автореферат диссертации по политологии, специальность ВАК РФ 23.00.02
диссертация на тему: Государственное устройство Украины: проблемы теории и практики.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Государственное устройство Украины: проблемы теории и практики."

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

pro ой -1, Oftt И®

УДК 321.01

ТЕЛЕШУН Сергій Олександрович

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

23.00.02 — політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

' дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ — 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі суспільних дисциплін Київського інституту внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України.

Науковий консультант —

доктор політичних наук, доцент КРЕСІНА Ірина Олексіївна,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, завідувач Центру по організаційному та науково-методичному забезпеченню підготовки «Юридичної енциклопедії»

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор АНДРУЩЕНКО Віктор Петрович,

Інститут вищої освіти АПН України, директор

доктор історичних наук, професор КОРМИЧ Людмила Іванівна,

Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри соціальних теорій

доктор політичних наук, доцент КАРМАЗША Марія Степанівна,

Київський торговельно-економічний університет, професор кафедри філософських і суспільних наук

Провідна установа —

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, відділ теоретичних та прикладних проблем політології.

Захист відбудеться «£ »'Ки>-(гШ<2000 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук в Інституті держави : права ім. В.МКорецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави права ім. В.М.Корецького НАН України.

Автореферат розісланий « Є » МА-2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор політичних наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження сутності та особливостей державного устрою як форми організації політичної влади зумовлена тими нагальними проблемами, що виникли в процесі розбудови незалежної Української держави, зокрема в ході організації влади на чітко окресленій території, що стала національним здобутком українського народу.

Практика українського державотворення свідчить, що конституційно закріплена унітарність державного устрою України потребує збереження, подальшого вдосконалення існуючого державного устрою і конкретизації перспектив його розвитку з метою подолання проявів сепаратизму в ряді регіонів України, зокрема Закарпатті, Криму і Донбасі, гармонізації міжетнічних і міжконфесійних відносин, вдосконалення функціонувати всіх гілок державної влади і в цілому механізму держави як організаційно-політичної основи державного устрою України. Це має сприяти формуванню в Україні єдиної політичної нації, що складається з титульного етносу та інших етнічних іруп, які проживають на території Української держави, оптимізації відносин між центром і регіонами, розвитку місцевого самоврядування, вдосконаленню функціонування різних видів автономій, зрештою становленню інститутів громадянського суспільства.

Проблематика національно-державного устрою в посттоталітарних державах актуалізувалася у зв’язку з виявом двох основних тенденцій, що мають глобальний характер. По-перше, посилення відцентрових, автономістських та сепаратистських настроїв і домагань (в Україні це Крим, Закарпаття, Донбас) зумовило феномен регіоналізації. Виникли нові стосунки між центром і регіонами. Останні дедалі впевненіше формулюють свої політичні, економічні та навіть культурні (у зв’язку з мовним питанням) інтереси. Відтак потреба знайти оптимальний баланс інтересів центру і регіонів (особливо етнокультурних) зумовила докорінний перегляд засад регіональної політики. Ця політика висунулася на передній план, поряд з економічною і соціальною, в панорамі суспільних пріоритетів. По-друге, глибока структурна криза, що охопила всі сфери суспільного життя в Українській державі, етнічний сепаратизм актуалізували кснсервативні настрої, що виявилися у пошуку власного, українського шляху, опертого на традиційні цінності, національні звичаї та особливості, пошук загальноприйнятих цілей і тих політичних сил, які б артикулювали різні інтереси й консолідували суспільство навколо національної ідеї. Такою силою в Україні об’єктивно виступила держава

як той політичний інститут, найважливішою функцією якого є інтеграція суспільства, координація діяльності різних політичних і соціальних сил.

Отже, зазначені тенденції — регіоналізація та централізація — зумовили потребу їх політологічного осмислення на основі нових підходів, і особливо перегляду концеїпуальних засад державного устрою України як форми організації політичної влади і як політичного інституту.

Закріплення в Конституції України унітарності нашої держави і водночас наявність у її складі адміністративної (а не національно-територіальної) автономії посилило актуальність розробки теоретичних питань унітаризму та федералізму, перегляду самої концепції унітарної держави. Адже “чистого” унітаризму світова практика державного устрою не знає.

Етнічна ознака, поряд з територіальною, зумовлює необхідність розробки в проблематиці державного устрою основних засад етнорегіо-нальної політики, перегляду конституїтивних ознак, що лежать в основі державного устрою як форми сталих взаємозв’язків між державою в цілому та її частинами, нацією та етнічними групами як її складовими, визначення характеру, перспектив, шляхів і особливостей національно-державного будівництва в Україні.

Проблема державного устрою належить до загальнонаукових проблем політичних, констшуційно-правових інститутів, які є визначальними для політичної системи держави. Тому державний устрій України є визначальним для конституційної системи сучасної Української держави.

Основною рисою багатьох наукових теорій державного устрою України було прагнення до об’єднання всіх етнічних українських земель, тобто до соборності України, отже, прихильність більшості теоретиків української державності до побудови в Україні саме унітарної держави, хоча термін “унітарність” став широко використовуватися в науковому обігу тільки останнім часом.

Теорії державного устрою України дорадянського періоду не були достатньо обгрунтованими і чітко сформульованими, відтак на початку XX століття в українському середовищі не було жодної завершеної концепції державного устрою України. Причиною цього були тривала відсутність або перервність української державності, отже, відсутність політичної суб’єктності держави та її частин.

Радянська суспільна наука розглядала проблему державного устрою виключно в контексті ленінської теорії держави, і насамперед обгрунтовувала легітимність існування Радянського Союзу та його суб’єктів — союзних республік.

з

У сучасній науковій літературі саме проблемі державного устрою приділяється мало уваги, хоча майже в кожному підручнику з політології, основ держави і права, з конституційного, державного права зарубіжних країн, порівняльного конституційного права є окремий розділ про державний устрій, його види та форми.

Окремі аспекти проблеми державного устрою розглянуто у низці статей сучасних українських науковців: М.С.Кармазіної, О.В.Картунова, ЛЛ.Кормич, І.Ф.Кураса, О.М.Мироненка, Ю.І.Римаренка, Д.В.Табач-ника, В.М.Шаповала, Ю.С.Шемшученка.

Питання державного устрою, форм правління перебували в центрі уваги політико-правової думки на всіх етапах її розвитку. Тому дослідження еволюції поглядів видатних мислителів і політичних діячів, класиків світової і вітчизняної політичної та юридичної думки (О.Бочковського, І.Лисяка-Рудницького, Л.Ребета, В.Старосольського, С.Томашівського, С.Шелухіна та ін.) на природу, сутність, особливості державного устрою як форми організації політичної влади на певній території є необхідною умовою вироблення наукових засад національно-державного устрою України.

Чимало різноаспектних питань взаємозв’язку політичної теорії і теорії права, конституційного права і національно-державного будівництва в історичному аспекті розвитку уявлень про форми правління, державний устрій розкрито у синтетичних дослідженнях з історії політичної думки, політико-правовнх учень, історії держави і права, зокрема працях В.П.Андрущенка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка, В.О.Горбика,

І.О.Кресіної, О.М.Мироненка, В.Ф.Панібудьласки, В.А.Погульницького,

І.Б.Усенка.

Теоретичні питання державного устрою, зокрема пов’язані з проблемами здійснення державної влади, утвердження конституційного ладу, суверенітету висвітлюються в працях вітчизняних (Л.Т.Кривенко, М.І.Михальченко, Г.О.Мурапган, В.Ф.Погорілко, Ф.М.Рудич) і зарубіжних учених (Р.Даль, А.А.Златопольський, В.І.Левін, М.О.Ушаков, В.Ф.Халіпов).

Серед монографічних досліджень окремих проблем розвитку політичної системи суспільства та політичних інститутів, становлення і демократизації відносин між різними суб’єктами політичної влади, які безпосередньо пов’язані з формуванням основних засад державного устрою, слід відзначиш праці українських політологів та юристів —

В.Б.Авер’янова, М.М.Вівчарика, В.Г.Кременя, П.І.Надоліпшього,

В.І.Полохала, Ю.І.Римаренка, Ф.М.Рудича, М.В.Томенка, а також російських та інших зарубіжних авторів.

Теоретичні проблеми унітаризму та федералізму, співвідношення державного устрою і демократії осмислюються в працях Р.Абдула-тіпова, М. Алієва, Е.О.Баграмова, Н.О. Варламова, О.М.Домрина, Л.М.Дробижевої, Г.С.Михайлова, І.М.Моделя, Б.С.Моделя, К.Росс,

В.О.Тішкова, Р.Ф.Туровського, І.О.Умнової, М.Фарукшина, В.Є.Чир-кіна, А.Ященка та ін.

Проблеми територіальної організації політичної влади, здійснення місцевого самоврядування дістали осмислення в працях українських, російських, інших зарубіжних дослідників — В.П.Безобразова, О.І.Ва-сильчикова, М.І.Корнієнка, В.М.Кампо.

Проблеми регіоналізації в сучасних посттоталітарних суспільствах та їх вплив на особливості державного устрою висвітлюються в працях українських і російських дослідників: Т.В. Зонова, І.Ф.Кураса, М.І.Панчука, Ю.І.Римаренка, А.А.Сергуніна, А.С.Титкова, Р.Ф.Туровського та ін.

В аналізі проблематики державного устрою України чималий інтерес становлять праці, де виствітлюються різні аспекти державного устрою зарубіжних країн (Б.С.Крилова, П.Періггалера, В.В.Рудольфа, П.І.Савицького, Д.Служанскі, Ю.А.Тихомирова).

Останнім часом в Україні сформувався новий напрям науки — ет-нодержавознавство, в рамках якого плідно розробляються концептуальні питання національно-державного будівництва.

Визначення понять, що охоплюються проблематикою державного ладу і державного устрою (унітаризму чи федералізму, різних типів автономії, територіальної організації влади та місцевого самоврядування, етнорегіональної, етнонаціональної політики, національно-державного будівництва і т.ін.), знаходимо в енциклопедичних та довідкових виданнях. Хоча підходи, методологічні засади до тлумачення відповідних понять та обсяг охоплення в них політико-правових реалій досить різні.

Поглибленому дослідженню проблематики державного устрою сприяють видання історико-політологічних і правових документів, збірників аналітичних оглядів та рекомендацій.

Проте комплексних досліджень проблематики державного устрою України обмаль. Останнім часом науковці зверталися переважно до загальної проблеми українського державотворення, не диференціюючи її, розглядали більше атрибутику держави, а не її внутрішню організацію. Основна увага приділялася питанням інстіпуційного характеру — адміністративно-територіального устрою в його нормативно-правових та управлінських функціях. Здебільшого поза увагою дослідників залишалися проблеми політичної суб’єкгності центру і регіонів, а також Авто-

номної Республіки Крим, нації в цілому та етнічних груп, територіальних громад, співвідношення централізаційних та регіоналістичних тенденцій та їх впливу на політичне життя в Україні, етнонаціональної та етнорегіональної політики.

Осмислення зазначених проблем має сприяти знаходженню і втіленню оптимального для України державного устрою, а відтак поліпшенню управління державою в цілому і вирішенню першочергових завдань національно-державного будівництва зокрема.

Усі зазначені чинники зумовлюють необхідність комплексного наукового дослідження державного устрою України як політичного інституту; виявлення його ролі й місця в політичній системі суспільства, структурі державного ладу; визначення основних принципів державного устрою в контексті світового політико-правового досвіду з метою вироблення цілісної концепції державного устрою України та практичних рекомендацій щодо вдосконалення і розвитку державного устрою України; реформування сучасного механізму держави як організаційної основи унітарного устрою України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з теоретичною розробкою 1) планових наукових тем, що здійснюються кафедрою суспільних дисциплін Київського інституту внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України; 2) регіональних проблем — робочою групою при Раді Національної безпеки і обороті (1992-1994), зокрема концептуальних положень щодо стабілізації соціально-політичної ситуації в ряді регіонів України (Крим, Донбас, Закарпаття); 3) концепції національної безпеки України; 4) концепції виборчих систем в Україні, яка розроблялася за безпосередньої участі дисертанта і була прийнята Верховною Радою України; 5) концепції Конституційного договору і основних положень Конституції України; 6) проблем державного управління в Україні та поділу влади; 7) Митного та Податкового кодексів України, кримінального та кримінально-процесуального законодавства; 8) проекту закону про адміністративну реформу, зокрема теоретичних положень щодо вдосконалення державного устрою України (1995-2000 роки).

Мета та завдання дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити загальні закономірності, тенденції, особливості реформування і модернізації державного ладу та державного устрою України в умовах незалежності й зміни парадигми національно-державного будівництва; на основі цього запропонувати політологічну концепцію вдосконалення державного устрою України.

З огляду на мету поставлено такі дослідницькі завдання:

— визначити та систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми вдосконалення державного устрою України;

— простежити еволюцію світової і вітчизняної політичної думки про державний устрій, визначивши при цьому критерії диференціації поняття форми правління;

— здійснити періодизацію розвитку основних концепцій державного устрою в українській політичній думці;

— визначити феномен державного устрою і дати його сучасне політологічне тлумачення на основі нових підходів до розуміння держави;

— дати інтерпретацію типу і характеру державного устрою України; окреслити його сучасну модель;

— здійснити порівняльно-політологічний аналіз типів державного устрою з метою визначення оптимального варіанту для України;

— проаналізувати досвід організації державного устрою українських державних утворень 1917-1921 років та в радянську добу для виявлення його концептуальних засад і основних чинників;

— визначити основні гарантії сучасного державного устрою України;

— визначити і обгрунтувати шляхи вдосконалення механізму держави, запровадження в Україні президентсько-парламентської республіки;

— визначити модель співіснування двох систем виконавчої влади і чіткого розмежування їх повноважень;

— накреслити основні напрями реформування адміністративно-територіального устрою України;

— розробити заходи щодо збереження й вдосконалення унітарного державного устрою України та визначити передумови їх ефективної реалізації.

Об’єктом дослідження є процес розвитку і вдосконалення державного устрою України в умовах становлення правової демократичної соціальної держави, всебічного реформування суспільства та нових геопо-літичних реалій.

Предметом дослідження виступає політичний інститут державного устрою: його сутність, види, функції, характеристики.

Методи дослідження. В дисертації використані загальнонаукові методи: опис, спостереження, порівняння, логічний аналіз і синтез, системність. Для аналізу програмних документів політичних партій, основних етапів української державності застосовувався еволюційно-історичний метод. При визначенні поняття держави та державного уст-

рою автор використав біогеодетерміністський метод, конструктивний, структурний, інсгіпуційний аналіз, який дав змогу концепгуалізувати політичний інститут державного устрою з усіма властивими йому ознаками й атрибутами. При аналізі різних типів (форм) державного устрою і повноважень двох систем виконавчої влади в Україні автором було застосовано конкретно-історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний методи.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Здійснено комплексний політологічний аналіз розвитку державного устрою України в контексті сучасних світових державотворчих процесів. На основі цього аналізу створено цілісну концепцію вдосконалення державного устрою України в умовах перехідного суспільства. В межах здійсненого автором дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Комплексно досліджено історію теоретичного осмислення державного устрою як політичного інституту та здійснено її періодизацію.

2. Істотно уточнено політологічне визначення держави в єдності її су бстанціональних та інституціональних сутнісних виявів.

3. Створено концепт феномена державного устрою — за суттю, за змістом, за формою, в трьох змістовних значеннях: як територіального устрою держави, тобто сукупності складових території України; організації політичної поліетнічної нації на певній території; територіальної організації влади.

4. Уточнено тлумачення місця державного устрою в системі державного ладу, розмежовано поняття державного, конституційного ладу, державного, національно-державного устрою, розуміння співвідношення нації і держави у державотворчому' процесі.

5. Переосмислено досвід організації державного устрою України у XX столітті, виявлено його концептуальні засади й основні чинники.

6. Створено сучасну модель державного устрою України з урахуванням світового і вітчизняного досвіду, потреб реформування суспільства.

7. Визначені шляхи і заходи вдосконалення механізму держави, запровадження президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади.

8. Визначено основні гарантії сучасного державного устрою України

— через діяльність держави та її органів, інших політичних інститутів.

9. Накреслено основні напрями реформування адміністративно-територіального устрою України, в основі якого — вирівнювання статусу адміністративно-територіальних одиниць, поділ території України на регіони.

10. Визначено пріоритети і заходи щодо збереження і вдосконалення унітарного державного устрою в Україні.

11. Розкрито механізм співіснування двох систем виконавчої влади, чіткого розмежування їх повноважень для утвердження відповідальності, роздержавлення місцевого самоврядування.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження проблематики державного ладу і державного устрою, в тому числі України; політологічних студій моделей і типів державного устрою; вироблення концептуальних засад державотворення і національно-державного будівництва; сприяють виникненню нових підходів у законодавчій та практично-політичній діяльності; створюють основу для подальшого реформування і вдосконалення державного устрою України, системи державної влади, для уточнення норм і внесення змін до чинної Конституції і законодавства України з питань державного устрою.

Робота може бути також широко використана при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написанні підручників і навчальних посібників з теоретичної і прикладної політології, конституційного права, порівняльної політології і правознавства, історії політичних і правових учень.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані автором у публікаціях, виступах на наукових конференціях, симпозіумах, нарадах: Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Конституційний процес в Україні: проблеми та перспективи” (Київ, 1996); Всеукраїнській науково-практичній конференції: “Закон “Про вибори Президента України” — політичне майбутнє України” (Київ,

1998); науково-теоретичній конференції “Вільні економічні зони: економічні реалії чи політична доцільність?” (Київ-Сімферополь, 1999); науково-теоретичній конференції “Політична стабільність в Україні. Пост-виборна політична реструктуризація. Джерела та перспективи” (Київ,

1999); науково-практичній конференції “Втрата Криму — втрата України. Ймовірні наслідки загострення соціально-політичної ситуації в Криму” (Київ, 2000); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Реформа українського законодавства — чинник національної безпеки держави” (Київ, 2000).

Наукові положення і висновки дисертації були реалізовані автором при розробці Конституційного договору України, основних положень Конституції України (за участі автора у відповідних робочих групах),

моделі державного управління в Україні і поділу влади (1995-1996), ряду нормативно-правових актів (1996-2000).

Положення і висновки дослідження були апробовані при читанні загального курсу з політології та авторських спецкурсів «Етнополітична конфліктологія», «Соціологія права» у Київському інституті внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України.

Матеріали дисертації висвітлювалися у радіо- і телепрограмах “Реалізація основних положень Конституції”, “Закон про вибори Президента України”, “Адміністративна реформа в Україні”, “Процес політичної струкіуризації в Україні”, “Регіональна політика і національна безпека”, “Проблеми вдосконалення державного устрою в Україні”, “Проведення і наслідки квітневого 2000 року референдуму”, “Імплементація результатів референдуму в Конституцію України" (1996-2000).

Дисертація обговорювалася кафедрою суспільних дисциплін Київського інституту внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ України, відділом конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України і була рекомендована спеціалізованою вченою радою цього Інституту до захисту з наукової спеціальності 23.00.02 — «політичні інститути і процеси».

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 349 сторінок складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, двох додатків (20 сторінок), списку використаних джерел (619 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені ступінь її наукової розробки, об’єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її основні методи, теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень і структура, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі «Теоретичні основи державного устрою України» проблема державного устрою розглядається в історичному' і теоретичному вимірах, аналізується категоріальна політологічна основа сучасного державотворчого дискурсу, окреслені основні методи дослідження державного устрою як політичного інституту.

Виходячи з визначального впливу географічних, етнічних, історичних чинників формування певних типів державного устрою, а також різних тлумачень ролі цих чинників у творенні держави та різних форм правління в різні історичні періоди, дисертант простежує історію становлення відповідних наукових поглядів і теорій. Аналізуються праці мислителів стародавнього світу, зокрема Лао-Цзи, Шан Яна, Хань Фея, які за допомогою різних аргументів доводили, з одного боку, штучність держави й державного устрою, а відтак необхідність децентралізації, а з іншого — потребу обмеження общинного самоврядування, підпорядкування його місцевій адміністрації, районування країни, встановлення бюрократичного контролю державної влади над діями громадян. У межах легістської доктрини доводилася необхідність корекції законів відповідно до умов часу й особливостей кожної держави. Платон не тільки вперше ввів у науковий обіг поняття державного устрою — як форми правління, а й розробив своєрідну концепцію державного устрою, види якого відповідають п’яти типам душевного складу. Підкреслюючи важливість досконалого законодавства в ідеальній державі, Арістотель водночас визначальним чинником міцної держави вважав природний розвиток і потреби людей. На його думі^, державний устрій є певною організацією мешканців держави, розпорядком у галузі організації державних посад, і насамперед верховної влади: верховна влада завжди пов'язана з порядком державного управління, яке і є державним устроєм. Арістотелю належить і теорія оптимальної кількості населення держави, його можливостей, характеру території як сприятливого ландшафту. Це стало наріжним положенням у теорії державного устрою та в геополітичних концепціях, що не втратило актуальності й для сучасної політичної науки. Йдучи за Платоном, Цицерон обгрунтував особливості

державного устрою географічними характеристиками. В цілому ні античні мислителі, ні філософи Середньовіччя не диференціювали державний устрій і форму правління.

У добу Просвітництва, коли склалася природно-правова теорія держави, сформувалося розуміння державного устрою як втілення раціональності. Аналізуючи вчення Б.Спінози, дисертант показує, що розуміння мислителем федеративного державного устрою як найкращого випливало з його раціоналістичної доктрини, і доходить висновку, що Спіноза вперше в історії політичної думки обгрунтував теорію федералізму, зокрема договірну форму федералізму, яка у сучасній політичній науці вважається однією з найпоширеніших.

Російська політична думка цієї доби обстоювала унітарну монархічну державу. На думку дисертанта, та тенденція в розвитку російської державності, яка виявлялася в розвитку органів станового представництва в центрі й на місцях (М.Грек, З.Отенський, Ф.Карпов, А.Курбський,

І.Тимофеєв), не суперечила, а доповнювала другу тенденцію (І.Грозний)

— зосередження необмеженої влади в руках царя шляхом встановлення деспотичного політичного режиму.

В концепціях станово-представницької монархії російських мислителів ХУІ-ХУІІ століть питання державного устрою залишилося в площині форми правління, за якої при монархові створюються дорадчі органи, сформовані з представників регіонів та окремих станів. Єдність держави мислиться як «соборність». Ця тенденція російської політичної думки дістала розвиток у теорії освіченого абсолютизму Ф.Проко-повича, який головну причину зла, роз'єднаності вбачав саме у децентралізації. Дисертант показує, що до кінця XVIII століття поняття державного устрою ще не диференціюється від форми правління. Проте дедалі більший сегмент в його смисловому полі займає розуміння ступеня централізації верховної влади, представництва регіонів у органах політичної влади.

У дисертації показано, що у Нову добу історії людства з розвитком національних держав та здійсненням багатьма з них імперської політики питання про інститути держави і державний устрій поставали дедалі гостріше. В американській політичній думці сформувалося два напрями: представники першого (Франклін, Пейн, Джеферсон) обстоювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету, прихильники іншого — сильну централізовану федеративну державу.

В результаті аналізу вітчизняних та іноземних джерел дисертант доходить висновку про те, що, попри тривалу національну бездержавність,

українські мислителі і державні діячі вже з початку XVII століття приділяли пильну увагу питанням державного устрою України. Особливо гостро вони постали під час Визвольної війни та укладення Переяславського договору. Визначення кордонів України та забезпечення їхньої цілісності було одним з ключових моментів Конституції П.Орлика 1710 року. Орлик розробив цілісну концепцію державного устрою України: національно-державний суверенітет України, до якої повніші були увійти всі землі навколо Дніпра, тобто Українська держава мала повернутися в межі кордонів держави Б.Хмельницького (за Зборівським договором), Києву повертався столичний статус; парламентська республіка, в основі якої — загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову; перехід до територіального представництва.

Дисертант пов'язує проблеми державного устрою з розвитком національної ідеї та свідомості, показує, що в кожній країні процес національно-державного устрою відображає своєрідний шлях народу (в часі й просторі) до власного державного, суверенного життя. І оскільки головною метою і найважливішою цінністю української ідеї завжди була власна державність, то пошуки оптимальної моделі державного устрою в різні історичні періоди відбивали цей субстанціональний аспект — національну свідомість, особливості історичного розвитку нації. Тобто державний устрій слід розглядати, з одного боку, як інститут (політичний, конституційний), а з іншого — як духовну субстанцію (саму національну сутність, єство народу, ного дух і душу). Така постановка питання в науці є цілком новою. Вона уможливлюється завдяки використанню біогеодетерміністського методу.

Досліджуючи спадщину європейських мислителів, дисертант дійшов висновку, що чимало з них звертали увагу на необхідність врахування географічних чинників при виборі форми державного устрою. У Гегеля знайдено маловідоме дослідникам положення про те, що державний лад не є чисто зовнішнім устроєм; народ може мати як той, так і інший державний устрій, що залежить врешті від характеру народу, його способу життя, освіченості, чисельності. Таке розуміння державного устрою надає, на думку дисертанта, цьому поняттю необхідної повноти і самодостатності, створює передумову дослідження державного устрою як, по-перше, феномена людської цивілізації, по-друге, виводить його з рамок конституційної форми на обшир суспільно-політичного явища в єдності його субстанціональних та інституціональних характеристик. Гегелівське визначення державного устрою, яке дисертант приймає як вихідне в подальших дослідах з цієї проблеми, позбавляє автора необхідності де-

тального аналізу наступної еволюції поглядів на державний устрій в історії політичної думки і зумовлює потребу зосередитися на аналізі поглядів переважно українських мислителів і політичних діячів на проблему державного устрою України.

В аналізі поняття «державний устрій» та питання про його організацію в різні історичні періоди людської цивілізації дисертант виділяє як рубіжну епоху середину XIX століття. В цей час в Європі сформувалися національні держави з абсолютними монархіями. Проте державний устрій у кожній з них мав своє «обличчя». Дисертант вважає, що державність реалізувалася (за Гегелем) як дійсність конкретної свободи (чи несвободи) індивідуально. В процесі становлення національних держав історичні особливості зумовили різні моделі державного устрою відповідно до геополітичних характеристик, характеру народу, його чисельності, освіти тощо. Там, де «конкретна свобода» ще не стала дійсністю (наприклад, в Україні), пошук своєї моделі державного устрою стимулював розвиток політичної думки, національно-визвольного руху. Саме на середину XIX століття припадає, на думку дисертанта, піднесення хвилі національно-визвольних рухів у залежних країнах Європи. Том}' Україна цілком «вписувалася» в загальноцивілізаційні, й зокрема європейські, політичні процеси. І тому саме в цьому контексті слід, на думку дисертанта, аналізувати пошуки й здобутки української політичної думки щодо моделі державного устрою.

Дисертант докладно аналізує концепцію державного устрою кирило-мефодіїзців, федеративні засади майбутньої слов’янської республіки, які виводилися, зокрема М.Костомаровим, з федеративних принципів Давньої Русі. Суспільно-політична й національна концепція кирило-мефо-діївців базувалася на народно-месіанській ідеології та демократизмі, уникаючи питання про створення громадсько-політичних об’єднань як координуючих центрів державотворчого процесу. М.Драгоманов обгрунтував необхідність федерації, яка зможе поєднати інтерес кожної людини і держави. На його думку, з часом сама автономія втрачатиме свої державні функції, утвердяться адміністративна автономія і децентралізація, головною адміністративною одиницею в Російській імперії стане місцева «самоуправа», що обійматиме ряд територіальних одиниць знизу догори. Він пропонував поділити Російську державу на 18 країв, до того ж створити «козацькі і середньоазійські» землі із статусом адміністративних територій. Україна мала бути поділена на чотири «краї»: Поліський, Київський, Одеський і Таврійський. Федералізм і політичну свободу Драгоманов пов'язує з вирішенням національного питання, яке він розумів неоднозначно.

У дисертації аналізуються погляди на майбутній державний устрій України громадівців, Братства Тарасівців, М.Міхновського, «Молодої України», М.Грушевського, русофілів Галичини, І.Франка, М.Павлика,

С.Подолинського та ін. Автор робить висновок, що на початку XX століття на всій території України склалися достатні об'єктивні й суб'єктивні передумови для утворення українських політичних партій, які ініціювали розробку питань про форму державного устрою України. Значна увага приділена аналізу поглядів Д. Донцова на майбутній устрій Української держави як ієрархізованого суспільства, на національну ідею як ідею самостійної держави, що випливає з географічного положення України та політичних відносин; концепції В.Липинського, що грунтувалася на ідеології території і громадянства, виводила форму національно-державного ладу з традицій українського гетьманату, а можливість створення національної держави - від свідомості нації та її політичної еліти.

У першому ж розділі аналізуються проекти державного устрою, запропоновані у 1922 році Х.Раковським, М. Скрипником, М.Фрунзе, Г.Гриньком. В них пропонувалася модель держави, побудованої на принципах демократизму, врівноваження суверенітету союзу та республік, обмеження влади центру та надання широких прав суб'єктам федерації, зокрема Україні, у вирішенні державно-адміністративних, культурних та господарських питань, гарантування правового простору в регулюванні всіх галузей внутрішнього лаптя.

На основі аналізу розвитку української політичної думки та державотворчих процесів в Україні дисертант здійснив періодизацію історії української державності, виділивши десять основних етапів: 1648-1722; 1722-1845; 1845-1900; 1900-1917; 1917-1919; 1919-1922; 1922-1985; 1985-1991; 1991-1996; 1996-2000.

У дисертації аналізуються теоретичні основи статусу України як суб'єкта федерації, при цьому простежується еволюція статусу України як складової СРСР, як члена СНД. Автор доводить, що в дійсності Україна не була повноправним суб'єктом федерації, а являла собою лише складову єдиної, унітарної імперської держави. Нині всі питання про повернення їй статусу суб'єкта федерації, про розвиток її у рамках СНД є предметом для внутрішньополітичного протистояння, а не грунтовних студій з проблем державного устрою.

Дисертантом грунтовно опрацьовані концептуальні засади як федеративного, так і унітарного устрою України в сучасних умовах. В результаті аналізу документів політичних партій, спроб федералізації України, які мали місце в історії України в різні історичні періоди й

сьогодні виявляються деякими сепаратистськими угрупованнями, автор дійшов висновку, що, по-перше, концепція федералізації України не має в нашій країні сталих традицій; по-друге, вона не має чіткої теоретичної розробки і обгрунтування, не враховує особливостей сучасного розвитку держави. В програмних документах партій та інших політичних організацій чітко не визначаються суб'єкти федерації, що мають входити до складу федеративної України, не визначена і ознака (національна, територіальна, змішана) федералізації: адже русини, наприклад, вимагають поділ}' за національною ознакою; прихильники окремої республіки в Донбасі обстоюють принципи економічної доцільності, тобто керуються територіально-економічною ознакою; на Півдні України окремі політики виступають за етнокультурну автономію; в Криму ж поширена концепція федералізації за територіальною ознакою.

У дисертації доводиться, що відсутність завершеної, обгрунтованої концепції федералізації України на сучасному етапі українського державотворення зумовлює потребу взагалі відкинути ідею поділу України на землі шляхом об’єднання окремих областей за будь-якою ознакою, Україна потребує не об’єднання областей, а координації їхніх зусиль на загальнодержавному рівні для подолання економічної кризи і подальшого позитивного політичного і економічного розвитку країни.

Аналіз аргументів прихильників унітарно-централізованої держави (унітарність є головною світовою тенденцією сучасності; існує небезпека кордонів з державами, що мають територіальні претензії до України; можливість появи за умови федералізації сепаратизму і дезінтеграції) свідчить, що для України прийнятною є регіоналізація в рамках унітар-но-децентралізованої держави. Саме вона дає можливість враховувати інтереси регіонів за рахунок розширення їх економічної самостійності, відповідальності місцевих органів влади і самоврядування у вирішенні питань розвитку територій з урахуванням місцевої специфіки й культурно-історичних традицій. Відтак за умови встановлення унітарно-децентралізованого державного устрою в Україні можна провести регіо-налізацію держави замість федералізації, яка не матиме тих негативних наслідків для існувашія молодої Української держави, які може мати федералізація.

У другому розділі «Державний устрій України як конституційна форма сучасної Української держави» чільна увага автора зосереджена на визначенні місця державного устрою в системі державного ладу України, на з’ясуванні політологічного змісту поняття державного устрою. На думку дисертанта, державній лад є політичною організацією держави і включає суспільний і державний устрій, систему державних

органів влади, систему установ, які цю владу забезпечують, правову і виборчу системи. Саме державний лад визначає тип і форму держави. Тип держави являє собою систему суттєвих рис, що притаманні усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціальну змістовну сутність, а також соціальне призначення держави. Державний лад і суспільний лад виступають основними складовими конституційного ладу, що являє собою цілісну систему суспільних відносин, які закріплює, регулює і захищає конституція. Саме основи державного ладу як системи базових принципів організації і діяльності держави та її найважливіших інститутів є пріоритетною складовою констіпуційного ладу. Державний лад визначає основні організаційні форми та інститути політичної влади, що властиві державі в цілому з урахуванням історичних та інших умов. Тобто державний лад України виступає як конкретний спосіб функціонування Української держави, в якому велику роль відіграє державний устрій.

Дисертант виокремлює три основних параметри державного ладу: певна структура відносин між державою, суспільством і особистістю, що дістає відображення у системі методів здійснення державної влади; система вищих та інших органів державної влади, їх структура, співвідношення їхньої компетенції, порядок утворення органів влади; державний устрій. Взаємовідносини елементів системи державного устрою України є вагомою частиною сукупності суспільно-політичних відносин, що являють собою державний лад України. Отже, робить висновок дисертант, державний лад як інститут характеризується певними формами: характером державного правління, тобто організацією і здійсненням державної влади, і характером державного устрою, що є складовою державного ладу.

Аналіз поняття державного устрою грунтується на загальних підвалинах державної організації суспільства. Автор відмовився від традиційного для конституційного права визначення держави та державного устрою. Виходячи з необхідності осмислення його як політичного інституту, чий зміст і функції є похідними від держави, теж як політичного інституту, дисертант докладно аналізує різні підходи до визначення держави та її сутнісних характеристик. При цьому автор у центр уваги переносить не просто організацію влади як інструмент здійснення політичного впливу, а суб’єктно-об’єктні відносини в суспільстві. Головним суб’єктом держави здобувач визнає націю як суб’єктивну політичну по-ліетнічну спільноту, яка є сувереном на певній території і яка для цієї мети використовує механізм організації влади. З такого розуміння органічно випливає визначення національних меншин (етнічних груп), дер-

жавного 5'строю тощо. На думку дисертанта, держазний устрій за своєю суттю охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному відношенні, являє собою певний тип держави, що виявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави, правовому статусі громадян цієї держави, територіальному устрої держави і системі її органів. За своїм змістом державний устрій — певний механізм держави, тобто організаційна основа держави. За формою він являє собою територіальну, або національно-територіальну, організацію державної влади, що поділена на окремі складові, які перебувають у тісному взаємозв'язку між собою і вищими органами держави. Тобто це поняття охоплює все коло питань про внутрішній поділ території держави на складові, їх правове положення, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими. Відтак саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

Виходячи з державно-правових критеріїв, державний устрій України має три пріоритетних змістовних значення і полягає в 1) територіальному устрої держави, тобто в сукупності складових території України; 2) організації всього населення (титульного етносу, етнічних груп, нації в цілому) на певній території, тобто в національному устрої; 3) територіальній організації влади. В першому із значень державного устрою розглядаються частини території держави, в другому — все населення держави, що проживає на певній території, в третьому — складові механізм)' держави, які наділені функціями здійснення державної влади. Отже, відправною точкою для визначення поняття державного устрою виступає політична сутність держави.

Автор розмежовує поняття територіального устрою, адміністративно-територіального устрою як складової територіального, і державного устрою (як ширше поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію населення). Звідси випливає висновок, що основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є якомога повніша самореалізація нації шляхом адекватного її цілям оптимального управління державою.

У другому розділі докладно аналізуються види (форми) державного устрою. Застосовуючи порівняльно-політологічний метод, дисертант на значному фактичному матеріалі показує різні моделі унітарних (централізованих і децентралізованих) та федеративних (симетричних та асиметричних) держав - типові та з певними винятками. За умови функціонування унітарної держави організація державної влади здійснюється

за принципом субординації, а федеративної - координації центральної влади і влади суб’єкта федерації. Світова практика і порівняльний аналіз державного устрою деяких федеративних держав свідчать, що федеративний устрій є оптимальною формою тільки в країнах з високою політичною культурою, де ліквідовано будь-яку дискримінацію за національною ознакою.

Третій розділ дисертації «Основні етапи становлення і розвитку державного устрою України» присвячено характеристиці тих періодів історичного розвитку державності, які були позначені активними державотворчими процесами, пошуками оптимального державного устрою України. Дисертант насамперед відзначає, що державотворення в Україні принаймні з другої половини І тисячоліття було безперервним. Державний устрій Київської Русі, або Давньоруської держави, еволюціонував від унітарності до федералізму. У XII столітті федеративний принцип був назавжди порушений, що призвело до розпаду держави і формування регіональних ценірів, при становленні яких вирішальними чинниками стали географічно-господарський, етнографічний та зовнішньополітичний. У роботі розглядаються форми державного устрою Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Запорозького. Дисертант докладно зупиняється на Українській Народній Республіці, проголошеній у 1917 році, аналізі проірамних документів тогочасних політичних партій, в яких робилися спроби обгрунтувати ту чи іншу форму державного устрою України. Поразка УНР і національно-визвольних змагань 1917-1920 років спричинена, на думку дисертанта, відсутністю на початку революційних подій чіткої концепції розбудови Української держави; неготовніспо політичних лідерів вирішити долю України без огляду на Росію, ваганням між автономією України у складі Росії та самостійністю України; неготовніспо керівників Центральної Ради сприйняти ідею і факт самостійності України у зв’язку з відмовою Тимчасового уряду підіримати автономію України в рамках Російської федерації; соціалістичним забарвленням поглядів лідерів УНР на процеси державотворення і на державний устрій і врешті слабкою увагою насамперед до соціальних проблем і питань державного будівництва; відсутністю узагальненої теоретичної бази щодо державного устрою України в умовах її самостійності, а відтак чіткої програми організації державного устрою самостійної України. У програмних документах політичних партій державний устрій України був еклектичний, поєднуючи ознаки унітарності й федерації. Фактично ж у добу УНР Україна була унітарною державою. Риси федерації, позначені в Конституції УНР, ре-

золіоції II Всеукраїнського з’їзду Рад та в інших документах, відбивали тільки певні наміри і сподівання.

Аналізуючи державний устрій України в період її входження до СРСР, автор відзначає, що в 1918-1922 роках УСРР де-юре була самостійним державшім утворенням, що уклало військовий союз, а потім міжнародні договори з іншими радянськими республіками. Внутрішній державний устрій України був унітарний: Україну було поділено лише на адміністративні одиниці, в яких місцеві органи були підпорядковані вищим органам влади. Входження України до складу СРСР перетворило її з незалежної держави на одну з радянських республік, яка мала декларативне право виходу із складу Союзу, а насправді це право використати не могла. Суттєві зміни в адміністративному устрої України сталися в результаті підписання між СРСР та Німеччиною таємних протоколів до Пакту про ненапад та договору між СРСР і Румунією. До складу УРСР було включено Західну Україну і Північну Буковину. Після Другої світової війни на всій території України встановився тоталітарний режим і радянський державшій устрій. Включення до складу УРСР Закарпаття об'єктивно сприяло об'єднанню українських земель. УРСР де-юре одночасно була унітарним асиметричним державним утворенням і суб'єктом федерації у складі декларативно федеративного СРСР, де-факго

— однією із складових унітарної радянської імперії.

-Дисертант порушує проблеми організації державного устрою в незалежній Україні. Докладно аналізуються питання створення в Криму адміністративної автономії. Встановлена Конституцією України унітарна форма державного устрою в основному відповідає сучасним реаліям і потребам тривалого процесу державотворення в Україні, проте вимагає подальшого розвитку і вдосконалення з метою подолання напруженості в Криму, Закарпатті, Донбасі. Це передбачає теоретичну розробку і практичне втілення ефективного механізму організації публічної влади як організаційної основи унітарного державного устрою України. Адже існуюча форма державного устрою в Україні є відображенням історичного розвитку української державності — від фактично унітарної УНР через унітарну УРСР до унітарної незалежної України.

У четвертому розділі дисертації «Система сучасного державного устрою України та проблеми його розвитку і гарантування» визначено основні шляхи, засоби вдосконалення державного устрою в Україні. Значна увага дослідника зосереджена на питаннях механізму Української держави як системи її органів та інших елементів, що опосередковують констшуцію, будівництво та устрій держави. Дисертант виділяє такі основні елементи: органи державної влади, територія,

громадянство, державний бюджет, Національний Банк, Збройні Сили. Дається класифікація державних органів - вшці (центральні) та місцеві, які, в свою черіу, поділяються на законодавчі, виконавчі, судові; виконавчі, судові, контрольно-наглядові, а також всебічна характеристика їх функцій та особливостей діяльності. Дисертант вважає певним парадоксом перехідної доби державного будівництва надання виконавчому органу законодавчих повноважень. Адміністративна реформа в Україні має істотно змінити структуру органів виконавчої влади в напрямку поступового переходу від галузевого до функціонального принципа побудови міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з відповідним скороченням їх чисельності. Однією з основних підвалин поліпшення функціонування державних виконавчих органів, а відтак усього механізму Української держави як організаційної основи державного устрою має стати позитивне вирішення проблеми взаємодії державної місцевої влади та місцевого самоврядування. Дисертант простежує складну еволюцію взаємовідносин цих органів влади на місцях в умовах розбудови механізму Української держави, залучаючи до аналізу різні теорії та зарубіжний досвід. На думку автора, одним з основних завдань на сучасному етапі державотворення є подальше роздержавлення органів місцевого самоврядування і децентралізація системи державної виконавчої влади. Для досягнення цієї мети в компетенції місцевого самоврядування треба залишити насамперед питання соціального захисту населення, охорони здоров’я і медичного обслуговування, контролю над дитячими закладами дошкільного віку, обслуговування ветеранів війни і праці, допомоги органам правопорядку у вигляді добровільних дружин, питання комунальної власності й комунального господарства. Решта питань має бути передана до компетенції місцевих державішх адміністрацій.

Символічність повноважень місцевого самоврядування, поряд з недемократичним призначенням на посади голів державних адміністрацій, є, на думку дисертанта, одним із слабких місць сучасного державного устрою України.

У роботі аналізуються і такі елементи механізму держави, як громадянство, державна мова, символіка, валютна система тощо.

В результаті аналізу механізму держави дисертант дійшов висновку про те, що сучасний механізм Української держави є відносно цілісною і збалансованою системою, покликаною зберегти конституційно закріплену унітарність України, хоча мають місце елементи фактичного або формального дублювання повноважень різних органів і систем, зокрема Президента і Верховної Ради України, подвійності в державній символі-

ці, розмаїття «силових» формувань і дублювання їхніх повноважень, поділу інформаційної системи на російськомовний і україномовний блоки. Усе це свідчить про перехідний характер сучасного механізму держави, а відтак перехідний характер державного устрою України.

Сучасний поділ України на адміністративно-територіальні одиниці здійснювався за принципом пропорційності території і населення.

Сильною стороною адміністративно-територіального поділу України, закріпленого в чинній Конституції, є принцип рівності більшості адміністративно-територіальних одиниць.

Отже, нині тільки Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь як міста загальнодержавного значення є адміністративно-територіальними одиницями з особливим статутам.

Рівний статус решти адміністративно-територіальних одиниць в Україні виступає позитивним фактором єдності цих одиниць, а отже, унітарності держави.

Проте, на думку дисертанта, сучасний територіальний устрій України потребує суттєвих змін і має передбачити поділ України не на області, а на регіони, оскільки цього потребують загальнодержавні інтереси, зокрема збереження унітарності України.

Регіони з рівним статусом мають стати фундаментом вертикалі сильної виконавчої влади і основною підвалиною унітарності України.

-Новий поділ України за територіальною ознакою на регіони дасть можливість надати всім адміністративно-територіальним одиницям, зокрема Криму, рівний статус, що сприятиме формуванню єдиної політичної української нації і подоланню різних проявів сепаратизму.

Труднощі при проведенні адміністративно-територіальної реформи і визначенні критерію поділу України на адміністративно-територіальні одиниці виникають у зв’язку з тим, що сьогодні існує суперечність між політичною ситуацією, яка потребує поділу держави саме на великі регіони, і державними економічними інтересами, які вимагають від адміністративно-територіальних одиниць гнучкої керованості та всебічного розвитку місцевого самоврядування.

Саме тому, на думку дисертанта, новоутворені регіони мають поділятися на менші адміністративно-територіальні одиниці — губернії, губернії — на департаменти, департаменти, в свою чергу, на громади.

В основу поділу регіонів на губернії необхідно покласти територіальну ознаку. В основу поділу департаменту на громади можна покласти пропорційну чисельність населення в одній громаді. Такий поділ допоміг би, зокрема, при проведенні в Україні виборних кампаній і референдумів.

Відсутність Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій” зумовлює те, що в українському законодавстві відсутнє визначення статусу адміністративно-територіальної одиниці в Україні.

Статус адміністративно-територіальної одиниці, на думку дисертанта, має зумовлюватися: принципом визначення кордонів адміністративно-територіальної одиниці (територіальний; національний; такий, що історично склався; пропорційний; змішаний); структурою і повноваженнями органів державної влади на території адміністративно-територіальної одиниці; структурою і повноваженнями органів місцевого самоврядування на території адміністративно-територіальної одиниці; принципом формування представницьких і виконавчо-розпорядчих органів адміністративно-територіальної одиниці (виборність чи призначення посадових осіб усіх рівнів органів державної влади); наявністю власності, що підпорядковується компетентним органам адміністративно-територіальної одиниці; структурою бюджету (співвідношенням використання державного і місцевих бюджетів); структурою формування місцевого бюджету.

Сьогодні залишається відкритим питання щодо недоторканності кордонів адміністративно-територіальної одиниці, зокрема недоторканності вільних економічних зон у складі адміністративно-територіальних одиниць, а також не визначені межі права власності адміністративно-територіальних одиниць. Ці питання мають бути вирішені в Законі України “Про адміністративно-територіальний устрій”.

У даному розділі дисертант визначає основні напрями вдосконалення державного устрою України. При цьому застосовано один із найважливіших принципів організації державного устрою — врахування загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, світової і вітчизняної практики державного будівництва. Автор аналізує досвід США і доходить висновку, що за умови економічної кризи необхідна централізація влади на всіх рівнях. За умови ж стабільної економіки спостерігається тенденція до посилення влади регіонів для вирішення певних соціальних питань на міцях. Такі тенденції відбуваються в країнах з будь-яким державним устроєм — унітарним чи федеративним.

Федералізм США був зумовлений насамперед зовнішніми чинниками: існування зовнішнього ворога в особі метрополії вимагало об’єднання штатів. В Україні зовнішній ворог відсутній. З одного боку, це позитивний фактор поступового проведення будь-яких реформ, проте певною мірою гальмує формування єдиної політичної української нації.

Сьогодні в Україні необхідна централізація влади для подолання економічної кризи. Формування з цієї метою єдиного політичного і пра-

вобого простору можливе тільки за умови збереження унітарності державного устрою.

Першочерговими заходами щодо збереження і вдосконалення унітарного державного устрою в Україні дисертант вважає, по-перше, цілеспрямоване утвердження в свідомості української нації як політичного суб’єкта держави національної ідеї. Остання повинна містити основні принципи організації державного устрою: суверенності й незалежності України, її демократизму, соціального характеру держави і державного устрою, правового характеру держави і державного устрою, збереження унітарності України.

По-друге, подолання в Україні економічної кризи, формування єдиного політичного та економічного простору, становлення середнього класу, для чого необхідно провести реформи податкової, фінансово-кредитної і бюджетної систем, що сприятиме створенню єдиного економічного простору України. По-третє, остаточний вибір України між Заходом і Сходом, тобто між двома різними типами цивілізації. Від цього вибору залежить цивілізаційний варіант подальшого розвитку Української держави.

Ще однією групою заходів, що мають бути здійснені на шляху вдосконалення унітарного державного устрою, є поліпшення механізму Української держави як організаційної основи унітарного державного устрою, зокрема органів державної влади. Це насамперед вдосконалення вертикальної системи виконавчої влади як фундамента унітарного устрою України з метою дотримання принципів системності й структурованості організації і діяльності органів державної влади.

Для справжнього вдосконалення вертикальної системи виконавчої влади треба не тільки узгодити вже існуюче законодавство, а й внести суттєві зміни в IV, V і VI розділи Конституції України за умови дотримання принципів конституційності та законності в організації і діяльності органів державної влади. Перед винесенням цих змін на всеукраїнський референдум треба провести велику роз’яснювальну роботу щодо винесених на вирішення українського народу питань.

В результаті внесених до Конституції змін в України має бути конституційно закріплена змішана президентсько-парламентська республіка. Проте на перехідному етапі в Україні має домінувати саме президентська влада.

Впровадження в Україні змішаної президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади зумовлено кількома факторами. По-перше, індивідуальна відповідальність, зумовлена пріоритетною роллю Президента України у вирішенні питань державного

будівництва, в умовах виходу України з тривалої економічної кризи може відіграти набагато більшу і кориснішу роль, ніж колективна відповідальність парламенту. Сьогодні імена авторів законів, змін і доповнень до них, що приймаються Верховною Радою, невідомі для більшості народу. Також невідомо, хто і як із депутатів Верховної Ради голосує при обговоренні та прийнятті того чи іншого законопроекту.

По-друге, політична еліта, яка групується навколо Президента, має переважно чітку “західну” орієнтацію, на противагу парламенту, в якому в результаті особливостей розвитку різних регіонів України і “східного” менталітету мешканців східних та південних регіонів присутні прихильники обох напрямів цивілізаційного розвитку України.

По-третє, впровадження змішаної президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади дасть змогу уникнути протистояння Президента і парламенту, яке гальмує розвиток України “західним” цивілізаційним шляхом, який, на думку дисертанта, є більш прийнятним і органічним для України.

Для здійснення балансу політичних сил у державі за умови запропонованої вище форми правління роль парламенту залишається визначною.

На шляху вдосконалення державного устрою України для посилення ролі парламенту, за умови функціонування змішаної президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади, дотримання принципів системності, структурованості організації і діяльності органів державної влади і встановлення балансу політичних сил, на думку дисертанта, треба запровадити двопалатний парламент.

Ще одним кроком на шляху до збереження і вдосконалення унітарного державного устрою завдяки врахуванню інтересів нетитульних в Україні етносів і подолання міжконфесійних і міжетнічних конфліктів має стати впровадження, за умови пильного контролю з боку держави, національно-персональної автономії.

З метою подолання міжетнічних конфліктів, збереження унітарності України, на думку дисертанта, необхідно здійснити поступове перетворення Криму на звичайний регіон України, тобто зрівняння адміністративно-територіального статусу Криму із статусом інших регіонів України.

Позбавлення Криму автономного статусу має відбуватися поступово, в рамках проведення адміністративно-територіальної реформи і впровадження в Україні національно-персональної автономії.

Отже, аналіз Конституції України, чинного законодавства та наведених у даному дослідженні матеріалів приводить до висновку, що в

чинному законодавстві Україні, зокрема в Конституції, недостатньо глибоко відображені питання державного устрою. Тому в найближчий час необхідні розробка і прийняття Верховною Радою України Закону України ’’Про державний устрій України”.

Законопроект “Про державний устрій України” має включати такі розділи.

Розділ І. Визначення. У розділі мають міститися визначення понять “держава”, “державний лад”, “державний устрій”, “територіальний устрій”, “адміністративно-територіальний устрій”, “унітарна держава” з переліком її ознак, “регіон”, “механізм держави”, “титульний етнос”, “політична нація” та інші.

Розділ II. Територіальний устрій України. В розділі має всебічно обгрунтовуватися едність території України.

Розділ III. Адміністративно-територіальний устрій. В ньому має дістати відображення концепція реформи адміністративно-територіального устрою в Україні.

Розділ IV. Механізм держави як основа унітарного державного устрою України. Мають визначатися елементи механізму державного устрою. Розділ повинен містити чітку картину взаємодії елементів державного устрою, вертикалі виконавчої влади, розмежування основних повноважень між гілками влади, зокрема між двома системами виконавчої влади — державної виконавчої влади і місцевого самоврядування. Механізм держави повинен доводити необхідність запровадження в Україні президентської республіки.

Розділ V. Національно-персональна автономія. Тут мають бути визначені засади запровадження в Україні національно-персональної автономії, під пильним контролем з боку держави, і механізму її реалізації.

Основними гарантіями державного устрою України виступають нормативно-правові гарантії. Конституційне гарантування державного устрою можливе лише за умови виконання всіх норм Конституції України та чинного законодавства. Додатковою гарантією збереження унітарного державного устрою в Україні має стати розробка і прийняття Закону України “Про державний устрій України”.

Важливу роль у гарантуванні державного устрою виконують держава, органи державної влади, політичні партії, засоби масової інформації, політична, економічна, соціальна і культурна системи українського суспільства, а також міжнародні організації та інші держави.

На думку дисертанта, роль політичних партій у гарантуванні державного устрою України поступово може зростати разом із зростанням кількості й підвищенням ролі партій, які будуть створені за новими іде-

ологічними принципами і представляти інтереси певних бюрократичних кланів.

Певними кроками на шляху гарантування державного устрою мають стати вдосконалення системи виконавчої влади, формування і розвиток в Україні єдиного правового й політичного простору, активізація політичного життя, підвищення політичної культури громадян, а також ролі “четвертої влади” — засобів масової інформації шляхом відмови від будь-яких форм цензури, зменшення державного тиску на приватні засоби масової інформації.

У Висновках підбиті основні підсумки дослідження.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в створенні системологічної концепції державного устрою України. Створення цієї концепції передбачало осмислення проблем, що виникли в процесі розбудови Української держави, вироблення теоретико-методологічних засад їх вирішення, врахування зарубіжного і вітчизняного досвіду державного будівництва, уточнення теоретико-категоріального арсеналу політологічного аналізу феномена державного устрою, здійснення порівняльно-політологічного дослідження типів (форм) державного устрою, визначення специфічних особливостей українського суспільства на перехідному етапі, формування сучасної моделі державного устрою України, розробки заходів щодо вдосконалення унітарного державного устрою України.

Основні наукові й практичні результати дисертації полягають у наступному.

За своїм змістом державний устрій України, закріплений Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року', не є сталою визначеною системою; тип і форма Української держави, її державний устрій мають перехідний характер і можуть змінюватися в ході розвитку української державності, її сучасного економічного і політичного стану. Ідея федералізації не має в Україні традицій, чіткої розробки, не враховує особливостей сучасного розвитку Української держави. Проте ця ідея може бути використана в подальшому державному будівництві України за умови демократизації суспільства і підвищення політичної культури в регіонах.

Існуюча модель державного устрою, закріплена в Конституції України, є оптимальною для українського суспільства, однак вона потребує вдосконалення з урахуванням історичних, економічних і культурних особливостей, а також політичних реалій. Одним із засобів вдосконалення унітарного державного устрою України має стати розробка концепції регіоналізації України в рамках унітарної держави.

Державний устрій як політичний інститут слід розглядати в діалектичній єдності його субстанціональної та інстіпуціональної сутностей. Розуміння державного устрою детерміноване підходами до аналізу держави. Тому таке тлумачення цього феномена випливає із запропонованого визначення держави.

Слід розмежувати поняття територіального устрою, адміністративно-територіального устрою як його складової і державного устрою як більш широкого поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію населення. Відтак основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є якомога повніша самореалізація нації шляхом адекватного її цілям оптимального управління державою.

Відокремлення поняття державного ладу від поняття державного устрою і розуміння місця державного устрою в системі державного ладу дає можливість більш плідно використовувати їх як у теоретичних дослідженнях, так і політичній практиці, зокрема при розробці законодавства про державшій устрій України.

За своєю суттю державшій устрій являє собою певний тип держави, який виявляється в політичних, економічних, соціальних основах, принципах організації і діяльності держави, правовому статусі громадян цієї держави, територіальному устрої держави і системі державних органів. За своїм змістом державний устрій — це певшш механізм держави та її функції, тобто організаційні й функціональні основи держави. За своєю формою державний устрій — територіальна або національно-територіальна організація публічної влади в державі, що поділена на окремі складові частини, які перебувають в тісному зв’язку як між собою, так і з вищими органами держави. Тобто це поняття охоплює все коло питань про внутрішній поділ території держави на складові частини, їх правове положення, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими. Отже, державний устрій — це організація території і населення, визнання за ними або надання їм певного статусу в здійсненні державної влади. Саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

Основною метою поділу будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є організація оптимального управління державою і суспільством.

За умови функціонування унітарної держави організація державної влади здійснюється за принципом субординації, а федеративної держави

— координації центральної влади і влади суб’єкта федерації.

Існуюча форма державного устрою в Україні є відображенням історичного розвитку української державності — від фактично унітарної УНР через унітарну УРСР до унітарної незалежної України.

Основними гарантіями державного устрою України виступають нормативно-правові гарантії. Конституційне гарантування державного устрою можливе лише за умови виконання всіх норм Консттуції України та чинного законодавства. Додатковою гарантією збереження унітарного державного устрою в Україні має стати розробка і прийняття Закону України “Про державний устрій України”. Важливу роль у гараніуванні державного устрою виконують держава, органи державної влади, політичні партії, засоби масової інформації, політична, економічна, соціальна і культурна системи українського суспільства, також міжнародні організації та інші держави.

Певними кроками на шляху гарантування державного устрою мають стати вдосконалення системи виконавчої влади, формування і розвиток в Україні єдиного правового й політичного простору, активізація політичного життя, підвищення політичної культури громадян, а також ролі “четвертої влади” — засобів масової інформації шляхом відмови від будь-яких форм цензури, зменшення державного тиску на приватні засоби масової інформації.

Конституційно закріплений механізм держави визначає існування в Україні президентсько-парламентської республіки, що спричиняє можливість протистояння двох різних гілок влади — законодавчої і виконавчої, яке спостерігається при вирішенні важливих для України політичних і економічних питань, зокрема щодо розбудови системи виконавчої влади на місцях. Уникнути протистояння можна тільки завдяки вдосконаленню механізму держави: шляхом остаточного вибору і врешті — конституційного закріплення в Україні змішаної президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади.

Визначення фундамента співіснування двох систем виконавчої влади, чітке розмежування їх повноважень з метою запровадження відповідальності органів обох систем за свою діяльність перед народом України, подальше роздержавлення місцевого самоврядування в контексті розширення можливостей його впливу на державні органи мають стати важливими чинниками досягнення плідної взаємодії між місцевими адміністраціями як органами державної влади і місцевим самоврядуванням. Досягнення взаємодії і збалансованості між двома системами виконавчої влади має стати основною підвалиною поліпшення функціонування і підвищення відповідальності місцевих органів державної влади як важливої складової всіх органів державної влади, а відтак

сприяти поліпшенню функціонування механізму Української держави в цілому. Все це забезпечить збереження і зміцнення унітарного державного устрою в Україні.

Сучасний адміністративно-територіальний устрій України потребує суттєвих змін і має передбачати поділ України не на області, а на регіони, зокрема передбачати зрівняння статусу Криму із статусом інших регіонів України.

На порядок денний національно-державного будівництва в Україні постало питання розробки і проведення реформи адміністративно-територіального устрою. Остання має відбуватися в рамках вдосконалення державного устрою України і сприяти подальшій консолідації регіонів України, формуванню єдиної української політичної нації, збереженню унітарності держави.

Сучасний державний устрій України потребує подальшого розвитку і вдосконалення за умови збереження унітарності Української держави. На певний час проведення економічних і політичних реформ і досягнення в країні економічної стабільності слід відмовитися від ідеї федералізації України.

Першочерговими заходами щодо збереження і вдосконалення унітарного державного устрою є: розробка завершеної загальнонаціональної ідеології, яка базується на чітко сформульованій націонаїьній ідеї; подолання в Україні економічній кризи, запобігання міжетнічній і міжконфесійній ворожнечі, формування єдиної української політичної нації; здійснення остаточного вибору України між Заходом і Сходом, тобто між двома різними типами цивілізаційного поступу, прийняття оптимального варіанту політичного й соціально-економічного розвитку Української держави.

Вдосконаленню державного устрою в Україні має сприяти поліпшення механізму Української держави як основи її унітарного устрою. Цей процес передбачає: вдосконалення вертикалі системи державної виконавчої влади як фундамента унітарного устрою України, дотримання принципів структурованості й системності, керованості, прозорості організації і діяльності органів державної влади; внесення змін до IV, V,

VI розділів Конституції України в результаті запровадження в Україні змішаної президентсько-парламентської республіки з домінуванням президентської влади; запровадження в Україні двопалатного парламенту для підвищення ролі регіонів в управлінні державою за умови збереження унітарності України.

Важливою гарантією збереження унітарного державного устрою мають стати розробка і прийняття Закону України “Про державний

зо

устрій України”, один із розділів якого має закріплювати запровадження в Україні, під контролем держави, національно-персональної екстериторіальної автономії для подолання проявів сепаратизму і збереження політичної стабільності в державі.

Загальнонаціональна ідеологія повинна стати тим механізмом, який стимулюватиме зазначені заходи щодо вдосконалення державного устрою України. Водночас вони мають бути реалізовані поступово, після підготовки відповідних пропозицій про зміни в бюджетній і фінансовій системах України, грунтовного фінансово-економічного аналізу й обгрунтування.

Список опублікованих праць за тсмсю дисертації

Монографії

1. Державний устрій України. Проблеми політики, теорії і практики.

— Івано-Франківськ, Лілея, 2000. — 344 с. (21,5 д.а.).

Рецензії: Калюжний Р. Державний устрій України: проблеми політики, теорії і практики // Право України. — 2000. — №8. — С.133.

2. Етнос. Нація. Держава: Україна у контексті світового стнодержа-вницького досвіду (у співавторстві з Ю.І.Римаренком, М.МВівчариком, О.В.Картуновим, І.О.Кресіною, Л.Є.Шкляром, С. Ю. Римаренком). — Київ: Інститут держави і права НАН України, 2000. — 516 с. (2,0 д.а.).

3. Історія України. Матеріали до лекцій та методичні поради (у співавторстві з Б.І.Андрусишиним, В.А.Коротким, М.О.Мартинюком, А.М.Мельником). — Київ, Міністерство освіти України, РОВО “Укрвузполіграф”, 1992. — 240 с. (2,65 д.а.).

Статті у наукових виданнях та інші публікації

4. Повторюємо — 1918? // Віче. — 1993. — № 8. — С. 42 —: 46 (0,4 Д.а.).

5. У боротьбі за святу національну ідею // Трибуна. — 1990. — № 9.

— С. 32 — 34 (0,5 д.а.).

6. Проблеми кордонів та територіального устрою держави, або що думають з цього приводу різні рухи та партії (в співавторстві з Ю.Б.Порохнявим) // Трибуна. — 1993. — № 2. — С. 12—15 (0,5 д.а.).

7. Звивисті стежки всеукраїнського ідеалу // Трибуна. — 1991. — № 6. — С. 14 — 16 (0,4 д.а.).

8. Поверхи і підвалини конфліктів // Віче. — 1996. — № 9. —

С. 117—125 (0,5 д.а.).

9. Теоретичні аспекти визначення поняття “державний устрій України” // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999, — №4. — С. 55 — 60 (0,5 д.а.).

10. Державний лад і державний устрій. Знайомі незнайомці? // Віче.

— 2000. — № 1. — С. 30 — 40 (0,8 д.а.).

11. Правові засади реформування територіального устрою України // Командор: Вісник державного службовця України. — 2000. — № 1. —

С. 22 — 26 (0,5 д.а.).

12. Конституційні засади територіального устрою України. Альтернативи і перспективи // Віче. — 2000, — №5. — с. 13 — 19 (0,5 д.а.).

13. Політико-економічне струкгурування українського суспільства. Перспективи розвитку// Командор: Вісник державного службовця У краї™. — 2000. — № 4. — С. 16 — 22 (0,5 д.а.).

14. Формування якісно нової політичної системи в Україні: влада, партії, суспільство // Трибуна. — 2000. — № 3-4. — С. 13 — 17 (0,5 Д.а.).

15. Проблема формулювання національної ідеї в контексті збереження унітарного державного устрою України // Людина і політика. — 2000. — № 3. — С. 76—79(0,7 д.а.).

16. Державний устрій України: окремі аспекти розвитку і вдосконалення // Трибуна. —■ 2000. — № 5-6. — С. 18—21 (0,5 д.а.).

•17. Поняття державного устрою України. Проблеми теорії і практики // Право України. — 2000. — № 6. — С. 14—19 (0,4 д.а.).

18. Державний устрій України. Перспективи розвитку // Віче. — 2000. — № 7. — С. 56-68 (0,9 д.а.).

19. Державний устрій України в системі державного ладу: питання теорії і практики. // Держава і право: Збірник наукових праць. — К.: Інстіпут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — 2000. — № 6. — С. 359 — 363 (0,5 д.а.).

20. Ідеологія розвитку і вдосконалення державного устрою України. Окремі дискусійні аспекти питання // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000.

— № 1. — С. 23—28 (0,5 д.а.).

21. Актуальна ситуація та перспективи розвитку лівих сил (в співавторстві з В.В.Роговцем, В.І.Смущинським) // Трибуна. — 2000. — № 7-8. — С. 25—27 (1 д.а.).

22. Деякі аспекти процесу імплементації результатів референдуму в Україні // Право України. — 2000. — № 10. — С. З—5 (0,4 д.а.).

Телешун С.О. Державний устрій України: проблеми теорії і практики. — Рукопис (349 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 — політичні інститути та процеси. Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, Київ, 2000.

У дисертації розроблено системологічну концепцію державного устрою України у контексті сучасних світових державотворчих процесів. Характеризуються теоретико-методологічні засади дослідження державного устрою. Виявлені загальні закономірності, тенденції, особливості реформування і модернізації державного ладу та державного устрою України в умовах незалежності та зміни парадигми національно-державного будівництва. Створено політологічну концепцію вдосконалення державного устрою України.

Комплексно досліджено історію теоретичного осмислення державного устрою як політичного інституту та здійснено її періодизацію. Осмислено досвід організації державного устрою України у XX столітті, виявлено його концептуальні засади і чинники. Уточнено визначення держави та державного устрою в єдності субстанційних та інституційних сутнісних виявів. Визначено основні гарантії сучасного державного устрою України, заходи щодо його всебічного реформування та вдосконалення, збереження унітарності України. Накреслено основні напрями реформування адміністративно-територіального устрою України, в основі якого — вирівнювання статусу адміністративно-територіальних одиниць, поділ теріггорії України на регіони.

Ключові слова: держава, державний устрій України, політичний інститут, федералізація, унітарність, регіоналізація, централізація, адміністративно-територіальний поділ, місцеве самоврядування.

Sergiy О. Teleshun. State organization of Ukraine: problems of theory and practice. — Manuscript (349 pages).

Thesis for the award of a scientific degree - Doctor of Science (Politics), speciality 23. 00. 02 — “Political institutes and processes”. Koretskiy’s Institute of State and Law of National Academy of Studies of Ukraine, Kyiv, 2000.

In the thesis there is shown the systemologic conception of state organization of Ukraine in the context of modem world’s state-building processes. Theoretic-methodologic base of state organization studies is characterized. The author analyzes main regularities, tendencies, specialities of state order and state organization of Ukraine reformation and modernization — in the

conditions of Ukraine’s independence and changes of nation-state building’s paradigma. Politilogical conception of Ukraine’s state organization improving is constructed.

There presented all-round study and original periodization of history of theoretical visions about state organization as political institute. Author assumes the experience of different types of Ukraine’s state organization functioning in XXth century, their base and reasons. There model state’s and state organization’s definitions are specified in the unity of substantional and institutional sense manifestations. The author defines the main guaranties of modem Ukrainian state organization, ways for it’s all-round reforming and improving, preservation of Ukraine’s unitarity. There original conceptual vision of Ukrainian administrational-territorial organization’s reforming directions is presented. It’s main point — levelling of administrational-territorial parts, sectioning of Ukraine’s territory into regions.

Key words: state, state organization of Ukraine, political institute, federalization, unitarity, regionalization, centralization, administrational-territorial division, local self-governing.

Телешун С.А. Государственное устройство Украины: проблемы теории и практики. — Рукопись (349 с.).

•Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 — политические институты и процессы. Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2000.

В диссертации разработана системологическая концепция государственного устройства Украины в контексте современных мировых госу-царствообразугощих процессов. Дается характеристика теоретикометодологических основ исследования государственного устройства. Выявлены общие закономерности, тенденции, особенности реформирования и модернизации государственного строя и государственного устройства Украины в условиях независимости и смены парадигмы национально-государственного строительства. Создана политологическая концепция совершенствования государственного устройства Украины.

Комплексно исследована история теоретического осмысления государственного устройства как политического института и осуществлена ее периодизация. Показано, что в истории мировой политической мысли дифференциация понятий государственного устройства и государственного строя произошла только в период формирования национального государства.

Для украинской политической мысли характерно теоретическое обоснование объединения всех украинских этнических земель в единую соборную Украину. В истории развития политической мысли о государственном устройстве Украины, а также в истории украинской государственности выделено 10 основных периодов. Осмыслен опыт организации государственного устройства в XX столетии, выявлены его концептуальные основы и факторы.

Уточнено определение государства и государственного устройства в единстве субстанциональных и институциональных сущностных проявлений. Показано, что существующая модель государственного устройства, закрепленная в Конституции Украины 1996 года, является оптимальной для украинского общества, однако требует совершенствования с учетом новых политических реалий. Автор показывает, что одним из средств совершенствования унитарного государственного устройства Украины может стать разработка концепции регионализации Украины в рамках унитарного государства. В соответствии с авторской концепцией современное административно-территориальное устройство Украины должно предусматривать деление ее территории не на области, а на регионы, в частности уравнивание статуса Крыма и других регионов.

Показано, что проведение реформы административно-территориального устройства будет способствовать дальнейшей консолидации регионов Украины, формированию единой украинской политической нации, сохранению унитарности Украинского государства.

Определены основные гарантии современного государственного устройства Украины и средства его всестороннего совершенствования.

Ключевые слова: государство, государственное устройство Украины, политический институт, федерализация, унитарность, регионализация, централизация, административно-территориальное деление, местное самоуправление.