автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.04
диссертация на тему: Отчуждение как форма развития культуры.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Отчуждение как форма развития культуры."

К^Цгський уншерситет 'шеш Тараса Шевченка

На правах рукопису

} I НОЙ

Александрова Олександра Васшнвна

ВЩЧУЖЕННЯ ЯК ФОРМА РОЗ ВИТКУ КУЛЬТУР И

Спешальшсть 09.00.04 - фшософська антрополопя та фШОСОф1я культур»

АВТОРЕФЕРАТ дисертацн на здобутгя наукопого ступени доктора фшософських наук

Кит - 1996

дисертацдею е рунопнс.

Робота вннонана на кафедр^ теорн та ютори фыософи Ки-1вського'университету >мвш Тараса Шэвченка.

Науковил консультант -I Тарасвнко Микола Фвпос1йович,

1донтор ф1/1ософсоннх наун, профэсор

ОфЩИ'п-п опонентн: Бондарчук 1нна НнатолНвна,

донтор ф.ыософськпх наун, профвсор

ПОЛ1ЛУК Шна павЛ1Бна,

доктор <р1лософських наун,

старший науковип сгивроб1тник

Низина Володимир В1кторович,

доктор >И/1ософсьних наун, профвсор

, Пров1дна орган1эац1я: Укра1нськии державнин педагогччнин

университет 1мен1 И.п.Драгоманова

Заяист в1дбудеться 2 1 жовтня 19Э6 року о 14-00 годит на эастанн! спета/изовано! вчано! ради Я.01.01.ОБ в Кихвському ун1версит9т1 ¿мен! Тараса шавченка (к.Кн1в, вул.Володимирська, 60, ауд.ЗЗО),

3 дисертатею моана оэнайомитися у наукович 616/110теШ Кн-1вського ун1Ворситет.у ш.Тараса шевченка (м.кшв, вул.володимир-сьна, 50, Н1М. Ю),

Автореферат розХсланиа 18 варесня 1996 року.

ЗЯГЯЛЬНЯ ХАРАКТЕРИСТИКИ РОБОТИ.

ЯКТУЯ/1ЬН1СТЪ ДОСТИЖЕНИЯ. в фыософи тема культури завяди ула ояшсю э найбхльш розробляемих. Та, не эважаючи на це, вона берегла в очах теоретиков незмшнии ( непреходящий) Штерес, ос-1льнн надавала кожному шанс в^днриття, граней або ракурса покк в не вквчених! • Проте ракурс культурфалософського досл!дження В1дчуження ян форма розвитку культури", обумоЕленпй не ' Т1льнн опиою саморуху ?'»лосо$ських понять, аде тлим комплексом те-ретичннх та 1СТорнчних передумов, то задають дослШников! певиц спос1б бачення проблем I в^дчуття "матер1алу". СНдомо, що на ротяз! остантх стол^'ть ментал1тет европемсьно! людини $орму-ався на 1деалах рацюнал^зму та перетворюючо! практики. Оточу-4ИП СВ1Т при цьому стае сприйматися людиною тгльки як поле ласно! д1яльносп. Водночас така св!Тоглядна доктрина е складо-ою частнною 1 деолог¡чно! парадигма, що внэнае саме сустльство якост! справжньо! реальности, у топ час, як 1ндив1ду Ыдво-|ться роль продукту перехрещення соц^альних сил. Шкава р1ч, ' 5ча у сЕ1Домост1 людинн закладалиея пеЕШ прюрмтети - сусшль-:>го жнття, ратонал:зму, практики перетворення наенолишнього ъпу, тощо, ЯК1 начебто мали надати 1й б1лыиу значунисть, проте 1. опном1рЯ1Сть 1 ¡деолопчна эаангажоватсть дедал1 ставали не 1Льки ПОМ1ТНИМИ, але й руйшвними як для сусШльства, так 1 для' змо1 людинн, бо ЩЛ1 пласти теоретично!, соц^о-культурно! Д1-льност1 залишалнсь поза межами св1Домост1. Все це мало в1д-1Ток на р1ЕН1 лософсько! теоретичност1, ноли досл1дження по-ять набували специфичного аксюлог1ЧНого забарвлення, де остан-I були роэведен! М1Ж по'люсами "негативного" та "позитивного". 1е якщо в умовах соцоальних поряди¡в спонтанного типу теоретич-1 СВ1Д0М1СТЬ ще мала шанс певно! незалежност1 вхд сусшльства I зржавно! идеологи, то авторитарн1 системи, навить Т1, творение сбгрунтування яких мало сво! корен1 у жорсткому рат-

'онал1зм! Нового часу, прагнули абсолютного социального нонтрол! над кожним шдив1дом шляхом встановлення однориного :дейно-те оретичного простору, "загально! политики•ютини", а разом з ии 1."власного режиму 1стнни" (И.Фуко). I .в попередш сто.иття а не ногло не бентежити ф1лософську думку и не натлювати п н подолання позицп сциентичного протистояння людини св1тов! I по вернемня < чи надання) останнт цшсного свхтосприимання. ( Слг згадати теоретичнш'! дороеок християнських Ф1лософ1В, а тане Д0СЛ1ДННК1В Сходу). У XX стол^т! така робота була проведена Ф1 лософами феноменолопчного та герменевтичного напрямн1Е, пред ставниками "ф1лософН життя", тощо. I саме в нашому стол!тт1, н думиу Георга Э1ммеля, ттелектуальна Европа почала об*еднуватис на новому евхтоглядному мотнв1. Г.Марсель вживае б!льш точнн вираз Ще1 ж думки: св^тоглядний мотив полягае в тому, то сами Факт "буття лмдиною" внходпть за меж1 вс1х виэначень та обме жень, яними. звичаино эадовольнялись класичт ф1/юсофи п1сл Аристотеля. Факт "буття людиною", неможлнво помислити поза звер ненням до Буття,- яке так сшввхдноситься э 1снуючим, як осягнен .розумом Свило э тим, що воно осв1Тлюе. Новии тдхлд не Т1льк эм!нив погляд на поэишю лкдини у евт, але й вткрнв ножливос т1 апарадигмального СЕ^тобачення 1 теоретичного св^тоспрпйманн в цглому.

Ця робота, пропонуючи поеднати поняття нультури та в!дчу ження, як1 ДОС! вважались полярними, мостить в соБ1 достать потенЩал, шо дозволяе в1дкрити аспекти, ян! чи то не досл1джен досх, чи то мало роэроблет, а ще нр!м того, вивчити в 1х ноь текст! сум1ЖН1 поняття, нотрх також отримають нове тлумаченнг Все це стимулюватиме теоретичну думку та тдтримуватимэ пробле» культури на р!ВН1 актуальность що пов'язано э пошуком проект нових форм <илософсьного осмислення та уэагальнення. лисертац* отримуе свою значупЦсть завдяки тому, ш.о культура подана як прс

цес, динам!ку 1 форму розеитку якого заееэпечус б»дчуження. I культура, 1 в»дчуаення дослшен! як парн! ¡сторичш феномени, Феномени втрати людиною цШсност! свое! сутност!, яку звели до поцейб1Чност1, 1 обмежили, так би мовити, "цим светом". /1юдина втрачае свою сутшсть не тому, що останню хтось привласнив, а навпаки - привласнити можливо тальки часткову сутШсть, . ту що унаявнена опредметненням. Таким чином, ^сторичне вшчуження сво-1м пшгрунтям мае не опредметнення, а нерозвиненють шдивму-ального пуку, що заземлений усв1Домленням поцейб1чност1. Саме эв!дси - розрив едност1 духу I матери, буття, що зведене до "цього св1ту", з "нееуттям", яке не - заангажоване в сыдомост1 хсторичними парадигмами. Культура - це способ одатнють) буття людиною, особою у в!дчуженн». Хсторично вона мШно пов* язана з частковою д1яльнхстю, а разом з тим з Формами об'ективаци ос-танньо!, що ¡снують як надбання людсьного досв^ду. Проте вона е процес, в якому присутнг буття 1 небуття, 1 саморух (взаеморух) ЯШ1Х може бути эабеэпачений тальки вичуженням, яке також е процес, але св^домо понладений, зд!йснений, отже такий, що активно долае стан юторичного в^дчуження засобом 1ндив1дуально1 саморе-ал1эац11, тобто творчост!, в напрямку в^дбудови 1Ш1сност1 материально! та духовно! снладових особистост!. 1нанше нааучи, в1д-чуження як св1дома форма св^домого розвитку нультури е стан лю- . дини, що подолала в соб! частновють 1 не в1дчувае себе понине-ною у свт, яка знайшла себе у в1дчуженн1 шляхом виходу з ос-таннього. Такий тдхщ доэволяе не пльки ч1тко встановити нон-текст уживання заглавних ф^лософсьних категорж, просл1дкувати 1манентний зв'язок в!дчуження 1 нультури, досл1дити сум1жне по-няття творчост!, в1дкрити неординарне тлумачення 1нших Фхло-софських терм1Н1В, таких як "особа", "свобода", "¿стина", "опредметнення" 1 тлн., ТОбТО зробити св1й внэсок в' методологию философ!! нультури, але й вплинути .на формування свгтоглядних

а- ¿-3249

ориентир»в ново! духовности

СТУПХНЬ РОЗРОБ/1ЕНОСТ1 ТЕМИ. литература, ко присвячена тем! дисертац*иного дослиження, эвертае на себе увагу наязвичайною численнютю та р!зн0ман1тнютю. Кр1м широкого спектру дослХдяень Феномену культури, в^дчуження, творчость тощо в межах нультур-фХлософП 1 методом спекулятивно! метафизики, Юнуе тлий комплекс науково-теоретичних, науково-прикладних досл>джень в галу-э1 культуролог!X, психологи та сощолог11. творчост 1, становления ОСОбИСТОСТ1 1 Т.1Н.

Тому СЛ1Д еуло б вид!лити дек1лька поверх^в в розробЩ на-ведених проблем саме у лот фглософського подходу.

Перший - це рхвень ф^лософських понять, що е опорними (заклали п^дгрунтя) в данному досл1дженн1: культура, в^дчугвен-ня, творчють, особистють.

Яспекттсть вивчення культури досить р1эноман1тна. Про це серчать дек!лька сотень визначень. 3 цього теоретичного р13но-ман^ття дощльно було б вшилити два напрямки: культурслог^чний та суто Ф1Лософський. Культуролопчний напрямок, що вивчае св!т в контекст! його культурного Юнування, тобто з боку того, чим В1Н с для людини, мютить у соб1 як теоретичний, так 1 юторич-ний аспекти. Дисертант спиралась на роботи Е.Тайлора, О.Шпенглера, П.Сорокша, Д.Фрезера, К.Лев!-Стросса та 1н.

Традиция ф!лософського вивчення культури ян сутн!снох ед-ностх, то бере початок в праиях Канта, Шелл!нга г Гегеля, знахо-дить свое подальше осмислення в працях теоретик!в ф!лософи культури таких як В.В!ндельбанд, Г.Р1ккерт,- Е.Касс!рер, К.Яс-перс, Г.31ммель, Т.Лесс1нг, Е.Гуссерль, М.Бердяев, С.Франк, Л.Шестов, М.Яосський, М.Гайдеггер, П.Флоренсьний, X.-Г.Гадамер, Х.Ортега-!-Гассет, Г.Марсель, том.

В радянськ! часи, а .також на теренах СНД проблеми Ф!лософ!1 культури мали багато досл1Дник1в. Теоретичний фундамент був зан-

ладений працями М.Бахтжа, О.Лосева, С.Яеер1ицева, Г.Кнабе.' Ш-альносний аспент культури пл!дно розроблявся ЕЛльенковим, Я. <анарським, Г.Батшевим, В.Босенко. Велик/ роботу э мвтою пере-эсмислэння спадщинн сватово! <Нлософсьно1 думки з питань культу-эи I подолання насл1дк1в 11 спрощеного сприймання в радянськич Илософи эд1йснили ф1лосо$>й П.Гайденко, М.МамардашвШ, М.Була-гов, В.Б1блер,'В.Б»б1Х1Н, /1.Батк1Н, ВЛванов, Я.Гулига, В.Лек-горск1й, М.Трубнжов, В.Межуев, I.Бондарчук, В.Горсьний, Г.Го-эан, М.Тарасенно, 1,Бичко, Б.Бистрицький.

«Нлософське дослщжекня в^дчуження також мае велик1 надеан-1Я в юторп теоретично! думки як Заходу, так I Сходу. В остан-шому випадну аосить нагадати ¡де! хндулэму та буддизму. Лроте, »то в европ! з початку Нового часу воно набул'о переважно "об'~ :ктивного" характеру, який попри вс1 Е1Дм1нност1 можна конста-увати в системах Т.Гоббса, Ж-К.Руссо, Г.Ф1Хте, Г.Гегеля, К.Мар-:са, О.Шпенглера, М.Бердяева та чн., то схина фиософ1Я, як I ¡лософська думка европейського, середньов1Ччя, звертала увагу на суб'ентивний" аспект в1дчуження.

Обгрунтування 1ДЭ1 "вщчуження" як "вШстороненост:", "не-1яння", тощо ми знаходимо 1 в "Упанниадах", "МахабхаратГ', в утрах патр1арх1в чань-буддизму, у Свам* В^веиананди, Шр1 Яур-бШдо, Сатпрема, Д.Судз'унк Про це св^дчать танож дослШення падщини сходно* Ф^лосоФЛ в працях Я.Шопенгауера, С.Ольденбур-■ а, Ф.щербатського, К.-Г.Юнга, Е.Фромма, П.Гайденко, Э.Завад-ько1, Н.Ябасва, Т.Григорьевой, а також впливу 1яей те! спадщи-и на св!То'глядну позицию Г.Ф1Хте, Я.Шопенгауера, М.Гаидеггера. вред мислител1в европейського середньовхччя, що зосередили ува-у на суб"ективному аспект! в^дчуження, - посл»довники неоплато-1зму - каппадок1йШ, Д^оШс^й Яреопаг, Мейстер Екхарт, ГригорШ алама, Николаи Куэансьний, Якоб Бьоме, тощо.

европейська Ф1лосо?1я Х1Х-ХХ стол1ть дослижуе вичуження

Л*

переважно як стан сучасного сусгмльства, йн неминучий супутнин couiartbHocri та буття людини у свт. Тут в1дчуження с харанте-

РИСТИНОЮ CBiТУ та 6УТТЯ У НЬОМУ ЛЮДИНИ. CBÎT ПР0ТИСТ01ТЬ ЛЮДИН1

ян ворожа сила, а сама людина знеособлена та вшчужена ян Bin 1нших людей, тан i Bia свое! родово! сутност1, В фмософн Гегеля "вхдчуження" було одшею э центральних натегор!й. Проте, хоча BiH i posyMiB його пол^фошчно: i ин виявлення (обнаружение) св!тового розуму в природ! та iCTopil, i як опредметнення, 1н-ституал1зац!ю сутн^сних сил людини... - осмислення усе ж таки не виходило поза рамки об'ентивного процесу. Яле Шсля Гегеля пол1-ФОН1ЭМ був втрачении, i причини втчуження стали досл^джуватись та oui нюватись б!Льш однозначно: приватна власн^сть (Маркс), пе-рэтворення культури у цив!Л1эац1Ю (Шпенглер), $ормал!за1ия сош-ально! opraHisauiî (Вебер), одв1чне протистояння творчих аспек-TiB життя та застиглих об'ективованих форм культури (31ммель), переповнення техникою предметного буття людини (Ясперс), домЬ нуванкя у сусшльств1 iHCTpyментально: рацюнальност!, що спот-ворюе CBiBOMiCTb людини у BiflHomeHHi до природи i' людини в ice-олопю BBspxHocTi (ФранкФУртська школа), специфика сотальнс -психолог!чних та м^жособистих bîbhochh (неофрейдизм), реалгза-aia людини у cbîtî "недШсного" буття повсякденносп (Гайдег-гер), тощо.

Разом з иим, шлеспрямованого досл4дження в!дчуження в аспект! суб'ективност!, a nosnuii його внутр^шньо! потении само-эаперечення, в европейсыий ¡нлософськШ думт здшснено не було. Хоча "негативна д1алентика" Ядорно э и поиуком "простору по вив!льнений Bin панування", "Dasein" Ганяеггера, персонал!Э1 pociViCbKCi християнськох ф1Лосо<фП Бердяева, енэистенцгал»эм : його людиною, "що покинена (заброшена) у буттГ' i деяк! 1нш напрямки ¡мшицитно м1стять у co6i, no-перше, вимову в!д . то^ тальност! у posyMiHHi буття, осмислення якого вщбуваеться з

урахуванням людсько! присутност! в модусах його екзистенцп ян у вчинну здичснення можливостей (Бахтин), по-друге, дають шанс пошучу роэгортання понять у незвичному для класично! традицн ракурс! ,

1нший блок теоретичних прзць, предметом яких було досл1д-жвння сшев^дношення нультури I в!дчуження, або з метою встанов-/юння м1к ними зв'яэку, або його натегоричне эаперечення. «чло-софи, ян1 не Т1льки встановили залежн^сть вгдчушення вЫ юто-ричного стану нультури - О.Шпенглер, Г.31ммель, Т.Лессжг, Н.Бердяев, Т.Ядорно, але й зробнли б^лыа жорсткий висновок, про те, що культура з необх1дн1Стю породжуё вичуження. Роэведення нультури та в1дчуження е б1льш поширеною позтаею, хоча 1 вона мае р1эн! аспекти 1 р1эне теоретнчнэ Шдгрунтя. 3 такою. позиц1-ею энайомлять пращ С.Явершцева, Г.Батищева, С.Безчеревних. О.Дробницького, ЕЛльенкова, е.Бистрицьного та 1нших. Яле, на-в1ть констатащя залежност! В1дчуження в!д нультури не вичерпуе можливостей диалектичного роэгляду цих категорш в план! IX вэа-емо- та саморуху ян Форми 1 эм^сту, як взаемозв'язку об'ективно-го 1 суб'ективного аспект1в в1дчуження,як роэв'яэання протир1ччя "культура-вичуження", тощо. Деяш з перел!чених аспект1в знай-шли свое розкриття в дисертац!йН1й робот!,

Д1алектичний взаемозв' язок 1 взаемороэвиток культури 1 в1д-чуження досл^джуеться в робот1 у якост! сутност» процесу 1нд1в1-дуально! самореал1эа!Ш, тобто творчост1. Тому проблема особис-тост 1 I проблема творчост! також представлен! в дисертаци. Зм1стовне теоретична обгрунтування особистост1 в план! можливостей самореал13ацП м^стять. в соб1 фундамектальн! прац! С.РубШ-штейна, О.Леонтьева, Д.Узнадзе, К.Г.Юнга, а танок сучасних дос-л1днин1в Л.Буевох, е.Шорохово!, Б.Ананьева, В.31нченко та 1нших. Суттев! кроки в напрямну б^льш глибокого Р0зум1ння в1дношення

людини до св¡¡ту та подолання одноб1чност1 гносеолог^чного та з- 6-32*9

- е -

суб' ект-об' ентного шдход^в здшснили В.Шинкарук, ВЛванов, Т. Яду к, В.Табачновський, М.Тарасенко, Я.Лой, В.Малахов та шин.

Осмисленню творчосп присвячували свох роботи «ИЛОСОфИ р!3-них часхв. Цьому в1дпов1да6, пери за все, вир^шення принципового питания про можливхсть творчост1 взагал1 (эах1дна та сходна тра-дицП), а такое в1дм1ннхсть останньох в!д природноХ "Д1ЯЛьнос-т1". По-друге, творчеств роэглядалась э боку вхдтворення XX гли-бинних джерел, пошунхв II онтолопчних та гиосеолопчних засад, коли вона, або тактично розчинялась у св1т! .буття, аео роэчиня-ла в соб1 св1т (антична <нлосо$ия, сх1дна та зах1дна патристика, схоластика, <нлосо<ня Нового часу, "бергсон1анство"). Твор-чхсть пов*язувалась 1з Богом, Логосом, Св1дом1стю-Силою, Хдеею, або з1 способом матер»ально-чуттевого юнування людини, "житте-вим поривом" 1 тлн. По-трете, вона вивчалась I э боку и сут-ност1: ян буття, як н1то, як буття-небуття (християнська м1сти-ка, персонал4эм), I в якостх проиесу культурного життя, 1 ян йо-го 1ндивадуальне переливания, тощо. Проблема самореал ¿зашх та-ноя постае перед христянськими теоретиками як стввхдношення творчост! та смиренности. 1акавХ роэдуми 1 спостереження щодо самореаЛ1заШ1 як духовного сходження хндивхда мхстить в собх сх!дна фмософська традитя. Серед ф!лософ!в XX сталтя, шо дослхджували творчють, б1льш ствзвучними авторському баченню е 1ле1 - Я.Бергсона, м.Гайдеггера, М.Бердяева, Л.Шестова, ВЛль-1на, 0.Лосева, X.-Г.Гадамера, С.Франка, К.Г.Юнга, Ж.-П.Сартра, Т.де Шардена, г.Марселя, м.Бахтина, М.МамардашвгЛ1, Л.Баттна.

ПРЕДМЕТОМ I ПРОБЛЕМОК) ДОСЛШЕННЯ виступае лософсько-те-оретичний потенциал екэистеншйно-гермзневтичного розумхння культури, ыдчуження, творчост1. Яле не в хх 1зольованому стан!, а у якост! дхалектичнох едностх форми та эшсту, ' спонтанно-св1-домого руку I саморозвитку.

МЕТЯ ТЯ ОСНОБН1 ЗЯВДЯННЯ ДОСЛШЕННЯ. Основна мета роботи

полягае у досл!я«енн1 В1дчу«ення як Форми роэвитку культури, що мае додати деяних нових рис у розумхнн! Феномену нультури, В1д-крис В СУН1ЖНИХ 1Й ПОНЯТТЯХ творчосп, ОСОбИСТОСТ!, свободи, 1С-тини невхдомх гран!, чим сприятиме виявленнм суттевих особливос-тей останшх. Розгорнута дхалектина в!дчуження х иультурн вста-новить нов1 св1тоглядн» ор1снтири ионнретних дослхджень, загли-бить IX методолог!Чну базу, що посприяе в свою чергу подальшому роэвитку Ф!лософського бачення саке ф1лосо$и культури.

Завданням дисертацхиного дослхдження е встановлвння:

- змхсту "в1дчу«ення" 1 "культури" не на Р1вн1 соц!альних явит, а на рхвнх суттевостп

- що причина вхдчуження полягае у нероэвинутост! 1нднв1 дуального духу, заэемленого на усвщомленнх "цього свхту";

- втрати людиною цшсност1 власно! сутност1 в роэумЫнх вторично! роэхрваносп останньо! М11 "буттям" 1 "небуттям", 1 эведення н змхсту до простих проявив поценбхчностх;

- "нультури" ! "эхдчуження" як феноменов стану хсторично! збмеженост! сутност! людини светом опреяметненого хснування;

- що як Ф^лосоФська категор1я "в^дчуження" ф!ксуе не прос-ГИ1Ч факт втрати людиною зв'язкхв, напринлад, з владою, власн!с-гю, наукою, з твою людиною, або суспыьством, так би мовити, )В'язк1В "по горизонтал!", а "вертикальнии" внутр1шнН:1 розрив :утност1 1ндив1да мхж матернею I духом (в сакральному розумхннГ (станнього) ;

- аргументе розведенння у фхлософськич св!домостх "в1дчу-¡ення" як историчного Факту втрати людиною свое! цшсностЧ, » в!дчуження" як св^домого хндив^дуального дистанцтвання, ян ■мови творчох самореал 1 зац! 1;

- культури як хсторичного способу буття людиною (особою) у адчуженнх, 1 як эмхсту процесу, що протЖае у Форм! вхячуження;

- творчост! як суттевого неЕхдчуженого моменту культурного 3*

лроцесу;

- творчого процесу як шляху 31 своХми нев1д'емники етапами;

- хсторичних перспеитив щодо вир^ення протир1ччя "культу-ра-в1дчу*ення",

• МЕТОДОЛОПЧНЯ ОСНОВЯ Л0СЛ1БЖЕННЯ. Методолог¡чну основу ди-сертаци надихнули спенулятивн! надбання Заходу 1 Сходу по доведению цшсносн людського духу; теоретичний стиль екзистенц!й-но1 ф1лософи Бердяева, Шестова, Гайдеггера, Марселя; аослШ-ницьн1 потенци «Нлософсьно! гериевтики Гадаиера, Бахтжа; сучась форми Д1алектики.

НЯУКОВЯ НОВИЗНА ДИСЕРТЯШИНОГО Д0СЛ1ДЖЕННЯ. Наумова новизна дисертащйного досл1диення полягае в орипнальност* запропонова-ного Ф1лосо$ського бачёння культури, в1дчу8ення, творчост!, а танож в роэроблен1й цшсШй концепт I культури ян способу бут-тя людиною у в1дчуженн1.

Наунова новизна роеоти визначена, перш за все, методолог1 ею гидходу, який випливае 13 усв1домлення фглософИ не як одн1е1 з наунових дисциплш, жо поневолена власним схематизмом, але ян наслщка особистого преломления людського знания в русл1 1ндив1-дуального духовного досв1ду. Цим самим вона все глибше просякае Д1йсн1сть, виявляе безк1нечн1сть ракурс1в осмислення, чим й обу-мовлена самостштсть й новизна в ¡нтерпретаШх ф!лософських на-тегор1й, а також эв'яэн1в ми ними. Конкретно, новизна результате дисертатйного досл1дження моститься у слиуючих положениях.

- Культура 1 в1дчуження грунтовно подана як насл1док вторичного ■роэриву духу 1 матери, який для людини обертаеться втратою цшсност1 II сутност1, що введена до прояв1в поцейбгч-ност1 буття,

- В1дчуження як «нлософська категор1я дослужена ян на Р1В-н! онтологи, так г як явище екзистенцП, ио виводить його в стан прямого зв'язку з культурою, де вони роэкриваються у мдно-

синах диалектично! едностк

- Доведено, що "в^дчуження" мае бути розведеним у ^¡лософ-ськ1й св!домост1, по-перше, ян явище нерозвиненост» Шднв1ду-ального духу, та вторично! втрати людиною свое! тл1сност1, по-друге, ян свиоме 1ндив»дуальне дистантювання В1Д одноб!ч-ност1 "цього св¿ту" з метою здобуття справяньо! повноти Буття (як едност! бут.тя-небуття> в якост1 умови творчо! сакореал^зацп особи.

- Яргументуеться, що св!дом1сть не вводиться тыьки до ус-втомленого буття в яого опредметнент, або - усв!домлення оп-редметненого буття, навить з урахуванням спенулятивиих тенденЩй останнього. Водночас вона рормуеться як готовность до сприйняття того, то поки щэ е "не-думна" < "не-мьсль"), тобто того, що ле-жить за межами усв1Домлення, але разом з духовною сферою поцей-б1чного буття склаяае об'емну с$еру духа.

- Об'емшсть духу е джерело творчость проте иторичний спос1б буття зводить його руш1йну силу лише до незначного моменту культурного процесу. Бо культура Еиступае 1сторично-обмеженим буттям духу, в якому усв!домлюеться пльки та його частина, ио набувае стану об'ективаШх. Тому опредметнення - це не стиьки 1сторичний прояв культури, ск*льни Юторична ширма духа. Опредметнення гасить духовний (творчий) 1мпульс культури, а остання, втрачаючи корен! свого розвитну, з необх1дшстю набувае характеру В1дчуження. Проте, навгть коли опредметнене 1 е в1дчуженим, то само В1дчуження виступае не просто негативною рисом людського буття, але й формою ^снування 1 саморозгортання культури эасобом 1ндив1дуац1! духа в процес1 самореал^зацП особи.

- Наследном юторнчного в^чуження виступае "эбайдуж!ння" ("обезразличивание" - Я.Канарський), тобто втрата ¡ндив1дом потреби в сутяжному, ц!лесному юнуванн!, Тому, за цих умов, подо-лання В1дчуження як стану людини тальки I можливо шляхом 1ндив1-

4-6-Я49

дуально! оамореал1эаШ!. Обгрунтовуеться, то самореализация б св1дймо протиставлення ¡ндив^дом себе внутр!шньому та зовнишьо-иу свхту, що спонукае особу до активного переживания власногс вщчуження в умовах вичуження як историчного стану. Дослщжен! Р1Эн1 ступен! В1дчу»ення, шо св1домо розгортаютьса 1ндив1д6ь як эасхб самореализацию

- Дослгдження нультурн як способу буття людиною у в1дчужен-Н1 розкривае культуру як »сторйчний прояв духу. Шляхом роэкрит-тя в ¿нднвхдуальнш свхдомост! ц1л1сност! духу (або перетворен-ня !ндив1дуально! св)домост1 в пров!дника духу) виступае твор-Ч1сть, яка водночас е засобом виведення духу в культуру. Эв1др випливае, шо культура е водночас грань, межа. У якост1 гран1 во-на символхзуе твиети частново! д1яльност1 I обмеяеност! !Х усвх-домлення. Яле культура - це й можлив^сть •подолання частковост! засобом 1ндив:дуально! самореал»зацП, тобто творчост!.

- 1ндив1дуальна самореал!зац1я в робот1 вивчена як вир!шен-ня особою протир1ччя людсько! сутност1. Показано, що стих1йн< культура эалучае !ндив1да до вторичного стану в!дчуження, ы-.тегруя його в систему "друго! природи", вводячи в стан канону, тобто "мертво! культури". Проте водночас розвивае у ¡ндивш потребу в с&1 домому дистанцшванн1 вхд виэнаних прояв1в форм духовного досвиу, тим самим готуючи його до самореал!эацП. Феномен самореал1зацп поданий в 1сторико-ф1лософському контекста З'ясованим с характер впливу пров!Дних Форм духовного досв!ду н; Формування эдатност! ыдив^ду до самореал1эац!!.

■ - Грунтовно доведено, що саме в!дчуження як форма роэвитк; культури гарантуе останши можливхсть скидання опредметнено! лГ чини суб'ект-об'ектних в1дносин 1 перётворення культури в пуль' сац!ю творчо! самореал1зацп. Творч1сть дослужена як шлях, ш мостить в соб1 три етапи: шдготовчнй, еволюц!ю та ¡нволюино..

- Шдготовчий етап е розглянутим як свхдоме формування

юзв'язання протиршчя особистосп творца. Поведено, щоб отри-йти шанс стати творцем людина мае перэтворитися на цхлхсний уб'ект, але, щоб творити, вона, навпаки, мае подолати у власшй виомост! суб'ентн1 якостх, наприклад, причинно-насл1дкове св1-осприймання, тобто .стати "не вхд св!ту цього", бо творч!сть -парадигмальна, вона не в рамках необххдност! - як рацюнально! ручностх, а в-вихоШ поза межх. Эапропоноване розумхння сво-оди розкривае смисл еволюцхх як духовного сходження.

- Еволюцхя обгрунтовуеться як розширення индивидуально! в1домост1, що формуе готовнхсть до сходження на вшЦй р1вень вхтоспрймання, яке надаеться попередйхм самоспустошенням ей анону парадигм. Мхра' свхдомого спустошення (само-вхдчуження) В1Домост1 эабезпечуе ревень сходження х могутнхсть просв1тлен-я.

- ХнволюЩя дослхяжена як повернення духу в материо. Це аключний етап творчостх, що проходить в ¡сторичному руслх нуль-ури, але всупереч 1й Гнволюцхя е юторично неминуче (в умовах астковох дхяльносп ) повернення духа в матерт, тобто - опред-этнення. Зроблено припущення, що опредметнення здебхльшого яв-яе собою знецхнення результату еволюцхх. Тому пропонуеться в предметненнх намагатися оцхнювати не символ, з яким, часом, готожнюють х творч1сть, 1 культуру, але - енергхйний вплив цьо-з символу на сутнхснхсть буття людини, насл1дком якого мае бути' з самозаспокоенхсть, а потяг до самореал1зацх1. ,

- Доведено, ио перспектива дхалентично! едностх "культура 1 ¡дчуження" полягае в завершеннх хх хснування в яностх протир!ч-я. Тхльки тощ, коли матерхал1зац!я перестане зводитись до ол-гдметнення, чим будуть забезпеченх сферичнхсть свхдомосП ед~ [сть духа х матери, цшснхсть людськох сутносп, культура на 1льки завершить свхй розвиток формою вхдчуження, але й понладе зай своему ¿снуванню взагал!.

теоретичне тп прннтичне.знячення роботи. Результат досл!д-яення I положения, що виносяться на захист, обгрунтованх в достатки ШР1 1 мають практичне значення. Воно полягае в тому, що висновни I концептуальна положения дисертацП розишрюють мето-долопчну основу певного кола проблем сучасного ф1лософського знания, психологи, теори творчость

Матер1али запропонованого досл!дження стрималн практнчну реал1зашю в педагопчнш I лекШйШй робот1 дисертанта на <нло-софському Факультет 1 Ки1вського нашонального университету 1м, Тараса Шевченка в авторськнх курсах та спецкурсах. Основний зм1ст наукового досл1дження знайшов вибиття в 1ндив1дуальн1й монографИ, брошюр!, ниэш статей. Концептуальн! 1де1 пройшли апробашю на теоретичних конференшях в Москв! (Звенигород. 1979 р.), МоСкв! (1991 р.), Москв1 (Митищ!. 1992 р.), Симферопол1 (1991 р.), Киьв! ( 1992 р.), Дэбреценському университет! тп час читання спецкурсу ( 1988 р. >, на фыссофсьних читаннях (Москва. 1932, 1983 рр, ), на Вчент Рад1 фыософського факультету Ки-1вського нашонального университету ¡м.Тараса Шевченка ( 1995р.).

структура дисертлцп виэначена эагальною метою, характером сформульованих задач, лог!кою викладу та розвитком теми, а тому скльдаеться з вступу, передмови, трьох глав, висновну 1 списку л1тератури.

основний эм1ст роботи.

У ВСТУШ обгрунтовуеться актуальн!сть теми досл^дкення, анал!зуеться стушнь II розробленост! в ф!лософськ1й л1тератур1, виэначаеться мета та основн1 завдання досл1дження, окреслюються теоретико-методолопчн! засади роэкриття проблеми,' висв1тлюються теоретична 1 прантична шншсть дссл^дження та його наунова новизна, а також обумовлюеться структура дисертащино! роботи.

У ПЕРЕДМОВ1 "Слово, або приэначення <нлософП" автор вир1-шуе як эагально-1илософськ1, так 1 методолопчн! питания, нама-

гаючись довести право дослиника эапрпонуватн власну систему ба-чення той чи 1Ншо1 ф^лософсько! проблеми. Тан, ф1лософсьне дос-Л1дження культури мае простежити П роэгортання на р1вн1 понят-тя. Я це 31 свого бону вимагае виявления саме суттевих эв'яэн1в, завдяки яким воно не тыьки стае "живим", саморухомим, ала Я дозволяв усвшомити умови його виникнення, джерело » тенденци саморозвитну, Побудова системи передеачае эвернення до 1нших понять, кожне з яних мае зайняти свое безумовне мйие. Проте "бе-аумовне" воно т:'льки в дан1й теоретичной споруд^. Тобто поняття одного I того ж слова в контекст! р1зних ф^лософсьних систем I не ноже бути самототожн1м собо, ёо с проявом розних аспектов. Напринлад, "культура"' в розунонн! культурологов I ф1лософ1в культури. Ябо розум!ННЯ "вичуження" философами р!эних епох, ШК1Л I капрямк^в: заходна та схина патристика, Кузанець I Фома Янв1нсьний, Гегель I Марне, Гайдеггер х Згммель, нареат, Зах1я та СХ1Д... Яле тод1 власно постае питания про методологию. Можна тальки позаздрити Боенш, до якого за грати наводуеться сама <Н-лосо$1я у оераэ1 прекрасно! дами, яна свохм незаперечним авторитетом допомагае мислителю знайти однозначна В1ДП0В1Д1 1 позбави-ти себе будь-яких сумн!в1в. Проте i до Боетя, 1 пиля нього ф1-лософи чомусь настхйно шукали 1 продовжують шунати свою Ф1лосо-Ф1ю, св!й "контенст"* ¡нанше кажучи - свою методолопю суттевого бачення. Я якщо це так, то будь-яна фхлософсьна система не може висувати претензи на одноос^бне волод»ння остиною понаття,• бо цим самим вона э ф1лософськох перетворюеться" на донтринально— догматичну, втрачаючи не тальки зд!бн1сть до власного самозм!-нення, але й здатнють до формування у лнщини прагнення до роз--дум»в. Тут треба Шднре'слити, ио аргументатя думки про необ-х1днють сшвинування розних тлумачень поняття на обмежуеться т1льки дотепнош фразою Башляра: "Я чему б 1 но?", але шднртлю-еться комплексом Ф1Л0С0Феьних, 1сторико-ф1лософських, Ф1-

лолоп чннх обгрунтувань.

Варто нагадати, що фиософське освоения св1ту не сШвпадае ат э шэнанням, ан! э самопознаниям. Воно не дае нового знания яне входить до компетенцп науки, проте, використовуючи особис' тий внутрхшнм доев!д як безпосередню даншсть, ф1лософ1я эапро-шуе до роздум1в, сумн!В1В, зламу снам'ян!Лост1 "х1м!чно чисти; понять".. Гадамер шдкреслював, що одеалом <Илософсьно! мови е н< терм1иолопчна однозначн1сть ноиенклатури вод мови, але в1днов-лення зв'язну понятийного мислення э мовою, з сукупшстю 1стинй що присутня в Н1й. Бо саке в мов1, в процес1 мовлення, в тало-э1, 1 т1льки в них, Ф1лосо<ня мае св1й справжн1й, лише 1й прита-ианний пробний камень.

Тому як не дивно, головне, що заважае розкутосп у сприй-мант понять - це !х "эроэумшсть", за якою стоять <нлософ-сько-Ф1лолопчн! доктрин», котр1 не т1льки певним чином спрямо-вують мислення, але й будують бар'ер, ао Ф1льтруе «ялософськ: думну, Я "незрозум1л1сть" залишаеться поза межами усв1домлення Хоча "нерозумхння" надае фолософськш сй!домост1 .шанс розвитку подолання одерев'ян!лост1 1 стану в1дчуженост1 мови та и йрихо-ваность Проте потенцаал" "нерозумхння" використовуеться замало Тому еволкиия лософсько! думки 1 невичерпн!сть II тдходу по-лягае в загостренш проблемно! св1домост1, що вияеляе нов1 ас-пекти розум1ння слова. Тут доречним е зауваження Гайдеггера пр< контекстуальтсть та многозначнють слова а також про ту д1лян-ку (царину) буття, в яти, рухаючись, перебу.вають реч1, що на звае1 Ц1м словом.

Бахтхн вважав найважливИною властив1стю слова як поняття Н( соб1тотожн1сть, а специфгчну М1нлив1сть, не ушзнавання "того 1 самого", а пхэнання у власному розум1нн1 слова, тобто ор1ента-Шя в даному контекст! ¡ в данш ситуат!, ороенташя в станов-ленн!, а не "ор1ентац1я" в якомусь нерухомому, сталому перебу-

ванн*. •

В робот! розр1эняеться Багатоаспектн1сть 1 багатошаровость слова. М18 словом ! його поняттям е эазор, нещмьнють приляган-ня, що надае можливють суб'ентивнШ трактовц! в ход! дослшжен-ня. Проте виявлення змюту поняття хоча ! суб'ективно, алв не довольно. Шаровтсть поняття роэкриваеться поступово, бо саме Р1вень людсьно! св¿домоет» робить потаемним до визнач'еного строну р!эноман!тн!сть його значень, осн^льки несвоечасно виведена »стина поняття приховуе в соб! небеэпену. Досл^дники р!зних ча-С1В (Страбон, Фарб Я* (Шве, Фрезер, Топоров ) вназували, що сак-ральнЮть мови, поняття, слова мае ритуальне походження та але-горичний харантер. Страбон п»диреслював, що стародавня поаз!я е алегорична мова, тобто мова бог^в. Тому не гаразд вдаватись' до надто простих перенлад!в "поез1Я", шо начеето йдуть ви грецько-го д!еслова "ро!е!п" - робити, створювати, бо вони не враховують нентальнить того часу. Бхльш логичною здаеться думна Фарба Д'О-л!ве, ро1ез»з походить В1Д ♦хшшпсь-иого ргюЬе (уста, голос, мова) та Ыд (вища ¿стота, тобто Бог). В^д цього I иореня по-ходять етрусьний, гальський, снандинавський, ноптський, еги-петський аналоги.

Санральн1сть нови-с влдбиттям санральност! для людини духу, що мае своечасно 1 поступово в^дхиляти завЮу тайни над своею сутнютю рхзними засовами власного виявлення; рел!Г1ею, мис-тецтвом, <илосо>нею, л!тературою, наукою » тли. Все це в певно-му розумын! можна визначити як мову духу, духу що е в^дчуженим. I мова ця несе в соб! стиль мислення, що залежить в1д ¡сторичны реальности його нос!я. Тому перше 1 головне, про що св!дчить "В1ЯЛО" мови це те, що дух энаходиться у стан! в!дчуження в!д самого себе ! в^д матер!I, а сама свиомють .розд^ена так, що прантично втратила здатн1сть до цШсно! рефлексП. Те, що заведено називати Формами сусшльно! свиомост! у сукупностх в 1де-

ал1 мають дати цшсний образ шунано! реальности у понятт» яким буде компенсована В1дсутн1сть цшсного роэумового бачення у ок-ремо! особи. Поступово эмостоьна еволютя цього образу долае приховатсть як зовШшнього, так 1 внутршнього св1ту, ио будв заф1Ксовано 1 зрозумоло у словь Для переважно рац1онал!стичного Западу та традицшно езотеричного Сходу шляхи подолання прихова-ност1 св1ту будуть резники. Проте у реал!ях к!нця XX стол!ття б1льш пл1дним сл:д вважати з IX пор1вняння не принцип приор1те-ту, а принцип доповнення. Про це писав Онакура Канудзо: " Ми довго йшли Р1зними шляхами, але немае причин не доловнювати нам . одне одного',

Виходячи за рамки конкретно! мсви.майстер виходить у "ницо" у гшдне нероэум1ння, чим отримуе шанс энаходяення буття в його Щл1сно'ст1. Бо, як Шдкреслював Касс¡рер,синтетична сила св1До-мост1 одразу становиться 1мпульсом для розширення власних колиш-Н1Х мак.

Поняття - це поняття слова, його знак, символ реальности грань його сутносто. Тому, шоб його зрозум1ти, маемо ,

1> представити його у певн1й мовнш реальности

2) простежити його в Ц1алог1чност1;

3) виэначити його у контексп;

4) эрозум1ти його багатошаров!сть;

5) усвхдомити сакральн1сть е його прихованост!.

У робот! докладно просте*ен1 всо моменти. Доведено, ш слово обумовлено певною мовною реальтстю, наприклад, остина ■ це предметна сутн:сть слова то ререживаеться по-р!зному.^ Гак грени тдкреслювали у 1стин1 момент в1чност|, а латиняни мо мент дов!Р'я (.Юсев).

Багатоэначность слова в!дкриваеться у д1алоз'1, де несподг ваний аспект слова нарояжуеться напруженням думки, обертаюч: слово нев!домою гранню, змушуючи поняття виявляти свою, пара

донсальшсть.

Слово е визначеним, але не одноэначним. Намагання отримати вичерпане поняття слова - нахвно, оскгльми безк1нечним е св1т у нашому Шзнанн!, переживанн!, досвш. а тому - це завжди в1д-крита проблема, яка коча 1 не мае к!нцевого виршення, але вс1 Рвения мають сенс у певному в1дношенн1, що е визначеним у контекст! .

Зроаум1ння слова оэначае поступобе рознриття його многоша-ровост1, дэ ножен шар подае суттсть у XI вщнритость На думку Гаидеггера, суттеве в понятт1 виявляе себе не ц1лком, а збврежу-ючи "вну.трииню заглибленхсть самостояння", що мае сенс у час1,

I нарешт1, - усв!Домлення сакральносп в п прихованост!. Иова не тотожня тому, що нею мовлено, вона неминуче в1ясилае за власт наш, вназуючи на щ нордони. Бо "глибоно усередем мови е присутн!м потаемний эмгст, що може мати прояв як глибинне шдгрунтя зм1стовносП, що саме тут I знинае, ноли йому надаеть-ся яна-небудь форма виразу'Ч Гадамер >. I щэ одне аауваження. Сан-ральн1сть зм!сту не може 1 не повинна бути розкрита до свого часу.

Проте поняття - це не Т1льки знак, символ буття. Водночас -це символ суб'екта, свободи його св1тобачення, яне М1Н1мальио обтяжене одноб1чними парадигмами пхзнання, напринлад, у вигляд! найсучасного, найдоснонал!шого гуссерл!анського рац10нал1зму,• Тому б^льш перспективною виносно свхтосприймання XXI столтя здаеться позиц1я, що В1ДВ0Д1ть ращонал1зму значив, але певне мхсце у система св^торозумшня, у тому числ! 1 у спекулятивному проиес!. Однак, ця позиц!я не веде до "эанриття" ф1лософи, але св1дчить про змхни у методологи. В новгй методологи, наприк-лад, "тле" не Т1льки не поглинае "частков1сть", але гармонхзуе в 1 дносини, до того ж не в хм'я "Шлого", а в ¡м'я "частновос-т1". Тому змхна методологи св^тосприймання (а може повернення 6- 6-3249

до "фыософи" в II перВ1Сному значение> передбачае ломку старих стереотипов, уявлень, В1ДМ0ВУ в1д под1лу у гносеологп "на сво-1х" та "чужих", формування здатностг особи до св4домого дистан-тювання. Цей процес эдаеться потентйно дуже пл!дним, перш за все, ян супутник людсьно! самодхяльност!, бо допомагае рознрити вшчуження, в поцоланн! якого метиться тайна творчосп.

ПЕРШЯ Г71ЯВЯ. "Культура та вичуження. Спроба визначення".

В фыософсьн1й л!тератур1 "культура" с активно I пл^дно вивчаемим поняттям. Проте, нагромадження жорстких визначень, Р0зкладен1сть по полицях, або структурна препароватсть, до пев-но! м^ри, обтяжуе досл1яницьку працю, по-перат, своею звичтстю, а по-друге, тим, що культура зникае як Феномен. Тому, щоб самос-т1йно зроаум1ТН зм^ст поняття, увхйти в суть проблеми, потр1бна деяка в!дсторонен1сть, подив. Бо "в основ! людського буття В1Д-криваеться ншо, яке Б1дчужуе дивовижШст'ь сутного засобу захо-пити нас у повшй мхр!. Тальки тод!, ноли нас т!снить в1дчужуюча дивовижшсть сутного, вона побуджуе в нас та викликае до себе подив" (Гайдеггер). Зрозумио, то стану подиву не сприяе ат так звана науков!СТь, яканамагаеться "знати" культуру, хоча II навряд чи можна энати, "II н1коли не знають, и творять" (Баткж), ан1 спроба эвести культуру до чогось "доброго", эроэум!лого,, то завершено, що, переходить за традицией з покол!ння в покол!ння, ш,о можна вивчати, або просто засво!ти як артефакт. (НасправШ, кому спливе на думку сперечатйсь э Бахом, або с Реймсьним собором?). '

Здаеться, крате погодитись з пролозиц1ею ¡ти шляхом прикладов та метафор, якх часто бувають б^льш ясн1 I компактн1. У всякому раз!, в контекст! герменевтичноа традицп потений П1ДХ1Д стимулюе заглиблений розгляд, яний, згхдно з Гадамером, наколи не може бути завершении, бо це визначено нев1Д" емшстю-розум1ння тексту в1д саморозум1ння ¡нтер.претатора. I першим кроном

^ього процесу стае подив. I саме цилософоя,- шо зворушена поштов-<ом, сприймае в себе рух, це гостре почуття новини, яне ии звемо юдивом, 1, зрозум1в його як бажане, поклуеться про життя в ньо-Ау. Це вельми п/Ндно, бо змушуе по-новому подивитися на В1Дом4 10няття, В1Дштовхуючись б 1 д \х канотчност!. Завдяии аналоги, юд1бност1, пор1внянн(о, якими володое арсенал мета<рори, культура ютрапляе в нове виношення, де онше поняття переносить на не! тетину власнох незвичайносп, чим започатновуе нову "драму" нагого поняття, в янш розгортаеться його доалектина з несподова-4ого боку. Однак, св^домо вжиеаючи поняття "диалектика", ми ста-:мо на шлях фыософського анализу, янии мае безеумновну специф!-!У поряд з науковим, рел1гпчним, етичним аео естетичним подходом ю культури. ""Ялософоя не задовольняеться «одним ступеней опи-:у, прагне бМьшоХ 1 большох повноти, бо вона послиовно заглиб-[юе площину свого опису. Ф1лосоФ1я мае предметом свохм не один 1акр1Плений ракурс життя, але ракурс перемшний, рухому площину :в!тового розр!ЭУ... Послгдовними обертами, ф1лософ!я загвинчу-:ться в Д1йсн|сть, впиваеться I пронинае у глибину. Вона е ро-умна медитащя життя, яка перетворюе останне у текуче (плинне, ;1нливе) слово..."(Флоренський>. •

Фолософське мислення, яке в!дрозняеться граничним напружен-ям, схоплюе суперечн!сть сутносто 1 ¡снування, тдводячи людину о осмислення т*еХ межо, в нотр1й розташовуеться нультура 1 за-ордоном яно1 вона энинае, Шнава думка Бахтина про те, що куль-ура розташована "на кордонах", 1 граничнють - це внутршне изначення культури, яка не мае замкиено! територП, тобто не аючи внутрШшьоХ територи,. вона вся розташована на кордонах, ордони проходять кр1зь 'кожен 1! момент; систематизована еднить ультури входить в атоми культурного життя, як1 суттево оснують ¡льни на кордон:, в1дхиляючись в1д яких, втрачають грунт, стать пустпии, пихатпми 1 померлимн.

6*

Отже, сл!д вид^лити два моменти. Перший полягае в тому, що культура не вводиться до артефакту матер!ального або духовного походження. Артефакт - це наелiдок нультури, але останньою вже не е, Оск!льки, артефакт, янии набувае статусу визнаного значения i канону, в cnpaBi Формування »ндивщу, перетворюеться в перешкоду подальшого самост¡Иного оригшального розвитку. Культура у вигляд» артефакту становиться частиною людського буття, яке npHpiKae iHflUBifla на життя у "наявному", в "Hpaci", "добр!", "норисному", В!ДГ0Р0ДЖУЮЧИ ЙОГО В1Д СаМО-Д1ЯЛЬНОСТ!, В1Д зусил-ля, щоб дати co6i sbjt в наочност1 того, що знаходиться перед очима. 1ншими словами, Bifl эусилля д^йсно культурного, а тому й В1льно1 npaui, riflHOi людини, але яка пропкае всупереч загаль-нов!домому значению, канону, в котрий одягнений евхт у форм» социально! СВхДОМОСТ!.

Тому, досл^джуючи культуру, ми мусим'о поставити питания, в чому полягае U сутшсть i що в»др!5Няе ii Bifl артефакту? В чому полягае ix корхнна BiflMiHHiCTb? Може в тому, що культура - "жива"? TepMiH "жива" застосовували i Гегель, i Лосев по вхдношенню .до християнства як ечення, для якого властивим s д!алектичний стан розуму i в!ри, що не дозволяе Hi на мить йому застигати в поко! ! баидужост! до iHAHBifly. (nisHime цей термш був танож застосований O.Pepix, коли вона працювала над побудовою "живо! етики"). "Жива" культура е д^яльнхеть, яка суттево твориться iH-flUbiflOM, та, эавдяки котр!й, останнт виводиться в Буття flifiCHS i ц!л!сне, напруженням св^домостх, вол! й почуття. Культура, яка ЗНЯЛа В' СОб! СУТН!СТЬ ф!ЛОСОфСЬКОГО в!дношення до CBiTy i .яку в!др1зняе ян1сть св!домост! в !! глибин! напруженост!, зосеред-женост! та абстрагуванн1, тобто ceiflOMiCTb трансцендентна, ме~ та-фхэична. Дгяльнхсть, що виводить 1ндив!да в способ буття лю-дино», потребуе саноп!знання ü мхеця в "тут", а також можли-в!сть прориву в Шше буття, ¿ншии cBiT, як едино г!дну мету

1няив1 дуально! реалоэаци. Такэ усвгдомлення даеться не тольки абстрактним розумонням ондивхдом свое! сутнос-п в цшсност1 ! духу, I буття, але и в усводомленно !стотно! немоаливост1 зд!и-снення цього в даних осторичних умовах.

Тому культура е осторичнии феномен, завдання якого полягае в подоланн! обмеженост1 сводомост! I буття люднною в исторично обмежених умовах. Воно мае ренонструювати Ц1л1сн1сть духу, який поки що введений до усв1домлення "можливого", а людське буття в свою чергу, - до поцейбочносто, тобто стану "артефакту". Культура еиводить людину за межу "свотового нладоЕища духа", спонука-ючи !! до самореал^зац!!, вщнриваючи одиничному духу ц!лий спектр можливих засоб1В осягання буття, який не вичерпуеться Т1льки лог1ко-рац1онал1стичним шэнанням. В зв1 язку з цим можна згадати, що зпдно Гегелю, ¡нлософоя - це наука.. Яле на думку, наприклад, Бердяева, вона "но в яному раз о не е наукою". Наука -це эовс^м 1ншии р1вень сб1домост1, котрому притамаиш системность I лепка. наука - послуг вхдкритой необходност!, Шйсна $1-лософ1 я, поеднуючи собою буття 1 суб'ект, що Шэнае, е теоретич-ним осмисленням основного трапчного конфликту, що, зпдно Бердяеву, полягае у невхдповодносто природи людини ян духовно! остоти, що спрямована в безкхнечность, об'ективному св!товому середовищу, нуди ми закинут! о яке ставить нам обмежен1 1снуЕання у свт. ДМсна фолософоя в^дкривае культуро той надсуб'ектно-надоб'ектний дух, своеродний свотовий початок, з яким людина пов'яэана мистично. Оскольки поки те сводомхсть - зас1б усв1домлення лише на-явно! частини багатовммгрного буття.

Другим моментом е визнання того, що не смд ' розглядати нультуру з 4;сторико-прогресисьних позицПЧ. Бо культура це не тольни "логос", в супереч "хаосу". Я хаос 1 логос разом. Причо-му "хаос" в даному нонтексто - не "безладдя", що ментально у св1Домост1 европейца <?ормувало почуття неподовства та страху, а

6-3?49

як позбавлешсть парадигмального усвхдомлення, момент » умова цШсних буття 1 духа. Тут хаос - ян *снування поза культурою поцейбШност!, а тому в^н моститься не поэаду, не попереду, не эбоку, а оточуе кожну ¡сторичну точну, .чим стае для культури за-порукою живого стану. Тому частка "не" або преф!кс "без" для оэ-наки антикультурного явища, тут стосуеться не поведонки 1нди-в1да на побутовому Р1вн1, а взноситься до р1вня його трансцендентного сам0усв1д0млэння I самед1Яльност1, а також до зусиль, яними В1Н виривас себе ¿э стану частковост1 1 вшчуження, засовом ыдчуження усв^домленого'.

В науковш л1тератур! "вшчуження" досл1джувалось 1 як яви-ае историчного буття, I ян фолософське поняття, про що йшлося у "Встуш". Проте щлеспрямованого досл!дження в!дчуження з пози-цП його внутр!Шньох потении самов1дчуження, а таким чином 1 розвитку, здтснено не було. Тому в дисертаци в1дчуження усв1-домлено не тальки як оэнака 1сторичного буття людства, причиною яного виступае нерозвинен^сть 1ндив1дуального духу 1 втрата лю-диною свое! цшсйосп. Яле 1.як умова формування самосв^яомост! .( » самод!Яльност1), що поступово веде ыднвода в^д неусв!домлен-ня себе у в!дчуженому бупЧ, шляхом усв1Домлення розр^знення та глибокого дистанцИовання себе В1Д останнього, яке зн^маеться у злитт! ¡з ун1версумом, що на думку 0р1гена, видэеркалюе сход-ження людини по табелях в1ри-гнос1са. Яойсно, початком сходження служить в!ра - Ё^ра д1тей, як! люблять добро шд страхом пока-рання, а не заради самого добра. За в^рою першого порядку' чере-дуе знания (етстеме, гнос1с>, за знанням - муер1сть (ссф1я> та, Ерешт!, безпосередне споглядання 1стини (теор1Я).' На останн!х поьерхах зд^йснюеться вив1льнення в!д одноб!чносп ¡ндив^дуаль-нох форми, яка зовс1м не складае ядра нашо! ¡стотн'ост!, а дпчсна свобода починаеться саме у доланн1 шииевост! та виходо хндив1-да у трансцендентальну форму буття засобом сходження свшомост!

у русл! в!дчуження. У запропонованому контенстч В1дчуження ян ФМосоФське поняття сприяе новому баченню деяких гнших понять.

I в такому розум1нн1 культура - це явище в1дчуження. Як насл^ок роз!Рваност1 буття, внутр^шньо! шл1сност! матери 1 св1домост1, В1дчуження - необх1дний аспект опредметнення, явите конкретно-»сторичне, а тому - тимчасове. Культура - це спос1б буття та небутт-я у в1дчуженн1, культура - це способ людсько! Д1-яльност! у в1дчуженому бут! Культура - це способ ¡снування особою у в1дчуженому бутть В1дчуження передбачае неповннй (усеченный) способ виношення до св1ту, який виступае у Формах сус-гильно! свгдомост! та реал^зуеться у частнов^й д1яльност1, такт, ян наука, л!тера+ура, рел1Пя, мистецтво та т.1н. В 1х рус-мае Б1Дбуватись рух людсько! Д1яльност1 у якосп культури. Одначе, культура - це дхяльшеть поза социально обумовленого канону, це универсальна д^яльнють, яка досягаеться шляхом спря-мованого руху в!дчужено! Д1Яльност1 до меж! в^дчуження. Це вих1д культурою у трансценд<?нтне, у творч1сть. Яле у трансценденцИ творчостI В1дсутня культура в и В1Дчуженому прояви. V своему сходженн! культура перетворюеться на творчить, проте, у процес! эанурення в материю творч^сть набувае опредметнення, тобто форми в1дчуженого буття, зм1стсвн1стю якого е культура.

У якост1 форми культури вадчуження повинно спровокувати 1ктивн1сть 1ндив1да, напруження його зусиль по ЕИВ1Льненню мис-1ення эх стану канонхчного усв!домлення, а його буття - з буття э1дчуження; В1днрити в ¡ндивШ необХ1ДК1СТь в1ддалити себе в1д юцейб1чност1 заради набуття суто людсько! здатност! до творчос-п, яка, хоча виэначека культурою, але эджснюеться всупереч 1й.

Проте, чому зануренють у поцейб1чн!сть, аео "цей св1т" не :прняють творчост1? Здаеться, що "цей св1т", обмежуючи собою на-ау СБ1Д0М1Сть, нашу Д1яльн1сть, наца стосунни, намагаеться пц-(орнти людину соб1, перетворюючи останню у сбою власн1сть. У лю-

г

дини, яка ужилася в нього, пхднорюючхсь умовам його гри » порядку, Формуеться певний стиль св^омост! та морали якии вводить повноту пхзнання лише до логхчних виэначень св!ту, до його рац!-онального пояснения. Одначе, у рацхонал^змх прихована своерхдна пастка, яка присипае свхдом^сть тим, немов прогресивна переробка свхту можлива пльки в русл! його об' ективних законхв. яле об'-ективн! закони, а також 1х система, эавдяки якпч ми спостерхга-смо розвиток суспхльства, яний пхдкоряеться незмыно побудовано-му логШному ланиюгу причинно-наслхдкового зв'язку - це лише певним чином шдтасованх карти. Бо будь-яка однозначнхсть у виз-наченн! лунава, оскхльки залишае думку людини в тенетах ¿деоло-пчного усвиомлення цього св!ту, яке тдкорюе IX волю, думки, 1 почуття, чим позбавляе людину свободи у П духовному сходженн!. Я тому,'прив'яэана до поцейб!чност1, эахоплено переживаючи н радощ! та муки, людина залишасться в полон! цього свхту.

иожливо, у зв'яэну з цим, не т^ьни христианство закликало " не любхть ан! свхту, ат того, то, в ньому", але 1 !наи сак-ральн! вчення намагалися вийти за рамки цього свхту, в!дчуваючи -свободу саме у переход! в трансцендентне. У "Ведант»" примарность поцейбхчностх визначасться термхном "майя", ! намагання досягти свободи "тут" розцшюеться як !ЛЮ31Я. Шйсний шлях людини не з! "СВ1ТОМ", але проти нього. Людина повинна усв)Домити себе хаэяХном принайми! ланцюг!в, якими Бона прикута до св!ту, а не рабом, який слухняно приковуе себе до нього ие мшние. У свохх д1йсних (подлинных) вгдносинах з! св!том людина зн!мае його оболонни "законного" буття'! виходхть за його ме»1. У внут-р!ыньому свт в!дбуваеться та сама боротьба адапт'ованох людини з людським духом, який прокладае дорогу до сутност!, тобто, до свободи. Тому вс!лякх обгрунтування, що сутн^сть людини вичерпу-еться сутнхстю свхту, або поцейбхчност! - малоцхкавх, бо, на думку Солов'йова, е "безприбутновими". Де "прибуток" постае я

неочикува

н1сть, нелопчшсть э точки зору рационального св1ту. в свою чергу осягання обуковлено тим, що люднна, по cyTi е ютотою не тпьки цього св»ту, але й пост^йно долае нордони його усв1дом~ ленного буття. У дзериал1-подоб1, яне в1дбивало б тальки наяв-н1сть, людина эдатна бачити тальки нудьгу, проте, щоб побачити дещо б!лыне, сл^д тднлючити 1нший sip. Тобто св1т такии, яким ми здатш його бачити та мислити. Так портрет на в^дмыу в1д фо~ тографП в1ддэеркалюе Mipy винритост! митця трансцендентному, стану цШсного духа, що bjh вишс. з-за ме» поцегшчност!, а по-TiM був втхлений в глибину та свободу вшюшення до цього св!ту. I ие треба розум1ти не як техзм, а як шлях людини до • себе, в CBlTi, але проти нього. "CBir" може помститися людит вхдчужен-ням, ноли вона в сво!х пошунах виходигь на грань в!дкриття. Таке в!дчуження soBHi виступат як остраказм, що веде дозм1н у внут-ршньому житт1 людини. "Я" вшчужуеться cboIm его, яке зосереде-ло в cosi 1ЛЮзорн1Сть "реального" св1ту. Цей стан сприймасться як внутр^шнкч рэзлад, але в цьому в1дчуженн! м!ститься шанс його подолання. Тому, хто долае вичуження св1домо шляхом rioro повно-го зд1йснення, в^дкриеться стан сутност! та сутн!сть стану, який тде у фундамент культури та в^дкрие'в Шй II прйхован! потен-

Ц11.

Процес св1Домо розгортаемого в!д'о,тення мае характер посту-пового сходження, де сходинки у р1зний час були эафЖсоваш представниками резнях ф^лософських шкхл. Сходинка "неспокою" i "подкву" - йвгустнн Яврелпч, К' ернегор,' Флоренський, Сартр, то-що.- "Сумн1в", "дистанц1ювання волею" - Шопенгауер, Гайдеггер... "Зречення" як переход cBiaoMocTi в1д дпчового, длчсного розуму до розуму пасивного - кападонпчш , fliOHiciii Яреопапт, Екхарт, Григорий Палама, тото. "Вхдкриття универсуму в соб!" - неоплатоники, схинспатристична традиция у христианства.

' Культура - водночас 1 св1т, 1 пауза в св1т5 як позасв1тне (пова-"св1тнс") в1дношення людини.до "св1ту", стан "не вгд св1ту цього". ПотенШйно культура вже шдготовлена 1 суб'ектом, 1 його буттям у свт, думкою, чуттям 1 т.1н., однан, актуальн1сть свою вона анаходить, коли готуе "1нше", перекладаючи "н1що" - ян ало-Пам цього св!ту, але у контенст1 "св1ту 1ншого", який е "дещо", у реальн1сть поцейб1чност!. Одночасно культура пост1йно тдтягуе "цел св1т", якюну наповнен!сть поцейб1чност1 до того, що вине- ■ сено 1ндив1дом 1э осявання та криштал1зовано думкою у "дещо", тим самим, переводячи "цел св1т" з! свого вже обезц1неного стану (1 по сут1 - "н1що") в дещо нове. Це ,под1бно до "розмикання простору" (Гайдеггер), в ч4тких рамках якого людин1 1з св1ту по-цейб1чноот1, але "не в1д св1т'у цього" стае т1сно. I вона, вихо-дячи сама, виводить I "СВ1Т" у прост1р, який з часом також став просто аамннутим простором цього св1ту. Тобто 1 "той", 1 "цей" св1т в1др1зняються не характеристиками простору, або часу. Р1з-ниця м!ж ними полягае у достов1рност1 якост1, яною формуеться св1т. Втративши у св!домост1 людини та сусп!льства свою умов-н1сть, "позасв!тнс" власною реал1зашею перетворюеться у . "цен св1т", у канон вже неживо! культури. Для людини насл!дном неми-нучого занурювання (поринання) в поцейб1чн1сть стае 11 заком-плексован1сть.

Все це е св!доцтвом того, що культура - своер1дна ширма духу. Як канон культура приречуе св1т на 1люз1ю, а людину - на па-сивне 1снування в ньому, а ¡ншого боку, саме вона с умовою прос-в1тлення та вив1льнення 1ндив1дуально1 св1домост1 в!д закомплен-сованост! 1люз4ею у процес1 сходження. Св1доме в1дчуження себе в1д св1ту поцейб1чност! виступае умовою входження людини в 1нший св1т, перетворення культури у творчють, перех1д самого 1нднв1да у досконалий стан.

Таним чином, нультура I в1дчужвння - це не полярн1 поняття, а Бнутр1шн1 протилежност!, едн1сть яких обумовлюе можлив1сть св1-домого апарадигмального погляду на св1т 1 сенс лкдського буття як творчост! та самореал!зацП.

ДРУГА ГЛЯВЯ "Проблема самореал¡заци людини". Проиес само-реал1зацп людини пов'язаний з подоланням у св!домост1 июзхй поцейб1чностх, в як! ванурено людство ус1м 1сторичним еуттям, до можливо шляхом св1домого перетворення хНдив1дом стану пасивного вщчуження у спос1б свхдомого буття в ньому. Саме цим здхйсню-еться надэвичайна метаморфоза особистост1, ноли э жертви ¡сто-ричного часу 1ндив1д перетворюеться на його творця, а стан вщчуження долаеться актом доильного дистаншювання себе в!д "св1-ту" I поступовим розгор+анням його у творч!сть. Проте готовн1сть до танох дл потребуе св1Тоглядних эм1н, коли зам!сть св1домос-Т1, що обмежена поцейб1чнхстю, формуеться духовна Ц1л1сн1сть ян цшсшсть духу людсько! 1стоти. В робот! пропонуеться: вШйти як В1д абсолютиэаип будь-яких соц!альних феномен1в, эонрема проявив добра 1 зла, так 1 в1д спроби пошук!в 1х конкретного втиення в нонкретних теоретичних, або прантичних явишах (нап-ринлад, рел1пя - це зло, атехзн - добро, чи навпаник обгрунту-вати не Т1лькм 1х в1дносн!Сть, але 1 обумовлстсть потребами 1с-торичного процесу. додо рел!П1 I атехзму взчгал1, то вони шл-ном эабезпечен! в своему 1снуванн1, бо по вхдношенню одне до одного виступають эасобом, яний шл*фуе фор»у сакрального знания людства, розвиваючи опозишйну свхдом1сть, збуджуючи самост1й-н1сть думки, не дозволяючи останн!й застигнути у культурних догмах та канонах. Кр1м того, безпосередньо до нашого досл!дження, рел1пя ( якщо не эводити И до клерикализму) виступае як р!эно-вид езотеричних вчень, то в своему перв!сному призначенн! мае тдготувати людину до роэум1Ния теурпчно! д!яльност1. Праиями сво1х краших мислителов вона не т!льни шдводила 1ндив1да до спроб духовного звхльнення, але й винривала метод його зд!й-снення. Насправд!, роздуми творцхв Вед 1 Упанныад, труди Плот1-на, Оригена, Екхарта, Кузэнського та 1н. - не ст1льнн про Бога в його церковному роэумШп, снхльки про розбудову храму власно! дуиЦ, про оде1чне призначення людини, про шляхи досягнення люди-

-зоною теурпчного стану.

Проте людська ментальн1сть формуеться под впливом (в тону числП не тольки езотеричних вчень, ала i екзотеричних теорий, що впевнено ороентують людську сводомость на реали буття. На Заход1 цившзацшний напрям розвитку э доминантою рацоонал1зму BHlc значн! корентиви в розумоння людиною себе, свого míciw в cbItí i cboíx завдань водносно цього. Рацюнал!стичний ухил до поцейбочност! можна знайти иш в мофолопчному свотосприйнятт1 античшстю праоснови сущого. Таною у греков виэнавався хаос ( в!д грец. chaos, вод кореня cha-, зводси chamo, chasco,) -"водкрита безодня, то зяе [глибочить}; безладний, безформний, не-визначений стан речей; У космогонп стародавньо! i'peuíi - пер-восний стан або першоречовина, з яко! виник або був створений ру-' ною "творця" cbót як впорядкований космос" (Лосев). i хоча хаос нром згаданого символ!зуе велине "те", в якому все зарод^уеться i в якому все знинае, акцент все больше змяцуеться у бок якосто абсолютно! негативносто. ЗПано з платоновським "Томеем", дем1-ург все, що застав не у стано споною, а у нвзлагодженому о без-покойному pyci, з безладдя перевов у лад, усводомлюючи, що останки кращий за перший. Однак, як i ножне твороння, космос схильний до руйнування, i по законченно строку ïm оволодовае стан стародавнього безладдя, тобто кШець концом bíh вироджу-еться, в ньому залишаеться небагато добра... Тому дем!ург, який владнав його, занепокоений, щоб носмос не зруйнувався та не за-нурнвся у безмежний вир неподобного, мае брати кормило й знову упорядковувати космос. Я разом з тим i у людини формуеться занепокоений потяг переробити, перебороти, обладнати cbót за власни-ми морками. Саме.на ii долю тепер припадае перетворююча дояль-ность i боротьба. Боротьба за буття, проти небуття, тобто хаосу. Така установка антично! cbíдомоетí набувае статусу хоч i небе-зумовного, але пануючого св1тогляду традицойно европейсько! ментальносто, зпдно з якою людина муспть змонювати Д0йсн1сть,

м1рою яко! виступае воиа сама, тобто II розсуд, роэум!ння добра 1-зла, 1накше кажучи суто рац10нал1стична парадигма.

Зрозум1ло, що р!Ч не в тому, чи е "рац»о" добро, чи - зло? Ращо - ие каркас европейсько! ментальное^, шлях, «о зробие можливим ф1лософсьну рефлексно, яка тут означав не просте осмис-лення за допомогою вивчення та пор1вняння, але, скорше, нове звернення духу П1сля завершения тэнавальног.о акту до "я" ( ян до центру акта) 1 його макрокосму, эавдяки чому стае мокливою ошн-ка тзнання. Усвгдомлення своту эа допомогою "я" е саме те, що робить "любомудр!с" - ф!лософ1ею у европейсьному контекст!, де останнич намагаеться позбаЕити II будь-яних медитативних над-бань. Проте, розумиочи значуиисть раЩоналоэму як метода шзнан-ня, подання його найдосконалшим 1 ун>кальним, единим, .що в1дпо-в1дае вямогам цивьизованого сустльства ( навоть як-метод Ф1ло- . Софи, незважаючи на те, що фыософ1я -■ ие не зовсом.наука, або, як на думку Бердяева, все, «о завгодно, тиьки не наука), зовс1м не беэпечно. Оск^льни абсолютизашя будь-чого приховуе в соб» власну протилежн1Сть: перетворення наукового метода на канон. Бо, як вторично обумовлений крон в роэвитку шзнання, "рацю" е прогресивним явищем, але, як крон в певному напрямку шэнання, що эаперечуе собою вс1 1нш1 вар1анти розвитку, вгн набувае • регресивних оэнан. Кр1м того, нас Шнавить не значения "рашо" для людства взагалх, а ф!лософське усв^омлення значения його ро-Л1 для вив1льнення творчих потентй людсьно! самореал!заиП.

Таким чином, цивШэацхйний шлях европейського роэвитку ви~ борював соб1 специф1чний-метод, який також мав знайти свое укоренения у ментальност!. Ращонал1стична тенденшя, що ледь-ледь була помотна в античност!, вже досить в1дчутно присутня в зеях ортодоксального христианства РеформацП, коли у европейськ1й св!домост1 складалося суб'ектне роэумжня людини, ян оства "в!д цього св1ту". Реформащя дае контенстуальне усв1домлення прнзна-чення людини - в дп. Лютеранство, а ще 61льш кальвШзм з суво-

рою ригористичною етикою ставить акцент саме на предметно-прак-тичн!й, I перш за все, господарсьтй д^яльностх. Я зв^дси - вис-новок: усп1Х хндивиа в практичних починаннях на земл! е св1доц-твон богообраност!. В Новий час тенденц1ю Реформат 1 переймае на себе протестантизм. Не без його впливу квхнтесентя людсько! д!-яльност! - творчхсть - стала тлумачитись як номб!нац!я (нехай нав!ть 1 нова) ¿снуючих елемент^в, тобто винах¿дництво. Таким чином, рацюнал!стична тенденция не т!льки суттево обмежила люд-сьну св1Д0м!сть, але й осягнення творчих можливостей останньо!, зводячи П до практичною предметност!. В философ!! цю тенденцхю ми зустр1чаемо в тих чи хнших формах у Гоббса, /¡окна, Гегеля, Марнса, в прагматизм!, операшонал^эм!, !нструментал!зм1, тощо. Тобто саме суб' ектне поцейбхчне бачення сутност! людини ! формуе ааземлене розумыня п призначення, то зведене до "цього св!ту".

'виникае запитання: "Я ххба цього замало? людина як суб'ект . д1С В1Льно, бо робить це св1домо, тобто, з усв1домленням закону розвитку, конкретно! справи, а танок власного интересу".

Яле практика - коннретно-!сторична, отже обгрунтован!сть людсько! д!яльност1, яка эмхнюе об'ективн!сть, - виносна. Разом з тим Р1шуч1сть П зд1йснення людиною завжди абсолютна. Зв!дси - наслхдни, як правило, непередбачен!, особливо т1, що опосередкован! часом. Отже, янщо наше лопно-рацхонал^стичне Шзнання наст!льки недосконале, то про яку свободу - св^тоглядну установку нового часу (Стноэа), нхмецько! класики (Гегель) 1 марксизму (Енгельс) - може йти нова? Про який р!вень усвиомле-нох необхиност! йдеться, коли в рол! останньо! виступае те, що визнано саме такою роздиеною св1Дом!стю звичайно, не виступае те, що не виэначено нею... сьогодн!? Я завтра? Эдаеться, за цих обставин не людина е вим1ром буття. Насправд! вимхром стае II "его", и егоютична самость, яна дуже зверхньо ставиться до буття. Людина розвела у влас!йй свШомойт! х Д1яльност1 "буття" i "небуття", позбавиЕши 1х, а голоеним чином себе ц1л1сн0ст1 !с-

иування. Маркс робить сутнхсну ф1лосо$ську заявку, яка мае подо-лати одноб1чн;сть: "Эб1г зм!ни обставин 1 людсько! Д1Яльност1, або самоэмшення, можуть розглядатись 1 бути раШоналютично зрозумхлимн тиьки як революшина практика.", проте, рхшуча ре-волюцхйшсть практично-критично! Д1ЯЛЬност1, на жаль, лише В4д-новлюе одноб1чшсть, яка похитнулась. Таким чином, не т!льки ос-таточно в рац10нал1стичн1й св1домост! були розведен! буття 1 не-буття, чим була втрачена Ц)л 1 снасть духу, але и людина э и суто "людським", а насправд!, рац1онал1стично-поцейб1чним св!тоглядом вхддалилась в!д буття в його повнот!, залишилась у його одноб!ч-ност 1, в1дчувши власну эанедбашсть 1 самотшсть.

■ Панування суб'ентивност!, яке обумовлено мета<нэично, приводить до заволодыня В1дкрит1стю сущого у вигляд1 абсолютного опредметнення, до тиранИ лог^и. Таким чином лопка перестала бути думкою, яка мислить 1стину буття, а перетворилась в шстру-мент уяви, гадну хснуючого про його буття. Э иього приводу Гай-деггер робить висновок, во панлогизм - насл1дон увування Логосу, 1 тому сьогодн! "думати всупереч до "логики" не значить йти хрестовим ходом на захист алог!эму. але означае лише спробу эа-иислитися про Логос 1 про його сутшсть, що з'явилася в ранню епоху мислення". Я це, в свою чергу, тдводить $>Глософа до сх1д-нох мудрости, яка вм^е ощнити едине, зрозум№1 буття в його щ-люност!, а саму людину усвшомити як тану, шо поставлена в 1С-тину буття, щоб СВ01М 1снування!( обер!гати II. Такии тдх1д эначно розширюе меж! усв1домлення не т!льки сенсу буття, але й здатност! людини до творчо! самореалхзацИ. Лумка надае буттю ;лово. Яле т1льки шле причетно до буття. Тому такою ж м!рою, ян I слово, йому суттево притаманне 1 мовчання, як друга сторона цалеитично! едност!, яка уникае одноб1Чност1. Подобно до того, *к в бутт! е присутн!м нщо, так слово у Гайдеггера - це слово, ■> якому присутне мовчання, а мовчання ян таке,. в якому присутне ;лово.

Г 34 -

Цим шмецький ф!лософ, так би мовити, в1дроджуе "icixasM"-шлях еднання людини s богом за допомогою очищения cbíaomoctí -апофатичну традитю Яреопагетик, а таноя "священно! безмовност1" Григор1я Палами (XIV е.). Треба эаувавити: nopir "híiho" i дос-Ыд безоднього мовчання весь час були найвищим моментом cxíaho! апофатики яна в1др!зняеться вхд эах^днох д1алектики, яка ототож-нюе "Himo" з "небуттям", виводячи останне s "буття" як його за-перечення. Проте, не т1льки ¡дея, що небуття мютиться з буттям у ByTTi, або единому, але й що "пастухом буття" е íwwbía, яний охороняе ¡стину останнього, дозволили cbíaomoctí i метафизично (методолопчно), i на практиш вирватись до свободи.

"... в залах для медитаци немае аш скульптурних, ан» ху-до»н1х зобрааень будд, ан1 сутр. На протяз1 всього часу там си-дять нерухомо, з заплющеними очима, пони не приходить стан зре-чення, вичуження. Тод! знинае "я", настас Hiato. Яле це sobcím не те Hiao, як розумиоть його на Захода. Снор1ше, навпаки. Це Пустота, де все Юнуе поза перешкод, обмежень - стае саме собою. Це безкрайН1й bcscbít душ»" < Навабата Ясунарп. Не дарма Гайдег-гер шдкреслював, шо нласичне буття насправд! е буття-Hiino: жи-ье, рухоме, таке, що веде до а'еднання роз'еднаних матери i CBiflOMOcTi, eye*екта-об"екта, сутност! та 1снування. Таким чином, 1ндиыд упадае свое "тут-буття" в noTiK буття, перетворюючи перше у npocBiT останнього. Так, у змшенн! стилю мислення, перед яким зупинилась захгдна цивШзатя, вгдроджуеться аспект цшеного бачення Буття, яний був втрачений жорстко-рацюнал?с-тичною св1дом!Стю, воз'еднання единого, що допомагае людинх не т1льки подолати страх перед Himo, але й обгрунтовуе можливост1 власно! самореа,Л13ац11 у творчост!, що перед нею розгортаються.

Отже, иторичне вичуження ян posipBaHiCTb Ц1Л1сност1 духу - це насл!Док св1тоглядно1 установки, яка -занр1пленэ в засоб! Д1Яльносного виношення, що направлене £а протиставленна матери i cbiдомоет i, cyTHocTi i хенування, суб'ента i об'екта, шляхом

опреяметнення (Бердяев, 31ммель, Лессшг, ядорно, тощо). Воно мае бути не тальки усвхдомлене, але й св!домо пережите творшс-тю, яка прот!кае эагобом культури, де остання являе собою спробу вияти за ме«1 В1дчуження I завжди обмежено! поцейб1чност1. Твор-щсть е вих1 д 1з суб'ентивного стану боротьби I поеднанне э единим, хоча .6 на мить, яке, в залежност! В1д широти охоплення 1 висоти сходяэння св1домосп, а танож эагальнох тдготовни (нди-Ыду, надае останньому можливють занурення у трансцвндентне. Теоретична наробки по усв1домленню умов 1 можливостей творчост! як особисто! самореал1эаии знаходимо у <нлосо$сьи1й спадиин! християнства.

Християнська Ф1лосо<яя середньов1ччя мостила в соб1 дв1 Т1сно переплетен! мИ собою тенденцП щодо усвщомлення творчос-т1 ян сутност1 1нлив1Дуально1 самореал!эацп. Перша - те!стич-иа, що бера початой вод стародавшх традитй, серед яких сх!дн1 рел1г11, 1 друга, умовно кажучи - пантехстична, яна спочатку еу-ла властивою античному св!тосприйманню, а пот1м зм1нилась п1д. впливом християнства, вобравши в себе в!тхозав1тн1 погляди щодо людини 1 на II призначення у св!Т1, зводячи останне до особистот. го спас!ння, Перша мае витоки у розум!нн! Бога, що творить св1т в!льно 1 спонтанно. Творч1сть тут с насл!дком божественно! еол1. I якщо розум мае справу з тим, що ^снуе, е, то воля, снор1ш, мае справу з тим, що поки не 1снуе, тобто не е (на. зразой "ншо" сх1дних рел!Г1й), але яке може бути виклинане до «иття вольовим актом. I людина тут не т1льки потенцшно несе в соб1 теурпч-но-креатйн! здатности але мае хх активно реал1зовувати, чим справдить свое буття (Солсу нов). Серед тих, хто тдтримував першу - були неоплатошки, Ориген, нападони'тг, Боети, Енхарт, Куэанськии та ¡н. I все ж до друго! тяж1ла б1льш!сть представни-н1в середньов!Чно1 схоластики. У зв'язку э цим хот1лося б эроби-ти одне пояснения.

Ортодоксальна церква не виэнавала шдив^дуальну саморе-

ал1зацш, вбачаючи в яой водход вод покори (смиренности 1 песту вання ,гордин1, що не тольии не.вело, на думку клерикал 1в, до спасоння, алэ й напрацьовувало людиною ые больший грох. Проте, чи насправд! потяг до самореалозаии - це сводоцтво горджп, чи то церква побоювалась втратити свой вплив на людину? Певно, мохе мати мосце як те, так о 1нше. Подо гордти, то побоювання були властив1 не тольни ортодоксам, бо не настиьни вони безпи-ставни Та справа в том. що самореалозацоя може перерости у гордин», якщо перша не базуеться на воро. Причому в1ра - не абстрактна ь щось эовншне, аде вора у едность буття о небуття в сутност1 людини, яка божественна о мостить у соб! нерозкрит1 эд1бносто. Саме ие е спородненим теургочним можливостям 1 обу-мовлюе готовность до ондивиуально! творчост*. Яле тана В1ра не виникае'спонтанно. 1й мае передувати велика духовна 1 душевна праця, робота по розвитку внутрииньо! сутносто, внутрошнього "я" людини, яка постойно нонтролюеться самотзнанням, шо веде до ус-в»домлення протироччя знания i незнания в собо, потреб духовного сходження, .а танож побоювання об'ективаци наслодков цього гли-бинного процэсу. Тана на диво потужна робота властива творч1й самореаловацИ у будь-який сфер1: науш, л1тератур1, мистецтв1, техницо. Проте перелон мог бути значно довшим, але дещо неспод1-ваним, коли б в нього внлючити чернецтво, добров1льне полишання св1ту э метою эанурення у Ютинне буття. Та чи так це вже неспо-довано? Дойсна самореал¡зац!я передбачае, щоб людина з метою до-сягнення самотнносто вийшла за межо себе. Творець не т1льки дистанцше себе вод своту, але й в1дчужуе себе вже ставшого, а тому зовниинього, вод того в собо, що метить потентал небуття о свободу вод пут законхв, вод монливост1 (тлонностп св1ту о гадок натовпу, вод того, «о здатне до остинного сходження. Тому всо засоби, що потребують в!д 1ндив1да внутрошнього дистанш-ювання, можуть виступити у якосп умови ¿мдкриття в людино абсолютно! цонносто. I навоть чернецьне уникання св1ту е умовою нап-

рацювання духовного досв!ду з метою надання його людству. Х»ба нб цей принлад становлять Будда i Серпй Радонежський, Блажен-ний Явгустин i Минолаи Кузанський, СераФ1м Саровсьний, Патриархи дзену... Bcix ix об'еднуе огинування про людину, прагнення ус-В1ДОМИТИ можливост! Ii максимально! реал1эаци, шляхом роэнрит-тя нетварно! сутностх.

1лын навхть видияе щабел1, що тдтмають особистють до эдобуття ¡стинного буття, або в!днривають ножливост! самореал!-эаци.Ш иабел1 - подвиг, блаженство, свяпсть. шлях боротьби . за духовний 3M1CT життя, за В1дкриття в»чного в людин! заслуго-вуеться подвигом. BHyTpiuiHiM "робленням" як подвигом людина до-сягае ютинно-сущого, найреальнлиого образу. Подвигом стяжаеться блаженство. Проте "блаженство" тут не В1чний спок!й, мляв1сть, нерухомють. Навпаки, це подолання труднощ!в, що починаеться земним подвигом, за якого онрилений дух вже не знае эадуб!лост1, не знае опору свиниевих гирь, що обтяжен! rpixoM полу-буття, а эдобувае свободу, янгельську блискавичну рухомють. Сл!дом за ними - трет1й щабель. Шоб пояснити свят1сть, можна пор^вняти iKOHy i портрет. 1кона Biдр1эняеться В1д портрету, як "жит4е" в1др1эняеться в!д бюграфи. "Иипе" Ф1ксуе в!чне, а б1ограф!я -навпаки - м^нливе. Тому святхсть постае як вита н!цн!сть, стш-KtcTb, непоборна BiMHicTb i досконала краса, що набута подвигом, який подолав ярмо так звэних "природних пропорций та какошв" загально виэнано! краен. Здаеться, саме в такому нонтекст! само-реал1защя не е ознакою гордин!, а навпаки знаменуе смертельний двоб!й з нею.

Я взагал1, чи можли'ва тво'рчить поза в!рою, адже саме в ос-таннПЧ вона знаходить опору? Проте, коли вхдеутня Bipa внутр!ш-ня, II Micue займае Bipa зовняинього "я", або самост1, тобто -сам0впевнен1сть. Под1бна "Bipa", що грунтуеться на самовпевне-HocTi поцейбхчно! CBiaoMOCTi, с насл!дком душевно! i духовно! саиоэанедбаност! ¡ндив1яа. Эосередженхсть на пошпб1Чност! цьогс.

- за -

своту, до яко! людину шдштовхували як цивШзаШйне буття, тан I ортодоксальна христианство, не готували 1ндив1да належним чином до глибинно! самореалгэацП, виключаючи його а шл1сност1 буття-небуття. Людина навоть не здогадувалась про свою недоско-налость, зухвало компенсуючи II самовпененостью. Сво1ми кореням!^ остання вросла в олюзорн^ть "цього своту", витискуючи повсяк-двшастю эд1бн1сть шдивода до самообмеженност1 та самоэаглиб-лання. Тут, Д1йсно, влада гордино, проти яко! застер!гали Отц! церкви. Ала тут немае творчост1. Бо там, де над людиною тяжо( гординя, там неможлива справжня максимальна самореал1зашя. Такг д1яльн1сть буде т!льки эовнг нагадувати творчить, насправд: виступаючи самовираженням гординь примножуючи зло в свт. Том; побоювання церкви водносно дойсно! творчость як прояву гордти примноження в свото зла та обтяження людини грохом досить марн1 Проте, часом, сама церква провокувала спалахи гординI. Справа 1 тому, що. незважаючи на воками зосереджене християнством у соб розумишя соф1йност1 буття, ортодоксальна церкЕа пост1йною ак центаЩею на 1де1 ыдиводуального спасения, судового розум1нн светового процесу, судового розум1ння спокутування, шлеспрямо ваним Ыдстороненням людини вод творчосп ставала на перешкод! справ1 формування у людини справжньо! активност!, тдштовхувал 1! до самореал о зацП в гординк

Проте неортодоксальна християнська традищя ще за час1 сх1дно1 патристики вирошувала проблему гордин^, гр1ха та йог спонути на ПрИНЦИПОВО новому Р0 3ум1нн1 людиною свого мосця. Ту "страх та трепет" пошли у подгрунтя, знялись у дов!р'1, вивдль нив мосце для нових думон о дш. Саме "новозавотне" християнств (Бердяев) водкривае людино ново можливост1 1 перспективи, а го ловна з них - освячена творчость. Людина призначена бути твоя иам та ствтворцем своту. Яле для цього замало смиренност!. Кож на людина мае взята на себе свою ча£Тку тягаря по спас1нн людстьа, проте не шляхом зовно колективно! дП, але шляхом ¡ндо'

• - 39 -

в!дуальнох самореал^зацп, такого духовного эд!ймання, якии би своХм опредметненням зачепив ¡ншого, эапрошуючи останнього також на шлях власно людського буття. В цьому, эдаеться, эв'яэок осо-бистого !ндив!дуального спасыня 1 розгортання св!товох ¡стори, Саме тане бачення людини, що спочатку було подане сх1дною патристикою, а эгодом перейшло у середньов!чну м1стику, хоча й лакало щоденну св!ДОМ1сть, проте розкривало собою трансцендентну сутн!сть людини, внрииуючи в иьому контекст! проблему саморгал1-эашх. Згодом, ця трансцендентность П1дкреслюеться творч1стю великих митц1в В!дродження, як1, эбер1гаючи м!стичний дух серед-ньов1чного християнства, надали йому, так звану "гуман!стичну" Форму, що була эрозум!ла 1 доступна европейськпч св1домост1 з панIвним впливом ¡дей эах!днох патристики, яка пор!вняно з (леями сх1дно1 патристики значно обмежила творч! властмвост! людини. (Шлком очевидно, як теорчхсть стае заложницею нультури, що перетворилася в канон.) Яле ан1 Новия час, ан! н!мецька класика, а згодом I марксизм э його ¡деею "поцейб1чност1", не збагнули у В1яродженн1 середньов^чну спряиован!сть на повноту "буття-небут-тя", на гармон1йн!сть природност! 1 духовност! як сенс людського життя, а розчули лише оду природой самост1 !ндив!да, намага-ючись в!дшунати витоки творчост! саме в останн!й, вбачамчи саме в иьому прояв гуманизму. Так, рацюнал1зм эробив р1шуч!й крон до безпроблемност!, позбавив себе досягнень християнськоХ ф1ло-софсько! М1стики ян Х1мери. Тому можна погодитись з висновком Бердяева, ио В^дродження, дтсно, "не вдалося", але не з причини эасилля еп1Г*он1в, ян вважав рос^йський философ, а тому, що сл1-дуюч! за ним нов! чаей зде51ше втратили духовну тенденшк, яку намагались утримати хх попередники. Г!!зн!ше, "вся !стор1я прос-в!тництва в значн!й м!р1 зайнята в!йною з життям, щоб його при-душити системою схем,,., намагаючись вишкребти з людсьнох дупл письмена 1сторХI, чим дырявили саму душу" (Флорансьннй). Вс!м иим не тыьки значно ускладнювалось розумхння творчост!, але й

пошук реальних шляхов Л реал1эаци. Ф»лософ1Я XX столпгтя, пос-тупово усыдомлюючи вади воротного рацюнал^эму, вдаеться до по-шуну шлюних форм В1Дношення людини до свхту 1 стас спроможною щл1сно збагнути И сутнюне призначення.

Таким чином, самореал¿эац!я - це проблема, то Ц1навила дос-л1дник!В з давН1Х час1в, проте повнота И розумшня сходила (рос. - восходила) до виэнання за особист1стю здатност! до са-мост ично! творчо! д1яльност1, то пов'язане з конкретними рисами ментальност!, сформованими хсторичною тенденшею способу буття, рел1Г1Ино-теоретичними традиц!ями.

Самореал¿зацг я - це ¡ндивиуально-вольовий ант вив!льнення сутн1сних сил людини свхдомим самов!Дчуженням, що розкривае трансцендентну шл¡снасть П самобуття <як буття-небуття).

Передбачаючи свхдомий Ыдхи вхд ознан поцейб1чност!, проблема самореал!заци потребуе змхни теоретично! парадигми як в опис1 II, так 1 в справ1 Шльового Формування св1тоглядно! по-аицп щодо не!. Розум1ння сутност1 самореал 1защ! не може зводи-тись до !1 лопко-дискурсивних проявив, але передбачае 1нту!тив-но-м1Стичний аспект людсьного буття, бо В1Д розуму ухиляеться (рос. - ускользает) творчий процес життя (Бергсон).

I останне - самореал^зацхя прот1кае в Формах нультури, але всупереч останшм.

ТРЕТЯ гтшвя - "Культура. В1дчуження. Творч1сть." В н1й ро-биться спроба уев!домити творчють, що виступае ' сутшстю индивидуально! самореал1зац1!, ян шлях, який являе собою посл!дов-н1сть "непослШовних" стан1в. Серед них - пхдгот'овчий етап; ево-люц^я або сходження 1ндив1дуального духу, обретения людиною стану просытлення; эрештою,' ¿нволюшя, або повернення духу у матери«. Посл1довно роэглянемо кожен з них.

Завдяки тдготовчому етапу, творч1Сть мае вгдбутися. Саме тут люднна мусить осмислити себе у сет культури, перенести стан, що в 1 дкрився !й, усереднну себе, вичути, досл^дити, ак-

тивно переживши ствводношення душ! i тола, дупй i духу, сформу-вати волю як умову творчого акту. В сучасшя европейськ1й свио-mocti творчить все б1льше усводомлюеться ян апарадигмальна ш-яльн!сть, на вiдмiну bía просто нового знания, яке може бути от-римане в межах старо! парадигми, що не вичерпала . себе.

Шдготовчий етап не мусить мати вуэьно спрямованого характеру. Творч1сть - це не просто эдатн1сть в1дмовитись в1д эвично-го канону, але, скороие, це дГяльн!сть, яка не визнае канон!в взагало. ие особливий стан, що винриеться людит, яна наст!ль-ки розвинула сво! cbiflomictb, розум i чуття (под16но до того, ян спортсмени шдвласниють cosí свое т!ло), що вона стае однаково здатною до рацюнально!, емоцойно!, лопчно! i 1нту!тивно! д1-яльносто, до осяеання, яке спрямуе наступне творення-перетворен-ня виведенням ícthhii, Слод зауважити, що на думку америиансьного психолога Дж.Гоуена, ми занадто доегий час- роэглядали мозок ян пристрой для ршення проблем... Яле його б1льш правильно було б розглядати ян прийомний пристрой, яний при умовi ретельного на-лагоджування може приймати сигнали, що присутш у наявносто заведи, але посильно лише для витончених приладов за оптнмальних умов фуннцоонування. Як бачимо, це своер!дне психолопчне тд-грунтя творчо! апарадигмальност!.

Тому творчость - це не пльки водмова в1д канон1в, але й водмова Bifl щяльносто в каноночному режим1. Тана "лояльность" мостить в co6i стан "допитлнвостг' (рос. - вопрошание), тобтэ своерзне недояння, котре водрозняе дойсно творчий процес. танин чином, подготовчий етап мае розгорнути в co6i пол^оною цо-л1сного розвитку ондиводу, шоб суб1ектна розвинут!сть на 6asi конкретно! д!яльност1 змогла "згаснути", перетворивши шдив!д на своер!дний приймальний устрой, що е настроений на хвилю вольного очокування, на "порожнистий очерет" (рос.-"полый тростник"), який готовий сприйняти те, що Ф.Мерелл-ВольФ називае "Сама Сутность", а знания, шо водкриеаеться е "Знания шляхом Jotos-

носп". Саме тому людина, э одного боку, мае бути розвиненою у якост! дуального суб'екта, але з ¿итого - мае бути готовою до cbieoMoro в^дчуження в»д себе uiei яност! эадля винонання твор-чого призначення. 1ндив1д мусить зробити прорив у власному нуль-турно-парадигмальному св1тосприйманн1, привести до CBiflOMorc дистанц;ювання себе В1д CBiTy, його унор»нено! 1люзП.

Свого часу у <нлософськ!й литератур! шкавим i пл^дним зда-вався розгляд нультури як "осоеистого буття друго! природи' (Мажуев). Проте його методолопчна обмеженють очевидна. Дхйсно, "особисте буття друго! природи" передбачае способ формуванш певно! культурно! парадигм», в межах яко! проходить становленн! 1ндив1ду, набування статусу культурно!, але й парадигмально! лю-дики. Образно кажучи, ножен виток у стралх людського роэвитк: можна уявити як рух культури, котра на всякому новому pibhi на роджуеться i набувае сталост!, перетворюючись у канон. В межа: останнього будь-яка иисле-д^яльнасть, що викультивована сустль ством, втрачас свою ¿стинтсть, вироджуеться у репродукцию. 1 останшй наивна лише iMiTauifl нультури, оск!льни 1ндив1д, збер1 гаючи статус п суб'екту, s6epirae також певний cnocie выношен ня до fliftCH0CTi. Тобто 1ндив1д, будучи ¡нтегрованим у цей спо ci6, стае адаптованим до культури i не В1др1зняе себе, свою сут н1сть Bin екзистенцп останньо!, бо вони ц^лком сп^впадають. То му, актуал1зуючи себе за правилами Юнуючого культурного буття tHAHBifl згасае як потенщйний творець. Щоб вшновити творчу по тенцш, 1ндив1д мае в^дкрити власною peaлisaцieю нове бутт "друго! природи", тобто перевести культуру si стану канону стан творчост1, чим буде забезпечено пШймання витка сшрал! я ноьу щаблину. Яле для цього BiH мае. дистанцшвати себе в^д будь яно! культурно! парадигми, в1Льно ввести себе у вШношення CBi домого в1дчуження до CBiTy. У я.де сент-Екзюпер! е шкаве спос тереження: "Не створи царства, в якомуовсе було б досконале. Е добрий смак - доброчеснхсть музейного сторожу.I якдо ти з прс

зирством ставится до поганого смаку, в тебе нв буде аш живопи-aHi танку, a»i палацу, aHi саду. Ти станет вередувати э по-Зоювання забруднити руки в эемль Ти поэбавишся земл1 э-эа пус-готи свое! досконалость Створи царство, у якому все буде просто :повнене эавзяття". Эвхдси йдеться, «о «ива культура не являеть-:я am об'ектом, ан! способом буття людини у якост! суб'екту, <оли думки, дп iHÄHBiду рухаються по нанаташй коли. Под1бний зух мошна визначити як рух цнв1л1зац11, де нультура перейшла у 1атентний стан, мокливо, для зхбрання сил, щоб ,эд1йснити новий чрорив Kpisb канон.

Разом з тим, так би мовити, "розробка св1домост1" на Шдго-говчому етап1 мае завдання як безпосередне, шо пов'язане э П щступною еволющею, так i перспективно - по забезпеченню зак-почного етапу творчост! - ¡нволюцп. Оволод1ння формами св!домо1 Ляльност1 не повинно зводитись до того, щоб Bei вони söepira-1ись подобно до книжок в б1бЛ10теш. Форми, ио напраиьован! in-;ив1Дом, мають перейти, у стан нерозчлвновано! uMicwocTi, де |р!вноважене все у чеканш можливостей, як1 розкриються- йому :ходженням. 1ндив1д входить до стану едност!, де для ■ нього bis 18 icHye подыу на приховане i наявне, коли зникае в1дчуття ме-ii, за якою эаперечення часткових Форм св!домост1, до колись Формували його усталену суб'ентну едн1сть. На змшу останшй :рИХОДИТЬ цшсшсть духу. ПерВХ!д biд д1яльного стану св1д0м0с-i до стану."порожнистого очерету" передбачае не т1льни замов-ання CBiflOMDCTi, позбавлення особистост!, тобто в^дчуження ¡н-ив¡дом в coöi того "я", що зв'язувало думки в neBHi принципи i акони, надаючи людинх необх4дну для 1снування сталхсть i мояли-iCTb ¡дентиф^каца. Справа в тому, що "я". - це не пльни внут-iumi эв1 язки CBi домоет!, але й буття для мене зоеШшШх в1дно-ин, що скршлен! св^тоглядною установкою, Я тому змпт идаш;-ом свого внутр1ШИЬ0Г0' стану веде до змхни його эовШшнього стз-усу. Проте нав1ть тимчасова утрата звично! сталост! тягне з?.

собой 1зольовашсть самотшстю, яка супроводжуе творця все його «иття. Це внутр!шн1й душэвний розлад, взаемо-нероэумЖня себе 1 св1ту. Осторонь складаеться враження эапаморочення (рос.- помутнение) свиомосп. I це досить точно, бо свщомигь перестае до-вхрче приймати те, що !й нав'язуе нультурна парадигма в якост1 ясност1, в силу чого реальн»сть св!ту втрачае ч^тке зображення, а воля Шби пропонуе знов роз!братись в його достоверность

Попередня розробка СВ1домости веде до визволення вол», яка, долаючи щабел1, що визначають II актившсть п^д впливом 1нстин-кту, дал! - натхненно! пристрасти, I зрештою - чисто! духовности. позбавлена будь-яких вплив^в задля входження 1ндив1да до стану творця. Саме таким чином ¡ндивш а цив1л1зованого 1сну-вання адаптовано! ¡стоти переходить в стан творчо! людини. Для останньо! природно, що час (простер, тощо > - небезумовний, в^н в»аносний до св1Домост1 1ндив1ду 1 тече, тдкоряючись його ритму та.стану. Втрата часу у яност! каркасу св1тоглядних в1дносин веде до порушення причинно-наслхдкових зв'язк^в, до яких перший входить необхгдним компонентом. Саме тут "вись св1домостГ' в!д-чувасться несв1дом1стю, бо в1днинут1 канон1чн1 ор^нтири, що 1н-терпретують проблеми 1 решения з поэицП деякого "закршленого ракурсу" (Флоренський), Це веде до своер1дного злиття запйтання 1 В1ДП0В1Д1 в тотожшсть знания у в1чност1. Термы "сходження свиомост!" тут стае також умовннм, осшльки часовими эмками ьиявилися похитнут» 1 ор1ентири простору. У даному контекст! "сходження" означае прорив ментальност! шляхом вхдчуження; подо-лання узанонених в нхй причинно-наел¡дних, часових I просторових в1дношень; вих1д в стан трансцендентний розеудново! 1 теоретично! св4домост1, (Не даремно Явгустин наполягае на винритт1 в соб! зд1бност! "духовного бачення надчасових 1 надпросторових основ").

Тан, люднна зупиняеться на пороз! ^нового св1ту, про 1сну-ьання якого вона тальки здргадувалась, але !й доведеться в нього

нити. Бона знайшла готовшсть зд^йснити стрибок э одного ргвня 1СЛ0ННЯ на iHBIUft, зв1льнивши св1й рОЗуМ в1д потоку думок i об-siB, ставши здатною до свободи, щоб переступити меж! эанотв i [ИНИТИСЬ по той бiH SaKOHiB, по той 6iK причинность ( Причому дбання ¡нтелекту не втрачаються, а трансформуються). Зпдно утро помосту Шостого n^Tpiapxa", щль такого очищения полягае тому, щоб "npospiTH свою первинну природу"'; це можна пор1еняти дзеркалсм, в якоку вс1 предмети-в1дображуються "эненаиька" i эом, ян плькн ми п!днесли пого до них. 1ндив1дом оволод!вае ан "не-мисль". "Не" - означае В)дчуження Ыд подв1йност! ознак 1х пристрастей. "Иисль" - водтворення юнуючо! реальност1 и1~ чного буття. Саме в такому контекст! сл1д роэум!ти смисл "мов-ння" на: noposi творчость або просв!тлення, сатор1, .як його зивали б на Сход!. Це мовчання поэначае не беэдумшсть, а ромоЕе мовчання", то не потспае в глибинах несутн!сного, i не поглинутим байдуяистю смерт!. Сходне мовчання под1бно до нтру урагану, це эатишний центр шаленого шторму, без якого не-1ливин рух. Витягти цей осередок непорушност1 з того, шо його эчуе, значить надати йому Форму абстранци i, тим самим, -гйнувати. Саме центр робить ураган можливим. Саме центр разом 'раганом спгльно конститують тотальй!сть буття (Судзук1>. Я1й-), качка, шо тихо пливе по поверхн! озера, не може бути В1дд1-ia в1д свохх д1яльно працюючих шд водою лапок, хоч ix i не wo. Стае зрозук1лим, що немас сенсу протиставляти сх1дне >вчання" i заходне "слово", бо тане мовчання само суть слово, (сл iстинного мовчання був водомий також i мислителяи Заходу, .намагалися осягнути самосв!дом1СТь як Шлях, заеезпечивши "в ту чергу б!льш глибоке бачення людсько! природи". Пейстер Ен->т у CBOix роздумах про «e«i людського розуму писав, шо розум 1ьсму житт! не знаходив наколи coei спокою, оск1льки "н^ноли в му житт! не водкриеався Бог настольки, щоб це не було "ншо" МЕНЯНО Э тим, ЩО EiH £ У flil'lCHOCTt "... тому "залит себе ?ов-

ciM i надай Borosi Д1яти в T06i i' за тебе... Бог мае ув^йти i TBOi сили noBHicTW Bifl того, що ти опорожнив себе - ян написано "Голос волае в пустел!". Лай волати в coei иьому в1чному Голос: CHiльни завгодно Ному, i будь для себе самого i для кожнт реч - пустелвм",

Причому cnoKiH под1бного стану також умовний, бо вся д!яль HicTb моститься в самш людини, стае II внутрхштм станом. Так у даосшв "дао" (шлях) - символ "нерухомого руху", "беэшяльно д1яльностг або "зовншня пасивнгсть i внутрИиня активн»сть" KpiM того, дао виображуе властив!сть всього сущого в природа, i тому /клина, що повертаеться в його лоно, втрачае сво! атрибу ти, осиiльни дао зн^мае BCi. сво! опозшШ. Тому часто дао постам як ьелииа пустота, що охоплюе i пронизуе усе. Э иього привод: иожна пригадати Гаидеггера: "npocTip е вив1льнення шсць, щ М1стять в cosi явище бога, мюць, що покинут^ богами, м»сць, яних божественне довго зволжае а появою,.. Пустота не ншо. Во .на також i не вщсутшсть... в дхсслов! "пустити" эвучить "допу аення", в первинному smicti ян таке, що зосередило збирання, па нуючого в Micui. Порожня снлянна значить; з!брана в свохи поро* нвчост1,.як здатна вм1стити эм1ст".

Плани, або piBHi, на як1 сходить индивидуальна cBiflOMicTb суттево В1ДР13няються В1Д звичних людин i стан1в роэсудкового теоретичного розуму. Пор1ВНЮЮЧИ HOBi мо$ЛИВОСТ1 3i звичаини станом, дослшники шдкреслюють незвичайн1сть ceiflOMocTi, як наповнюеться потоком св1тла. lie в1дм1чали не пльки cxiflHi <яло софи, але й европейськ1 мислител1. Так, С.Франк розр^знював зви чайне шзнання i своерхдне самовиявлення,• самосповицання, ян BiH визначае як "проэр^ння", бо всяке проэр1ння е в кыцевом випадку, св1чення, 0св1тлен1сть, явления себе в светли ту справа в самому св1тл1, що осявае саме себе i, тим самим, решту

в св1тл1, в якому опиняеться 1ндив1дуальна csiiioMiCTb, ш досягла планов вищого розуму, можна роЗшэнавати кольори i bid

Т1нки. Вони залеяать в1д внутриянього стану 1ндив1ЯУ, В1д готов-но.ст1 останнього стати не переикодою, а досконалим каналом 1х прийому та передача по чого, по сут1, I зводився смисл попе-реднього етапу творчостг. Людина знаходить мовлив!сть шшого ба-чення, бо повшстю позбавлена суб'ект-об'ектно! д!леми том/, до вж© немае стану: запитання-В1ДП0В1ДЬ. Тут мояливо все "побачити" 1накше: явишв разом з його сутн!стю, тобто не через перел!и и прояв!в, а в!дразу. Причому знания, яке отримуе людина в таний спос1б, В1др1зняеться сво!м иевербальиим характером. Скор1ше за все, 1ндив1д на цьому етат не обтяжений конкретною тллю. Попе-редньо така ц1ль в нього може бути, але занурюючись у творчий процес, вш входить у стан, який не контролюеться повн!стю 1нди-в1дуальнйм розумом, тобто, коли св1дом«сть, що на певному' етат /ходить в основу, шдвалину, переступае пор!г трансцендентного, за яким 1ндив1д досягае "стану 1стини". 1стина тут -• "в!дкри-псть Буття" (Гайдеггер), стан зд!бност1 1 нав!ть таланту, уловиги всю св1тлову потеншю. "просочити" нею творця, зробивши його здатним до незвичного бачення св!ту й свохх проблем. Тому .'.эв1д-ги" приносять не ршення, а зд^бшсть, силу виршувати подейб^ч-справи, породжен1 логикою конечного буття. Людина навчаеться ^ловлювати в1браци, якГ супроводауют'ь випром^нювання св1тла. Ц1 акбраци под1бно до камертону настроюють ¿ндив1да на ,.д1л*сн1сть ауху, а танож дух 1 т1ло, як единий шструмент.

Потж св1тла стае ¿манентною силою 1нту*тивного розуму. Ирмуючи сШльний з ним ритм. Плот1н, свого часу, ..шдсумував з'н1ст творчих зусиль як "-пол1т единого до единого". Спалах 1нту-1цц - це початок в1дкриття знания, якому на етап!. инволютI бу-1е надано розумом тако! форми, що дозволить роэпредмет.ити с'ут-исть першо! в адаптованШ форм!. Сатпрем Шднреслюе, янщо люди-4а не буде нетерплячою, а дозволить вберегти безмовнхсть 1 про-зор1Сть, то вона побачить, що спалахи ¿нтухцп стануть ыльш 1астими, пром^жки м1ж ними будуть меншати. Саме шж , у 4ндиБ1да

почнеться поступовий переххд до Сводомосто, яка одночасно е 1 завершениям, 1 джерелом осяянного. та онтухтивного роэуму, а такой вс IX ментальних <юрм. Це подключения у людини глобального роэуму. Говорячи мовою Вед, - це "океан безперервних блискавон". Це св1тло у в1чносто дозволяе ондивхду на цьому ровн1 водчути його силу як силу власну, поеачити 1 себе, 1 свот в об'емному потот, або сферично. ЛюдиШ водириваеться водносн1сть веяного роду остин, натегоричних суджень; тут знхмаеться питания праос-ьови дсбра I зла. 1ндив1д розумое 1х як слодство неминучого за-нурення свиомосп в матерою. Вон бачить Ьодносность подобного подолення 1 вбачае в цьому наслхдок розеудково! дояльносто. Про-те все, що воднриваеться в свотло глобального роэуму, ми лише за авичкою можемо наэвати остиною, надавая цьому водкриттю рац1она-лхстично! 1нтрпретацо1. Оскольки для нас 1стина - це не неправда, не хибшеть, абсолютность янох водносна до визначеност1 хс-торичних умов. Одначв, в свотло установки глобального розуму те, то ;осягаеться, с повнота, яка в соб* доснонала. I т1льнй занурю-ючись шляхом онволклШ в б1льш низьк1 плани, 1ндиводуальна сво-домость за р1зних обставим (чи власноХ недосконалост1, чи бо-ючись людсьного нероэум1ння) мусить, кром надання адаптованогс вигляду своему водкриттю, ще й розставляти певн! акценти. Бо ) поцейбочност! важно без Ч1тких ориентиров. Тут потробно "в1чн( остини" о "модно принципи". Без них св1домость, то знов стале лише усвЩоиленням людсьного буття, почувае себе неэатишно I впадае в неприемний неспоной. На побутовому р1вно, яким поцей-бочность намагаеться обмежити шдиводуальну сводом1сть, це обтя-«уе, власне, ян X стан тборця, що в очах онтегрованого в це! св!т мешканця, сповпадае зо станом душевно хворо! людини.

Стадоя духовного споглядання, або норвани може бути досяг-нута шляхом еволюцп, на поприиц творчого здойснення будь-яко: дояльност1; наука, релогоя, мистецтво, офо лосося 1 тли. Однач! людина, що пробуджена до сходження, повинна ¡¡¡укати слодуючу ста

1ю роэвитку, залишивши в соб! людину трансцендентну, що эосе-еджена на ¡ншому свт, щоб знайти себе як людину духовну, эо-ереджену на тотальность едност! буття, духу, св1 домоет!. Вм1н~ я В1дсторонитися вгд досягнутого як у с$ер1 мислення, так 1 в Фер1 почутт!в, в!днривае перспективу того, що в майбутньому ожливо досягнути та б1лыаих висот. Яле для досягнення нових ершин, потребно спускатися, здойснюючи онволюшю в маторш. ак, по-перше, шл^уеться СВ1Д0М1СТЬ того, хто здатннй в)льно овертатись, в 1м"я майбутнхх сходжень. По-друге, окр)м водкрит-1В, ак1 творець виводить у СВ1Т, в:н формуе власну волю як уио-у свободи. I по-трете, св!домо працюючи над собою, досягаючи в эоему розвитку супраментального р!вня, !ндив1д знахояить нову ■асть сили, яку В1Н здобувае э матер!!, що поеднана з духсм, ¡дкриваючи нов! можливост! людини. наявн!сть таких можливостей эредбачали яи захщт психологи 1 ф^лософи, так 1 мислител! <оду. Причому вони роэумхли, що евхдомий перех'д з р!вня на р1-=нь мае своею передумовою не тольни роз>'>йий р1ст !ндив!да, !е й його чуттево-ф1Эичнш'1 прогрес в розум1нн! можливостей тсного тма, тобто Ф1нсац!я !ндив1Дом нового сшвв!дношення 'ху 1 матер!!.

Говорячи про складность зустр^ч! творця з сучаснинами, яка 1бить для першого ¡нволюшю досить тяжною под1ею, сл1д в!дм1ти, I при всьому остраноэм! та нерозум^нн!, вона е необх1дною, 1 !редус1м, саме творцю. Бо творець е < в тому чисн ) продукт в1д-жених в1дносин ! частково! дояльност!. Я тому подолання 1нди-дом сощального эанепаДу здтснюеться творчитю, що м!стить в т еволюшю 1 ¡нволюцш св1домост1. Тому, хоча в своему сход-нн1 1ндив1д снидае з себе стан частковост! 1 в!дчуженост!, аходячи повноту сприйняття, донести п людству в^н може т!льки собом Шволюци, тобто зрештою занурюючись у стан ¡сторичного б'скту, лояльность яного, хоча 1 зазнала зруиень, обумовлених сягненнями його творчост!, але перед сучаснинами мусить матп

вигляд частновох, проте вс!м эроэуихло!. Тому I истина творця, донесена до людства вторична, часткова, в^дносна. Для хндивша, що зд!йснив тан! в1дпов1дальн1 нроки, „загострюеться потреба £ саиорефленси, самоанализ!, эростае намагання сшвв1дкести стак Ютини ян результат просв»тлення з тим, що В)н у якост! 1стиш< иусив вивести в свхт. Эвхдси - незадоволен!сть собою ! спробс нового сходження, з яним творець пов'язуе но«лив1сть б!льш адекватного опредметнення власного прозршня 1 самовираження. Яле £ умовах нультури, то вхдбивае способ людсьиого буття у вхдчукен-ш, творчють, у стан! опредметнення, завжди приймае для творш опосередковану, а тому ! випаднову форму. Форму, що ншоли ш буде в змоз! задовольнити свого нос!я, який завжди прагнутим! б1льш адекватного вт!лення свого творчого прориву.

Поки ио цэ схоже на "сизифову працю", однак, . в н!й зд>й-сшоеться 1 сторичнз напрацьовування свиомост!, эмшення д!яль-ност1 I внвиьнення вол!, без чого немоаливий свосчасний пере-х!д до ¡ншого способу буття, до само-творчост!, у досл!вному ро зум!нн! як творения самого себе. Б!блейсьний эмШ, схоже, симво-л!зував еволкшйну силу, що витягуе людину ¡з тваринно! насоло ди для того, щоб згодом вона досягла стану божественного щастя У ЗйКЛЮЧЕННХ подведен! теоретичш Шдсумки дисертац!йног< досл!дження. Вони торнаються сфери ф!лософськох ! практично-ви ховнох д!яльност!, ор1ентован! на вир1шення проблем творчог мислення, в чому тану гостру потребу в^дчувають наука, практи ка, суспольство. Кр^м того, онреслеш подальш! перспективи дос л!дження проблем нультури, В1дчуження, творчост!.

Основний зм1ст дисертац!йного досл!даення викладено у на укових публхкащях автора ( об' ем: 40 др.арк.). Найб1льш суттев положения м!стяться у таних роботах:

I. Отчуждение кан форма развития нультуры. - К., - 1996. 12 др.арк.

2.. Социализм и отчуждение. -¡И., 199.1,- 2 др.арк.

3. Роль . культуры в разрешении противоречия социализма //-"Вопросы общественных наук". - К., 1986. - 0,6 др.арк.

4. Коммунистическое воспитание студентов: вопросы эффективности. (В соавторстве). - К., - 1986. - 11,25 др.арк'.

5. Диалектика становления Форм активности субъекта // "Проблемы философия" - К., 1980. N51. - 0,5 др.арк.

6. К вопросу о социальной сущности науки // "Третьи всесо-озные чтения молодых философов". Тезисы. - М., 1984. - 0,3 пр.арн.

7. Человеческий фактор - мошныи рычаг научно-техничесного прогресса // "Вопросы научного коммунизма". - К., 1986. N63.

- 0,5 др.арк.

8. Активизация человеческого фактора - главный рычаг развития общества // "Вечерник". - ЧССР., 19В5. - 0,4 др.арк.

9. Роль человеческого фактора в осуществлении научно-теяни-ческого прогресса // Еженедельник "Телевидение". - ЧССР., 1986.

- 0,5 др.арк.

10. Проблема формирования личности как субъекта культурной деятельности // Всесоюзная научно-теоретическая конференция. Тезисы. - К., 1989. - 0,2 др.арк. .

11. Противоречия социализма - противоречия личности // "Теория социализма",- Прага., 1989. N11. - 1,0 др.арн.

12. Роль культуры в становлении-человека как Фактора общественного развития // "Вопросы научного коммунизма". - К., 1990. N79. - 1,0 др.арк.

13. Личность как социальный субьект. Условия ее становления //философия. Социальное познание. Социальное управление. Тезисы Всесоюзной научной конференции. - М., 1991. - С.61-63.

14. Философия и иллюзорное сознание //"Ф1лософ1Я та ¡деоло-г(я в Украхни. кннуле, сучасне, майбутне". Тези мгжнародно! на-уково-практично! конференцп. - К., 1992. - 0,3 др.арк.

15. Вхдчуження як Форма розвитку культури //"Bici-шк КШв-

сьного ун1верситету cepia: <Илософ1я, пол1толог1я, сошолопя, психологtя- К., 1994. - 1,0 др.арк.

16. Проблема творчост1 у контекст! эах1дноевропеисьио1 мен-тальност! //"В1СНИК КиХвського ун1верситету cepia: Ф1лософ1я, по-л1толог1я." - К., 1995. N23. - 1,0 др.арк.

17. Слово или Назначение философии //"BIchiih Кшвсьного ун1-верситету". - К., 1996. - 0,7 др.арк.

1Q. Про Д1алектичний ав'язон "в1дчуження" I "культури" П Теэи наукових доповшей та внстуШв викладач1в, донто-рант1в, асп1рант1в, студент1в. - К., 1996. С.11.

Александрова й.В. Отчуждение как форма развития культуры. Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.01. - онтология, гносеология, феноменология, Киевский университет им.Тараса Шевченко, Киев, 1996.

Основная цель работы состоит в исследовании отчуждения как Формы развития культуры, что позволяет раскрыть новые черты понимания культуры, обнаруживает в смежных ей понятиях творчества, личности, свободы, истины неизвестные грани, чем способствует выявлению существенных особенностей последних. Развернутая ди-алентика отчуждения и культуры устанавливает новые мировоззренческие ориентиры ноннрвтннх исследований, углубляет их методологическую базу, что в свою очередь способствует дальнейшему развитию философского видения собственно философии культуры.

Alexandrova A.V. The alienation as the form of development of culture. The dissertation is aimed at philosophical sciences doctor's degree competition - speciality 09.00.01. - ontology, gnoseology, phenomenology, Kiev University of a name T.Shevchenito, Kiev, 1996.

The main purpose of work consists in research of alienation as forms of development of culture, that permits to open new features of.understanding of culture, finds out in adjacent to lt(her> concepts of creativity, person, freedom, true unknown sides, than promotes revealing of essential features the last. Extensive dialectics of alienation and culture establlshs пен world outlook orientation of particular researches, improves their methodological base, that in turn promotes further development philosophical of consideration purely philosophy of culture.

Ключов1 слова: в1дчуження, культура, опредметнення, саморе-ал1зашя, творч!сть, еволюшя, 1нволюц1я, свобода, 1стина.

jM^r