автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.05
диссертация на тему: Специфика и структура конфликта в драматургии В. Винниченко в контексте "новой драмы" конца XIX — начала XX века.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Специфика и структура конфликта в драматургии В. Винниченко в контексте "новой драмы" конца XIX — начала XX века."

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ІІАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

-о

Ь*>* '

ПАСКЕВИЧ Наталія Мирославівна

УДК 809.1(883.3 + 839.5/.8 + 884.0)

СПЕЦИФІКА ТА СТРУКТУРА КОНФЛІКТУ У ДРАМАТУРГІЇ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА В КОНТЕКСТІ "НОВОЇ ДРАМИ"

КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

10. 01. 05 — порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

І/¿А

КИЇВ — 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник — доктор філологічних наук, професор ГРОМ’ЯК РОМАН ТЕОДОРОВИЧ, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету, завідувач.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор ВОЛКОВ АНАТОЛІЙ РОМАНОВИЧ, кафедра румунської та класичної філології Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича;

кандидат філологічних наук ВЕКУА ОКСАНА ВІТАЛІЇВНА, кафедра українознавства Українського державного університету харчових технологій.

Провідна установа:

кафедра світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Захист дисертації відбудеться “15” листопада 2000 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м. Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий “ ” жовтня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Загальна характеристика роботи

Дослідження творчості Володимира Вшшиченка приваблює українських літературознавців вже десятки літ. Свідчення тому — праці вингіиченко-зиавців діаспори (Г.Костюка, М.Мольнара, С.Погорілого, Л.Онишкевич,

B.Ревуцького, Д.Гусар-Струка), а також порівняно недавні розвідки науковців радянської і “пострадянської” України (І.Дзеверіна, М.Жулинського, Л.Мороз, В.Панченка, О.Гнідаи та Л.Дем’янівської, Л.Ташока, Т.Гундорової,

C.Михиди, В.Харкун, О.Векуа та ін.). При цьому бралися до уваги різні аспекти (біографічний, суспільно-політичний, філософсько-етичний, історико-літературний). Під тим чи іншим кутом зору розглядався і драматургічний доробок Винниченка: і як феномен української літератури (монографія М.Кудрявцева “Драма ідей в українській новітній літературі”), і як. явище, вписане у ширший європейський контекст (дослідження Л.Мороз,

B.Панченка, С.Хороба, В.Хархуп). Здебільшого об’єктом зіставлення ставали ідейно-змістові особливості Вннниченкових п’єс. Поетика драм Винниченка майже не аналізувалася (виняток становить кандидатська дисертація

C.Михиди “Конфлікт у драматургії В.Вшшиченка: змістові акценти і поетика”), тим більше спеціально не вивчався у порівняльному аспекті драматичний конфлікт ■— у зіставленні з європейськими зразками драми кінця XIX — початку XX століття. І хоча драматургія Винниченка всіма названими літературознавцями відзначається як явище, співвідносне з творчістю Г.Ібсеяа, Г.Гауптмана, А.Стріндберга, С.Пшибишевського, проте немає жодного компаративного дослідження, яке би поєднувало осмислення ідейно-змістових інтегральних і диференційних рис міжлітературної рецепції з вивченням елементів п’єсної поетики — в даному випадку драматичного конфлікту.

Актуальність теми, таким чином, продиктована потребою осмислити існуючі теоретичні здобутки у вивченні драматичного конфлікту та застосувати їх до практичного аналізу драматургії Винниченка в порівняльному аспекті.

Зв’язок робота з науковими програмами, планами, темами.

Тема дисертації є складовою частиною комплексної теми “Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках”, яку розробляють члени кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тема і план-проспект дослідження схвалені бюро Науково-координаційної ради “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Мета дисертаційного дослідження: якомога повніше відстежити типологічні збіги та контактно-генетичні зв’язки драматургії В.Вшшиченка з європейською модерною драмою кінця XIX — початку XX століття, з’ясувати особливості драматичного конфлікту з точки зору історичної по-

етики та самобутність Винниченка в його постановці та розвитку. Для цього ставшійся завдання:

— проаналізувати наявну літературу з теорії конфлікту і на її основі виробити власну структурно-функціональну його модель —- і відповідну поетапність дослідженій;

— узгодити методику системного аналізу конфлікту з теоретичними положеннями порівняльного літературознавства;

— здійснити порівняльний аналіз драматургії В.Винниченка з драматичною творчістю Г.Ібсена, А.Стріндберга, С.Пшиби-

— нрхп&ьтю^азгальнення, що відбивали би картину типологічних збігів у європейському літературному контексті та особливості між-літературної рецепції.

Об’єктом порівняльного дослідження є драматична творчість Генріка Ібсена (другий період, починаючи з 60-х років XIX століття), п’єси Августа Стріндберга (“Батько”, “Фрекен Жюлі”, “Генрік XIV”, “Соната привидів”), Станіслава Пшибишевського (“Роки життя”, “Мати”, “Шлюби”), Володимира Винниченка (найдетальніше — “Дизгармонія”, “Memento”, “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Пригвождені”, “Пророк”).

Предмет дослідження — характер співвіднесеності драматургії

В.Винииченка зі зразками “нової драми”, особливості типологічних збігів і міжлітературної рецепції, специфіка драматичного конфлікту.

Основні методи дослідження: порівняльний, історико-філологічний, структурно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ.

Наукова новизна роботи. При значній кількості праць про творчість

В.Винниченка, в тому числі драматичну, теоретичні аспекти (в нашому випадку — дослідження структури конфлікту) майже не бралися до уваги. Компаративні студії над характером зв’язків драматургії В.Винниченка з європейською літературою також здебільшого обмежувалися констатацією змістових паралелей та запозичень. Тож новий підхід до літературного явища (європейської “нової драми”) виявляється в поєднанні структурно-функціонального підходу до вивчення драматичного конфлікту з компаративними студіями.

Практичне значення полягає у виробленні та апробації прийомів та методів, які можуть бути застосовані до аналізу іншого літературного матеріалу. Результати дослідження можна використати в курсах історії української літератури (в темі “Творчість Володимира Винниченка”), теорії літератури (у темі “Конфлікт у драматичному творі”), порівняльного літературознавства (у темах “Характер типологічних збігів”, “Види міжлітературної рецепції’, “Структурно-типологічні та структурно-генетичні дослідження літературних явищ”), а також лягти в основу відповідного спецкурсу і сприяти поглибленню методологічної і методичної підготовки студентів-філологів.

з

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладені на Міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998) та щорічних конференціях Тернопільського державного, педагогічного університету за 1999, 2000 рр. За матеріалами дисертації опубліковано 8 статей.

Дисертація обговорена на засіданні кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. .

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатку (графічна схема “Система літературної компаративістики”) та списку використаних джерел, який містить 185 позицій. Повний обсяг дисертації 205 сторінок, без врахування бібліографії та додатку — 190 сторінок.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обгрунтовано актуальність дослідження, вказано на його мету та завдання, окреслено матеріал і предмет дисертаційної роботи, перераховано основні методи дослідження, вмотивовано наукову новизну, теоретичне та практичне значеній дослідження.

У першому розділі “Структура та особливості конфлікту “нової драми у порівняльних студіях”, зокрема в першому підрозділі "Конфлікт як структурний елемент і носій структуруючої функції у поетиці модерної драми", дисертантка окреслює підходи до вивчення художнього конфлікту (моделюючий, проблемно-тематичний, сюжстно-подієвий, конструктивно-технологічний, образно-структурний, процесуально-творчий, рецептивний), викладені у працях К.Горбунової, Ю.Лотмана, В.Волькенштейна, В.Нефеда, Дж.Лоусона, ЛЛевітан та Л.Цилевич, М.Воробйова, Л.Погрібного та іп., декларуючи при цьому власну дослідницьку позицію. Виходячи з багатофунк-ціональності та багаторівневої реалізації конфлікту у поетиці драматичного твору, дисертантка пропонує скористатися усіма перерахованими підходами, використовуючи ті раціональні моменти, які містить кожен з них. В основу дослідження пропонується покласти структурно-функціональний принцип.

Практичне застосування порівняльного підходу з його умовною класифікацією (на генетично-контактні зв'язки, типологічні сходження та проміжні варіанти співвіднесень, що стають результатом переплетень та взаємона-кладання двох основних груп) привносить момент деякої диференціації у дослідження структури конфлікту. Саме цей підхід дозволяє з'ясувати реалізацію драматичного конфлікту в системі жанрової поетики п'єси — від загальних закономірностей до текстуального аналізу —■ і таким чином зробити висновки про конфлікт як структурний елемент форми у "новій драмі", який у свого чергу організовує всі рівні поетики (таку функцію у "добре зробленій п'єсі" має інтрига, у соціально-побутовій драмі — типізований характер і

под.) Дисертантка співвідносить гіпотетичну модель структури конфлікту із класифікацією міжлітературних взаємин, яку пропонує на сьогодні теоретична компаративістика, обгрунтовуючи доцільність структурно-типологічного або структурно-контактного дослідження.

У другому підрозділі "Передумови суспільно-історичних, літературних та психологічних типологічних сходжень (в ідейно-змістових акцентах та елементах поетики)" дисертантка робить огляд філософських, соціально-економічних, природничих та ін. ідей, що стали вагомими чинниками формування модерної літературної свідомості, зумовили деякі типологічні збіги, а також дали грунт і імпульс для міжлітературної рецепції у проміжку між 60ми роками XIX ст. (початок другого періоду творчості Г.Ібсена, позначеного пошуками "нової драми") та 10-20-ми роками XX ст. (періодом зрілої драматургічної творчості Винниченка, коли з'явилися найбільш вдалі його п'єси "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Закон" та ін.

Дисертантка приходить до висновку, що найчастіше на ідейно-змістові, проблемні акценти, виділені у структурі конфлікту, впливає ряд філософських шкіл (течій, напрямів, систем): філософія Ніцше, філософія екзистенціалізму та "філософія життя" як два її помітні відгалуження. Цією обставиною зумовлені типологічні збіги між порівнюваними у дисертаційній роботі драматургами.

З того комплексу ідей, що впливали на суспільну, а відтак мистецьку свідомість, модифікуючи змістові акценти та проблематику "нової драми", дисертантка виділяє соціально-економічні теорії, власне — соціалістичні ідеї. Якщо художні конфлікти, збудовані на актуальних філософських ідеях часу, можна визначати насамперед як "внутрішні", — то художні конфлікти, "виведені" із соціал-економічннх прожектів, найчастіше ставали стрижнем яскраво вираженої соціальної тенденційної драми із домінуючим тином "зовнішнього" конфлікту ("Ткачі" Гауптмана). Відносно небагато зразків такої драми зустрічається у процесі зіставлення (Гауптмана, Винниченка) — частіше соціалістичні симпатії виявляються у текстах драм не на рівні побудови основного конфлікту, а десь між іншим, на рівні реплік, що репрезентують соціальні мрії окремих персонажів.

Дисертантка звертає увагу також на ідеї фемінізму в модерній літературі, що були частиною соціалістичного дискурсу.

Третім важливим фактором, що мав потужний вплив на формування мистецької свідомості модерності, дисертантка називає розвиток психологічної науки, як і взагалі природничих наук, що, поряд з іншими об'єктами дослідження, вивчали і людину. Тут найперше значення для літератури отримали: роль біологічного начала в людині, проблеми спадковості, проблеми статі та продовження роду; а також психоаналітична теорія З.Фрейда, його успіхи у вивченні свідомого та підсвідомого, розвинуті неофрейдистами (Юнг, Хор-ні, Фромм, Кардинер).

Якщо соціально-економічні чинники справляли вплив на ідейно-змістову наповненість конфлікту, тематичне тло, проблематику "нової драми", то розвиток природничих наук, окрім впливу на змістові акценти літератури, був значущим ще й у формуванні естетичних течій та літературних на-прямів(натуралізм, елементи абсурдизму). ■

Прикметно, що данину натуралістичній драмі чи хоч би елементам натуралізму (засобам натуралізму) віддали і Ібсен, і Гауптман, і Стріндберг, і інші драматурги — аж до Винниченка. Але показово й інше: продовжуючи розробляти "натуралістичну" проблематику і апробувавши щодо неї власне натуралістичні засоби, автори "нової драми" ці ж засоби і долали, рухаючись в напрямку нових виражально-зображальних можливостей. Дисертантка пропонує власну гіпотезу причин зміни естетичних течій у "новій драмі", що була продиктована потребою, вдосконалення поетики драми. При цьому важливим є теоретичне обґрунтування послідовності текстуального аналізу поетики конфлікту (через систему підструктур-композицій: сюжетної, драматичної, діалогічної, сценічної; в основу цього аналізу покладено ідеї С.Д.Балухатого).

Дисертантка наголошує на тому, що стосовно генетичного зв'язку драматургії Винниченка з європейською "новою драмою" доводиться говорити здебільшого про контакти внутрішні, опосередковані текстами творів; зовнішні, як відгук на творчість, практично відсутні, за винятком наведених з Вшшиченкового "Щоденника" фрагментарних згадок про зацікавлення тим чи іншим автором. До того ж ці контакти треба розглядати як опосередковані перекладом, що у пропонованому дослідженні ускладнює порівняльний аналіз деяких елементів форми.

Результати теоретичного та літературно-історичного аналізу, проробленого у першому розділі, застосовано у другому розділі "Володимир Винниченко та ібсенівська драма", де в порівняльному аспекті розглядається структура і специфіка конфлікту у п'єсах Генріка Ібсена (другої половини творчості) та Володимира Винниченка.

У першому підрозділі другого розділу "Роль Г.Ібсен а у становленні світової "драми ідей"" дисертантка акцентує на тому, що норвезький автор революціонізував своїми п'єсами світову драматичну та театральну культуру і означив те "драматургічне русло", в межах якого розглядаються і п'єси Володимира Винниченка. Другу підставу для компаративного дослідження дають прямі вказівки Винниченка на драми Ібсена як на орієнтир чи стимул до драматургічних спроб і пошуків. Перша дозволяє говорити про типологічні сходження, друга — про контактний зв’язок.

Про творчість Ібсена як масштабне і значиме явище говорить той факт, що її специфічність та оригінальність спричинилася навіть до появи терміна "ібсенізм" (М.Нордау, Б.Шоу та ін.). Під ібсенівськими традиціями розуміють зведення соціальних протиріч до моральних конфліктів, перенесення боротьби в душі персонажів, різноманітні типи камерних психологічних драм,

використання символіки, специфічний тип побудови з невирішеним конфліктом, елементи ретроспекції. Дослідники "нової драми" вважають, що драми Гауптмана, Шоу, Брехта, Дюренматга, Фріша при всій різноманітності п'сс-них вирішень мають генетичний зв'язок з ібсенівськими "Привидами" та "Ляльковим домом". Це справедливо і щодо драматургічної творчості Винничен-ка, на що вказували Л.Мороз, В.Панченко, С.Хороб та ін. -

У другому підрозділі "Суспільно-типологічні, культурологічні та літературно-типологічні аналогії як грунт для контактно-генетичного зв'язку драматургії В.Винниченка з творчістю Г.Ібсена" дисертантка з'ясовує ті типологічні паралелі, що однаковою мірою позначилися як на творчості Ібсена, так і на драматургії Винниченка (суспільно-типологічні, частково — літературно-типологічні збіпі). Аналіз суспільної та культурної ситуації в ібсенів-ській Норвегії та Україні доби Винниченка привів до висновку про їх істотну схожість. Аналогічними — при деяких специфічних нюансах — є їх соціально-економічні та особливо національні чинники.

Дисертантка доводить, що спільна мистецька установка на "драму ідей", на освоєння суперечностей часу зумовлювала і спільне коло проблем, які поставали й осмислювалися в драматургії обох митців. їх джерелом була суспільна свідомість другої половини XIX- — початку XX століття, що демонструвала приблизно одні й ті ж внутрішні суперечності. І хоча спільний контекст завжди є результатом контактних зв'язків, сліди їхні губляться, і вже до типологічних збігів дисертантка зараховує впливи філософських, природничих та соціально-економічних ідей часу на характер драматичних конфліктів Ібсена та Винниченка.

У третьому підрозділі "Спільність культурологічного контексту як джерело типологічних аналогій в ідейно-змістових акцентах та проблематиці п'сс Г.Ібсена та В.Винниченка" дисертантка вказує на джерела індивідуалізму, індивідуалістського бунту, що є спільним коренем для таких дрібніших розгалужень проблематики, як "переоцінка цінностей" (суспільних, морально-етичних, естетичних), феміністична проблематика, натуралістична та ін.

Індивідуалізм як проблема може вважатися універсальною складовою всієї проблематики творчості Ібсена та Винниченка, принаймні можна виділити те коло проблем (художнє осмислення яких споріднює обох письменників), у які виявляються задіяними або які самохіть піднімають чи освітлюють їхні герої-індивідуалісти. З точки зору зав'язування, розвитку та вирішення (не-вирішення) конфлікту індивідуалізм як, власне кажучи, бунт "я" проти когось або чогось стає основною передумовою.

Щодо суті і закономірності розвитку та вирішення конфліктів у п'єсах Ібсена і Винниченка, побудованих на індивідуалістичних програмах героїв, це можна викласти так: герой намагається "логізувати" етику; свої індивідуальні теоретичні вибудови, логіку своєї ідеї він намагається покласти в основу

етичних принципів. Цей аспект трактування індивідуалізму значною мірою споріднює творчу практику Ібсена та Винниченка.

У четвертому підрозділі "Концентрація естетичних напрямів і закономірності структурно-функціонального використання їх елементів у поетиці конфлікту" дисертантка акцентує на тому, що художня практика Ібсена та Винниченка не замикалася па певних естетичних течіях, а творчо поєднувала різні естетичні засоби, вводячи їх у структуру конфлікту з функціональною метою, відповідною художнім завданням та ідейному спрямуванню п'єс (концептуальне значення мають неореалізм та неоромантизм; окрім того, порівняльний аналіз доводить, що закономірності використання елементів натуралізму, експресіонізму, символізму й абсурдизму на суть, композиційний розвиток, темпорнтм конфлікту та рецептивну стратегію його поетики демонструють очевидні аналогії).

Відзначаючи безсумнівне існування однобічного внутрішньо-контактного зв'язку, дисертантка приходить до висновку, що ібсенівська постановка конфліктів вплинула на Винниченка як творчий імпульс, викликаючи бажання продовжити теми під власним кутом зору. Про запозичення сюжетів, мотивів, окремих образів дає підстави говорити аналіз драм Винниченка "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Пригвождені", "Пророк" — у зіставленні з Ібсенівськими п’єсами "Дика качка", "Коли ми, мертві, прокидаємось", "Маленький Ейолф", "Привиди", "Бранд". Дисертантка виявляє експериментування Винниченка, яке завжди полягає в максимальному ускладненні ситуацій та образів. Про прямі безперечні алюзії із творів Ібсена у п'єсах українського митця говорити не доводиться, за винятком спостережених у драмі "Чорна Пантера і Білий Медвідь" — із "Маленького Ейолфа".

До спільних продуктивних способів та прийомів, що стосуються насамперед рецепції змодельованих драматургами конфліктів, належать його відкритість, а також ті особливості драматургічної техніки, на які у творах 16-сена звертав увагу Б.Шоу: риторика, суперечка, парадокс, притча та ін. Усе це, "працюючи" у структурі конфлікту, "розраховане" передусім на діалог з читачем.

У процесі зіставного аналізу дисертантка приходить до висновку, що відмінність в ідейно-змістових акцентах та особливостях поетики (найбільше

— в композиційному розвитку конфлікту та побудові діалогів) певною мірою зумовлена розривом у часі та деякими індивідуально-психологічними чинниками. Це стосується як проблематики (наприклад, феміністичної, суспільний зміст якої виявився частково зужитим на час Винниченка і поступився місцем сексуальній емансипації), так і поетики. Адже Ібсен був одночасно спадкоємцем старої театральної школи і провісником нових форм. Свідченням тому є композиційний прийом ретроспекції ("інтрига навпаки"), а також принцип побудови діалогу, за яким іноді репліка твориться "під наступну". А поряд з тіш — впровадження відкритого конфлікту, парадоксалізм, дискусія на сцені

та ін. Нововведення були сприйняті та продовжені Винничєнком. Застарілі форми — полишені. Моделюючою для характеру і поетики конфліктів у драмах Винниченка стала нова концепція особистості, що є завжди ядром певної естетичної системи.

Порівняльний аналіз показує, що суттєво відрізняється і темпоритм розвитку конфлікту. В Ібсена він повільніший, розміреніший, урочистіший — через монументальність композиційної побудови. У Винниченка — стрімкіший (через використання експресіоністських засобів). Причина полягає в переміні естетичних домінант й індивідуально-стильових особливостях творчої манери.

Найпомітніша диференційна риса, яку виділяє дисертантка і яка вказує на авторську інтенцію, — це майже повсюдне "відчужешія" Ібсена від колізій і вирішення конфлікту, а на противагу цьому — підтекстова, "пропагандистська", раціонально-скеровуюча функція Винниченка-драматурга ("позитивні програми", "логізація етики", "перетворення шлюбу й моралі" і т.п.).

Усі ці аспекти поетики, а саме питання впливу перерахованих елементів на розвиток конфлікту та ідейний пафос твору важко узагальнити на матеріалі всієї творчості обох авторів. Тому дисертантка вважала за доцільне спостерегти їх у ході порівняльного аналізу конкретних творів.

Дослідження особливостей співвіднесеності драматургії Володимира Винниченка з європейськими зразками "нової драми" продовжується у третьому розділі дисертації "Структура конфлікту у драматургії

А.Стріндберга, С.Пшибншсвського, В.Вншшчснка в контексті моделюючих естетичних систем (експресіонізму та символізму)".

У першому підрозділі третього розділу "Літературно-типологічні паралелі функціонування засобів експресіонізму у структурі конфлікту та поетиці дрими А.Стріндберга і В.Винниченка", зіставляючи драматичну творчість Винниченка з художньою спадщиною Стріндберга (1849-1912), дисертантка відзначила збіги і суттєві відмінності, що парадоксальним чином співіснують і в ідейно-змістовій площині конфліктів, і в їх поетиці.

Увагу було зосереджено на тому, як на структуру конфліктів у Стріндберга та Винниченка впливає естетика експресіонізму. Ряд цікавих спостережень стосується також природи символізму в їхніх драмах, важливої з точки зору рецепції ідеї, твору як ідеї.

Прямих вказівок українського автора на ім’я Августа Стріндберга не існує. Це не означає, втім, що творчість знаменитого шведа була Винничен-кові невідома. Ймовірність контакту запропонована дисертанткою як гіпотеза, як припущення — на основі текстуального аналізу. Причому такий контакт трактується як відштовхування від мотивів, проблематики, образів. Бо щодо “мікрорівнів” поетики, то найвірогідніше, що схожості тут випливають якраз із суспільних — найбільше літературних, частково — психологічних типологічних сходжень. Інакше кажучи, розірваний, нестабільний, нервовий

характер дійсності, а відтак — суспільної свідомості просто закономірно відображався в адекватних формах творчості, якщо митець хотів бути уважним, правдивіш та своєчасним. Оскільки зіставлення поетики конфліктів у Стрінд-берга та Винниченка дає багатий матеріал для фіксації аналогій, дисертантка здійсшоє порівняльний аналіз за структурно-функціональним принципом дослідження моделі конфлікту від мікроелементів, від поетики — до ідейно-змістових рівнів, де виразніше виявляються диференційні риси.

Найбільша увага зосереджується на діалогові, а також на особливостях взаємодії діалогічної та сценічної композицій. Стріндберга та Винниченка у побудові діалогу, що втілює конфлікт, єднає стрімкість, спресованість, уривчастість. За свідченням самого Стріндберга (передмова до п’єси "Фрекен Жю-лі"), такі особливості, таке стшіістично-сшггаксичне вирішення реплік і діалогу — це не стільки "нова драматургічна техніка", що є результатом мистецьких шукань і нововведень, скільки відтворення розбалансованої, істеричної дійсності, відтворення людей з розірваною свідомістю, вразливих і агресивних водночас, дисгармонійних, але перейнятих потребою діяти, спрагою во-левияву, спрагою сильних вчинків і рішень. -

Характер діалогічних вирішень часом дуже споріднює драми Стріндберга і Винниченка. Проте аналіз експресіоністських засобів на різних рівнях реалізації конфліктів дає підставу для констатації не лише подібностей, а й відмінностей. І саме відмінності дозволяють збагнути різницю (попри спільне тяжіння до неоромантизму) у творчих підходах шведського та українського авторів.

На суть і розвиток художніх конфліктів Стріндберга безпосередньо впливає те, що експресіонізм "працює" у п'єсах (і не тільки п’єсах) як моделююча система. У Винниченка можна зауважити окремі експресіоністські засоби; експресіонізм практично ніколи не поширюється на всі рівні художньої структури п'єси — це доведено зіставним аналізом.

До особливостей експресіоністського діалогу належить його " стрічко-тяглість" і та особлива форма обміну неперехрссними репліками, при якій партнери ніби не чують один одного. Дисертантка вважає це елементами абсурдизму.

Ці властивості експресіоністського драматичного діалогу, а також його особлива ритміка, що то стрімко розгортає і квапить розвиток конфлікту, то пульсує, то розбиває репліки трьома крапками чи знаками оклику — все це дуже добре помітно у п'єсах Стріндберга "Батько", "Фрекен Жюлі", "Ерік XIV" та ін. Щось подібне наявне і в діалогічній композиції у Винниченка, особливо у драмах "Memento", "Базар", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Пригвождені", "Натусь", "Закон", "Над" та частково в інших.

Дисертантка вирізняє особливість, що суттєво відрізняє діалог Винниченка від стріндбергівського. На відміну від шведського письменника з його алогічним й афективним чергуванням реплік (найвиразніше помітним у

"Фрекен Жюлі"), у Винпиченка основне в діалогові — незмінна логіка руху ідеї, логіка аргументації. Власне, у Стріндберга діалог "блукає", кожна наступна репліка у найважливіших для розгортання конфлікту моментах — зумис-но не випливає з попередньої, посилюючи ефект взаємонерозуміння. У Вин-ниченка побудова діалогу керована логікою руху ідеї. Проте тенденція ніколи не проходить переможним маршем через твір. Якраз через філософську параболу досягається той ефект, що те, що виголошується на початку і так, здавалось би, логічно вибудовується з плином дії ("Пригвождені", "Закон", "На-тусь" та ііі.), справді параболічно (навіть якщо уявити це графічно) опиняється на тій же точці, з якої починався рух, але на відстані, рівній параболічній кривій, яку і являє собою вся дія п'єси. Функціональне навантаження засобів експресіонізму в структурі конфлікту дисертантка виявляє через аналіз драматичної та сюжетної композицій (Stationendrama: ряд замкнених в собі епізодів, які не розвивають один другого; відсутність розвиваючого заокругленого сюжету; динамічна картина світу врешті-решт застигає в нерухомості).

У драматичній творчості Винниченка, як показує зіставлення, нема такої жорсткої залежності від експресіоністської художньої системи. Можливо, нанизувати епізодів без їх тісної взаємозумовленості, але для згущування атмосфери відчаю, безвиході, борсання в різносплетіннях обставин, — присутнє у "Memento" та у "Пригвождених" (особливо в останній п'єсі). І все ж про експресіоністські засоби у Винниченка можна розмірковувати щодо стилістики і темпоритму діалогічної організації, та не щодо композиційної побудови.

Композиція як відображення розвитку конфлікту пов'язана з його типом. Дисертантка зауважує, що у Стріндберга конфлікт найчастіше зовнішній ("Товариші", "Батько", "Фрекен'Жюлі", "Кредитори") —і це цілком узгоджується з теоретичними положеннями експресіонізму: герой протистоїть певним силам поза ним і всю енергію спрямовує на відвойовування "території"( екстенсивний і експансивний принцип композиційної організації).

Композиційна побудова у Винниченка, так би мовити, інтенсивна, керована переплетенням внутрішнього та зовнішнього конфлікту, вона вив'язується, виростає з одних коренів і на "економній" (не в сенсі чисто просторовому) площі. ТЦо ж до нерозв'язаності конфліктів в обох митців при фабульній завершеності п'єс Винниченка і фабульній незавершеності п'єс Стріндберга, то дисертантка робить висновок, що це природньо випливає із попередньо сказаного. У Винниченка конфлікт розвивається, вив'язується, у Стріндберга

— демонструється (звідси тяга шведського драматурга до одноактівок; всі його п'єси виглядають як останній акт людської трагедії). І тому, хоч в обох драматургів розвиток конфлікту вішають три крапки, Винниченко тут в чомусь нагадує Ібсена: фінал мусить "зазвучати" в тексті і надтекстово; все парадоксальніше якраз тому, що художньо мотивовано сплітається конфлікт зовнішній і внутрішній. У Стріндберга, зауважує дисертантка, конфлікт зовнішній ( завойовницька війна за владу, за територію, за місце в соціальній ієра-

рхії) виключає можливість рефлсксій (про необхідність заставити публіку не рефлексувати драматург сам писав у передмові до "Фрекен Жюлі"). Тож Стріидберг у драматичній творчості не менш, якщо не більш тенденційніш, аніж Винниченко.

Через осмислення типів конфлікту дисертантка робить перехід до образної системи, зокрема поетики образів-персонажів, доводячи і на цьому рівні відмінність у реалізації конфлікту, зумовлену різшш функціонуванням засобів експресіонізму в п’єсах Стріндберга та Винниченка.

Насамперед звертають на себе увагу принаймні два моменти, один з яких демонструє спільність у характері конфліктів, другий — цілковиту відмінність. Перший стосується індивідуалізму героїв Стріндберга та Винниченка. Типологічно співвідносний і характер екзистенції (в сенсі внутрішнього світу героя як великого чужорідного масиву, поміщеного у міщанське опозиційне оточення). Другий стосується природи персонажів.

Дисертантка звертає увагу на те, що у традиціях “чистого” експресіонізму було позбавляти героїв власних імен, портретних характеристик тощо, оголюючи їх конфліктуючу сутність, — і це властиво п’єсам Стріндберга (Ротмістр, Пастор, Лікар з п'єси “Батько”; Граф, Кухарка з “Фрекен Жюлі” і т.д.). У Винниченка, хай навіть у феноменах “живих символів”, герої ніколи не абстрактні; вони з іменами, темпераментами, портретними штрихами, характерами і т.д.

Персонажі Стріндберга — центри сил, що роздирають дійсність на шматки, їхні ідеї і слова, за Неустроєвим, "синтез антитез", символ життя. "Позитивний" індивідуалізм у шведського письменника сповідують герої — не героїні. Розшарпана індивідуальність у п'єсах (і прозі) Августа Стріндберга нездатна створити гармонійну дійсність. Винниченко ж уперто намагається витворювати цільних героїв, які — і в цьому також парадокс — своє моральне, індивідуалістичне протистояння вбачають у тому, щоб на своїх виношених ідеях і позитивних програмах якраз збудувати гармонійний світ. Найчастіше вони вичерпують у боротьбі запас сил і аргументів — і тоді для досягнення мети використовують смерть; їх смерті такі ж дієві у цій боротьбі, як і все попереднє життя ("Брехня", "Дочка жандарма", "Пригвождепі", "Гріх"; по-своєму — "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Закон", "Над" — у двох останніх драмах героїня не гине, але самоусувається, тобто фактично щезає з життя найдорожчих людей, лишаючи після себе свою "продуктивну" теорію, спрямовану на досягнення гармонії).

Для п'єс обох драматургів характерігай крайній суб'єктивізм, але у Стріндберга він виливається у розпач перед світом, у зневіру в можливостях його удосконалешія. Йому властива суперечність між зовнішнім динамізмом і внутрішнім позаісторичним уявленням про незмінну сутність світу, ворожого особистості. На думку А.Луначарського, такий конфлікт є плодом страшного суспільного розчарування, насильницької деформації свідомості (аналіз сус-

пільшгх процесів часів Стріндберга та Винниченка виразно ілюструє цю думку)- . .

Такою ж деформацією позначена художня реальність драм: вона згущена, сконденсована. Можна говорити якраз про ті "надзвичайні обставини", в яких мав зародитися неоромантичний дух. Дуже часто дослідники вказують на дотичність експресіонізму та неоромантизму. Проте Вшшиченковим героям ближчий віталізм, аніж героям Стріндберга). Якщо ж у натуралістичному ключі розглядати їх інстинктивну природу, то у персонажів шведського автора потужніший інстинкт самозбереження (і себе, і світу свого "я"), у персонажів Винниченка — інстинкт продовження і навіть "селекції" роду. Чи не тому у творах українського автора менше деструктивних особистостей (Кривенко, Корній Каневич).

Натуралістична проблематика у п’єсах обох митців залишалася актуальною, поліфонічність мотивів у роздумах та вчинках персонажів включала, серед інших, і фізіологічні, і психічні процеси, але поетика драми будувалась на інших засадах. На зміну натуралістській об'єктивності прийшла суб'єктивність (для Стріндберга — глибша; для Винниченка — трансформована у такий різновид, як амбівалентність, коли правомірними були кілька "суб’єктив-ностей"). Якщо натуралізм хотів наукових істин, то експресіонізм, що позначався на суті конфліктів, прагнув істин абсолютних, метафізичних, філософських, прагнув всеохопних законів, "вироблення "надійної орієнтації" і "не-тремтячого серця", хоч парадоксальним чином і шукав їх у хаосі, у хисткій та дисгармонійній реальності. Натуралізм брався за аналіз; експресіонізм — за "синтез антитез" (до прикладу, нантонші нюанси переживань — і навмисна реальність викладу, аж до брутальності; розшарпана свідомість, дезорієнто-ваність— і спрямованість волевияву). Натуралізм уповільнював, розсіював дію, розвиток конфлікту — на потребу скрупульозності аналізу; експресіонізм задавав їм ритм, хай часом і пульсуючий та неоднорідний.

У багатьох дослідників зустрічається думка, що символізм провіщає експресіоністську естетику і поетику (так гадають В.Неустросв, Л.Мороз,

С.Хороб та ін). Проте дисертантка вважає питання суперечливим і доводить, що якщо не замикатися умовними межами художньо-естетичних течій, а простежити логіку руху їхніх пріоритетів у драматургії всіх обраних для зіставлення драматургів (Ібсена, Гауптмана, Стріндберга, Пшибишевського, Винниченка, за винятком, мабуть, Метерлінка), то простежується деяка закономірність. А саме: всі вони пройшли шлях від натуралізму (данина новим акцентам у трактуванні людини, породженим добою позитивізму і розвитку природничих наук) через експресіоністський пафос (спроби удосконалити драматургічну техніку і відбити темпоритм часу, а також дещо абстрагуватися від деталей — у пошуках глобального і сутнісного) до символізму того другого рівня, на якому твір сприймається як мистецьке одкровення, що уникає жорсткої та однозначної ідентифікації. .

У другому підрозділі третього розділу "Індивідуально-психологічні причини письменницької спрямованості А.Стріндберга та В.Винниченка" дисертантка з’ясовує одну дуже суттєву відмінність у проблематиці та якості персонажів, яка робить Стріндберга та Винниченка досить виразними опонентами. При цьому висловлюється припущення, що йдеться про літературну полеміку, зумовлену контактом, опосередкованим перекладами творів шведського письменника. Йдеться про "жіноче питання", що включає в себе кілька аспектів (протиставленій чоловічих та жіночих життєвих засад; проблеми шлюбу; жіноча фізіологія та сексуальність — взагалі жінка як "біологічний феномен" і т.п.). Якщо в осмисленні інстинктивної природи людини (батьківство та материнство і т. ін.), проблеми спадковості, частково — різних патологічних явищ (всіляких психічних відхилень, як-от схильність до божевілля і перебіг самої хвороби) у Стріндберга та Винниченка багато спільних моментів у сенсі художньої достовірності та розщеплення етики та естетики (традиційного для натуралістичного письма), то у трактуванні жіночої психології вони кардинально різні. Винниченко тут близький до ібсенівських поглядів.

Жіночі типи, змальовані Стріндбергом, виразно засвідчують протилежну позицію. У його п’єсах домінує різко окреслений зовнішній конфлікт між чоловіком і жінкою — аж до "війни статей", причому "партизанської" війни, де чоловік грає за правилами, а жінка — без жодних правил. Камілла Коллєт, відома ревнителька феміністичного руху, мала рацію, стверджуючи, що у Стріндберга жінконенависництво набуло одного з найвиразніших втілень.

Щодо самого розвитку конфлікту, незважаючи на його ідейну “якість”, треба сказати, що у Винниченка він, будучи дисгармонійним за суттю, залишається гармонійніш у своєму цілісному втіленні, у своєрідному надп'єсному звучанні. Стріндбергівські драматичні конфлікти — дисгармонійні на всіх рівнях - і за змістом, і за формою.

Деякі висновки з попередньо сказаного проілюстровано докладним зіставленням творів у третьому підрозділі третього розділу 'Домінуючі диференціальні особливості ймовірного контактного зв'язку (художня полеміка). Зіставний аналіз п'єс "Батько"А.Стріндберга та "ІІатусь"В.Винниченка".

У четвертому підрозділі третього розділу "Внутрішньо-контактні зв'язки В.Винниченка з С.Пиіибишевським. Інтегральні (проблематика) та диференціюй (поетика конфлікту) випадки зв'язку’. Порівняльний аналіз п'єс

С.Пшибшиевського "Шлюби" та В.Винниченка "Чорна Пантера і Білий Мед-відь"" дисертантка доводить існування внутрішньо-контактного зв’язку Володимира Винниченка зі Станіславом Пшибишевським. Про це свідчать як щоденникові записи українського автора, так і порівняльний аналіз творів. Проте зіставлення виключно драматичної спадщини обох митців виявилося не дуже продуктивним для з’ясування власне зв’язку. Якщо безсумнівно спільною, близькою є проблематика всієї творчості, в тому числі драматичної, Пшибишевського та Винниченка (проблеми моралі, різкий контраст між видимістю і суттю, питання любові та шлюбу, роль

димістю і суттю, питання любові та шлюбу, роль підсвідомого в житті людини, проблеми статі тощо), то це можна мотивувати не лише творчим перегуком Винниченка з Іішибишевським, а й літературною модою на епатажну проблематику. В композиційних прийомах, стилістичних особливостях діалогів дисертантка спостерегла незначні паралелі (прийом подвійного “програвання” ситуації; нервовий, динамічний темп діалогічної композиції) та набагато суттєвіші відмінності.

... Несподівані й вагомі аргументи на користь саме генетичного зв’язку дала не драматургія, а проза Пшибишевського. Ідеї, подибувані у прозовій спадщині польського автора, звучать у драматургії Винниченка майже у тому ж вигляді, у тому ж словесному оформленні. Жанрова поетика надто різна, і тому про якісь паралелі в елементах форми говорити не доводиться. Але репліки героїв Винниченка (з “Великого Молоху”, “Щаблів життя”, “Брехні” звучать як ремінісценції з роману “Homo sapiens”. Факт обізнаності Винниченка з творами Пшибишевського нейтралізує припущення про випадковий збіг.

І в Пшибишевського, й у Винниченка деякий вплив на постановку та розвиток конфліктів справляє естетика експресіонізму — і в цьому можна побачити типологічну подібність. Але домінуючим у п’єсах польського драматурга є містичний символізм, від якого рішуче відмовлявся Винниченко. І це доволі суттєво відрізняє розвиток драматичіпіх конфліктів та фінали п’єс. У творах Пшибишевського з’являється реанімований містичнім символізмом фатум, а також персонажі-привиди, візійні учасники дії, що каталізують катастрофу, гіпнотизуючи головного героя на певний вибір. У Винниченка герої не піддаються гіпнозові; їхні загибелі — акт свідомого вибору, часто — останній аргумент у боротьбі. Такий підхід до образних вирішень — органічна складова художнього мислення Винниченка, який, на відміну від Пшиби-. шевського, прагнув не до руйнації старого, а до творення нового змісту життя. Над героями Пшибишевського влада підсвідомості — абсолютна і безмежна, і викупляє та виправдовує їхні гріхи лише страждання, якого вони зазнають. "Лихом" героїв Винниченка стає інтелект, з допомогою якого вони прагнуть збудувати і яким виправдовують свої життєві -програми. І тому герої Пшибишевського впадають у розпачливий містицизм; герої Винниченка за-грожені стати догматиками, заручниками ідеї, і якщо не стають ними, то тому, що вступає в дію талант Вишшченка-митця, що рятується від тенденційності парадоксальністю.

У “Висновках” з третього розділу дисертантка простежує, наскільки спільний мотив, спільна проблематика і аналогічна постановка конфлікту під впливом різних художніх систем, різних індивідуально-стилістичних манер давали зразки відмінних одне від одного п'єсних вирішень.

Якщо герої Стріндберга та Пшибишевського чим далі, тим більше в ході конфлікту віддаються на волю стихії, що піднімається з глибин їхнього

єства, то у Винниченка складність внутрішнього світу поєднується із послідовністю експериментатора, що до кінця сподівається на позитивний результат своїх експериментів. '

Поетика конфлікту у п'єсах Володимира Винниченка не зумовлена тією залежністю від експресіонізму як цілісної системи, що її зазнали драми шведського та польського авторів; дещо іншою, при часткових збігах, є його концепція особистості, що позначається як на постановці конфліктів, так і на характері протистояння персонажів (не так деструктивна, як будівнича, творча домінанта); композиційно конфлікт у Винниченка органічно визріває — а потім розряджається кульмінацією, а не демонструється саме ця кульмінація (як у Стріндберга: "останній акт людської трагедії"), або не біжить штрих-пунктиром у загальній п’єсній атмосфері ірреальності чи напівмістичного гіпнозу (як у Пшибишевського). Так само на рівні діалогічної композиції: внутрішня якість реплік демонструє паралелі — але їх чергування (а це і є найбільший складник драматичної композиції) у Винниченка, на відміну від двох інших драматургів, кероване "логікою розвитку [...] ідеї у її зіткненнях з реальністю", програмою, закладеною в образ-персонаж і ним реалізованою. Па рівні стилістики реплік і їх емоційного забарвлення Винниченка помітно вирізняє навіть така особливість, як чудесішй м’який гумор (і ментальний, і, так би мовити, "індивідуально-психологічний") — чого зовсім нема у "демонічно" пристрасних героїв Стріндберга та Пшибишевського.

У "Висновках" дисертантка стверджує, що формальний аналіз текстів п'єс Г.Ібсена, Л.Стріндберга, С.Пшибишевського, В.Винниченка дозволяє констатувати, що якість і структура конфліктів у них відбиває потужний вплив тих естетичних систем і тої концепції особистості, що моделюють якість драматичної поетики в кожному конкретному випадку. Наявні типологічні збіги та генетично-контактний зв'язок творчості Володимира Винниченка з п'єсами названих авторів. Проте цілком упевнено можна трактувати Виіі-ниченкову постановку і розвиток конфліктів як шлях від літературних джерел до самостійного художнього мислення та індивідуально-творчої трансформації змісту і форм західних зразків "нової драми".

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Особливості та структура художнього конфлікту у драматургії Августа Стріндберга та Володимира Винниченка // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. — Тернопіль, 1999. - Вип. 5. - С. 238-260, (2 др. а).

2. Суспільно-типологічні, культурологічні та літературно-типологічні аналогії як грунт для контактно-генетичного зв’язку драматургії

В.Винниченка з творчістю Г. Ібсена // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. - Тернопіль, 2000. — Вип. 7. — С. 103-113, (1 др. а).

3. Спільність культурологічного контексту як джерело типологічних аналогій в ідейно-змістових акцентах та проблематиці п’єс Г. Ібсена та

B.Винниченка // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. — Вип. 2. — К„ 2000. — С. 84-92, (0,7 др. а).

. 4. Внутрішньоконтактні зв’язки В.Винниченка-драматурга з С.Пшиби-

шевським // Слово і час. — 2000. — №7. — С. 50-52, (0,25 др. а).

5. Ніцшеанство Володимира Виїшиченка як джерело модерної мисте-

цької орієнтації у його драматургічних пошуках // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23-25 жовтня 1998 р.). —■ Львів: Світ, 1999.

— С. 665-674, (0,9 др. а). .

6. Модифікації конфлікту у п’єсах Габріелі Запольської “Жабуся” та Володимира Винниченка “Брехня” // Біауіса Тагпороіеіша. — Тернопіль, 1996, — Вип. 3. —С. 57-69, (1 др. а).

7. Три п’єси як три версії одного конфлікту // БШсІіа теЛосіо^іса. — Тернопіль, 1998.—-Вип. 4. — С. 129-137, (0,7 др. а).

8. Драми “Привиди” Г. Ібсена та “Пригвождені” В.Винниченка: типологічні паралелі та сліди генетичного звя’зку в поетиці конфлікту // Збірник наукових праць, присвячений 75-літтю І. Денисюка. — Львів: Світ, 2000. —

C. 303-313, (1 др. а).

АНОТАЦІЯ

• Паскевич Н.М. Специфіка та структура конфлікту у драматургії В.Винниченка в контексті “нової драми” кінця XIX — початку XX століття.

— Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05 — порівняльне літературознавство. — Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено виявленню специфіки та аналізу структури конфлікту у драматичних творах Володимира Вишшченка у зіставленні зі зразками “нової драми” кінця XIX — початку XX століття. У роботі висвітлено типологічну суголосність та особливості внутрішньо-контактних зв’язків Володимира Вишшченка з творчістю Генріка Ібсена, Августа Стріндберга, Станіслава Пшибишевського.

Детально аналізується багаторівнева реалізація конфлікту у п’єсах Г. Ібсена ( “Привиди”, “Дика качка”, “Коли ми, мертві, прокидаємось”, “Бранд”) відповідно Винниченковим (“Пригвождені”, “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Пророк”). Досліджуються диференційні риси впливу на структуру та характер драматичного конфлікту естетики експресіонізму та естетики символізму у п’єсах . А. Стріндберга, С Пшибишевського,

В.Винниченка. Для цього здійснено зіставний аналіз п’єс “Батько”

А.Стріндберга і “Натусь” В. Вишшченка, “Шлюби” С. Пшибишевського та “Чорна Пантера і Білий Медвідь” В.Винниченка.

Ключові слова: драматичний конфлікт, структура конфлікту, типологічний збіг, внутрішньо-контактний зв’язок, історична поетика, рецептивна поетика.

SUMMARY

Paskevylch N.T. The specific and strukture features of conflict in the plays of V.Vynnychenko in the context of “new drama” of the late XIX — early XX centuries. — Manuscript.

Dissertation for awarding a candidate degree of philological sciences on speciality 10.01.05 — comparative literature studies. — The Institute of literature named after T. Shevchenko, Kyiv, 2000.

The dissertation reveals the specific features and structure of conflict analysis in the dramatic works of Volodymyr Vynnychenko in comparison with the “new drama” samples of the late XIX — early XX centuries. The work has brought to light the typological analogies and peculiarities of V.Vynnychenko’s inner-contact relationship with the creative work of Henrik Ibsen, August Strindberg and Stanislav Pshebyshevsky.

There has been made a detailed analysis of a multilevel realization of conflict in the poetics of H.Ibsen’s plays (“Ghosts”, “The Wild Duck”, “When We

Dead Awaken”) and the corresponding ones by V.Vynnychenko (“The Crucified”, “A Lie”, “A Black Pantheress and a White Bear”, “The Prophet”). There has been studied differentiation features influence on the dramatic conflict structure of the aesthetics of expressionism and symbolism in the plays of A. Strindberg, S. Pshebyshevsky and V. Vynnychenko.

With this end in view there has been made a comparative analysis of such dramas as “The Father” by A.Strindberg with “Natus” by V. Vynnychenko, as well as “Marriages” by S. Pshebyshevsky with “A Black Pantheress and a White Bear” by V.Vynnychenko.

Key words: dramatic conflict, structure of conflict, typological analogis, inner-contact relationship, historical poetics, receptive poctics.

АННОТАЦИЯ

Паскевич H.M. Специфика и структура конфликта в драматургии

В.Виникченко в контексте "новой драмы" конца XIX — начала XX века. — Рукопись. .

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.05 — сравнительное литературоведение. — Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена выявлению специфики и анализу структуры конфликта в драматических произведениях Владимира Винниченко в сопоставлении с образцами "новой драмы" конца XIX — начала XX века. В работе раскрыты типологические схождения и особенности внутренне-контактных связей драматургии Владимира Винниченко с творчеством Генрика Ибсена, Августа Стриндберга, Станислава Пшибышевского. При этом выполнены конкретные задачи: проанализирована существующая литература по теории конфликта и на ее основе разработана целесообразная модель конфликта и соответствующая стратегия исследования; методика системного анализа согласована с теоретическими положениями сравнительного литературоведения; осуществлен сравнительный анализ драматургии В. Винниченко с творчеством Г. Ибсена, Г.Гауптмана,' А.Стриндберга, М. Метерлинка, С. Пшибышевского; сделаны обобщения, отражающие картину типологических схождений в широком литературном контексте и особенности межлитературной рецепции. .

Сопоставительный анализ драматургии В. Винниченко с произведениями Г. Ибсена, А. Стриндберга, С. Пшибышевского позволяет сделать вывод: структура конфликта в драматических произведениях Винниченко изобилует типологическими параллелями с европейской «новой драмой», вы-' званными общностью культурного и литературного контекста. Обнаруживается также наличие внутреннего контакта, в одних случаях преимущественно интегрального (Ибсен — Винниченко), в других — дифференциального характера (Стриндберг—Винниченко, Пшибышевский — Винниченко).

Детально анализируется многоуровневая реализация конфликта в пьесах Г. Ибсена ("Привидения", "Дикая утка", "Когда мы, мертвые, пробуждаемся", "Бранд") соответственно драмам В.Винниченко ("Пригвожденные", "Ложь", "Черная Пантера и Белый Медведь", "Пророк"). Исследуются диффе-ренционные черты влияния на структуру драматического конфликта эстетики экспрессионизма и эстетики символизма в пьесах А.Стриндберга,

С.Пшибышевского, В. Винниченко. С этой целью произведен сопоставительный анализ пьес "Отец" А. Стриндберга и "Натусь" В.Винниченко, "Браки" С. Пшибышевского и "Черная Пантера и Белый Медведь" В.Винниченко.

Ключевые слова: драматический конфликт, структура конфликта, типологическое схождение, внутренне-контактная связь, историческая поэтика, рецептивная поэтика.