро ЦК РКП-ВКП(б). Рішення цього останнього не підлягали жодній критиці. Вони “оформлювались у совєцькому порядку” через Раднарком чи ВІДВК, після чого проходили всією управлінчою вертикаллю. Для цього їх дублювали у Політбюро ЦК Компартії України та ЦК союзних республік, дальші рішення приймали в Україні у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окружних (після утворення областей - в обласних) виконкомах. Після цього певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД, - аж до засобів масової інформації, якщо передбачалось розголошення. Спецслужби виконували підрядну роль, лишаючись в усьому виконавцями волі партії.

Не обмежуючись кадрами спецслужб, для гарантіївлада утворювала деякі допоміжні мережі. Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двіршшз. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи “управдомів” як понятих була знов майже обов’язкова.

На селі однією з гілок реальної влади були сількори. При редакціях, як-от при всеукраїнській селянській газеті “Радянське село”, організовувалися спеціальні “Бюро розслідувань”, куди перетікали доноси з місць. Там їх переадресовували для перевірки, що відбувалась в обстановці суворої таємниці. Найнижчою інстанцією пересилки допису могла бути тільки районна установа. Низова установа повинна була передрукувати текст доносу, не зазначаючи прізвища дописувача. Заборонялось розголошувати самий зміст листа, що викликало на винного кару за арт. арт. 104-2 та 117 КК. Співробітник, що переводив розслідування, не мав права показувати дописа хоч би і без підпису. Розслідування переводились не за дописом, а за даними, що їх давав допис. Самого сількора на допит не викликали. Разом з наслідками, матеріалом розслідування та зі своїм висновком низова установа повинна була повернути дописа до редакції, де вже вирішували, що робити з ним далі. Тільки 1937 року органи прокуратури України отримали і взяли на облік 54825 робсількорівських листів (із них чекісти забракували лише 22,6 %), а частина сигналів надійшла ще власними мережами органів внутрішніх справ, держбезпеки, парторганізацій.

За Марксом, людина - це лише продукт свого середовища. Тому й карати її треба, не чекаючи на певні дії, а вже за саму приналежність до небажаного соціального середовища - нехай навіть такого невизначе-ного, як “буржуї” та “куркулі”. У країні винищували провідний прошарок, місце якого повинні були зайняти декласовані представники суспільних низів. Оскільки вважалося, що дрібнобуржуазні верстви міста й села, стара інтелігенція, “нова буржуазія” втілюють дрібнобуржуазну ідеологію, соціальні інтереси відповідних верств повинні були адекватно відбивати політичні партії. Отже, від самого формування тоталітарного режиму простежується боротьба проти членів цих партій.

Вихована в традиційній системі вартостей людина неспроможна уявити, щоб кара була дійсна за 17 років так само, як і за місяць після злочину. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ А. І. Успенський затвердив довідку на арешт А. Ґуревіча 1897 року народження з покликом на результати партійної реєстрації: “По справке 8 отдела УГБ НКВД УССР - Гуревич Абрам в 1921 году Кременчугским Горотделом ГПУ обвинялся как подозреваемый в контрреволюции. По учетным материалам Харьковского ОО ГПУ Гуревич Абрам Наумович в 1920-21 г. проходил по учету меньшевиков и бундовцев [...] Г уревич подлежит аресту”. Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли боль-шевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій, і багатьма роками пізніше, коли людей тієї чи іншої категорії вилучали. Еміграційний публіцист В. Гришко не міг збагнути, яким побитом його батькові ставили в провину, що він був петлюрівським офіцером, адже “був він таким аж у 1918 р., а знищили його за те, промучивши все життя, аж через двадцять років”. У культурній традиції, в якій перебував Гришко, це було неможливо. Але така сама ситуація була і тут. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Під час арешту (1931) академік С. Ф. Платонов запитав: “Если мы преступники, что же вы нас тринадцать лет не арестовывали?” Слідчий пояснив вченому: “Тогда еще вам смена не выросла”. Цю модель бачили різні люди. Інший чекіст відповів на питання співрозмовниці: “Пока нам были нужны в армии специалисты - мы их держали. Теперь они не нужны - мы подготовили своих. Старые же офицеры - чуждый элемент, от которого следует избавиться”.

Досі побутує думка, ніби арешттієїчи іншої особи повинен був мати якісь безпосередні причини, арештові повинні передувати певні обставини, у першу чергу донос, нехай неправдивий, обмова. У післямові до роману “Приговор” російський літератор Ал. Письменний 1965 року процитував невідомого в’язня: “Ничего этого не было. Людей лишали свободы “по разверстке” просто потому, что в числе прочих великих и мрачных схем кому-то (!? - С. Б.) в голову пришла еще одна: “пропустить через фильтр изоляции” очередную категорию граждан. Сто ты-

сяч, миллион, два миллиона - неважно. Значительная часть из них погибнет. И это неважно. Самое главное - будет уничтожена, вырвана, выбита навсегда из головы, из души ненавистная способность понимать простыми человеческими мыслями и чувствами простые человеческие отношения. И на много лет вперед будет создан запас страха”. Маемо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 30-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв’язку з фактичною поведінкою окремих осіб, що належали до запланованої до вилучення категорії. Мемуарист Гр. Костюк, колишній в’язень, назвав конкретних людей, чия провина полягала в тому, що десь у 1923—7 роках вони підписали якусь заяву. “І тільки. Але тепер вони всі тут”.

Простежуючи перебіг совєцької репресивної політики, ми переконуємось, що його організатори справді могли керуватися гаслом, яке московські чутки приписали персонально Каґановичеві: “Мы снимаем людей слоями”. Повернувшись 1938 року до Москви з поїздки на Донбас, на колегії наркомату Каґанович хвалився, що він “убрал два слоя” ворогів народу, що начебто орудували у промисловості Донбасу.

Н. Я. Мандельштам достоту відтворила цю думку: “Людей снимали пластами по категориям [...]”. Як стверджував Ал. Солженіцин, “Наша судьба угодить в смертную камеру не тем решается, что мы сделали что-то или чего-то не сделали, - она решается кручением большого колеса, ходом внешних могучих обстоятельств. [...] А истинный посадочный закон тех лет был - заданность цифры, разнарядки, разверстки. Каждый город, район, каждая воинская часть получали контрольную цифру и должны были выполнить ее в срок. Все остальное - от сноровки оперативников. [...] Органы чаще всего не имели глубоких оснований для выбора

- какого человека арестовать, какого не трогать, а лишь достигали контрольной цифры”. Одну татарку, що проходила у паперах як троцькіст-ка, перейменували у “буржуазну націоналістку” на тій підставі, що “по троцкистам у НКВД план перевыполнен, а по националистам они отстали, хоть и взяли много татарских писателей”.

Масові арешти й систематичний терор були, здавалося б, невмоти-вовані, коли говорити про людей, які рішуче нічим не завинили навіть з погляду офіціозу. Але якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з’ясується, що арешти були безпосередньо пов’язані з потребами народного господарства. Коли планувалась нова будова в Сибіру, на Півночі, визначалась і потреба в робочій силі. Відповідні органи планували “місткість” окремих регіонів, своєрідний резерв невільників для “соціалістичних будов”. Як міркував колишній політв’язень В. Жирмонт, “если бы можно было сопоставить кривую роста этой индустрии с кривой массовых арестов, то они сошлись бы во всех своих точках: каждый новый “строй”, каждый новый “комбинат”, каж-

дая новая “магистраль” - являлись очень серьезной причиной волн арестов и ссылок. Каждое “начинание” требовало какой-нибудь особой категории специалистов, и от процесса “Промпартии”, отголоски которого прокатились по всем трестам страны, захватив Грознефть, Баку, Донбасс и др., нетрудно протянуть нить к начавшимся стройкой и развертыванием Урало-Кузнецкому и Азотно-Туковому комбинатам и ядрам тяжелой промышленности на Дальнем Востоке. Заключенные в свое время договоры на поставку леса Англии послужили косвенной причиной для создания скорострельных процессов “на местах” против учащейся молодежи и комсомольских уклонов [...]”. У порівнянні зі Східним Сибіром, де механічний приріст населення на 1939 рік склав;

14 % по відношенню до чисельності всього населення 1926 року, на Далекому Сході він дорівнював 68,8 %. Механічний приріст міського населення переважав природний у 7,7 рази.

До дивовижно близького висновку прийшла на своєму матеріалі уральська дослідниця В. В. Гусєва. Студіюючи долю репатріантів 1935 року з району КВЖД (“харбінців”), вона виявила оперативний наказ НКВД від 20 вересня 1937 року. “По своей сути, - пише вона, - он представляет продуманный и четкий план репрессий и уничтожения реэмигрантов. Этот приказ являлся итогом двухлетней работы по выявлению и регистрации 25 тысяч “харбинцев”, а также учет уже репрессированных 4500 человек. На выполнение планов по аресту, расследованию и рассмотрению дел и приведению приговоров в исполнение отводилось очень мало времени-с 20 сентября по 25 декабря 1937 г. Как показывает самый общий анализ категорий “харбинцев”, упоминаемых в документах и подлежащих аресту, органам НКВД предлагалось репрессировать всех русских репатриантов из Китая, а тем, кто уже находился в заключении, - продлить сроки”.

Кадрові військові. Поділ колишніх військових відбувся природним шляхом. З одного боку, большевики їх явно потребували для створення боєздатної армії, що могла б пронести прапор світової революції через країни ЗахідноїЄвропи. А хто інший міг організувати таку армію, коли не військові професіонали? Колишніх офіцерів облікували. Тих, хто намагався пристосуватись, ні на що не реагував і вступити до армій Колчака, Денікіна чи Врангеля не поспішав, було відібрано й відправлено у діючу червону армію - 559 кол. офіцерів, серед яких 123 душі мали військові звання від капітана й вище. 225 осіб було призначено на командні посади. Одержавши статус воєнспеців, вони й створили сучасну могутню армію. Потім цих людей ліквідували в ході сумнозвісної чекістської операції “Весна” кінця 1930 - початку

1931 року. Як згадувала дружина командира артилерійського полку, що служив і був заарештований у Миколаєві, “каждый день приносил все новые и новые жертвы. По всему видно было, что это не случайные аресты, а хорошо разработанный план уничтожения старой

интеллигенции и изъятия из красной армии бывших офицеров императорской еще службы”.

Тим часом доля тих офіцерів старої царської армії, кого совєцькі реєстрації застали поза РСФСР, склалась трагічно з самого початку. Червоних не влаштовувало саме їхнє існування, адже вони могли очолити збройну боротьбу. За оцінками Українського Червоного Хреста, у Києві було вбито тоді 5 тисяч осіб. Це був яскраво виявлений геноцид. З українських генералів у ті страшні дні й тижні загинули начальник Генерального штабу генерал-майор Б. Бобровський, генерал-майор Ол. Розгін, генерал-майор Я. Гандзюк, генерал-майор Я. Сафонів та генерал-майор М. Іванів. Трохи пізніше, 1919 року, большевики розстріляли: у Києві генерал-майора Ол. Гречка, в Одесі військового міністра Української Держави генерала-від-інфантерії Ол. Рогозу, у Чернігові генерал-майора Ол. Дорошкевича. Правдоподібно, був розстріляний 1920 року, потрапивши до полону, і генерал-майор Ол. Ревишин. У Криму погроми почались після розгрому врангелівців у листопаді 1920 року.

Збереглися розстрільні справи на 100,200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад - розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року. Ухвала формулювалась так: “Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров - расстрелять, имущество их конфисковать” (арк. 3). Ця справа, яку навіть важко назвати слідчою, склалась із заповнених анкет чотирьох типів: “Анкета для регистрации бывших офицеров и участников белых армий” (арк. 4:40 питань); “Опросный лист Особой Фронтовой комиссии” (арк. 8: 33 питання); “Анкета для регистрации бывших участников белых армий” (арк. 15: 15 питань); “Анкета-протокол для бывших офицеров” (арк. 55: 20 питань). Так загинуло 287 осіб, ліквідованих незалежно від їхніх відповідей. Інша справа зветься “Дело № 5 на 122 человека по постанов, [лению] тройки [...] 8/ХІІ - 20 г. ”, де знаходимо постанову надзвичайної трійки про розстріл усіх перелічених у справі офицерів (дата: 8 грудня 1920 року, Херсон). До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких - знову ж один і той самий стереотипний напис: “В интересах обороны и укрепления РСФСР [...] расстрелять’'. У нагородному списку начальника Окремого відділу Південного фронту Є. Г. Євдокимова, представленого до ордену Бойового червоного прапора, відзначалось як його заслугу ліквідацію ЗО губернаторів, 50 генералів, понад 300 полковників, стільки ж контррозвідників, разом до 12 000 “білого елементу”, чим “предупредил возможность появления в Крыму белых банд”. JI. Каменев називав це “революционным освобождением человечества от всей гнили, мерзости и хлама, которые оно в себе накопило”.

Кримський погром викликав спеціальну ревізію ВЦИК’у, під час якої було допитано комендантів окремих міст. На своє виправдання вони пред’являли телеграму Бели Куна і секретаря кримської організації РКП Р. Землячки з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників. Це підтвердив 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких “Последних новостей” із Константинополя.

Поміщики. Большевики-ленінці були твердо переконані, що націо-няттцну япиггократіто необхідно ліквідувати як таку. Напередодні лютневої революції, нагадуючи, що восени 1905 року селяни спалили до

2 тисяч садиб, Ленін твердив: “К сожалению, крестьяне уничтожили тогда только пятнадцатую долю общего количества дворянских усадеб, только пятнадцатую часть того, что они должны были уничтожить, чтобы до конца стереть с лица русской земли позор феодального крупного землевладения”.

Культурно-родинне середовище Котляревського й Гоголя, Квітки-Основ’яненка й Максимовича, Віктора Забіли й Гребінки, Олекси Сто-роженка й Марка Вовчка, Щоголева й Кониського, Драгоманова й Старицького, Кропивницького й Карпенка-Карого, Панаса Мирного й Лесі Українки, Коцюбинського й Миколи Лисенка, Марії Занько-вецької й Георгія Нарбута, багатьох і багатьох інших поміщицьких родин входило у невблаганний вир революції. Поміщики й стали однією з перших жертв большевизму. Очевидці оповідали, що вже у перші місяці революції вони, опинившись поза законом, були ограбовані та здебільшого повбивані.

Як діяла управлінча вертикаль, легко простежити за операцією, спрямованою на ліквідацію поміщицтва як класу. Вихідне рішення було прийняте у московському Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР прийняла постанову “О лишении бывших помещиков права на землепользование и проживание в принадлежавших им до Октябрьской революции хозяйствах”. Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури - ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну ухвалу й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківська постанова “Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням наУкраїні РадянськоїВлади” датується 9 вересня 1925 року. Дальші похідні рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. На своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію виконавчий комітет Київщини. “Пролетарська правда” перевела документи у міфо-логізований понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: “[...] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (sic), що ще залишилися на нашій радянській землі”. Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні

якості того чи іншого колишнього поміщика, - большевики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика Наркомосу: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, позбавлені громадянських прав, за большевиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні.

Члени Центральної Ради. За даними мандатної комісії Шостих Загальних зборів, склад Української Центральної Ради становив 798 осіб П. Христюк говорить про 822 мандатів, І. Нагаєвський - про 848. У довіднику В. Верстюка-Т. Осташко (1998) подано 126 персональних довідок. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, яке я звірив з фундаментальним п’ятитомовим виданням “The Encyclopedia of Ucraine” (Vol. I-V), що вийшло в Торонто. Мене цікавили, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики. Питання постало так: чи можна було лишитись живою людині, що в минулому була членом Центральної Ради?

Під час муравйовського погрому загинули JI. Бочковський, Ол. -Б. Зарудний та Іс. Пугач (редактор “Народної волі”). Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти І. Сте-шенко (1918). 1919 року в Полонному загинув член ЦК партії соціалістів-самостійників І. Луценко, а невдовзі - того самого року - і В. Науменко. Перебуваючи під домашнім арештом большевиків, у Чернігові помер І. Шраґ. У серпні 1919 року київська чека розстріляла К. Коржа як “одного з головних керівників петлюрівської змови”. Дуже характерно склалась доля Всі Голубовича. Лише 1919 року большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 року його арештувала кам’янець-подільська ЧК. Засуджено його на п’ять років примусової праці в концтаборах, але у зв’язку з амністією ВУЦВК (1921) його звільнили, зобов’язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Після цього він був ув’язнений знову у справі “УНЦ” і 2 січня 1932 року засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 року колегія ОПТУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув’язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув’язнення, - йому додали ще п’ять років. 16 травня 1939 року він загинув у ярославльській тюрмі.

1924 року у справі “Центру дій”, проходили двоє членів Центральної Ради - брати М. П. та К. П. Василенки. Обох було засуджено на 10 років позбавлення свободи. 24 листопада Миколу Прокоповича звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 року в Києві. Костянтина Прокоповича теж звільнили, але 1937 року заарештували вдруге у Вінниці і 1941 року, коли почалась війна, розстріляли як політичного (кримі-

нальних випущено). Справа “СВУ” захопила сімох членів Централь-ноїРади: С. Єфремова, В. Чехівського, А. Ніковського, Й. Г ермайзе, Г. Голоскевича, В. Отамановського та Л. Старицьку-Черняхівську. За справою “УНЦ” було заарештовано 50 осіб. Членів Центральної Ради ця справа забрала найбільше: це ув’язнені в один день Вс. Голубович,

В. Мазуренко, П. Христюк та М. Чечель, за ними правник М. Г. Ле-витський, Арк. Степаненко, Дм. Коліух, М. Любінський, М. Стасюк та М. Шраг, син згаданого вище І. Шраґа. Строк ув’язнення давали всім невеликий - рід трьох до шести років. Відгалуженням справи “УНЦ” стала справа УВО, за якою 1934 року розстріляли члена Центральної Ради Анат. Пісоцького (А. Річицького). У дальші роки 33 душі, що проходили у справі “УНЦ”, було знову ув’язнено за “антирадянську діяльність” і “шпигунство”. Із них двадцять одного було розстріляно, а 12 одержали нові строки. М. Левитський 1935 року помер в одному з концтаборів Красноярського краю, М. Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 року в Суздалі, В. Мазуренка - 21 листопада 1937 року в Алма-Аті, Арк. Степаненка 5 - вересня 1938 року в Києві. Вс. Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 року помер у Ярославльській тюрмі, а П. Христюк - 19 вересня 1941 року - в одному з концтаборів Севвост-лаґу. Вважається, що Стасюк зацілів у Маріуполі: до приходу німців він працював у міському парку.

Перегляддальших біографій показує, що менш-більш усі члени Центральної Ради, які мали нещастя лишитись на території СРСР, були систематично й послідовно ліквідовані.

Подібна системність простежується в арештах визначних емігрантів після закінчення Другої світовой війни. Цю операцію розглянуто в окремому параграфі.

ВИСНОВКИ

1. Основою для вивчення МТ служить виявлення і дослідження всього спектру джерел різного походження, оскільки він мав всеохоплюю-чий характер і поширювався на всі сфери економічного, політичного й духовного життя суспільства. Аналіз джерел, здійснений у дисертаційному дослідженні, засвідчує величезну, часом провідну роль МТ як одного з найефективніших засобів державного управління.

2. Переходячи від міфологізованого розгляду історії до відтворення історії реальної, варто застосувати максимальну персоніфікацію історичного процесу, спираючись на масовий матеріал. Внаслідок їхньої формалізації ефективним може бути використання особових чи групових архівно-слідчих справ.

3. Обмежена приступність основних джерел з історії МТ у сховищах Москви та Києва стимулює вироблення нових дослідницьких методик, серед яких - реконструкція нормативних документів, яку можливо здійснити, виходячи з фактів їхнього виконання.

4. До нових методів роботи з джерелами про ту чи іншу соціальну групу належить вивчення масового матеріалу типу одноструктурних біограм у довідковій літературі. Зіставлення даних біографій за тією чи іншою ознакою надзвичайно продуктивне.

5. У зв’язку з розривом історичної традиції усунення оціночних деформацій можливе за орієнтації на систему цінностей тих соціальних груп, що належали до органічної, попередньої культури, відтак підпадали під репресії, а деякі з тих, хто вижив, згодом лишили спогади. Дальше поширення джерельноїбази повинно охопити матеріали правоїта лівої комуністичних опозицій.

6. У зв’язку із впливом офіційної ідеології на формування джерел і їхньою дальшою деформацією дослідження повинно починатися з джерелознавчих студій, зокрема з вивчення історії цензури.

7. За всіх тактичних змін внутрішньої політики ставлення больше-вицької держави до населення, зокрема до українського народу, було постійне й незмінне, починаючи з перших днів існування совєцької влади, й не залежало від особи диктатора.

8. МТ в СРСР ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про класову боротьбу і був рушійною силою здійсненої в СРСР соціальної революції.

9. Перед істориками стоять завдання поглибленого вивчення джерел із судочинства в СРСР і УРСР, діяльності спецслужб, Центральної контрольної комісії, Комісії партійного контролю, Робітничо-селянської інспекції, ролі преси, творчих спілок та ідеологічних інституцій як єдиного управлінчого комплексу.

МОНОГРАФІЯ

Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. К., 1999. 40 авт. арк.

Рец.: Цзюба Ів. Література автентичного жаху // Веч. Київ. 1999. 1 груд. № 260 (16437). С. 5: ДашкевичЯр. Чи буде в Україні суд над комунізмом? // Нескорена нація. 1999. Листоп. № 15-16 (155-156). С. 2;

З архівних схронів // Літ. Україна. 1999. 23 груд. № 46 (4962). С. 8; КіпіаніВ. Історик Сергій Білокінь нарешті поквитався з КДБ //Україна молода. 1999. 27 листоп. № 222 (1296). С. 5; КосюкЛ. Книжка, яку вивчатимуть нащадки//Шлях перемоги. 1999.1 груд. Ч. 47 (2378). С. 2; РоманюкП. ‘Масовий терор як засіб державного управління в СРСР” // Молода Галичина. 1999. 14 груд. №. 133 (7755). С. 2-3; Овсієнко В. Антирадянська книжка // Вісті тижня. 2000. Січень. № 1 (24). С. 4; ХорунжийЮ. Червоний терор//Укр. слово. 2000.10-16 лют. Ч. 6 (3006). С. 7; Шуляк М. Щоб не повторилися трагедаїї // Освіта України. 2000. 9 лют. №6 (182). С. 10. ;

СТАТТІ ЗАГАЛЬНОГО ЗМІСТУ У ЖУРНАЛАХ І ЗБІРНИКАХ

«Бібліологічні вісті»: місце в культурі II Вісник Кн. палати. К., 1996. Вип. 3. С. 7-10.

Більшовизм: механіка тотального винищення населення // Сучасність. 1998. Ч. 4. С. 58-89; Ч. 5: С. 71-95.

Винищення українського духівництва у 1930-х роках II Другий Міжнар. конгрес україністів: Доп. і повіцомл. Історія. Ч. II. Львів. 1994. С. 81-85. ‘

Виступ на Всеукр. форумі антиком. антиімп. фронту 21 лютого 1993 року // Правосл. вісник. К., 1993. № 1-3. С. 71-72. .

Влада і духівництво: Рев. і гром. війна// Нариси історії укр. інтелігенції (перша пол. XX ст.). У 3-х кн. Кн. І.К., 1994. С. 122-129,131-132; Посилення антиреліг. політики держави // Там само. Кн. II. С. 44-57.

Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД//Розбудова держави. 1992. Ч. 6. С. 29-37.

Дослідження історіїУАПЦ (1921-1930-ті роки) у незалежній вітчизн. та заруб, іст. літературі //Україна XX ст.: 36. статей.К., 1993.С. 86-106.

Доля української національної аристократії //Генеза. Кн. 1. К., 1996. С. 132-148.

Думки з приводу: [Літ. дискусія в Україні, 1925-1928] // Авторитет. К„ 1989. С. 312-314.

Календар передколгоспної України: Післямова // Воропай Ол. Звичаї нашого народу. Т. II. К., 1991. С. 435-442.

Механізм масового винищення людей за більшовиків // Генеза. К., 1998. Т. 1-2. С. 126-133.

Механізми нищення культури українців // Артанія. Кн. 3. 1997. С. 15-17.

На полицях спецфондів у різні роки II Слово і час. 1990. № 1. С. 6976.

Пам’ятки УАПЦ 1921 рокувКиєві//ВідомосгіМитрополіїУАПЦу діяспорі. Лондон, 1997. Ч. 4. С. 19-29; Пам’ятки України. 1997. Ч. 3. С. 66-73.

Пляновість большевицького терору і його наслідки // Визв. шлях. Лондон, 1999. Кн. 3. С. 276-289.

Покрайні записи на примірнику «Літ. пародій» 1927 року // Літ. панорама 1989. К., 1989. С. 244-246.

Православні єпархіїУкраїни 1917-1941 рр.//Іст.-геогр. дослідження наУкраїні: 36. наук, праць. К., 1992. С. 100-120.

Про іфутян-гімназистів //Альманах Укр. Нар. Союзу 1999. Парсіп-пані, Н. И., б. р. С. 84-90.

Про таємниці мадрідського двору // Наше минуле. Ч. 1. К., 1993. С. 17-38.

зо

Проблема, важливішої за яку в нас немає: [Про євгеніку] // Кур’єр Кривбасу. 1996. Ч. 57-58. С. 19-25.

Регабілітація українського поміщицтва//Альманах Укр. Нар. Союзу 1997. Джерзі Ситі; Н. Й., б. р. С. 118-121.

Репетиція беззаконь: Судовий процес над “Спілкою визволення України”//Україна. 1989.№ 37.С. 15-15;№38. С. 20-21.

Розгром київського єпархіального управління 1923 року//Київ, старовина. 1999. № 1. С. 89—106.

Система обліків, анкетування й паспортизації населення як інформаційна основа державної політики масового терору: Ч. 1 // Матеріали Всеукр. конф. [...] “Злочин без кари”. К., 1998. С. 42-73.

Система обліку, анкетування і паспортизації 1920-1930-х pp. як інформаційна основа більшовицького терору //Архівно-слідчі справи репресованих. К., 1998. С. 51-56.

Слідчі справи ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ як історичне джерело // Альманах Укр. Нар. Союзу нарік 1996. Джерзі Ситі; Н. Й.,б.p. С. 123-128.

Сторінками загиблого “Діаріуша” // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1. С. 30-57. . .

Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 pp. II Проблеми історіїУкраїни. Вип. 2. К., 1992. С. 19-24.

Чи маємо ми історичну науку?//Наше минуле. Ч. 1. К., 1993. С. 4-16.

Що таке «єдиний совєтський народа? II Третій Міжнар. Конгрес україністів: Історія. Харків, 1996. С. 158-163. ,

The Kiev Patriarchate and the State//The International Politics of Eurasia, Vol. 3. Armonk, N. Y.; London, England, с 1995. P. 182-201.

PERSONALIA

Бойчук М. JI.: З-під неправди //Україна. 1988. № 9. С. 11-12,2 вкл.; Колективізм - пафос творчості Михаила Бойчука // Образотв. мистецтво. 1988,№ 1.С. 22-25; М. Бойчук і проблеми монументалізму// Пам’ятки України. 1988. № 2. С. 10-13; Михайло Бойчук у листуванні // Соц. культура. 1989. №7. С. 4-5; Останні тижні Михайла Бойчука// Розбудова держави. 1992. Ч. 7. С. 52-62.

Василь (Литовський): Смерть митрополита Липківського І І Відомості Єпарх. управління УАПЦ у Вел. Британії. London, 1992. Ч. 3. С. 21-24; Людина і світ. 1992. № 4. С. 27—34; Укр. правосл. слово. 1992. № 11. С. 7-10; № 12. С. 6-10.

Володимир (Романюк): Пам’яті великого Патріарха // Інф. бюл. Місійного відділу Укр. Правосл. Церкви Київ. Патріархату. 1995. № 7. С. 16; Біла книга “чорного вівторка”. К., 1995. С. 248,252-255; Світлій пам’яті Патріярха // Визв. шлях. 1995. Кн. 8. С. 900.

Володимир (Самборський): Розстрільна справа архієпископів УАПЦ Володимира Самборського та Юрія Міхновського // Розбудо-

ва держави. 1993. № 3. С. 37-51; Відомості Митрополії УАПЦ у діаспорі. Лондон, 1994. Ч. 4. С. 24-27; 1995. Ч. 1. С. 36-38; Україна XX ст.: 36. статей. Вип. 2. К„ 1996. С. 122-143.

Горська А. О.. Життя і смерть Алли Горської// Розбудова держави.

1992. Ч. 4. С. 45-55; Образотв. мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 10-14; Алла Горська: Червона тінь калини. К., 1996. С. 197-217.

ГрушевськийМ. С.:3 епістолярної спадщини: Листи М. Лисенка до М. Грушевського // Музика. 1989. № 5. С. 20-22: 2 іл.; Михайло Грушевський // Що залишимо у спадок** К , 1990. С ІЗІ -150; [Післямова] / /Грушевський М. Історія України. [Кн.] II. Факсим. вид.Таллінн, 1990. С. 576-577;Українські медалі Яніса Струпуліса//Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1990. Кн. 30. С. 41-42; Про автора спогадів: [Вріз до спогадів І. В. Макогона]//Укр. історик. 1991-1992. Ч. 110—115. С. 369; Рецензія Ол. Білецького на шостий том «Історії укр. літератури» // Там само. С. 256-264; Лист Георгія Ломова до кузини // Укр. історик.

Ч. 124-127. 1995. С. 180-189; М. Грушевський: Сценарій фільму//Укр. альманах 1996. Варшава, 1996. С. 217-219.

Дашкевич Я. Р.: До питання про авторство “Словника українських псевдонімів” // Марра типсіі: 36. наук, праць на пошану Яр. Дашкевича. Львів та ін., 1996. С. 830-874.

ЕрнсгФ. Л.: Федір Ернст// Пам’ятники України. 1985. № 2. С. 32-33; Федір Ернст: Бібліогр. пок. Суми, 1987. 34 с.; Ф. Ернст і Київ //Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 506-511; Федір Ернст // Пам’ятки України. 1989. № 2. С. 54; Ф. Ернст//Сучасність. Мюнхен, 1990. Ч. 7-8. С. 86-98; Ф. Ернст// Репресоване “відродження”. С. 308-321.

Єфремов С. О.: Спогади С. Єфремова про М. Лисенка // Укр. муз. архів. Вип. 1.К., 1995. С. 177-188.

ЖураковськийА. Є!;Світоч//Синопсис. К., 1999-2000. Ч. 1. С. 4656.

ЗеровМ. А-..-Микола Зеров // Письменники Рад. України. К., 1989. С. 35-64; Закоханий у вроду слів. К., 1990. 53 с.; Микола Зеров і книга // Книжник. 1990. № 1. С. 10-19.

Каспєрович М. І.: Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. № 2. С. 49-54.

Кримський А. Є.: Агатангел Кримський і книга //Наука і культура: Україна 1981. К., 1982. С. 317-323.

Кульженко П. А.: Гіркий спогад про П. А. Кульженко // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1. С. 134-148.

Курах М.: Проблема Михайла Кураха // Кур’єр Кривбасу. 1995. №24. С. 32; №25. С. 24-26.

ЛозовськийЛесь (О. К): Ол. Лозовський //Укр. календар. 1980. Варшава, [1979]. С. 88-90; Художник Лесь Лозовський // Образотв. мистецтво. 1981. № 5. С. 24—25; Другий після Нарбута //Україна. 1989. №5. С. 16-17.

Марченко В.: Апостол чистої правди // Слово і час. 1991. № 1 (361). С. 24-26. ■ ,

Міяковський В. В.: Ім’я з-лоза меж УРЕ // Книжник. 1991. № 1. С. 22-23; Георгій Нарбутза часів «перестройки» та незалежності//Слово і час. 1996. № 2. С. 21-23; Архівіст В. Міяковський // Архівна та бібліотечна справа в Україні доби Визе.. Змагань:, 36. наук, праць. К., 1998. С. 213-222; Вол. Міяковський - діяч української книги // Вісник Кн. палати. К., 1998. № 2. С. 39-43; Таємниці архівів не вічні... // Сучасність. І998.Ч. 10. С. 57-80. , -

Налепінська-Бойчук С. О. .Смерть Софії Налєпінської-Бойчук І 106-разотв. мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 46-49.

ОбозненкоЛ.: Доля Леоніда Обозненка // Бюлетень Асоціації філателістів України. 1994. №11. С.10—11. ;

Олександр (Ярещенко): Хресний шлях Архиепископа Олександра Ярещенка // Розбудова держави. 1993. № 10. С. 55—63; Укр. засів. X., 1994. Ч. 1.С. 23-42; Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі. 1996.4.2. С. 45-47; Ч.З.С. 43-45.

Падалка 1.1.: На свято до Івана Падалки // Жовт. 1987. № 7. С. 113117. ' .

Петров В. П.: Довкола таємниці //Петров В. Діячі українськоїкультури (1920-1940 рр.) жертви більшовицького терору. К., 1992. С. 3-23; Петров В. Походження українського народу. К., 1992. С- 165-192.

Рильський М. Т.: Источники стихотворений М. Рыльского и Ив. Драча о кобзарях//Филология. Вып. 5, [М.], 1977. С. 124-134.

Свпличний I. О.: Листи А. Франко-Ключко до С. Гординського // Сучасність. 1996. Ч. 12. С. 116-126; Із часу, що закривавився //Доброокий: Спогади про Ів. Світличного. К., 1998. С. 305-313.

Семенко М. Д. Зырянский Фауст: [О К. Ф. Жакове]//Даугава. Рига, 1988.№5.С. 112—124;Чи був М. Семенко футуристом?//Сучасність. 1990. Ч. 10. С. 25-29.

СинявськийА. С.: Антін Синявський і його доба // Синявський А. Вибр. праці. К., 1993. С. 3-31.

Скрипник М. О.: Чисті зерна високої правди // Рад. школа. 1989. № 1. С. 81-86; Нарком // Сторінки ісгоріїУкр. РСР. К., 1990. С. 357-367.

Спаська Є. Ю.:Мистецтвознавча діяльність С. Ю. Спаської// Нар. тв. та етногр. 1983. № 6. С. 64-67.

Старицька- Черняхівська Л. Ж: Завещание Михайла Старицкого // Радуга. 1970. № 1. С. 168-172; Із родини велетнів //Укр. мова і літ. в школі. 1989. № 1. С. 20-23; Літ. панорама 1989. К., 1989. С. 227-236; Українка в світі. Торонто, 1991. Ч. 1-3. С. 17-22; Ч. 4-6. С. 22-24; Ч. 7-9. С. 5-9; :

Стешенко Я. І.: Видатний український бібліограф Яр. Стешенко // Наук, праці Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського. Вип. 2. К., 1999.

С. 53-64.

Стус і?..-Автобіографія Василя Стуса//Філос. і соціол. думка. 1990. №2. С. 105-106.

Тараиушснко С. А.: Мистецтвознавець, етнограф // Нар. тв. та ет-ногр. 1969. № 6. С. 67-69; Велетень мистецтвознавства // Пам’ятки України. 1989. № 3. С. 12-18; Велетень мистецтвознавства//Репресоване “відродження”. С. 332-345.

Тен Борис: Матеріали до бібліографії Бориса Тена // Жадань і задумів неспокій. К., 1988. С. 488-538.

Чгрігя хіпгг, к я Р ґ) 'Тчтрки ЧІП ІТНШЧЛЯГЧ // ГТорт І а Мо ЯЛ ВиП. ! К-,

1986. С. 172-177. ’ '

Шеремецінський Я. Л./Жак Шеремецінський//Вісник Кн. палати. 1997. № 6. С. 28-30. .

ШмітФ. Рец.: ШмитП. Ф. Список печатных работ Ф. И. Шмита // Сов. библиография. М., 1977. № 5. С. 83; Українська зірка вченого // Пам’ятники України. 1987. № 1.С. 24-26.

ЩербаківськийД. М. Спаська Є. Спогади про мого найсуворішо-го вчителя Д. Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура. Вип.24. К., 1990. С. 272-286;

Юрій (Махновський): Розстрільна справа архієпископів УАПЦ Володимира Самборського та Юрія Міхновського // Розбудова держави.

1993. № 3. С. 37-51; Україна XX ст.: 36. статей. Вип. 2. К„ 1996. С. 122143.

Крім того, опубліковано 41 статтю в довідкових виданнях (УРЕ, УЛЕ тощо), 35 газетних статей, здійснено 11 публікацій у матеріалах наукових конференцій.

АНОТАЦІЇ

Білокінь Сергій Іванович. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження.-К., 1999.

- 448 стор.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07. 00. 06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. К., 2000.

На розсекречених матеріалах кол. КГБ при РМ УРСР та Політбю-ро ЦК КПУ вперше в українській історіографи Грунтовно вивчено роль МТ як елементу державного управління в СРСР у 1917-41 рр.: створення інформаційної управлінчої системи і її застосування, глобальне нищення дворянства, офіцерства, духівництва, представників т. зв. дрібнобуржуазних партій, українських урядовців періоду Визвольних змагань, диференційований підхід до різних прошарків селянства, зв’язок репресій з плановим народним господарством, сталінський переворот, чистка НКВД, вплив терору на генофонд населення.

Ключові слова: джерела, архівно-слідчі справи, Україна, СРСР, політична система, большевизм, масовий терор, державне управління, світова революція, чекісти, соціальна революція.

Билокинь С. Массовый террор как средство государствнного управления в ССР, 1917-41 гг.: Источниковедческое исследование.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00. 06. - Историография, источниковедение я специальные исторические дисциплины. Институт украинской археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. К., 2000.

На рассекреченных материалах б. КГБ при СМ УССР и Политбюро ЦК КПУ впервые в украинской историографии основательно исследована роль массового террора как средства государственного управления в СССР в 1917-41 гг. Логическим посылом для воссоздания его целостной системы послужил тезис, что всю внутреннюю политику большевиков можно свести к созданию новой породы людей - строителей коммунизма, а соответственно - и к отбраковке и ликвидации той части населения, которая быть строителем коммунизма не могла. Реконструирован механизм управления, опиравшийся на глубоко научную основу. В соответствии с марксистско-ленинской теорией классовой борьбы через густое сито чисток и МТ был пропущен - одна социальная группа за другой - весь персональный состав населения. Для этого методами учетов, анкетирования и паспортизации была создана всеобъемлющая информационная управленческая система, после чего Политбюро ЦК ВКП(б) принимало очередное политическое решение, направленное против очередной социальной группы. В диссертации рассмотрена ликвидация помещиков как класса, расслоение и уничтожение части офицерского корпуса старой армии, ликвидация духовенства, представителей т. наз. мелкобуржуазных партий, украинских должностных лиц периода борьбы за независимость 1917- 20 гг. По отношению к различным прослойкам крестьянства, как и в большинстве других случаев, власть проявила дифференцированный подход, исходя опять же из теории. Ведение репрессий было тесно увязано с задачами планового народного хозяйства. В работе прослежены обстоятельства сталинского переворота, чистки в НКВД, рассмотрено влияние террора на генофонд населения.

Ключевые слова: источники, архивно-следственные дела, Украина, СССР, политическая система, большевизм, массовый террор, государственное управление, мировая революция, чекисты, социальная революция.

Bilokin S. Mass Terror as a Way of State Government in the USSR, 1917-1941: Source studying research.

The thesis for a DrSc (Doctor of Sciences) degree, speciality 07.00.06. -Historiography, source studies and special historical disciplines. M. Hrushevsky Institute of Ukrainian archeography and source studies, National Academy of Scieaseief Ukraine, Kyiv, 2000.

Based on the declassified rfratorate of the forwwr KGB at the Council of Ministers of Ukraine and Politbureau of the Central Commitee of the CPU for the first time in the Ukrainian historiography a fundamental research has been done of the role of the mass terror as an element of the state government policy in the USSR, 1917-1941: the creation of an information governed system and its use, a global crush of nobility, military officers, clergy, the representatives of the so called pettybourgeoises parties, Ukrainian civil servants of the period of the War for liberation (1917-1920), the differential approache to different groups of peasantry, repressions which were caused by needs of planned economy, Stalinist upheavel, a purge of NKVD, the terror’s infuence on the genofound of the populace.

Key words: sources, Ukraine, the USSR, political system, bolshevism, mass terror, state government, revolution, chekisty, social revolution.