автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Украинская историософская поэзия междувоенного периода (проблемы и поиски).

Полный текст автореферата диссертации по теме "Украинская историософская поэзия междувоенного периода (проблемы и поиски)."

со

львівський державний університет

імені І.ФРАНКА

Спеціалізована нчена рада Д.04.04.12

) 1. -

На правах рукопису УДК 808+883.3-1(09)

КРУПАЧ Микола Петрович

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОСОФСЬКА ПОЕЗІЯ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ (.ПРОБЛЕМИ І ПОШУКИ)

Спеціальність 10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття науі:осого ступеня кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ - 1996

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури ім.М.ВоЗняка Львівського державного університету ім.І.Франка

Науковий керівник-кандидат філологічних наук, професор

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук кандидат філологічних наук,професор

Провідна установа - ПРИКАРПАТСЬКИЙ ДЕРЖАВНИН УНІВЕРСИТЕТ

Захист відбудеться “/15“ 1996 р. о У^год. на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д.04.04.12 у Львівському державному університеті ім.І.Франка (290601,м.Львів,вул.Університетська,1).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Львівського державного університету ім.І.Франка.

Тарас Юрійович Салига

Любомир ТадейовичСеник Зенон Петрович Гузар

Автореферат розіслано “ 1996 р.

Учений секретар спеціалізованої вчено! ради

■А,

канд.філологічних наук З.М.Терлак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Міжвоєнний період (1920-1940рр.) позначений цілою низкою трагічних подій як у житті українського народу, гак і всієї світової спільноти. Передусім, це період переходу від одних суспільних ідеалів до інших (від декларовано ідеалістичних до відверто матеріалістичних). Повторення “трагедії Вавилону”, але вже у глобальних масштабах тема багатьох наукових розвідок, для яких українська історіософська поезія дає неабиякий матеріал для роздумів та узагальнень.

У своєму дослідженні ми зупинилися на українській історіософській поезії 20-40-х рр. XX ст. Революційні події 1917р. га українські національно-визвольні змагання відкривають нову оригінальну сторінку п нашій літературі на шляху філософського осмислення вітчизняної та світової історії. Мистецька молодь, яка з захопленням сприйняла відновлення державності України, швидко підхопила волелюбні традиції своїх національних попередників й оживила їх світлом сповнення багатовікової мети української історії. В авангарді осмислення долі рідного краю стає П.Тичина, зокрема його космічна ораторія "Золотий гомін” справила небувале враження на покоління молодих українців.

До історіософських тем звертаються практично всі українські поети цього періоду: Г.Чунринка, М.Філянський, Д.Загул, П.Филипович, М.Драй-Хмара, М.Зеров, М.Рильський, В.Сосюра, М.Бажай та багато інших.

Згодом чимало з них заплатили життям за право називатися українцями, а ті, що залишилися жити фізично, -вмерли духово, створюючи міфи про “щасливе” життя в російській імперії, яка прибрала тепер нове ім’я - радянської.

Та українська історіософська думка в цей період не згасає, вона набирає особливої виразності, гостроти й актуальності, і знаходить свій найяскравіший прояв саме в поетичній формі. Настає новий етап в осмисленні національної трагедії, до якої додаються найжахливіші події української історії: кривавий більшовицький терор, тотальні голодомори над українцями в Україні та по всій радянській території, колективізація та цілий ряд інших знущань і знищень.

Кращі традиції історіософської літератури розвивають західноукраїнські поети, але її розквіт відбувається в поетичній

творчості українських митців; яких об’єднала спільна доля емігрантів. Є.Маланкж, О.Ольжич, О.Стефанович, Ю.Дараган, Л.Мосендз, Ю.Липа, Ю.Клен, О.Теліга, О.Лятуринська,

А.Гарасевич та ряд інших молодих письменників своєю жертовною працею і власним героїзмом творили "золотий вік” української історіософської поезії.

Уже багато зробили літературознавці як за кордоном, так і в Україні для переосмислення складних літературних процесів міжвоєнного періоду. Так, укладено ряд антологій, перевидані окремі збірки поетів, у яких широко представлена Історіософська тематика 1920-1940рр. Тепер перед літературознавцями стоїть відповідальне завдання осмислити, систематизувати й довести до читача самобутні зразки українського світосприйняття.

Проблеми поетичної історіософії міжвоєнного періоду висвітлювали у своїх працях такі відомі українські літературознавці, як Ю.Бойко, Б. Бойчук; В.Брю. овецький, Ю.Войчишин, З.Гузар, В.Державнії, І.Дзюба, М.Жулинський, М.Ільницький, І.Качуровський, Ю.Ковалів, Г.Костюк, Л.Куценко, Ю.Лавріненко, О.Лащенко (О.Олелько), О.Мишанич, М.Мухин (Читач), М.Неврлий, Л.Новиченко, Б.Рубчак, Т.Салига, Я.Славутич, Л.Череватенко, ІО.Шерех (Ю.Шевельов), О.Штуль(О.Ждановнч) та багато інших. Серед них ряд монографічних досліджень, що вийшли за останніх кілька років в Україні й у яких широко представлена історіософська проблематика української поезії міжвоєнного періоду. Це, зокрема, праці М.Ільиицького “Західноукраїнська і еміграційна поезія 20-30-х років” (К.,1992), “Література українського відродження (напрями та течії в українській літературі 20-х - початку 30-х рр. XX ст.)” (Львів, 1994), “Від “Молодої Музи” до “Празької школи” (Львів, 1995);Т. Салиги “Продовження: Літературно-критичні студії” (Львів, 1991), “Високе світло: Літературно-критичні студії” (Львів-Мюнхен, 1994); М.Неврлого “Українська радянська поезія 20-х років: Мікропортрети в художніх стилях і напрямах” (К.,1991); Ю.ВойчикІин “...Ярий крик і біль тужавий”: Поетична

особистість Євгена Малашока “(К., 1993) та інших. Важливий матеріал для дослідження української, історіософської поезії подають літературно-критичні та публіцистичні праці письменників, що безпосередньо творили в складний

з

міжвоєнний період, а також історіософські розвідки

В.Липинського, Д.Донцова, Д.Чижевського. Та окремого наукового дослідження, яке б синтезувало проблеми й пошуки української історіософської поезії міжвоєнного періоду (як, зрештою, і попередніх) не було. Цим зумовлена актуальність дисертаційної роботи.

Мета і завдання дослідження:

- прослідкувати генеалогію історіософських ідей та їх вплив на формування тематики української поезії міжвоєнного періоду;

- окреслити основні проблеми інтерпретації української історіософської поезії, систематизувати історіософські концепції, що впливали на формування світогляду національних поетів;

- у контексті традиційних історіософських концепцій розглянути традиції та новаторство українських поетів 1920-1940рр. щодо висвітлення складних проблем як вітчизняної, так і світової історії;

- показати намагання національних мислителів з’ясувати основні історичні перспективи Україна, розкривши через поетичне слово складну суть імперських матеріалістичних містифікацій, що формувалися та поширювалися впродовж тисячоліть і найбільш відкрито були зреалізовані над українцями під час більшовицького терору.

Предметом вивчення є поетичні твори українських письменників міжвоєнного періоду, опубліковані як в Україні, так і за кордоном окремими виданнями, у періодиці, антологіях та збірниках, а також рукописні матеріали.

Джерела дослідження: поетичні та прозові твори

українських письменників різних періодів, вітчизняні літописи, фольклорні матеріали, а також твори зарубіжної, зокрема російської, літератури, що мали безпосередне відношення до формування тематики української історіософської поезії міжвоєнного періоду; історіософські праці вітчизняних та зарубіжних мислителів; історіософські твори народів Стародавнього Сходу, зокрема вавилонські та староєврейські; новозавітні книги; літературно-критичні праці, публіцистична й мемуарна література, епістолярна спадщина письменників, архівні матеріали .

Науково-методологічна_____основа____дослідження. У

зв'язку з тим, що в національному літературознавстві ще не відпрацьована методика подібних досліджень, а також враховуючи самобутність української поетичної історіософії, значну увагу приділено виробленню науково-методологічних основ роботи, які базуємо на традиційному розмежуванні ідеалістичного й матеріалістичного сприйняттів світу та, відповідно, історичних процесів, що відбуваються в ньому. Зведене до антагонізму, таке протистояння світоглядів не тільки окремих людей, а за тисячоліття - і цілих народів, зазнало явної поляризації у світі в період трагічних подій першої половини XX ст. Розгляд складних • суспільних катаклізмів цієї суперечливої епохи вимагає нових науково-методологічних гіпотез, які б синтезували поляризовані надбання філософських узагальнень ідеалістичного і матеріалістичного світоглядів з конкретними виявами життєвої позиції їх носіїв у трагічних історичних процесах. Адже філософське осмислення світу впливає на вироблення основ певного історичного світогляду, який, у свою чергу, переростав у конкретні суспільні взаємостосунки, що згодом призводять до нових змін у філософському трактуванні навколишньої дійсності. Будь-яка історична зміна потребує філософської (псевдофілософської) передумови (обгрунтування суспільного ідеалу, міфу тощо), а конкретний результат історичних перетворень, що призводить до розладу попередньої системи Співжиття, вимагає нового філософського ( чи псевдофілософського) підгрунтя, яке б виконувало примирювальну (чи псевдопримирювальну) функцію та передбачало перспективи подальшого історичного руху (прогресу чи регресу).

Враховуючи вищесказане, у дослідженні запропонована робоча науково-методологічна гіпотеза, згідно з якою носії ідеалістичного світосприйняття визнають і захищають родоншшигні (патріархальні) погляди на хід історичних процесів, що за'своєю суттю є консервативними. а створювачі матеріалістичних поглядів щодо розвитку історичних процесів пропагують і насаджують імперські (владні) принципи співжиття суспільних об’єднань та цілих народів, які утотожнюють з прогресом. Цим зумовлений і герменевтичний метші дослідження вищеокресленої Проблеми.

Наукова новизна, У роботі вперше розглядаємо українську історіософську літературу, зокрема поезію міжвоєнного періоду, па фоні базових концепцій сучасної історіософії, які зводимо до трьох: теологічної,_позитивістичи<?-матсріалістичної та циклічної (індоєвропейської). Така систематизація дає змогу на матеріалі історіософської поезії вищезазначеного періоду глибше простежити конкретні історичні намагання носіїв протилежних структур світосприйняття і водночас служить важливим підгрунтям для розкомллексування заідеологізованих методологічних засад в українському літературознавстві.

Практичне значення. Одержані результати і висновки можуть бути використані для розробки цілісної концепції української історіософської літератури, інтерпретації творів окремих письменників, укладанні антології української історіософської поезії, бібліографічних та іншого роду видань. Ними можна скористатися й при характеристиці літературного процесу першої половини XX ст., при читанні загальних курсів з історії української літератури та у спецкурсах для студентів і вчителів-філологів. Воші можуть служити відправним матеріалом для подальших літературознавчих досліджень.

Апробація роботи здійснена у формі публікацій (8 статей) і доповідей на Другій міжнародній конференції "Церква і соціальні проблеми (Екологія, економіка і християнська мораль: українська дійсність і перспективи)” (Львів, 1994) та регіональній “Українська філологія: історія і перспективи (До 145-річчя заснування кафедри української філології у Львівському університеті)” (Львів, 1994), а також у радіопередачах, спецкурсах та на лекціях для студентів і вчителів.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток та списку використаної літератури; викладена на 200 сторінках, з них 177 сторінок основного тексту. Бібліографія нараховує 201 позицію.

ЗМІСТ РОБОТИ ,

У вступі обгрунтовано вибір теми, окреслена її актуальність та наукова новизна, визначено предмет, мету і завдання дослідження,

. 6 . його науково-методологічну основу та практичне значення, проаналізовано ступінь вивченості проблеми.

У пєршому4>азділі роботи - “Генеалогія історіософських ідей в украшській___поезії” - викладені намагання окреслити початки зародження української історіософської думки в поетичній формі та її вплив на формування проблематики національної поезії міжвоєнного періоду.

Потрібно відзначити, що генеалогічні корені історіософських ідей заховані в глибині тисячоліть і при сучасній наявності джерел давнини ми не можемо навіть приблизно реставрувати як зароджувалась, розвивалась і вдосконалювалась поезія цього жанру.Та що наявна вона була в давнину на сучасних українських землях не тільки в колективних (народних) формах, а н у індивідуально-авторських варіантах, які в даному випадку, очевидно, потрібно вважати первинними, свідчать відомі, нам літературно-історичні пам'ятки Давньої України. Зокрема, невідомий автор глибокоісторіософського “Слова о полку Ігоревім” залишив нам спогади про легендарного віщ^о співця Брянз, літописець “Повісті врем’ яннх літ” - про мудреЦя-поета Яна, а Галицько-Волинський літопис розповідає про популярного співця Митусу.

На формування історіософських ідей нової української літератури, зокрема поезії міжвоєнного періоду, найбільший вплив мав саме творчий потенціал кляжоїдоби, що впродовж тисячоліття символізував далекосяжність історичних задумів українського народу. Про це, зокрема, свідчать поетичні твори П.Тичини, Ю.Дарагана, Л.Мосендза, О.Стефановича, Є.Маланюка, О.Ольжича, Ю.Лнпн та багатьох інших поетів.

У роботі викладена спроба провести паралелі між Історіософськими ідеями княжої доби та міжвоєнного періоду. На головній з них - ідеї заміни релігійних орієнтирів, які є, на нашу думку, визначальними в організації історичних процесів -зупиняємось більш детально.

Кінець X - початок XX століть стають певними полюсними величинами в, українській історіософії, адже під час впровадження матеріалістичних ідей психологічні потрясіння, яких; зазнавали люди з уже генетично виробленими стереотипами християнської моралі, були подібні до афектів, яких зазнавали язичники під час впровадження християнства. Так, наприклад, О.Стефановйч пише вірш “Сон Перуна” (1924), у якому висловлює протест проти

"чужого нахабного” впровадження нових релігійних форм; Є.Маланюк у “Посланії” (1925-26) висміює “обожнювання” матерії та вірить у “Християнський Ренесанс”; а у поемі “Золотий гомін” (1917) П .Тичина пробує синтезувати дохристиянські вірування українського народу з християнськими ідеями. Протилежне ставлення до проблеми заміни релігійних орієнтирів зустрічаємо у російській літературі, зокрема В.Маяковський у вірші. “Киев” (1924) виголошує космополітичний гімн “не святому”, а “другому, земному Владимиру”, що “крестит нас железом и огнем декретов”.

Чим вище талант митця, тим глобальніше він бачить проблему й пробує знайти першопричини бід, які звалюються на нього та його співвітчизників у сучасній їм епосі. Поет-історіософ у таких ситуаціях намагається відшукати істинний задум людського життя, тобто визначити призначення в складному космічному світі людини зокрема та етнічного об’єднання в цілому, а тоді провести його через історію взаємин окремих людей та цілих народів, й у відхиленні від цієї “золотої середини” побачити причини сучасних нещасть га оцінити перспективи людини, народу чи всього людства. Ретроспектива в історіософській поезії, як правило, не є самоціллю чи просто художнім прийомом, а необхідністю у визначеннях поточною історичного моменту та перспективи. З цим пов’язане намагання українських поетів осягнути історіософські ідеї ще з доісторичних глибин, оскільки суперечливі відомості про княжу добу не давали вичерпних відповідей иа причини трагедій міжвоєнного періоду. Так, у містичній візі» П.Тичини “Золотий гомін” наявна ідея споконвічності українського народу на власних землях (“над Сивоусим”, тобто навколо Дніпра). Дещо відмінні уявлення про початок “української території як одностн” (Ю.Лнпа) зустрічаємо в поетів-емігрантів.- Наприклад, Ю.Липа та О.Ольжич, перебуваючи під впливом західноєвропейської історіографії, стверджують, що саме хліборобський народ зі Стародавнього Сходу (трипільці) сформував першим у III тисячолітті до н,е. “одність” сучасної української території. Очевидно, саме цьому переселенню древнього народу н присвятив вірш “Риплять і квилять двоколесі мажі...” у циклі “Камінь” (1932) О.Ольжич.

Історіософські припущення Ю.Липи й О.Ольжича щодо початків формування української ментальності в однаковій мірі ставлять їх у залежність від культурних надбань народів

в •

Стародавнього Сходу, роблячи європейські й особливо слов’янські народи "молодшими братами”. Очевидно, тому О.Ольжич, наприклад, згодом відмовляється від раціональних (позитивістських) пошуків у осягненні духових нерви і в свого древнього роду та стає проповідником “інтуїтивного” (і рраї і і о пального г м і стичного) методу історіософського мислення. “Містична ідея роду", як стверджує О.Ольжич, зародилася в українській історіософії саме з давньоруських джерел, таких як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем'яних літ”, і зазнала ще більшого підкріплення своєї духової сили в козацькому героїчному епосі.

Саме період козаччини дав новий імпульс для розвитку й поглиблення українських історіософських ідей, що найповніше зреалізувалися в поетичній формі з приходом у національну літературу Т.Шевченка. Поет “стає апостолом, пророком нового життя" (С.Смаль-Стоцький), він переймає пророчу сурму віишш Бояиа й пробує по-новому осмислити. складний і суперечливий відрізок української історії Х-ХІХ століть. На землях України знову з’являється національний пророк, місце якого з часів Бояна зайняли староєврейські. Пророча “дума” у вітчизняній поезії знову оживає з уст Великого Кобзаря.

Отже, з середини XIX століття починається глибинне зацікавлення історіософськими проблемами українського народу, зокрема проблемою української бездержавності, що надалі найяскравіше зреалізувалося саме в поетичній формі. Історіософські ідеї, підняті Т .Шевченком, П.Кулішем, М,Костомаровим, І.Франком, Лесею Українкою - патріархами нової української літератури, мали значний вплив на формування тематики національної історіософської поезії першої половини ХХст.

Як зразок впливу ідей національно-визвольної боротьби українського народу, трансформованих через історіософські візії Т.Шевченка й П.Куліша, на поезію міжвоєнного періоду, більш детально у роботі прослідковуємо на прикладі ранньої творчості Є.Маланюка, зокрема його перших збірок: “Стилет і стнлос” (Подебради,1925) та “Гербарій’’(Гамбург,1926).

Можемо стверджувати, що історіософські ідеї в українській поезії безперервні щонайменше впродовж останнього тисячоліття. Вони наявні в літературі Київської Русі, українській поезії XIV-XVIII століть, як в усній, так і в писемній формі, але

найяскравішого розвитку набрали з приходом у національну літературу Т.Шевченка, творчість якого відіграла значну роль у формуванні світогляду українських поетів міжвоєнного періоду.

У другому розділі - "Проблеми, інтерпретації . української історіософської поезії" - порушені деякі труднощі айалізу та систематизації предмету дослідження, які пов’язані, в першу чергу, з розбіжністю світоглядів, іцо явно поляризували на рубежі Х1Х-ХХ століть.

Основну ідею національної поетичної історіософії вбачаємо в намаганнях поетів захистити родоначальні принципи співжиття людей, які традиційно вважаються богоданними, первісними, споконвічними. Л.Мосендз, зокрема, окреслив її в історіософському вінку сонетів “Юнацькая весна’’, присвяченому ‘‘Праматері роду”. "Містична ідея роду”, висунута О.Ольжичем у публіцистичних творах, є спробою обгрунтування родоначальної історіософії. В основі формування її принципів лежить ряд міфів, поширених у багатьох народів світу, де первісний період людського життя оспіваний як найдосконаліший.

Коли у стародавніх міфах "золотий вік”, або “рай” - апогей людського життя - часто зображений дещо з паразитичним відтінком (людина повністю перебувала під опікою богів),то, наприклад, невідомий автор “Велесової книги" “золотий” період роду “русів” пов'язує з можливістю чесно й мирно трудитися, виконуючи заповіт богів, що з прихильністю ставляться до працелюбної людини. ІІібн продовжуючи цей мотив, інтерпретує біблійний сюжет про перших людей - Адама і Єву - П.Тнчнна у циклі “Сотворіння світу” (1918). Поет по-своєму "вирішує” довготривалу суперечку між нащадками “землеробів” та “пастухів", що переросла вже не тільки у ворогуючі історіософські концепції, а стала причиною довготривалих конфліктів між народами. Він розвіює імперський міф, згідно з яким Бог звалив на людину одвічний тягар виснажливої праці. "Боже" прокляття, яке вкорінилось у свідомості значної частини людства через староєврейські книги, звучить те у вірші П.Тичини “Розкажи, розкажи мені, поле..." (1910). Та вже збірку "Сонячні кларнети” він розпочинає'зі заперечення поширеного образу караючого й гнівною Бога-деспота, і далі “переписує" староєврейський сюжет про Адама і Єву, враховуючи сучасні йому досягнення в історичній науці, зокрема в археології, адже прочитання

вавилонських текстів, де розповідається хоч би про всесвітній потоп, позбавляло оригінальності старозавітні писання.

Крах староєврейської історіософської концепції, яку М.Зеров у сонеті “Пльгамеш” (1922) називає “давньою казкою” і зводить до примітивного міфологічного ланцюга: “Рай, та потоп, та дерево життя...” - ставав очевидним. І П.Тичина у циклі “Сотворіння світу” яскраво засвідчує це, прагнучи знищити у свідомості людини міф, згідно з яким вона (людина) задумана як паразит. У розумінні поета вільна і творча праця - це не покара для людини, а життєва необхідність для зміцнення й росту її духового, божественного начала. Цю ідею він продовжує, зокрема и містичній візії “І буде так...” (1919).

Отже, в історіософських візіях українських поетів зустрічаємо продовження національних дохристиянських традицій у поглядах на задум і місце людини в світі, згідно з якими вона мислилась як нащадок Неба (“Даждьбожі внуки”).

Дещо інші, а точніше - протилежні, взаємини між богами й людьми зустрічаємо в літературі Стародавнього Сходу, на базі якої творилися старозавітні книги. Так, в основу старовавилонських творів, у яких мова йде про створення й призначення людини, покладені мотиви: 1) людина створена для потреб богів, які прагнуть перекласти тягар власної праці на неї; 2)людина створена після бунту богів нижчої, пригнобленої касти,і як результат примирення двох гілок божественної влади постає із крові бога - вождя бунту, якого видають на смерть його ж брати-боги, щоб зрадою та пролитою кров’ю заслужити прихильність,а головне - легке життя від верховного бога (поеми “Коли вгорі...” та “Коли богове, подібно людям ...”).

Таким чином, на- матеріалі старовавилонських поем зустрічаємось із ще одним типом історіософських поглядів,, які називатимемо імперськими ( від лат. “ішрегіит” - влада, панування). Імперські погляди на перебіг і завдання історії формуються на базі родоначальних, але коли патріархальна психологія передбачає певну родову ієрархію з урахуванням вікових та творчих можливостей людини, які можна назвати духово-фізичними даними, то імперська - визнає тільки авторитет сили (влади). Природні норми співжиття (“скрижалі серця” (Леся Українка), “скрижалі, що при зорях дав нам” Господь (П.Тичина), або ж "філософія серця”) - замінюються штучними, сформованими як лержлпні примусові закони, в яких домінує

влада “сильнішого” над "слабшим”. Створюється нова ієрархічна система, що часто нехтує природними духово-фізичними даними людини. Вони висуваються на передній план тільки у періоди важких економічних та політичних катастроф, тому під час воєн чи політико-економічних криз часто висуваються національно-визвольні лозунги, на які емоційно відгукуються кращі сили пригнобленого суспільства. Насправді ж, віддаючи своє життя, вони стають лише щитом для оборони паразитичної олігархії, яка в час небезпеки непомітно переміщується на заздалегідь підготовлені позиції десь у мирних краях.

Цей процес лаконічно й точно окреслив у історіософській мініатюрі “Мін Боже милий, знову лихо!..’’ (1859) Т.Шевченко. Та чи не першим з українських поетів до кінця збагнув суть цих складних процесів П.Тичина й передав у останній частині трагіко-саркастичної поеми “В космічному оркестрі” (1921). З трагічною іронією цей імперський міф розкриває також П.Савченко у вірші "Війна” (1917).

Приспані впродовж століть чужими пророками українці Й не помітили, як на початку XX ст. збулося вітчизняне пророцтво Т.Шевченка: "Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять” - щоб цього разу розіп’ята остаточно. Тому сили молодих українських поетів були в значній мірі

сконцентровані на розгадці нового________імперською міфу, який

упевнено почав розправляти своє космополітичне “чорнокрилля на голуби й сонце” (П.Тичйна).та на проповідуванні самобутньо національних, родинних поглядів свого народу.

Говорити про довершені історіософські концепції поетів не доводиться, хоч би з тих причин, що їм ніколи не доводилося працювати в повну міру в даній тематиці (не дозволяли постійні переслідування, перебування на чужині, цензура, брак історичних джерел та інші чинники). Зрештою, така мета, очевидно, й не ставилася, бо як писав Є.Маланюк з приводу витвореного ним поетичного образу "Степової - Еллади”: "Не є моїм завданням шукати тут дальших аналогій і споріднень т це завдання фахівців-дослідників”1. Цими словами Є.Маланюк підкреслив, що поетична історіософія, хоч і базується на досягненнях у галузі філософії та історії, усе ж має свої особливості - вона, в першу чергу, базується на образному мисленні, твориться,зокрема українська, через

1 Маланкж Є. Книга спостерсжекь.-Т.2.-Торонто,19бб.-С.75.

призму духових ідеалів (“філософію серця"),а не через позитивістське описування фактів.

Поети розглядали історію рідного краю, як складний комплекс пошуків, розчарувань, перемог і поразок українського народу, та намагалися бути об’єктивними у своїх оцінках, у яких не тільки возвеличували, але й картали рідний народ за нерішучість і незгуртованість у визвольних змаганнях. Фактично, в українській поезії з’явилися нові ііророчі'.'одкррвення”, в яких застиг біль згублених і зруйнованих душ цілих поколінь, що з глибини тисячоліть вимагають свого оправдання у безвинності. На допомогу поетам приходили містично-історичні візії минулого, сучасного їм та майбутнього, які допомагали обійти позитивістські й релігійні постулати, але які будувалися на принципах історичних аі! огій, включаючи такі не зовсім досліджені психологами явища, як генетична .пам’ять та інтуїтивне Передбачеяня,

Основу історіософських поглядів національних поетів у переважній більшості (написані під імперською загрозою твори радянських письменників до уваги не беремо) складає ідеалістичне світосприйняття, а оснопнамета таких пошуків - відновлення ІСТОРИЧНОЇ._справедлирості„ щодо україисьі(0[о народу та заклик ЙОШ_ДР_ЛОВРЇ_ боротьби^,за_.створення, власної ..держави, у якій процвітатимуть справедливій .християнські принципи співжиття, що формувались з історичного досвіду свого та інших народів, із біблійних книг Нового Завіту та особистих переконань поетів. Для ілюстрування своїх думок вони також використовували образи слов’янської, античної та інших міфологій, вчення Старого Завіту, досягнення історичних, філософських, геологічних та інших наук. Українська поетична історіософія 1920-1940 рр. охопила у своєму баченні земний світ від перших днів його заснування до “кінця", тобто до Страшного Суду (цикл П.Тичини “Сотворіиня світу”; вірш О.Ольжича “Геологія"; цикл О.Стефановича “Кінцесвітнє” та ряд інших творів).

У третьому розділі - “Художнє втілення . історіософських конпсппій (тралинія і новаторство)” - показана спроба протидії поширенню ” матеріалістичних історіософських поглядів в українській поезії міжвоєнного періоду.

У європейській науці XIX- XX ст. відбулося зіткнення двох, що стали найбільш поширеними й на даний час, концепцій, які претендують на пояснення витоків людського роду: перша

теологічна, що опанувала світоглядом європейців з часів поширення християнства, в її основу лягли староєврейські книги; друга - позитивістська, яка згодом стала підгрунтям матеріалістичних містифікацій і яка поширювалася з другої половини XIX ст. та витіснила теологічну у всіх сферах світських наук, в її основу лягло вчення Ч.Дарвіна про еволюційний розвиток життя на землі; правда, дещо перекручене й сфальсифіковане, про що наголошував ще І.Франко в науковій розвідці “Сотворения світу” (Вінніпег, 1918).

Розуміння складного й неоднозначного історичного процесу, як у Європі, так зокрема і в післяреволюційній Україні, змушувало українських поетів ще раз і ще раз вчитуватись у сторінки світової історії, а це, в свою чергу, примушувало робити висновки про постійну фальсифікацію і перекручування у висвітленні складного історичного шляху людства. Дві офіційні На тоіі час ворогуючі між собою концепції (теологічна і матеріалістична) не вдовільняли запити деяких українських історіософії! щодо уявлень про витоки людського роду. Це, зокрема, демонструють поетичні твори П. Тичини (ранній період творчості), М.Зерова, Л.Гребінки, Ю.Дарагана, Л.Мосендза, Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Ольжича,

О.Стефановича, М.Аіггіоха та багатьох інших поетів міжвоєнного періоду. Розуміючи важливість такої ідеї-міфу для формування національної свідомості, вони пробують, особливо в поезії, через ірраціональне світосприйняття (“інтуїцію” (О.Ольжич)) , "реставрувати” уявлення первісної людини, показуючи, який надалі людство пройшло кривавий шлях духової деградації, одягнувши спочатку на себе, а потім і на Бога маску власноруч витвореного звіра.

Про доцільність і правдивість подібної інтуїтивної ретросцективи неодноразово наголошував ще Г.Сковорода, який, зокрема в історіософському “Діалозі, або розмові про давній світ”, писав: “Тим же оком, котрим дивишся на вчорашній день, можна дивитись на самі авраамські часи”2.

Найбільш глибоко й послідовно, на нашу думку, внщеокреслену проблему намагався осмислити через художнє слово професійний історик та філософ О.Ольжич. Синтезуючи у своєму світобаченні теологічну, й позитивістську історіософські концепції, він на перший план висуває третю - циклічну

1 Сковорода Г. Твори: У2г.-К.:0береш,1994.-Тл.-С.310

періодизацію життя людського роду, вже майже забуту, але колін ь поширену серед індоєвропейських народів. Аналізу поетичної історіософської концепції О.Ольжича приділена значна увага в роботі. Нею поет прагне утвердити ідею вольового„героїзму в житті людини, такого необхідного для формування національно-визвольних сил українського народу.

Історіософські концепції, в основу яких покладеш староєврейські уявлення про світ, стверджують про гріховну суть людини ще на початковій стадії її життя, тому проповідують “священні” завойовницькі походи проти “невірних", “поган", “язичників”... На зміну їм приходять позитнвістично-матеріалістичні концепції, що стверджують про еволюційний

розвиток життя на землі з__________поступом людства на шляху

саморозвитку, тому в ім’я прискорення цього примарного прогресу стимулюють й оправдують нові криваві завоювання так званих “відсталих", “нецивілізованих" народів. Насправді ж обидва вдавано ворогуючі табори космополітів ведуть боротьбу за поширення матеріального та духового поневолення слабше зорганізованих у суспільно-політичні структури народів. При цьому обидві групи підсвідомо використовують споконвічні уявлення про “золотий вік” людства, або ж “рай”, про що нагадував у сгатті”Наука й її становище щодо пануючих класів”

І.Франко. • ?

Фактично “привид комунізму", що за словами К.Маркса “бродить по Європі”, був нічим іншим, як бажанням реалізувати економічно й політично тисячолітні псевдоідеї, котрі можна окреслити назвами поем англійського письменника XVII ст. Д.Мільтона - “Втрачений рай” та “Повернений рай”. Нащадки цивілізації Стародавнього Сходу, тисячолітні “громадяни світу" (космополіти) втратили богоданний рай у пошуках надмірної матеріальної наживи, перетворивши власні землі в піски пустелі. За тисячоліття псевдохристиянізації “вогнищами інквізиції” вони ж довели Європу до морального спустошення. І тому на початаку ХХст. уже “вогнищами енкаведезації” задумали “план” побудови матеріалістичного (комуністичного) “раю” на кістках і крові українців, які впродовж тисячоліть клопіткою працею оберігали родючість власних земель.

Отже, одним з головних завдань історіософських пошуків О.Ольжича та інших українських поетів цього періоду й було показати протиприродні корені космополітизму в різних його

виявах, викрити їх штучну, здеградовану суть, а це можна було зробити, освітивши такі загадкові та.лякаючі символи, як Диявол, Сатана й подібні. Все більше ставали очевидними їх "жрецькі”, “облудно-фарисейські” корені. Викриття матеріалістичної суті цих протиприродних явищ найкраще можна було здійснити на прикладі історіософських поетичних роздумів про первісне, богоданне (родоначальне) життя людини, тому український поет постійно й напружено вів пошуки власного трактування складної та неоднозначної проблеми історичної періодизації.

Оскільки космополітичні догмати, як теологічні, так і наукові, сковували прояв національної творчої “інтуїції”, тому О.Ольжич все частіше звертається до поетичного жанру, можливості якого в цьому напрямку - необмежені. “Істота творчої інтуїції" в розумінні О.Ольжича-історнка є така, “що вона дозволяє митцеві в процесі роботи піднестися на мить на вищий ступінь відчуття і розуміння дійсності, до яких не доросла його свідомість і інтелект”3.

Чимало місця у роботі відвеДено аналізу впливу європейських історіософських ідей на формування тематики поезії міжвоєнного періоду. Зокрема, проаналізовано вплив ідей Івана Богослова, Марка Лврелія, Блаженного Августина, Й-В.Гете, Ф.Ніцше.Р.М.Рільке, О.Шпенглера та інших мислителів на формування проблематики та образів історіософської поезії вищезазначеного періоду.

Найбільш поширеними мотивами в українській поезії трагічного міжвоєнного періоду часто стають - апокйДІШМЗНІ. Вони наявні, зокрема, у творах П.Тичини “Золотий гомін”, “Плуг”, "Сійте"; Є.Маланюка “Зловісне”, “Вітри історії”, “Поліття”; ІО.ЛиПи “Виноградник”, "Диявол”, “Біси і ловець”; О.Ольжича “Пророк”, “Візія", “Страшний суд"; Б.Кравціва “Христос родився”, “Ратай”, “Візія“;в поетичному циклі О.Стефановича “Кінцесвітнє” та цілому ряді інших творів.'

Апокаліптичне світобачення, яке за своєю суттю є містичним, співвідноситься 3 ідеалістичним, протилежним до якого є матеріалістичний світогляд. Отже, апокаліптичне мислення виключає будь-яке інше вирішення глобальних проблем людства, ніж воно передбачене в “Одкровенні св.І.Богослора”. Звідси випливає й певний фатумниЙ характер ходу історії, який уже передбачений Господом наперед. Але в апокаліптичному

3 Ольжич О. Культурна політика Українського Націоналізму // Незнаному Воякові.- К.,1994.-С.227.

’6 . світосприйманні людина не відчуває себе заздалегідь приреченою на знищення або ж на вічні страждання, бо вірить, що через земні неминучі випробування очищується від матеріальної скверни й може претендувати на якісно нове життя. Таким чином, виникає перехідна естетична категорія “трагічного оптимізму", яка знаходить своє найяскравіше вираження в апокаліптичному жанрі.

У четвертому______розділі .-____"Поезія трагічної дійсності

£ідгернр_етдція .міфу)” - подана спроба показати наслідки трагедії, до якої призвела частина людства на шляху “розбожнення світу” (К.Ясперс).

Невинні, на перший погляд, матеріалістичні ідеї, що зародилися у віруваннях народів Стародавнього Сходу, а пізніше були трансформовані й у літературу, призвели згодом у пошуках надмірної наживи до спустошення цих земель. Та загиблий Вавилон продовжував жити в доведених до релігійного культу матеріалістичних ідеях, які починають розносити по світу вихідці з назавжди виснажених земель. Запитання Лесі Українки: “Коли загине новий Вавилон?” - може служити ;к у,тмотивом історіософських • пошуків національних поетів міжвоєнного періоду. '

Зародки поширення “наукового” матеріалізму в Європі, очевидно, потрібно шукати в період завойовницьких походів

О.Македонського, коли могутні в недавньому минулому імперії Стародавнього Сходу були підкорені греками. На зміну античній Європі • приходить християнська епоха з епогеєм вульгаризації нового релігійного вчення в добу Середньовіччя. Період інквізиції найкраще підготував базу для поширення нового витка матеріалістичних вчень. На противагу містицизму в XVII ст. приходить раціоналізм. Його заперечити пробує емпіризм, який стає підгрунтям позитивізму. Останній лягає в основу еволюціонізму, який і став передоднем марксистського матеріалізму, зреалізованого в трагічному більшовицькому терорі.

Нова матеріалістична містифікація для більшості українських поетів-історіософів міжвоєнного періоду була очевидною. Це, зокрема, можемо простежити в поетичних та публіцистичних творах П.Тичини, Є.Малашока, Ю.Липи, Т.Осьмачки, О.Ольжнча та багатьох інших поетів. Та найголовнішим для них було збагиути генеалогічні корені цієї, на перший погляд, навіть абсурдної та і дитячої, містифікації, що розправила своє “чорнокрилля" не тільки в науці, літературі та мистецтві сучасної їм Європи, але й

мала неабиякий вплив аа трагічні історичні процеси цієї грізно-апокалігітичної доби. Тепер, як ніколи так явно раніше у світовій ' історії, ставало зрозумілим, що “все починається від містики, і все кінчається політикою” (Д.Донцов).

Першим з українських поетів, хто почав розуміти всю глибину трагедії, яка чекає співвітчизників із поширенням горезвісних більшовицьких ідей, був, на нашу думку, П.Тичина. Ще в поемі “Золотий гомін” він висловив містичне передчуття назріваючої трагедії в символічному образі “чорнокрилля”, тому в роботі відведено багато місця саме тичинівським викриттям наслідків реалізації імперських міфів, що мають багатотисячолітню історію. Молодий поет ще на початку більшовицького терору в поетичній мініатюрі “Із циклу” Сотворіння світу” (“день передостанній") виводить універсальну формулу зародження, визрівання та здійснення найбільш поширених формальних перерозподілів влади у світовій історії, в основі якої лежить бажання нової матеріальної наживи, але в жодному разі не відновлення соціальної справедливості співжиття людей, хоч, як правило, саме такими ідеями й прикриваються подібні політичні перевороти. Цю тему поет розкриває глибше й у інших творах, що ввійшли до його ранніх збірок. .

Як наслідок вбивства чужинцями у людині духових стремлінь предків (“сонцеприхильпик”) розглядаємо й особисту трагедію П. Тичини.

Причина багатовікових трагедій України - це її матеріальні багатства. І перше з них - земля, яку зберегли предки-хлібороби для своїх нащадків (на відміну від інших народів) впродовж багатьох тисячоліть завдяки своїм духовим орієнтирам - вірі. Тичинівське розуміння трагедії України згодом розширює Є.Маланюк, акцентуючи увагу на проблемі запобігання трагедії, а саме на проблемі створення міцної національної держави, яка б могла захистити український народ від повного геноциду.

Одна з провідних тем історіософської поезії міжвоєнного періоду, яка знайшла своє найяскравіше втілення в поетичній спадщині Є.Маланюка, - це пошуки ідеалу майбутньої національної держави, в яку українські Поети вірили всупереч усім трагедіям, що випадали на долю їхнього народу.

Новим періодом заглиблення Є. Маланюка у філософське осмислення історії рідного краю було його бажання побачити в Україні “Степову Елладу”, відшукати спільні корені українців з

еллінським світом, з Європою. Далі поет без застережень приймає “норманську теорію”, згідно з якою саме варягам належить виняткова роль у створенні Київської держави. Саме відсутність непохитних державних законів, на думку Є.Маланюка, і стала причиною роз’єднання Київської Русі в пору її “варязької весни”. Тому поет захоплюється твердими устоями римського права й картає своїх предків за дикий, непослушний норов, що привів рідний край до провалля. Від єднання народу України з еллінами, варягами Є.Маланюк ще більше заглиблюється в духові корені рідної землі та хоче побачити її зв’язок з візантійським світом.

І ось у Маланюкових поглядах відбувається “Прозріння": розглядаючи “змору монгольського іга”, він починає відчувати “трупну отруту Москви”. Московські правителі - Іван Грозний, Петро І, Ленін, Сталін, зі своїми оточеннями й послідовниками -та їх дії оцінюватимуться Є.Маланюком як прояви сатанизму. Нового переосмислення також наберуть такі історичні постаті України, як Б. Хмельницький, І.Мазепа, П.Полуботок, Т.Шевченко, П.Куліш, М.Гоголь та інші. Все частіше в поетових творах з'являється образ “панцироносного брата Софії", святого Юрія Побідоносця, який символізує боротьбу з владою “гада” -Антихриста. Є.Малашок вірить у відродження колишньої слави Києва, бо цим містом піклується, сам святий Юрій. У той же час столицю “дикунів”, яку “на зло Європі” створив з “туману й крові" “божевільни.*1 деміур”, чекає страшна кара, і не порятує її чергове перейменування, бо “що Петроград і Ленінград, що кожне нове ім”я тому, що стало гній? Народжений з порожнього -порожній”. •

А ще Є.Маланюк вірить - 1 це найголовніше - що “Україну новий узріє чоловік”.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Біля джерел історіософських поглядів Є.Маланюка// Українське літературознавство.-Львів11993.-вип.57.-С.95-Ю4.

2. “Моя краса - останнє зло...’’(Маланюк Євген. Поезії// Упорядкування та передмова Т.Салиги, примітки М.Старовойта.-Львів,1992) - Дзвін, 1993,- №7-9.-С. 148-154.

3. Дорога крізь лукавство “сильних”//Літературна Україна.-1994, 3 березня,-№ 12-13.-С.6.

4. Світло поезій О.Черненко// Дзвін, 1994.-№5.-С. 143-146.

5. “Бог ясний ходить між людьми..." (До 50-ї річниці від дня безсмертя О. Ольжича-Кандиби) / / Дзвін, 1994 .*№ 6. -С. 138-144.

6. "...1 смерть як найвищий' вінок”. До 50-річчя з дня безсмертя О.Ольжича-Кандиби//Універсум, 1994.-№б-7.-С.21-22.

7. "Був же вік золотий...’’(До генези історіософських поглядів О.Ольжича)// “Вісник українознавства” Державного університету "Львівська політехніка".- Львів,1995.-М?296.-С.94-99.

8. Історіософські мотиви поезії О.Ольжича// Українська філологія досягнення і перспективи.-Львів, 1995.-С.309-314.

9. “Я кривавих шляхів апостол...” (До проблеми пророчого візіонерства Є.Маланюка)//Українське літературознавство.-Львів, 1995.-Випуск 61 (друкується).

10. Апокаліптичні мотиви в українській історіософській поезії//Матеріали Другої міжнародної конференції “Церква і соціальні проблеми (Екологія,економіка і християнська мораль: українська дійсність і перспективи)”.-Львів, 1994 (друкується).

Krupach M.P. Ukrainian Historiosophic Poetry of the Period Between the Two World Wars (Problems and Searches):Dissertation for the Degree of Candidate of Philology. Speciality 10.01.01 -Ukrainian Literature. Manuscript. L’viv Ivan Franko State University, L’viv, 1996.

. Under defence is the dissertation in which the problem of Ukrainian historiosophic poetry of the 1920s-1940s has for the first time been analysed in its complexity. An attempt is made to suggest that the genealogy of historiosophic ideas and their influence on the formation of themes in the Ukrainian poetry of the period in question should be traced, the basic problems of the interpretation and systematization of historiosophic ideas and the specific character of their reflection on the genre of poetry be outlined as well as the attempts of Ukrainian poets to reveal the core of imperialistic and materialistic myths be demonstrated.

Крупач Н.П. Украинская историософская поэзия междувоенного периода (проблемы и поиски). Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. Рукопись.

Львовский государственный университет им. И.Франко. Львов, 1996.

Защищается диссертация, в которой впервые комплексно проанализирована украинская историософская поэзия 1920-1940 гг. В работе предложена попытка проследить генеалогию историософских идей и их влияние на формирование тематики украинской поэзии междувоенного периода: очертить основные проблемы интерпретации и систематизации историософских идей и специфику их отображения в поэтическом жанре, а также показать попытки украинских поэтов раскрыть суть империалистических материалистических мифов.

Ключові слова: історіософська поезія, історіософські

концепції, поезія 1920-1940 pp., ідеалістичний та матеріалістичний світогляди, містичні візії, апокаліптнчні мотиви, імперські містифікації.