автореферат диссертации по искусствоведению, специальность ВАК РФ 17.00.02
диссертация на тему: Украинская музыковедческая думка первой трети ХХ в. в аспекте проблемы национального

Полный текст автореферата диссертации по теме "Украинская музыковедческая думка первой трети ХХ в. в аспекте проблемы национального"

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКА ДЕР2АЗНА КОНСЕРВАТОРІЯ ' ім.П.І .Чаііковського

Спеціалізована вчена рада Д 092.14.01

На правах рукопису

КіЕБСЬКА. МАЙЯ ЮРІІНІА

УКРАЇНСЬКА І.ІУЗЖОЗНАЗЧА ДУ.ЖА ІЕРШОІ ТРЕТИНИ XX СТ. В АСПЕКТІ ПРОБИЙ! НАЦІОНАЛЬНОГО

17.00.02 - Музичне кістецтио

АВТОРЕ О ЕР А Т дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Дослідження би; онане на кафедрі історії української музики Київської державної консерваторії тм.П.І.Чаііковського.

Науковій керівник - доктор мистецтвознавства, процесор

•ШІІЇЇІІКО Іван Федорович.

Офіційні опоненти - доктор мистецтвознавства,, професор

■ ¡ПСКОВСЬКІЇ Ігор Болеслаьоьі'л

кандидат мистецтвознавства КОЗАКА ІКО Олександр Володимирович

Нр'їзідніь: заклад - Одеська деркагна консерваторія і м. А. В. Н еядано ео ї .

Захист дисертації • 'дбудеться ''А>*/'1 ь/ССС£7Уі»~ 1 р.

о 15 год. ЗО хв. на засіданні зпеціалізованної вчєьхї ради А 032.14.01 по закис у дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук у Київській: державній консерваторії ім.ІІ.І.Московського за адресою: 25^001, Київ-1, вул.К.Маркса, 1-3/11, ауд.Зй.

З дисертацією ножна ознайомитися у бібліотеці Київської державної консерваторії.

Автореферат розісланий " 1994 р.

Вчений секретар

спеціалізованої' вченої ради

кандидат мистецтвознавства,

доцент '

. загальна хараккриспка роботи.

Українська музична культура XX ст. містить в своїй історії багато ноз"ясоволого, новитлумаченого, вилученого з наукового обігу- Вузькі ра’.пот офіційної доктрини но тільки регламентували розвідок мистецьких процесів, ала И визначали методологію їх осмислення музично-історичною наукоо. Дещо викривлене уявлення про музичні кульгуротворчі процеси, яке сформувалося внаслідок цього, обумовлює актуальність розвідок, спрямованих на створення правдивої і повної картини функціонування Й розвитку української музичної культури XX ст. - багаторівневої системи, яка складається зі зпичноі кількості еле.ментгЕ-пгдсисгем. Особливе місце серед останніх посіває музикознавство - інструмент самопізнання музичної кулі тури. -

В 70-х - У0-х рр. в радянські!!, а в її межах ¡': українській науці сформувалася ціла нова галузь - метамузиког'’авство, ‘предметом якого є наукова й критична думка про музику, трактована як са-костійниіі вид культури, що відзначається гуманістичним спрямуванням па осягнення сутніси:::-: сторін музики як сп' цинічної •інтонаційно-звукової са’.'ореалізації людини. Уявилися збірники наукових праісь: "Критика іі музикознавство',’ "/.¡єтодологічні проблеми і.г/зико-зч.'.вства”, "Сучасні питання музикознавства", "Методологія теоретичного музикознавства”. Крім праць про г-узикознавство в цілому історичного чи теоретичного плану, як, наприклад, стаття В.;,;еду-иевського "Про метод музикознавства", інтенсивно до слідчу вали ся окремі його галузі - музично-теоретичні системи /Г.Вірановськиїї, ^Котляревські;'*/, музична історіографія та джерелознавство /гі.Црус кін, Т. ІІотровська/, музична критика /й. і.іуг:нятойн, А.Сохор/, музична фольклористика /О.ІІравдюк/. 0б"єктом вивчення ставали окремі періоди у хозмігку музикознавчої Думки /?.Кулик/ чи творчий доробок пайяскравігаих представників науки в контексті процесів становлення музикознавства /М.Гордііічук, .О.ііемкович/. Різні за змістом, копрами і спрямовані ста, ці праці об'єднує думка про значеная діяльності науковця, критика у творчому діалозі з митцем чи слухачем. . •

Ще в 20-ті рр. було ’відзначено, а;о роль музикознавства, й, зокрема, !!ого наймобіль п.'ііої галузі - критики - значно підсшиоєть-ся в кризові періоди історії суспільства і мистецтва. Це положенню якнаЛкраце підтверджується прикладом перлої третини XX ст. в історії української художньої культури - періоду, поли сутніснт Соціальні зрушення поєднувалися з переглядом естетичних настановлень

і позуком нових шляхів в багатьох видах мистецтва.

Нерпа третина XI сг. в історії української художньої культури ніколи не розглядалася як єдине ціле - 11*17 р. був датою, яка поділила українське мистецтво на "дожовтневий" і "радянський" періоди. Дослідники, які зверталися до вивчення тогочасного музичного .7ИТТЯ, змушені були дотримуватися цілої низки оііігііних ідеологічних доги 1 нормативів, Відбилося це й на працях, присвячених українській науці про музику й музичній критиці 20-х рр.

/Н.Вакурова, Л.Гордійчук, О.ііемкович, 0.Руднева/. Українське музикознавство 1і>00—1910—х рр. е мало дослідженим.

Прагнення до подолання стереотипів, плодотворний пошук нових настанов у підходах до вивчення української музично/ культури перших десятиліть іЛ ст. простежується у досить значній кількості праць останніх років / дисертація О.Козаренка, статті Т.Лялвнка, Л.Пархо.менко, О.Невчук та і ни их/.

Запропоновані в дисертації історнчні параметри теми обгрунтовуються припущенням, що 1 третина Ха ст. становить період в культурному житті українського суспільства, т своєрідність цього періоду визначається посиленням тенденції до національного самоусвідомлення і самоутвердження.

Всебічне дослідження українського музикознавства названого періоду є завданням, розв"язати яке в рамках однієї дисертації навряд чи можливо. Бтім, існує проблема національного, яка складає своєрідне тло Аіілосоіське, соціокультурне, геополттичне/ й визначає внутрішній зміст багатьох мистецьких процесів в тогочасній Україні. Проблема ця виступає в різних іпостасях - як націоналі,на ідея, національне питання, національний рух тощо. Розгляд українського музикознавства в цьому аспекті дає можливість оцінити продаси ііого становлення у зв'язках з основними тенденціями суспільного миття, а також зробити висновки відносно зкгстовяого наповнення музикознавчих праць, ідо поревачсало.

Отже, об"екто.м дослідження в дисертації є національне як, з одного боку, зовнішня культурна детермінанта, що справила визначальний вплив на формування українського музикознавства, з іншого - невід"ємна, іманентна якість музичних творів, ідо стала об'єктом-музикознавчих рефлексій - своєрідного чинника філософії національної ідеї в цілому. Предметом дослідження є українська музикознавча. думка 1 тр. XX. ст. виключно в' її соціалізованих проявах -гойте така, ідо стала надбанням суспільності, мала відповідний резонанс і таким робои виконувала пункції активного рушія культу-

- З -

ротворчого процесу. Все це визначає матеріал дослідження - різні за жанрами друковані дкерела, видані окре.'.с чи у періодиці, і.виводить за межі нашого інтересу рукопис-/, які б цінні самі по собі вони не Оули. Лри звертанні до періодичних видаїш перевага вгдда-валася українській пресі, и>о визначається в контексті цієї дисертації як така не за мовиш чи територіальним принципом, а за ознакою спрямованості на пізнання явчщ національного буття та наявністю національно визначеної програми. При цьому висвітлювалися не всг матеріали про музику, а липе такі, що найбільш повно репрезентують об"скт дослідження. ,

Така спрямованість роботи обумовлює наявність в ній джерелознавчого та історіографічного аспектів. У зв"язку з ціїм відзначимо далеко не наДкращиії стан довідково-бібліографічної літератури щодо досліджуваного періоду. 'Зокрема, будь-які відомості про видання часів УНР практично відсутні, недостатньо висвітлені Й джерела 20-х рр., не існує системного покажчика прац музикознавців, опублікованих у ІіЛО-ГЛЗ рр. Водночас добре відомі авторл/К.Сте-цонко, і.’І.Грінчеііко, II. Козиць кий, С.Людкевич/ були репрезентовані в авторських збірках останніх десятиліть відчутно "пригла-кеними", відредагованими матеріалами. Це підсилювало необхідність звертання до аутентичное текстів, до персодаерел.

Комплексний характер предмету дослідження робить доцільній., вихід за меяі власне музикознавства й вторгнешш до сфери естетики, етнопсихології, етносоціології, філософії, політології. Задовольнити потребу подібного "стереоскопічного" розгляду явил може культуролог! чниіі підхід до музики, в основі якого лежить уявлення пр^ мистецтво як нг 'амперед феномен культури, підхід, який обрано головною теоретико-концептуальною підвалиною цієї дисертації. .

Крім того, видається необхідним сформулювати кілька положень методологічного характеру, ^о мають в контексті роботи принципове значення: - ,

1. Уявлення про спадкоємність української культурної традиції

яке базується на працях В.Антоновича, І.і.Драгоканова, ХГрушевсько-го, Д.Чіасевського, Д.Антоновича. . .

2. Усталена в українській суспільствознавчій думці початку XX століття оцінка національного як елементу загальнолюдського, що цілком збігається з суч .сним поглядом на різноманітність як обов"-язкову умову життєздатності будь-якої системи.

3. і ¡е плодотворність і, врештг-^еит, згубність для художньої культури включення її до системи політики, полттизації мистецьких

процесів.

Застосування перелічених вище концептуальних по сімок підпорядковано досягненню мети дослідження - виявлення закономірностей утвердження'національної самосвідомості українців, як вони відбивалися в музикознавстві в першій третині XX ст.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на основі аналізу значної кількості музикознавчих праць, які видавалася протягом тридцяти років, вперие

- 1900-1932 рр. репрезентовано як цілісність, як єдиний істо-рк’піиіі період в розвитку українського музикознавства, що вваяаємо однією з підстав для можливого трактування цього часового прсміж-у ’ як такого і в українській музичній культурі в цілому;

- систематизовано основні періодичні видання, які вміщували публікації музикознавців; .

- класифіковано яанри тогочасних музикознавчих публікації за принципом їх спрямованості на читача;

- віднайдено значну кількість публікацій, довгій час вплученк з наукового обігу;

- просдідковало лінію змік в ідеііно-естетичних настановах українського музихоз йвства протягом періоду, що досліджується;

- виявлено місце національного в системі пріоритетів музикознавства того часу. .

Результати дослідження можуть бути практично використані в курсі історії української музики, а також становити певний інтерес для музикознавців, які звертаються до проблем історії української музики XX ст. -

Аптобаїїтя дисертгшії проходила на засіданні кафедри історії української музики Київської державної консерваторії ім.II Л. Чайков ське’Ч). Окремі положення роботи обговорювалися на засіданні . відділу етномистецтвознавства ІУ-і'Е ім.Рильського АН України, знайшли відображення в публікаціях та доповідях на наукових конференціях.

На захист висуваються такі положення:

1.Перша третина XX ст. відносно українського музикознавства має риси певної цілісності, складає єдність, що обумовлено як зовнішніми, так і внутрішніми ;сторино-типологтчними чинниками.

2. Головним в комплексі цих чинників, по суті - системо творчим елементом -■ виступає національне в різних іпостасях - як геополі-тична проблема, як естетико-філософська проблема, як специфічно музикознавча проблема.

. 3. Рух у напрямку ствердження систег.я вартостей, в якііі гар-

моніюю співіснували б національне і загальнолюдське, етнічне і соціальне, був перерваний тнсптрованою т насаджуваною ззовні новою світоглядною скстсноп координат, і на першій план було висунуто класове як єдина абсолютна вартість, аіо обумовило подальше превалювання соціоцентристської орієнтації в музикознавстві, лк і в усій системі суспільних наук в цілому.

4. Українська музикознавча думка 1 третини XX ст.розвивалася ' переважно в руслі передових досягнень тогочасної гумані тарної нау

Стстктут Роботи. Дисертація складаються зі вступу, трьох глаь післямови, додатків та бібліографії /610 позицій/.

ОСНОШІ ЗМІСТ РОБО Лі.

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуал’’ "ість. Подається огляд літератури з кількох блоків питель: дослідження з історії і методології наукової та критично і дуети про .'.музику, новітні студії з історії української музичноі культури початку XX ст., вивчення національного як філософської, гоопол^ткчної та музикознавчої проблем::. Визначається такоч методолог;чна основа, об"єкт, продг/.ет, мета дослідження, ¡:ого завдання й наукова новизна, <;орку-лкт.оться основні положення, котрі гиносяться на захист.

Висвітленню культурно-'сторичного поля функціонування й розвитку українського музикознавства 1900-1932 рр. присвячена 1 глава дисертації /"Українська ідея ~а проблока нової періодизації тсто-пії музичної культури України XX ст."У ¿Ідеться про те, що почато1' XX ст. в Укрд’нг був ознамелованиіі формуванням нових тенденцій в соціальному пооутуванні національної ідеї.

Епоха романтизму, безперечним інтелектуальним здобутком якої було усвідомлення як віщого авторитету в ряду абсолютних вартосте:, ідеї нації, дала трактування цієї останньої як насамперед духовної спільноти. Особливістю подальших рефлексій з приводу національногс в рамках різних наукових дисциплін, в тому числі при побудуванні історіософських концепцій, стала опора на етнокультурну проблематику. Одним з центральних питань було співвідношення національного і загальнолюдського, яке одержувало різні тлумачення в рамках так званих романтичного та націоналістичного підходів.

Поширеним серед українських діячів культурі1 був романтичний погляд на національне, згідно з яким воно мало безперечну цінність як "індивідуальне буття" /..1.Бердяев/, як варіант здійснення загаль нолздського інваріанту.

Особливість перга років XX ст. полягала б тому, що національна тдея почала вводчтися в контекст реальної політики, усвідомлюючим як національне питання. .'.¡.Груиевський, наслідуючи В розвиваючи погляди І.!.Костомарова та М.Драгоианова, звертався до висвітлення понять "народ”, "нація", /держава" в їх взаємозв'язках. 11а-4ос fiero концепції - повага до індивідуальності та нарочу в цілому, прагнення ді свободи та намагання утвердити українську державність.

Після короткого періоду існування УНР, КОЛІТ ці погляди могли 6 знайти і знаходили практичне втілення, настав якісно новий етап побутування національної ідеї, що приніс суттєві зміни до напрямку тенденцій українського суспільного життя.

Із встановленням в Україні радянської влади національне питання °чову було переведено ЕИКЛОТНО в площину культурних П’хзблем. Через цензурні утиски стало неможливим висловлення позицій, які вступали в суперечність з новими о^тцНіними настановами, в основі яких лежала ленчіська теорія про наявні сть двох культур в кожній національній культурі. Закладена в цій концепції двоїстість дозволяла апелювати ло неї представникам діаметрально протилежних позицій щодо національної культури. В самій КЛ/б/У національно зорієнтовані більшовики змушені були вгдетоюгати свою відданість українській ідеї в боротьбі з русифікаторськими тенденціями /"теорія боротьби двох культур" Д.Лебедя/. '

Внутрішні протиріччя, які існували разом з тим у поглядах

1.1.Скрипника, М.Хншьового, Ь.Елакитчого, полягали у спробах поєднати принципово нез"еднуиане: національні вартості, які органічно вписувалися до системи загальнолюдських гуманістичних вартостей, і систему вартостей класових, основану на непримиренності до індивідуальності, до духовної свободи тощо.

Класові пріоритети поступово почали набувати перегачене значення. Внаслідок цього відбувалася подальша політизація різних галузей духовної культури, завдання мистецтва переводилися в сферу ідеології та економіки. Це приїздило до абсолютизації політико-ідеологічного зрізу життя суспільства, апологетики класового підходу до мистецтва.

Огае; після 1920 р. розпочалися процеси запровадження ідеології, що в її основі лежав раціоналістичний підх;д до національного, згідно з яким національні особливості є депо стадіальне, скороминуче, історично обумовлене і вторинне: адже підсумком розвитку людства, відповідно ціИ. теорії, було злиття націй.

ло проблемного наповнення публікацій/, то на етапі 1‘Л7-19і!0 рр., кртм рецензій на нозі твори українських композиторів "П концерти новостворених колективів та окремих музикантів, знаходило значну кількість інформаційних дописів про заходи г.одо організації музичного життя, ¿анрова палітра музіпно-крчтичних праць 20-х рр. позначена великою різноманітністю: це рецензії, оглядово-аналітичні статті,, інформації і дописи, проблемні статті, публіцистичні виступи, а також статті, жанр яких можна визначиш як "викривальні" /безперечний "винахід” ~0-х рр. з особливими жанровими закономірностями/.

Існує певна спадкоємність, послідовність у зміні поколінь критиків. Активними співробітниками "Ради" булл М.ІЗавловський і К.Стецекко,, які продовжували свою д'чльнісгь у гаданнях час.а УНР. В 1У17-іаі8 рр. були опубліковані перші праці П.Козицького, чи не найбільш плодовитого критика наступного десятиліття. Протягом цілого періоду друкувалися роботі; С.Людковича, Ф.Колесеи, довго та інтенсивно працював іл.Гртнченко. В ТЕОрчій еволюції кожного з них так чи інакше відбилися загальнокультурні тенденції.

Особливу підгрупу музичних діячів репрезентувати Я.Яолііьоров та В.Костенко, які розпочали активну критичну роботу в 20-ті рр. Названі музикознавці переконано спиралися на запозичена з пролет-культівської програми абсолютизоване уявлення про класовий характер мистецтва і безпосередня залежність худоаньої культури від економічних процесів, проте і вони пізнавала пріоритетність завдань побудови національної за своєю сутністю музичної культури.

Аналіз мистецької преси 20-х рр. дас вичерпне уявлення про інтенсивний тиск, що він здійснювався на суспільну свідомість як прямо, через-опублікування виступів офіційних осіб, так і олосервд ковано, через втілення конкретних настанов в суто музикознавчих працях. Головна з таки настанов полягала у декларуванні прикладного значення музики як засобу боротьби /з класовим ворогом, з релігією, за пром4інплан, за урожай/, ч" то засобу виховання трудящих, тощо. •

Особливості функціонування музичної критики в 20-х рр. полягали в току, що постійний інтерес до проблем розвитку національної культури, увага до процесів, характерних для сучасної музики, композиторських постатей, музичних інституцій, естетичних проблем становлення національної композиторської школи поєднувалися із поступовим деформуванням цієї загальної тенденції. Зміна жанрових домінант - від аналітичних статей до публіцистики, стате’! "викрі;-

вальіюго" спрямування, - поєдігувалася із закріпаченням музикознав чої думки. Рух до "масово! музики" пввнога мірою спровокував зниження професіональної "планки” критичних статей, і критерієм їх цінності ставала ідейна переконаність,-а зовсім не майстерність їх авторів.

Але, разом із тим, їлокна впевнено говорити про ..відбиття, в. мистецькій періодиці 20-х рр. формування різних наукових галузей музикознавства-. 3"являяться статті з джерелознавства /Я.ІІол^ьоров, ІІЛлименко/, теорії музики /А.Альпівлнг, Л.Кулаковський/. нузичної естетики /Б.Манжос, !..Нейман/, фольклористики /К.Квітка/. Ці публікації е свідченням того, що процеси створення українського музикознавства як підсистеми української професіональної музичної культури європейського зразку, які відбувалися протягом 1 третини XX ст. і була детермінована потребами музичного життя, привели до оііорсле'-чя в певну визначену структуру музичної у к р а ■ їнт стики.' '

Стан і особливості розвитку музичної культури в цілому безпосередньо визначили рух історичного і теоретичного музикознавства /2.2. Уюг.їнсько істоглгро-трорєтичнй музикознавство в руслі творчих тенг.сяізтй національної культури/ Відзначимо серед таких особливосте!! і/ поєднання прагнень до вичерпної звукової самореаліза-ції нації з поглибленим засвоєння!*! певних устален:іх на той час професіональних форм музичного мистецтва; 2/взаємодій відцентрових і доцентрових сил щодо російської культури; 3/"?ериторіальиу‘ єдність української музичної культури, принаймні в найглибших настановленнях, грі: начгпості відчутної різниці соціального контексту в Західнііі Україні і Наддніпрянщині. '

Розьиток музикознавства відрізнявся значною нерівномірністю. До "трудноців росту", притаманних будь-якій національні: музикознавчій тюлі на початкових етапах розвитку, додалися несприлтллв' суспільні обставини.

Багато з музикознавчих праць того періоду мало своєрідний синкретичний характер, що обумовлено, по-перше, культурологічнеє спрямованістю кращих досліджень, по-друге, виходом багатьох з них за межі єдиного жанру, певної музикознавчої галузі, нарешті, музикознавства як такого. Інколи зазначена якість ставала наслідком неїлзробланості методик, відсутності теоретико-концептуальної баз

Завданню наближення до можливих узагальнень підпорядкована спроба класифікувати музикознавчі роботи за жанрами публікацій, що була здійснена в цьому розділі.

Однією з найнагальніпнх потреб того часу було створення видані по типу довідників, музичнгх енциклопедій. Інтенсивна робота в цьому напрямку /рукописи В.Кривусіва-Борецького і П.Козацького, ХГрінченка, О.Залеського/ не зкайпла відповідної реалізації в друці. Єдиним опублікованим ка той час був "Словник музичної термінології”, виданий в 1330 р. пробним тиражем, як проект, але за відомими причина’.« видання не поновлювалося.

Теоретичне музикознавство було репрезентовано переважно жанром ігдручниктв, більші сть з яких до 1020 р. мали вторинний характер, подаючи теоретичні положення, розроблені в підручниках М.Рим-ського-Корсакова, Д.Чайковського, європейських музикознавців /праці О.Канєвцопа, Г.Лмбомирського, М.їутковського, В.Малиаевського/. Ьпоха великих експериментів - 20-ті рр. - сприяла рухові деякг.х музикознавців в руслі теоретичного новаторства. Більшість з гаки: праць не витримала випробування часом, проте має безперечне історичне значення як прояв тенденції численних спроб докорінного перегляду традиційної теорії музики /Я.Полфьоров, С.Дрімцов, А.Буць-кой/.

Своєрідною противагою вищеназваним працям стала група підручників, направлених на масового читача /К.Богуславс'зКиЯ, А.Бабій,

В.Костенко, Л.ІІаріілов/. •

Створення підручників було, з одного боку, зумовлена потребами музичної освіти, а з інаого - відбивало стал музичної науки та НОВІТНІ тенденції її роЗЕЯТку. З ЦЬОГО погляду значний інтерес становить група праць, присвячених популяризац*ї та розвитку іде:і вчення Б.Яворського про ладовій ритм /статті А.Альтванга, П.Кознц’ кого, Л.Кулаковського, Н.Вольтер, підручник О.Надененка/.

Окрему групу складають публікиц'ї, присвячені пробле?іам виховання музичного слуху /Г.йобомирський, К.Стеценко/.

До підручників, посібників та іншої інструктивної літератури пгикккшоть дослідження, що виконували функції посібників чи були ьизначені як такі своїми авторами /"Українські думи та пісні історичні" Д.Ровуцького, "Музичні інструменти українського народу" Г.Хаткевичи, "Історія української музики" М.Грінченка/.

Особливий наголос зробимо на книзі Грінченка, яка була, попорає, единою в той період узагальнюючою працею з істотні музики е Україні, і, по-друге, перлою книгою з історії української ^/зики. Прообразом структури книги, як видається, послу.хнв розділ "Музика в Росії" із "Стколого нарису з всесвітньої історії музики" .’.і.і(;ріна/СПб,-М., 1913/, написании у відповідності до програми ¡¡¿¡.-

✓

кивської консерваторії. Проте шор:к про будь-яку вторинність праці М.Грінченка немає жодних підстав. Новизна викладеного нш матеріалу поєднується зі своєрідністю методики аналізу, яка полягає у виразні!: культурологічній спрямованості дослідження, а також з спорою на українську суспільствознавчу та музикознавчу традиція. Грінченко однш з перпікх викладає своє розуміння поняття національної музичної культур;:, трактуючи її як засіб збереження народом свого етнічного обличчя в періоди гноблення. Разом з тим, дослідник на мав за ідеал сакозамкненість і самодостатність української культури, (Зо раз у раз підкреслював необхідність "обміну та запозичення кульг.-рних цінносте!! від сусідів" як умови духовного поступу. Він фактично закликав, до вибору з широкого кола яви европеііського масштабу, але виключаючи безумовну орієнтацію лише на один сектор цього кола - російську культуру, - зацикленість на ньому. В сентенціях І'ртнченка вгіачаємо пряму аналогію з майбутнії.', гаслом !•'.Хвильового "До Європи”. Книга Грінченка є підсумком попе реднього розвитку української музично-історичної думки й дав уявлення про те, які процеси могли б розгорнутися в українському иу зичному житті, якби цьому не ставали у перешкоді насильницькі дії ідеологічно зорієнтованої влади. Чи не центральною в цьому контаї сті стає проблема висунення нацією "індиекдір. сильних духом, волею, розумом, талантом, - гндинпдіп, до поволк б свій нарід дорогою вселюдських культуршэе здобутків", інапче кажучи, проблема художньої інтелігенції, трагічно нерозв"язна в умовах суспільства в якому підозріле іі недобро з іічлпеє ставлення до представників ці с суспільної групи з самого початку стали нормою, обумовивши нереалізовані сть значного творчого потенціалу. .

Суспільна ситуація не сприяла виходу нових узагальнюючих публікацій з історії української музики, отав, наступна редакція прг ці Грінченка лишилася рукописом Ді.йЕ, іонд Зо-З, ол.зб.ІЗІЗ/, що вельми обмежмо її соціокультурне значення і вплив.

Іншу тенденцію в тогочасному історичному музикознавстві репрс зентувала видана в Києві в 1У27 р. книга московського вченого

С.Чемоданова "Історія музики в зв"язку з історією суспільного розвитку", яка, очоеидяо, мусила стати зразком для українських музикознавців. Книга має підзаголовок "Спроба марксистської побудови історії музики", її автор спирається на так званий соціологічний метод аналізу явищ музичної культури т трактує історію музики як історію музичних культур різних класів та суспільно-економічних формацій.

Протягом усієї пертої третини XX сг. українська ідея перебувала в тісних зв"язках з конкретною політичною ситуацією, ¿загалі, проблема співвідношення політики іі мистецтва як однієї із с£ер об'єктивації національної ідеї стояла для цього періоду надзвичайно гостро. Б 1900-19Ю-ТІ рр. сака по собі приналежність до українського мистецтва була ознако» певної політичної позиції. В період гснування УНР діячі українського і.шстецтва активно включилися до роботи о|іцгіініїх культурних органів. Після встановлення радянської влади художня культура була офіційно оголошена засобом виконання конкретних політичних завдань. .

Б звиязку із сказаним видаг.ться безперечним, ио культурно життя Україні: перших трьох десятиліть XX сг. маг. певну специфіку, в ньому існує ряд "наскрізних" тенденцій. Аналіз їх в;дбигтя в укра-. інгькоиу музикознавстві становить значний інтерес. *ле на шляху до вирішення цього завдання стоїть проблема періодизації історії української художньої культури XI сг.

Остання, трактована з позиці?, суспільно-^рмаційного методу побудови типології культури, нерідко поділялася на періоди без врахування іманентних особливостей її розвитку - на неї екстраполювалися суспільно-і сторичні процеси в китті Росії. Різноманітні сг. соціокультурних подій регіонів Російської Імперії, а пізніша СРСР, зводилася, таким чином, до уніфікованої схеми, без будь-якого врахування специфіки стану різних національних культур. , '

У дисертації пропонується такий підх;д до проблем, згідно з яким тоїі чи гкпіи'і період визначавсь б за допомогою поиуку певного системотворчого елементу, що обумовлював би характер і спрямованій функціонування .а розвитку галузей духовного життя. .

Застосування такого підходу до 1 третини П ст., яка традиційно поділялася на три частини /як відтинок "третього періоду визеол. ного руху” /за Леніним/, "роки революції та громадянської втііни", "¿0-ті рр."/ дає можливість припустити, ідо цей часовий проміжок складає певну цілісність, тобто виступає як період в історії духовної культури. Системотворчим елементом для нього е така важлива особливість духовного життя .українського суспільства, як епташва ■ яість 1,0 нднгокалмгаг.. с'л'.опт знання г рамоутвеоаження /ціле*орму— вання і цілераалі'ації/.

Часові параметри періоду обумовлюються, по-перие, початком політичного о&ормлення українського руху в перші роки XX ст., яке відбувалося в ситуації зростання творчих тенденцій в х*'тожній к,,ль турі, і, по-друге, подіями 11;32-1!Ш Р.'. - рішеннями пленумів ІІК

ВКІІ/б/ ;цодо України та постановою "Про перебудову літературно-художніх організацій", що знаменували собою остаточне утвердження офіційної політики -короткого контролю всіх галузей .духовного життя, яка передбачала посилення уніфікаторських тенденцій і в сфері національний, і в о; ері суто худо:шьо-естстичній.

Поєднуючим і актором для періоду в цілому є та обставина, що протягом усгх трьох десятиліть на терені української культури працювала яскрава .ілеяда представників художньої і' наукової інтелігенції. Спадкоємність в композиторській творчості простежується досить виразно: Лисенно - Стеценко, Степовий, Леонтович - Козіщь-кий, Ьерикгвськиі', Ревуцьииіі, Лято!п:піськіій. При цьому ні 1917, ні 1С20 р. не змінили докорінно орієнтацій цих, за виразом Стецанка, "ідейних працівників" на ;:иві української музики. Перехід від прагнення до відбиття в музиці "національної дуиі" українського народу до декларування необхідності.створення музики "національної за формою, пролетарської' за змістом" відбувалося змушено й поступово протягом 20-х рр.

За характером процесів, які проходили, період в цілому і.'.окка г.оділити на дві частини: до 1920 р. - тенденція до національного с&чоутвердаення протесуе, набирає силу, маючи своєю кульмінаці ею створення /ЯР, і 20-ті рр. - розвиваючись деякий час за інерцісю, зазначена тенденція починає згасати й зазнає поразки. Нерівномірність розгортання культурних тенденцій обумовила присутність в кожній з частик періоду спадів та підйомів, своєрідних "хвиль".

Оріенткрог-.: у їх окресленні мокуть служити деякі політичні події, а також умоїн роботи української преси, ідо вони є своєрідним відбитком змін соціокультурної ситуації /у безпосередній залаздо-сті від уиоь функціонування преси та українських видавництв знаходяться друковані музикознавчі праці - матеріал наиих студій/.

Отле, в контексті сказаного, визначаємо всередині періоду такі етапи:

> 1305-1214 рр. Український ру? з суто культурницького перетворюється на політичний. .Відбуваються істотні зруиення в процесах творення української художньо; культури: організація в Києві першого стаціонарного музичного театру М.Садоізського та музичної школи іЛ.Лисенка, початок Еиходу українських часописів, формування композиторської школи. .

- 1917-1920 рр. Етап початку розбудови незалежної української держави, а з нею інтенсивного формування інституції! та закладів національної музичної культури. Запровадження полгтики українтза-

ції /наказ Ради і.іінтстрів УНР бід 23.03.i9ia р./.

- 1021-13^5 рр. Етап здійснення спробі: поєднати створення національної держави іі держави г иктатутл п ро деталі ату. Складність і багатомірність культурних процесів: прагнення худо.у.ньої інтелігенції до піодошїонил лінії попереднього етапу зтккається з необхідністю співвідносити ці інтенцгї з завданням створення "пролетарської культури”.

- рр. Етап остаточного переходу до створення тоталітарної дерчали в СРСР. Л'сля листа Сталіна від 26.04.1926 р. до Л.Ксгановкча - початок боротьби з "націоналістичним ухилом"

в КП/б/У. Необоротні зміни в с:іорі худп^лгьої культури: ідеологізація і політизацтя, початок боротьби з "буржуазним націоналізмом" "шганциною", "церіювцшою" тодо.

Звичайно, спроба схараовризу вати 1900-1.032 рр. як єдиний і відносно однорідний період на периий погляд Епдаїгься дещо штучною, незвичною. Завданню аргументації цього підходу із залученням конкретного історіографічного, джерелознавчого матеріалу присвячені наступні глави дисертації. _

Друга глава, "Українсько ггузккознавство в контексті "національного питання" /аспект/ ук-ткки. теорії. історії/" побудована на основі аналізу широкого гола музикознавчих праць, виконаних та опублікованих в 1 третині XX ст.-в добу,колі: наіігостріиі соціальні к]:із:: та кризи в світовому тестецтв' хронологічно співпали з

процеси,:'.! становлення в українській музичній культурі. В такі часи особливо пильної уваги потребує критика /2.2. Українська музична г; '.ігууг, ;і >;■ Хлистика: з;:обутп: і рт: ати/ як, по-періза, показник певного ступеня розвитку музикознавчої думки і, по-друге, джерело інформації про тогочасні еггасоцтокультурнг процеси^

Критичний :г:.нр безпосередньо пог/'язян.чі: з функціонуванням періодичних видань, станор.гдп яких протягом аналізованих трьох десятиліть зазнало значних змін, іазом із питомою вагою української преси серед усієї періодики, г.кжлппостяісп й умовами публікації Вирішилися ¡1 тематика та заг;ільна спрямованість критико-публіцис-тичн;іх праці) у відіюе'дності до тенденцій, цо переважали в ,гтхов-ному житті нації. .

190Ь-1Л4 рр., колі, в Наддніпрянській Україні було дозволено функціонування часописів українсько» новою й відповідного змісту, мояна схарактеризувати як час постановки проблеми національної музичної культури в пресі. ,

З початком 1 світової війни українські видання були забороне-

нг, тому 1914-ІУІ7 рр. - пауза в опублікуванні музикознавчих матеріалів. '

Новиїі етап припадає на добу Визвольній Л/агачь, це час початку реалізації сформульованих в цілому на попередньо^ етапі загнань розбудови національної музичної культури, - ці процеси досить повно Рі/Ображен' в критичних прац?х.__------------------------------------

В іуйі-ііііГ рр. здійснювалися спроби поглибленій і: розвитку творчих тенденцій, але на ново*."/ /тниому/ ідеологічному грунті.

Починаючи з 1і;26 р., з суттєвими змінами у політиці розпочалося поступове й повне витиснення проблеми національної культури проблемою культури пролетарської.

Протягом аналізованої третини століття істотно змінилися як кількісні, так і якісні характеристики періодичних видань, що Емітували кригичн1 іі публіцистичні праці музикознавців. Спеціальні мистецькі курнали в ІіОО-ІіДО-х. рр. були 2 нечисленними, й недовгі вічними /львівський "АртистичннЛ Бі сник" , київське "Сяйво", отно, головна навалтахення припадало на доло загально! преси. В’¿значимо Бидатну роль газета "Рада", періодики 1917-1310 рр. - журналу "Шлях", ідо продовжив лінію "Української хати", газет "Нова Рада", "Трибуна", "Зідродаення", "Слово", журналу "Кнпгарь".

20-ті рр., разом із суттєвим звуженням ідейно-естетичних орієнтирів, принесли значне збільшення кількості спеціалізовані« періодичних видань: журнали "ІЛляхя мистецтва", "Червоний шлях",

"Ііове мистецтво", "Радянське мистецтво", "Мистецька трибуна", газета "Культура і побут", жарнал "Музика" /пізніше - ".Музика - маєш"/, "Українська музична газета". Відзначимо також нечисленні спроби започаткування видань суто наукового кпталту.

, Ситуація саиоствсрс’.ення, в тому числі політичними засобами, в яку сула поставлена українська культура, зумовила включеність різних галузе;: духовної культурі: до політичного життя, і, отже, ангажований характер преси,'в якій процеси розвитку культури відбивалися. Але навіть у 20-ті рр., коли прес офіційної ідеології поступово уніфікував як естетичні засади, так і національні особливості різних мистецьких напрямків, національна орієнтація української мистецької преси була очевидною. .

• Б дисертації простежуються зміни кількісних та якісних характеристик музично-критичних та публіцистичних праць, що відбувалися на різних- етапах аналізованого періоду та знаходили відбито: у змінах канроБИХ домінант.

Якщо у 1У05-1Ь14 рр. перепахав жанр рецензії /що не ьиюича-

Серед українських музикознавців послідовніш прихильником методу, який пізніше схарактеризували як вульгарно-соціологічний, був Я.Пол^ьоров. Характерна в цьому відношенні його кни"а "Звукові й музичні елементи в творах українських« прозаїків", ■

Як окрема група, аналізуються в дисертації книги, присвячені українській народній пісні, але на суто фольклористичної, а більш універсальної спрямованості Д.Стеценко, Б.Кудрик, І.Капустянсь-кий, В.Костенко/. Вони, як видається, складають своєрідний відбиток у зменшеному масштабі всього українського музикознавства того періоду з його строкатістю й різноманітністю жанрів, світоглядних засад, методологічних настанов. Особливо виділимо серед них "Укра їнську пісню в народній школі" К.Стеценка як надзвичайно показову для періоду існування УНР книгу, патріотичний пафос якої підліплений стрункою системою аргументації. _ -

Книжки, присвячені характеристиці життя і творчості окремих композиторів, пройшли еволюцію від спроб осмислення постаті М.Ли-сенка та його значення для української культури /В.Будшцанець, .

В.Кривусів-Борецький, Олена Пчілка, Ф.Колесса/ до глибокого 0 вичерпного аналізу творчої спадщини його наступників К.Стеценка і Я.Степового в працях М.Грінченка: -

Показником змін у комплексі методологічних настанов україн^ ських музикознавців стало започаткування ближче до 30-х рр. серії книжок ".Музикознавство на боротьбу з ворожою музикою", вихід збір ки матеріалів до ІІераої Всеукраїнської музичної ол}г.5піадк тощо.

Здійснений історіографічний та джерелознавчий екскурс в предмет дозволяє зробити кілька віісноеків щодо тенденцій, характерних для періоду становлення українського музикознавства:

1. Більпа частина публікацій, датованих 1900-1920 , була

безперечно інспірована пробудженням національної самосвідомості українців, цо дало поштовх розвиткові творчих процесів в різних галузях духовної культури. Формування музикознавства як елементу системи про-іесіоиальної музичної школи було однім із шляхів реалізації потреби національного самопізнання. -

2. Надзвичайно сприятливі соціальні умови періоду існування УНР зробили майже невідворотною появу ряду узагальнюючих праць в галузі музичної україністики. Позктирна інерція цього періоду дія ла протягом 20-х рр., стимулюючи зростання активності глузикознавц

3. В 20-ті рр. ангажований характер музикознавства на втрачається, але змістовно наповнення цієї ангажованості істотно змінюється в сторону зменшення питомої ваги національного фактору в ’ музикознавстві на користь заідеологізованості й політизованості

науки про музику.

Висловлені положення одержують -гаїт пгдтвердкєння при безпосередньому зверненні до національного в музиці як спеціального предмету наукових студій, коді: останні'набувають характеру етно-музикозназчіїх реїлексій /Глава 3. Національне в музгцт як пг.^цст му э пко з навчях и е(па с і :і /. .

3,1. і/іотопологічні пт/липгіпк ти естетичні засади українського уузі'козтіагстра 1 тр. XX ст.: z ‘.на’гм 3"f н. Перегляд і рєз;зія орієнтацій культурного життя українського суспільства протягогл періоду спричинилися до змін пріоритетів музикознавчих праць.

Проблема національного мала значеній наріжного каменю в науко вех розвідках початку XX ст., підгрунтям яких був ¿¡ілосо^сько-ес-тетичиий контекст історичних та етнографічних досліджень українських суспільствознавців П половині; XIX - початку XX ст. Зони і склали одне з днерел, на основі синтезу яких формувалися мотодоло гічнт заезду музичної україністики перлах десятиліть XX ст.

З ник змикалися студії в галузі музичної етнографії ;.1.лисенка та II.Сокольського, цо містили в собі знатній культурологічній контекст. .

Національна орієнтованість українського музикознавства як за-гальнофхлосоїський метод підходу до яешд музичної дійсності поєднувався з опорою на спеціальні методи, вироблені в європейському /російському в тому числі/ музикознавстві - класичній і традиційній пколах теорії музики, а також музично-історичних концепціях, які спиралися переважно на засади культурно-історичної школи. ■

Таке поєднання національного і загальноєвропейського на методологічному рівні гармонійно співвідносилося із засвоєним українською гуманітарною думкою усвідомленням Езатеозв"язку і взаємної підпорядкованості національного і загальнолюдського.

20-ті pp. принесли необхідність дотримання нової системи естетичних нормативів та принципів. Головний з останніх полягав у вве денні соціологічного підходу до мистецькій: явищ, який передбачав утвердження безпосередньої залежності мистецтва від характеру сус пільно—історичних формацій. Головним критерієм оцінки художніх творів прогологеувалася їх відповідність пролетарській ідеології.

Значення національного в системі вартостей українського музикознавства обумовило більш пізнє включення музичної науки й крити ки в Україні до нової "системи координат". Більше того, запровад кення сформульованих в Росії нових підходів до музики спричинилос до певного конфлікту в методології створюваних праць. Погляд на мистецтво як на результат і засіб класової боротьби, сформульова-

ний, зокрема, у статтях та виступах АДуначарського, застосування класового критерію як головного і фактично визначального в оцінці вартості музичних творів означали надмірну концентрацію уваги критиків на соціальному. Цо не було природним- для музико знаті в, які приділяли велике значення фактору етнічному як сутаісяій характеристиці музики.

Отже, динаміку настановлень українського музикознавства в їх змінах характеризують такт тенденції: .

1. Рух від розуміння нації як індивідуальності, національної, стилю в музиці як необхідного фактору існування національної культури до запровадження раціоналістичного підходу з визначенням майбутніх шляхів музичного мистецтва до "видих форм безнаціональної культури" /ї.і.Грінченко/, єдиної музичної мови, яка 6 відбивала ідеологію суспільства майбутнього.

2. рух від розуміння змушеної залежності музичного мистецтва

від політики, особливо на певних історичних етапах, до декларування принципової підпорядкованості мистецтва, оголошзння його засобом досягнення політичних цілей. . ■ .

Та, попри все, національне протягом цілого періоду лишалося а центрі уваги музикознавців /3.2. Стилеутвотиг процеси українська го музичного мистецтва як предмет музикознавчого аналізу./

Перл за все, об”єктом аналізу ставала народна пісня. Яскраво виражені особливості музичного фольклору давали вагомий аргумент у дискусії про саме існування української нації як "культурно-етн графічної індивідуальності". Музичний фольклор розглядався як відправний пункт історії культури українського народу, вужче - як головне джерело в процесах національного стилеутворення.

Це обумовмо велику кількість музикознавчих студій .-з широкого кола питань, пов"язаних з народною піснею. Розширень проблематики відбувалося від суто фольклористичних розвідок, автори яких /К.Квітка, Ф.Колесса, С.Лздкевич/ мали на меті з"ясування стильових особливостей музичного фольклору, до праць, які містили в собі спроби узагальнень щодо генезтсу ‘‘ історичного розвитку народних пісень - як в цілому, так.і окремих‘жанрів. Об"єктом уваги ставали і інтонаційні, і емоційні характеристики, цо переважали.

В 20-ті рр. виникли нові аспекти в обговоренні місця народної пісні в національній музичній культурі. Показовою була дискусія 1929 р. з приводе тверджень Я.Пол^ьорова про те, що "старовин на пісня" за своїм змістом є діалектичнім запереченням розвиткові нових часів. При тому, що позиція Лолфьорова викликала могутній

шквал заперечень /статті А.Вадимова, В.Костенка, інгаїк музикознавців/, вона фактично була граничним виразом загальноприйнятого бли жче до кінця 20-х рр. погляду про те, що народна пісня цінна за своєю формою, а ніяк не за змістом, мусить сприйматися критично

і ретельно перероблятися.

Як другий рівень в процесах формування національного стилю оцінювалися обробки фольклорних джерел. Напрямки і р*внт підходів до аналізу засобів і шляхів оброблення та застосування народних мелодій розташовані в діапазоні від тверджень про неперевершеність достоїнств народної пісні до дійсно глибокого наукового осягнення суті пробами.

Своєрідне узагальнення такого роду розвідок міститься у статті П,Козицького, присвяченій творчості М.Леонтовича. Дослідник визначає три різні рівні підходів,.які вкладаються в такі етапи: "долисенкови;іи, коли композитори лише використовували мелодію народної і.»сні, механічно приєднуючи до неї'.відповідні акорди; етап творчості Лисенка та його наступників, які намагалися наблизити форму викладу,до стилю мелодії; третій і вищий, за Козицьким, етш

- творчість Ы.Лвонтовнча,, який, зовнішньо "европеїзуючи” народну пісню, ускладнюючи форму обробки, осягнув саму її суть і істоту, що дало можливість піднести українську народну пісню до загальнолюдського масштабу. . - '

Як третій, вищий рівень визначалося формування національного стилю в композиторській творчості. Усвідомлення цінності націоналі ного як прояву індивідуального в палітрі барв загальнолюдського мало логічним і закономірним наслідком пильну увагу до індивідуал. ності іншого рівня - композиторської особистості, що вона реалізуй себе в музичних творах. В музикознавчих пращіх окреслюється певна модель - своєрідна система уявлень про ідеальну композиторську постать, яка відповідала б завданням побудови повноцінної національної музичної культури. Деякі з елементів цієї системи були доволі мінливими /згадаємо, наприклад, актуальну в 20-ті рр. вимогу визначення "класової платформи" митців/, проте протягом цілого періоду своєрідною' константою лишалася теза національної визначеності композиторського стилю.

¿•Музикознавці приділяли значну увагу дослідженню різних рівні осягнення й втілення національної інтонаційності. Поняття "етнографізм" поступово починає вживатися в негативному значенні - як визначення спрошенного підходу до етнокультурних джерел. Натоміст йдеться про емоційне узагальнення зразків фольклору, поєднане з

глибоким засвоєнням загальноєвропейських принципів композиції.

В багатьох працях усвідомлення необхідності розвивати яанри, які традиційно переважали в українські! музиці /вокальні зокрема/ поєднується з постановкою перспективних завдань - потреби створення високохудожніх зразків національної опери та симфонії.

Предметом спеціальних дискусій при цьому ще на початку періоду ставала сама проблема "українського національного спило” з погляду міри поєднання в ньому національного та інонаціонального /характерні публікації Колесси, С.Людковича, І.Франка в "Артистичному віснику"/*

Спроба осмислення деяких тенденцій розвитку українського музикознавства 1 третини XX ст. і здійснений в цьому контексті огляд соціокультурних удав.його функціонування, світоглядних настанов, що ними керувалися музикознавці, а також ступеня осягнення проблеми національного в їх науковій та критико-публіцнота ній спадщині, даюгь підстави для деяких висновків та узагальнені Музикознавство виконувало надзвичайно активну роль в процесах форг¿ування професіонального шару української національної музичної культури. В його власному формуванні риси типологічної спільності з іншими європейськими /російській зокрема/ музихознг вчими школами'в періоди їх становлення поєднувалися з яскраво в>. раженою специфікою, яка доходить як із особливостей національного життя, так і з характеристичних рис епохи в цілому.

Проблема національного в різних її іпостасях посідає в цьому контексті вельми значне місце. Соціальні кагакяізми стали фактором гальмування, а потім і відчутної деформації тенденцій національної сашреалізації в мистецтві. Розвиток по висхідній у ствердженні системи вартостей, в якій гармонійно співіснували б національне й загальнолюдське, комплексно осмислені 'в своєму співвідношенні, був перерваний в 20-ті рр. інспірованою й насаджуваною ззовні новою світоглядною системою, що в ній на пертий план було висунуто класове /"пролетарське"/ як єдина й абсолютна вартість. ■

Серед факторів, що вони визначили втрати, яких зазнала в наступні десятиліття українська музична культура , - принципова несумісність естетичної системи, яка базувалася на концепції "диктатури пролетарі ату”, з традиційними цінностями. Колективістичні інтенції в їх г 'солютизованому вигляді визначили зневажлива ставлення до індивідуальності - і на рівні людської особистості, і на рівні нації. Діалектична пара "класове - Інтернаціонал

ке", що домінувала б офіційній естетиці, е принципово уніфікаторською, на відміну бід пари "національне - загальнолюдське", що її ієрархічна побудова грунтується на принципі взаємододатховост' Погляди науковців та критиків того- періоду, звільнені від зайвих ідеологічних нашарувань, дають зразок широти мислення, гл биших пошуків оптимальних шляхів розвитку української музичної культури. ’ '

Аналіз становлення українського музикознавства як елементу система художньої культури першої третини XX ст. дає можливість простежити походження позитивних та негативних тенденцій, характерних для українсь.¿го радянського музикознавства наступних десятиліть. Подальше проведення досліджень в цьому напрямку, як видається, є необхідною умовою для відтворення шляху, що його пройшла українська музична культура XX ст., в цілісній історичній перспективі. ' •

По ігаі дисертації опубліковано такі роботи:

1. М.В.Дисенко про національне в музиці //.Микола Лисенко та музичний світ: Тези Міжнародної конференції. - К., 1532. -

С. 116-119. .

2. М.Б.Лисенко та проблема національного в музиці // Вивчення

життя і творчості М.В.Лисенка в школі і вузі: Методичні рекомендації. - Суми, 1992. - С.4-6. - /у співавторстві з В.Романно/. „

3. Політизація мистецтва як фактор знедуховлення культури в дзеркалі української музичної преси 20-х років.// Шляхи удосконалення художньо-естетичної освіти учнівської молоді в умовах відродаення національної культури: Тези Республіканської науково-практичної конференції. - К., 1992. - С.31-33.

4. Становлення музичної критики // ліузика. - 1994. - й 2. - С.24-

25. '