автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.01
диссертация на тему: Память как проблема трансцендентально-философского исследования

Полный текст автореферата диссертации по теме "Память как проблема трансцендентально-философского исследования"

Київський університет Імені Тараса Шевченка

РГ6 0/1

ІЗ -''її ;г';

на правах рукопису

СПАСЕНКО Наталя Миколаївна

ПАМ'ЯТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність - 09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноивноіюгія.

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня «. кандидата філософських наук

Київ -1995

Дисертацією е рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та Історії філософії філософського факультету Київського університету Ім.Тараса ЇІ^пчрика.

Науковий керівник - ЛОй Анатолій Миколайович* лектор філософських наук, професор

офіційні опоненти - ПГИЧСПІЙ Гпген Миколайович.

доктор філософських наук, професор - АНЛРОС Євген Іванович, кандидат філософських наук

Провідна установо - Центр гуманітарної освіти АН України

Захист Відбудеться '23' 103*я 1996 року о 14 ГОДИНІ на посіданні спеціалізованої ради Л.01.01.06 при Київському університеті Іи.Тараса Шевченка за ілгрсою: 252017. в.Київ,

пул.Пололимирська, *>0. атд.328.

З дисертацією мокла ознайомитися v наткотмЛ бібліотеці Ки ї їм ».кого університет* ім.Та раса Ше вч»>ика 1 в v *і. Володимире». -к а. 5 8».

Апторсферат роїіїлаиий Kfa ! \ HS¡ І9(>(5 року.

Рмг!ии0 секретар

•: поїм ал і юр лио І li’UMioI гали

.40u . Peni»' г f111 к М . Л

АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ТА СТУПІНЬ ЇЇ РОЗРОБКИ.

Різнопланові процеси, які пов'язані з перехідним^ станом

*

суспільства, невизначеність суспільних ідеалів та пріоритетів викликали в останні роки в гуманітарних науках, мистецтві й публіцистиці пожвавлений інтерес до національного минулого, історичної спадкоємності, способів збереження громадської, моральної та особистої стабільності. Декларації про успадкування будь-яких суспільних ідеалів стали звичайними в програмах різноманітних політичних сил. Бажання зробити етнічні та моральні константи більш значущими та ефективними вилилося в цілу низку соціологічних і соціально-філософських досліджень. Апеляції до національної, етичної, історичної та інш. пам"яті помітно почастилися, але скільки-небудь серйозного обговорення її суті немає. Іншими словами, за конкретними дослідженнями, що намагаються проаналізувати й узагальнити наявну емпірію, не стоїть в достатній мірі розроблена методологічна база.

Такий стан справ має свої чинники. На протязі десятиліть в культурі було відсутнім філософсько - антропологічне осмислення багатьох питань. Так, пам'ять раз І назавжди було віднесено до парафії психологів І, треба сказати, в більшості галузей психологічної науки вона була майже найпопулярнішою темою. Але сама психологія в останні часи зіткнулася з серйозними методологічними труднощами. Про це свідчать численні дискусії про предмет цієї дисципліни як в самій психологічній спілці, так і поза нею. Також негативний вплив мала діалектико-матеріалістична настанова на "невтримний гносеологізм", яка була єдиною можливою настановою для наукового пізнання в радянський період. Це привело до такого парадоксу. З одного боку, була гіпертрофована роль експериментів у дослідженні пам'яті, ніякі суто філософські пошуки не бралися до

уваги (навіть гегелівська концепція, здавалося б найбільш споріднена марксизму). З іншого боку - прихованою основою будь-яких теоретичних узагальнень та висновків на цю тему залишалася наївна модель пам’яті, яка досить успішно функціонує в повсякденному досвіді, але недостатня для глибокого наукового дослідження. Адже осмислення кожного конкретно-історичного

феномену, що базується на властивості людської свідомості пам’ятати і забувати, має супроводжуватися розумінням того, якими саме є сутнісні характеристики здібності до пригадування. Цо потребує пояснення пам'яті не тільки через потребу в ній (тобто через її необхідність), але й через питання про її можливість як внутрішнього механізму свідомості, яка одвічно є свідомістю пам'ятаючою.)

Тому змістом даної роботи є ні в якому разі не узагальнення психологічних та нейрофізіологічних експериментів, не перелік

їх "недоліків" і методологічних "огріхів". Більш доцільною і плідною, на думку автора, е спроба, опираючись на філософські традиції в осмисленні проблеми пам'яті, показати, о якій мірі проблема пам”яті може виступати філософською проблемою.

Така можливість виникає на фунті філософії, яка в межах сучасного філософського дискурса визначена терміном "трансцендентальна". Тобто це така філософія, яка робить своїм основним методом саморефлексію суб'єкту з метою прояснення всіх пізнавальних формоутворень та свідомості як їх джерела. Саме принцип трансценденталізму дозволяє ставити питання про "умови можливості" реалізації тенденції свідомості до звернення у власне минуле. Однак єдина трансценденталістська настанова не виключає множинності конкретних підходів Автор вважав за необхідне викласти та обміркувати три. на його погляд, найбільш

з

зрілі вереи (Платона, Гегеля та Бергсона) з тим, щоб прояснити їх методологічні й теоретичні принципи і використати їх для свого дослідження. Істотну допомогу в цьому надали роботи Барсуковой ТІ., Блауберг 1.1., Викової М.Ф., А.де Веленса, Гайденко П.П., Георгієва Ф.І., Лосського М.О., Мамардашвілі М.К., Мерло-Понті М., Мотрошилової Н.В., Роговіна М.О., Рубене М О., E.Vollrath.

Однак найбільш широким полем для роботи над темою є філософія посткласики, де провідну роль відіграє феноменологія в її первісному - гуссерлівському - варіанті, а також її подальша конкретизація в німецькій (М.Шелер, Г.Г.Гадамер, G.Brand) та французькій філософії (М.Мерло-Понті, Ж.-П.Сартр). Завершуючи епоху конструктивізму й ірраціоналізму, феноменологія

відкрила можливості рефлексивно-дескриптивної філософії.

Відмова від субстантивації свідомості, оголошена феноменологією, означає відмову від її описання як сукупності ізольованих станів І здібностей, що підкоряються різним внутрішнім та зовнішнім "обставинам“. Така відмова є, насамперед, намаганням відкрити первісні смислоутворюючі структури свідомості.

Вчення про час і часовість в феноменології невідривно пов'язане з поняттям пам'яті. її значущість прояснюється через редукцію об"єюгивних часових циклів до внутрішнього іманентного часу, причому час суб'єктивується й індивідуалізується як "поле зору". Тому в феноменологічному контексті питання про пам'ять - це питання про ті загальні структури свідомості, за допомогою яких єдність свідомості здійснюється як внутрішня історичність.

Зв'язок свідомості, часу та світу як тема філософії (в тому числі феноменологічної) докладно обговорювалася в роботах Бистрицького ЄК. Козловського В П., Лоя А М., Мотрошилової Н.В.,

Молчанова В.І., Причєпія Є.М., Рубеніса A.A., Рубене М.А. та Інш. Це стало міцною теоретичною базою для даного дослідження.

У роботі над проблемою пригадування-забування в контексті психоаналітичної практики були використані праці 3.Фрейд*, К.Г.Юнга, А.Лоренцера, С.Грофа, П.Жане, L.Schacht, E.Krles, G.Piers,

H.Arlender, Руткевича О.М., Савенка Ю.С.

Плідними були конкретні дослідження з використанням методів спеціальних дисциплін, в яких були висвітлені різні аспекти феномену пам'яті: П.Флоренського (етимологічний аналіз), ДмитровськоТ М.О., Кубрякової О.С., Туровського В.В. (лексико-семантичний аналіз), Давидова Ю.М. (морально-етичний план), Донченко O.A. (соціально-психологічний аналіз). ■

Однак у вітчизняній літературі відсутні, як вже підкреслювалося, багатопланові методологічні дослідження на дану тему. Автор сподівається, що запропонована робота може слугувати їх початком.

МЕТА Й ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ. ОСКІЛЬКИ ОСНОВНИМ питанням, яке стояло перед автором на початку дослідження, було питання про те, як можна по-філософськи коректно обговорювати проблему пам'яті, мета дослідження може бути сформульована таким чином: уяснити трансцендентально - філософське підгрунтя

і можливості розробки проблеми пам'яті в руслі феноменологічної методології'. Мета конкретизується трьома завданнями:

1. Визначити спектр можливих* методологічних підходів до феномену пам'яті та проаналізувати вихідні пункти феноменологічного дослідження пригадування як конституюючого моменту темпоральної свідомості.

2. Вияснити роль знакових систем у ' формуванні та

функціонуванні спогадів (знаків-вказівок і знаків-носіїв значень).

З Обміркувати вплив різних типів реалізації пам’ятуючої свідомості (ностальгії та каяття) на формування життєвих проектів і орієнтирів.

МЕТОДОЛОГІЧНА Й ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ДОСЛІДЖЕННЯ. У зв'язку з тим, що дослідження носило переважно

методологічний характер, а також враховуючи, що а ньому використовувалися матеріали, відмінні не тільки за тематикою, але й за типом теоретичних конструкцій, проблема методологічної єдності дослідження мала першочергове значення

Перехід на рівень трансцендентальної суб'єктивності дозволив аналізувати не окремі види пам'яті, як-то: історичну, емоційну,

пам’ять всередині наукового пізнання, пам’ять в процесі навчання.., а вивчати особливості пригадування як "чистої структури", певного модусу свідомості та його відмінності від інших модусів (сприйняття, чекання). Одночасно зникла необхідність описового розмежування людської пам'яті та мнемічних здібностей тварин, через те що сам перехід до феноменологічного розуміння свідомості є таким розмежуванням і робить всі інші зайвими.

Аналіз трансцендентальних структур свідомості потребує відокремлення акту свідомості від його сенсу, аюгу від його позначення і.символа, знакової системи), а також відокремлення одного типу актів від інших та визначення, яким способом здійснюється їх взаемолерехід Потреба такого відокремлення до певної міри відбилася на структурі роботи.

Трансцендентально - філософське розуміння однинності, всезв'язності інтерсуб'єктивноі свідомості надало змогу шукати значимі їм";ти спогздіа не тільки в біографічному, індивідуально

здійснюваному досвіді. Особливу роль у проясненні джерел апріорної передзадзнності змістів грають практичні розробки І метатеоретичні дослідження психоаналізу. Крім того,

психоаналітичні студії дозволяють обговорювати проблему мовного оформлення спогадів, тобто утворення знакового кореляту, що утримує життєву Ідентичність І сприяє, між іншим, субстантивації минулого. З цією ж метою залучалися положення герменевтичної філософії.

Намагання цілісно й грунтовно вирішити завдання, поставлені на початку дослідження, вилилося в зверненні до матеріалів з галузей психології, лінгвістики, соціології, а також в залученні фрагментів художніх творів, які торкалися теми пам'яті.

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННЯ випливає з міркувань автора відносно

•характеристики межі між ретенційним занурюванням акту сприйняття та актом пригадування;

-визначення точки-джерела акту пригадування;

-пояснення наслідків взаємовпливу часових просторів у конституюванні часу. - ,

В результаті аналізу цих питань автор

а) доводить . функціональну схожість ретенційної складової сприйняття та акту пригадування, яка полягає в утриманні цілісності кожного окремого переживання, що, в свою чергу, фундує єдність свідомості в її темпоральному відбуванні;

б) з'ясовує теоретичну умову за якої стає можливою конструктивна критика асоціанізму в психологи та філософії Цією умовою є звернення до інтуїтивізму та поєднання його з темпоральною моделлю свідомості,

в) дає визначення поняття "асоціація“, виходячи у того, що початком пригадування є точка-джерело сучасного сприйняття. Асоціація, таким чином, означає тотожність цієї точки первісному моменту минулого сприйняття і може розглядатися як фіксація на рівні чистої суб’єктивності можливості спира.лся а упорядкуванні спогадів на позасуб'єктивні (світові) об'єкти;

г) робить висновок про те, що буттєва реалізація пам'ятаючої свідомості базується на подвійній інтенціональності акту пригадування, причому обидва типи цієї реалізації - ностальгія та каяття - в рівній мірі вкорінені в його структурних особливостях.

ПОЛОЖЕННЯ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ЗАХИСТ:

1. Теоретичною основою будь-яких розмірковувань відносно конкретних феноменів людського пам'ятування має бути визначення пригадування в площині трансцендентальних сутнгспих структур. Це дає змогу висвітлити його як фактор темпорального конституювання сенс їв через їх відтворення в сучасному, яке постійно поновлюється Базовим досвідом для такого конституювання є первісний досвід розрізнення часових моментів.

2 Прояснення іитенцюнальної спрямованості акту пригадування доцільно проводити і порівнянні з інтенціональною спрямованістю сприйняття За допомогою аналізу їх можна відокремити як інтенції відповідно на вже-усеїдомлений і зараз-існуючий предмети. Між собою вони опосередковуються забуванням, позитивний зміст якого полягає в переорієнтації інтенціонального променя на конституювання нових сеансів.

3. Утворення універсального горизонту минулого

відбувається при посередництві сприйняття, пригадування та здбуванмя взаємодія яких може бути визначена як пам'ять. Але на

рівні Інтенціональмого аналізу її існування може бути зафіксованим Тільки як можливість утворення послідовності "часових місць".

4. Забезпечення однинності пам'яті відбувається вже в надсуб'єктивному просторі мови. Остання слугує способом закріплення та корегування пригадувань, а це. в свою чергу, складає фундамент самосвідомості І самооцінки.

' 5. Архетипічне навантаження свідомості не вичерпує домовного

прошарку спогадів. Позаособисте походження мають навіть суто біографічні змісти. Вони виникають як закріплення взаємодій I поновлюються, коли конструкції двох ситуацій - минулої і сучасної -співпадають.

6. Питання про статус речей, які виступають для свідомості знаками-вказівками, може бути вирішеним при поєднанні трансцендентального аналізу чистих актів та аналізу досвіду тіла. Можливість використання феномену репрезентації минулого за допомогою предметів-нагадувань, реалізуються як збереження значущих змістів через символізацію речей та дій (ритуалів).

7. Вплив пригадування на нариси майбутньої життєвої практики залежить від того, яка інтенція - на минуле (ностальгія), чи сучасне (каяття) - залишається в пригадуванні головною і продукує смисловідтворюючу дію. Саме каяття на відміну від ностальгічної консервації сенсів є конструктивним засобом увійти з перебігом часу в коло альтернативних рішень і реалізувати свою свободу щодо минулого.

ТЕОРЕТИЧНЕ ТА ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ полягає в тому, що отримані результати вказують перспективу філософсько-антропологічних розробок відносно проблем довгий час не включених В поле осмислення ВІТЧИЗНЯНО! філософи, доводчть доцільність ) плідність застосування дня цього

трансцендентально-феноменологічного методу; сприяють уточненню категоріального апарату філософської антропології, а саме філософській конкретизації та смисловому розширенню таких пойять як "пам'ять”, "пригадування", "сприйняття", "час", "минуле", "сучасне", "актуальність". Завдяки цьому поняття пам’яті може бути введеним в регістр таких філософських понять як "темпоральність", "життєвий світ", "єдність свідомості".

Матеріали дисертації можуть слугувати методологічною основою аналізу понятійно-категоріального апарату психології, соціології", а також передумовою міждисциплінарних досліджень. Результати та висновки роботи можуть бути використані в учбово-освітньому процесі при викладанні Історико-філософських розділів, при розробці спецкурсів з філософсько-антропологічної проблематики, при висвітленні тем "Трансцендентально-філософське розуміня свідомості та пізнання", "Культура та спадкоємність культур", "Часовість людського буття" та Інш. На положення дисертації можна спиратися при розробці конкретних проблем, що торкаються функціонування соціальної пам'яті, осмислення якої є одним з найактуальніших завдань сучасної української філософії.

АПРОБАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ. Основні положення І висновки дисертаційного дослідження викладені у авторських публікаціях,

Л.Ч

доповідались на республіканських та міжнародних конференціях: "Ринок і проблеми гуманітарної підготовки економічних кадрів у вищій школі" (Київ, 1992); "Творчість. Культура. Гуманізм" (Київ, 1993); "Національна філософія; сучасне, минуле та перспективи" (Харків, 1993), а також обговорювались на засіданні кафедри теорії та історії філософії філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

СТРУКТУРА ДИСЕРТАЦІЇ.' Мета і завдання дослідження обумовили структуру роботи, що складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку основної використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У "ВСТУПІ" обгрунтовується актуальність обраної теми, характеризується ступінь ЇЇ наукової розробки, визначається мета і завдання дослідження, окреслюються методологічні та теоретичні засади їх вирішення, виділяються основні положення, які винесені на захист, розкривається науково-теоретичне І практичне значення проблеми пам’яті та її вирішення на базі трансцендентально-феноменологічної методології.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ має назву "Різноманіття методологічних підходів до феномену пам'яті в історії філософії. Феноменологічне дослідження пам'яті як конституюючого моменту темпоральиої свідомості". Спочатку в ньому аналізуються концепції пам'яті в філософських системах Платона, Гегеля та Бергсона, а також наївна модель пам'яті, щц функціонує в повсякденному досвіді. .

Першим, хто звернув серйозну увагу на проблему пам'яті та пригадування, був Платон. У дослідженні розглядаються вихідні пункти І суть вчення про анамнезіс, прояснюється його місце й призначення в загальному контексті платонівської філософи. Анамнезіс є органічною складовою здійснення цілісного досвіду свідомості, життя свідомості в єдності всіх її суперечливих станів. Механізмом пригадування Платон вважає взаємоза.'язок-посилання від зараз-суча^ного й наявного на несучасне, що зникло в забутті, причому І сам процес зникнення теж стає забутим. У цьому взаємозв'язку-посиланні викривається раніше сучасне, а тепер не-

сучасне, поновлюючись в присутності. Спроможність такого поновлення для свідомості забезпечується ідеєю "рівності самої по собі", що має онтологічний статус і е провідником у світ ідей. '

Умови сущого апріорні тому, що вони не є завжди заздалегідь "до...", але вони є співдія сущому, спів-дія, яка реалізується в пригадуванні. Світ існуючого містить в собі пустоти, заповнити які покликаний акт пам'ятуючого звернення (байдуже, рефлексивно-філософського чи інтуітивного, несвідомого) до сутнісного

початку світу. Свідомість, яка пригадує - це скріплення існуючого через знаходження його рівності самому собі. Таким чином, пригадування у Платона є онтологічним, бо визване онтологічною ж необхідністю диференціації та ідентифікації буття. Викликаючи часто випадково, воно зовсім не випадково репрезентує свідомості те, що ніяким іншим чином перед свідомістю не постає -основи, які спричинюють її єдність зі світом.

Друга концепція, на якій зосереджена увага в дослідженні, є концепція пам'яті Г.В.Ф.Гегеля. 'Автор виходить з того, що обмежувати її лише відповідним уривком з "Філософії д/ху" не можна. Навпаки, доцільно, розглядаючи її, взяти до уваги використання свіх її термінів у реальній філософії, тобто в естетиці,' філософії релігії, філософії історії. У дисертації робиться висновок, що певний раціоналізм та логіцизм філософії Гегеля, який не міг не відбитися на всіх частинах його системи, не може спростувати оригінальності його розмірковувань щодо пам'яті та пригадування. Філософ вперше дав таку широку панораму можливих реалізацій здібності уявлення-пригадування. І хоча вони виступали для нього не можливостями, а фразами, що знімають одна одну, це була перша в історії філософії спроба взаємопов'язати

різні види' пригадуючого подання, а також довести їх взаємну необхідність. . '

Найбільш значущий результат гегелівської концепції пам'яті пов'язаний з його розумінням духу. У визначенні останнього присутня деяка частка тавтологічності: дух має відношення тільки з самим собою, тобто дух - це те, що живе в світі духу. Завдяки цьому пам'ять виступає не тільки 1 не стільки феноменом індивідуальної свідомості, але феноменом духу, одним з основних принципів функціонування будь-якої людської спільноти - історичної, соціальної, релігійної.

- На думку автора дослідження, ці міркування складають основу

для доведення невід'ємності пам'яті від' процесу мислення. Адже,

за Гегелем, пам'ять є постачальником того, чого немає в

безпосередній данності • Імені як форми для втілення (озовнішнення)

думок. Інша справа, що для Гегеля мова не виступала автономним

"світом текстів" зі своїми особливими захонами, тобто, ніяких

висновків у дусі сучасної герменевтики та семіотики не міститься. Але

підстави для них уже с, І вони базуються саме на концепції

пригадування-пам’яті.

У А.Бергсона розуміння пам'яті спирається на принципи

еволюціонізму та Інтуїтивізму його філософії. Його концепція

побудована в контексті осмислення зв'язку суб'єкта й часу, який

розуміється як тривання. Пам'ять стає механізмом, що забезпечує

взаємопроникнення складових частин триваючого потоку свідомості.

Гарантією того, що таке взаємопроникнення можливе, є привхідна в

с

кожну складову тотальність свідомості, тобто вся повнота минулого, потенційно представлена в будь-якому сучасному' моменті. Саме сучасне може бути визначеним як актуальні дії й відчуття тіла, останнє ж стає тим фільтром, який забезпечує

вибір необхідних фрагментів минулого. Але4 не уникнувши субстантивації образів пам'яті, філософ наполягає на тому, що минуле реально продовжує своє буття в сучасному. В результаті відбувається перевантаження акутальності, обтяженоТ всім досвідом. У дисертації підкреслюється, що роздуми Бергсона щодо пам'яті є поєднанням антиплатонічних тенденцій, критики та розвитку Інтенцій кантівської філософи, обгрунтування концепції чистого досвіду не стільки принципом трансценденталізму, скільки конкретними психологічними фактами. Саме це, з одного боку, сприяло тому безпечному впливу, який мала філософія Бергсона на культуру XX ст., а з другого - утворило теоретичні резерви для наступних філософських пошуків (в тому числі, I фенономенологічних) в напрямі нового розуміння зв'язку часу, світу I свідомості.

Відносно наївної моделі пам'яті, відтвореної завдяки лексико-семантичному аналізові, в дисертації робиться висновок, що ця модель функціонує не тільки в повсякденному досвіді, але й виступає несвідомим . підгрунтям більшості сучасних психологічних та філософських праць на цю тему. У них обмірковується, досліджується якийсь один, штучно відокремлений тип памєяті, описуються засоби його зовнішнього розгортання I зовсім не піднімається питання про те, яким чином це стає можливим, тобто яка своєрідність людської свідомості та буття фундує потребу в зверненні до власного минулого I забезпечує реалізацію цієї потреби.

Але саме таким чином ставиться питання про пам'ять І пригадування в трансцендентальній феноменології.

Феноменологічна філософія створила методологію, завдяки якій розв'язується більшість утруднень, що виникали при обміркуванні проблеми пам'яті Головною опорою тут стає феноменологічна теорія свідомості, яка пов'язує в одне суб’єктивність, буття (як світ)

і час. Здійснюється відмова від того, щоб взагалі розглядати час І сеідомість поодинці, одне незалежно від іншого. Час стає полем досвіду свідомості, а свідомість - місцем реалізації часових відносин.

У межах роботи над проблемою пам'яті та пригадування гуссерлівський аналіз темпоральної свідомості стає провідним через те, що, по-перше, пам'ять є такий модус свідомості, за допомогою якого конституюється її єдність як внутрішня історичність, а по-друге, саме пам’ять стає дійовим механізмом усвідомлювання часу буття (і власного, І загальнолюдського, і світового).

Вихідним для Гуссерля стало розрізнення первісних часових характеристик "зараз", "вже не", "ще не", "раніше", "пізніше" та т.ін. Рефлексивна спроможність свідомості базується саме на такому розрізненні і не означає нічого іншого як присутності в кожному акті особливого непредметного залишку, що регулює відношення до предмета та усвідомлення статусу цього акту. Завдяки цьому рефлексія виступає в рівній мірі й відтворенням вже здійснених шляхів, і гарантією життєздатності свідомості як потоку значень. Питання про рефлексію в гуссерлівському варіанті феноменології є питання про трансцендентальну єдність свідомості, за яким постає проблема психологічної ідентичності конкретної людини, а головне - єдності свідомості як онтологічного феномену, що фундує можливість усілякого розуміння та спілкування взагалі. ■

Тому пригадування розглядається саме в площині конституювання смислової самототожності в мінливості часу, що має справу з минулим, сучасним і майбутнім, які, в свою чергу, є лише субстантивацією первісних часових відносин.

Порівняння особливостей інтенціональної спрямованості сприйняття (а саме ретенції як його складової) та пригадування

дозволяє зробити висновок про принципову‘неізольованість їх

одне від одного. Обидва вони є елементами "теперішнього" усвідомлювання часу: пригадування належить сучасному, як І

ретенція. Аналіз виявляє і їх функціональну схожість. Ретенція утримує внутрішню перспективу сучасного, досягає співпадаючого злиття моментів переживання. Пригадування відтворює будь-яку

часову мить і співвідносить її з іншою миттю - миттю сучасного, утримує єдність послідовно розгорнутих актів свідомості -минулого і теперішнього, - а також одинність джерела цих актів -одинність свідомості. Інтенціональний характер сприйняття І пригадування чітко відокремлені. Інтенція першого спрямована

на зараз-існуючий предмет свідомості "в модусі його оригінальності" (Гуссерль), інтенція другого висвітлює предмет, уже усвідомлений в минулому. Але перехід між ними, мить, після якої ретенція зникає в забуванні, чітко визначити неможливо. Довжина ретенційного шлейфу залежить від ситуації, від міри зацікавленості сучасним. Забування стає тією воронкою, котра втягує ретенції й натомість виштовхує спогади, воно не є принциповою межею між ними.

Отже, ретєнційне тривання актуальних актів,' що спирається на первісне розрізнення часових моментів, складає основу для продовження актуальності в спогадах. Іншими словами, часовий перехід, що міститься всередині самого сучасного, сприяє переходу сучасного в представленість-спогад. Актуальність минулого відтворюється завдяки тому, що по-перше, ретенційно утримувалась актуальність минулого акту, а по-друге, ретенційно утримується теперішня актуальність, яка викликає сам акт пригадування. Два горизонти - ретенційно-протенційний та горизонт минулого-майбутнього взаємно посилаються один на одного

Спогади завжди потенційно варіативні, бо різноманітність постійно рухомого сучасного складає той нескінченний універсальний простір, на' який свідомість, що пригадує, направляє свої інтенції. Кожна з цих Інтенцій принципово не ізольована від інших, здатна потягти їх за собою, завдяки чому спогади одержують сув'язність і організуються в послідовну чергу "часових місць". Таке упорядкування спогадів можна визначити власне як можливість пам'яті - утворення не просто універсального горизонту минулого, а й будування єдиної "історії" свідомості. Пам'ять, крім сутнісних особливостей пригадування, базується

ще й на абсолютній тотожності тепер-враження актуального сприйняття з тепер-враженням сприйняття минулого. Це означає, попри все, свободу багаторазового відтворення актів пригадування разом з. їх часовим горизонтом, ситуативністю, емоційним фоном. Тому самосвідомість завжди констатує за множинністю спогадів присутність однієї-єдиної пам'яті, що нібито передує їм, І саме це спонукає класифікувати її як "здібність" поряд з іншими "здібностями".

В цілому функціональні механізми пригадування в ланцюжку "ретенція-забування-спогад-пам'ять" можна звести до таких: утримання актів свідомості та їх смислового наповнення; забезпечення їх співіснування в часі; впізнаваний. Об"єднуючою ланкою .тут виступає актуальний смисл сучасного. Але тільки прояснення Інтенційного характеру пригадування - конституювання минулого - допомагає зафіксувати трансцендентальний зміст

пам'ятаючої свідомості: відтворення смислу як ще-діючого, ще-живого в новій ситуації, що потребує його наявності для підтримки власної життєздатності.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ - "Взаємодія спогадів з їх знаковими корелятами. Перехід з рівня чистих структур до надсуб’єктивних регуляторів конституювання єдності свідомості’

- присвячений аналізу розрізнення акту пригадування зі знаками-вказівками та знаковою системою, в якій реалізуються сенси (тобто мовою).

У дослідженні з'ясовується, що рівня чистої суб'єктивності для роз'яснення цих питань недостатньо, бо на цьому рівні не може бути поставленою проблема взаємопереходу сенсу I наявності. Тобто егологічний варіант феноменології Гуссерля, що залишає, в дужхах, всі типи досвіду, окрім первинного, має бути доповненим Іншими ‘ підходами, які б давали змогу залучити до аналізу досвід тіла та досвід мови.

Досить плідною у цьому відношенні виявляє себе спроба М.Шелера розробити апріорний матеріальний принцип психології. Автор дослідження робить припущення, що ця спроба стала вдалою завдяки поєднанню трансцендентально-феноменологічного розуміння часу та інтуїтивізму бергсонівського типу. Завдання полягало в тому, щоб прослідкувати, яким чином ці два методологічні принципи взаємодоповнюють один одного.

Проблема пригадування традиційно поставала у психології як проблема асоціативної репродукції. З феноменологічної точки зору асоціація може бути визначеною як комбінація сприйняття та пригадування. Така комбінація, безперечно, здійснюється при посередництві досвіду тіла, що ззбезечує чуттєвий, матеріальний контакт з позасвідомими (світовими) об'єктами.

Будь-який духовний акт. наскільки він не був би рафінованим та витонченим, здійснюється в просторі тіла при постійному (хоча б І мінімальному) впливі на інші тіла та інших тіл на нього. Цей

неминучий тілесний контакт має своїм результатом виникнення "знаків минулого" - предметів, які нібито "кодують" у собі спогади. Свідомість натикається не просто на предмет, а на предмет особливого гатунку - "карб", "вузлик", що завжди у сучасному, завжди на очах І при цьому настільки незвичайний, неповсякденний, що притягує до себе увагу, зупиняє погляд. Такий предмет є опорою

4.

для чогось іншого, його "вигляд" - лише репрезентація змісту, який належить здійснити. Він завжди похідний, штучний, бо наділений властивістю порушувати звичайний перебіг справ, тобто порушувати континіум сучасного. Метафізична подвійність видимого й не видимого, існуючогб й іцб кй йиуючтї надає символічності, ритуальності формі предмета, що сприймається. Ритуал, свято, обрядова дія не тільки займають певний проміжок часу.здійснюються у певному місці, вони самі організують, підпорядковують собі час і місце. Те саме можна сказати й про речовинні символи, які випадають із перебігу повсякденності, що їх оточує.

Але світові предмети не просто стикаються з тілом в часі і просторі. Вони є частиною ситуації, що переживається, і тільки тому, що належать їй, вони утворюють то і своєрідний "стан справ", який не залежить від власних якостей зіткнених у ньому речей. У дослідженні робиться висновок, що для прояснення феномену впізнавання поновленої ситуації дуже плідним стає розвиток беріТонівської ідеї про трансформацію спогадів. Цей розвиток і здійснив Шелер, поєднавши його з розумінням єдності свідомості як єдності потенційно' темпоральної. Сам по собі асоціативний принцип не в

О

змозі пояснити жодного пригадування. Асоціація не означає нічого іншого, окрім того, що окрема річ, яка ."була елементом минулої ситуації, стає предметом сприйняття, до того ж її' участь у сучасм'й

ситуації' аналогічна минулій. З цього починається акт пригадування. Але сама аналогія має місце тільки завдяки збереженню смислового взаємозв'язку життя, що завжди "вже" представлений у кожному переживанні. Розгортається ж вона, дійсно, при активному сприянні предметів світу. У дисертації підкреслюється, що на цьому базується стабілізація будь-яких (моральних, етнічних, соціальних) значучих змістів, що підлягають закріпленню в свідомості.

Питання про втілення актів пригадування в знакових системах спонукало автора також звернутися до матеріалів психоаналітичної філософії з метою розглянути вплив мовного оформлення спогадів на їх зміст.

Феноменологічна інтерпретація психоаналізу передбачає, по-перше. заборону субстантивації свідомості, І, по-друге, розуміння її як особливої риси, що належить певним психічним станам, а також поєднання свідомого та несвідомого за принципом доповнення. У результаті ця система стає динамічною, її частини не протистоять, а потребують одна одної. '

Відомо, що сам психоаналіз виникнув як дослідження взаємозв’язку між минулим та сучасним життям пацієнта. При цьому для лікаря виключаються будь-які джерела знайомства з минулим, окрім безпосереднього живомовного контакту, який водночас мас бути і лікувальним засобом. Саме це надає мові безперечний пріоритет I робить узагальнення психоаналітичної терапії не тільки цінним, але й зручним матеріалом для прояснення питання про статус мовного оформлення спогадів

У досл'дженні підкреслюється, що найважливішою ланкою в цьому є психоаналітичний висновок, що мова не охоплює всіх форм взаємовідношень всередині життєвого світу. Це означає необхідність

припустити в спогадах (і взагалі - в уявленнях) домовного і мовного прошарків. Злиття їх в символічну єдність не може бути представленим як проста вербалізація. Але щоб довести, що це дійсно так, треба детальніше розглянути походження домовного прошарку.

Пошукам у цьому напрямі в першу чергу сприяє теорія архетипів К.Г.Юнга. В індивідуальній свідомості завжди зберігається змога вийти до минулого, яке лежить не поза свідомістю, а кристалізовано в • ній самій як апріорні структурні форми ЇЇ інстинктивного фундаменту.

Але описання архетипічного навантаження свідомості не вичерпує проблеми походження всіх її змістів. У дослідженні звертається увага на необхідність поширити відмову посткласичної філософії від суб'єктивності як джерела сенсу на прояснення спогадів, які традиційно відносипися до “біографічних" і суто індивідуальних, Тут теж на допомогу приходять результати психоаналітичної практики, що базуються на потребі пацієнта в процесі терапії маніфестувати сенси подій у мові. Але пацієнт не може зробити це самостійно, він спирається на аналітика, який надає йому допомогу-сприяння щодо реконструкції того, що відбулося Така взаємодія в сучасному досягає мети коли співпадає зі взаємодією минулою. Аналітик заміщує собою відсутніх субєєктіа у минулій

- •

інтеракції, відтворюючи в мовному контакті з пацієнтом її структурну конструкцію. Саме ця конструкція І виступає домовним прошарком спогадів

У процесі „звичайного пригадуваня виникнення актуальної сцени, що його викликає, відбуваються цілком Істої ,о. Посередниками тут слугують предмети, інші особи, ритуальні дійства Характер взаємодії та її сенс тут стерті Вони не акцентовані і здається іцо

пригадування здійснюється раптово. І тільки в психоаналітичній ситуації, котра є умисною взаємодією, "штучним" відтворенням міжособистісного простору,' проявляє себе його 'сценічність. Пацієнт психоаналізу знаходиться, таким чином, на рівні дитини з недостатньо емансипованою психікою, для якої усвідомлення власної особистості I часу (як психологічного, так І космічного) потребує ігрового простору пригадувань, ицо є одночасно простором артикульованого смислу.

З цього випливає важливий висновок дослідження: здібність

д ‘

синтезувати, аналізувати та варіювати спогади - тобто пам'ять у повному розумінні слова - формується в контексті особистого життєвого досвіду, в першу чергу досвіду дитячого спілкування з близьким оточенням, а потім - у мовній комунікації соціальних відношень, коло яких безперервно розширюється.

‘ ТРЕТІЙ РОЗДІЛ -• "Спогади й життєві проекти. Основні типи буттєвої реалізації пригадування: ностальгія та каяття".

Пригадування но обмежується приведенням до наявності будь-якої минулої події і не закінчується на етапі її усвідомлення. Тому зміст третього розділу визначений завданням проаналізувати, яким чином пригадування впливає на формування загальної цілісності життя та можливих нарисів майбутньої життєвої практики. Адже спогад є не лише деякий образ минулого, але й певне буттєве зрушення. Це стає можливим тому, що з пригадуванням відбувається розгортання тієї потенційної єдності свідомості, яка присутня в кожному переживанні. Спогади не тільки порушують континіум сучасного. Разом з цим вони порушують I природну послідовність подій, тобто забезпечують варіативність сенсів, що в кожну часову мить залишаються підлеглими людській свободі.

Автор дослідження пропонує розрізняти дві основні форми, в яких пам'ять формує обриси майбутнього. Обидва вони базуються на внутрішніх сутнісних механізмах пригадування і не є анормальними у вибудовуванні людиною відношення до світу і себе. Ці дві форми визначаються автором через поняття "ностальгія" і "каяття".

Ностальгія може бути розцінена як захисна реакція, що *

компенсує неспроможність справитися з труднощами осмислення актуальних запитів сучасного. З феноменологічної точки зору ностальгічний стан продукується відповідно тим самим законам, що й будь-який акт пригадування. Але усвідомлення пригадування власне як акту, що здійснюється в даний час, відсутнє. Зміст минулого отримує таку ж ступінь реальності, як і зміст сучасного, який, навпаки, знебарвлюється Пригадування не е більше інтенціональним актом, що локалізований у часі, воно стає Інтенціональним станом, при якому спрямованість у минуле конституює будь-яке можливе переживання. Відстань між минулим І сучасним не відчувається, тому що образ минулого функціонує як точна копія минулого, сенс якого не відтворюється у взаємодії з сучасним сенсом, а просто приймається як самодостатній.

Щодо каяття, то воно не г хворобливим протестом проти

незмінності обставин, але конструктивною спробою реалізувати свою

свободу по відношенню до минулого. В ньому відбувається взаємодія

між сучасним сенсом і сенсом вже здійсненого вчинку Не минуле

переноситься в сучасне, а навпаки, при чіткому усвідомлюванні якості

акту - саме як пригадування - внутрішнє споглядання спрямовується

з сучасного в минуле. При цьому в минулому виявляються можливості о

іншого варіанту вчинку, можливості нереалізовані. Завдання полягає не в тому, щоб вилучити із світу, факт, що вже відбувся, а в тому, щоб перервати процес накопичення негативного потемц.алу

особистості, змінити той рівень організації, на якому вона знаходилася у минулому, на рівень, що сприяє протидії провині і її наслідкам. Провина є об'єкт каяття, ,але вона не у вчинку, бо тоді вона поринула б у небуття разом зі вчинком. Вона с якість особистості, завжди сучасна I завжди діюча.

Автор дослідження, обмірковуючи висновок М.Шелера про універсальність провини, підкреслює, що провина має місце завжди, де людина причетна до певного вибору цінностей. Не те, що вона вибрала Із безлічі варіантів один, який потім виявився но найдостойнішим, а те, що вона взагалі примушена вибирати, прирікає її на провину в усьому різноманітті її форм. Саме тому каяття є дійсно єдиним конструктивним засобом збереження власної тотожності в її темпоральному здійсненні.

Цілком природньо у цьому контексті поставити питання про умови, за яких людина віддає перевагу ностальгії або покаянню лк можливим регуляторам при адаптації до кризових ситуацій та будуванні життєвих проектів. Відповідь на нього лежить за межами розглядання чистих структур свідомості. У дослідженні висловлюється припущення, що сам Еибір між ностальгією І каяттям тісно зв'язаний з типом культури, в якому він здійснюється, І тому не може бути розцінений як повністю довільний.

У ВИСНОВКАХ окреслюються можливі перспективи дослідження проблеми, містяться теоретичні узагальнення, важливі для практичного використання результатів роботи.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях автора:

1. Спасенко Н.М. Трансцендентально-філософська інтерпретація феномена пригадування // Філософська І соціологічна думка. -Київ, 1993, № 7-8, с.14-28.

*

2. Спасенко Н.М. Осмислення феномену пам'яті як завдання філософії // Ринок і проблеми гуманітарної підготовки економічних кадрів у вищій школі. Тези республіканської науково-методичної конференції. - Київ, 1992, с.35-36.

3. Спасенко H.H. Воспоминание и творчество // Творчість. Культура. Гуманізм. Тези ІІІ-Ї міжнародної наукової конференції. -Київ, 1993, с. 237-238.

4. Спасенко H.H. Символизм памяти и историческое сознание // Національна філософія: сучасне, минуле та перспектива. Тези доповідей 11-х Харківських сковородинських читань. - Харків, 1993, с.34 36.

Spasenko Nataliya Nlcolaevna.

"Memory as issue of transcental philosophical investigation".

Master's Dissertation: Speciality 09.00.01 - Ontology, gnoseolagy,

phenomenology.

Kiev Taras Shevchenko University.

Maintains the manuscript. *

Thesis considers the opportunities of fenomenological elaboration of memory issue; investigates the recollection as a constiting act of temporal consciousness; discusses the necessity of linguistic space for substantial getting up of recollections, and also the influence of two types of memorising consciousness - nostalgic and repentance one - at formation of life projects and orientations.

Спасенко Наталья Николаевна.

"Память как пробпема трансцендентально-фипософского исследова-яия".

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.01 - онтология, гносеология, феноменология. Киевский университет им.Тараса Шевченко.

Защищается рукопись.

В диссертации рассматриваются возможности феноменологической' разработки проблемы памяти; исследуется воспоминание как конституирующий акт темпорального сознания; обсуждается необходимость языковогсГ" пространства для содержательного оформления воспоминаний, а также влияние двух типов памятующего сознания - ностальгического и раскаивающегося - на формирование жизненных проектов и ориентаций.

Ключові слова пам ять, пригадування, темпоральність, єдність свідомості.

Подлизано к печати 2V.G?.95r. Формат 10x8 Объем f. S' условных печатных листов. Заказ Я /-3/д Тираж ЮОэкз. Бесплатно

рэ'множено ГЕЦ Мшютата Украины ООП