автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.06
диссертация на тему: Симон Петлюра в национально-освободительной борьбе украинского народа (1917-1926). Историографический и источниковедческий аспекты

Полный текст автореферата диссертации по теме "Симон Петлюра в национально-освободительной борьбе украинского народа (1917-1926). Историографический и источниковедческий аспекты"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

ЛИТВИН СЕРПИ ХАРИТОНОВИЧ

УДК 940.5 (4 Уіф.) (092: Пстлгора):[930.1+930.221]

СИМОН ПЕТЛЮРА У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1917-1926). ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АСПЕКТИ

07.00.03. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Київ - 2000

Роботу виконано у Інституті української археографії та джерелознавства ім М.С Грушевського ІІАН України та на кафедрі українознавства Севастопольської військово-морського інституту

Науковий консультант

докіор історичних наук, професор ІІІаповал Юрі Іванович, завідувач відділом джерел новітньої істор України Інституту української археографії і джерелознавства їм. М.С. Грушевського НА! України

академік НАН України, доктор історичних наук, професор Ісаєвич Ярослав Дмитрович, директор Інституту українознавства ім. І.Крнп’яксвича ІІАІ України;

доктор історичних наук Сергійчук Володими Іванович, професор Київського національної університету ім. Тараса Шевченка;

доктор історичних наук Чишко Віталій Ссргійови директор Інституту біографічних досліджень ІІБ НАНУ ім. В.І.Вернадського

Інститут історії України НАН України (відд української історіографії)

Офіційні ОІІОІІСПТН

Провідна установа

Захист відбудеться ЗО листопада 2000 р. об 10 год на засіданні спеціалізован вченої ради Д 26.228.01 по захисту' дисертацій в Інституті української археограф та джерелознавства ім. М.С. Грушевського ІІАН України (01001, м Київ, ву Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано _128 “ жовтня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬІІА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАЩ

Актуальність дослідження зумовлена тім, шо С. Петлюра - одна з найсуперечливіших постатей української історії. Його зображення в історіографії супроводжується неоднозначними, полярними, здебільшого

- звинувачувальними оцінками. В Україні і за кордоном немає систематизованого комплексного дослідження про Голову Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки.

Разом з тим, уже надійшов час оцінити постать Петлюри об’єктивно. Один із шляхів відновити істину - спростувати усталені міфи і показати справжнії! його образ шляхом аналізу різнопланової вітчизняної і зарубіжної історіографії, архівних документів і матеріалів, інших джерел. Глибоке об’єктивне вивчення життя і діяльності С. Петлюри в різних сферах

- військового організатора, політика, державного діяча - є не тільки даниною відновлення історичної правди, але й суспільною потребою сучасного національного державотворення.

Зв’язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частішою державної теми, яку виконує відділ джерел новітньої історії Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України.

Об’єктом дисертаційного дослідження є діяльність С. Петлюри на тлі національно-визвольної боротьби українського народу початку XX століття.

Предме том дослідження є комплекс історіографічних та архівних джерел, що висвітлюють життєвий шлях, громадсько-політичну, військову та державну діяльність С. Петлюри.

Хронологічні межі дослідження визначаються двома аспектами: історіографічною та джерельною базою - від 20-х років XX ст. до 2000 року та періодом жіггтя і діяльності С. Петлюри - від 1917 до 1926 рр„ хоча неминучим було звернення до деяких подій і фактів попереднього періоду його життя та громадсько-політичної діяльності.

Мста і завдання дисертації. Автор поставив за мсту висвітлити процес розвитку і сучасніш стан історіографічної та джерельної бази про С. Петлюру, здійснити історіографічну реконструкцію його життя і діяльності.

Досягнення мсти передбачає розв'язання наступних завдань:

- проаналізувати наявну літературу та джерела про діяльність С. Петлюри в 1917-1926 роках;

- простежити процес і особливості накопичення та узагальнення фактичних знань про С. Петлюру:

- виявити закономірності та здійснити періодизацію розвитку історіографії про С. Петлюру;

- на підставі спільних і відмінних позицій дослідніжів у ставленні до діяльності Петлюри визначити їх приналежність до відповідшіх напрямків в історіографії;

- зробити порівняльний аналіз підходів радянської і української зарубіжної історіографії до відображення постаті С. Петлюри і його ролі в національно-визвольних змаганнях українського народу;

-дати оцінку розвиткові історіографії про С. Петлюр)' на сучасному етапі, зокрема, виділяючи особливості її розвитку в період 1990-2000 років;

- виявити теоретичну' та практично-політичну' цінність наукового доробку С. Петлюри, проаналізованого в дослідженні, для розуміння проблем сучасного державотворення;

- проаналізувати стан джерельної бази про С. Петлюру в архівах України та зарубіжних інституціях і зробити рекомендації щодо її розширення та удосконалення науюв о-дослідної роботи;

- означити коло питань, які нагально чи в перспективі потребують подальшого вивчення, уточнення або концептуального осмислення;

- надати практичні рекомендації, які можуть допомогти дослідникам у подальших наукових пошуках.

Методологічну основу дисертації складають принципи історизм}', об ’ єктивносгі, нау ково сті та власне історичних (проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного та історико-логічного) методів наукового дослідження. Завдяки застосуванню порівняльно-історичного методу дисертант прагну в здійснити розгляд діяльності Петлюри у конкретно-історичному контексті, а також дати оцінку суспільних умов, за яких були дані історіографічні оцінки С. Петлюри представниками різних історичних шкіл і напрямків. Застосовуючи історико-логічшш метод, дисертант аналізу є історіографію та джерела у логічному взаємозв’язку з суспільно-історичними процесами та явищами.

Наукова новизна праці. Дисертація є першим узагальнюючим дослідженням наукового доробку українських істориків про С. Петлюру у комплексному' відтворенні та аналізі основних політичних подій та процесів періоду національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1926 років, як інтенсивного, глибокого і складного своїми процесами національного явшца. Робота містить аналіз літератури та джерел з даної проблеми від 20-х років до наших днів. Дисертантом здійснено критичну переоцінку багатьох традиційних для історіографії положень та висновків з проблем дослідження і зроблено спробу дати їм нове тлумачення, правдиві, вивірені і максимально об'єктивні оцінки цієї масштабної, складної і

з

феноменальної особистості. До наукового обігу введено і проаналізовано новий історіографічний та джерельний матеріал. По суті, дисертант започатковує новий науковий напрямок в українській історіографії -петлюрознавство.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати доповнюють картину розвитку історіографії національно-визвольної боротьби, сприяють формуванню загальної концепції історіографічного процесу в Україні від 20-х років до кінця XX століття. Аналітичний доробок та висновки дисертації можуть розцінюватись як акумуляція історичного досвіду, а також як спроба заповнити прогалину в історичній науці. Дисертація розшіфює саме уявлення про параметри особистості та державної діяльності С. Петлюри. Пропоноване дослідження дає поштовх до подальшого всебічного вивчення життя і діяльності Петлюри. Матеріал, поданий у дослідженні, можна використати дня написання узагальнюючих праць, спецкурсів та лекцій з історії національно-визвольної боротьби, у виховній роботі, а також при виборі тем нових дисертацій.

Апробація дослідження. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні відділу джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Проведений в хронологічно-проблемному плані аналіз історіографії про Петлюру був використаний при створенні курсів лекцій з історії України та історії українського війська, прочитаних впродовж 1998-2000 років у Севастопольському військово-морському інституті, де працює дисертант, а після опублікування монографії - і в інших вузах України.

Основні положення праці було використано у доповідях і виступах:

1) на міжнародних наукових конференціях, присвячених 70-літтю загибелі С. Петлюри (29 травня 1996 р., Київ), 125-річчга від народження гетьмана Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918року (21-23 травня 1998 р., Київ-Чернігів-Тростянець), 120-річчюз дня народження С. Петлюри та 80-річчю Директорії УНР (21-23 серпня 1999 р., Київ); 2) на всеукраїнських і міжвузівських наукових конференціях: “Постать Симона Петлюри в контексті українських національно-визвольних змагань", присвяченій 120-літгю з дня народження Симона Петлюри і 80-літпо Кам”янецької доби Директорії Української Народної Республіки (1415 травня 1999 р., Кам ’янець-Подільський), '‘Україна: державотворчі процеси новітнього часу” (24 червня 1999 р., Полтава), “Україна крізь віки7' (4-5 вересня 1919 р. КалГ’янець-Подільськші), “Україна вчора, сьогодні, завтра” (11-12 вересня 1999 р.. Миколшв), “Напрямки розвитку і педагогнпгі проблеми підготовки спеціалістів для Зброіших Сил Україтш” (27-29 вересня 1999 р.. Севастополь), “Кіровоградщина на зламі тисячоліть: стан, проблехпі.

перспективи' (24-25 вересня 1999 p., Кіровоград); 3) у історико-культурологічній програмі «Остання адреса» на українському телебаченні (УТ-2, 24 грудня 1999 р. та б січня 2000 p.); 4) на українському радіо в програмі “Відроджені імена” (16 і 23 лютого 1999 р. та 17 і 24 серпня 1999 Р)-

Структура дисертації визначена проблемно-хронологічним підходом до теми. Дисертація складається із вступу, п’ята розділів, висновків, переліку посилань, списку використаних джерел. Обсяг тексту рукопису дисертації складає 378 сторінок. Список використаних джерел складається з 296 найменувань архівних справ 64 фондів 11 архівосховищ та 1364 найменувань історіографічних джерел.

ОСТЮВНИЙЗіМІСГ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі до дисертації дано загальну постановку проблеми, обгрунтовано акіуальність її вивчення та хронологічні рамки, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету' та конкретні завдання, охарактеризовано методологічну' основу, розкрито наукову новизну, практичне значення дослідження; подається інформація про апробацію роботи.

У першому розділі - “Історіографічно-джерельна база дослідження” підкреслено, що з 20-х років виникли два протилежні історіографічні напрямки: радянський і державницький український. Представники першого працювали в специфічних умовах СРСР та комунізованої України, їхні дослідження в основному зводилися до створення негативного образу С. Петлюри. Другій напрямок репрезентований головним чином творами української еміграції. Проте у ньому виділяється декілька напрямків, насамперед УНР-івський, у якому домінує неприкрита апологетика Центральної Ради, Директорії та власне С. Петлюри. В еміграційних історіографічних дослідженнях представлені й інші політичні напрямки: гетьманській, галицькій тощо.

У радянській історіографії петлюріана започаткована публіцистичними статтями більшовицьких авторів В. Блакитного (В. Елланського), М. Кольцова, Б. Козельського, В. Скоровстанського (В. Шахрая)1, з переважаючими різкими випадами як проти Петлюри, так і очолюваного ним українського руху'.

1 Див.: Винниченко проти Петлюри: 36. статей / Редагував і дав передмову В. Блакитний (Еланський) - Харкп; Всеукр. в-во, 1У20. - 40 с.; Кольцов М. Петлюровщина. -Петроград: Госиздат. 1922. - 43 с.; Козельський Б. Шлях-зрадництва і авантюр: (петлюрівське повстанство). - Харків Держвидав. України, 1927 - 148 с.; Скороестанский В. Революция на Украине. 2-е изд. - Саратов, 1919. - 151 с.‘. Правда про Петлюрівські брехні (Написав М Кр ) - Б м Вид-во гидпільн орг Волині, 1920. - 12 є.

Значну інформацію про С. Петлюру та події його доби містять спогади В. Антонова-Овсієнка, Є. Бош, В. Затонеького, А. Іванова, Г. Латинського та інших'. Деякі аспекти пєтлюріани окреслено у працях мемуарного характеру діячів російської військової еміграції і, передусім, керівників російського “білого руху” - А. Денікіна, П. Краснова,

А. Лукомського, Б. Савінкова та інших3. Проте, як тогочасні події, такі дійові особи, особливо Петлюра, показані здебільшого у негативному плані.

Перші кроки української історіографії щодо висвітлення і характеристики особистості С. Петлюри були зроблені ще за його життя. До таких досліджень належать біографічні нариси, ссеї, політичні біографії. Серед них слід відзначити працю В. Короліва(В. Старого) “Народний герой Симон Петлюра”4, видану в 1919 р.

Новий етап у висвітленні постаті Петлюри розпочався з часу його вбивства, від травня 1926 р. Саме вбивство стало поштовхом для споминів та мемуарних праць його соратників і опонентів. За підрахунками автора бібліографічного покажчика “пєтлюріани” П. Злснка, у 1926-1927 рр. з’явилося близько 500 книг, журнальних та газетних публікацій про С. Петлюру5. При безперечній цінності цих матеріалів, вони здебільшого поверхові і однобічні, почасти - не підтверджені фактичними даними і документами, з розходженнями, помилками і неточностями у датах, місцях подій тощо. У них превалює апологетика С. Петлюри.

1 Див.: Из истории Октябрьской революции в Киеве: Воспоминания участников. Харьков: Гостдат Украины, 1927. - 123 с.; Антонов-Оисиенко В. Записки о гражданской

войне. Воспоминания. ~ В 4-х томах - М -Л.: Госиздат. 1928-1933. (297+297+350-и343) с.; Бош Е. Год борьбы. - 2-е изд. — К., 1990. - 447 с.; Її ж. Национальное правительство и Советская власть па Украине (апрель 1917 - до немецкой оккупации). - М-Л., 1925. - 271 с.; Затонськгш В. Уривки із спогадів про українську революцію - Харків, 1926; Моро ж• Украина 1919 (сказание о Гражданской). -- М., 1987; Іванов А. Центральна Рада і Київська рада в 1917-1918 роках // У дні Жовтня. -К., 1987; Лапчипсътй Г. Боротьба за Київ. Січень 1918 року // Літопис революції. -Харків, 1928. - Ч. 2. - С. 209-219; Мого ж:. З перших днів Всеукраїнської радянської влади 11 Літопис революції. 1927. - № 5-6 - С. 46-66.

3 Див.: Деникин А.И. Очерки русской смуты. В 5-ти томах. - Париж, 1921-1926; Иі воспоминаний генерала А Лукомского Ч Архив русской революции. - М., 1991. - Т.

5 - С. 101-189; Савинков Б. Борьба с большевиками. - Варшава, 1920. - 48 с ; Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С.А. Алексеев. Под ред. 11 Н. Попова

- К.: ІІолииздат Украины, 1990. - 436 с.

4 Див ' Королів В (В. Старий). Народний Герой Симон Петлюра (спроба характеристики) Серія біографічна. -Число 2 - К Прага: . Т-во “Час". 1919. - 40 е

5 Див.: Зленко П. Симон Петлюра. Матеріали до бібліографічного покажчика. -Париж 1939. -72 с.

Першою цілісною книгою про Петлюру став “Збірник пам’яті Сігмоиа Петлюри', віідашпіу Празі в 1930 р. і перевиданий у Києві у 1992 р.6. Доповнсшмм до нього став виданий до 10-річчя смерті Петлюри збірник “Симон Петлюра в молодості” під редакцією А. Жука7. У подальшому петлюріана поповнювалася до ювілейшгс дат, річниць пам’яті. Зусиллями діаспори видавались збірники пам’яті до 20-ї, 30-ї і 70-ї річніщі загибелі С. Петлюри та до 100-річчя з дня його народження5.

Велике значення мало видання двох томів статей, листів і документів Петлюри9, які і до сьогодні залишаються основним джерелом вивчення його творчого доробку.

Важливим внеском у петлюріану можна вважати біографічні праці

В. Іьаниса, О. Лотоцького, В. Проходи, М. Славінського, С. Сірополка, М. Степанснка, П. Феденка1 °.

Серед літератури, виданої українською діаспорою, значне місце посідають грунтовні праці лідерів УНР, членів українських урядів, воєначальників, які були сучасниками Петлюри і активними учасниками подій. Це стосується насамперед О. Доценка, М. Ковалевського, М. Капустянського, Є. Коновальця, В. Кучабського, І. Мазепи,

6 Див.: Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926). - К.: МП “Фенікс”, 1992. -260 с.

7 Див.: Симон Петлюра в молодості: Збірник споминів під рсд. А.Жука. - Львів: Вид-во “Хортиця”, 1936. - 112 с.

3 Див.: Симон Петлюра: Збірник до 20-літгя смерті. - Гайдеиав: Вид-во “Заграва”,

1946. - 24 с.; Симон Петлюра: Збірник науково-студішіої конференції в Парижі (травень 1976): статті, замітки, матеріали / Ред. В.Косик. - Мюнхен-Париж, 1980. - 240 с.; У 100-річчя народження Симона Петлюри - президента Української Народної Республіки: Збірник стагсй і доповідей / Упоряд. М.Степанспко. - Вашингтон—Філадельфія: Вид-во “Україна", 1979. - 74 с.; У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996: Збірник пам’яті Симона Петлюри - К.: Вид-во ім Олени Теліги, 1997. - 302 с.

’ Див.: Симон Петлюра Статгі, листи, документи. - Т. - Нью-Йорк: У ВАН у СІЛА. 1956. - 480 с ; Мого ж: Статгі, листи, документи... - Т. 2. - 627 с

10 Див.: Ієаїшс В. Симон Петлюра - президент України. - Ю: Наукова думка, 19УЗ. -

270 с.; Лотоцький О. Постать Симона Петлюри // Тризуб. - 1927. - Ч. 25. - С. 4-5; Його ж: Державний провід Счмона Петлюри // Тризуб. - 1930. - 24 с.; Прохода В. Симон Петлюра. - Новий Ульям, 1968. - 51 с.; Сагайдачний П. В його тіні. Симон Петлюра в історії українського народу. - Нью-Йорк, 1951. - 64 с ; Словінський М. Симон Петлюра // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926).., - С. 7-15.; Його ж: Симон Петлюра. Біографічний нарис. - Лондон: Вид-во Союзу Українців Британії,

1947. - 35 с.; Степаненко М Борець за ідею української нації. (Петлюріана). -Вашинггон-ФіладслЬфія. Вид-во “Україна”, 1981. - 60 с.: Федгнко П. Головний Оґаман:

із культурницької та політичної діяльності Симона Петлюри - Мюн.чен-Лопдоп: Наше слово. 1976 - 42 с.

М. Омеляновича-Павлснка, О. Удовиченка, П. Хрнстюка, М. Шаповала1 Вказані праці дають цікаву інформацію не тільки про події, політичні та військові акції, але і про особисті стосунки між їхніми авторами і С. Петлюрою.

Осібним від праць лідерів УКР є ‘Відродження нації” у трьох томах

В. Винннченка - колишнього Голови Директорії12. Ця праця і зроблені у ній висновки, що найяскравіше сконцентрувалися у нищівній критиці діяльності Петлюри, так і української державної політики загалом, були породжені особистою неприязню, задавненими порахунками та нездійсненними амбіціями.

Певний вплив на формування наукових оцінок діяльності Петлюри мала також мемуаристика сучасників із середовища української еміграції. Авторами мемуарів виступають колишні генерали, старшини, політичні діячі, дипломати. Серед них найваргісіїііітші в контексті даного досліджетія є праці М. Галагана, О. Доценка, А. Кравса, В. Кедровського,

11 Див.: Доценко О. Літопис української революції/. Матеріали і документи до історії української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - Київ-Львів. 1923. - 364 с.; - Т. 2. - Кн. 5. -Київ Львів, 1924. - 398 с.; Його ж: Зимовий похід (6.XII.1919 - 6.^1920). Праці Укр. Наук, ін-ту. Т. XIII. - Варшава, 1932. - 240 с.; Ковалевсъкий К4. ГІри джерелах боротьби. - Іисбрук, 1960. - 587 с.; Капустянськпй М. Похід українських армій на Київ- Одесу в 1919 р. (Короткий воєнно-історичний огляд): В 2-х книгах. - 2-е вид -Мюнхен, 1946. - (110 ь200) с.; Ного ж: Українська збройна сила й українська національна рево.шоція. -- Саскатун-Саскачеван-Канада- Вид-во “Новий Шлях*’, 1936.

- 50 с.; Коновалець Є. Причинки до історії української революції - Мюнхен, 1948 -

47 с., Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воспно-історичний нарис. Ювілейне вид. 1917- 1967. • Чикаго, 1969. - 663 с .'.Мазепа І. Україна в огні і бурі революції: 1917—1921: У 3-х частинах. - 2-е вид. Прага: Вид-во “Прометей", 1950-1951.

(210+245+223) с.; Його ж: Підстави нашого відродження. В 2-х частинах - Прага: Вид-во “Прометей", 1946-1949. - (180-*-163) с.; Його ж: Огнева проба. Українська політика і стратегія в добі Зимового походу 1919 -1920 рр. - Прага. Колос, 1941 -101 с.; Його ж: Більшовизм і окупація України. Соціально-економічні причини недозрілості української революції. -Львів—Київ, 1992; Омелянович-Павленко М Зимовий похід. - Каліш Укр. Восн істср Тов-во, 1934. - 200 с.; Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. - Вшніпег-Канада, 1954. - 176 с.; Його ж. Третя Залізна дивізія Матеріали до історії війська УІІР. Рік 1919 - Нью-Йорк: Червона Калина. 1971. -263 с.\ Христюк 11. Замітки і матеріали до історії >краінської революції 1917-1920 років. У 4-х томах. - Нью-Йорк. Вид-во Чорторійських, 1969; ІІІаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927. - 333 с ; Його ж. Большевизм і Україна. - Прага. 1926 - 60 с ; Його ж: Засади української визвольної програми -Прага. 1927. - 61 с ; Ного ж Занепад УНР. - Прага: Вільна спілка. 1928 - 42 с

12 Див . Винниченко В. Відродження нації У 3-х ч - К ■ Політвидав України. 1990 - Ч 1 _ 348 с . - Ч. 2. - 327 с . - Ч. З - 535 с.

М. Омеляновича-Павлснка, В. Петрівн, О. Удовиченка, І. Фещєнка-Чопівського13. Будучи цінним історичним джерелом, дані праці вплинули на формування ідеалізованого образу С. Петлюри. Воші страждають, за визначенням О. Чскмишсва, стереотипом ‘‘іконізації”1 А.

Виняток становлять мемуари Ю. Тютюншіка15. У них переважають негативістеькі оцінки стосунків між членами вищого військового керівництва УНР, акцентується їх протиборство за контроль над повстанським рухом і за лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, домінують малооб’єктивні оцінки С. Петлюри. До цих спогадів слід ставитися крігпгчно, враховуючи, що Ю. Тютюнник писав їх вже після свого арешту у 1923 р.

Пізніші праці істориків української діаспори Т. Гунчака, Р. Млиновецького, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко та ін.16 спираються на ширше коло джерел, здебільшого зарубіжних, хоч і вони не позбавлені певної заангажованості.

13 Див.: Галаган М. З моїх споминів. В 3-х част. - Львів: Червона Калина, 1930; Доценко О. Заповіт Головного Отамана Симона Петлюри (в 10-ті роковини його трагічної смерті) // Календар “Дніпро”. - 1936. - С. 29-34.; Мого ж. Зимовий похід...; Кравс А. За українську справу. Спомини про 3-й корпус УГА після переходу за Збруч. - Львів: Червона Калина, 1937. - 99 с.; Кедровський В. 1917 рік (Спогади члена Українського Військового Генерального Комітету і товариша секретаря військових справ у часи Української Центральної Ради). — Вінніпег, 1967. - 526 с.; Омслхнович-Павленко М. На Україні 1917-1918. - Прага, 1935. - 120 с.; Його ж: На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. - Прага, 1940. - 97 с.; Мого ж: Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Прага, 1929. - 72 с.; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). В 4-х частинах. - Львів: Червона Калина, 19271931. - (1801-184+1641 120)с.; Уоовиченко О. Ній за Арсенал // Тризуб. - 1934. Ч. 19-20. - С. 8—14.; Його ж: Перша боротьба за Київ (1917-1918) // Архіви України. -1992. - № 1-3. - С. 55-61; Фсщенко-Чотьський І. Хроніка мого життя: Спогади міністра Центральної Ради та Директорії. - Житомир, 1992. - 122 с.

14 Див: Чекмшпев О. Під домокловим мечем розбрату (Симон Петлюра. Міфи і міфотворчість) // Він з когорти вождів. К.: Дніпро, 1994 С 74.

15 Див.: Тютюнник Ю. З поляками проти України. - К., 1991. - 110 с.; Його ж: Зимовий похід 1919-1920 рр.: Політичний огляд з документами в тексті і додатками.

- Нью-Йорк: Вид-во Чорторнйських, 1966. - 99 с.

16 Див.: Гунчак Т. Україна: Перша половина XX століття: Нариси політичної історії. -К.' Либідь, 1993. - 288 с, Його ж. Українська революція: Документи 1919-1921. -Нью-Йорк: УВАН у СІНА, 1984 - 477 с.; Млиновецький Р. Історія українського народу: Нариси з політичної історії. - Мюнхен, 1946. - 312 с.: Його ж: Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. - Торонто Гомін України, 1970. - Т 1. - 568 с.; - 1973. — Т 2. - 670 с; Нагасвський І Історія української держави двадцятого століття - К.: Укр. письменник, 1993 - 413 с.; Полонсъка-Васнленко Н. Історія України: У 2-х томах. - Мюнхен, 1972-1976. - (591+599) с . Її ж: Історія України 1900-1923 рр. - К . 1991. - 136 с

Праці протилежних - до УНЇ’-івського - політичних напрямків, зокрема, гетьманського, самостійницького та галицького, характеризуються переважно негативізмом в оцінках місця і ролі С. Петлюри у визвольній боротьбі. Б. Коваль, О. Лсвицький, М. Лозинський, Р. Млиновецький,

О. Назарук, М. Ростовець, В. Тимошевський, С. Томашівський, Л. Цегельський17 вдаються до звинувачень Петлюри у “зраді” національних інтересів, перекладають іга нього персональну відповідальність за прорахунки політичного і військового керівництва.

Отже, історики української діаспори, створивши солідну історіографічну базу, не змогли достатньо повно розкрити образ С. Петлюри. Це завдання стоїть перед сучасними дослідниками.

Новітнє українське відродження викликало підвищений інтерес і до С. Петлюри. Значний внесок в пстлюріаиу зробили в останні роки історики

В. Версгюк, В. Сергійчук, І. Срібняк, А. Ткачук, Ю. Шаповалта інші18.

З 90-х років в Україні активізувалось перевидання праць С. Петлюри, збірників спогадів, окремих досліджень, проведено низку Петлюрівських

17 Див.. Косалъ Б. Симон Петлюра в перспективі історії її Ідеї і люди визвольних змагань 1917-1923. - Нью-Йорк, 1968. 276 с.; Леєицькчй О. Галицька армія на

Великій Україні (Спомини з часу вщ липня до грудня 1919 року). - Відень: Українські мемуари, 1921. - 194 с.; Лозинський М. Галичина в роках 1918—1920. - Прага, 1922.

- 228 с.; ХІлппосецький Р. Історія українського народу ..; Його ж: Нариси з історії ...; Назарук О. Рік па Великій Україні. Конспект споминів з української революції. -Відень' Укр. Прапор, 1921. - 344 с.; Ростовець М. Скоропадський і скоропадчуки. -Саскатун-Саскачеван-Канада, 1938. - 40 с.; Тимошевський В- Історія української влади. 1917-1919 рр. - Відень Київ, 1920. - 32 с.; Цегельський Л. Від легенди до правди. - ІІью-Йорк-Філадсльфія, 1960. - 318 с.

“ Див.: Верстюк В. Симон Петлюра і Директорія // Сучасність. К., 1997. Ч. 6. С. 55 64, Ного ж: Харизматичність Петлюри // У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996...

- С 133-146; Сергійчук В. Визвольник української волі Н Там само. С 83-87; Мого ж: Національний міф про Петлюру в світлі нових документів // Там само С. 41-48; Ного ж Невідомі документи великого державника України // Пам’ять століть К, 1999. № 3 (18) С. 6-50; Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська, його ж Культурно-освітня робота в Армії УНР у 1921-1923 рр. Торонто, 1997. 16 с.; Його ж:: Обеззброєна, але нескорена- інтернована Армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921—1924 рр.). К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997 129 с.; Ткачук А Патріарх Мстислав про Симона Петлюру Ч Пам’ять століть. К., 1999. № 3 (18) С 100 107; Його ж: Симон Петлюра (Політична і культурна діяльність до 1917 року) /.' Він з когорти вождів. Збірник. К : Дніпро, 1994, С. 126-147; Його ж- Симон Петлюра. Політичний портрет // Київська старовина. 1993. № 1 С. 39-53, Ч 6 С. 60-70: ШапоеаяЮ. Вбивство Симона Петлюри: нова інформація для роздумів // Симон Пеілюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць Фастів "Поліфаст". 1999 С 69-79

читань, історично-літературних конкурсів, наукових конференцій, за результатами яких видано збірники праць19.

Особливу зацікавленість пстлюрознавців викликають проблеми, пов’язані з таким явищем, як єврейські погроми в Україні і зв’язок з ними С. Петлюри. В останні роки видано праці Т. Гунчака, В. Михальчука,

В. Ссргійчука2 °. Воші документально обгрунтовують причини погромів, показують їхніх справжніх виконавців і винуватців, спростовують звинувачення Петлюри у антисемітизмі.

У травні 1996 р. відбулися конференції “Політичні ідеї й дії Симона Петлюри” (Париж) та “Вшанування пам’яті Симона Петлюри” (Київ). Матеріали цих конференцій видані окремим збірником “У 70-річчя Паризької трагедії”21 До цієї' ждати вийшов збірник документів і матеріалів “Симон Петлюра та його родина”2 2.

В останні роки багато увалі приділяється постаті Петлюри в шнтексті українсько-польських взаємин. З цієї проблеми опубліковано низку праць, серед яких найпомітнішиші є праці львівських істориків 3. Баран, Б. Гудя,

19 Див.: Петлюра С Народе український. Вибрані статгі, листи, документи. — Харків: Лівий берег, 1992. — 150 с.; Його ж: Патріотизм / Передмова В.Сергійчука // Розбудова Держави. - 1997. - № 7-8. - С. 94-101.; Ного ж: Статгі / Упоряд. та автор передмови О. Климчук. - К.: Дніпро, 1993. - 341 с.; Його ж: Вибрані твори та документи / Укл. Л. Голота. - К.: Довіра, 1994. - 271 с.; Його ж: Статті, листи, документи / Упоряд.

В. Сергійчук. - Т. 3. - К.: Вид-во ім. Олени Тсліги, 1999. - 616 с.; Він з когорти вождів...; Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879 -1926)...; Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. .; Голубуцький О. Шлях до звитяги. Формування політичного світогляду С. Петлюри на тлі політичних подій в Російській Україні поч. XX ст // Симон Петлюра та українська національна революція...- С. 1350.; Коротєнко В., Пустоеїт Т. Симон Петлюра і Полтавщина // Полтавська нетшоріана. Матеріали Других петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. - Полтава: Т-во Просвіта ім. Т. Шевченка, 1993. - С. 13-26; Кульчинський М. Симон Петлюра і сучасник громадсько-політичний рух // Полтавська петлюріана. Матеріали Третіх петлюрівських чигань у Полтаві 5 листопада 1994 року. - Полтава. Т-во Просвіта ім. Т. Шевченка, 1996. - С. 11-17; Пустоеїт X. Симон Петлюра (Полтавський період) // Він з когорти вождів: Збірник. - К.: Дніпро, 1994. - С. 7—43.; Тинченко Я. Діяльність Симона Петлюри за часів першої українсько-радянської війни: грудень 1917 - лютий 1918 років // Симон Петлюра та українська національна революція... - С. 51-136.; Його ж. Злий геній С. Петлюри // Академія. - К., 1995. - Ч. 1. - С. 5-15.

20 Див.: Гунчак 'Г. Симон Петлюра та євреї. - К.. Либідь, 1993. - 48 с.; Жуковський А. Симон Петлюра і завдання еміграції // У 70-річчя паризької трагедії... - С. 54—61; Михальчук В. Симон Петлюра і погроми // Культура і жипя. - 1993, 25 грудня.; Сергійчук В Уся правда нро єврейські погроми..., Його ж. Погроми в Україні...

21 Див.: У 70-річчя паризької трагедії. .

22 Див.: Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі: Документи ! матеріали / Упоряд і передмова В. Михальчука - К.: Вид-во “Рада”, 1996 - 319 с.

В. Голубка, М Литвина2 3. Активізувався інтерес польських дослідників до питання союз)' Пстлюра-Пілсудськіїй. У 1998 р. у Варшаві вийшов великий есеїстичний твір А. Ковальника “Пан Петлюра?”2 4. Я. Брускі присвятив свою працю Армії УНР в умовах інтернування31. У Польщі проведено шгзку наукових конференцій, за матеріалами яких видано збірники наукових праць25.

Поштовхом на шляху долання стереотипів навколо імені Петлюри стало відзначення у 1999 р. 120-ї річниці від дня його народження. Було організувано наукові конференції у Києві, Кам’янці-Подільському. Кіровограді, Полтаві, за матеріалами яких видані збірники праць2 6. Помітним явищем стало видання до цієї дати третього тому статей, листів, документів Петлюри21.

Джерельну основу дисертації становлять документи і матеріали архівів. У дослідженні найбільш широко використані близькі до теми фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), де найповніше відклалися документи про С. Петлюру. Архів, зокрема, зберігає документи вищих урядових інституцій, політичній партій його доби. За приблизними підрахунками там знаходиться близько 400 фондів періоду УНР. Серед них - особовий фонд С. Петлюри (3809), фонди Української Центральної Ради (1115), Генерального Секретаріат}' Центральної Ради (1063), Генерального секретарства з військових справ (1076), Ради Народних Міністрів (1065), Військового міністерства УНР (1075), Головного управління Генерального штабу Армії УНР (1078), Канцелярії Директорії УНР (1429), Канцелярії Головного Отамана Республіканських військ УНР (526). провідних міністерств УНР - закордонних справ (3696). внутрішніх справ (1092), земельних справ (1062), юстиції (2208), єврейських

23 Див.: Баран 3. Східна Галичина і союз ІІілсудський ■ Петлюра // Polska і Ukraina. Sjjusz 1920 roku і jego nastepstwa. - Torun, 1997. - S. 177-190; Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польського вшськово-нолітичного співробітництва 1917-1921 рр. - Львів: Українські технології, 1997. -67 с, Литвин М. Польсько-український військово-політичний діалог 1918-1920 років: від збройного конфлікту в Галичині до союзних Варшавських угод // Polska і Ukraina...

- S 248-259.

:4 Kowalchik A. Pan Petlura7 - Warszawa, 1998.

п Див. Brush ./. Pellurowcy. Centrum Panstvvowc Ukrainskej Ludowcj na wychodzslwie (1919-1924). - Krakow: .Arcana, 2000

2? Див.. Polska і Ukraina . : Rola і iniejsce Polski vv Europie 1914-1957. Material}’ z scsji naukowej w Instytucie Historii PAN 8-9 listopada 1993. - Warszawa, 1994 :б Див • Полтавська Пстлюріана: Матеріали Четвертих Петлюрівських читань : Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань .

2" Див Симон Петлюра Статп. листи, документи - Т З

справ (2060), управління прсси і пропаганди (1113) і багато інших. Важливі документи щодо еміграційного періоду жігггя і діяльності Петлюрі! містять фонди закордонних посольств і місій (3619), Судової комісії для ведення процесу у справі убивства С. Петлюри (3890), Міжорпші'ицінного комітету по увічненню пам’яті С. Петлюри (4011), Управління Бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі (4362) та інішіх. Із них дисертантом опрацьовано близько 40 фондів.

Другим за кількістю і важливістю документів про діяльність С. Петлюри є Центральний державшій архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). У фонді ЦК Компартії України (Ф. 1) відклалися, документи Політбюро, Оргбюро, Секретаріату, тимчасових парторганів, за якими можна відстежувати зародження і реалізацію упродовж десятиліть стратегії і тактики політичної, військової, контрпропагандистської боротьби проти С. Петлюри і петлюрівщшш. Вістря цих заходів спрямовувалося на компрометацію Петлюри, його імені та очолюваного ним руху.

Фонд “Комісії по історії Громадянської війни при ЦК КП(б)У” (Ф. 5) містить документи і матеріали центральних та місцевих органів радянської влади з організації боротьби проти українських урядів та повстансько-партизанського руху. Серед них також збереглися окремі “петлюрівські” документи і матеріали: Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Директорії, урядів УНР тощо.

У фонді “Колекція документів по історії Компартії України” (Ф. 57) містяться постанови, резолюції, заклики компартійних органів щодо боротьби з “петлюрівщиною”, телеграми, виступи, спогади діячів КП(б)У тощо.

Велика група документів архіву, пов’язаних з іменем С. Петлюри, зберігається у колекції фонду “Український музей у Празі”(Ф- 269). Вона містить об’ємну епістолярну спадщин}' Петлюри, автографи його листів до найближчих соратників і друзів К. Мацієвича і В. Садовського,

А. Лівіщького, воєначальників В. Сальського, В. Петріва, В. Шевченка за 1920,1924-1926 рр. Серед матеріалів фонду знаходяться окремі документи щодо роботи створеної за наказом Петлюри Особливої слідчої комісії для розслідування єврейських погромів в Україні 1919р.: примірники законів УНР, накази по війську, інструкції щодо ведення розслідування, кримінально-слідчі справи окремих отаманів Армії УНР, звинувачених у погромах тощо. Частіша матеріалів фонду стосується подій, пов’язаних з вбивством Петлюри.

Значний джерелознавчий матеріал мають фонди Державного Архіву Служби Безпеки України (ДА СБУ), якому нередані архівні фонди колишнього КГБ. починаючи з періоду громадянської війни. Так, у

дисертації наводяться матеріали, зібрані працівниками ЧК України під умовною назвою “Справа уряду УНР'’ (40 томів)28.

У фондах Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України) у м. Києві зберігаються документи 1902-1914 рр., які висвітлюють революційну діяльність С. Петлюри. Це матеріали жандармських, прокурорських та інших охоронних структур. Вони стосуються участі Петлюри в організаціях Революційної української партії (РУП) та Української Соціал-Демократичної Робітшгчої партії (УСДРП): розповсюдження листівок, зберігання нелегальної літератури, журналістської, редакторської роботи.

У фондах Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІА у Львові) зберігаються численні документи щодо досліджуваного періоду і ті, що стосуються С. Петлюри. Правда, вони розпорошені по численних збірках особових фондів: О. Назарука (Ф. 359),

В. Старосольського (Ф. 360), Р. Лащенка (Ф. 370), С. Федака (Ф. 373), Г. Степури (Ф. 760), а також серед документів фондів Галицького намісництва (Ф. 146), Польської Ліквідаційної комісії (Ф. 212), Наукового товариства ім. Т. Шевченка (Ф. 309), Колекції документів урядів і армій УНР та ЗУНР (Ф. 581) та багатьох інших.

Окремі документи, що побіжно торкаються Петлюри зберігаються і часткою опрацьовані дисертантом у фондах Державного архів}' Вінницької області (ДАВО), Державного архіву Полтавської області (ДАЛО), Державного архіву Хмельницької області (ДАХО) та його Кам'янсць-Подільськііі філії (К-ПФ ДАХО).

Чимало документів і матеріалів цієї доби опинились по архівосховищах та бібліотеках багатьох інших держав Європи та інипіх континентів. Дисертантові вдалося частково використати їх у даній праці.

Найповніше зібрання історіографічних праць та джерел петлюріани містять фонди Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, заснованої з ініціативи самого Петлюри, який у квітні 1926 р. склав відозву щодо створення бібліотеки29. В її фонді налічувалось більше 30 тисяч книг і періодичних видань, багато архівних матеріалів. Підчас війни бібліотека була пограбована, проте завдяки старанням української громади Парижа у післявоєнні роки відродилася.

Частину передвоєнних фондів та архіву Бібліотеки зусиллями П. К Грімстед тількинедавно вдалося віднаігшу московських архівах: Центрі зберігання історично-документальних колекцій (ЦХИДК) та Державному

28 ДА СБУ(Київ). - Сир. 69270 ФП - Т 2 - Арк. 1

Див Симпи Пстчюра Статті, листи, документи. - І 1 - С 888.

Архіві Російської Федерації (ГАРФ)5 Значна їх частіша тепер зберігається у Російському Державному Військовому Архіві (РГВА), куди вони були передані у березні 1999 р. із (ЦХИДК), -зберігаючи свій попереднії! опис, і складаються з 9 окремих фондів: документи Українського Народного Союзу у Франції (Ф. 265); Тимофія Котенка (Ф. 267); документи, пов’язані з убивством Петлюри і судовою комісією (Ф. 268); документи колишнього товариства комбатантів у Франції (Ф. 269); архіви журналу “Тризуб” (Ф. 270); різна кореспонденція, документи Митрополита Шсптіщького (Ф. 271); архів П. Чижевсьюго (Ф. 272); документи української Спілки Ліги націй (Ф. 273); документи стосовно українських організацій у Чсхословаччині (Ф. 297). Інша частина архівів Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі складає 6 фондів Державного Архіву Російської Федерації: Бібліотека Симона Петлюри в Парижі (Ф. Р-7008, 141 одиниць); пресове досьє “Тризуба” (Ф. Р-7498,9 одиниць); Комітет вшанування пам’яті Петлюри (Ф. Р-7437, 9 одиниць); Українська Громада у Франції (Ф. Р-9107,667 одиниць); товариство бувших Вояків Армії УНР у Франції (Ф. Р-9305, 14 одиниць); Найвища Рада Української Православної Церкви у Франції (Ф. Р-9305, 14 одиниць). П Грімстед вважає, що Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі можуть належати ще ряд інших фондів ГАРФ: дипломатична місія УНР в Парижі (Ф. Р-6275); делегація УНР на Мирній Конференції в Парижі (Ф. Р-7027); посольство УНР в Німеччині (Ф. Р-5889); секретаріат УНР (Ф. Р-7527); міністерство закордонних справ УНР (Ф. Р-6087) та інші3'.

Унікальним в числі українських наукових закладів за кордоном є Наукове Товариство імені Шевченка в Європі (Париж, Сарсель), в якому акумульована чи не найбагатша історіографічна спадщина національно-визвольної боротьби українського народу. Величезний масіш літератури та джерельних матеріалів зібрано у фондах Українського Вільного Університету (УВУ) у Мюнхені.

У дисертації використані опрацьовані дисертантом джерела Центрального Військового архіву у Варшаві (Рсмбсртов). Великий масив документів, дотичшіх до діяльності Петлюри, зосереджено в окремому фонді (Ф. 380) під назвою “Інтернована Українська Армія”, який містить 1270 справ. Найбільш цінними з них є документи Канцелярії Головного Отамана (80 справ), Військового міністерства (557 справ), Головного Управління Генерального штабу (213 справ), Штабу Дієвої Армії (89 справ) та ін.

30 Див. Посипишин Я. Віднайдено передвоєнні архіви української бібліотеки ім.

С. Петлюри в Парижі /V Інформаційний бюллетень Української бібліотеки їм С. Петлюри в Парижі. - Ч 62. - 1999 - С 32

31 Див.: Там само.

У Національній Бібліотеці у Варшаві зберігається значне зібрання документів і матеріалів під умовною назвою “Наукове Товариство імені Т. Шевченка”. Це, зокрема, документи Повстансько-Партизанського Штабу (ППШ) (м/ф 68754-68755; 68845-68849; 68863-68868), а саме: накази ППШу повному обсязі, щоденники штабу, склад апарату ІНШІ, сіпуаційні рапорти, інструкції, донесення, кореспонденція, в тому числі і від Головного Отамана, їх опрацювання дало можливість прояснити низку питань, пов’язаних з діяльністю С. Петлюри у роки його персбу вання у Варшаві, зокрема, щодо керування повстанською боротьбою, впливу на роботу ППШ, стосунків з керівництвом штабу. Окремі документи вдалося віднайти у збірках канцелярії Директорії УНР (м/ф 87285), міністерства закордонних справ (м/ ф 87286,87287), канцелярії уряду' УНР (м/ф 87499), персональної управи Армії УНР (м/ф 87503), дивізій Армії УНР (м/ф 87542-87544), особових збіркахА. Жука (м/ф 77055,77056), Є. Архипснка (м/ф 79909-79912; 80286, 80361)таін.

Велику українську архівну спадщину зберігає Державшій архів у Празі. В ньому є багаті особові збірки сучасників і сподвижників Петлюри: М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, М. НІаповала. Вони містять величезну епістолярну спадщину С. Петлюри, яка ще чекає на своїх дослідників. Цінні архівні джерела про Петлюру, на нашу’ думку, містять архів Української сгашщі у Каліші, що зберігається у Познані, українських наукових інституцій СІЛА, Канади тощо.

Цінніш джерелом дисертації стали періодичні віщання, що також тільки останнім часом повернулися із “спсцхранів”. Це, зокрема, офіційні віщання вищих державних інституцій УНР - Центральної Ради (“Вісті з Української Центральної Ради”, “Нова Рада”); Генерального Секретаріату' (“Вістшік Генерального Секретаріату' УНР”); Генерального секретаріату' військових справ (“Вісник Генерального Секретарства Військових Справ УНР”, “Вісник Українського Військового Генерального Комітету”); Директорії (“Вісник Української Народної Республіки”, "Вісник Державних Законів для всіх земель УНР”, “Україна”, “Українське слово”); Ради Народних Міністрів (“Вісник Ради Народніх Міністрів Уіфаїнсьюї Народньої Республіки”); газети найвпливовіших українських партій (“Боротьба”, “Воля”, “Народна Воля”, “Правда”, “Робітнігча газета”, “Самостійна Україна”. “Трудова Громада”); військові (“Бюлетень інформаційного бюро Армії УНР”, “Військовий вісник”, “Вісник українського війська”, “Українська Ставка”); незалежні друковані органи (“Народна газета”, “Киевская Мысль”) тощо.

Виняткову джерельну вартість мають періодичні віщання таборів інтернованих у Польщі. За підрахунками О. Вішки, лише у польських таборах

за період 1920-1924 рр. видавалося 58 видань - найбільше в Каліші, Олександрові Куявському, Вадовицях і Ченстохові3 2. Дослідник української періодики В. Маруняк нараховує 14 газет та 20 журналів3 3.

Найбільші збірки таборової періодики є у Львові (бібліотека ім.

B. Сгефашіка), у Києві (ЦДАВО України). Диесртагаові вдалося опрацювати окремі з цих видань у фондах бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парила, бібліотеки НТШ в Європі (Сарссль), бібліотеки Українського Вільного Університету в Мюнхені, Національної Бібліотеки у Варшаві.

Серед періодики паризького періоду Петлюри особливої уваги заслуговує часопис “Тризуб” (Париж, 1925-1939), збірку якого дисертант опрацював у повному обсязі.

Проте далеко не вся періодика несе повну і достовірну інформацію. В багатьох публікаціях ідеалізувався стан справ, замовчувались труднощі і невирішені проблеми, подавались суперечливі дані і відомості з питань внутрішньопартійної та міжфракційної боротьби. Тому слід ставитися із певними застереженнями до такої інформації.

Таким чином, не дивлячись на те, що більш ніж за 80-річний період створено значну кількість літератури з історії національно-визвольних змагань, питома вага праць власне про Петлюру є незначною. Дотепер немає жодного узагальнюючого дослідження про Петлюру, яке б містило науковий аналіз його ролі і діяльності.

У другому розділі - “Історіографія та джерела про діяльність

C. Петлюри у добу Центральної Ради” - показано значну організаційну працю С. Петлюри по створенню національної військової сили.

У першому підрозділі - “Українізація армії в умовах підвладності України російському Тимчасовому урядові” - дисертант доводить, що

С. Петлюра в дореволюційний період вже був помітною постаттю в українському суспільно-політичному і культурно-національному русі. Передреволюційна діяльність, участь у громадсько-політичному житті, журналістська й науково-дослідна праця, посада військового урядовця -усе це сформувало його як людину, громадянина й державного діяча. Закономірним слід вважати, що кандидатура Петлюри була висунута на голову Першого військового з’їзду, а пізніше - на голову Українського Генерального Військового Комітету (УГВК).

п Див.: Wiszka Е. Prasa wojsk Ukrainskiej Repubhki Ludowej intemowanych w Polsce w latach 1920-1924 If Polska і Ukraina. Sjjusz 1920 roku і jego nastcpstwa. - Torun, 1997.

- S.326 ' '

33 Див • ГІривагний архів В. Маруняка Видавнича діяльність української еміграції в роках 1876-1975. Рукопис. - Мюнхен - 77 с.

Основним змістом діяльності С. Петлюри стала українізація війська. Деякі історики, зокрема Р. Млтшовецький, М. Стахів, С. Томашівський та ін. у своїх працях оцінюють українізацію війська як явище шкідливе для української справи, більше того, перекладають на С. Петлюру відповідальність за підміну' ідеї творення національної української армії ідеєю українізації. У дисертації доведено, що українізація була стихійно породжена українським військовим рухом і підтримана переважною більшістю тодішніх українських політігчних чинників, перетворившись у засіб привернення збройної сили на бік української революції.

Аналізуючи вищеназвані праці, дисертант вважає, що процес українізації війська досі не отримав належного висвітлення. У більшості праць він подається одноманітним, без підкресленій особливостей у різні періоди його здійснення. Майже зовсім випадає з поля зору дослідників еволюція поглядів С. Петлюри на суть українізації в залежності від розвитку українського військового руху та суспільно-політичних подій.

У працях Р. Млиновецького, 3. Стефаніва, В. Тимошевського, Я. Тинченка та ін. мають місце звинувачення на адресу С. Петлюри в “угодовстві” Тимчасовому уряду, в нерішучості і бездіяльності. Ними не враховуються реальні тогочасні обставини і салі факт відсутності у УГВК та й у С. Петлюри реальних владних функцій.

Аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави стверджу вати, що курс па відродження української державності шляхом домовленостей з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Така версія видається вартою уваги, оскільки інший шлях вів до анархії', громадянської війни, розгону Центральної Ради і насильницького придушення українського руху. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил для боротьби зі своїми політичними противниками. Дисертант доводить, що така поміркованість національних вимог С. Петлюри, яка зумовлювалося конкретною історичного ситуацією і виглядала, на перший погляд, як “угодовська” позиція, була продиктована тактичними міркуваннями, політичним прагматизмом.

Зміни у політичному житті України, викликані петроградським жовтневим більшовицьким переворотом, створили нову ситуацію, за якої діяльність С. Петлюри мала принципово новий характер. Саме це спонукало дисертанта виокремити цей період (жовтень-грудень 1917 р.) в окремий підрозділ - “Започаткування українських національних збройних формувань та їх протистояння більшовицькій агресії”.

Встановлення влади Центральної Ради у Києві дало новий імпульс українському військовому рухові. За цих умов С. Петлюра одним з перших зрозумів агресивну суть російського більшовизму1 і те. що лише збройною

силою, власного армією можна закріпити державну незалежність України та перейшов до практичної її організації.

Цей період дисертант висвітлює, аналізуючи праці різних жанрів і напрямків, зокрема, В. Антонова-Овсєєнка, Є. Бош, В. Затонського, Г. Лапчинського, П. Гарчева, Ю. Гамрецького, М. Рубача, М. Супруненка,

A. Ткачука, В. Винниченка, П. Христюка, Г. Порохівського, В. Іваниса,

B. Проходи, Л. Гарчсвої, В. Голубка, В. Задунайського, Л. Радченко,

B. Солдатенка, Я. Тинчснкатаін.

Дисертант подає замовчуваний історіографією факт, коли

C. Петлюра запобіжними заходами випередив повстання у Києві, що його готували більшовики. У ніч з 29 на ЗО листопада за ініціативою і під керівництвом Петлюри було блискуче проведено акцію роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких керівників. Важко уявити, яким кровопролиттям і якими наслідками могло обернутися для Києва і взагалі для української революції більшовицьке повстання, коли б воно не було так успішно і безкровно зірване.

Більшовики вели, по суті, широкомасштабну війну проти УНР. Дисертант наголошує на тому, що в історичній літературі питання війни переважно зводилося до боїв за Київ та спростовує неправомірні твердження про початок війни з 25 грудня. При цьому він апелює до дисертації Л. Гарчевої, яка дійшла висновку, що за листопад-грудень 1917 і січень 1918р. війська Центральної Ради мали близько 200 сутичок та боїв з частішами Раднаркому. Лише у грудні за неповними даними відбулося більше 80 боїв та збройних сутичок3 4.

Петлюра вважав за потрібне негайно готувати українські війська до збройної відсічі більшовикам і неодноразово наголошував на цьому у своїх виступах на засіданнях Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Але навіть тоді, коли уже на всіх напрямках велись бойові дії російсько -більшовицьких військ проти військ Центральної Ради, намагання Петлюри зміцнювати армію не знаходили підтримки українських просоціалістичннх керманичів і, насамперед, В. Винниченка, що викликало гострий конфлікг між ними і Петлюрою.

18 грудня С. Петлюра залишає урядовий пост. Факт відставки Петлюри не знайшов належного висвітлення в історіографії. Проаналізувавши наявні історіографічні версії та джерельні матеріали щодо відставки Петлюри дисертант робить висновок, що до відставки Петлюру спонукали такі причини: постанова уряду включитися у мирні переговори

,4 Див.: І'арчеєа Л Політична конфронтація та збройна боротьба Росії' з Україною. . -С 25.

з центральними державами, образливі звинувачення на засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня у невмінні справитися з анархо-більшовизмом на Україні і протистояти захопленню більшовиками Харківщини, претензії, висловлені на соціал-демократичній фракції 17 грудня, незгода з керівництвом Генерального Секретаріату.

У висновках до розділу наголошується на необхідності переоцінки стереотипів щодо соціалістичних поглядів С. Петлюри, ототожнення їх з поглядами інших лідерів Центральної Ради. Нагальною є потреба переглянути застарілі постулати щодо його '‘провини за нестворення” українського війська.

. Третііі розділ дисертації - “Період громадської (неурядової) діяльності С. Петлюри (грудень 1917 р. -листопад 1918р.)”. Дисертант самою назвою розділу наголошує на особливостях “неурядового” становища Петлюри, створеного його відставкою.

Перший підрозділ -“Участь С. Петлюри у першій більшовицью-українській вііінГ - присвячується спростуванню низки міфів щодо цього періоду. На підставі вивчення і опрацювання значного масиву історіографічних та архівних джерел дисертант стверджує, що, відійшовши у грудні 1917 р. від урядової посади, С. Петлюра не відійшов від війська загалом. За власною ініціативою він створив і очолив одну з найбоєздатніших частіш -Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв головну роль у ліквідації більшовицького повстання у Києві, обороні міста та у наступі проти більшовиків у лютому 1918р.

Відмінною за характером є друга частіша неурядової діяльності

С. Петлюри, що спонукало дисертанта виокремити підрозділ - “В опозиції до Гетьманату' та участь у протигетьманському повстанні”. У ньому висвітлено маловивчену досі сторінку громадської і політичної діяльності

С. Петлюри в добу Гетьманату7, суть несприйшптя ним гетьманського режиму', працю головою Всеукраїнської Спілки Земств, його стосунки з П. Скоропадським.

Консервативні кола і українська революційна демократія не змогли знайти шляхів до співпраці і стали на шлях взаємопоборювання. Протигетьманське повстання називають “соціалістичною гайдамаччиною”, “петлюрівською авантюрою”, “бунтом проти стабільного існуючого ладу”, “бандитською авантюрою українських сепаратистів”, що, мовляв, призвело до руїни у країнської держави. Спираючись на факти, дисертант підкреслює закономірність виступу Директорії, спростовує цілу низку усталених в історіографії оцінок і висновків щодо діяльності Петлюри.

У четвертому розділі - "На посту Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки” - висвітлюється три

проблеми, які відповідно виділені у три підрозділи. У першому -“Державно-політична діяльність С. Петлюри”, - спираючись на історіографічні та архівні джерела, дисертант показує роль Петлюри у складі, а пізніше на посту' голови верховного державного органу УНР - Директорії на тлі бурхливих подій 1919-1920 років.

Прихід Петлюри на посаду фактичного голови українського державного проводу викликає в історіографії гостру дискусію. Його звинувачують у порушенні конституційності засад Трудового Конгресу, в “узурпації влади”, у “диктаторстві”, у численних державних переворотах тощо. До такого трактування дій С. Петлюри найбільше спричинилися

В. Винниченко, М. Шаповал, С. Шслухін та ін. Проте аналіз історіографічних та архівних джерел засвідчує, що влада Петлюри не була узурпована чи захоплена насильницькім способом, а перейнята легітимним шляхом.

У дисертації показано, що Петлюра не став на шлях тоталітаризму, а перебував у пошуках шляхів і дієвої ідеології для забезпечення законності і демократичності у боротьбі за українську державність. За несприятливих умов для існування парламентаризму він відстоював його впровадження, що підтверджується досить активним конституційним процесом навіть упродовж усього 1920 р. Петлюру відрізняла готовність до співпраці з усіма національними силами.

У другому підрозділі - “Історіографічні міфи щодо військової діяльності С. Петлюри в добу Директорії УНР”, - дисертант, аналізуючи праці О. Удовиченка, М. Капустянського, О. Доцснка, В. Петріва,

В. Сальського, М. Безручка, П. Єрошевича, М. Крата, В. Савченка,

B. Чабанівського та ін., праці Петлюри, а також листи, накази, відозви та інші документи, доводить, що Петлюра у складі Директорії від першого до останнього дня її існування фактично стояв на чолі збройної сили.

Розглядаючи явище отаманщини, що в історіографії, як правило, пов’язується з іменем Петлюри, дисертант, спростовує наявні стереотипи. Неупередженлй аналіз фактів та архівних джерел дозволяє стверджувати, що селянська стихія і стислі строки формування армії, існування незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного місцевого адміністративного апарату й центральної влади, внутрішні суперечності між українськими політичними силами, вплив більшовицької пропаганди були “фундаментом’’, який підживлював некеровану стихію отаманщини.

Дисертант загострює увагу на судженнях щодо ставлення

C. Петлюри до проблем Галичини та Галицької армії. У працях Є. Бородієвича. О. Дум і на. В. Кучабського. О. Левицького. О. Назарука,

О. Павлюка та ін. поширені твердження, що катастрофа українській сил у 1919р., перехід УГА на бік Денікіна і поразка визвольних змагань викликана, головним чином, через брак грошових засобів, яких начебто Уряд УНР і особисто Петлюра свідомо не відпускав на потреби Галицької Армії. Однак виявлені і опубліковані автором3 5 численні архівні документи дозволяють тепер подивитися на цю проблему об’єктивно, сказавши правду про допомогу Галичині з боку Наддніпрянської України.

У третьому підрозділі - “Контроверсійність Варшавського договору” - розглядається одна з найсуперечливіших в історіографії проблем - Петлюра і Варшавський договір. Договір став об’єктом дошкульної критики, навіть з боку близьких колег і однодумців Петлюри, а особливе обурення - серед галицьких політичних кіл. Договір кваліфікувався як помилковий, такій, що мав ознаки державної зради. Галичани вважали, що Варшавський договір дав полякам найпереконливіший і найсильніший аргумент для володіння Східною Галичиною. Аналіз джерел дає контраргумент проти таких закцдів: Польща вже фактично володіла Східною Галичиною відтоді, як рішенням мирної конференції в Парижі від 18 червня 1919р. була здійснена анексія Східної Галичини.

Проблеми, пов’язані з Варшавським договором та українсько-польськими стосунками, розпадалися у працях утфаїнськік дослідників та мемуаристів: В. Андріевського, О. Доценка, Ф. Крушинського, І. Мазепи, М. Стаківа, О. Шульгіна. В останні роки з проблеми Варшавського договору у контексті українсько-польських стосунків опу бліковано праці, серед яких найпомітнішими є дослідження 3. Баран, Б. Гудя, В. Голубка, Т. Єременка, М. Литвіпіа, І. Ліссвича, В. Семснова, І. Срібняка та ін.

Вищеназвані історіографічні та доступні тепер архівні джерела дозволили дисертантові повніше висвітити проблему' Варшавського договору і, зокрема, у її найбільш дискусійному ракурсі: чи був цей договір помилкою Петлюри, чи справді єдиноможливим варіантом продовження боротьби за державність?

Ситуація змусила Петлюру піти на підписання цієї вочевидь нерівноправної угоди. Він керувався прагматичним розрахунком, розуміючи, що більшовизм був найбільшою небезпекою для української державності, а в той же час зруйнована війною Польща не несла такої небезпеки. Він свідомо ішов на тимчасову втрату частини території, заради продовження боротьби за незалежність.

Див. Литвин С.'Архівні джерела про допомогу С. Петлюри Галичині Етнічна історія народів Європи- 36. наукових пращ, Киіеськоіо університету їм Т Шевченка

- Випуск 6 - 2000 - С 55-60

Для Петлюри важливіш був не стільки текст самого договору, як текст військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 p., що була додатком до договору і являла собою таємну угоду про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з більшовицькою Росією. В той же час, історики недостатню увагу приділили значенню військової конвенції. Адже саме вона, навіть при недотриманні поляками умов передбачених в ній, дозволила зміцнити армію і впродовж 1920 року вести збройну боротьбу з більшовиками.

Варшавській! договір має велике значення не тільки для українського народу, але й для всієї Європи. З великою певністю можна допустити, що коли б не спільний українсько-польський спротив, то запланований більшовицький похід на Польщу, Румунію та ЧехоСловаччину обернувся б трагедією для цих країн. Фактові боротьби УНР з найбільшими більшовицькими силами великою мірою повинні завдячувати своєю самостійністю прибалтійські держави: Фінляндія, Естонці, Латвія і Литва. Завдяки тому, що більшовики були ослаблені війною з УНР та повстаннями в Україні, Польща тоді також змогла закрішгги свою державність.

У п’ятому розділі - “Симон Петлюра в еміграції” - на підставі документів та матеріалів, зокрема, нововіднайдених у архівах Варшави, Парижа, дисертант висвітлює найменш вивчений період діяльності С. Петлюри, доводить перманентність процесу національно-визвольної боротьби, показує ту працю, що її проводив Є. Петлюра та Уряд УНР у вигнанні.

У розділі виділено три наскрізні проблеми, що покладені в заголовки підрозділів. У першому'-“С. Петлюра і Армія УНР в умовах інтернування"

- показано висвітлення в історіографії та джерелах процесу влаштування інтернованих в таборах, підготовки війська до участі в майбутній збройній боротьбі. Аналізуючи праці І. Срібняка, В. Трощинського, М. Павленка, а також польських істориків О. Колянчука, 3. Карпуся, Р. Потоцького, Я. Бруські та ін., дисертант показав військово-організаційні заходи уряду УНР щодо збереження та реорганізації інтернованої у таборах української армії.

Водночас з турботою про збереження і зміцнення армії С. Петлюра надавав уваги підтримці повстансько-партизанського руху в Україні. Відомості про цей бік діяльності Петлюри містяться, зокрема у працях

І. Срібняка, Б. Гудя, В. Голубка, В. Сідака, у спогадах безпосередніх учасників подій І. Зубенка, П. Ващенка, І. Рембаловича, а також у віднайдених архівних документах.

Заходами С. Петлюри було створено Повстансько-Партизанський штаб, який був покликаний надати організаційно-оперативну і кадрову

допомоіу народному рухові опору більшовицькій владі, здійснено спробу підняти загальноукраїнське збройне повстання. Документи свід1 гать, що похід готувався і здійснювався під керівництвом Головного Отамана. Однак, за складних і несприятливих обставин похід в Україну закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.

У другому підрозділі - “Лідер державницьких сил української еміграції” - показано пращо Державного Центру УНР в екзилі і самого Петлюри в усіх сферах: урядовій роботі, налагодженні і підтриманні широких міжнародних дипломатичних стосунків з усіма країнами і державами, об'єднанні й гоордішації зусиль української еміграції, вирішенні економічних проблем, проблем фінансово-банківської діяльності і грошового обігу, праці в культурницькій і освітянській сфері, підготовці до повернення в Україну. Навіть за умов еміграції цілком реальним і доцільним Петлюра вважав розширення народовладдя шляхом скликання тимчасового представницького органу - Ради Республіки, яка мала стати запорукою політичної консолідації навколо еміграційного уряду.

Отже, аналіз історичної літератури та джерел дозволив показати, що українська політична еміграція у 1921-1926 рр., продовжувала національно-визвольну боротьбу, а С. Петлюра залишався її визнаним лідером. Він дав теоретичне обгрунтування цієї боротьби, першим проаналізував соціальні та національні причини збройної поразки, довів повну утопічність поглядів щодо можливого реально рівноправного існування української нації' у складі федерації. Це підтвердилось історичним досвідом перебування України у складі Радянського Союзу.

Поза деякими загальшгми історичними відомостями основні деталі цього періоду боротьби, державно-політичної діяльності С. Петлюри залишаються недостатньо висвітленими в історіографії і потребують ретельного дослідження.

В окреміш підрозділ виділено проблему - ’’Вбивство С. Петлюри: причини, наслідки, інтерпретації”. Більшовики побачили небезпеку- в самому існуванні Петлюри. Особливо їх непокоїла активність українського центр}' в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу “Тризуб”. 25 травня 1926 р. С. Петлюру було вбито більшовицьким агентом С. Шварцбардом. Мета вбивства була багатовекторною: знищити небезпечного ворога, дискредитувати український національно-визвольний рух, иоглибігпі антиукраїнські настрої серед єврейства.

Першими найбільш грунтовними працями, які містили аргументи щодо причетності до вбивства ОГПУ. стали праці ген. М. Шзповала.

А. Яковлєва, Е. Добковського, І. Токаржевського-Карашевича3 6. Пізніше -праці В. Іваниса, І. Кедріна, Ю. Кульчицького37, статті П. Бербенця,

О. Доцснка, А. Жука, С. Левченка, О. Лотоцького, К. Мацієвича38. Цінні думки і свідчення, містять щоденникові записи С. Єфрсмова’9. Від 20-х років суперечливість у висвітлення проблеми вбивства внесли книги А. Торсса4 та Б. Лєкаша4На жаль, означена проблема в сучасній історіографії представлена всього кількома працями: В. Михалшука (Франція), а в Україні

- Д. Табачника і Ю. Шаловала.

Вбивство Петлюри в історіографії пов'язується з єврейськими погромами. Історична правда полягає в тому', що Петлюра та уряд УНР не змогли відвернути трагедію українського єврейства, хоча намагалися зробити це в міру своїх сил і можливостей. Про відповідальність С. Петлюри можна говорити тільки у тому сенсі, що він був головою Держави і тому мав забезпечити дієздатну владу, яка б здатна була керувати процесами, утвердити правопорядок.

Історіографія та джерела, що їх вдалося дисертантові опрацювати, вивчиш і проаналізувати, дозволяють зробити наступні наукові висновки:

1. Здійснене дисертантом дослідження є по суті першим комплексним узагальненням сучасної історіографічної і джерельної бази, що охоплює усі сфери життя та діяльності С. Петлюри, на відміну від наявних праць, які є фрагментарними. Акцентуючи увагу на найсуперечливіших історіографічних концепціях, прискіпливо аналізуючи їх, дисертант прагнув

36 Див.: Шапосап \1(икола). Про смерть Петлюри. - Скреитон: Календар Українського Робітничого Союзу, 1929. - 86 с.; Якосте А. Паризька трагедія 25 травня 1926 року. До процесу ІІІварцбарда. - Париж, 1927. - 39 с.; Dobkovski А/. Affaire Petlura -Schwa г/bard. Unfon federative socialiste. — Paris, 1929. - 62 p.; Tokarzewski-Karas:ewicz J. Simon Petlura (1979-1926). - Paris, 192G. - 20 p.

37 Див.: Іеанис В. Симон Петлюра...; Кедрш I. Культ Симона Петлюри // Симон Петлюра: Збірник науково-студійної конференції в Парижі (травень 1976)... - С. 209-217.; Ку.чьчицьтй Ю. Симон Петлюра і погроми // Там само. - С. 137-159.

38 Див.: Берйенець II. Симон Петлюра: до п’ятої річниці його трагічної смерті // 'Габор. - 1931. - Ч. 16. - С. 4-8; Доценко О. Заповіт Головного Отамана Симона Петлюри...; Жук А. Симон Петлюра (з нагоди 10-ї річниці смсрті) // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1936. - Ч. 5 - С.2-5; Левченко С. Спогади (Блаженної нам’яті Головному Отаманові) // 'Габор. - Варшава, 1927. - Ч. 8. -- С. 5-8; Лотоцький О. Заповіт Симона Петлюри // Тризуб. - 1926. - Ч, 35-36. - С. 6-12; Його ж: Постать Симона Петлюри // Тризуб. - 1927 - Ч. 25(83). - С 4-5; Мацісеич К. Світлій пам’яті незабутнього Симона Петлюри // Тризуб. - 1926. - Ч- 41 - С. 3-7.

35 Див ■ Єфремоз С. Щоденники, 1923-1929. - К, 1997. - 848 с

40 Див : Tones Н Le proccs des poqromes. Plaidoine suivie de temoignages. Editions dc France - Paris, 1928. - 208 p.

41 Див.: Lecache В. Quand Israel ineurt. Au Paus des Pogromes - Pans. 1927. - 257 p.

уникати історичної симплістики. Насамперед видавалося необхідним демонтувати чимало з багатьох традиційних постулатів щодо особистості

С. Петлюри, зокрема щодо відсутності у нього військових здібностей; помилковості українізації війська; провіши за нестворення українських збройних сил та за поразку в першій більшовицько-українській війні; помилковості протигетьманського повстання і доцільності збройного спротиву гетьманському режимові; легітимності владних повноважень

С. Петлюри; дгасгаторства і узурпації ним влади; відповідальності за поразку національно-визвольної боротьби; помилковості Варшавського договору; причетності до єврейських погромів в Україні тощо,

2. Колишня офіційна комуністична і нинішня прокомуністична (або ліва) історіографія свідомо піддавала і піддає діяльність С. Петлюри перекрученням, фальсифікації, цілеспрямовано негативним оцінкам. Автори такого роду публікацій сповідують сектантський, нетолерантнігїі, монологічний, а відтак по суті псевдонауковий дискурс. Цс диктується в першу чергу політико-ідсологічною заангажованіспо представників цього історіографічного напрямку'.

3. В українській (діаспорній) історіографії здебільшого переважають апологетичні тенденції, надмірна глоріфікщія особи С. Петлюри. З іншого боку, декотрим представникам української закордонної історіографії тією або іншою мірою притаманний негативізм, продиктований насамперед власними конкретними партійними позиціями. Однак все це, на думку дисертанта, не знецінює загального історіографічного доробку' заюрдонної історіографії, але потребує виваженого і об’єктивного аналізу.

4. Для сучасної посткомуністичної історіографії притаманними є інерція старого мислення, консерватизм, політивд-ідеологічна обережність. Дефініції ролі С. Петлюри в історії України однобічні і зводяться, як показано в дисертації, в основному до розгляду внутрішньої ситуації, міжособистісних взаємин лідерів УНР, до “отаманщини” та до одіозних єврейських погромів. Чимало істориків в оцінках діяльності С. Петлюри здебільшого спираються на праці його сучасників - політичних супротивників (В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка та ін.), вилущуючи з них антипетлюрівський “негатив” і при цьому залишаючи поза увагою інші праці та джерела. До того ж ці дослідники, як правило, мало послуговуються архівним матеріалом, який, на думку дисертанта, дає достатні підстави для критичних переоцінок згаданих праць.

5. Вказуючи на небажання деяких дослідників вийти за межі артикульованих упродовж попередніх десятиліть традиційних послу'латів і тривіальної “аштптстлюрівської парадигми’', водночас не можна ігнорувати тенденцію до об'єктивного визначення ролі і місця С. І Іетлюри в політичній

історії України XX століття. Незважаючи на тс, що наукові та ідеологічні стереотипи все ще заважають паросткам нового історичного мислення, воно, як показано в дисертації, пробиває собі шлях у сучасній історіографії та сучасному джерелознавстві. В першу чергу це диктується становленням нового рівня ментальності, громадсько-політичної та національної свідомості.

6. Усвідомлюючи, що постать і діяльність С. Петлюри залишаються контроверсішшми в історіографії, дисертант разом з тим спираючись на факти, доводить, щоС. Петлюра, ставиш символом української державності, виявився, з-поміж сучасників, найбільш послідовніш, самовідданим її творцем і оборонцем, а у 20-ті роки став ключовою постаттю національно-визвольної боротьби. С. Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. Йому належить концепція державної структури України -самостійної, соборної, демократичної, правової республіки. Ця політична концепція, програма та ідеологія відповідали потребам державотворчої парадигми українства.

7. Вивчення та опрацювання дисертантом документальних джерел у численних фондах архівів та наукових установ засвідчує, що умови нелегальної роботи, динамічніш перебіг подій доби визвольних змагань, обставини еміграції - всс цс негативно відбилося на збереженні документів про С. Петлюру. Багато з них незворотньо втрачені для науки. Однак збереглася і нині стала доступною дослідникам і широкому загалу доволі широка документальна база, яка місппь справжні поклади малодослідженої інформації. Разом з тіш для публікацій використано лише незначний масив цінних архівних джерел. Все ще не віднайдено і не оприлюднено чимало праць самого С. Петлюри. Дотепер залишається не зібраною й не опрацьованою його епістолярна спадщина. Відлік пошуки в архівних фондах необхідно продовжувати.

8. Праця в архівах інших держав дала дисертантові підстави для висновку про те, що значна частина матеріалів і документів про українські національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. і, зокрема, джерел що стосуються С. Петлюри, знаходиться за межами нашої країни і їх доцільно повертати в Україну. Однак, роботу по встановленню міждержавних контактів та зв'язків із зарубіжними інстшуціями петлюрознавчого профілю і науковими установами, де зберігаються документи про С. Петлюру, слід визнати малоефективною. Хоча саме від повернення архівів в Україну визначальною мірою залежить подальший процес розвитку історіографії, її концептуальний рівень та розширення джерелознавчої бази про

С. Петлюру і про національно-визвольний рух українського народу.

9. У процесі підготовки дисертаційного дослідження ще раз стала очевидною певна політична недалекоглядність, яка полягає в тому, що новітня українська держава мляво і невиразно ідентифікує себе з Українською Народною Республікою, не використовує її досвіду та досвіду таких діячів як С. Петлюра. Доводиться констатувати не просто байдужість до імені С. Петлюри, а й тс, що явище пстлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння націотворчих проблем корисним було б знання ідей С. Петлюри, які були рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі.

Дисертант також робить наступні нраісшчні висновки:

1. Документи і матеріали про С. Петлюру, на думку дисертанта, невиправдано розпорошені по різних архівних установах. Нагальною є потреба створення окремого архівного структурного відділу (скажімо, у рамках ЦДАВО України), який би сконцентрував усю джерельну базу і координував науково-дослідну робот}' в царині петлюрознавства.

2. На думку дисертанта, суттєвіш практичним кроком з точки зору виявлення, вивчення, публікації матеріалів мала б стати підготовка анотованого покажчика фондів та колекцій документів про С. Петлюру.

3. Активізація пошукової та джерелознавчої роботи могла б стати міщпім підгрунтям для підготовки зусиллями українських істориків науко волоку ментального видання про С.Петлюру. На часі також написання його повноцінної наукової політичної біографії. З огляду на велику кількість віднайдених в архівах документів та матеріалів, що належать пер}’

С. Петлюри, доцільно було б розпочати підготовку до видання чергового тому його праць. Необхідно провести роботу стосовно належного впорядкування хронології дат, подій, фактів період}' національно-визвольної боротьби в цілому та діяльності С. Петлюри зокрема. Для реалізації цих проектів доцільно було б створити авторитетний авторський колектив під егідою Інстіггуту української археографії та джерелознавства НАН України та Інституту історії України НАН України.

4. Доцільно, на думку дисертанта, створити відділ петлюрознавства у Національній бібліотеці України. Він міг би концентрувати усю пеглюріану та збирати історіографічні джерела з приватних збірок, налагоджу вати зв’язки із бібліотеками інших країн тощо.

5. Зважаючи на сьогочасну повноту свідчень і нових документів, громадськість та Уряд України, на переконання дисертанта, мають підстави виступити з пропозицією перегляду вироку Паризького процесу 1927 р. і

повної реабілітації С. Петлюри. Доцільно також дати моральну оцінку подіям, пов’язаним із вбивством С. Петлюри. Ще належить назвати імена дійсних винуватців та ініціаторів його вбивства, засудити ті сили, які провокували розбрат і насильство між єврейським і українським народами. Початком цієї справи могло б стати заснування міждержавної українсько-французько-еврсйської комісії в складі вчених, правників, представників МЗС, зацікавлених громадських організацій.

6. Дошші в Україні немає жодного пам’ятника С. Петлюрі. Дисертант переконаний, що прийшов час спорудити такі пам’ятники у Києві, Полтаві, Кам’янці-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увіковічити пов’язані з ним місця. Назрілою є потреба створення музею С. Петлюри, насамперед в Києві, Полтаві, Кам’янці-Подільському.

Дисертант висловлює надію, що результати його наукових пошуків сприятимуть подоланню застарілих і хибних стереотипів щодо особи

С.Петлюри, стимулюватимуть подальші дослідження його життя і діяльності.

Список опублікованих праць за темою дисертації І. Моноп>афш

1.Симон Петлюра у 1917-1926 роках. Історіографія та джерела: Монографія.-К.: “Аквілон-Прес”, 2000.-464с. (32,75 др. арк.).

II. Статті у фахових ііидашшх

2. Архівні джерела про допомогу С. Петлюри Галичині у 1919 році / / Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць Київського національного університет}’ ім. Тараса Шевченка. - Випуск 6. -2000. -С. 55-60.

3. Архівне джерело до портрета Симона Петлюри // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С. Грушевського. -Т. 5. -2000. -С. 315-320.

4. Вбивство С.Петлюри і ГПУ // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -2000. -Ч. 2-3. -С. 451-464.

5. Висвітлення постаті Симона Петлюри в радянських та пострадянських шкільних підручниках з історії України // Українська історична дидактика: Міжнародний діалог (фахівці різних краі'н про сучасні українські підручники з історії). - К: Генеза, 2000. - С. 125-133.

6. Війна 1920 року в українській історіографії // Наукові записки з української історії Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту. - Випуск IX. - 2000. - С. 147-154.

7. Історія однієї змови // Український історичний журнал. - 2000. -№ 1.-С. 123-129.

8. Мусимо піти на все, аби нитка української державності не перервалась'’ (Варшавська угода 1920 року7. Нові джерела до вивчення проблеми) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського.-Т. 4. -1999.-С. 235-254.

9. Невідомий Симон Петлюра (кілька принагідних зауваг до нової книги В.Сергійчука)//Пам’ять століть. - 1999. -№6. -С. 149-152.

10. Непохіггна віра в українську державність (три нововіднайдених листи С.Петлюри) // Пам’ять століть. -2000. -№ 5. - С. 137-144.

11. Отаманщина в добу Директорії УНР (до оцінок проблеми в українській історіографії) // Вісник Київського університету ім.Т.Шевченка: Історія. - Випуск 45. -1999. -С. 15-20.

12. Погромник чи захисник євреїв: Найсуперечливіша проблема пстлюріани в українській історіографії // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць Київського національного університету' ім. Тараса Шевченка. - Випуск 4. - 2000. - Є. 23-29.

13. Постать Симона Петлюри: дискусійні оцінки в українській історіографії // Збірник наукових праць Інституту політичних і етнонаціональїшх досліджень НАН України.-К, 1999,-С. 171-197.

14. Про військову діяльність Симона Петлюри// Історія України. -2000.-№. 23-24.-С. 19-21.

15. Роль С.Петлюри у створенні війська УНР наприкінці 1917 р. //' Питання історії України: Збірник наукових статей Чернівецького державного ушііверситету ім.Ю.Федьковича.-Т. 3.-Чернівці. 1999.-С. 133-152.

зо

16. Симои Петлюра: від соціал-демократа до національно-державшщького діяча// Історія України.-2000.-№ 17. -С. 8-10.

17. Симон Петлюра в українській історіографії новітньої доби (19901999) // Бібліотечний вісник Національної бібліотеки України ім.Вернадського. - 2000. -№1. - С. 44-48.

18. Симон Петлюра і Другий Зимовий похід // Київська старовина. Науковий історико-філологічшш журнал. -2000. -№1. —С. 105-119.

19. Симон Петлюра і проблема Варшавського договору в українській та польській історіографії // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. Історія. Ч. 2. XX століття / Міжнародна асоціація україністів. - Одеса; Київ; Львів, 1999.-С. 74-84.

20. Симон Петлюра і українізація армії. Чи був можливий інший шлях створення війська? // Наукові записки інституту7 політичних і еінонаціональних досліджень. -Випуск 9. -1999. - С. 13-24.

21. Симон Петлюра н українська еміграція. Історіографія проблеми // Науковий вісник Волинського державного університету' імені Лесі Українки.-Луцьк, 2000.-№ 1.-С. 167-175.

22. Симон Петлюра: диктатор чи демократ? (до суперечливості оцінок в українській історіографії) // Наукові праці Кам ’янець-Подільсьюго державно-педагогічного університету: Історичні науки. - Т. 3(5). - К., 1999. -С. 290-302.

23. Соборницький чин Симона Петлюри // Память століть. Історичшш науковий та літературний журнал. -1999. -№3 (18). - С. 51-64.

24. Українська історіографія про легітимність влади Симона Петлюри // Питання історії України: Збірник наукових статей Чернівецького державного університету ім.ІО.Федьковича. - Т. 4. - Чернівці, 2000. - С. 421429.

25. Українська історіографія про вбивство Симона Петлюри // Вісник Київського університету: Історія. - Випуск 48,- 1999.-С. 54-58.

26. Формування національної самосвідомості студентів у процесі вивченім історичної доби національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. -Випуск 10. - Тернопіль, 2000. - С. 79-83.

27. 1917-й - рік Симона Петлюри // У 70-річчя паризької трагедії. 1926-1996. - К.: Вид-во ім. Олени Тсліги, 1997. - С. 242-261.

III. Статті в інших виданнях

28. Одна із спроб С.Петлюри докликатись Європи (невідоме інтерв’ю італійському часопис)' “ Л'ідса національ”) //Людина і політика. Український соціально-гуманітарний журнал. - К. -2000. -№ 1(7). - С. 22-25.

29. Оцінка діяльності Симона Петлюри у шкільному курсі історії України // Історія в школах України. Науково-методичиий журнал. - К. -

1999.-№ 4.-С. 41-45.

30. Питання життя і смерті самостійного існування України” (кілька зауваг до нововіднайдено-го листа С.Петлюри) // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. Міжвідомчий збірник наукових праць. -Випуск першій. Архів і особа. - К. -1999. - С. 148-152.

31. Провінція, якій судилося бути тимчасовою столицею УНР (Кам’янець-Подільський у добу Директорії) // Пам’ятки України. - К. -

2000.-№1.-С. 75-83.

32. Симон Петлюра і військо. До оцінок в українській історіографії/ /Військово-історичнийальманах.-К, 2000. -Ч. 1. -С. 45-54.

33. Симон Петлюра та визначення політичного ку рсу Директорії УНР (кінець 1918 - початок 1919 рр.) // Кіровоградщіша на зламі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи. Всеукраїнська науково-практична конференція. - Кіровоград 1999.-С. 156-170.

34. Симон Петлюра і українське військо: протистояння більшовицькій агресії (лнетопад-грудень 1917 р.)// Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 120-літпо з дня народження Симона Петлюри і 80-ліпго Кам”янецькоїдоби Директорії УНР, 14-15 травня 1999 р. -Фастів: '‘Подіфаст”, 1999. -С. 7-29.

35. Тоіі не брат, хто в біді не допоміг” (нові джерела про допомогу Великої України Галігчіші в 1919 році) // Віче. - К. -1999. - № 11. - С. 119128. ■ ■

36. Українсько-польський договір 1920 року: помилка Симона

Петлюри чи єдино можливий варіант продовження боротьби за державність? // Полтавська Петлюріана. Матеріали IV Петлюрівських читань.

- Число 3. - Полтава: Полтавське обласне об’’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. В-во ‘"Рік”, 1999. - С. 8-26.

37. Чи була легітимною влада С.Петлюри в добу Директорії Української Народної Республіки? // Людина і політика. Український соціально-гуманітарний журнал. - 1999. -А" 4. - С. 27-32.

38. Формування національної свідомості учнів у процесі вивчення доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років // Історія в школах України. - К., 2000. -№ 3. - С. 20-22.

Анотації

Литвин С.Х. Симон Петлюрау національно-визвольній боротьбі українського народу (1917-1926). Історіографічний та джерелознавчий аспекти. -Рукопис. (453 с.)

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальностю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. -Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. - Київ, 2000.

У дисертації вперше в українській історіографії здійснено систематизоване дослідження всього комплексу історіографічних та архівних джерел, що висвітлюють життєвіш шлях, громадсько-політичну; військову і державну діяльність Сішона Петлюри - Голови Директорії і Головного Отамана Військ Української Народної Республіки.

Залучення значного масив історичної літератури, мемуаристики, періодичних видань та раніше невідомих архівних матеріалів і документів, дало змогу' проаналізувати розвиток і сучасний стан історіографічної та джерельної бази про Симона Петлюру, здійснити історіографічну реконструкцію його життя і діяльності на тлі національно-визвольної боротьби українского народу

Акцентуючи увагу' на найбільш суперечливих історіографічних оцінках, автор намагається дати об'єктивну відповідь на запитання: хто він, Симон Петлюра, і яке його місце в історії?

Ключові слова: Симон Петлюра, національно-визвольна боротьба, українська історіографія, джерела, державність, армія УНР, Голова Директорії, Головний Отаман, єврейські погроми.

Литвин С.Х. Симоп Петлюра в национально-освободительной борьбе украинского народа (1917-1926). Историографический и источниковедческий аспекты. -Рукопись. (453 с.)

Днсертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - Историографія, источниковедение и специальные исторические дисциплины. Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С. Грушевского НАН Украины. -Киев, 2000.

В дисертации впервые в украинской историографии осуществлено систематизированное комплексное исследование всего комплекса историографичєскігх и архивных источников, освещающих жизненный путь, общественно-политическую, военную и государственную деятельность Симона Петлюры- Главы Директории и Верховного Отамана войска Украинской Народной Республики.

Охват значительного массива исторической литератури, мемуаристики, периодических изданий, а также ранее неизвестных архивных материалов и документов, дало возможность проанализировать развитие и современное состояние историографической и источниковедческой базы о Симоне Петлюре, осуществить историографическую реконструкцию его жизни и деятельности в различных сферах: военного организатора, политика, госудорственного деятеля на фоне национально-освободительной борьбы украинского народа.

Показано условия и обстоятельства деятельности С. Петлюры, в часности, о борьбе политических сил в Центральной Раде, а позднее в составе Директоріш. противостоянии правительств Украинской Народной Респу блики и Западно-Украинской Народной Республики, борьбе "правоті оппозиции5' против политики правительства УНР и борьбе с леворадикальными украинскими политическими силами, роли и места

С. Петлюры как лидера украинской политической эмиграции, акцентируя

внимание на его верности идеи украинской государственности;

Дисертант прослеживает процесс и особенности накопления и обобщения фактических знаний о С. Петлюре; на основе общих и отличительных позиций исследователей по отношению к деятельности Петлюры определяет их принадлежность к определенным направлениям в историографии; делает сравнительный анализ подходов советской и украинской зарубежной историографии котображению личности

С. Петлюры и его роли в национально-освободительной борьбе; прослеживает процесс фальсификации личности Пстлюри в советской историографии; дает оценки развитию историографии о С. Петлюре на современном етапе, в часносги выделяя особенности ее развития в период 1990-2000 годов.

Акцентируя внимание на наиболее противоречивых историографических оценках, автор осуществил критическую переоценку многих традиционных для историографии оценок, положешш и выводов, сделал попытку дать им новое толкование на основе отечественной и зарубежной, исторически отдаленной и современной историографии 80летнего периода, розвенчивает целый ряд стойких, живучих мифов.

В итоге исследования отмечено, что более чем за 80-летшш период аккумулировано значительное количество литератури по истории национально-освободительной борьбы, но удельный вес трудов о Петлюре незначителен. Образ С. Петлюры пока что остается малоизвестным, а те фрагменты, которые были навъязаны бывшей идеологизированной исторической наукою, несут на себе преимущественно негативный оттенок. Тем временем нет ни единого обобщающего исследования о Петлюре, которое содержало научный анализ его деятельности и исторической роли.

Ключевые слова: Симон Петлюра, национально-освободительная борьба, украинская историография, источники, государственность, армия УНР, Глава Директории, Верховный Отаман, еврейские погромы.

Lytvyn S.Hc. Simon Petlyura in National Liberation struggle of Ulirainian People (1917-1926). Aspects ofHistoriography and Source Study. Manuscript. (453 s.)

Dissertation on acquiring of Ph.D. degree of liistoric sciences for

speciality 07.00. (Historiography, Source Study and Special Historic Disciplines). Institute of Ukrainian Archaeography and Source Studies named after M.S. Hrashevsky of the Ukrainian National Academy of Sciences, Kyiv, 2000.

The thcthis is the first systematic research in Ukrainian Source Studies of all of the complex of historiography and archive sources which shed Light of the Life path, social, political and military activities of the prominent statesman, Simon Pctlyura, Head of Directory and Ataman (Commander) - in -Chief of Ukrainian People‘s Pcpublic.

Drawing from considerable amount of historical literature, memoirs, media informations and hitherto unknown archives materials and documents, the author succeded in analysing development and contemporary' slate of source studies on S. Petlyura and made it possible to reconstruct his life and activities on the background of national liberation struggle of Ukrainian people.

Stressing the most controversial historiographic estimates the author attempts to give an objective answer to the questions who was S. Petlyura and which was his history.

Keywords: Petlyura Simon, national liberation struggle, Ukrainian historiography, sources, statehood, army of UPR, Head of Directory, Ataman (Commander) - in - Chief, massacres of Jews.