автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Творчество Михаила Ивченко: проблемно-стилевые доминанты

Полный текст автореферата диссертации по теме "Творчество Михаила Ивченко: проблемно-стилевые доминанты"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ФіЛАТОїРЛ ОКСАНА СТЕПАНІВНА

^ 1 ФЕВ

УДК 883.3.09-3 ”19

ТВОРЧІСТЬ МИХАЙЛА ІВЧЕНКА: ПРОБЛЕМНО-СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ

10.01.0p—українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

КИЇВ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури XX століття Інституту

І

літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Дончнк Віталій Григорович,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, завідувач відділу української літератури XX століття.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук,

Агеева Віра Павлівна,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри філології;

- кандидат філологічних наук Гальчук Оксана Василівна,

Київський інститут “Слов’янський університет”, доцент кафедри філології.

Провідна установа - Національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра історії української літератури XX століття, Міністерство освіти України, м. Київ.

Захист дисертації відбудеться " ¿?Р" січня 2000 р. о ^годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ - 1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий " /У " грудня 1999 року.

Вчений секретар . П

спеціалізованої вченої ради , і \/г\ / М.М.Сулима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Серед митців пореволюційної епохи, творчість яких довгий час перебувала під забороною і згадувати про неї було "не дозволено", а твори навіть після реабілітації або не перевидавалися взагалі, або ж перевидавалися в обмеженій кількості, Михайло Євдокимович Івченко

— прозаїк, нарисовець, а також критик і перекладач, учасник літературного життя 20-х років XX ст., "одна з немеркнучих постатей нашого національного культурного всесвіту"1.

Довга дорога до визнання судилася цьому письменникові. Потрапивши 1929 року одшто із перших під маховик більшовицького репресивного механізму й відчувши на собі його смертоносну "діяльність”, М. Івченко майже на шість десятиліть був вилучений із літературного процесу. Відомо ж, що заборона будь-якого явища чи індивідуального письменникового слова унеможливлює цілісність процесу культурного розвитку. Бо все настільки "взаємопов'язане, взаємозумовлене міцно, що варто розірвати одну, ланку як розпадеться весь ланцюг причин і наслідків"2 Щодо М.Івченка це було тим більш прикро, бо з української літератури силоміць вилучено письменника лірико-психологічного, імнресіоні стичного стильового спрямування, талановитого учня М.Коцюбинського й С.Васильченка.

Творчість прозаїка після тривалого забуття чекає на своє повернення, ґрунтовне вивчення з цілком об'єктивним естетичним присудом. І не просто на присутність чи механічне заповнення "білої плями" в українській літературі. Його повісті та вся новелістика, його єдиний роман "Робітні сили" — це глибоко індивідуальне естетичне явище в національній духовній спадщині.

Філософськи заглиблена психологічна проза М.Івченка виявляє пошукові процеси української літератури першої половини XX століття. Письменникові притаманна синтезуюча манера викладу в нетрадиційній тематиці, афористичність думки й асоціативність художніх узагальнень, символіка лейтмотивів і розгорнутий паралелізм. Проблеми, до яких звертається Івченко, викликані не поверховими віяннями бурхливого часу. їх діапазон вимірюється за значно глибшою шкалою цінностей: морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, фізична й духовна неволя, психологія поведінки, феномен людського буття. Письменник прагне художнього відтворення реальних подій, осмислення людини в гармонійному поєднанні з природою, зі світом, своєрідно застерігаючи при цьому від однобічного трактування дійсності.

1 Шевчук В. Драма життя родини Івченків // Літературна Україна. - 1990. - 9 серпня. -С. 5.

2 Жулинським М. Із забуття - в безсмертя.-К.: Дніпро, 1990.-С. 11.

' Художня творчість М.Івченка не мала належного впливу на духовне життя України. Не одразу прийшло визнання до письменника. Критика та літературознавці протягом кількох десятиліть по-різному оцінювали його прозу. Особливості творчого доробку митця були об'єктом дослідження ще в 20-ті роки. Твори М.Івченка опинялися в центрі уваги дослідників того часу — М.Зерова, М.Могилянського, С.Єфремова, О.Білецького, Ю.Меженка, Я.Савченка, Ю.Якубовського, Б.Коваленка, А.Лейтєса та ін. Найбільшою об'єктивністю відзначалися погляди О.Білецького ("Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року"), Я.Савченка ("Поети й белетристи"), Ф.Якубовського ("Від новели до роману. Етюди про розвиток української драматичної художньої прози").

Неупереджена оцінка творчості митця стала можливою лише в кінці 80-х років, коли відкрилась завіса архівів і дослідники дістали дозвіл до спецсховищ, і після десятиліть відбулося повернення тисяч "відкинутих, гнаних, замучених, розстріляних, проклятих, битих до матірного лона нашої землі".1 Завдяки клопіткій роботі науковців Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України - літературознавців В.Мельника, С.Гальченка, письменників Г.Кочура, В.Шевчука, Є.Поповича, книголюба І.Олійника до сторічного ювілею М.Івченка видавництво "Дніпро" підготувало чималий том прози, до якого ввійшли твори, що друкувались в українській періодиці 20-х років, але не перевидаватись після 1929 року й практично не були доступні читачеві.

Спростовуючи несправедливі обвинувачення ортодоксальної критики 20-30-х років, сучасні літературознавці (В.Шевчук, В.Мельник, В.Агеєва) визначили його місце в українській літературі XX століття. З нових позицій досліджувались окремі періоди творчості письменника, питання художньої майстерності.

Однак після повернення М.Івченка до літературного процесу 20-х років, попри об'єктивну оцінку в сучасному літературознавстві, критичні виступи та дослідження, слушні міркування про самобутність стильового напряму, естетичних поглядів, на сьогодні немає узагальнюючої роботи, у якій були б представлені проблеми єдності ідейно-стильових шукань письменника. Але ж очевидно, що комплексний естетичний аналіз - єдиний шлях до пізнання мистецької вартості прозового доробку М.Івченка.

Таким чином, актуальність даного дослідження зумовлюється потребою висвітлення справжньої, несфальшованої й неспотвореної постаті митця, необхідністю нового прочитання його творчого доробку в контексті літературного процесу першої половини XX століття. У дослідженні творчої

1 Шевчук В. Драма життя родини Івченків // Літературна Україна. -1990. -9 серпня. -С. 5.

з

спадщини М.ївченка визначається її співзвучність сучасному ідейно-культурному та естетично-художньому простору.

Мета дисертаційного дослідження в цілісному осмисленні художньої спадщини М.Івченка як непересічного явища нашої літератури та в спробі оцінити її значення для розвитку української літератури. Досягнення поставленої мети передбачас вирішення таких конкретних завдань;

1) визначити своєрідність літературного процесу 20-х років XX ст.;

2) простежити еволюцію розпитку творчої індивідуальності М.Івченка;

3) з’ясувати джерела й вияви стилю МЛвченка в його літературному доробку означуваного періоду;

4) дослідити співвідношення стилю й цілісного змісту як окремого образу, так і твору, циклу та ширше - всієї творчості;

5) визначити місце й роль митця в історії української літератури.

Об'єктом аналізу в роботі є твори М.Івченка, зібрані в окремих виданнях, і ті, що залишилися поза ними, які розглядаються в контексті українського літературного процесу першої половини XX століття.

Джерелами дослідження є новелістика, повісті, роман "Робітні сили" М.Івченка, періодика 20-30-х років і періодика української діаспори. У дисертації використано архівні матеріали: рукописи й листи письменника, стенограма його виступу на диспуті "Шляхи розвитку сучасної літератури".

Методологічну основу роботи складають літературно-критичні праці українських та зарубіжних дослідників, присвячені питанням розвитку прози в Україні початку XX століття (С.Єфремов, О.Білецький, Ю.Лавріненко, Ю.Шерех, М.Жулинський та інші), праці із загальної психології художньої творчості (М.Кодак, М.Левітов, В.Фащенко), філософські наукові концепції XX столітгя, до яких дотична творчість М.Івченка, літературознавчі та критичні дослідження доробку письменника.

Наукова новизна. Пропонована праця - перша спроба цілісного вивчення творчості М.Івченка на широкому тлі літературного розвитку в Україні в двадцяті роки XX століття, спроба перегляду колишніх літературно-критичних та ідейно-естетичних уявлень про місце письменника в історії української літератури. Особлива увага присвячена стильовій і світоглядній домінанті прози М.Івченка. При цьому перевага надається конкретному текстуальному аналізу, тобто виявленню концепції письменника в живій матерії творів. Такий історико-літературний підхід прояснює особливості художньої еволюції одного з талановитих прозаїків XX ст., дає змогу предметно й аргументовано розпочати систематичне дослідження комплексу літературознавчих проблем творчості М.Івченка. У цьому передбачається й практична цінність дослідження: запропоновані в ньому міркування й висновки можуть стати вихідною точкою для подальшого наукового аналізу

поетики творів М.Івченка, можуть запроваджуватися в освітній практиці, зокрема у викладанні курсу історії української літератури XX ст. у вищих і середніх навчальних закладах, у системі спецкурсів і спецсемінарів.

Методи дослідження. У роботі поєднуються системний, історико-порівняльний, есгетико-психологічний методи наукового вивчення літературного явища. Такий підхід передбачає осмислення різних граней прозової спадщини письменника, аналіз і синтез результатів конкретних спостережень щодо творчої еволюції Івченка-прозаїка.

Апробація роботи. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях відділу української літератури XX ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Матеріали дослідження лягли в основу спецкурсу "Повернені імена", що читається в Миколаївському державному педагогічному університеті. Основні положення були висвітлені на науково-практичнії! конференції, присвяченій 80-річчю МДПІ (Миколаїв, 1994) та науково-практичній конференції інституту, присвяченій 20-річчю історичного факультету (Миколаїв, 1997). Аспекти досліджуваної проблеми відображені у 8 публікаціях (6 з яких - статті).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків (151 стор. машинопису) і списку використаної літератури, який містить 165 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми обраної дисертації, визначається стан її дослідницького опрацювання, формулюються мета й завдання, структура, теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі — "Лірико-імпресіоністичне начало в "малій" прозі М.Івченка" — розглянуто твори, що написані в період з кінця 10-х — протягом 20-х рр. і представляють в українській літературі стильовий напрям -імпресіонізм. Тому на початку роботи висвітлюються передумови виникнення та розвитку імпресіонізму як у світовій, так і в українській літературі, аналізуються теоретичні засади, світоглядна база, естетичні принципи та художні особливості. Зокрема визначається, що імпресіонізм як мистецький стиль виник у французькому живописі другої половини XIX століття, формуючись на світоглядних засадах, що прижились в літературній творчості. Невдовзі імпресіонізм поширився далеко за межі Франції. Він з'явився у літературах Німеччини, Англії, Іспанії, Америки, Японії, глибоко пускаючи коріння в усі жанри мистецтва слова - прозу, поезію, драматургію. На відміну від імпресіонізму в живописі, імпресіонізм у літературі не був чітко сформованим художнім напрямом зі своїми маніфестами та ідейними

платформами. Загалом імпресіоністів у "чистому вигляді" не було. Дослідники швидше погоджуються з думкою, що імпресіоністичні тенденції постійно взаємодіють з іншими художніми методами (реалізмом, символізмом, експресіонізмом), тісіго переплітаючись з ними в літературній творчості письменників.

Зародження нового напряму, нової манери письма пов'язане з творчістю французьких письменників братів Едмона та Жуля Гонкурів (знамените їхнє “Бачити, виражати, відчувати - у цьому все мистецтво”1). Вплив імпресіоністичної поетики відчутний у прозі С.Дюжардена (його роман "Зрубані лаври" був першою спробою виразного імпресіонізму в жанрі прози), Гі де Мопасана, К.Гамсуна, Ж.-К. Гюісманса, М.Пруста, у поезії П.Верлена,

А.Рембо, Ш.Бодлера. З різною інтенсивністю виявляв себе імпресіонізм, "породжений російською художньою своєрідністю" в творчості О.Фета,

І.Буніна, А. Чехова.

Короткий екскурс в історію розвитку європейського імпресіонізму продовжує в дисертації виклад та аналіз тієї ситуації, яка склалася в українській літературі на період поширення імпресіонізму. У дослідженні подасться розуміння причин виникнення літературного імпресіонізму в Україні. Дисертант обґрунтовує думку, згідно якої поява імпресіоністичного світобачення та утвердження імпресіоністичної поетики були зумовлені всім ходом розвитку української літератури, що завжди перебувала в руслі загальноєвропейських шукань.

Імпресіонізм в українській літературі став своєрідною порубіжною ланкою, яка поєднала реалізм, що ґрунтувався на переконанні в здатності людського розуму пізнати закони розвитку природи й суспільства, з тим значним естетичним художнім переломом на зламі двох століть - модернізмом. Найяскравішим представником українського імпресіонізму був МКоцюбинський, про що свідчать і саме художнє світобачення прозаїка, і його поетика. У другому десятилітті XX століття з'явилося ціле суцвіття молодих письменників-імпресіоністів: М.Івченко, Г.Косинка, А.Головко; ознаки такої поетики помічаємо в цей період у прозі С.Васильченка (цикл "Осінні новели").

У часи політігчних гасел і маніфестів, закликів до творення нового пролетарського мистецтва імпресіонізм не тільки не заперечується, а навпаки -доводиться думка про те, що саме ця течія є “найбільш життєвою” для пролетарського мистецтва. З другої половини 30-х років інтенсивно утверджується панівний погляд на історію літературного процесу як на боротьбу реалізму з усіма нереалістичними формами творчості. Реалізм ототожнюється з “об'єктивним відтворенням” історичних процесів і всіляко

1 Гонкур Э. и Ж. Дневник: Записки литературной жизни: В 2-х т. -М., 1964 -Т. 1. - С. 489.

підтримується, а всі інші літературні напрями й течії засуджуються як буржуазні та формалістські. У наукових працях і підручниках радянського періоду про імпресіонізм або не згадується взагалі, або говориться як про певну форму, техніку.

Найвиразніше імпресіоністськими та символістськими стильовими рисами позначена творчість М.Івченка. Навіть авторські визначення жанру творів: "лірика осені", "лірична сповідь”, "драматичний етюд", "поезія", "святочні настрої" — вказують на їхню очевидну імпресіоністичність.

У ранніх оповіданнях, новелах, датованих 1917-1919 рр., МЛвченка цікавить людина в переломний момент її соціального та індивідуального буття. Белетрист простежує становлення непересічної особистості, що, як правило, не вписусться в оточення, усвідомлює чи відчуває підсвідомо душевний дискомфорт через свою глибоку несхожість на інших людей за певними етичними чи суто психологічними ознаками. Персонажі МЛвченка не є активними перетворювачами дійсності, їх найбільше займає, умовно кажучи, психологічна дійсність, зорієнтована на спостереження подій і почуттів. Вони дуже рідко постають носіями й зачинателями конфліктів, швидше належать до тих, хто потерпає від конфліктності життя, і часом не вловлює, а тим більше -не розуміє її причини. Найсокровеннішими прагненнями для них є бажання узріти бодай острівець гармонійно-ідилічного єднання з природою ("До землі", "Шуми весняні", "Королівна Зелених Борів", "В первісні простори").

Однак для МЛвченка, як і для його талановитого вчителя М.Коцюбинського, втеча від одноманітності буднів, від узвичаєного й вимогливого "треба" не є ознакою безсилля чи втрати духовних орієнтирів. Усамітнення дає можливість розібратись із власного душею, відновити в собі здатність до пошуку, до вияву волі й характеру. До того ж така втеча стає нагодою для з'ясування значення життєвих явищ, подій з погляду вічності.

Рання новелістика М.Івченка має досить виразну поетико-стильову домінанту - лірико-психологічну. У розгляді проблематики творів маємо нагоду пересвідчитися, що МЛвченка цікавить людина, її стосунки з навколишнім світом і суспільством. На думку митця, картини життя, коли б вони були зумовлені природною злагодою взаємин людини з довкіллям, мали б тяжіти до гармонії, навіть до ідилії. Одначе ідейно-емоційна тональність творів М.Івченка засвідчує, що світовідчуття його героїв далеке від гармонійно-ідилічного, воно здраматизоване певними істотними для людини чинниками: по-перше, джерелом дисбалансу може стати сама суверенна постава людського індивіда, по-друге, ще відчутніше руйнуєгься природна злагодженість під тиском соціальних пристрастей. Єдиним порятунком і натхненням, вічним спільником героя новелістики М.Івченка виступає природа. Дві її постаті -довколишній світ у його неухильній відновлюваності, в іманентній здатності

7 '

відмолодження і фізична конституція людини як природного таки ж створіння -в МІвчеика перебувають у суттєвій співвіднесеності, яку можна кваліфікувати як стосунки взаемопідтримки на підставі органічної спорідненості. Якщо говорити про пантеїстичні мотиви в українській імпресіоністичній прозі, то, на думку багатьох критиків, найсильніше виявляються вони в творчості саме М.Івченка (“Мужича пісня”, “Марійка”, “На пасіці”).

Згодом М.Івченко відходить від дослідження проблеми “людина й навколишній світ”, “гармонія у взаєминах особи й суспільства” виключно через сприйняття персонажами природи. Прагнення відмежуватися від суспільних колізій, повірити у вигаданий міф, легенду призводить лише до гірких розчарувань. Це добре розумів письменник, а тому дедалі частіше звертався до важливих питань сучасності. Вдумливий митець намагався зрозуміти діалектику життєвих суперечностей і допомогти своєму геросві знайти місце в реальному середовищі. Зокрема, він переймається долею людини, яка в силу певних причин втратила органічний зв'язок із землею ("В рідній оселі", "Легкий хліб", "Земля в цвіту").

Проблема “людини і землі”, “влади землі над людиною” неодноразово розроблялась у світовій літературі ("Земля" Є.Золя, "Влада землі" Г.Успенського, "Селяни" О.Бальзака, "Селяни" В.Реймонта та інші). Гостро постала вона у творах українських письменників: І.Нечуя-Левицького

("Кайдашева сім'я"), Панаса Мирного та Івана Білика ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), [.Карпенка-Карого ("Сто тисяч", "Хазяїн"), О.Кобилянської ("Земля"), М. Коцюбинського (“Fata morgana”). Відзначаючи вплив хліборобської праці на світогляд і побут селянина, письменники не ідеалізували селянство, його працю і зв'язок із землею. Вони багатоаспектно, в різних життєвих виявах розкривали двоєдину природу селянської психології, освяченої віковими традиціями та звичаями й зумовленої життям і боротьбою за землю. Перед читачем поставала людина праці, у якій поєднався власник і трудівник, охоплений власницьким інстинктом індивідуаліст і хлібороб, працею котрого живе земля.

У М.Івченка проблема “людина і земля"’ набуває іншої інтерпретації. Його концепція пройнята вже не стільки пантеїстичним сприйняттям, а філософією пантеїзму. Для героїв М.Івченка земля, споглядання краси — то джерело щастя, натхнення, радості. Кровна єдність із нею визначає духовний світ людини, облагороджує її душу, морально вивищує над усіма суспільними конфліктами. Порушення цієї гармонії набуває рис глобальної катастрофи, що призводить до моральних і фізичних втрат.

М.Івченко глибоко й переконливо відтворює "діалектику душі”, психологію людини-трудівника, для якої найголовніше - земля, праця, честь хлібороба. Справді, на перший погляд, його герой занадто ідеалізований,

швидше - уявний, а не реальний. Проте письменник по-філософському підходить до вирішення проблеми “людина і земля” або “людина землі”. Він шукає в ній джерела сутності національного характеру. Митець не копіює життя, не наслідує ного, а осмислює національні риси зображуваних людей для створення узагальненого образу селянина, нерозривно пов'язаного зі своєю землею. Та обставина, що ряд персонажів М.Івченка, змінюючи лише імена, “мандрує” з твору в твір, якраз підкреслює прагнення автора відтворити певний архетип, стійку модель людської поведінки й особистості.

За період зрілої творчості проблему взаємин особи й суспільства письменник намагається розв’язувати на ті нової дійсності. У новелістиці відчутний погяг до зображення подій в реалістичній манері, хоч це давалося йому з відчутними зусиллями: освоєння нової проблематики, інші психологічні завдання, формотворчі пошуки в дусі часу. Звичайно, стильовою домінантою письменника й надалі лишається ліризм, який у ранній творчості мав виразно пантеїстичне забарвлення. Однак, чим більше Івченкові персонажі входили в атмосферу пореволюційних збурень, тим “дисгармонійнішим” ставав його ліризм. Основною мстою творчих пошуків дедалі частіше стає увага до конкретної людини, до її внутрішніх суперечностей, складностей її характеру. У творах М.Івченка ми зустрічаємо червоноармійців і наймитів, отаманів і денікінців, німецьких колоністів і повстанців - тобто тих, хто був у епіцентрі суспільних подій. До кожного з них автор однаково уважний, психіку кожного розкриває без огляду на естетичні чи політичні табу. З'ясовуючи мотиви, що штовхають людей однієї нації по різні боки ідейних барикад, М.Івченко нікого не засуджує й не виправдовує. Він дотримується одного з наріжних принципів українського прозового імпресіонізму - принципу підкресленої відстороненості автора. Письменник керується загальногуманістичними настановами, джерела яких сягають філософії Г. Сковороди. Його увагу забирають не зовнішні взаємини між людьми, а той глибокий, схований процес, що став результатом цих взаємин. Для прозаїка важливий внутрішній поштовх до дії, та психологічна основа, що правдиво відтворює суть людської душі. Тому в творах на тему революційної сучасності ("Наступ", "Із днів польових", "Смертний спів", "Ранок", "Горіли степи") відсутні сторонні оцінки, втручання автора, його аналіз подій. М.Івченко тільки розгортає складну картину психологічної неоднорідності тогочасного суспільства, розкриває глибокий драматизм як окремої людини, так і цілого народу. На цьому етапі творчості порятунок для митця і його героїв - уже не тільки в гармонійному співжитті з природою, частиною якої є сама людина, а в “благословенній любові один до одного”.

Ні ідеологічно, ні морально не солідаризуючись із владою, М.Івченко, однак, сприймає її як історичний факт. Зберігаючи певну внутрішню

незалежність, виходячи з власних переконань стосовно ролі мистецтва слова в суспільному житті, письменник, не полішшочи творчих пошуків, працює на ниві української літератури. У його новелах, оповіданнях звучать теми громадянської війни, радянського побуту; він намагається зрозуміти людей, що “зробили революцію й будують нове життя"1 ("Векша", "Пан Коломбицький", "Порваною дорогою", "Земля в цвіту", “Ранок”). На сторінках його книжок знаходить відображення життя декласованих елементів ("Лісові пасма", 1927 р.) становлення нової творчої інтелігенції ("Березневі вітри", 1928 р.), виховання студентської молоді ("Падеспань", 1928 р.). Дедалі помітніше М.Івченко схиляється в бік реалістичного методу: це засвідчують композиція, послідовно викладений сюжет, виписані за реалістичними традиціями ситуації та герої. Проте кут зору, погляд, із яким дивиться прозаїк на світ, розглядає осмислювані проблеми, зберігається той самий, колишній, імпресіоністичний.

М.Івченко підходить до нової дійсності не з соціальними, а морально-етичними критеріями, тобто прокладає шлях: змінам соціально-економічного характеру через гуманістичну сутність людини. Письменника насамперед цікавить, з яким запасом людяності, тепла, порядності прямує народ, нація у завтрашній день. Адже в реальному житті дедалі частіше зустрічалися прояви індивідуалізму, конформізму, настрої руйнації, відриву людини від землі, зневажання традицій, моралі. Чуттям художника вловлюючи отруйні метастази, що зароджувались у суспільній організації, Мівченко намагався застерегти від них людей. Саме застереження проти зла й насилля звучить в оповідаїші (швидше - ліричній повісті в новелах) “Землі дзвонять”, яка дала назву останній збірці М.Івченка. Через сприйняття персонажів твору письменник аналізує фінал руйнації своєрідного духовного мікроклімату сім'ї з певними усталеними почуттями, нормами поведінки, моральними орієнтирами, що формувались у селі протягом століть.

Багатогранність проблематики, її різноджерельність творять своєрідну художню мозаїку в епічному доробку М.Івченка. Визначаючи центральний стрижень тематичного діапазону його художніх творів — людина в переломний момент її соціального та індивідуального буття, — слід наголосити на тому, що ті чи інші життєві ситуації письменник змальовує не самодостатньо, а простежуючи й виявляючи в них певні зміни, чи й ерозію, загальнолюдських морально-етичних засад. Причому МІвченка цікавлять не порушені проблеми самі по собі, а те, як вони відбиваються на людській психології.

У другому розділі — "Інтелектуальна проза" — розглянуто повість "У сонячнім колі" й роман "Робітні сили", що характеризуються посиленою увагою до психологічних типів героїв. Великі прозові твори М.Івченка

1 ЯкубовськийФ. Українська художня проза в Києві // Глобус.-1927. -№4. -С. 10.

відзначаються двома прикметними рисами: психологізмом та інтелектуалізмом. І якщо психологізм притаманний усім творам письменника, то інтелектуалізм, пов’язаний з осмисленням проблем філософського, етичного, культурологічного плану, найбільше виявився саме в "Робітніх силах" та "У сонячному колі".

Час творення "великих художніх структур" М.Івченка припадає на кінець 20-х років, коли в українській літературі нагально постала актуальність проблеми гармонійної особистості в зв’язку з технізацією суспільства. Ще в

1927 році В.Домонтович у повісті "Доктор Серафікус" означив прірву, що утворилась між людиною, її природою і машинізованим часом (на жаль, твір прийшов до читача із запізненням на 20 років). Наступного року Ю.Яновський у романі "Майстер корабля" проспівав гімн духовно багатій людині, культурі народу, а В.Підмогильний (роман "Місто") у психологічно-філософському ключі підійшов до проблеми перспективи розвитку української нації. Додамо, що саме в цей період з'являються п'єси М.Куліша "Народний Малахій" та "Мина Мазайло", що гостро викривали ідеологічний фанатизм, конформізм, міщанство. Письменники, відчувши загрозливі тенденції в життєдіяльності суспільного організму, прагнули застерегти від небажаних наслідків.

Роман М.Івченка "Робітні сили", що вийшов окремим виданням 1928 p., був своєрідним продовженням і певним узагальненням дискусії про значення індустріалізації країни, впровадження досягнень науково-технічного прогресу та подальший розвиток нації, виховання високоморальної, духовної людини.

Роман містить ознаки, що дозволяють говорити про прагнення письменника наблизитися своїм письмом до тоді народжуваного методу соціалістичного реалізму, але тільки тематично. Незважаючи на об’єктивне відображення дійсності, глибокий інтерес до соціальних проблем, “Робітні сили” все ж не є романом цілком реалістичним, чи, тим більше, “соцреалістичнм”. Зосередженість М.Івченка на аналізі суперечностей внутрішнього життя героїв, їхнього конфлікту з навколишнім світом, акцентація саме на цьому, звернення до властивих імпресіоністичній прозі художніх засобів засвідчують, що попри зроблені прозаїком виразні кроки до реалізму, автор залишається імпресіоністом за своїм художнім світосприйманням, підходом, поглядом.

"Робітні сили" - роман полемічний, багатопроблемний. Його ідеї і образи взаємозумовлені й взаємозалежні. Складні питання - виховання гармонійної особистості, майбутнього нації, значення науково-технічних досягнень, родинних стосунків - с органічним осердям образно-художньої структури роману. Уміло подаючи тло твору, - діяльність наукових працівників селекційної станції Цукротресгу, - змальовуючи їх -у різних ситуаціях, письменник основним робить розкриття психологічної мотивації вчинків і

поведінки героїв, їхньої як суспільної, так і біологічної неодновимірності, При цьому фактично ігнорується ідейно-ідеологічний аспект.

Соціальні процеси постають у романі, як це й властиво для М.Івченка, з погляду інтелігента-українця нового часу. Героєм твору виступає не червоноармієць чи селянин, а інтелігент, що повноправно творить епоху, лишаючись при цьому духовно незалежним від будь-якого ідеологічного тиску. Таким у романі зображено професора Савлугинського. Думки, твердження, сумніви, що входять у роман разом із цією неоднозначною й суперечливою постаттю, і окреслюють комплекс проблем, навколо яких розгортаються основні події “Робітніх сил”.

У романі чітко розрізняється проблема спорідненості моральної й матеріальної культури та їхнього значення в суспільному розвитку. Так чи інакше вона стосується всіх персонажів твору, змушує кожного виявити свою внутрішню сутність. У центрі уваги в “Робітніх силах” - еволюція професора Савлугинського, відхід від раціоналізму й прагматизму; розкривається цей психологічний процес через образи інших персонажів твору. Отже, герой постає в діалектичній єдності та боротьбі суперечностей. “Звільнення” професора від себе колишнього відбувається через саморозуміння та самоусвідомлення двох суперечливих начал: раціонального та ірраціонального, психіки та інтелекту. Для доказовості конфлікту людини природної та людини історичної М.Івченко підсилює і увиразнює стан героя у час його зовнішнього й особливо внутрішнього розладу. У широкому розумінні, це вічний конфлікт біологічного та розумового, який, власне, й пояснюється дуалізмом, існуванням двох рівноправних субстанцій світу: духовного й матеріального. Чим вищий інтелектуальний рівень людини, глибший рівень її чуттєвості, тим гостріше вона сприймає ці суперечності, усвідомлює й долає їх у межах власного духовного буття.

Поглиблення поглядів героя на розвиток суспільства, нації, людини проходить внаслідок його постійних роздумів, дискусій, внутрішньої боротьби. Осмислення онтологічних проблем відбувається в романі передовсім завдяки образові професора Савлугинського, який змістовно наповнений внутрішнім світом, останній же не є застиглим, він постійно видозмінюється, як в оптичній системі, відображаючись у ній складними процесами. Прагматизм професора очевидний. Та насправді образ Савлугинського не такий однозначний, як видається. Раціоналізм для нього — не абстракція і навіть не особиста програма, це, за його уявленнями, - ті засади, на які має орієнтуватися український народ у пореволюційному оновленні. Професор, отже, є своєрідним уособленням тих суперечностей, якими характеризується період "загострення класової боротьби”, “соціалістичного наступу пролетаріату”, форсованої індустріалізації й колективізації. Він один з тих, хто прагнув

раціонально накреслити майбутнє української нації, загалом людства, покладаючись лише на матеріальну культуру, впровадження досягнень науки й техніки.

М.івченко чуттям художника уловлював страшну небезпеку, яку крив у собі змеханізований світ. Адже гармонійна особистість, яка шукає не тільки серед людей, а й у природі “великі свята”, уміє “помічати й відчувати”, якраз найменше потрібна машинізованому часові. Крім того, мораль “лише гальмує динамічний розвиток унітарної держави”1. Пригадавши характеристику епохи (з одного боку, це був спокій після хаосу, а з другого — “світ вмирав”), треба сказати, що “Робітні сили” - твір-застереження. Закінчилися революції та війни, прийшов порівняний спокій, а людини, справжньої, цілісної, органічної,

- такої людини не було. У новому суспільстві народжувалась, точніше, витворювалась умовна істота, що під загальним впливом технізації життя ставала функціональною зовнішньо і все більш відчуженішою внутрішньо. Фетишизуючи мету “підпорядкування стихійних сил собі на користь”, прагнучи машинізувати процес життя, вона створювала і відповідну обездуховлену формулу відношення до дійсності. То ж ще в 1929-му році М.івченко зображував людину з механізованого світу, передбачаючи можливий розвиток цивілізації.

Проблема функціональної людини, її проекція в майбутнє — це тільки одна з ідей роману. Образом професора Савлутинського М.Івченко торкався проблеми сильної особистості, яку плекала філософія Фрідріха Ніцше на межі XIX - XX століть. Широкий відгомін вона мала в слов'янських літературах, зокрема в українській ("Фавст" Г.Коскнки, "Вальдшнепи" М.Хвильвого, "Невеличка драма" В.Підмогильного). Але письменники застерігали від крайнощів у такому розвитку людини й суспільства, що й знайшло втілення в образах технократів на взірець Савлутинського М.Івченка чи Славенка

В. П ідмогильного.

Повість із поетичною назвою "У сонячнім колі" — кульмінація творчості прозаїка; їй не судилося потрапити до збірок (існує тільки журнальний варіант, уперше надрукований у журналі "Життя і революція"

1928 року в № 9-10). Повість ця "не зовсім ретельно відпрацьована, має на собі ознаки сировини, але вона з досить широким закроєм, з цікавим фантастичним уклинанням",1 — резюмує сучасний дослідник Валерій Шевчук. Проте саме вона стала своєрідним підсумком психологічного дослідження зв'язку між людиною і світом як частішою всезагального, великого макрокосмосу. Повість оминули критичні зауваження, не потрапила вона до літературних оглядів, не

1 Мельник В. Суворий аналітик доби. -К, 1994. -С. 224.

1 Шевчук В. М ітенко та його твори У/ Українська імоаа і література в школі. -1988. -№ 7. -С. 6.

зазнала різного роду звинувачень.

Повість М.Івченка "У сонячнім колі" ставить проблеми, започатковані прозаїком у "Робітних силах", але вже на вищому художньому рівні. Чи не востаннє в творчості митця, у ній так чітко й послідовно виявляються ті тенденції, що були характерними для імпресіоністичної прози письменника. По-перше, повість Івченка поєднує відображення поведінки людини, зумовленої суспільним чи природним середовищем, з розкриттям її психічного життя. По-друге, вона значно поглиблює прийоми художнього відображення внутрішніх, душевних процесів персонажів. По-третє, використовує багатий арсенал імпресіоністичної поетики.

"У сонячному КОЛІ" М.ІВЧЄНКО виявляє схильність до психологічного пізнання героя, який постає в цілісному безперервному розвитку з реально мотивованими вчинками. Звернення до психоаналізу підтверджує думку, що письменник, глибоко вивчивши філософію Г.Сковороди, сприйнявши п положення (особливо центральне питання "Пізнай самого себе"), був добре знайомий із естетично-філософськими пошуками, пов'язаними з відкриттям Фрейда та Ніцше.

Ширше й глибше охоплюючи суспільні процеси, письменник у повісті художньо осмислює комплекс актуальних питань: сенсу буття, перспективи розвитку нації в нових умовах, моралі, культури, емансипації жінки, подружніх взаємин, виховання дітей. Зовні фабульна канва повісті проста й непретензійна. Однак розмірений плин сюжету Івченкового твору не перешкоджає з’являтися тут то філософським роздумам, то гострій злободенності, то психологічним образам. Варто нагадати, що така форма характерна чи не для всієї прози М.Івченка: чим спокійніші зовнішні обставини, тим напруженіший внутрішній зміст.

Головний герой повісті "У сонячнім колі" — викладач педагогічного технікуму Іван Семенович Косень - досить боляче сприймає реалії соціалістичного сьогодення; його вразлива душа гнітиться в атмосфері безкультур'я, брутальності. Душевного спокою та рівноваги викладач не може знайти і в родині, що мала б бути надійним тилом, тому відчай і обурення часто беруть гору над розумом. У психічному сум’ятті герой вдається до пошуків коріння людського зла й методів боротьби з ним.

У художньому тексті М.Івченко використовує форму щодешшкових записів, що дозволяє йому зосередитись на найголовніших проявах думок та почуттів головного героя. Ретроспекція окремих епізодів життя Косеня дає також змогу письменникові простежити в свідомості героя процес наростання зневіри, втоми, а згодом, навпаки - зародження надії та сподівання. Авторська мова у повісті має амбівалентні властивості. З одного боку, у ній відчувається аморфність, притаманна потокові свідомості, у якій переплітаються,

аморфність, притаманна потокові свідомості, у якій переплітаються, зіштовхуються й вибухають думки, неусвідомлені прагнення, складні емоції, внутрішні конфлікти різного рівня — від філософських до побутових. З другого боку, виклад поступово формується навколо єдиного стрижня, який розкриває характер героя на зламному етапі життя.

Оповідь у повісті рухається двома самостійними сюжетними лініями. Одна з них — внутрішня, в основі якої звіт героя перед власним "Я", занурення у власну душу. Друга — зовнішня, у якій перша набуває матеріалізації: взаємини Косеня з директором педагогічного технікуму Коровінським, дружиною, сином, робітниками. Фабульність повісті "У сонячнім колі" мас не характеротворчий, а характеровипробувальний сенс. Письменник використовує побутову ситуацію (сімейні стосунки) для розкриття ширшого філософсько-психологічного конфлікту.

Головний герой шукає відповіді на питання: "Що є першоосновою буття: мудрість чи руїна, інтелект чи почуття, добро чи зло?". "Зло, лють, завзяття" — це, на думку Косеня, взаємозалежні й взаємодоповнюючі поняття, які є рушійними силами суспільного розвитку. Перемогти їх — означає "спішити світ, поставити на нулі”, привести до стану спокою. Однак, відчуваючи себе "бунтарем", "революціонером", герой протестує проти стану спокою, бо "мусить перемогти світ, робити покірним своїй волі". Зрештою, самопсихоаналіз приводить Косеня до думки, що його орієнтири, вчинки були помилковими як за метою, так і за методами їх втілення. Він усвідомлює для себе, що шлях до щастя й гармонії людських взаємин пролягає не через руйнування, жертви, ненависть, а через любов і злагоду.

Обидві сюжетні лінії повісті розв'язуються майже одночасно. Косень налагоджує взаємини з робітниками, сином, визнає свою провину в стосунках із дружиною; у внутрішній боротьбі перемагас голос надії, віри в "нову добу", у якій "перегнуться давні культурні досягнення Сходу і Заходу" з науковими здобутками людства.

Проблематика повісті "У сонячнім колі" стосується не тільки моралі та культури суспільних і подружніх відносин, а й питань виховання гармонійної особистості, що гостро постали в романі "Робітні сили". У розмові Косеня з директором Коровінським про "волю до життя" західноєвропейської людини та розумний бунт і лють східноєвропейської вчувається відгомін тирад професора Савлутинського. Проте, якщо прогрес Савлугинський пов’язує з сильними, інтелектуальними особистостями, позбавленими емоцій, інтуїції, чуттєвості, то педагог Коровінський бачить порятунок, надію в мудрому й спокійному сприйманні дійсності. А для цього, на його думку, треба вдивлятись у себе і водночас у весь навколишній світ. '

Отже, через тонко досліджені душевні переживання героїв, глибоке

подає свою художню інтерпретацію проблем людського буття, міркуючи про гармонійність і красу як окремої особистості, так і навколишнього середовища, вбачаючи джерело істини в космічній гармонії природи, у пізнанні людиною самої себе, утвердженні основ гуманізму.

Висновки. Дослідження літературної спадщини Михайла Івченка дає можливість зробити певні висновки щодо місця письменника в літературному процесі початку XX століття, значення його творчості для розвитку української прози.

Модернізм змінював повільніш ритм літературного процесу в рамках народницько-реалістичного пізнання суспільства й людини, заявляючи про себе тенденціями неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму, символізму, а трохи пізніше - неореалізму. Перехідним етаном від класичного реалізму до його оновлюваних форм став імпресіонізм. Па початку XX століття в українській літературі його репрезентують представники молодого покоління митців, яке формувалось на нових засадах. Одним із яскравих новобранців тісї генерації був М. Івченко, творчість якого є в центрі дисертаційного дослідження.

З перших кроків своєї творчої діяльності М. Івченко зарекомендував себе як неординарна постать. Його ранні твори засвідчили прагнення якнайглибше пізнати людину у взаєминах із природою та суспільством. Філософська теза "Пізнай самого себе" була визначальною в світогляді українських імпресіоністів, і М.Івченко художньо реалізовував її у своїй творчій практиці.

Період зрілої творчості М.Івченка позначений освоєнням революційної тематики та тематики переходу до мирної відбудови. Показуючи кровопролиття і хаос, жорстокість і байдужість до людини, письменник не шукас пояснення чи виправдання причинами класового або соціального характеру. Він не виносить вироку своїм героям, не стверджує якісь гасла. Порятунок бачить не в перемозі однієї з ворогуючих сторін, а в умінні, підносячись над ними, сприймати й відчувати багатства навколишнього світу, природи, за законами якої має жити людина. Івченкових героїв приваблює ідея злагоди й взаєморозуміння між усіма членами суспільства.

У романі "Робітні сили" та повісті "У сонячнім колі" письменник ставить проблему спорідненості матеріальної й духовної культури, високогармонійної особистості, сім'ї, моралі, загалом — розвитку нації за нових соціально-економічних умов. "Робітні сили” в творчій лабораторії М.Івченка сприймаються як твір етапний. Головний герой, професор Савлутинський, — синтез і продовження характерів "людини землі" з попередніх творів. Причому він є провісником нового етапу, що полягає в утвердженні інтелектуальної, духовно й морально сильної нації.

Від пантеїстичного світовідчуття до філософії пантеїзму, утвердження

гуманістичних засад, від проблеми “людина і природа”, “людина і земля” до проблем розвитку нації, від лірико-імпресіоністичної прози до прози інтелектуального реалізму - такі етапи в своїй творчості пройшов М.Івченко. Весь його доробок може сприйматись як єдиний твір, пов'язаний наскрізними лейтмотивами, образами, ідеями, пронизаний авторською концепцією бачення світу й людини в ньому. Як органічні частини єдиного художнього полотна етюди, новели, повісті, роман МІвченка набувають нової якості, сенс якої в переконливій цілісності художнього світу. Головним аргументом на користь такого погляду с загальногуманістичні світовідчутгєві принципи, які послідовно й цілеспрямовано утверджував письменник протягом усієї творчої діяльності.

Отже, притаманні творчості М Івченка риси новітнього психологічного письма, її жанрова своєрідність, .стилістичні особливості переконливо засвідчують, що в особі цього письменника українська проза має одного із талановитих представників модернізму першої половини XX століття.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:

1. Доага дорога до істини (Михайло Івченко)//Кур’єр Кривбасу. - 1997. -№ 71-72.-С. 123-127.

2. Михайло Івченко: доля і творчість // Вересень. -1997. -№ 1. — С. 16-18.

3. Імпресіонізм в українській літературі: генезис, особливості розвитку // Вересень. - 1998. -№ 1-2. -С. 130-136.

4. Імпресіонізм в українській прозі початку XX століття // Слово і час. - 1999. -№ 6. -С. 66-69.

5. Єдиний порятунок, вічний спільник - природа. (Рання новелістика М.Івченка) // Слово і час. - 1999. - № 9. -С. 64-67.

6. Бунт та особистість у бунті (Михайло Івченко "Смертний спів") // Історія

Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми

національного, політичного соціального, економічного, технічного, правового, релігійного та культурного розвитку: Збірник наукових праць ОДУ ім. М.І.Мечникова: В 3 ч. - Одеса - Миколаїв, 1999. -Ч. 1. -С. 191-197.

7. Проблематика і поетика прози М.Івченка // Тези доповідей і повідомлень науково-практичної конференції, присвяченої 80-річчю МДПІ: В 6 ч. -Миколаїв, 1994. -Ч. 3. - С. 28.

8. Природа у творах М.Івченка // Збірник матеріалів доповідей і повідомлень науково-практичної конференції інституту, присвяченої 20-річчю історичного факультету.-Миколаїв, 1997. -С. 92-93.

17 '

АНОТАЦІЯ

Філатова О.С. Творчість Михайла Івченка: проблемно-стильові

домінанти. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. -Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню художньої спадщини МІвченка, визначенню проблемно-стильових домінант його прози. У дисертації переосмислюються старі літературно-критичні та ідейно-естетичні погляди про місце письменника в історії української літератури. Встановлено, що М.Івченко

- самобутній прозаїк лірико-психологічного стильового напряму. Розвиваючи традиційні мотиви, письменник, по-перше, піднімав їх рівень філософського осмислення, по-друге, вводив нові проблеми й теми, питомо національні для української літератури. На проблемно-тематичному рівні М.Івченко витворив власну концепцію, яку можна визначити як земля-людина-нація.

Основні результати дослідження апробовані в лекційному курсі історії української літератури, публікаціях, можуть запроваджуватися в освітній практиці, використовуватися для наукового аналізу поетики М.Івченка.

Ключові слова: стиль, імпресіонізм, інтелектуальна проза, концепція, еволюція, проблема, домінанта.

ANNOTATION

Filatova O.S. Mikhail Ivchenko's creative work: problematic - stylistic dominants. - Manuscript.

Dissertation thesis for competition of the scientific degree of the candidate of philological science in speciality 10.01.01 - the Ukrainian Literature.- The institute of Literature of the NAS of Ukraine, Kyiv, 2000.

The dissertation work is devoted to investigating the literary heritage of Mikhail Ivchenko, to defining the problematic - stylistic dominant of his creative work. The old literary - critical and ideologic - aesthetic views upon the place of the writer in the History of the Ukrainian Literature are being revalued in this work.

It is proved that Mikhail Ivchenko is an original prosaic of the lyric-psychological stylistic trend. Developing the traditional motives the writer, first, raised them to the level of philosophic comprehension, second, set up new problems and themes which are considered as national in the Ukrainian Literature. On the problematic - thematic level Mikhail Ivchenko worked out his personal conception which can be defined as land-man-nation.

The fundamental results of the investigation were put to approbation in the course of lectures in the History of the Ukrainian' Literature, in publications. They may be used in teaching, for the further study of the Ukrainian prose of the XX-th

century and for the scientific analysis of Mikhail Ivchenko's poetics.

Key-words: style, impressionism, psychologism, intellectual prose,

conception, evolution, problem, dominant.

АННОТАЦИЯ

Филатова O.C. Творчество Михаила Ивченко: проблемно-стилевые доминанты. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию художественного наследия М. Ивченко, определению проблемно-стилевых доминант его прозы. В диссертации переосмысливаются старые литературно-критические и идейноэстетические взгляды о месте Ивченко в истории украинской литературы, выявляется своеобразие проблематики художественной прозы писателя, его нравственно-естетической позиции, анализируются особенности творческого стиля. Малоисследованное творчество писателя представлено в контексте украинского литературного процесса начала XX века.

В диссертации Михаил Ивченко рассматривается как талантливый прозаик, публицист, критик, участник литературной жизни 20-х годов. С первых шагов своей творческой деятельности он зарекомендовал себя как неординарная личность. Уже ранние произведения подтвердили желание писателя познать человека во взаимоотношениях с природой и обществом. Философский тезис «Познай самого себя» был основополагающим в мировоззрении украинских импрессионистов, и М.Ивченко художественно реализовал его в своей творческой практике.

Период зрелого творчества М.Ивчекко характеризуется освоением революционной тематики и тематики перехода к мирной жизни. Показывая кровопролитие и хаос, жестокость и равнодушие к человеку, писатель не ищет объяснения или оправдания в причинах классового или социального характера. Он не выносит приговора своим героям, не утверждает лозунги. Спасение видит не в победе одной из воюющих сторон, а в умении, возвышаясь над ними, воспринимать и чувствовать богатство окружающего мира, природы, по законом которой должен жить человек. Героев М.Ивченко привлекает идея согласия и взаимопонимания между всеми членами общества.

В романе «Po6irm сили» и повести «У сонячшм кол!» писатель ставит проблему единства материальной и духовной культур, гармонично развитой личности, семьи, морали, вообще - развитие нации в новых социальноэкономических условиях. «Робота сили» в творческой лаборатории М.Ивченко воспринимается как произведение этапное. Главный герой, профессор

Савлутинский - синтез и продолжение характеров «человека земли» из предыдущих произведений. Причем он является предвестником нового периода, суть которого состоит в утверждении интеллектуальной, духовно и морально сильной нации.

В результате исследования установлено, что М.Ивченко - оригинальный прозаик лирико-психологического стилевого направления. Развивая традиционные мотивы, писатель, во-первых, поднимал их на уровень философского осмысления, во-вторых, вводил новые проблемы и темы, сугубо национальные для украинской литературы. На нроблемно-тематическом уровне М.Ивченко разработал личную концепцию, которую можно определить как земля - человек - нация. Вся его проза может трактоваться как единое произведение, объединенное авторской концепцией видения мира и места человека в нем. Как органичные части единого художественного полотна этюды, новеллы, повести, роман М.Ивченко приобретают новые качества, суть которых в убедительной целостности художественного мира. Главным аргументом подобного взгляда является общегуманистические принципы мироощущения, которые последовательно и целенаправленно утверждал хтасатель на протяжении всей творческой деятельности.

Основные результаты исследования апробированы в лекционном курсе истории украинской литературы, материалах публикаций, могут быть внедрены в практику преподавания литературы, использованы при изучении украинской прозы XX столетия и научном анализе поэтики М.Ивченко.

Ключевые слова: стиль, импрессионизм, интеллектуальная проза, концепция, эволюция, проблема, доминанта.