автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.05
диссертация на тему: Национальный характер как художественно-эстетический феномен украинской и российской прозы 50-70-х годов двадцатого века

Полный текст автореферата диссертации по теме "Национальный характер как художественно-эстетический феномен украинской и российской прозы 50-70-х годов двадцатого века"

ГО

Київський національний університет Г) Д імені Тараса Шевченка

НАРІВСЬКА Валентина Данилівна

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЯК ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИЙ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ПРОЗИ 50—70-х РОКІВ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

Спеціальність: 10.01.0^—порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Київ — 1993

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі російської літератури Дніпропет ровського державною університету ■ ' '

Офіційні опоненти: ' .

академік, доктор філологічних наук, -

професор . Дзеверік І.О.

■ доктор філологічних наук, .

професор ' ' Клочек Г.Д.

доктор філологічних наук, •

професор . Газізова А.А.

Провідна установа: Одеський державшій університет

Захист відбудеться «/(9 » ФЄ&^Г/У 1995 р. о 14 шд. на засіданні спеціалізованої ради Д. 01.01.28

по захисту дисертацій 'на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка <252017, Київ—17, бульвар Шевченка, 14).

1 З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського націвналшош університету імені Тараса Шевченка (Київ, вул.Володіширська, 58). ’ .

Учений секретар спеціалізопан кандидат філологічних науЕс

Художньо-естетичне осмислення національного характеру як типу родової людини лишається однією з актуальних проблем українського, у к і будь-якого іншого, літературознавства. Проте необхідність з’ясування цісї досить суттєвої проблеми у процесі становлення української та російської літератур XX ст. цілком очевидна, бо ж пов'язана з типом героя, який вони, попри неабиякий ідеологічний тиск, формували. Як відомо, и 50—70-ті рр. з’явилися перлії спроби осмислиш національний характер. Проте вони зсадились до з’ясування його лише як психологічного феномена. У сфері ж соціальній і художній він залишався свосрідшш міфом за браком глибокою пізнання його як людської цілісності иа певній скеД її культурно-історичного розвитку. Щоб набути офіційного визнання, національний характер мав постати як худажньо-естотичиа реальність. Дш історичну місію і взяли на себі: українська та російська проза 50—70-х рр., утверджуючи тим самим прісратгт тих духовних цмшос-ей, що не вписувались в ідеологічну норма-тивиість часу. У г.; а;«у їх непересічне значення. Проте пошуки» знахідки, відкрипя яітчнзішгої літератури до цього часу не одержали належної оцііїкн, тоді як суспільство в новій соціально-історичній ситуації.^1 період ОНОВЛСНШІ фІЛОСОфСЬХИХ, естетичних ЦІІІ-¡іхстей, активного розвитку національної свідомості і самосвідомості, відчуває потребу в осмисленні вже набутого. Тому, аналізуючи естетичну сутність національного характеру української та російської прози, важливо розкрити закономірності взаємозв’язку його філософсько-узагаяьнюючих аспектів з художньо-індивідуальні-ми, шляхи переходів від родової людшш, народного характеру де національного характеру, стаиовлеинч нових типів національної СІМЯОМССІІ.

Вирішенню цих проблем і присвячена лнеерадійна робота.

Стг-П ДУСЛ»ЛХ:ЄІІ|Ш їфО(5дЄШЗ. Пе»;ШО0СИОВЗ В ОСМИСЛСННІ ~лу-дожньс-:' зитолегії гг »«' ладичи та сумісних з «ею питань належить болгарському к г сібсмючу літературознавству. Дослідження були досить от .•*■., хоч і ке ітсклк система!іншого характеру. В У'ііХ підсувалася игукосз спадкоємність і пені а пзслідсяиісп-. у розробці проблем ‘і, п.".) с;;г.?ь.ло формувавше шдгпгілшго лі ггра-турознавчогс напряму, задочаткоЕ-якого Л.Арутк>ііі:п:ім, Г.Глч>:~

вим, П.Зарєвим, Є.Костішш, В.Кутейщіковою, О.Македонопим, А/Мінаковою, Л.Осповат, І.Тертерян, ІО.Тхагазітовим1.

Зазначимо, вирішення поставленої в дисертації проблеми неможливе без урахування внеску вітчизняних вчених (починаючи з 50-к рр. XX ст.) у розробку теорії національного та осмислення його художнього відтворення, національного характеру. Саме цей внесок сприяв створенню загальної атмосфери пошуку істини. Проте ситуація, що склалася, засвідчує: не завжди ці пошуки були і могли бути успішними в умовах певного ідеологічного тиску.

Сьогодні ж літературознавство вимагає нового погляду на національний характер — розуміння його як відповідного стадіально-культурного розвитку людини. Саме в цій іпостасі національний характер української та російської прози є предметом дослідження в даній дисертації.

Мета і Іавдання дисертації:

— дослідити генезис, розвиток, трансформацію художньо-естетичного аспекту національного характеру в українській та російській прозі, виявити сутність його як історико-культурного феномена.

Для цього необхідно: •

— осмислюючи українську та російську літератури як яішща різностадіальні у своєму розпитку, виявити художньо-сстстичні особливості національного характеру в українській та російській прозі за допомогою порівняльно-історичного і порівняльно-типологічного методів;

— розробити методику літературного аналізу національного характеру означеного періоду виходячи з соціокультурної методології системи гуманітарних знань XX ст. (філософських, історичних, естетичних, літературознавчих) і особливо актуальної методології вивчек і міфопзстики літературних творів;

— обгр;лггувати і сформулювати робочу гіпотезу сутності і по-

бутування українського національного характеру та російського типу свідомості, які в першоджерелах своїх пов’язані з основами аграрної цивілізації; '

Арутюнов Л.Н. Проблемы исследования художественных форм национального сознания и Националы;«; и интернациональное в советской литературе. — М., 597 Н Иого ж. Национальный мир и человек //Изображение '-словека. Советская литература и мировой литературный процесс. — М., 1972: ГачепГ. Любозь, человек. зпоха. Рассуждения о повести «Джамиля» Чингиза Айтматова. — М., 1965; Зарев П, Българсканародопсихсясгиаихудожествена литература.—София, 1983; iioro ж. Панорама болгарской литературы: В 2 т. — М., 1976; Кутейщикова В., Осповат Л. Новый латиноамериканский роман, 50—60-е годы. — М., 1960; Кости-1 Е. Художественный мир писателя как объект эстетики. Очерки эстетики М.Шолохова. — Вильнюс, 1990; Макгдоноа A.D. Творческий пуп, Твардогсхого. Дома и пороги. — М., 1935; Мингкода Л.М. Поэтическим космос МЛ.Шолоховз. — М., 1992; Тертерян И. Человек мнфшиерящий. О литературе Испании, Псвтуго-лии. Латинской Америки. — М., 1948; Тхагазнтоа Ю.М. Адыгский роман. — Нальчик, 1987.

— дослідити гносеологічне коріння національного характеру, тобто міфологічні, Історичні, філософські, ССІСТИЧНІ джерела, дДО обумовлюють його як теоретичну концепцію, як художньо-єсте-тичіуу категорію пізнання дійсності;

— розкрити художньо-змістовну наповненість українського національного характеру як втілення антропологічної цілісності;

— виходячи з розуміння родового начала як визначального поняття естетичної суті національного характеру в українській та російській прозі осмислити образи родової людини, зокрема характерника, як тигпі національного характеру;

— дослідити природу національного катастрофізму, щог иа думку автора дослідження, є виразом сучасного стану розвитку національного характеру в російській літературі;

— з'ясувати ідейний та естетичний зв’язок специфічної сутності художнього міфологізму української прози і створеного яе:о національного характеру к^рез «народно-міфологічний пласт», тобто ••¡срез первісний міф, архаїчний ритуал, систему основна» міфологом, світових символів, бінарних опозицій, архетппіп;

— ипявігш шляхи переходу сукупності влпстияостей міфо-¡іоегігп’ого мислення і «колективного позасвідомого» в ментальність національного характеру XX ст.;

— проаналізувати естетичну аксіологію національного харак-

теру б укрзїі'Сіїкій кролі та ті ті в національної свідомості рссшсглаї прози); _

— у процесі лі лфдтурозшвчого аналізу національного характер у продемонсгруг-ати перезагн, плідність, потенційні можливості обраної методики дослід::;еіп.я.

05’ехтот.; дослідження обрані твори літературного прсдесу ,50—?0-х рр., я;1і стали етапними к українській та російській літературах г. аспекті обраної проблем», а саме: кшслозість О.Дсвжен-ка «Зачарована Десна», роман О.Ільненка «Козацькому роду кека перег-еду, або ж Мамай і Чужа Молодчця», реман О.Гончара «Трок* ка», дилогія В.Земляка «Лебедина зграя» та «Зелені млини», ромзи Г.Тютюнника «Вир», оповідання Гр.Тютюшшка «Зак'яс?.:.^ «Смо.ль кавалера», «Оддавали Катргс», «Дикий», тетралогія ©..Абрамова «Брати- і сестри», ойсвідзішя «Ураки ¡{-рзнцуэьхс'Ь- та повісте «Проймання з Матерою» В.Расяутіка, «К&шпга

черссша» В.Шуиігіинз. Ці таарп «Лді5ргиі за такі, що ояогшс'їїть різні т;:нц українського кгцгенэлыкгэ яарг&теру І рссіГігаХі шли національної свідомтсті.

Наукова новизна псугігєо а тому, ідо екєпкі у еітчазиякеку літературознаастйі:

— ?ді;1скеяя& акалЬ їк!:;!оЕального характеру кк кул^туртс» історичної цілісності 5га пе?‘пму етапі рэзакгау, а сг.«г есг.шглсног© і створеного украЬ’.сьхао прозою с€;:"лу редозеї лкгднни яг-: типу мацкмпльнліо характеру;

— визначена методологія і методика обраного підходу;

— розроблена типологія родової людини, а отже, і національного характеру;

— осмислені типи російської національної свідомості;

— запропоновані рівні типологічного співвідношення українського національного характеру та російського національного типу свідомості.

Наукова новизна доповнюється ще й тим, що автором використовується системна єдність соціокультурного і міфопоетичного методологічних підходів, які в сучасному літературознавстві набувають ваги і які опираються не тільки на гуманістичні, але й на природничі науки XX ст. як на фактор, що формує "удохшо концепцію національного і специфіку його сприйняття. Це і визначає особли* вості методології І методики дослідження. Для вияву генези, сутності і побутування національного характеру і типів національної свідомості у сучасній літеретурі є потреба у зверненні до порівняльно-історичного і порівняльно-типологічного досліджень на основі творчою надбання В.Жирмунського, М.Конрада, П.Сакуліна, І.Неупокоєвої, Д.Дюришина, Н.Над’ярних, Д.Наливайка та до міфологічного напряму як науки, а також до «порівняльної міфо-

Практичне значення. Матеріали і висновки дисертації мають теоретичне і практичне значення. Створена науково обгрунтована картина зародження, формування та еволюції національного характеру в художній прозі 50—70-х pp., виявлені подібність і відмінність, єдність як загальних, так і специфічних закономірностей його розвитку, визначені народно-міфологічні та соціокультурні його витоки. А відтак, дисертація може бути практично корисною всім, хто займається гуманітарною, культурологічною роботою.

Апробація роботи. Матеріали дослідження були покладені б основу доповідей, прочитаних на конференціях «Простір і час й\ літературі» (Даугавпілс, 1987), «Загальнолюдське і вічне в літературі XX століття» (Грозний, 1989), Шолоховських питаннях (Ве-шенська, 1987, Москва, 1990), Шукшшських читаннях (Барнаул1', 1989, 1991, 1994, Бійськ, 1992), Тютющшхівських читаннях (Лу-. ганськ, 1991), міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова література» (Луцьк, 1991), X Всеукраїнській славістичній конференції (Чернівці, 1992), на конференціях «Література і влада» (Оде-са91991), «Нація, особистість, література» (Москва, 1993) та ін.

Основні положення і результати дисертаційної роботи відображені в монографії «Національний характер в українській прозі 50—70-х років XX століття (12,6 друк, арх.), у навчальному посібнику «Национальное в современной русской прозе» (3,3 друк, арк.), а також у ряді статей, надрукованих у наукових збірниках і журналах.

Робота обговорена і рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедр російської, української літератур, • теорії літератур« ті мистецтвознавства Дніпропетровської« державного університету , апробована на кафедрі російської літератури XX ст, Московського педагогічного державного університету та в інституті світової літератури ім. М.Горького (Москва).

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із пступу, чоі іфьох розділів, висновків, приміток. У дисертації 450 сторінок: основною тексту — 395, приміток — 55.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обгрунтованочііибір теми, її актуальність, доцільність дослідження, дано характеристику стану значення теми гуманітарними науками, визначено мету і завдання роботи, її науко-вунозизгау, розкрито методологічну основу І методику дослідження питания, прпхтичпе значення матеріалу дисертації, показано апробацію її наукових полохсень. , .

Перший розділ «Художньо-естетичне поняття національного характеру» присвячений розробці теоретичних полсдсень проблеми, .

У першій глаш розділу «Сучасне історпко-літенатурне поняття содової людини.» лкзяізугтося позиція податного філософа XX ст,

О.Ф.Лоссяз, яюГй 3(^;г:ав одним з найбільш закономірних аспектів людського життя факт, що з. процесі розвитку людиною не тільки не втрачайтеся родова сутність, а швидше кзапзкн, поєднуючись з іншими гкитгєдайннмл формами, вола набуває козт/лг якостей. У процесі осмислення Лосевим феноменальності цього язкща поііг.ття «рід» набуззе філософського статусу і ш самим виводять в неитр філософсько-етнічних роздуиіп століття родову ямдоту, буттч людського роду.

От:ке, вирішення проблеми націоизльного характеру як худая-ньо-глст.ччного феномена української літератур»? другої пододаю;: XX ст. доцільно розпочати з аитокіз народу і «зції. Такими першед” 5керел“Ші. цілком ймовірно, постас родозал»одт*на, рід, кодекткгаїї і патріархальна свідомість, колективне поз?-яі/кте, керодма •националы;,"* менгальніо-їй, Шіїгз'родо.^ого і мгфо'о^чнегз, ■¿&с.гс:?япі'А сучасьо’о людшюю. '

У г^г.рі детальнойнкладйіотьсг: ос ° фо;?т*уэаик? 5 руг-

витку ¡«допої людини та асоаг*• уакін?:; гід пег пісного суспільства, г людини кщілек:;; :з

нови;: сіл, холн Іедр. < . ггттьс;" едкк сд-ш *3 -

У цьом/ протистоянні - . • ».»-ч.:ь;я яідшггхсг до зелкч! Г. .-л » ч> усвідомлює сво:о ницість у бспт ляюекому світі Шас^п;. *1:

"

реакція на відчуження з’являється філософія Руссо з ідеєю «природної людини», з прагненням повернути людство до родової людини, але ідеалізованої і по-філософському очищеної. Руссоїстські ідеї різності, простоти у взаємостосунках людей співвідносяться з ідеалами гуманізму і просвітительства Г.Сковороди. У новій історико-культурній ситуації Гегель створює концепцію національного характеру як відчуженої особистості, що перебуває в прямій опозиції до родової людини. Він першим вдається до диференціації світової історії, починаючи з моменту її філософського осмислення, обираючи критерієм виміру національний характер як вищий ступінь розвитку суспільства.

Епоха нового часу — капіталістична формація, а згодом і соціалістична — призвели до руйнації патріархальної свідомості і родової людини. Проте процес розвитку патріархальної свідомості, попри see, ке є завершеним — особливо для слов’янських країн. Особистість як’національний характер у процесі формування зберігає приналежність до роду, патріархальну саідсмість не в знятому, а в природному стані. На думку Д.Лукача, на кожному витку історичного розвитку з’являється і новий ТУ'П міфологічної, патріархальної свідомості і родової людніш, що утверджує себе в безперервному процесі реформування. Свідченням тому е українська література, для якої продовж століття (!) рід, родова людина були гсие-ралізуючою ідеєю, що об’єднувала цілий комплекс проблем, у тому числі і проблему національного характеру.

У другій главі «Від родової людини до національного характеру» наголошується, що вирішення проблеми, поставленої в дослідженні s неможливе без пізнання, тлумачення шляхів переходу від родової людини до національного характеру та специфіки їх синтезу.

Сенс вихідної позиції — у положенні Гегеля про родове начало з людині як бгзкенечне, що має місце на всіх стадіях історичною ¡розвитку люд: гва як роду. Відрив від родової людини і повернення до неї isa Гегелем), коли конечний індивід пше як закономірність, але гзгибсль його є торжеством всезагального, тобто родового, можна р&згаядати, по суті, як процес творення національного характеру,, гз ¿¡син проглядаться певні явища вже як закономірності, що не тількк не втратили цих якостей і донині, а вкорінилися в сучасний літературний процес. І справа тут, звичайно, не в авторитеті Гегеля5 а в самому характері епохи, яка стимулювала пошуки, спрямовані на повернення до родової людини, власне національного і карактеру в їх незлиггі і одночасно нерозривності.

Первісний інтерес до національного характеру можна було б визначити швидша прагненням до опису загадкового явища, що стрімко охоплювало європейський культурно-історичний просі ір, ніж науковою метою. Наукова змістовність проблеми, як і наприми її вивчення, вимальовувались поступово, в першу чергу в робо»ах видатних західноєвропейських мислителів Г,Гегеля, І.Гердгра,

К.Гельяеція, 1 .Канта, Ш.Монтеск’є, І.Фіхте, Д.Юма. Проте здебільшого цс були дослідження національної ментальності, а не національного характеру.

Домінуюча для географічної школи природна основа націонал ыюго.характеру, примножена етатистськими тенденціями, була витіснена принципово новою світоглядною точкою зору Гердера: синтезом історичного і національного — «часів і народів». Апогеєм естетичних пошуків Гердера, як, очевидно, і-цілого філософського напряму, можна вважати укладений ним збірник «Про німецький характер і мистецтво». У ньому Гердер і Гете феномен мистецької геніальності поставили у пряму залежність від національно-народного.

Художньо-естетична концепція національно-народною Гердера—Гете не мала б онтологічної завершеності без філософської антропології В.Гумбольдта. Йоге*вчення базувалось на осмисленні таких понить, як рід, народ, нація, людина, індивід, характер, національний характер. Ідеєю людини Гумбольдт об’єднував народ, наміЮ, людство. беручи до уі:а. а не інтелектуальний розвиток інди-кідИ с; суспільства, а зв'язок людей з їх корінням і світотзоренням. Отл.е, Гердер і Гумбольдт сформулювали філософсько-естетичну концепцію національного характеру, в якій принципово важливим було те, що німецькі філософи співвідпссли долю національного характеру з мірою пізнання феномена людини, в результаті чого національний характер псстзє як тотожний людині. Теорія Гердера і Гумбольдта, щшмпилсена концепцією Гегеля про характер нк цільну людську індивідуальність, відкривала можливості для художньо-естетичного осмислення національного характеру.

. Як і будь-яка шага наука, характерологія національного формувалась за науковими закономірностями. Саме наявність культурного контексту, а не якоїсь єдиної наукової теорії сприяла фор-МупаНН'О основ принципово нового вітчизняного підходу до розуміння національного характеру у літературі другої половини XX ст„

Мето дологічно-новаторський підхід до осмислення національних преблем бук започаткований у порівняльно-типологічних дослідженнях культур народів Центральної та Південно-Східної Європи XVIII—XIX ст. їнсгатутом слоэ’япоэнэбствз і балканістикс з визначенням національиої культури чк відповідного ЇЇ стану » епоху форчунання нації і культури нації як певцеї стадії культурної спільності стосу2. Культурологічна концепція національного оку-пі з літературознавчими (Л.Апугго::ев, Г.Гачез) сгс-зрас ситуацію

Див., наьїкіклад: Кульг/ра народе »Неитралькой и ГОго-йссг&'аюй Егрсг.ы s зтху ііросьипемпа. — М., ï.?w, Культура a&pojw» Цеитс-ягшей і: ÎOm-Üor,04unX Европы XVїїї—XIX вч. Тнішлогі::; гмикодейстаия /йтз. рад. ШІСчнридо. — М., 1990 та iü. ’

?

переломного моменту в його художньо-естетичному осмисленні. Проте, проблему національного характеру не можна розв’язати без прглильноїїї постановки е філософському аспекті. Останнє п межах пропонованої концепції зводиться до того, що національний характер у сучасній прозі постає як філософема, що вбирає в себе категорії етики, філософії, етнопсихології; отже, вона являс собою системно-структурну єдність, яка складається із історично сформованих сугностей і принципів побутування — від стадії родового суспільства до сучасності (діахрошшіі аспект) —• і яка вбнрас нові пролай сутності і трансформації побутування на сучасному етапі (синхронний аспект). Результат її пізнання підкорений художньо-естетичній меті, якщо під філософемою, за О. Лоссвим, розуміти універсалію навіть ширшу, ніж категорію, виражену не а науковому терміні, а в художньому образі. У такі» іпостасі трактування національного характеру пов’язане з антропологічною концепцією М.Макардал'чілі, яка утримує к собі прямий естетичний зміст, виражений у віртуальній думці філософа, що людина є не факт, а акт, і феноменальність якої — в безперервності процесу самсетворешїй.

Очевидно, однією із закономірностей повернення літератури 50—70-х рр. до родової людини було прагнення заповнити білу плям у в пізнанні феноменального для XX ст. синтезу родової л години. кіфа і національного — &к реальної дійсності і як художньо-естетичної категорії. Філософська міфологія Шеллінга разом з вчен-ш:»е про родову людини Гегеля, з філософською антропологією Гумбольдта, з естетичними пошуками Гердера постає як типологічний рад методологічного характеру, який і сьогодні зберігає свого наукову цінність у дослідженні заявленої проблеми. Протягом XIX і XX ст. він по юзнився новими концепціями: філософської теорії аііфа О.Потсблі, «порівняльної міфології» О.Веселовського, філософії міфології ОЛосєва та М.Мамардашвілі, міфологічними концепціями М.Петрова, Є.Яковдєва. Таким чином, у другій половині XX ст% на основі історико-філософського аналізу суспільства, філософсько«' антропології,.філософії міфології та філософського тлука* чгяня родової людини, культурологічної і літературознавчої кон<£ цезції національного і народного, семіотики, міфопоетики, характерології, типологічних досліджень з’явилась можливість вибуду,--ваги методологію і методику дослідження національного характеру^ як худох<кьо-естетичного феномена, зокрема, одного з його типів —’ родової людини. ‘ ’ ' ' .

Оскільки складового частішою дослідження даної роботи с кг-діокгльиий характер українця, виникає потреба простежиш деякі аспекти його формування і побутування в історії та літературі. У главі «Український національний характер. Історкко-гсистичний асвскті підкреслюється, ідо українська та російська літерггура

* егкк&лек-

ня діалектики національного характеру, що оиуммдосиО різнсст-

другої пояеззшк XX ст. по-різному вирішують проблем*

діальніст.о їх розмітку, історичним досвідом надій і збереженою протягом віків ментальністю. Українська література продовжує утримувати патріархальну свідомість і родову людину, в той час як російська література вже минула цю стадію і на сучасному етапі розвиває і трансформує уже набуте. Література «золотого віку* вичерпала практично всі типи російського національного хгракте-ру: «ляшний человек», «маленький человек», «хающийся дворянин», «правдэискатель», «подвижник», «нигилист», «чумазый», узагальнені пауковою думкою Росії уже наприкінці XIX ст. Українські. література XIX ст., очевидно, таких процесів не знала, скільки історично-культурна ситуація України різко відрізнялася ВІД' тгу..ції в Росії, співвідносячись, швидігз, з розвитком літератур Центральної та Південно-Східної Європи (на ідо вказували В.Вер-пздсьхий, Д.Над..аайко).

Сноеріднісіь українського національною характеру і особливості його художнього втілення в 50—70-ті рр. XX ст. здебільшого визнавались його генезисом, тією стадією соціскультурнога роз витку, ка якій перебувала Україна приблизно з дру.ої половшій XVII ст., періоду, відзначеного активністю у формуванні української нації. І хоч !і XIX ст. назва «українсьиий» по відношегнга до всієї спільності народу остаточно закріпилася, все ж процес становления, ча думку істориків, був дглеким від завершення ще і в перші десятиліття XX ст. Та псе ж така ситуація не спричинилася до зниженню інтересу до проблеми, а, навпаки, стимулювала пошуйі у формуванні української нації, більше того, п&ілу^и не стільки ВІДМІННИК, СК'ЛЬКП' типологічних рис, в яких би відчувався ■■спільний дух Саропи'-" Л. Гердер) з його неослабним інтересом до національно-народного.

У XIX ст. на терені існування національної культури (але не культури нації) українська література від Т.Шевченка до І.Франка досягла аііогею ь осмислгнні народного характеру, який міцно утримував У Собі рОДСПС ТІЛО Зберігаючи ПОТСНЦІГНІ МОЖЛИВОСТІ ДЛіі ііерсуо/П' до національио’Ч) характеру саме в якості родової людини. Таким і .: ? о "і , українська література поста" як регіональний, але закономірній ланцюг у типології пормаційно-стздіалміих процесів гультурп слов’янських народів.

У кшч.і XIX—на початку XX ст. процес фпрмуденпя українсілої нашї ускладнювався цілим ряд*\« історичних обставин, і в першу чергу політикою російського царизму щодо України. Підпалу* Дія г:з це булг різке загострення української напіппальниї свідомості. Кращі зразки літератури д->ого періоду <Леся Українка, М.Коціо-бипський, и.Стефшшк, ОЛСобилянська) відо'-озашш досить складні і суперечливі процеси розші-і ку нації,

Українська наука понад усе п ¿ахнула вирішення означеьої^ро-блгми. Де неї з різних сторін ііідсгупгіли М.Др.'го?.гакоо, М, Груш 'а-ськнн, М. Косг0маг"о, Д. Чг«жеьсы.ий, В. Веригщп&гшіг, Д, І?';зр-

ннцькміі та ін. Осмислюючи національні процеси в Україні , вснн ЕКЕзу^али на їх неповторність в органічному синтезі народного і національного. Усвідомлюючи очевидний факт —. відсутність національного характеру в українській літературі XIX ст., дослідники підкреслено виьчали народний, але не національний характер. У 20-ті роки відомий філософ Д.Чнжевський розпочав розробку мето-дики_ аналізу українського національного характеру, але змушений був обмежити себе в подальшому дослідженні. Сумніви Д.Чи-аевсьхого були небезпідставні і зумовлені перш за все незавершеністю процесів формування нації, навіть до 20-х рр. XX ст., а оггке, і неможливістю відображення їх у літературі. Це спричинилося до того, що філософ у національному типі вбачав не людську цілісність на одному з етапів формаційно-стадіального розвитку, а лише певні риси «психічного укладу українця»3.

Створенні.' типів національного характеру в українській літературі — прерогатива літератури XX ст. Феноменальність сучасної української літератури в тому, що протягом тривалого часу одною з різновидностей створеного нею національного характеру с досить своєрідний естетичний синтез родової людини, народного і національного характеру. Для постановки і вирішення цієї проблеми необхідно було внести методологічні корективи в концепцію історії сеітозої літератури (на ріпні літератур регіональних), що сформувалася у вітчизняному літературознавстві, і в першу чергу в роботах І.Неупокосвої, яка розглядала регіональні літератури як одно-стадівльні, відносячи до них літератури східнослов’янські. Розробка наступного етапу вивчення закономірностей розвитку літератури аід національної до світової належить Д.Дюришину, який акцентував не на стадіальності, а на типологічній спільності літератур на різних стадігх агрокультурного розвитку.

Настав час зробити наступний крок у методології дослідження літературного процесу, враховуючи нерівномірність розвитку східнослов’янських літератур, їх різностадіальність і міжлітературну єдність на основі літературно-типологічних сходжень. Саме ці методологічні принципи і покладені автором в основу пропонованою дослідження українського національного характеру, російської національної свідомості, га типології.

Початок XX ст. в українській літературі ознаменований появою декількох творів, що визначили її естетичну сутність майже на ціле століття. Серед них в першу чергу варто назвати драму «Бояриня» Лесі України^ яка стрімко увійшла в наукові суперечки з національних проблем і з притаманною їй геніальною провіденціаль-ністю накреслила шлях розвитку національно-народного характе-

Дне.: Чижесський Д. Нариси з Історії філософії па Україні. — К, ї 992. — С. 18—19.

ру як результат трансформації родової людини, передбачила активізацію маргінальної особистості, художньо обгрунтувала неминуче поглиблення явищ різностадіальнссті в житті двох нарсдів. Більше того, поетесою хронологічно чітко був визначений початок цих процесів — доба Руїни. Леся Українка засвідчила «Бояринею» новий рівень історичної свідомості, в якій не було місця ностальгії за героїчним минулим. Ситуація, яка склалась в Україні на початку XX ст., пов’язана з активізацією національного руху, співвідносилась у свідомості Лесі з періодом виходу України з доби Руїни. Художньо-естетичне осмислення цього процесу було більш вагоме, ні;х історіософські концепції національного як такого. Осмислюючи його, Леся Українка створює екзистеиційно насичений образ Боярині (від «бой», «боляріїгь», «болЬть по комь», за В.Далем) як «бо-лярині», що утримує в душі тільки біль від неспроможності відродитися для боротьби. Проте б'йіь — це стан, а не стагнація, а отже, це життя, хоч і не в звичайних формах «золотого віку» (героїчних), а зумовлених певною нестабільністю, катаклізмамн, втратами, однак це лаптя, яке несе з собою продуктивні форми людського буття. На думку Лесі, сенс доби Руїни в тому, що як- «проміжний» тип жнітя вона дала пош говх до формування принципово нового типу українця — національного, який, з одного боку, ішов на розрив з родовим життям, а ч іншого — прагнув міцно його утримати.

Досвід звернення до художньої прози 50—70-х pp. переконуй в типології українського національного характеру найбільш сутнісні функції належать саме типу характерника. Аналізу проблеми присвячена глава «Характерник. Генезис поняття».

Як відомо, в побутових стосунках українського народу характерниками називали чаклунів, чарівників, магів. З певного часу поняття входить в науковий обіг. Чи не перший крок в цьому напрямку зробив Дм. Яворницький, відомий дослідник запорозьких козаки, стосовно до яких даний термін і був вжитий. Яворницький користується поняттям «характерник» як таким, гцо репрезентуй певну стабільність, виплекану на основі народної уяви про мораль. Змістова сутність характерника в нього еволюціонує а залежності від поступового пізнання, козацького характеру: від, можливо, навіть яхоїось мірою стихійно угаоревої форми моральної са&смосгі народу до розуміння його як наукового поняття; хультуртс-іст®-ричпеї парадигми, що уособлює певний кллектшший стерсзтяя. Ось .чему характерник у Яворницькото спочатку — дефініція, що несе ка собі відбиток магії, чарування, а в результаті наукового дослідження маг. відперто філософський харахтер з чіткими иауху-во-стичшіми установками на епікурейство. Дослідження Д.Я?.ср-шщькогобуло своєрідним імпульсом і ДЛЯ ПИСЬМеШІШОЯ, тебтодля художні.ого осмислення феномена "арахтерника, У літератур; Пр:ї~ дніпрон'я означений тип набуває рис літературозпа^лсі л.2фі«іцй,

Хуцожньо-естетйчном> осмисленню характерника значного мірою сприяло створення ЖИВОПИСНОГО шедевра «Запорожці ПИШу і’Ь листа турецькому султану» І.Рєпіним, який феноменально вичле-нив і відтворив у художньому полотні один з чи не найсуттєвіших компонентів української ментальності — «веселое бесстрашие*-(М.Бахтіл) запорозьких козаків — земних богів. За своєю суттю це стан родовий, національно-народний, стверджував М.Бахтін. Картина Рєпіна утверджував одночасне і оді.н з українських типів — тип характерника, і адекватну форму його буття.

Рєпінська традиція в українському живописі була продовжена, його учнем М.Струнніковим в с ,рії живописних полотен, присвячених запорозькому козацтву, таких як «Козак з кобзео» (1919 р.), «Козак напідпитку» (1921 р.). В останній СтрушіЬову вдалось відтворити притаманну козакам я:: земним богам посмішку. Це відрізняє образ характерний у Струїшікова від образів, створених Рєпіним, з їх гомеричним реготом. У Рєп; немов звучать «вічний (незнищенний) сміх богів» (М.Бахтін), у Сі руннікова — «семантика посмішки» (О.Фррйденбе^г), народ;хеьня самого життя. М.Струнніков проникає в глибини архаїчного міфа. Його козак — напідпитку, його обличчя — цс козачий космос, бо у ньому очевидне повернення до найбілг ш архаїчної ф )рми діснісійства і ритуалу, пов’язаного з вином як міфелогемою світотворення.

І.Рєпін та'М.Струнніков, відтворюю -ге характерника і український космос, п^робува/.л під значним впливом 'не тільки історіографічної концепції козацтва Дм.Явсрницького, але і його мис-тецтвозна*. Ч! гх пошуків як вченого, що створив колекцію українського народного живописного примітиву, відомого під назвою «козаки -мамаї». В них зафіксовані особливості національно-народне го світобачення українців як кулотурно-історичнош тчпу, ппгляїд на життя не через філоссфіго, не через релігію, а як такий, в якому домінувало ху-.ожнє світовідчуття. В аспекті основних проблем пропонованого цосл’зркешія ципсом очевидним є тс, що народні кар,-тинки «козаки-мамаї», які втілюють найбільш поширений в Україні тип характерника — явище міфосеміозису.

М.Костомаров один з перших окреслив.генетичний шлях характерника., ьк?зуючи„ що ці витоки необхідно ігукаиі там, де «народ проя жв себе природно». У зв’язку зі сказаним доцільно повернутись до архаїчної міфйлопї, оскільки кочак Мамай, за всіма ознаками, генетично пов’язанпй з культурним героєм архаїчного міфа, який репрезентований парою з міфз про Близнят. У ньому знайшла відображення подія всесвітньо-історичного значення—дуальна організація суспільства як первісна форма родовою життя. Козак Мамай, як уявляється, є найбільш яскравим міленням дуально-родового світобачення. В залежності від розвитку міфологічної свідомості українця, на певній стадії культурний герой зникає і з’являється трігстер. Останнім різко трансформується, та все ж зберігає

в собі якості брата Близняти як культурного героя. Так формується тип національного характеру — характерник, традиційно представлений як трікстер, тобто низова іпостась культурного героя, його слііхоза подоба. Водночас характерник має в собі якості деміурга, зокрема творця культурних цінностей народу.

Виникає ще один надзвичайно суттєвий аспект проблеми — ім’;і характерника. Чому Мамай? До того ж це не тільки власне ім’я, але й назва живописних полотен «козаки-мамаї» з відповідним сюжетом. Розгадка, як уявляється, криється в текстах-маргіналіях до картин. Текст поєднує в собі елементи описів певних ритуалів, магічних дій, залишки міфів, легенд, переказів, реальних подій, що створює багатство смислових відтінків, насиченість сміливими переходами від «високого» до «низького» в традиціях народно-смі-хопої культури. В кожному живописному варіанті Козак Мамай подасться я новому асоціативному текстуальному варіанті міфа, від чого характерництво відбиває щоразу новими гранями. В цьому процесі спмальовується і справжнє ім’я Козака Мамая, і його символічна сутність. Текст-міф відомої картини «Когак — душа правдивая'» прочитується як міф про походження Мамая і всього роду-народу, до якого він належить, точніше, символом-знаком якого зіи є. Як відома, у міфі ім’я завжди потребувало захисту, трималось в таємниці і було відомим досить обмеженому колу (жреці, поети). Серед способі з збереження таємниці справжнюю імені героїв міфа, його окузльної сутності, а отже — народної ссятиМ, найпоширенішими були анаграми. На що граматичну гру «вказує» сам Мамай у наведеному тексті. Отже, анаграма Мамая (Мамай) — Йг.ма (Jama), йпмз, яхяіі в іранській міфології постає як першоп-рс.;;г”с ліодстг-а, культурний герой, ак такий, що влаштував соціальну організацію сустльстяа, володар світу в епоху «золотого піку». Вій був смертним божеством. Спеціалісти вказують на те, що етимологічно його ім’я тлумачиться як «близню-;», першоджерела якого збачаяупіся » архаїч/шх міфах про близнят, синів соица в індоєіроксйсмсих міфах та іи. Він був смертним божеством, місце дії йот — земля. У главі аналізуються пхляхя переходу від Йгмвдо Мама*-, від героя міфа до характерника.

Естсїячпий генезис характерництва досить грунтотзно розроблений у працях тгеретяха літератури, міфолога О.Фрейдеи&рг. Досліджуючи роль ;г<іночої са::ралшосп у фо£муп?л?:;і тсакру, ® першу чергу кертгяу, предсгйашгая атласи чі-ої фікологіїдО'.сілз висновку, що остання атіхена г. ебе^г»?. міфологічної істота, впгхзашЯ з культом плодючості, що поки бути рейлігезашпі тільхїв ці кого смерті. Цим, на її дум::у, означена ідея ляльковога тзатру. Очевидно, сече я цьому і криється розгадка існування з українській ppttv нології Чужої Молодиці ■— кодиф&ши? харахтеркгіж'?, що жког.ус функції хультуртргерстка — зводнгь яздкі обрялщ тапогк, всс*-лощі.

ІЗ

При нсій відкритості української культури до сприйняття НІО-ку.гьтуршіх цінностей, утому числі й античних, необхідно назнати закономірність, яка визначається як стадіальність історико-куль-турного розвитку. О.Фрейденберг виявила її на стадії розвитку античної культури. Вії культурологічних обгрунтуваннях комічного, з посиленій увазі до характеру (безумовно, в античному його значенні) вимальовується трікстер у сучасному ного науковому розумінні, характериицькому. О.Фрейденберг не дає розгорнутого зазначення міфологічного персонажа, в генезисі якого проглядається український характерник, але сутність її теоретичних постулатів може бути основою для сучасного трактування характерника, серед яких варто підкреслити, що характерник, як і герой міфа, втілює родове начало, с номінацією родового колективу. Він типологічно співвідноситься з героем грецької міфології, точніше, з її хнюдішою/>,,оскільки в міфі «людина» означає «смертного».

Для розуміння типології національного характеру, своєрідності характерництва виникла потреба заглибитись ще на одну історичну спіраль: повернутись до першоджерел, до діонісійства, до міфа про бога, що вмирає і воскресас. Наголошуєм; на цьому в силу того, що саме е принципах і формах сприйняття діонісійства віднаходяться елементи типологічних сходжень української та російської літератур XX ст.

«Діонісійська душа» як тип національного характеру, започаткований О.Довжснком та М.Рнльським, постає в літературі 50— 70-х рр. иринаймі в двох іпостасях:

- • як родовий бог, доля якого розгортається як міф, міфологема долі народу, а потім нації;

— як зав’язь, яка у відтворених космогонічних міфах, де закінчується один цикл і розпочинається інший, є сакральним центром.

Другий ро діл дисертації «Характерних — тип національного характеру в українській прозі» — це спроба розробити типологічний ряд характерника. У першій главі «Образ родового бога (кіно-поаість «Зачарована Десна» О.Довженка, роман «Тронка О.Гояча-ра) наголошується на ролі О.Довженка у формуванні не тільки національної літератури, а й національної свідомості і самосвідомості, в центрі художньо-естетичних пошуків яких кардинальна проблема — осмислення буття сучасної родової людини як національного характеру. А відтак, Довженко постає своєрідним «золотим ланцюгом», який поєднує багатовікову національну літературу і народну національну свідомість (як свого часу Тарас Шевченко) з українською літературою всіх наступних етапів її розвитку ах< до сучасності,, . .

У кіноповісті «Земля» Довженко розглядає нерозривну єдність землі і людини як одну з форм буття сучасної родової ЛЮДНІШ, «Зачарована Десна* с наступним кроком на цьому шляху. У кіно-новісті письменник поставив проблему буття роду як національної

цілії пості, проблему, до якої в 60-ті рр. повертаються О.Гончар у «Тронці», Г.Тютюнник у «Вирі», І.Чендсй у романі «Птахи полишають гнізда». Уявляється, що розгадка письменницького замислу, проблематики, особливостей поетики значною мірою криється в нлродіш-міфололчнш підоснові кіноповісті, в якій органічно позд-нуюіься дві міфологами — чар і води. Для Довженка магія була реал ¡сю народної уяви, а отже, органічною складовою народного жител. Магічне мислення через ритуал, обряд генетично пов'язане з міфомисленням, що дао підставу говорити про міфолегему чар у Довженка. Серед її складових — чаклуни — заступники власного роду, чаклунн-чарівники, які опанували певний фах, "людішобог-маг* (за термінологією Д,Фрезера). А відтак, у назві «Зачаровано Десна» проглядається символічний підтекст: вода-шйстер веда-таорець, не символ життя, а саме життя, життя як творчість. У цьому і полягає кснцептуаліліи-Ч зміст міфологемн води. Наскільки вона суттєва в естетиччих пошуках Довженка, свідчить сцена повені п кіноповісті. У ній автор зібрав усі значення міфологемн найрізноманітнішим типів (космогонічні, духовні, душевні) і самого різного генезису (язичницькі, біблейські, євангельські). По суті, сі.-ена полені с ситуацісю загальнолюдською, загальнородооою. Це С ’'.'С])!Д!шй екзі'стенційніш зріз ЖИТТЯ, який постас у Довженка як «Лксіс мунді» (Світова Вісь), навколо якої все обертається де ~~ унікальність людсм^' ■ буття, орієнтованого на гармонію з природою, в результат» •” : формується не тільки відповідний тип поведінки, але й відг. ' а :'і тип людшш — історичної, в конкретному випадку — родоно., пкості національного характеру. В боротьбі за виживання людини з патріархальною свідомістю домінує азич-нш’ьхе начала. Серцевиною його, за Довженком, є родовий бі-г —-свссрідна модифікація національного характеру, заснована на синтезі характерника, «що вдивляється в самого себе», та бега вина — «царина, па знову молсе ожити зачарований бог» (Р.Штайнер).

Створення образу родової людини як модифікації національного характеру вилилось в серйозну тенденцію, що торкнулась навіть тих письменників, основний художній інтерес яких буя по-в’язанил із соціальними проблемам!*, сучасності Так, роман «Тронка» О.Гончара пседпуваа злободенність і відкриту соціальність з міфопсгтіічннм началом образної снстеки.

Проблема національно«? хгоактеру з тесрчості Олїсл Гскчзрг багатоаспектна, і, безукез-но, може бути предметом окремого дослідження. Ми :к торкалось лиши тего, що загалеко хх псгдиот нашого дселіджепня — родс2ої людини з пвтріархалг.из!0 егідо-міст ¡о, осмисленої кк лаціональїшй кйрактер.

Прчгаучи посилити родог;: начало, тему першед-к-гргк роду людського, Гончар у романі «Тронка» посдкус пастсралькз і соціальне. Для письменника це, папезне , була сдана »50жл??з!ст> подивитись на на»колинніій сяіт крізь донэму «золотого аіку» не як

. ІТ

безповоротно втраченого і не як утопію часу, а як такого, що зберіг пертсшій ідеал пастуха — духовного пастора, покликаного давати лад в соціокультурному бутті часу. Пасторалізм Гончара є тією умовністю, що дозволяє письменнику загострити соціальний асг> 'кт піднятих проблем, сформулювати відповідні ідеали, адекватні духовним запитам часу. Виходячи з цього письменник вдається до переосмислення мотиву пасторальної самотності, відокремленості: якщо класичний мотив виростає із антиномічної логіки «діяльності—бездіяльності», то у письменника XX ст. він пов’язаний з основною проблемою часу — відчуженістю, якій протистоїть пасторальна відокремленість, що гранично насинена активністю духу. До того ж усвідомлення таврійського степу як Світової Вісі в свою чергу сприяє активізації життєвої позиції. Тим самим О.Гончар не тільки збагачує уяву про гуманістичні аспекти людської діяльності, але и утвердх<уе нрвий життєвий ідеал людини — цілителя людського духу, відновлює традиційний образ життя — родовий. Слідом за Доаженком, який «повернув» літературі XX ст. архетип «божественного дитяти» та «мудрого старого», Гончар відродив образ «доброго пастора» (фігура пастуха, який несе на плечах вівцю). Це був одШї з найважливіших символічних образів античності і раннього християнства. З часом у ньому стали бачити зображення Христа, який живе турботами про паству. Створюючи образ, Гончар примножує його зверненням до міфа (грецького та єгипетського), тому йсго Горпшценко є сакральним центром пасторальної відокремленості, завдяки чому «паства» не тільки не розпадається, а постає як одна з модифікацій сучасного родового життя.

Для О.Гончара конкретним носієм першоджерел національно-народної свідомості є сама історія, втілена в образі тронки. Вона є пезною духовною субстанцією, що поєднує в романі народне життя, національний цук і соціум. Герої Гончара є «плоть від плоті» цієї триєдності. Нм ній і вибудовується гончарівський міф про народженню чабанки — родозої бопші XX ст.

У другій главі розділу «Образ степового лицаря» (роман О.Іль-чсш:а «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молэ-‘ диця) підкреслюється, що неоміфологізм сучасної української про™ зи пов'язаний значною мірою з творчістю О.ільченка. Його роман «Козацькому роду нема переводу...» став тією літературно-мистецькою подією часу, що засвідчила наявність українського Ренесансу. Обрана для аналізу проблема, а вона заявлена з назві роману, реалізована в семіотичній наповненості, яка зводиться до утвердження у відповідному статусі інтерсеміотичності: життя «своє» і ^чухсе*» інтерпретується як зустріч культур, як єдино можлива умова існукшня і збереження нації і національної культурі:. Поле цієї інтерсеміотичності — текст «химерного роману з народних уст». Воно створюється вишуканими, незвичними поєднаннями міфа, фольклору, літератури, живопису і театральності, символічними

образами і мотивами, підмовою від традиційного сюжету і конфлікту. Художньо осмислюється інтенсивна діяльність масової спідомості народу в XVII ст., що виявила ссбс в особливому стан' буттч суспільства — формуванні нації, національної культури. Це надзвичайний стан, що закономірно приводить до міфо творення, а через нього у всій повноті передає світовідчуття і світорозуміння епохи, тобто дає уяву про стаи України кінця 50-х pp. XX ст. У співвіднесеності з Україною бароккової епохи він <стан> є водночас і джерелом, і об’єктом міфотворчості. Аптор міфологізує не конкретну історичну подію, а загалом буття українського народу епохи, барокко з його прагненням до національної самоуспідомленості.

Міфологічний сюжет розгортається лаконічно, немов своєрідна відповідь на питання, чому все-таки не переводиться рід як нація. Відтворюючи цей процес у романі за законами міфотворення, Іль-ченко руйнує традиційну уяву про художній образ: його героєм є рід, народ, який виплекав уяву про Козака Мамая як культурного героя міфа, як характерника в його живописному втіленні. У романі ОЛльченка відтворено той субстратниіі стан життя народу,, коли його міфологічна свідомість не втрачається, а набуває нових якостей, синтезуючись з іншими типами свідомості. Як результат — народження нового типу — характерника. Створений письменником образ Мамая — не національно-народний характер в йсго традиційному значенні, а культурно-історична парадигма, з якої він формується. Ось чому Мамясві Ільченка як характернику притаманні риси культурного героя міфа, деміурга, тоікстсра, родопого бога, але в першу чергу — степового лицаря, в залежності від того, родоначальником якої соціокультурної організації він є. Крім толі, та чи інша іпостась Мамая втілюється і з героях роману. Так формується в літературі типологія націоиального-народного характеру українця, представленого в романі Ільченка образом родової людини. Повертаючись до давніх індійських та індоєвропейських міфів, до античності і слов’янського язичиицва, рсмінісценціями яких є перш за все імена і через посередництво яких відтворюються цілісні тексти світової міфології, з і н тим самим створює текст-міф, пошзує живописний та літературний міф про Мамая і Чужу Молодицю, f к характерники ці герої уособлюють собою Матдр-землю (степ), Славо, Мистецтво, з відтак, утверджують безсмертя нації. • .

У третій главі ’розділу; «Світогляд мандрівного філософа <ди-логіяЮемляка ¿Лебедина зграя» ~та«5елеш млини») підкреслюється, що тип характерника як головного repos химерного ровету генетично пов'язує дилогію В.3смляха з романом О.Ьиьчеаха, з через нього — з глибинними традиціями архаїчного та зитичнегэ міфів, з одного боку, і культурою барокко — з іншого. Якщо оЗрзз Казаха ■ Мамая у Ільченка є здзлым синтезов* культурного героя, деміурга, трікстерз, то Землях, -поєднуючи кмсргльяіога. з натуральністю і матеріальністю (не тільки за формою, а й за змістом),

реальність ь фантазією, ідеалізацію образу з дещо надмірною динамічністю, розкриває філософські аспекти характерництва. В дилогії ьонн осмислюються як народний досвід пережитого продовж віків і втілюються в образі мандрівного філософа. Без нього типологія національного характеру, що пропонується авторам даного дослідження, напевно, не буде мати свою логічного завершення, оскільки мова йде про чи не найхарактерніший тип в українській літературі.

Сутність піднятої проблеми, а саме — мандрівний філософ як тіш українського національного характеру ¡; дилогії В.Зсмляка «Л е-бедіша зграя» та «Зелені млини», криється в необхідності осмислення художньо-естетичних особливостей генезису народного філо-софстпуваїшя, крім того — визначення і художнього втілення характерних рис соціуму, що обумовив появу мудреця, духовної атмосфери його побутування. Це передусім дасть змогу осягнути глибинну сутність національного характеру, оскільки мова йде про найбільш цруродну форму його побутування — шншн житейської мудрості в повсякденній діяльності.'

Задум, структурна основа дилогії свідчать про те, що Земляк-худо;кшік успадкував українську філософію мандрування, що являло собою ще один крок до оаанувашія нових, бі; ¿ш прогресивних форі« лиття. Тому побутування, функціонування мандрівного філософа Фабіяна — головного героя дилогії — осмислене письменником як невід’ємна і найбільш специфічна ознака народного життя, як закономірність вищою порядку, як субстанція, що співвідноситься і водночас протистоїть будь-яким типам релігії. Це не що інше, як реальна закономірність формацінно-цішілізаційного розвитку людства, коди людина, звільняючись від родосої залежності, потребує нових світоглядних орієнтирів. У ЙІДПОЗІДЬ на цю потребу і з’являється категорія мудреця (за АЛук’яновим).

Усвідомлюючи той факт, що кожна цивілізація, епоха, народ, нація додавали свій неповторний штрих до загальнолюдською образу Світового Філософа, Земляк таке яскраво виражене характер-шщькє філософствування (з органічним і водночас химерним поєднанням магії, чарівництва, ритуалу, житейської мудрості, навіть якоюсь мірою «високої» філософії) «одягає» у вселюдські шатн. Тому його характєрішк-філософ постає в дилогії багатогранним і багатоликим. У ньому вбачається сохратівсьхе, вольтерівське, сковоро-динське качало, простежується декілька культурних традицій илє-бейсько-єєлянсьхих єресей, зокрема павліканської, середньовічного вільнодумства, а також житейського філософствування духоборів. Винссячи в назву першого ромаиу-дилогії міфопоетечний образ «лебединої* зграї», письменник тик самим орієнтує на зІд-п&аідне сприйняття образів і подій. Як відомо, лебідь — це і птах Агззаялона — бога світла, порядку, гармонії, і птах філософів.

Осмислюючи роль патріархальності, родового буття а сучасному житті, Земляк тяжіс до філософської структури гармонійного суспільств. Віл ішбудопуе його вертикальний історичний зріз. ГГрч цьс.іу письменник, слідом за ОХтьчеиком, відмовляється від художньо-естетичного осмислення історичних закономірностей, історичних рушійних сил суспільства, натомість прагне розкрити семіотичну сутність суспільного буття, в якому об’єднує найрізноманітніші форми родової організації, в тому числі і архетпнові форми філософствування — від історичного моменту ПОЯВИ мудреця до мандрівних філософів XVIII ст. і диваків XX ст. їх формування і побутування поз’язане з унікальною особливістю українського етносу щодо форм збереження цінностей, що зросли на грунті позитивних зрушень в народній свідомості. Ось чому в епіцентрі природного світу Земляка — мандрівний філософ. Він далекий від пасивного споглядання світу і, прагнучи відчути його повноцінність, проживає у декількох вимірах. Як Фабіян (від ГаЬег — майстер, зодчий, творець), він прокладає Шлях Життя для роду людського і тим самим розкриває філософську сутність характерника — лголи-іш-тлорця.

У третьому розділі дисертації «Типологія національного характеру в прозі Григорія та Григора Тютюнників;: предстаз/існі шйрізнамаиітіїіші модифікації аналізованого явища, створені талановитими майстрами української прозіі. У першій главі «Міфдло-гема виру п романі Г.Тютюнника «Вир» наголошується, то Григорій Тютюшшк чи не єдиний поки що в українській (як і російській) літературі художник, який наказав еволюцію родової людини XX ст. Пін ішов не за відпрацьованою, хоча і кл;*с«чною, шоло-хінською схемою — від родової людини до особистості, а своїй шляхом, вивчаючи розпиток родової людини з самій собі, майстерно иакрсслю.'очн шлях від родової людини до національного характеру. Традиційне поняття «родова людина» Тютюнник сутнісмо видозмінює, ставить акцент не на рід, а на людину, особистіші жесті якої є головним чинником родового буття. Цс, зрештою, і е результатом еволюції, яку Тютюнник визначив в українському національному характері. Він зідчув і зрозумів його, затим худс:кяьо відтворив, по-перше, як індивіда, міцно пов’язаного з родовим корінням і, по-друге, як такого, що розвішає «в собі буття» (за Лукачем), що і приводить 'зрештою до нерозривної єдності роду та індивіда. Ця єдність зберігається навіть тоді, холн людина жгае одна, поза межами традиційної родової спільності, що з силу історйнних причин була порушена і зруйнована. На кашу думку, ці риси, власне, і визначають сутність сучасної родової людини, Разом з тит однією з її характерних ознак є те, що зона існує тільки в окремих предстаг.ішках, як і національний харзктгр.. хоча риси родезої сутності, як і національної, притаманні кожному. Пролгз якцэ ¡седозз людина може вийти з роду, статз особистістю асо втратити людські

' Зі

якості, тс національний характер у всіх його складностях, протиріччях проявляється в будь-якій ЛЮДИНІ, ОСКІЛЬКИ В ОСНОВІ його лежить !і£і родова сутність, а етнічна ментальність. Виходячи з цього, зазначимо, що кожний з героїв роману «Вир» постає, певиою мірою, як іпостась і родової людини, і національного характеру. Тому як родова людина герой Тютюнника вимальовується в тра-диціах ритуально-міфологічних першоджерел, грецької та слов’янської культур. На перехресті координат і виникає власне космос Тютюнника і людина п ньому,- що постає значного мірою в 'градаціях Л.Толстою як універсальне втілення людського роду, бу-

■ денність якої тримається не на тому, що нона Слш.;че до землі і природи, а що вона підпорядкована законам всезагальпого руху матерії і духу б часі і просторі.

Г, Тіопошшк чітко відчув і.сву якість народного буття: гра-Ш№ШЙ стан між детерміністським його характером і накою раціональністю, засіюваного йк на ідеї непгредбзчепості подій, так і на її нестабільності, яка »доклала храй претензія».', на абсолютний контроль ї'.лд будь-якою сфергло реальності, будь-ягсям можливим претензій!.? на абсолютно контрольоване суспільство. Ось чому у назву роману Г.Тютюниика винесена міфологема виру, в основі якою спіралеподібний рух, що завжди був символом життя (від скіфської йоділої спіралі до процесу біфуркації І.Пригожюіа).

В семислгаиі родового начала б людині Тіотюішик повертається до иерсісіюго міфа, точніше, па зіткненні первісного, античного і -християнського міфіь вір вшшсус буття родової людніш. На першому плані Ікокентій Гамалія, що заиершує своє життя героїч-ноіо смс.шо і стає напівбогом, уособлюючії могутнє родове начало. Він разом зі своїм родом-ііародом постає як герой космологічної епохи, шо народжує нових катодних богів, створює норми соціальної поведінки, систему родинних стосунків, і не тільки по крові, але й по духу; вона, ця епоха, творить нові міфи. ,

Г.Тютюшшк як художник високого гатунку уздрів і відтворив вир життя українця XX ст. крізь призму суто національної своєрідності. ) Оксентій Гамалія — той, хто відбивається від роду внаслідок розвитку особистішого начала. Він «випадає» з роду, колективна свідомість ще не досить міцно укорінена в ньому, а тому поступово витісняється особистішою, яка б даній історичній ситуації за своєю силою не адекватна колективній. Як результат — розрив між ним і троянівським родом, а звідси — відчуття неповноцінності буття. Смерть Оксена в романі глибоко символічна. Його поле «індивідуальної міфології» (Шеллінг) постає як єдність осо-бкстісного і речового. •

Однією з основних міфологом роману Тютюнника є міфс.»огема крученого шляху, що .типологічно співвідноситься з виром, символізуючи складність і неоднозначність гшттєзнх доріг. Ьііеиа йде про Северина Джмелика та Гната Реву, ще & силу різная ссдіаль-

зз *

них обставтш постають у романі як сбрази відчужених віл роду особистостей.

«Мала.Троя», українська Трзяніпка, »говинна стятії місцем подвигу Тимка Вихора. Се-с його подвижництвг. в тому, що з; »ї прагне до родового життя, а отж ? до причетності до чиру. І ДЛЯ того тцсб ім’я стало справді рсдовим, він мусить проЯги терїгастіиі млях, бо ж «прі'тодг речей утворює імена відповідно власній сутності» (Златоуст) . Отже, для Тимк? шлях до родового імені є процесом осмислення власнс: сутності чг. родової людини. З одного боку, «родове ім’я» Тнмка немов "имволізує біблійний вихор, із якого говори гь Бсг, а з другого — тз’язуе його з виром, у якому відбувається кого друге істинне народження. Якщо се”0 дає йому ім’я за приналежністю до сім’ї, то сам ^имко обирає його за причетністю до виру, а отже, до троянівськог^ і загальнолюдського роду. Усвідомлення цього допомагає йому вгстояти, пігнятнся до рівня народного бога, в якому так відчутне діокісійске начало, «цільна мудрість» (Р.Штейкер). Таким чином, типологічна сл> чьчість Патріархального роду (за Григорієм Тютюшшкої:) виникає як історичний виток виру життя.

У їлаві <сМіфологема зав'язі в прозі Григора Тютюнника» підкреслюється, що, продовжуючи традицію старшого брата щодо концепції національного харак^с^у, втіленого в образі родової людшш в її найрізноманітніших модифікаціях, і відштовхуючись від не7,1 р. Тютюнник зробив наступний кроіі: створив міфологему зав’язі як першоджерела сучасної родової людини. Розвиваючи ці тенденції, він допов.-'гсе їх новими аспектами — дослідженням потенційних .можливостей екзистенційності.

Зав’язь Тютюнника постав в найрізноманітніших модифікаціях, з багатьма смисловими відтінками. Вони вимальовуються як певний її (зав’язі; синонімічний ряд («х чековий пагін», «деревій») або номінативний (Климко, Катря, Ьорко), чи означенні! як характерологічні ліпи (дивак, дикий). Зав’язь — не тільки назва оповідання, а пізніше — першої збірки письменника, але й смисловий центр його естетичної програми. Створюючії її образ, Тютюнник здається до своєрідної трансформації класичного зв’язку між' архетипами божественного дитяти і мудрого _тарого. Означені міфологічні мотиви поступово набувають структуротворчих функцій. Вонг сприяют*. філософськлму осмпслегапо І адекватному відобра-ж~ншо «стану світу», який можна означити як постгеронший. У результаті відбуваються синтез міфічного і історичного часів, оо всі події у Тютюнника, пов’язані з : ііфологемою зав’язі, співвідносяться з повоєнним часом, з осмисленням ролі підлітка — як гра-:їичноп> сталу між культурним героєм і деміургом. Невід'ємною часткою буття зав’язі с своєрідний обряд ініціації — відмирання і відродження дуті з виходом нз якісно ііоврй виток духовності.

У «Згія’язі» — проге лютому т?орі Гр.Тю.шшпіка, початок життя, пода льша біографії підлітха міревідкосятьсе з косішим пача-

лом (тобто героїчний міф ототожнюються а космогонічним). Таким чином, «Зав’язь» можна визначити як оповідання-передчуття майбутньої долі всього повоєнного покоління, образ якого багатогранно і досить яскраво відтворений лише у Тютюнника. В оповідаїші-пе-редчутті поруч з образом квітучого саду як всеперемагаючої сили життя з’являються символічні образи мари, грязюки, заграви, снігу, холоду — вісники майбутніх випробувань. Проте підліток сміливо і рішуче йде назустріч любові, мудрісті і праше гармонійної сдністі з природою. І в цих поривах він з часом постає не тільки як першопредок, а і як тотемний предок зооантропоі.юрфної приро-, дн — зав’язь, що немов народжується з Древа Життя.

Тютюнник створює багатогранний образ «зав’язі» народу, нації, національно-народного характеру. Б оповіданні «Смерть кавалера» Тютюнник вдало відтворив момент протастоякнн родової «зав’язі» руйнівній силі. Міфологема «зав’язі» вимальовується через притаманний міфу про Дитя мотив занедбаності, покииутості, який поєднується з іншим не менш вахсливим — мотивом переслідування, гоніння, «побиття немовлят». Кульмінація оповідання закладена б протистоянні двох міфологом: кавалера і зав’язі. У мить, коли настала духоана смерть кавалера, в минулому героя, бога війни, почалось нове життя зав’язі (ось вона, закономірність бога, що вмирає і оживає!). Це народження нового, до того ж з ознаками культурного героя, майбутнього родового бога.

У модифікації тютюшшковеї «зав’язі» найбільш характерним є тип, ккіій поєднує риси родової людини і яскраве особистіше начало. Зразком такого поєднання є героїня маленького шедевра Григо-ра Тютюнника «Оддавали Катрю». Цей образ доповнює «смисло-ЖИТТСБІСТЬ» створеного ним типологічного ряду. В оповіданні наскрізне сідчуття того, що письменник болісно переживав процес розпаду патріархального життя, який поступово набував суттєвого розмаху. Осмислюючи цей складний процес в художньо довершених формах, Тютюнник сміливо наголошував на згасанні надзвичайно продуктивних форм життя. У пошуках адекватних форм художнього відтворення цих процесів письменник звертається як до міфа, так і до ритуалу, обряду, бо саме в них зосереджений життєвий духовний досвід. Таким, скажімо, є весілля Катрі, як болісний захисний порив її душі, як прагнення утримати в собі духовну домінанту минулого життя — відчуття роду, і перейти з ним у майбутнє. Так народжується Катря як маргінал, що утримує в собі особистісне і патріархальне начало, народжується як богиня роду, без якої «народ не повний».

Цілком вірогідно, що новий літературний тип «дивака» створений Тютюнником на основі головного об’єкта індоєвропейської міфологічної системи (Іеіио («денне осяяне небо:•), що тлумачкл сь як верховне божество. Його високохудожнім БТІЯеїШЯМ є обгз" «зав'язі», оссбливо в модифікації, створеній письменником з опо:Л-

данні «Дикий». Цей твірній присвятив Василю Шукшину. В результаті маємо синтез нових літературних типів — «дивака» і «чудика», які G модифікаціями сучасного національного характеру. Герой онс. відання Санька Бреус втілює риси зав’язі суто родової людини а «чі.отому», так би мовити, вигляді, адже «дикий» (за В.Далем) — «в природном виде состоящий, не обработанный человеком». Здається, що «дикуватість» героя Тютюнника відбиває всіма гранями цього поняття. Такими для письменника в першу чергу, здаються, скажімо, мандри по селу від хати до хати в пошуках «духа жилаго», який би відгукнувся на приховані, але такі очевидні пориви його неспокійної, бентежної натури.

Санька Бреус — це родова людина в пору її розквіту, з міцним патріархальним началом, тобто з нестримним бажанням бути причетним до великого роду людського. Проте ці його можливості, прагнення залишаються нереалізованими, вони не стали набутком суспільства. В цьому драматизм його долі. Гармонію людського буття, порушену буденними дріб’язковими турботами, бездуховністю існування, герой Тютюнника намагається врівноважити утопічною надією на тс, що десь там, у світах, вирує справжнє життя. Утопічна думка Тютюнника (а отже, і його героя) зростає на ідеалах народної соціальної утопії про «locus amoenus» — «священний гай», «чудове місце». Цс але ніяк не рятівна можливість відійти зід жорстоких реалій. Шпидше, навпаки, здатністк творити утопію, вбачати а ній наснагу для духовного відродження — передусім показник >хиггс-спроможності суспільства, найвищий зияв його можливосте».

Отже, у відповідності з процесом міфотворення архетип божественного дитяти в прозі Грягора Тютюнника кгбувас рис ■'■¿о-.щ-«зав’язі». Це своєрідний тип національного характеру, з якзму органічно поєднується особистіше і патріархальне начала. Створений письменником образ постає в найрізноманітніших модифікаціях і є втіленням рис культурного героя, деміурга, родозого бога, прпмно-.-хеиих уже сформованими особистішими якостями.

IV розділ дисертації має назву «Національні начала «катастрофічного прогресу». Типи свідомості». У першій главі «Національний катастрофізм як художньо-естетична проблема» національний катастрофізм розглядається як проолема художньо-гсте-тична та філософсько-онтологічна за умови розуміння онтології як' вчення про Буття в цілому. Виходячи саме з таких методологічних позицій, зазначимо, що національний катастрофізм постає не ж оці точний термін з негативною констатацією, а як поняття, що фіксує закономірне явище історії людського суспільства, означеного М.Бердясвкм як «катастрофічний період свого розвитку», а якому живе Европа від початку століття. .

Набуваючи філософського значення,« проблема національного катастрофізму, по-перше, має отримати онтологічний cianfyc як буггсвість національної ментальності, що усзідемл;ссться автором

дослідження як органічна властивість кулм}рцо-історічного розвитку буття і свідомості, втілена в чуттєвому, емоційному досвіді, по-д'>уге, мусить заключать в соб: гносеологічний аспект, тобто процес пізнання і самопізнання ^ національній свідомості с^бе та інших націй; по-третє, обов’язково мусить бути носієм естетичнош аспекту, якщо розуміти естетику як філософію мистецтва.

Про «божество на ім’я «катастрофа» — органічну властивість людського буття — свідчить ьсесвітня істор :, яка відображає «історичні катастрофи і злами» лк виявленіш «особистої гостроти свідомості» в пам’ятках матеріальної культури з писемності. У генезі 'катастрофізм Ьере початок ві міфа про загибелі- світу і його відродження, від есхатологічних архетипт, у тому числі і від міфів про всесвітній по хап.

Наукові концепції катастрофізму народжуються в період бурхливого формування націй, національної свідомості і самосвідомості, національного самовизначення. Творець теорії катастроф, палеонтолог Ж.Кюв’єі повергаючись до біблійного міфа про всесвітній потоп, і догоював думку про революційне перетворення світу як результат біологічних катастроф. 'гсрмін «катасті офізм», очевидно, народжується саме в цей період, поступово проникаючи не тільки і: природничі, але гуманітарні, історичні науки (Сен-Сімс. . Так, у французькій історіографії середини XIX ст. впннкає теорія «катастрофічних епох», якою визначався історичний чроцес. Історіографічна ідея стала. поштовхом длр- .творення В.Гігго ремлну «Собор Паризької бо-у'матзрі», -з якому XV ст. осмислюється як перехідне, катастрофічне століття, що водночас формує епоху Відродження. •

Міфологічний, а'погім біологічний, історичний катастрофізм набуває нового змісту, який на початку XX ст. Ф.Ера визначкз я : «катастрофічний прогрес», коли, на його ду^ху, поштовхом для поступального розвитку людства була енергія ноуменального світу. Катастрофізм як процес полонив усі сфери людського буття, зумовив необхідність повернення до першоджерел, до первісної родової свідомості люднім, але ¿а таких умов цим родом, часткою якого усвідомлює себе людина, маг з сталі не речова спільність, але рід .людський.

У ситуації, що склалася, досить чітко > ^втомлюється катастрофізм розвитку нації, а яідтак, і людини як представника даны наїлї. Катсгтрофіз» національного бугї я й націоналі ної свідомо-сг —■ не не тільки есхатолиічні передчуття, викликані відходом у небуття аграрної та урбаністичної к./льтур, але й усвідомлення того, що з моменту загибелі народжується но^ий сві»- і поза суспільність (поріьн. всесвітні** потоп і і ¿торі я людства п<сля нього). Сучасна наука стверджує, &о людська істооіі) руу;-ет.*хя тільки у гакчй спосіб (напр., концепція М.Іхетооза).

Аптор дисертаційного дослідження вважас, що національний катастрофізм як стан сучасної свідомості осмислений російською літературо:« в таких її типах, як утопічний, есхатологічний, бунтівний. У главі «Відображення утопічної свідомості в тетралогії Ф,Абрамова «Брати і сестри» підкреслюється, що своїми романами письменник відкривай сенс катастрофічності селянського буття» зумовленої його зникненням як цивілізації, і водночас катастрофічності як початку традиційного руху до розвитку {за М.Петровим). Цілком імовірно, що в кінці 50-х рр. Ф.Абрлмов інтуїтивно відчуй ситуацію, яка спонукала світову науку до перегляду методології і теорії селянства, «незручного класу», який займав маргінальне місце в історії.

Уявляється, що до найбільш актуальних завдань у процесі осмислення тетралогії Ф.Абрамова слід віднести об’єктивне прочитання авторської позиції як позиції національного митця, що поступово перевтілюється в художній образ у традиціях соціально-у.а-пічного селянського світогляду. Досконалість утопії у творчості Ф.Абрамоса подана не у форм» літературного жанру, а як образ мислення, світобачення, обумовлений традиціями селянської утопії, яка продовжувало існувати а реальній дійсності понссішого пасу, і позицією митця, котрий підчуз (але ще не усвідомив) прірву між езітом реальності і уяви. Проте абрамовська утопій аедс в світ нездійсненної мрії, а порушує, руйнує встановлений порядок речей.

Відправною точкою в освоєнні світобудови для Ф.Абрамока була війна, ою загострила з народі почуття державності до різи;: одного із складників національне? свідомості. Останнє, в свою чергу, органічно поз’язаие з осмисленням Пекаїшшо як певної моделі людської всеєдності, сенс ЯКОГО в тому, що, живучи ІДССІО гйІЧІшГй военного братства («Брати і сестри») і селянського природного кругообігу («Дві зими і три літа»), Ф. Абрамов, по суті, повергається да утопічних ідей общинного буття, до однієї з найбільш розповсюджених форм — побратнмства-поссстримства. Селянський езіт громади постає як соціально-космічимй уиіверсум з досить складною полівалентною структурою. Проте міфологічне псбратимстшу-посгсг“ римство і реальне воєнне братство не витримують тривалого зігаро-' буваніш часом: відбувається розпад патріархальної народної сзі-. дс;-'ссті. Народна селянська утопія, відроджена зійнсго, вступає з протиріччя з реальним хедом історії. Отже, дам що пезаезідемкм у пнськсннпкл виїшкз з мотив дорії'-ясрсхресть, мопо для кокнего з геро'ш, для ІТсхашпке, для сгяакського світу, для аграрної цк-зілізації.

Спрсоа Ф.Абрамаза ошіїоигпї г&дангекогіі кзрзхтгр ж нецЗо«-нзльиаиі далеко ксодгсжгзч'іии Стсщыгм Мкяайла Пршгіиз, помилкове відчуття дагшоти буття зіа соцііуїшогз лїдерстсз уповільнює п ньому процес переходу від родової люлиня до ссгбпстосгі,

І?

обтяжений до того ж історично обумовленим розпадом общини. Так починається катастрофічно незворотний процес розпаду, деградації родової людини Михайла Прясяіка. Уособленням цього процесу в останньому романі с вже не тільки Михайло, а й Ліза Прясліна. Вона несе в собі і відлуння переказів «Ходіння богсродиці по муках», у ній є риси героїв Ф.Достоееського. Ліза втілюс все найкраще з пекашинського роду; вона ким породжена і разом з ним приречена на загибель.

У розділі «Есхатологічна свідомість: повість В.Распутіна «Прощання з Матерою» підкреслюється, що генетично і в традиційному розумінні людська свідомість чітко розрізняє міф і утопію як явища різностадіальні, що створювались на різних рівнях свідомості: міф — т рівні колективного позасвідомого, утопію — на рівні ии-сокорозшіненої свідомості; міф — як практичне духовне освоєння світу з його «інтелектуальною своєрідністю* автономної символічної форми культури, що у досить незгшчай’шй спосіб моделює світ і утопію — модель невідомої країни, яка втілює ідеал людства тієї чи іншої епохи. . .

Повість, як твір філософської нроаи, моделює міф і утопію одночасно. Міф і народно-міфологічний пласт Рашутін пов’язує з островом, тобто з природніш міфом, його моделлю, через яку БІД-творена утопічна картина світу: Матера, оточена як твердь, дорівнює космосу, оточена водою — зіставляється з хаосом при безперечній для міфа амбівалентності тверді і води, що, як правило, відсутнє в утопії. Основні міфелогемп в цій картині світу — Мати cups земля, материк, земна твердь.

. Острів і постає як Матера — материн — материк — матера зег.’лк, тобто мова йде про грунтовність, надійність, вічнііть, про те, що непідвладно катаклізмам і катастрофам.! все х; це оповідь про руйнацію, катастрофу материка, про загибель селянської цивілізації внаслідок історичної плинності ходу історії, його неминучої закономірності. Хоча, за М.Еліаде, будь-який рух є рухом до загибелі, історія неминуче веде до катастрофи, за якою неодмінно настане оновлене буття.

Друга міфологема — вода, хаос, природна стихія з ЇЇ андро-геншстю і амбівалентністю — дорівнює породжуючому лону, що породжує і могилу, в якій мусить зникнути Матера. Вода в «Прощаний з Матерою» — це океанські водн хаосу, що відділяють світ живих від світу мертвих, Матеру від берега, антиутопію як селище і утопію ак Матеру. Еода и повісті постає і як дощ, що з’єднує небо і землю, очищаючи тим самим Матеру від скверни і варварства.

Tpers природна стихія в повісті — вогонь, представлений автором у вигляді сонця, що дає життя, світла, яке зникає разом з Матерою і заходом сонця. Вогонь, крім того, пост;'с і як по .ежа, стнхіи, нищівна для людини. «Санітарна бригада», що готує остр!» до затоплення — ворожа сила цього світу. Водночас стихія вогню

такс;к амбівалентна. Спалена Матера йде не в смерть, не з хаос, а на небо. За таких обставин вогонь постає як сила, ще очищає і підносить до неба, як це було у архаїчному похоронному ритуалі. І хоча материнці і говорять, і думають про загибель, але цс на рінні позасвідомого, в ритуалі >:< готують Матеру до переходу в іншу блаженну країну. '

Усі міфологеми в нарративі З.Распутіна органічно зав’язані на «царском листлене», що є охоронцем острова. Сам ти кріпить Матеру — материк до дна Ангари, укорінює остріп-утопію в світобудові.

Людською іпостассю, яка пов’язує світ і утопію, є столітня Да-рія, яка сприймається як абсолютна єдність людини і небес, як втілення світової цілісності. Вона — мир-ебщина, втілення самої Матери як Матері-землі. Вона здійснює обряд поховання над землею, над хатою, самим островом. У пошуках ялиці для обряду Даній переступає межу, що відділяє її від світу предків. У цих пошуках її супроводжує Хазяїн острова, а Віщий птах указує шлях. Таким чином, світ міфа і реальний світ змикаються. Саме це змикання і створює утопію, з якій був материксьхий рід — плем’я з єдиним першопредком.

Фінал оповіді дсоплановий. Распутін показав загибель утопії, втіленої в Матері, і торжество'антиутошї, представленої селищем. Та попри зсе фінал повертає до міфа, утверджуючи в!<сн& жктгя Матери. Туман ховає її, як води Сзітлояру перехозуготь грзд Хітах, забезпечуючи йому вічне життя. Так вшшсає зв’язок фЬ.-оссфскизї оповіді Распутіна з народною утопією.

У розділі «Бунтівна свідомість: ггінопсзість «Калина чергсиа» В.Шукшина» зазначається, ода подвижницький шлях письмекххха до пробудження в народі національної свідомості визначаться и~ інакше, як «катастрофічне спілкування» з народом. Воно гваЗско вираження у формі «запитань до самого себе» а до народу» узагальнених до трагічного пафосу у широковідомому: «Що з наш відбувається?» Водночас це засвідчує і катастрофізм світовідчуття самого Шукшина, назначеного ним ж «збентеженість дуіпн» з безпосередніми пошуками того, як йсго позбутися, узагальненими ду- ■ дожішком у філософемі «зсе вічно живе м вічно пемнрзє». Її зетскя вбачаються з глибинній народно-міфологічній традиції, особлкго притаманній :<іпопсзк?гі -«Калина чер зона».

Національний яарзхтер у «Калині черговій» представлений чоловічим началом. У-такий спосіб автор створює опозицію герся і назгш кіноповісті, яка змушує повернутися до первісного міфа, до однієї з його міфологом. Так, для слов'янське! міфології характерно, що каляна лсв’ягзна,? духовним життям: халансгяй цзіт, зібраний і пріїхл-адений свіжим «к страстному сердцу, утешает его томление» (М.Ксстомароз). Вена -ж є і однією -з іиоформ неопалимої купини.

. Якщо розглядати характер Єгора Прокудіна на складових його рівнях, то на різні філософському — це бунт; на рівні соціальному — каліка перехожий, який не розгадав свого покликання, на етичному -різні — грабіжник, що витратив життя на пусті мандри; на естетичному рівні — культурний герой міфа, що прагне вибудувати космос у відповідності зі своєю уявою про світ. Художня цілісність Єгора Прокудіна виростає із досить складного синтезу, що вбирас всі названі рівні та іпостасі.

Для героя «Калшш червоної» його власне життя є розп'яттям, про що свідчить його ім’я і прізвище.По суті своїй це бінарна опо-, зиція. Єгор Прокудін, первинно заявлений як воїн, як Георгій По-бідоносець, як мученик в особливій специфічній іпостасі, ОСКІЛЬКИ став ним з власної волі. Трансформація міфа Шукшишш спрямоаа-' аа на ссзосння і утвердження найбільш стійких культурно-історичних парадигм. Парадоксально, але герой Щукшпна, маючи декілька імен, в тон же час не маі імені. І ця власна невизначеність щодз імен» оголила йогодушезну невлаштованість, суперечливість, незахищеність. Тему ьін докладає .чимало зусиль дла віднайдення себе-імені, а разом з тим і свята для душі. Так зливаються воєдино міфологічний Георгій Псбідоаосець — воїя-мучевнк, з яким пов’язані іішнші скогарш:цькі і землеробські культурі! І ЯКИЙ для селянина був «скотним богом*., і Єгорій Хоробрим, богатир, що після 30-ріпкош ув’язнення ніс по землі ідеї християпсгЕа, так вимальовується II КІНОПОВІСТІ прсблеліа «каліки nepeXOXÜiW.

Отже Георгій, Єгорій, воїи-нученик, богатир. Віднайдене, ім’а пгребуїізс і! опозиції до прізпиїда — Прокудін, «проказа», сатана, пергряд'-.еїзнй. Саме таким і постає герой Шукшіша — сатана, іцо торті-добро. Це емоційно-логічне обгрунтувала« сутності Сагани набуває розвитку в нарративі Шукшіша, обумовленого ціннісною і пе£ьдіщ:озс;с яеструктизкістю сучасної людини, її морально-психологічною залежносте) від соціуму. Останній поргас у Шукшина у фольклорному образі Горя, щз май здатність пропихати в людську лушу і руйкур-ати її. Горе е нош соціальній наповненості стало ирзг-шншр того, що герой «Калини червоної» випадає із звичайного кола життя, втрачас ім’я. Як казкові герої, так і Єгор утримує в собі горе, щеб не бродило по світу. Вміння піднятися над будеш;істю витісняє злодійське, осяває його ореолом якщо і не лицарства, то явне «благородного розбійника».

Трансформуючи християнський міф І фольклорну традицію, Шукишн створює Е кіноповісті нову міфологічну цілісність. Це «¡¿іф-поБІстувашш» (С.Аверінцев) про людкну, яка прагне волі як свята для душі, як оновлення СВОГО ЖИТТІ]. Отже, Єгор Прокудін — Homo íestivus (істота святкоза). Вкупі a Homo fantasia (людиною, що тьорнть міф) вій достає історичною людяною, бо саме ці якості звільняю гь його від буденності, нормативності. Проте свято — це не тільки огіоглсш'2, але і «пічне позернений». Для Єгора воно згубне,

зо '

але об н рас його Прокудін свідомо. Смерть Єгора і відродкешш, але вже в божественній іпостасі, пов’язані з міфологемою синівської гкері аішості і оплакування.

Отже, кіноповість «Калина червона» є оповіддю про лшття, любоз і смерть сучасної лидини, яка в пошуках свята для душі відчула себе і богам, і родовим богом, і богом, що помирає і ОЖИЗЗЄ, і «.калікою перехожим», несучи у світ для людей Правду, Істину, Справедливість.

У «Висновках» наводяться результати проведеного дослідження, наголошується, іцо вагомість української та російської літератур 50—70-х рр. XX ст. здебільшого визначається створеними типами національного характеру в їх індивідуально-художньому віддзеркаленні. Розвиваючись за своїми законами, відмінними і деякою мірою типологічними, українська та російська проза відтвори«»:

— родову людину як тип національного характеру, який є син-

тезом родової людини і особистості, і як діалектичне поєднання патріархальної свідомості і сучасної (буденної і наукової). У творчості Ф.Абрамова, О.Гончара, О.Довжекка, В.Распутіна, ГТрик>?ія та Григора Тютюнників вона {родова людина) постає в типології національного характеру, що утримує патріархальну сутність; ''

— характерника як унікальний тгщ українського національною характеру, що постає як явище міфосеміознсу, зокрема, з тзорчссті

О.Ільчекка (Казак Мамай, Чука Молодиця) і В«3емяяка (шездеіє-ний філософ Фабіяи), поєднуючи якості деміурга, творця культурних цінностей народу (слова, філософствування, ^нотування, иїзеі-дріз-лозів, театральності, сміху і ъд > н трікстсяй, тобто иіасвої іпостасі культурного героя;

— «діонісійську душу* як тип національного характеру, прзд-

ставлений в іпостасі розтерзаного Діоніса з його подвійною ярцр»* дею як героя і як бога (О.Довженко, Григорій Тютюнник, В.Шук-шян); . . •

•' — тиші національної свідомості — утопічну (Ф.Абрамоз), есхатологічну (В.Распутін), бунтівну (В.ШухЕши) — да якісно козі нитки у розвитку російського національного ідо деякої міри вке й українського (Грмгір Тдепоняик). ' •

Запропонована типологія українського та російського національного характеру будувалась за принципом пседнзкня індукції та дгдукції. індукція передбачала коюсретнЫсторичгшй аналіз певного кола творів художньої проза 50-70-к рр. XX ст., сбргиих-за ознаками, які сприяли найглкбпгему 8яз<т» родової людини і модифікацій свідомості як'езоєр-ідйого ¡терору типів національного характеру. Дедукція ж вимагала ррзхозуватн і залучати до цього матеріалу узагальнюючі принципи •— від порівляльної міфології до міфосеміотики. '

Зі

По т.. дисертації опубліковані такі роботи*.

1. Національний характер в українській прозі 50—70-х розсів двадцятого століття: Монографія. — Дніпропетровськ, 1994.

2. Национальное б современной русской прозе: Учеб. пособие. — Днепропетровск, 1993.

3. Шолохов и современный украинский роман (к проблеме воссоздания национального мира) // Творчество М.Л.Шолохова и советская литература. — Ростов .н/Д, 1990.

. А, Шукшин и Тютюнник (к проблеме национального характера) //Творчество Шукшина. Проблемы, поэтика стиль. — Барнаул, 1991. -

5. Тема Руїни в тзорчості Лесі Українки, Міфологеми дра маточної поеми «Бзаряия» //Віспвк АН України. — 1993. — №4 (у співавторстві).

6. Про одну міфологему з «Боярині* Лесі Українки // Дивосло-во. 1994. —№2 (у гаівазторсгві).

7. Міф и дом в тетралогии Ф.Лбрамоиа «Братья и сестры»// Пространство н время и литературе и искусстве. Конец XIX века — XX сек: Метод, материалы по теории литературы.. — Даугавпілс,

1987. '

8. їСонцсицік національного життя і фор;..л її втілення в ро-. мйпіспіці О.Гончара //Літературний процес і тяорча індзінідуаль-ність гисмсшшка: Тези доя. обласної консЬ. — Дніпропетровськ,

1988. '

9. Нац.5-*окальны11 характер как нравственный идеал (на мате-

риале романа В.Шукииша «Я пришел дать вам гоню»// Общечело-Ьечсское.п вечное в литературе XX иска: Тез. до<л. несссюз. науч. кокф. - - Грозный, і 989. '

10. Традиційне і ноьаторськс в національному характері сучасної прози /і Волконські читання: Тези доп. — Чернівці, 1990.

11. Національний характер сучасної літератури і фольклор // Фольклор у духовному житті українського народу: Регіональні наукові чцтанші. — Львів, 1991 (у співавторстві).

12. Традиції барокко у романі ОЛлы&нка «Казацькому роду нема переводу або ж Мамай і Чужа Молодиця»// Культура Придніпровського регіону в контексті загальноукраїнської культури. Регіональна наукова конференція. — Дніпропетровськ, 1991.

13. Загальнокультурна традицій і проблема національного характеру //370 років Хотинської війни: Тези доп. міжнарод. наук, кокф. — Чернівці, 1991 (у співавторстві).

14. Современная проза а свете позтики обрядности // Русский фольклор. Проблемы Ш/ЧекмЕ я преподавания: Материалы мехере-гион. науч.'-практ. конф. — Тамбов, 1991.

15. Григір Тютюнник як національний художник (світоглядний аспект) //Григір Тютюнник: Тези доп. республ. наук.-прзкт. хоиф. — Л-уганськ, 1991.

1 б. Національний характер як проблема в сучасних східносло-п’яксьхих літературах // 10-та Всеукраїнська славістична конференція ї-Духознс відродження слов’ян у контекст* європейської та світової культури»: Тези доп. — Чернівці, 1992. '

17. Философский аспект проблемы национального катзетро- ' фіезма //Классическое наследие: методология исследования: Тез. дохл. межреспуб. науч. конф. — Минск, 1992.

18. Национальный катастрофизм как проблема в тпорчесхом .наследии В.Шукшииа // В.М.Шукпшн. Жизнь и тзорчестэо. Тр. краевого музея истории литературы, искусства и культуры Алтая.

— Барнаул, 1992.

19. Народно-сміхоза культура 1 національний катастрофізм //Комическое в мировом литературном процессе XX веха <худогхо-стосгшая практика и проблемы иаучкеш осмысления)’. Тез. дохл, и сообщ. межгос. науч. конф. — Харьхоз, 1992.

20. Ссціокультурна модель хззацтза з «Описі Україшг* Пйсма

Левйссера де Бопланя //Мопа, культура, література та філософія Франції. Досвід 0!т:цої шхоли Укрзїгш та інших країн СНД. Леркга міжнлр. конф.— Дніпропетровськ, 1594 (у отізавторстаі). ’

21.. «Человек праздничный» а зсїстшсе Василия Шуккгкна // В.М.Шукшин. Жизнь и творчество. Материалы 3-й Всесоюз. иауч,-прахт. конф. — Барнаул, 1994»

Нарксская ВалентинаДашшэана

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.0 \ .05. — сравнительное литературоведение, Киевский национальный университет нм. Тараса Шевченко, Киев, 1995.

Защищается рукопись, в которой исследуется национальный характер украинской прозы 50—70-х гг. XX в. (проза А.Довженко, О.Гончара. В.Земляка, А.Ильчснко, Григория и Григора Ткупошш-кок) к типологическом сопоставлении с национальным характером русской прозы <Ф.Абрамова, В.Рзспутина, В.Шуклшша).

В диссертации осмыслены генезис, ргстштие, трансформации худойсественко-зстеотческсго содержания национального характера Ь':»к определенной. ст$'{дин культурцо-иегорлческого развития человека На основе ь.-гтоделигии гуыанитарш*’: знании XX в., разраба гагга методика лт ературоседческого анализа национального характера данного периода. Исслэдуюгсй гссссэлогмческне корни национального характера, то ест г» ьтфолотчеекпа, философские, эстетические источники, которку обусловливают его теоретическую концепцию как художествек^кз-гстетлческую категорию позшпшя Д«; Г1СТЕ ительиостп.

Нгцноааигькые характеры украинской >« русской прозы анзли-аируртег как »(шеиия разностадиальных литератур.

Расогагрикзз родовое начало как ключевое понятие эстетического естесыа национальаош характера, укр;.;шсхая проза питается осмыслить сбваг .родового человека, характериика как типы национальную характера. В русской же прозе амасязируотся типы национального сознания: утопического, эсхатологического, бунтующего как качественно новые витки в развидни национального характера. В работе определяются уроонн соотношения украинского и русского национальных характеров.

и

Narivskaja V.D.

National character as an artistic-aesthetic phenomenon of the Ukrainian prose of the 5G-70t!i years of the twentieth century.

The dissertation is for obtaining'PhD scientific degree, spedaiiratton —10.10.05. — comparative Siterary criticism :

Kiev National University, Kiev, 1995. '

The dissertation manuscript is presented for the defence. Here the national character of the Ukrainian prose of the 50—70th years of the XXth c. is investigated (the prosaic works by A.Dovzenko, O.Gcnicfrsr, V.Zemlyak, A.Ilichenko, Grygoriy and Grygor Tjutjunnik) m*typo-logical comparison with the national character of Russian prose (F, Abramov, V.Rasputin, V.Shukshin).

The dissertation gives the comprehension of the genesi?, development and transformation of the national character as a certain stage of the cultural-historical development of a man on the basis of methodology of the XX c. humanitarian knowledge; the principles of the literary critical analysis of the given period national character being elaborated. The stress is made on the gnoseological roots of the national character, that means — mythological, philosophical and aestfaeticaf. sources which coused its theoretical conception as anartistic-aesthetical category of the reality cognition. , ,

The idea of the generic basis as the key notion of the aesthetic essence of the Ukrainian-prose national character leads to the comprehension of the image of the generic iaan and character as a type of the national charcter. . , •

Ukrainian and Russian prose national characters are analysed as phenomena of the literatures being in different phnsic development.

КЛЮЧОВІ СЛОВА; '

українська проза, російська проза, різностадіалшість, ■шпологіар соцдаультуріга методологія, порІЕнзльно-ттолотшїїї аналіз, иа-родко-міфслогічшга пласт, ваціойальтй характер, родова людина, патріархальна свідомість, характерник, народний характер, національний катастрофізм, утопічний, есхатологічний, бунтівній тиші свідомості, ментальність.