автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Романы Ивана Франко

Полный текст автореферата диссертации по теме "Романы Ивана Франко"

Па правах рукопису

Пастух Тарас Васильович РОМАНИ ІВАНА ФРАНКА 10.01.01 - українська література

ІС.Є'І, оь

883-31 (092) Франко

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на ідобутт>і наукового ступеня кандидата філологічних наук '

Львіп-1997

. Робота виконана на кафедрі української літератури їм. академіка М.Возняка Львівського державного університету ім. І.Франка

доктор філологічних наук, професор Деїшсюк Іван Овксентійович доктор філологічних наук, професор Гром'як Роман Теодорович .

кандидат філологічних наук, доцені Кир'янчук Богдан Миколайович Дрогобицькій! педагогічний інститут, кафедра української літератури

Захист відбудеться 5 березня 1997 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.04.04.12 з філологічних наук при Львівському університеті ім. І.Франка за адресою: 290001, м.Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського державного університету ім. І.Франка (Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 4 лютого 1997 р. ■

1

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук .доцент Уіт'.м//•/{_ Терлак З.М.

Науковий керівник: Офіційні опоненти:

Провідна установа:

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ.Художня проза Івана Франка як етапне явище не лише української, а а світової белетристики, все іде всесторонпьо не вивчена. Автори монографій про цю прозу /І.Басс, Н.Жук, С.ІДурат/ були далекі від аналізу тієї жанрової системи у. прозовій спадщині письменника, у якій роман посідає значне місце. А без визнання принаймні п'яти Франкових романів, новаторських за своєю специфікою, картина світу української романістики уявляється збідненою.

Вимогу розглядати частину великої прози Франка як романної ставили І. Деннсюк, О.Гнідан, Б.Кир'янчук, проте досі обгрунтованої типології Франкової прози взагалі і внутріроманної зокрема у нашому літературознавстві немає. Критики - сучасники письменника /О.Огоновський, А.Кримський, С.Єфремов/ - не оперували належною теоретичною базою при аналізі ного романістики, оскільки вона /ця база / на гой час ще не була. сформована як. така. Пізніше радянське літературознавство,, дотримуючись засоціопогізованих підходів, переважно звертало свою увагу на тематично - проблемну сторону Франкової великої прози, а її жанрова природа та новизна або взагалі не досліджувалися, або розглядалися побіжно /Ю.Кобилецький, Є.Кцрш.юк, М.Левченко/. .

і дотепер серед франкознавців існують суперечності у розмежуванні великої прози письменника за жанровими ознаками. Генологічна свідомість Франка стосовно роману теж не розглянута належним чином. Романістика Івана Франка як цілісний художній комплекс ще не стала предметом спеціального дослідження. Відсутній також системний типологічний аналіз її героїв. Заповнення усіх цих прогалин у франкознавстві зумовлює актуальність даної дисертації.

ЗВ'ЯЗОК РОБОТИ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ, ПЛАНАМИ, ТЕМАМИ. Наукова робота виконана на кафедрі української літератури Львівського держуніверситету, у структурі якої перебуває Інститут франкознавства, у планах якого передбачається вивчення генологічної свідомості Івана Франка га жанровий аналіз ного художньої спадщини. •

ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ - теорія романного жанру; твори художньої прози Івана Франка, епістолярій і літературно-критичні етапі.

ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ - романи Івана Франка: " Петрії і Довбущуки" /1875-1876/, "Борислав сміється" /1881-1882/, "Не спшавшн броду" /1885-1886/, "Лель і Полель" /1887/, "Перехресні стежки" /1900/.

МЕТА І ЗАВДАННЯ РОБОТИ. Основною метою дисертації є встановлення типології Франкової романної .спадщини з- урахуванням сучасної теорії жанру. Реалізація цієї мети передбачає виконання певних конкретних завдань: .

• з'ясування специфіки романного жанру на основі якомога повнішого ознайомлення з його теорією. Це дасть змогу належним чином розмежувати велику прозу Франка, ’’вилущити" з неї роман;

- розгляд генологічної свідомості письменника стосовно роману, що відобразилася у його епістолярії та літературно-критичних працях, допоможе усвідомити особливість "романного мислення" Івана Франка;

- жанрово-композиційний аналіз романів письменника, за яким відповідно встановлюватиметься специфіка кожного з них і водночас простежуватимуться спільні прикмети їхньої структури.

- визначення місця новаторського Франкового роману в українській літературі і його ролі у розвитку цього жанру взагалі;

' - типологічний аналіз героїв романістики Франка, в якому

виділятимуться наскрізні типи персонажів і простежуватимуться їхні індивідуальні варіації в аспекті психологічному та функціонально-суспільному. .

МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА. Теоретичну базу дисертації складають вчення Івана Франка про особливості романного жанру та генологічні студії представників різних наукових шкіл. Із вітчизняних науковців використано праці В.Домбровськоґо, Ф.Якубовського, Д.Затонського, Т.Денисової, І.Денисюка, М.Наєнка, Л.Шпака,

A.Сидоренка, Н.Жлуктенка. Зарубіжні школи представляють: російську -

B.Шкловський, М.Бахтін, В.Кожинов, В.Днєпров, А.Есалнек, Н.Римар, Л.Чернець, Н. Тамарченко; польську - С.Скаарчшіська, А.Стофф, К.Вика, Б.Хризастовська, С.Вислоух; англійську .- Е.Форстер, Дж.Блонтер, Р.Фокс, А.Уолтер.

Під час написання роботи автор застосовував історико-генетичний, історико-порівняльний, комплексно-системний, психологічний та соціологічний наукові методи, надаючи перевагу герменевтиці тексту, що зумовлено особливостями вивчення поетики літературного твору.

НАУКОВА НОВИЗНА ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ полягає в тому, що у ньому вперше здійснюється спроба обгрунтованої типології великої прози І.Франка й піддаються жанровому аналізу п’ять романів письменника в аспекті з'ясування їх генологічної структури й романного типажу. Таким чином уперше створюється цілісна картина Франкової романістики. ,

ТЕОРЕТИЧНЕ 1 ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РОБОТИ. Дослідження проблем ґенологіі, зокрема, жанрової типології роману, може бути використане у працях з теорії жанру; аналіз романістики Івана Франка - у студіях тогочасної прози, при написанні монографічних праць

з історії українського роману, під час читання вузівських лекційних курсів, у франкознавчих спецкурсах.

АПРОБАЦІЯ РОБОТИ. Результати дослідження викладені в публікаціях у науковому франкознавчому збірнику Львівського

з

університету ти у виданні "Українська філологія: досягнення і перспективи", присвяченому 145-іі річниці заснування кафедри української філології у Львівському університеті /Львів, 1994/, у виступі автори на наукових конференціях - республіканській "Іван Франко і національне відродження" /Львів, 1991/ та міжнародній "Іван Франко-письменшік, мислитель, громадямин"(Львів, 1996).

Основні положення дисертації відображені у 4 публікаціях /ще дві статті прийнято до друку/.

ОБСЯГ І СТРУКТУРА РОБОТИ. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та бібліографії; викладена на 194 сторінках , з них 179 сторінок основного тексту. Бібліографія нараховує 216 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У "Вступі" -обгрунтована актуальність темп дисертації і сформульовані мета та завдання дослідження. Крім того, розглянуто нинсутті''віті положения теорії романного жанру іі геиологічпу свідомість Івана -Франка стосовно роману. З'ясовано також ступінь розробленості проблеми. Вказано і на наукову новизну та пратичне значення одержаних результатів. Подано й перелік конференцій, на яких відбувалась апробація основних тез дисертацій. ‘

Відсутність чіткої структури роману, його своєрідна композиція ускладнюють віднайдення для нього своєрідного жанрового індикатора. У теорії роману не існує такого чіткого, загальноприйнятого визначення жанру як, наприклад, у теорії новели: дослідники по - різному оцінюють і тлумачать шо велику епічну форму..

В українському літературознавстві одним із перших питань теорії та історії роману торкнувся В.Домбровський. Він виділив такі романні особливості: І/ довільність композиції; 2/ скомплікованість жанрової структури /поєднання епосу, лірики і драми/; З/ надзвичайна здатність до "роз’яснення найскладніших процесів і з’явищ у людськім життю"1.

Англійський прозаїк і критик Е.Форстєр встановив певну межу для великої прози, що претендує на звання роману - "не менш, ніж 50 000 слів"2. Форсгерівський "бар'єр" знайшов широку підтримку в англійських літературознавців. Велику перевагу романної форми згаданий критик вбачав у можливості зміни точок зору3. •

Польська дослідниця С.Скварчннська підкреслює здатність роману включати у свою структуру інші жанри4. У чеському літературознавстві поширеним стало таке визначення роману: "вид художньої літератури, у

1 Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика.

- Мюнхен, 1993. - С.64-65. ■ ,

2 Forster Е.М. Aspects of the Novel. - New York, 1954.-P.6.

•’ Там само. - P.81.

4 Skwarczynska S. AVst?p do rtauki о literaturze. - Warszawa, 1965. - T.3. -

S. 178.

якому через розповідь про людські долі розвивається образ людського характеру і образ суспільності, часу або місця, у якому людська особа живе"1. Особливість жанру полягає у тому, що "роман єдиний подає життя в його цілісності і складності, його розвиток широкий і насичений"2. • '

Більшість російських літературознавців розглядають роман з позиції змістовної’ суті жанру, яку пов'язують з "масштабністю . письменницької думки про долю людську і народну" /В.Оскоцькиіі/, з "передачею "організації" особистості 7 В.Богданов/, з " показом багатьох сфер людського буття "/І .'.Римар/. '

Загалом дисертант розглядає роман як еластичний епічний жанр, спроможний широкоформатно й глибоко охопити життя, в усіх деталях передати кристалізацію та випробовування людського характеру, як носія певної поліаспектної художньої концепції. Характерними його структурними ознаками, хоч і не завжди обов'язковими, є: 1/ наявність не менше трьох - чотирьох сюжетних ліній, серед яких часто одна має любовний характер; 2/ обсяг, що дорівнює приблизно двомстам сторінкам тексту і більше; 3/ наявність "романного характеру", здатного до еволюції; 4/ спроможність жанру до глибинного й масштабного аналізу психологічних, соціальних, національних та політичних проблем.

Франко виявляє високий ступінь генологїчної свідомості не лише як художник - романіст,а й як і в українському літературознавстві теоретик та історик форм великої прози. Він визначив поняття "тип роману" і накреслив, історичну типологію жанру. Відштовхуючись від історії його розвитку, Франко передбачив дальшу еволюцію роману від соціального аналізу оточення до психологічного аналізу особистості героя, його внутрішнього буггя. '

У праці "Дантє Аліг'єрі" письменник дав глибоке, блискуче і новаторське визначення новочасного психологічного роману: "се не лише малюнок індивідуальної душевної драми..., се щось іще більше, ще глибше; се малюнок душевного перелому в душі кождого чоловіка, того перелому, що починається гріхом, нарушениям суспільного порядку та етичного закону і через безодні завзятості, зневіри, розпуки доходить до жалю, каяття, покути і кінчиться розкошами поєднання і душевного с відродження і заспокоєння"5.

Ця універсальна формула психологічного роману, що передбачає еволюцію романного характеру, добре показує, наскільки високим аналітичним жанровим мисленням володів Іван Франко, значно випереджаючи теоретичну думку свого часу.

1 Ошїу Зіоупік паиСпі. - Рга§а, 1904. - ОІЬ.21. - Б.928.

2 Там само. - 8.929.

•' Франко І. Данте Аліг'єрі II І.Франко. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1978. -Т. І2.-С.70. .

Назагал Франко вимагає від сучасного роману таких атрибутів:

1) зображення впливу суспільства на особистість і навпаки, особистості на суспільство; 2) мікроскопічного і великомасштабного / з широким епічним охопленням/ бачення романіста; 3) зображення, сучасного авторові життя; 4) проникнення в глибину явищ, дослідження їхньої генезп і розвитку під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників; 5) стильове різноголосся персонажів; 6) зображення пересічних героїв з їхніми буденними пригодами; 7) здатність подати "в розвитку то, що тепер в зароді", - тобто здатність прогнозувати.

У цілому ж розгляд літературно-критичної спадщини Івана Франка свідчить про те, що він створив свою, оригінальну концепцію романного жанру, яка залишається актуальною і донині. Вона базувалась на його глибокому знайомстві з історією розвитку жанру у світовій літературі, на критичному засвоєнні тогочасної європейської генологічної думки /зокрема, теорії натуралістичного роману Е.Золя/ та на власних спостереженях. : :

Розділ перший - "Жанрово - композиційні особливості романів Івана Франка". У ньому дисертант на підставі жанрово - композиційного аналізу творів "ГІетрії і Довбущуки", "Борислав.сміється", “Не спитавши броду", "Лгчь і Полель", "Перехресні стежки" виділяє характерні риси романістики Франка. ■

.Франкова автохарактеристика принципу композиції своїх творів: "вибравши собі одну фігуру чи одну подію, групую довкола неї все те, шо вважаю потрібним до найрельєфцішої обрисовки і характеристики"1, -дає: змогу усвідомити специфіку структури його роману. В її епіцентрі опиняється, як правило, один *• три герої. Це дає можливість авторові різнобічно, детально й глибоко розкрити їхні характери.

Але такий перерозподіл структуротворчнх елементів роману, нрн якому все стягується до центральної постаті чи постатей, не означає зниження або усічення його жанрових можливостей. У Франка -романіста ретельне опрацювання індивідульної психології героя поєднується зі вдало сконцетрованим глибоким аналізом національних, суспільних та політичних проблем тогочасної Галичини.

Роман з пищеокресленою структурою у літературознавстві згодом отримав означення "доцентрового'1/ Д.Затона>кіиї/. Він набув значного поширення у світовій., літературі XX століття і репрезентував ії психологічну течію. Іван Франко ще наприкінці XIX століття став основоположником такого роману , в українскііі літературі і дав йото майстерні взірці. Яскраве вираження "доцентрової" тенденції призвело до у творення першого в нашій літературі роману - балади /"Ледь і ГІопені//.

Але "доцентрова" структура останніх трьох Франкових романів не означає їхньої одноманітності, композиційної однаковості. Автор

1 Франко 1. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1946. - Т. 49. -С. 304.

кожного разу оригінально модифікує свій структуротворчиіі принцип у незвичайному сюжеті, бурхлива течія якого пролягає через нові "породи" життя. Епіцетровою -посгаїпо в них стає герой - інтелігент, що потрапляє у складні психологічні та суспільні колізії, з яких виходить з неоднаковими результатами.

Аналіз романістики Івана Франка дає підставу говорити про генологічну еволюцію письменника. Його перший роман ■ "Петрії і Довбущуки" відображає сміливе експериментування молодого автора у плані створення цікавої, інтригуючої фабули, пошуків прийомів збільшення читабельності твору / несподівані сюжетні зміщення і сплетіння, різноманітні колізії, карколомні ситуації/. .

Загалом І.Франко увійшов в українську романістику'як вмілий майстер подібної фабули, як автор, що вміє, оригінально переплести захоплюючі любовні н детективні елементи з "важкоперетравлюваними" у белетристиці суспільними проблемами. "Петрії і Довбущуки" можна підвести під дефініцію авантурно - пригодницького роману, ускладненого фантастичними фольклорно - легендарними елементами, підкладкою якого є ідея соціального і національного визволення українського народу.

Наступний роман - "Борислав сміється" - репрезентує Івана Франка вже як повноправного романіста, який належно опанував техніку великої прозової форми. Цей твір є першим в українській літературі романом -прогнозом. У ньому автор розвиває зародки майбутньої соціальної війни капіталістів з робітниками і моделює їх у форму робітничого страйку. І в цьому Франковий роман схожий з експериментальним романом, який пропагував Еміль Золя. Спільним між французьким і українським романістами було те, що вони обидва в своїх розгорнутих епічних панорамах, моделювали послідовність подій саме так, як вимагала цього логіка досліджуваних явищ. . • •

У своєму другому романі авторг починає переводити увагу з зовнішньої дії на внутрішню. Тому в структуру твору вмонтовуються внутрішні монологи героїв, невласне пряма мова і т.д. / можна говорити про наявні тут елементи психологічного роману/. Критика не раз наголошувала на психологічному хисті Франка - письменника. Отож, у його другому романі цей хист формується. .

"Борислав сміється" характерний калейдоскопічністю композиції; промислове і сімейне'Життя, боротьба класів і любовні взаємини - все це пронизано авантурннми, злодійськими елементами і виражається у формі художніх описів та оповіді, публіцистичних уривків та у застосуванні епістолярних інкрустацій.

Сюжетні лінії другого Франкового роману не утворюють такої. надмірної заплутаності, не містять у собі зайвих колізій, як аналогічні

лінії у "Петріях і Довбущуках”. Події розвиваються у повільнішому темпоритмі / хоч і залишаються напруженими/.

Наступним цікавим експериментом романної форми у спадщині Франка є незнкінчениіі твір "Не спитавши броду". Ми притримуємося позиції критиків З.Гузара та І.Деннсюка, які, відкинувши трактування Т.Гундорової "Не спитавши броду" як "народницької повісті", сгверджують: "Твір не закінчений, а те, що збереглося, відповідає швидче жанровим ознакам' роману виховання /Bildungsroman/"1. Можна розширити спектр жанрових рис цього твору. "Не спитавши броду" має також ознаки сімейного роману. Дві любовні сюжетні лінії теж надаю і ь певного жанрового тембру цьому творові, але означити його як любовний роман було б перебільшенням. .

"Не спитавши броду" був першим романом І.Франка про українську інтелігенцію. Від цього твору розпочинається типологічний ряд Франкових романів про інтелігенцію: "Не спитавши броду" /18851886/, "Лель і Полель"/1887/, "Перехресні стежки"/1900/.

У своєму третьому ромаііі Франко демонструє хист оригінального поєднання суспільних, політичних, національних проблем з любовними мотивами. Таким чином, вирішується два завдання: 1) широко подаються життєві процеси одиниці - від інтимного, особистого до суспільного, загального; 2) роман, не втрачаючи читабельності, піднімає об'ємні пласти суспільних, політичних і національних проблем. Поєднання згаданих мотивів стане константою для Франкових романів про інтелігенцію.

М.Ільницький спостеріг поступове зростання дії доцентрової сили у вищеокресленому типологічному ряді2. Романною віссю, на яку спрямована дія Доцентрової сили в означених творах, буде герой -інтелігент /або, як у "Лелі і Полелі" брати, що являють собою дві можливості такого героя/. І якщо у попередньому романі в центрі його "концентричної" композиції була подія / робітничий страйк/, то тут стає людніш, герой - інтелігент, його еволюція. З таким переміщенням акцентів різко зростає психологізм твору.

У "Не спитавши броду" застосовано новий прийом романної композиційної "технології"- своєрідний наративний каркас, що складається із зчеплених зовнішніх і внутрішніх монологів, а також невласне прямої мови. Такий "сплав" на початку 8-го розділу займає шість з полрвиною сторінок. Автор створює його для того, щоб передати

1 Гузар 3., Денисюк І. /Рецензія/Гундорова Т.І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років XIX сголіття//Радянське * літературознавство. - К., 1985. - N12. - С.70.

2 Ільпинький М. Все, що мав у житті. Повість Івана Франка "Перехресні стежки" в світлі авторської особистості //Жовтень. - Львів, 1986. - N8. -С. 107.

динаміку амбівалентних думок і почуттів закоханого Бориса Граба. Аналізований роман знаменний і тим, що у ньому Франко досконало володіє прийомами психологічного аналізу "діалектики душі" персонажа. "Не спитавши броду" - це новин ступінь майстерності Франка - романіста. Цей роман виховання розширює горизонти української романістики своїми жанровими особливостями і комплексом поставлених проблем - педагогічних, психологічних і національно -суспільних. '

Наступний роман Івана Франка - "Лель і Полель" - це дальший його експеримент, у великоформатному жанрі. Г.Вервес, виходячи з того, що нереальність окремих ситуацій в романі "Лель і Полель" не зв'язана з ідейно - естетичними настановами романтизму, зробив цікаве припущення: "Чи не зустрічаємося ми тут з "руйнуванням емоції достовірності", з "включенням чудесного в ряд звичайних собі реальних ■обставин", що характерне для великих письменників - реалістів пізнішого періоду - А.Франса, К.Чапека, Б.Брехта? 1 чи Франко не є одним з піонерів, які вже у 80-х рр. XIX ст. відкривали попу тенденцію світової літератури в межах критичного реалізму?"1. Йдеться про накладання фантастичних елементів на 'реалістичну підкладку, що дало змогу Франкові створити новаторську в українській'романістиці модель двох спарованих характерів І Владно і Начко Калиновичі / у їхній взаємодії. Можливо, проблема двійництва потрактована не стільки в . аспект і фантастики,- скільки в плані природної, біологічної єдності двох / напевно, монозиготних/ близнюків, і тут автор перебуває під впливом концепції спадковості, характерної для натуралізму.

Структура "Леля і Полеля" своєю химерністю, базованою на незвичайності долі героїв, дає підставу вважати цей твір романом - баладою. Четвертий роман Івана Франка.відповідає основним вимогам, які

Н.Копистяиська висуває до баладної прози. Сюди входять: "...чіткість,' стислість і цільність фабули, динамічність і "східчатість" будови по найвищих точкгіх драматичної напруги"2. Безперечно, Франко в "Лелі і Полелі" створює "східчасту" драматичну конструкцію; він зображує основні етани розходження, а- потім і падіння братів Калиновичів. Письменник інтенсифікує й ■ концентрує події, відкндаючи все малосуттєве, другорядне. У своєму четвертому романі Іван Франко створює трагічну ситуацію зіткнення особистого і суспільного, у якій перевіряються моральні якості героя /Начко Калинович/. Як і в баладі, дія у романі "Лель і Полель" зведена до одного центрального конфлікту / розходження героя з самим собою, що моделюється у психіці Пачка та

1 Вервес Г.Д. Повість Івана Франка "Ьеіит і Роїеіит" II Міжслов'янські літературні зв'язки.-К., 1963. - Внп.З. - С.121.

2 Копьютяиская II. Ф. Жанровые модификации в чешской литературе. -

Львов. 1978.-С.221. '

виявляєтеся у розриві сдиості братів /, і раптової обірваності сюжетного простору епізодами симогуСгтіш обох братів.

І.Франко вперше в українській романістиці у композицію твору вводить жанр судової промови. Адвокатський виступ па суді Володислава Калиновича перетворюється на прокурорське обвинувачення злочинної суспільності.

У порівнянні з попереднім романом у "Лелі і Полелі" поглибився психологізм: автор детальніше і внтончепіше обсервує емоційно - психічну сферу життя герої», показує "невигойну софістику закоханого" /Начко/ і т.д. На рівні композиції помітне зростання психологічного навантаження її елементів. Твір можна трактувати і як психологічний роман - випробування.

• Проблема психо - біологічної сдності проектується тут і на суспільне тло як проблема зради переконань. Проблема .двійництва є. однією з наскрізних у творчому доробку Франка: але в кожному творі, де вона порушена, розкривається у новому ракурсі.

Гідним завершенням Франкового романного циклу "про інтелігенцію" став твір "Перехресні стежки". Сама, назва твору акцентує переплетення складних колізій людини на розстайннх дорогах. Франко тут - майстер перехресної композиції. Любовна і кримінальна сюжетні лінії утворюють основний каркас композиції, поза сюжетні елементи 'обіймають широкий спектр громадських, проблем, які постають перед Євгеном Рафаловпчем як суспільним діячем. У любовній сюжетній лінії елементами заіитрнгування читача є: а/ несподівані сюжетні ходи / прихід Регінп до Рафаловнча і пізніша поява у нього Сталінського/; б/ авантурна поведінка одного з учасників любовного трикутника / Стальський ставить Регіпі пастку: пропонує їй відвідати свого давнього коханого/; в/ широке використання елементів таємничості, загадковості, вставні "новели тайн" / дві появи таємничої жіночої постаті у чоргому/; г/ високий драматизм подій / не маючи змоги витримати довголітніх рафінованих знущань чоловіка, Регіна вбиває його, а потім’накладає на себе руки/. ' •

Автор добивається злагодженої пружної роботи внутрішнього механізму роману: події протікають динамічно, ■ з драматичними пуантами. Часові зміщення, інтенсифікація хронотопу, урбаністичні деталі і настроєво - символічні пейзажі, прийоми символічної проекції окремих образів - усе це ефективно працює на художню концепцію роману. ■ .

Критика не. раз спостерігала психологічну еволюцію образу головного героя твору - Євгена Рафаловнча, його світоглядний прогрес у кінцевому результаті, що було контрастом до фатального життєвого шляху братів Калиновнчів*у попередньому романі /"Лель і Полель"/. У трьох осіанніх романах Франка, що утворюють собою тематичний цикл

"про інтелігенцію", герої піддаються своєрідному тестуванню -випробуванню любов'ю, різким протиріччям особистого і суспільного начала. ' " ■ . . .

Психічний стан Регіни перед. вбивством чоловіка автор подав винятково досконало, з найвищою психологічною майстерністю. Асоціативний ряд образів - символів її життя, що виникає у розхитаній уяві затравленої жінки, "внутрішній голос" - голос підсвідомості психічно скаліченої героїні, її поведінка під час вбивства - усе свідчить про Франка як про витонченого психоаналітика. .

«Проведений аналіз показує, що твір "Перехресні стежки" є доцентровим психологічним романом випробування з основним любовним конфліктом. Соціальні, культурні, національні і політичні проблеми подекуди набирають тут історіософської о звучання.

"Лель і Полель" і "Перехресні стежки" становлять своєрідну дилогію. Ці два романи об'єднуються спільним жіночим персонажем -образом Регіни - та подібністю конфлікту - конфлікту між особистими любовними переживаннями і суспільним обов'язком. Однак у "Перехресні:* стежках" є ширше. охоплення життєвих і суспільних процесів, посилеїііший драматизм подій, інакший спосіб вирішення основного конфлікту. Але головне не це. У своєму п'ятому романі

І.Франко зробив кращий аналіз психічного життя героїв, глибше прозондував їх душі. Можна сказати, що твір "Перехресні стежки" -перший зразковий приклад психологічного роману в українській літературі. Він знаменує собою найвищий етап художньої майстерності Франка, яка прогресувала від роману до роману.

Загалом Іван Франко створив новаторську в українській літературі жанрову структуру роману, яка спроможна відповідно виразити широкий спектр проблем і утримувати в напрузі увагу читача детективними елементами зокрема, й елементами апантури та інтриги взагалі.

Розділ другий "Типологія героїв у романах Івана Франка".

У ньому дисертант виділяє наскрізні типи Франкової романістики і простежує їхні індивідуальні варіації. .

Можна нарахувати сім таких типів у вищеозначених романах. Серед них центральне місце займає тип "нової людини". У ньому письменник зображує передових людей епохи, які мають високу свідомість і є речниками нових прогресивних ідей, згідно з якими' намагаються торувати свій життєвий шлях. Тип "пової людини" знаходить цікаві модифікації у лерших двох романах Франка. Ісаак Бляйберг - Довбущук та. Андрій Петрін з "Петріїв і Довбуїцуків", пройшовши кожен по - своєму світоглядні еволюції, стають культурними діячами, що понад усе прагнуть просвітити свііі "темний нарід".

Бенедьо Синиця з "Борислава сміється" є організатором і керівником страйку. Він добре усвідомлює права, силу і можливості робітничого стану. Для свідомості центрального персонажа другого роману Франка характерне те, що вона не розгтоловишоється, и залишається цільною. Серед представників типу "нової людини" з інших чотирьох 'романів письменника єднниіі Бенедьо Синиця позбавлений роздвоєння, комплексу провини.

У. трьох наступних романах тип "нової людини" знаходить свій вираз у постаті героя - інтелігента, де також набуває різних "життєвих облич".

У "Не спитавши броду" такого героя репрезентує Борис Граб. Від головного персонажа попереднього роману він відрізняється високим рівнем освіти інаявніспо національної свідомості - основними, базовими ознаками українського інтелігента. Але головна відмінність між ідеологом бориславських робітників Бенедею Синицею і Борисом Грабом полягає у тому, що останній наділений особистим, інтимним світом. Й основна колізія твору "Не спитавши броду" відбувається не у зовнішній, а у внутрішній сфері - у мікрокосмосі головного героя. Іван Франко через інтимну-сферу превіряє героя - інтелігента на вірність і стійкість своєму життєвому credo, своїм суспільним.. переконанням. Починаючи від третього роману і далі, герої - інтелігенти / представники типу "нової людини"/ проходять оту мартирологію - боротьбу з собою, з своєю натурою. ■ .

У романі "Лель і Полель" Франко оригінально і новаторськи використовує схему "близшокового міфу" для створення двох контрастних форм житгєвої активності героя - інтелігента: 1) екстраверт з високим рівнем життєвої активності / Владислав Калннович/; 2) герой посиленої внутрішньої рефлексії - інтроверт /Начко Калннович/. Формула спарованості працює на три положення. По • перше, Владно і Начко разом утворюють взаємодоповнюючий психічний комплекс з різноскерованими тенденціями. По - друге, єдність братів - близнюків виступає як символічна форма, як варіація давньої Франкової ідеї єдності народу. Ця ідея була лейтмотивною у першому романі письменника, а в другому своєрідно локалізувалась у параметрах робітничого середовища. По - третє, спарованість Владка і Начка являє собою моделі, "цільної людської особистості, яка може діяти, боротися, перемагати, поки є цільною і послідовною"1.

. Таким чином автор проводить дві ідеї. Перша - гіпертрофія суто особистих інтересів може примусити героя - інтелігента звернути з обраного шляху, морально деградувати /інтимне "ego" пожирає "ego" суспільне/. Друга ідея - це показ руйнучої сили роз'єднання. Причому

1 Вервес Г.Д, Повість Івана Франка "Lelum і Pdleluin'7/Міжслов 'янські літературні взаємини. ■ К., 1963. - Вин. 3. - С. 118.

роз'єднання як зовнішнього І братії Калиновим» як окремі особистості, що розходяться між собою/, так і внутрішнього / брати Калиновичі як спільний-організм; їхнє розходження - це злам цілісної,, гармонійної структури/, Отже, таке своєрідне і майстерне застосування моделі "блнзіиофтого міфу" сприяє поліідеііності роману "Лель і Полель".

Головний герой "Перехресних стежок" - останнього роману письменника • поєднує в собі високий життєвий потенціал, здатність до концентрації шли волі / екстравертність Владислава Калнновича/ та підвищену схильність до рефлексій, що гальмують його вітальність /їнтровертність Начка Калиновича/. Акумулюючи ці "відцентрові" й "доцентрові" сили, Євген Рафаяович у нелегкій еволюції досягнув оптимального балансу між ними. Рефлексії не спустошують психіку героя, а збагачують його внутрішній світ при'збереженні його високого жнттєстверджуючого тонусу. ■

Іван Франко у трьох романах створив три етапи розвитку героя -інтелігента. Студент - медик Борис Граб через подолання певних конфліктів та колізій, власне, формується для своєї майбутньої соціальної ролі. У романі "Лель і Полель" герой - інтелігент приступає до суспільної діяльності й не може виконати взятих на себе завдань, він не витримує життєвих випробувань. А останніїі роман письменника показує перемогу такого героя над собоїн і своїми суспільними ворогами. Адвокат Євген Рафалович, пройшовши "безодні зневіри й розпуки", врешті - решт викристалізовується у цільного, свідомого та високоактивного інтелігента г ромадської ьдачі.

Загалом, прогресивну тенденцію у розвитку типу "нової людини" Франко, бачить у переборені героєм особистісних, егоїстичних бажань та

• в альтруїстичній праці "на пользу і двипіенс" свого народу.

•; Близьким до цього типу є тип . єврея - некчнлуаіатора. Він

репрезентує тих євреїв, у чиїх душах взяла гору "бджолина подавана". У романі "Перехресні стежки" письменник в образі Ві'гманн оригінально опрацьовує цей тип, дає йому міцну ідеологічну Мзу. Вір май crju: речником цікавих історіософських міркувань, з яких виводи і ься ідея необхідності консолідації та співпраці єврейського и українського народів.

. У цілому ж Франко, як ніхто інший в українськії! літературі, зумів

зобразити єврейський менталітет і показати певні напрями, форми і ступені, єврейської економічної інвазії у Галичині. Значною мірою це реалізувалось у його романістиці і менших прозових жанрах - повісті Ліоа constrictor"/ та оповіданні / "Пироги з чорницями"/.

Серед жіночих образів романістики письменника можна виділити дна наскрізні типи: 1) тин жінки з фатальною долею; 2) тин фатальної жінки. Перший знайшов найкращий вияв в образі Рифки з роману "Іяірнслав сміється", що стала жертвою капіталістичного гешефту,

деградуючи під впливом банкетна. Другий тип отримав оригінальні та цікаві варіації у трьох героїнях.

, "Фатальна жінка" у Франка - це мінлива, з суто жіночим флером загадковості представниця слабкої статі, яка здатна настільки сильно вабній чоловіка / головного героя твору/, що може призвести до його загибелі. Густя Трацька І" Не спитавши броду"/ в означеному типі представляє, відміну з посиленим акцептом на загадковості та незбагненності жіночої натури та поведінки. Швидкоплинні бажання та настрої, що живляться поточним м'оментом! - основні ознаки цієї героїні, її руйнівна сили була трансформована головним персонажем твору на позитивну. Героїня роману "Лель і Полель" Регінн Кнселевська репрезентує кмітливу / з ознаками життєвого практицизму/ і досить таки поверхову жінку. Її фатальна роль досягнула високої трагічної ноті»: закінчують своє житгя самогубством два закоханих у неї браги -близнюки. Третя варіація типу фатальної жінки у романі '.'Перехресні стежки" зазнала старанної психологічно художньої обробки. Регіна Твардовська являє собою приклад жінки, здатної до глибоких емоційно -психічних переживань. У парі. Регіна - Рафнлонич письменник створив складний, "паралелограм сил", . скомпонований з взаємної симпатії, непорозуміння, хибних рішень і вчинків героїні, які виникли внаслідок її неправильного виховання. Врешті - решт головний герой роману зумів перемоп и деструктивну силу любові до Репни, перебороти свою пристрасть і далі продовжити свій високий життєвий політ. В афекті помсти - спалаху Регіна вбиває свого чоловіка - садиста, а потім закінчує жиїтя самогубством. Регіна Твардовська - найскладніший і иайтраг ічнішиїі образ романістики Франка.

Характерним для репрезентанток типу фатальної жінки є те, що вони фізичнопривабліівими не є. Але водночас ці жінки мають якусь привабливу рису портретної зовнішності, ' якою захоплюються їхні адоратори, що згодом дофантазовують ідеальнії)] образ своїх коханих. Так, у портреті Регіни Киселевської таким "магнітом" стають очі, а в Регіни Твардовської - хода. '

Не можна не помітити, що у романістиці Франка жінка для героя -інтелігента виступає як фатальне, згубне, егоїстичне начало. Підкорення йому означає моральну і психічну деградацію, відмову від свого високого життєвого старту. . Письменник . не дає прикладів гармонійного співіснування суспільного й особистого. Оптимістичний фінал роману "Не спитавши броду" ие виявляє такого співіснування, герої! лише у мріях накреслює його. Фраико радикально розподіляє суспільне й особисте, які, відповідно, набувають значення філантропізму й егоїзму.

Наступний наскрізний тип - злодійський / існує так званий злодійський роман/. Його автор . подає переважно у

взаємодоповнюючому контрасті І Невеличкий - Хаім, Шварц -Шнадельський/.

Як правило, представники цього тину наділяються "пласким характером"/Е.Форстер/, вони яскраво виражають злочинницькі прикмети і не змінюються під впливом обставин / не еволюціонізують/. Письменник створює цікаві відміни цього типу. Гак, Невеличкий /"Петрії і Довбущуки"/ виявляє злодійську підсгупливість і хитрість, Мортко /"Борислав сміється"/ - високий злодійський хист, Шварц /"Перехресні стежки"/ репрезентує злодія з витонченою психічною організацією. Він мстивий, підступний .і хитрий злочинець, який вміє вибрати вдалий момент для''нападу па обрану жертву. ‘

В останньому романі Іван Франко створює колоритні психологічні типи представників злочинницького середовища, виявляючи знання їх психології. Так, Шпарца і Шнадельського на другий день після скоєння вбивства внутрішня сила тягне на місце злочину І явище в’ідоме у криміналістиці /, внаслідок чого останній і виявляє для всіх трун . Вагмана. '

У якійсь мірі перегукується зі злодійським типом тип експлуататора єврейського походження. Франко подає різні форми його паразитизму і різні "калібри" цього типажу.' Найбільшу кількість представників він отримав у романі "Борислав сміється". Там цей тип репрезентують насамперед постаті двох найбільших дрогобицько - борнслаиських підприємств - Германії Гольдкремера і Леона Гаммершляга. їх автор наділяє "значущими прізвищами"/ Л.Гінзбург/: Гольдкрсмер (das Gold плюс der Kramer - торговець золотом); Гаммершляг (der Hammcrsclilag -удар молотком, або ж "окалина").

Фраико ці два персонажі подає у взаємодоповнюючому контрасті: Герман - не вчений, Леон - освічений; Леон зве себе "лібералом" і привселюдно сповідує цей напрям, Герман насміхається з лібералізму: Герман "грає" за певними правилами бізнесу, Леон використовує будь -які засоби для досягнення мети; Леон - вразливий і емоційний, Герман -стриманий і спокійний. Отже, постаті Леона Гаммершляга і Германа Гольдкремера автор виразно індивідуалізує в системі їхніх протиріч.

‘ Але поза наявністю особливих, індивідуальних рис, читач помітить Загальну спорідненість цих двох найбільших промислових "акул". Нестримний потяг до збагачення є ■ провідною особливістю, психологічною домінантою характеру Гольдкремера і Гаммершляга. У •всіх жигтєвих колізігх і перипетіях кожен з них виступає насамперед als ein praktischer Oeschaflsmann.

Цікавим у романі є образ Іцика Бауха, Він втілює сліпу ненависть нафтового промисловця до робітників. Іцик Баух пропонує зменшити робітникам ' платню, щоб вони, опинившись у напівголодному тваринному стані, перестали думати про поліпшення рівня свого життя.

У романі "Не спішшиж броду" читач зустріне ще одну цікаву взаємодоповнюючу пару * братів Гаву і Вовкуна Діамантенбаумів. Під Гольдкрсмера і Гаммершляга їх різнить те, шо їхній гешефт у преіенсному часі роману не вдався. Основне ідейне звучання постатей Гави і Вовкуна полягає у показі того, що, незважаючи на фіаско, якнм завершилась їхня двадцятилітня гешефтська діяльність, вони не втратили своїх сподівань досягнутії багатства. Незгоди не ламають їхніх характерів - це надзвичайно живучий тип, який має високий ступінь пристосування. Франко проявив себе як майстер зображення індивідуальної та соціальної психології. '

Останній наскрізний тип у Франка - романіста - патологічний. У юнацькому романі письменника він постає схематично, з недостатньою психологічною і художньою обробкою / Демко Довбущук і його жінка/. Та з часом означений тип досягає високого художнього взірця з яскравими психологічними деталями. Франко створив певний набір патологічних акцентуацій, в якому Готліб віілює "збудливу і демонстративну особу" за термінологією К.Леонгарда /автор показує анормальний стан сім'ї великого промислового, підприємця, де виростає дитнна - покруч/, Ремба - сексуально - патологічну особу / письменник подає патологічний тип еротомана як емблему частини звироднілої польсько - шляхетської верстви/, Стальський - "демрнстративно -застрявального" садиста /С.Єфремов бачив у ньому кристалізацію і втілення "образу натхненного мучителя з природи"1 /, Баран -"застрявально - збудливого" психічнохворого / Франко дає чудовий художній приклад великої небезпеки заглушення свідомості людини, акумуляції у ній переживань, що в кінцевому результаті виплескується у жорстокі, патологічні форми помсти/. Цими патологічними різновидами автор вдало розширив амплітуду романного типажу. '

Загалом, аналіз системи персонажів у романістиці Івана Франка свідчить про поступове зростання авторської майстерності тнпотворення: хист романіста розвивався у напрямі прецизійної психологічної обробки персонажів, їхньої індивідуалізації. У Франка - романіста спостерігається варіативність певних типів, яка передає їхні різні форми життєдіяльності та утворює різні відміни у структурі кожного типу / як окремі типологічні різновиди, так і.специфічні індивідуальні варіації типу, що не утворює різновидів/. Письменник оригінально і по - новаторському створював складні образні структури, які вели до зростання ідейної поліфонії твору.

' Проведений аналіз свідчить також про здатність Франка робити узагальнення з різних ділянок життя; його типи - це своєрідні емблеми багатьох життєвих процесів.

У цілому ж романи письменника становлять собою цікаве та самобутнє явище в українськім літературі. Вони значно розширили

1 Сфремов С. Співець боротьби і контрастів. - К., 1913. - ( .176.

горизонти українського роману в ідейно - тематичному плані, а в деяких випадках започаткували його нові жанрові форми.

У Висновках стисло підсумовуються і конкретизуються результати дослідження.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Пастух Т. Іван Франко - романіст // Українська філологія: досягнення, перспективи. - Львів, 1994. - С. 257-260.

2. Пастах Т. Роман у системі прозових жанрів Івана Франка II Українське літературознавство. - Львів, 1996. - Вин. 62. - С. 100-107.

3. Пастух Т.В. Франкова концепція роману у європейському літературознавчому контексті // Язык. Культура. Взаимопонимание: Материалы Международной научной конференции. - Львов, 1997.

С.422-427. .

4. Пастух Т. Елементи натуралізму в 1. Франка та В.Вшншченка// Іван Франко і національне відродження: Тези республіканської наукової конференції. - Львів, 1991. - С.90.

. АННОТАЦИЯ

Пастух Т.В. Романы Ивана Франко. -Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература, Львовский

государственный университет им. И. Франко, Львов, 1997.

Диссертация посвящена жанровому анализу романного наследия Ивана Франко. В ней прослеживаются общие тенденции романов украинского писателя и устанавливаются особенности каждого. Автор определяет специфику романа И.Франко в украинской литературе и выясняет новаторскую роль писателя в развитии жанра.

В диссертации произведен также типологический анализ героев романов И.Франко.

SUMMARY .. ..

Pastukh T.V. Ivan' Franko's Novels. - Manuscript. Dissertation for defending the scientific degree of the candidate of phylological sciences for speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature, Lviv State University named after Ivan Franko, Lviv, 1997. .

The Dissertation is devoted to a genre analisis of I.Franko's Novel

legacy, it trace the common tendencies of the Novels of Ukrainian writer and

ascertained the peculiarities of each . The author determined specific character ofl. Franko's Novel in the Ukrainian literature and elucidated the inndvatory role of writer in development of the genre. '

Tipological analysis of the characters of I.Franko's novel is made in the thesis too. .

КЛЮЧОВІ СЛОВА: жанр, роман, персонаж, герой, типологія.