автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.01
диссертация на тему: Гуманистическое содержание методологии познания.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Гуманистическое содержание методологии познания."

К№$$>КИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ОМ '"6

На правах рукопису

ЯРОШОВЕЦЬ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

ГУМАНІСТИЧНИЙ ЗМІСТ МЕТОДОЛОГІЇ ПІЗНАННЯ

09.00.01. - ОНТОЛОГІЯ, ГНОСЕОЛОГІЯ, ФЕНОМЕНОЛОГІЯ

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

• доктора філософських наук

КИЇВ - 1996

Дисертацією є рукопис

Дисертація виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук Київського університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: ТАБАЧКОВСЬКИЙ ВІТАЛІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ.

. доктор філософських наук, професор

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України

Захист відбудеться " 23" вересня 1996р. на засіданні спеціалізованної вченої Ради Д 01.01.06. для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, м.Киі'в-17, вул.Володимирська, 60, ауд.330) о 14:00.

ВОЛИНКА ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ

доктор філософських наук, професор

ПРИЧЕГПЙ ЄВГЕНІЙ МИКОЛАЙОВИЧ доктор філософських наук, . професор

Автореферат розіслано' ______ 996р.

Вчений секретар спеціалізованної

вченої Ради

кандидат філософських наук

доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

• Актуальність теми дослідження. Вирішення складних проблем гучасного суспільства передбачає пошук нових методологічних засобів, пов'язаних з теоретико-філософським осмисленням людського способу буття. ІЦоактуальнішим стає знаходження кожною людиною власної світоглядно-методологічної орієнтації. Відбувається перехід від монологічного світорозуміння до діалогічного, стверджується новий погляд на роль і місце гаюдиии в її творчо-унікальному відношенні до світу. Усе це вельми важливо з згляду на нагальні завдання розбудови української державності, духовного аідродження нації.

Людина в стрімко змінюваному світі завжди стикається з безліччю неординарних ситуацій, загострюється проблема співвідношення набутого досвіду і засвоєних знань з новими вимірами та умовами, а відтак і проблема вибору, і, також, що є особливо непересічне, проблема прийняття рішень. Тут на перший план виступає необхідність використання певних правил, їакономірностей, принципів, отже певної методології.

У зв'язку з цим, нині виникає особливий тип відношення до філософії ік до життєвого завдання. Йдеться, власне, про більш послідовне подолання гносеологістської орієнтації традиційного світорозуміння, про врахування знтологічної багатошаровості людської діяльності, переплетення різних її ікладових. Традиційна гносеологічна рефлективність, безособистістна та. іацілена на одержання загального і універсального знання, призводила до того, по філософія втрачала суттєвий для неї особистістний вимір, зачинялася у :фері стерильного автономного теоретичного досвіду. У філософствуванні, трийнятому гиосеологізмом, теорія діяльності заміщується теорією пізнання іжє здійсненної діяльності, тобто робиться предметом аналізу не безпосередньо :ам факт здійснення, а можливий теоретичний варіант усвідомлення. Це

приводить до того, що суб'єкт - учасник події, стає суб'єктом байдужого, суп теоретичного пізнання події, а загальною рисімо філософського теоретичної мислення стає дуалізм життя і пізнання, думки і конкретної дійсності.

Спроби подолати гносеологізм, апелюючи до монологічі витлумаченого суб'єкта практичної діяльності, здійснені марксизмом, тако виявилися неефективними, оскільки монологізм - то прихований гносеологізм.

Критичне переосмислення наявних та ствердження нових світоглядні методологічних орієнтирів сприяє усвідомленню їх як специфічні плюралістичної форми буття суб'єкта. Неабиякий інтерес становить виявлені-під окресленим кутом зору гуманістичного змісту методології пізнання в істор філософії, особливо в тих концепціях, які найбільш ефективно впливають і вирішення проблем сучасного стану розвитку методологічного знання, зокрем

- в гуманістичній традиції української філософії. Такий підхід сприятим подальшій розробці категорійного апарату теорії пізнання, врахуванні індивідуальних особливостей суб'єкта пізнання, розглядові гносеології я певної теоретичної системи, виявленню її генетичної корисності до методології.

Суб'єктно-об'єктні концепції сучасної філософії орієнтовані не і просвітницько-світоглядні парадигми, що спираються на принцип "зверхност суб'єкту щодо об'єкту,»а на гармонійну взаємодію їх. Мова йде про новий ти зв'язку: не панування та гноблення, а про відношення рівноправності і відкритості, що властиві природі. Тут звучить мотив злагоди людини зі світом, не панування, на котре були зорієнтовані традиційні, в історії філософі уявлення про стратегію пізнання.

Домінуючою тенденціею новоєвропейської культури і філософії б) культ індивідуальності, яка трактувалася в дусі автономії та саморозкутнос індивіда. Тобто безсумнівною і очевидною рисою людини є індивідуаїш свідомість. Такс розуміння людини, її свідомості визначило на довгий час спосі

ачення онтологічних та ■ епістемологічиих проблем, зокрема уявлень про іетодологію пізнання.

' Філософська думка XX ст. - це в значній мірі спроба нового розуміння подими, її вкоріненності в буггі і міжлюдських стосунках. Виникає потреба в ншій онтології Я. Я існую не тому, що мислю, усвідомлюю, а тому, що іідповідаю на звернення до мене іншої людини. Саме факт свідомості повинен шходити за власні межі, відноситися до свідомості з позицій іншого, з боку тієї Реальності, яку він усвідомлює.

Радикальне переосмислення онтології індивідуального Я веде до змін в тгосеології, епістемології, методології пізнання.Сучасна філософська методологія пізнання тяжіє до рефлексії, заснованої на' уявленнях про розум, подібних до тих, котрі Кант кваліфікував як "чуття розуму", а Пруст, як "нескінченне відчування". Йдеться , власне про мислительний стан, який не може бути змодельований, штучно повтореним і продовженим, і в цьому значенні є дуже індивідуальним. Такого роду індивідуальність є, за„ переконанням дисертанта, одвічною, котра вимагає все нових і нових наукових розвідок.

Слід зазначити, що методологія пізнання набула нині значення не тільки технології, а й культурі мислення, і, далі, культури людського чинення. Йдеться про трансформацію аксіології в гносеологію, гносеології в методологію, а методології в практику. '

Звідси - гостра проблема у філософському осмисленні руху пізнання від ствердження нових світоглядно-гуманістичних орієнтирів через розкриття системності гносеології до з'ясування її гуманістичного потенціалу в широкому культурному контексті - як відповідної форми організації оптимально-ефективної діяльності людини.

Спиш дослідження проблеми. В сучасній літературі можна виділити кілька основних напрямків, в яких відбиваються різноманітні підходи, ракурси, трактування окресленої проблеми.

В історії філософії тяжіння до з'ясування гуманістичних чинників пізнавальної діяльності характерне для Геракліта, Платона, Протагора, Арістотеля, Цицерона, Епікура, Блеза Паскаля, Данте Апіг'єрі, Франческо Петрарки, Лоренцо Валли, Піко делла Мірандоли, Джордано Бруно, Бекона і Декарта, Лесінга і Гете, Канта і Фіхте, Гегеля і Фейербаха, німецьких романтиків, раннього К.Маркса та ін. Особливо слід виділити деякі розвинуті історичні форми методології, які хоч і не спрямовані безпосередньо до людини, проте їх філософська фундаментальність, нормативна природа і оиераціональний характер свідчать про наявність тут вагомих передумов для усвідомлення гуманістичного змісту методологічного знання.

В сучасній світовій філософії гуманізм трактувався як самоорганізуючий принцип людського буття, що розглядає людину як самоціниість і найвищу мету суспільства /А.Айєр, М.Бердяєв, М.Вебер, А. Камю, Ж.Марітен, Х.Ортега-і-Гассет, А.Печчеї, К.Поппер, Б.Рассел, Ж.Сартр, П.Тейяр де Шарден, Л.Толстой, М.Фрідман, Дж.Франк, Е.Фром, Ю.Хабермас, Ф.Хайек, М.Хайдеггер, А.Швейцер, О.Шпенглер, К.Ясперс та ін.).

Гуманістична спрямованість гносеології, яка виразилася в подоланні однобічної гносеологічної орієнтації та безособистісності філософського знання виявилась в дослідженнях Е.Гуссерля, який був останнім представником класичного філософствування.

Сучасна західноєвропейська філософія робить проблему суб'єкта предметом критики. Фрейд в своїх дослідженнях замінює, одну особистістну свідомість на свою знамениту тріаду: “Я”, “Воно”, “Над -Я”. Хайдеггер, услід за Ніцше, проблематизус звичайну метафізичну парадигму, звернувшись до критики суб'єкт)'. Французький структуралізм для досягнення об'єктивного

знання відмовляється від суб'єкта. (Леві-Стросс, Фуко). Постмодерністська методологія відмовляється від концепції свідомості як окремої сутності, в якій відбуваються ментальні процеси, а також від кантівського уявлення про філософію як вище знаряддя “чистого розуму”, який вершить суд над культурою, від уявлення про процес пізнати як точного репрезентування реальності (Адорно, Дерріда, Марсель).

Чимале значення для з'ясування гуманістичного потенціалу гносеології має постпозитивізм.

Своєрідним виявом гуманізації сучасної методології пізнання є звернення її до аналізу мови (Хайдеггер, структуралізм, постструктуралізм).

Для сучасної методології пізнання характерна тенденція подолання двох крайнощів: уніформізму та релятивізму, пошук нової цілісності, яка була б заснована на визнанн: цінності одиничного (Адорно, Маркузе, Хоркхаймер, Дельоз).

Подолання генеруючих центрів філософського знання та створення нового типу організації філософської свідомості, яка оперує не окремими смисловими одиницями, а відношеннями, також характерна для методологічних досліджень сучасної філософії. ’

В національній культурно-історичній і філософській традиції гуманістичні засади пошуку нового знання були предметом розмірковувань від Київської .Русі до творчості діячів Києво-Могилянської академії, праць Г.Сковороди, П.Юркевича, Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, А.Потебні, М.Драгоманова, В.Винниченка, М.Грушевського, М.Хвильового та ін.

Проблеми гуманістичних, вимірів пізнання у вітчизняній філософській пітературі розглядалися переважно в зв'язку з проблемою комплексного дослідження людини (Див.: праці Антоновича І.І., Григорьянца Б.Г., Цробницького О.М., Ільїна А.Я., Зикової А.Б., Кисельова Ю.А., Кузьміної Г.А., Когана Л.Н., Ніконова К.І., Нодіа Г.А., Чухіної Л.Я., Фролова І.Т., Юдіна Е.Г. та

ін.). Водночас інтенсивно вивчалася взаємодія власне гносеологічних та

позагносеологічних чинників пізнавальної діяльності (П.Гайденко,

В.Лекторський, Н.Мотроихилова, В.Філатов, Е.Юдін та ін).

Гуманістичним засадам розвитку суспільства і суспільного пізнання присвячені багаточисельні дослідження сучасних теоретиків. Це праці

A.Арнольдова, В_Андрущенка, Г.Батищева, І.Бестужева-Лади, А.Бичко, Л.Буєвої, І.Бойченка, Г.Горак, Б.Головка, Л.Губерського, В.Давидовича,

B.Князєва, А.Каримського, М.Михальченка, М.Мокляка, Б.Новікова, І.Надольного, Т.Яіцук та ін.

Теоретико-пізнавальне осягнення дійсності, становлення

методологічної свідомості, рівні методологічного аналізу, розкриття процесуального характеру методологічної діяльності в широкому культурно-історичному . контексті стало предметом роздумів в творчості 1.Бичка, Є.Бистрицького, Г.Волинки, Д.Дубровського, М.Дученка, Е.Ільєнкова, В.Звиглянича, А.Зеленкова, А.Конверського, П.Копніна, В.Коршунова,

. С.Кримського, А.Лоя, М.Мамардашвілі, В.Мантатова, Л.Микешіної, Т.Пікашової, Є.Причепія, В.Рижка, В.Садовського, В.Стьопіна, В.ІИироканова, В.Шинкарука, Б.Юдіна та ін. .

Особливо слід мати на увазі, що у вітчизняній філософській літературі, починаючи з шістьдесятих років нашої доби, спостерігається тенденція розгляду теоретико-філософських проблем від методологізму в чистому, так би мовити, рафінованому виді до гуманістичних вимірів пізнавальної діяльності як компоненти цілісного світовідношення людини. Цим, зокрема зумовлено співіснування та взаємодія двох провідних тенденцій: “червоного позитивізму” (котрий еволюціонував від логіцизму до проблемного діапазону осмислення пізнання у контексті культури) та "червоного екзистенціалізму", що в його руслі було виявлено смисложитгєві передумови пізнавальної діяльності, вплетеної у більш широкий контекст діяльнісного освоєння світу людиною. (ГІ.Копнін,

В.Шинкарук, І.Бичко, М.Булатов, М.Дученко, В.Іванов, С.Кримський, М.Попович, В.Табачковський, О.Яценко та ін.).

' Окреслені підходи , є вагомою передумовою для спеціального філософського дослідження, присвяченого внутрішньому, іманентному взаємозв'язку гнесеологічних та гуманістичних засад становлення і розвитку методологічної свідомості, зокрема методології як певної форми організації діяльності людини.

Мета і завдання дослідження. Мета полягає в тому, щоб розкрити гуманістичний зміст методології пізнаній та ствердити її в якісно своєрідній формі організації оптимально-ефективної діяльності людини.

Дана мета дослідження обумовила постановку і розв’язання таких

завдань:

- дослідити процес переосмислення наявних і виникнення нових світоглядно-гуманістичних орієнтирів пізнання і показати, що їх ствердження передбачає плюралізм різноманітних світоглядних систем і методологічних 0 підходів;

- проаналізувати певні філософські течії, в яких наявна тенденція до розкриття гуманістичної спрямованості методологічних концепцій та виявлення гуманістичного змісту світоглядної і методолгічної свідомості;

- простежити еволоюцію гуманістичної традиції пізнання в істоико-філософському процесі через виявлення методологічної епрямованності філософських концепцій; '

- обгрунтувати значущість характеру гносеології для її трансформації в методологію пізнання та методологію дії, розкрити гуманістичну спрямованість сучасної методології, котра полягає, зокрема, в подоланні дихотомії суб'єкт-об'єкта, буття-свідомості, почутгів-розуму та ін.;

- розкрити онтологічні, світоглядно-гуманістичні засади низки методологічних принципів і виявити специфіку процесу розширення сфери застосування сучасної методології;

- показати, що гуманістичний зміст методології пізнання проявляється в тому, що вона виступає як певна форма організації оптимально-ефективної діяльності людини в системі кууьтури.

Наукова новизна дослідження. В дисертації на основі аналізу сутності, внутрішньої структури та процесу розширення. сфери застосування сучасної методології розроблена нова концепція гуманістичного змісту методології пізнання, яка органічно поєднує традиційний логіко-гносеологічний зміст та параметри гуманістичного потенціалу особистості - з її духовністю, загальною культурою, творчим мисленням. Таке поєднання - то своєрідна форма організації оптимально-ефективної діяльності людини і надійний спосіб прийняття рішень.

В процесі розробки, обгрунтування і застосування даної концепції стосовно сучасного рівня розвитку філософського та гуманітарного пізнання в дисертації сформульовані нові положення, що виносяться на захист:

- у сучасній філософії формується таке бачення пізнавальної діяльності, яке стосується не тільки нової інформації про досліджуваний об' єкт, але й Враховує індивідуальні особливості суб'єкту пізнання, людську компоненту знання, людинотворчу сутність пізнавального процесу. Відповідно, постає завдання осмислити можливості створення такої системи пізнавальної діяльності, де б процес пізнання розпочинався з формування активних особистостей як суб'єктів культуротворення,потім формувалася відповідна система пізнавальних структур і дій, котра б завершувалася злагодою людини зі світом, а не горезвісним ’.’пануванням", що на нього були зорієнтовані традиційні уявлення про стратегію пізнання. Виявлення гуманістичного змісту метології пізнання у такому культурно-історичному контексті має чималу

&

:вристичну значущість тому, що розмаїття підходів до неї в історії філософії і сультурі має численні кореляти в сучасних її трактуваннях:

• -вперше обгрунтовано ідею про перехід від, власне, іманентних іроблем методологічної діяльності, до розгляду методології пізнання в широкому соціально-культурному контексті і розкриття внутрішнього, манентного взаємозв'язку гносеологічних та гуманістичних засад становлення і розвитку методологічної. свідомості, зокрема методології як певної форми організації діяльності людини;

- сучасна методологія пізнання більш ефективно виконує свою функцію, коли інтегрує в своєму змісті основоположення світоглядних систем і гуманістичні норми. Переосмислення наявних та* ствердження нових :вітоглядно-гуманістичних орієнтирів передбачає плюралізм світоглядів і методологічних підходів;

- показано, що як історичний процес так і сучасний етап розвитку гносеології приводить до зняття її в методології як практично зфокусованій 0 гносеології. Гуманізм, інтегрований гносеологією, стає науково-обгрунтованим гуманізмом. Відбувається також своєрідне поєднання гносеології та онтології, оскільки головна вимога до сучасного філософствування - це визнання самоцінності людської індивідуальності та, водночас, самоцінності всього, з чим має справу людина;

- обгрунтовано, що системоутворюючий характер основних принципів

гіюсеології зосереджується- в поняттях "гносеологічний образ" та "перед-образ", котрі синтезують в собі предметність і операціональність, споглядальність пізнання та його практичну спрямованість. Слід мати на увазі, що "перед-образ", як утворення дорефлексивне, має значно виразніший гуманістичний потенціал, котрий у образові немов би приховано; .

- розіфито механізм перетворення гносеологічних принципів в методологічні установки та зворотний вплив методологічних концепцій на

гносеологію на основі виявлення наріжних засад буття людини, її пізнавальної практичної діяльності. Введено поняття "світоглядно-гуманістичний орієнтир' яке слугує засобом, опосередкованою ланкою трансформації гносеологію методологію, що відзеркалюе практично-екзистенційну спрямованість набутог знання;

- досліджені світоглядно-гуманістичні засади системи методологічни принципів і показано, що процес розширення сфери застосування методології сучасних умовах іманентно пов’язаний з її гуманізацією, що передбачає синте онтологічної і гносеологічної проблематики, котрий сприяє усвідомленні! людиною дійсного рівня її свободи і відповідальності за здійснюване нею ; цьому світі, за результати своєї діяльності;

- гуманістичний зміст методології пізнання проявляється в тому, щ вона виступає як своєрідна форма організації оптимально-ефективної діяльносі людини, коли відповідний тип методології, реалізуючись через екзистенцік конкретної особистості, набуває здатності ефективного способу прийнятт: рішень, особливо - у кризових пізнавальних чи практичних ситуаціях.

Теоретико-філософською основою дослідження сталі

і

фундаментальні здобутки класичної і сучасної світової філософії, щ< стосуються проблем світоглядно-гуманістичного і методологічного освоєнн: дійсності. •

Дисертант врахував і використав досягнення вітчизняних, філософів що плідно розробляли теоретико-методологічні проблеми сучасного пізнання гуманістичні засади нових моделей суспільного і гуманітарного пізнання становлення методологічної свідомості в широкому історичному і соціально культурному контексті.

По мірі проведення дослідження результати розроблюваної авторол концепції методологічного освоєння людиною дійсності також включались і теоретико-філософську основу дисертаційної роботи, оскільки сприялі

багачеиию теоретичних і світоглядних засад та методологічних підходів сягнення даної проблематики.

• Теоретичне і практичне значення дослідження полягає насамперед новому розумінні сучасної методології пізнання, що виявляється в збагаченні ’ змісту, більш грунтовному баченні внутрішньої структури та розширенні фери застосування. Розроблено певний ідеал методології, який органічно оєднує в собі: нові орієнтири оцінки традиційної методології; плюралізм іетодологічних підходів і світоглядних систем; статус надійного способу рийнятгя рішень. Теоретичні положення дисертації можуть бути застосовані в их конкретно-наукових сферах, де створюються нові моделі сучасного пеціального і гуманітарного пізнання або моделі епістемологічного потенціалу кремих дисциплін.

Висновки і узагальнення автора мають світоглядну спрямованість і окликані дослідити внутрішній взаємозв'язок гносеології, методології і уманізму з тим, щоб спонукати певну світоглядну-методологічну ' озважливість, особливо, щодо намірів подати котрусь з філософських доктрин, к єдину, всеохоплюючу методологію - саме так було донедавна з діалектикою.

Висунуті та обгрунтовані в роботі нові теоретичні положення та загальнення можуть бути використані не лише філософською наукою, але й гашми галузями наукового знання та пізнання - суспільного, природничого та ехнологічного.

Практичне значення дисертації пов'язане із застосуванням її положень.

о виховно-освітнього процесу: слід не тільки теоретично виявляти

уманістичний зміст і гуманізувати процес отримання нового знання, але еапізувати цю вимогу в практиці викладацької діяльності як у вищій, так і в ігальноосвітній школі.

Результати дослідження тривалий час використовуються автором в озробці наукових державнобюджетних тем, в його практичній викладацькій

діяльності, ввійшли складовою частиною в численні методичні видання автором чи співавтором яких він є і адресованих студентам, аспірантам, пошукачам Положення дисертації знайшли свій подальший розвиток у дослідження? аспірантів, наукове керівництво якими здійснює автор.

Матеріали дослідження можна використати в учбово-навчальном) процесі при підготовці навчальних проірам, методичних рекомендацій навчальних посібників і читанні нормативних і спеціальних курсів : філософських і соціально-гуманітарних дисциплін.

Апробація роботи. Основний зміст дисертації, викладений у наукових публікаціях автора, зокрема, в індивідуальній монографії: "Людина в систем: пізнання", в розділах колективних монографій, статтях, наукових вісниках часописах /безпосередньо по темі дисертації опубліковано більше ЗО наукови> робіт обсягом понад 25 д.а./.

- доповідався на міжнародних семінарах і симпозіумах, науково-практичних конференціях і нарадах у Києві, Львові, Познані /Польща/, Москві Луцьку, Одесі, Ужгороді та ін;

- використовувався при підготовці і читанні спеціальних курсів дл* студентів філософського факультету, студентів-депутатів юридичного факультету Київського університету;

- обговорювався на засіданнях кафедри філософії гуманітарних наук філософської вітальні філософського факультету, засіданнях Вченої Раді-економічного і юридичного факультетів Київського університету.

Структура дисертації Робота складається зі вступу, чотирьо? розділів, висновків та бібліографічних посилань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі викладена актуальність теми, сформульована мета і завданш дослідження, окреслений стан дослідження проблеми, визначена науков:

новизна положень, що виносяться на захист, охарактеризована теоретико-методолгічна основа роботи, підкреслена науково-теоретична і практична значимість отриманих результатів дисертаційного дослідження.

В першому розділі - "Світоглядно-гуманістичні орієнтири системи пізнання" - досліджується ставлення до гуманістичного потенціалу пізнавальної діяльності в історії філософії. Існування людини у Всесвіті породжувало нескінченність когнітивних пошуків. Всі проблеми з аналізу історичного розвитку буття людини нерозривно пов'язані з пошуком істини. Центральною ідеєю гносеології стає питання "чистого", абсолютного знання. Сократівсько-платонівська традиція пов'язувала це знання з відтворенням трансцендентальних і інтуїтивно сприйнятих ідей. Гуманістична спрямованність їх думки являла себе в індивідуально неповторній суб'єктивно-обмеженій істині, з одного боку, а з іншого, у тому, що сама істина ніколи не може набути характеру завершенності, вічності, непорушності.

Основною рисою теоретико-пізнавального процесу в давньо-грецькій філософії є визначення сутності об'єкту, хоча вже маються риси лінії суб'єктивного фактору в гносеології. Гносеології була притамана вкоріненість в буття.

Але вже елліністична філософія створює таку картину світу де вирішальне місце надається суб'єкту. З цього моменту і протягом періоду середньовіччя в західноєвропейській філософії домінував суб'єктивний аспект пізнання, бо концепція теологічного порядку обмежувала проблематику. гносеологічного пошуку темою доведеиня буття до могутності Бога і, відповідно, обгрунтування шляхів пізнання цього бутгя. '

Авторитет церкви дає людині можливість піднятися розумінням над світом і над власним Я до такої свободи споглядання, якої не знала подальша філософська традиція. Для людини середньовіччя притамана жага пошуку істини. Але воля до пізнання ще не перетворилася у мисливську пристрасть

«4/ . -

' ІЗ .

досліджень як це сталося у Новин час, бо основоположення істини дані авторитетом; божествеиі - в Писанні: природні - в працях античності.

Всьому пізнавальному процесу притамана наявність символічної свідомості. Людина середньовіччя бачить символи повсюди. Всесвіт для неї складається не з елементів, законів, а з образів. Образи означають самі себе, але окрім цього вони означають ще й Бога. Так образ стає символом. Філософсько-теологічні конструкції упорядковують в системі не тільки те, що є сущим, але й те, що означається цим сущим, намагаючись охопити, окрім змісту кожної сущої речі, всі можливості її розвитку.

Епоха Відродження поширила світ пізнаванного не лише на божественне буття, але й не реальне, земне, яке стає предметом дослідження. Соціальна тематика займає переважне місце в філософських дослідженнях. Але методологічні принципи залишаються певною мірою ще незмінними.

Філософія Нового часу головною засадою пізнання ствердила Розум і філософія тяжіє до того, щоб стати чисто практичним пізнанням. Філософія цього часу здійснила "методологічну революцію". Істина - "Я мислю, а значить я існую" - проголошується Декартом як перший принцип філософії. Метод критичного сумніву Декарта був значно сильніший в своїй негативній частині. Щодо конструктивної частини, то розвівши дві сфери буття і поставивши сумнів суддею та обгрунтуванням їх буття, Декарт не зміг довести ні того, що думки потребують мислителя, ні того, що цьому можна вірити. Ним був запроваджений методологічний принцип механістичного матеріалізму, який став провідним в філософській думці XVIII ст.

Далі досліджуються- погляди послідовників раціоналістичної методології Декарта-Арно і Ніколя, а також Б.Паскаля та послідовників релігійно-містичних ліній Декарта-А., Гейлінкса та Н.Мальбранша.

Однак вже Б.Спіноза, спираючись на дуалізм Р.Декарта, різко змінює методологічні засади. В центр пізнання і всієї філософської системи він ставить

об'єкт. Тобто він намагається пояснити світ виходячи з того, що він є субстанцією, а не з властивостей суб'єкту. Вищим рівнем він визнає раціональне пізнання і зорієтованість на дедуктивну методологію. Логічний зв'язок, внутрішня системність, що спирається на виділення спільних особливостей і виступає основним критерієм, який відрізняє адекватну істиність розумного пізнання від неявного, неадектватного, нечіткого виявлення сутності буття в чуттєвому відображенні. Спіноза незмінно проводить думку, що спираючись на розумне пізнання, людина може виявити критерій доброчесності та гармонійності власного буття, щастя та свободи. Але одночасно в детерміністичному матеріалізмі немає місця для індивідуального людського бутгя. Людина, як "модус" субстанції, виступає швидше примушеною істотою.

Д.Локк відходить від раціоналістичної методолгїї і стає засновником емпіризму. Одним з готовних досягнень філософа є введення поняття рефлексії, яке повертало філософії елементи гуманістичного змісту. Схиляючись до суб'єктивізму в методологічній системі емпіризму Локк і в основу соціальної -філософії покладає принцип індивідуалістично-видового, відповідно до якого кожна людина розглядається як рівна іншій за своєю природною сутпо. Відмінність їй надає виховання, соціальні стосунки. Сенсуалізм та емпірізм, притамані системі локківського матеріалізму, вводять в філософію принцип індивідуалізації, і саме цим перегукуються з наступними гуманістичними пошуками.

Філософське обгрунтування принципу індивідуалізму певного мірою, було здійснено в "Монадології" Г.Лейбніца. Якщо у Спінози сама індивідуальність розчинялася в нескінечності, то Лейбніц, проголошуючи самодостатність та незмінність монад, прямо, виходить на гуманістичну проблематику. Адже "Я" це певна самодіяльна сутність, замкнена в собі субстанція, неповторна індивідуальність.

Продовженням локківського емпіризму була суб'єктивно-ідеалістична концепція Берклі. З його методологією пов'язана західноєвропейська і американська думка XX сторіччя. Відмова від принципів об'єктивного сприйняття світу та суб'єктивно-ідеалістичне тлумачення людського буття містять істотніш гуманістичний зміст, який має неабияку методологічну цінність, оскільки вказує на діяльно-практичний характер загальних уявлень і понять. "

Проблеми активності особистості як проблеми розроблялись іншим видатним представником суб'єктивно-ідеалістичної методології Юмом, на відміну від фаталістично-механістичного трактування Спінози. Юм розуміє під свободою тільки здатність діяти або не діяти відповідно до рішень волі.

Особливості методологічних концепцій, які були пов'язані з загальнофілософським європейським процесом, отримали певну специфіку у вітчизняній - українській філософії. Окреслюються соціокультурні умови розвитку української філософської думки.

Українська філософська думка завжди перебувала в межах антропологічної проблематики, ставила в центр дослідження людське буття. Братський рух на рубежі ХУІ-ХУІІ століть в методологічних пошуках схилявся до антропологічно-раціоналістичної проблематики, яка концентрувалася навколо сенсуалістичних концепцій. Надаючи значної уваги так званим "первинним" чуттєвим образам, вони все ж схиляються до переваги розумового пізнання.

В працях професорів Києво-Могилянської Академії чітко виражена думка про переваги реального, тілесного буття. Методологічна установка на сенсуалізм приводила до нового бачення людського буття, його ціннісних установок. Адже для активного спостереження та вивчення сутності речей необхідний був чуттєвий суб'єкт, вибірково спрямований на світ. Таким чином, в рамках просвітницького сенсуалізму, діяльнісний підхід приводив до

проголошення проблеми свободи. Разом з тим для виявлення специфічності чуттєвого світосприйняття необхідний був певний механізм. І таким "механізмом" стає логіка, якій приділяється багато уваги в працях просвітників, в лекціях, які читалися в освітніх закладах в Україні. У вітчизняних логіків помітним було поєднання лейбніце-вольфіанської традиції з кондільяківською. Тобто сенсуалізм, до якого схилялися вітчизняні просвітники, не носив "чистого" характеру, він намагався поєднати сенсуалістичні позиції та принципи з раціоналістичними. Вітчизняна філософська традиція, що виросла з православного неоплатонізму, була пронизана пантеїстично-деїстичними мотивами і не могла різко відмежуватися від ірраціоналістичних тенденцій, притаманих саме православію. І все ж вітчизняні прсвітники поставили проблеми, що прямо вели до демократизації гносеологічних концепцій. Практично-діяльного рівня вітчизняна філософія набуває у Г.Сковороди. Філософська система спирається на методологічні принципи, які отримали визначення антитетики - тобто намагання виділити в бутті протилежні сторони < його. Крім принципу антитетики, не меньшу роль відіграє образ кола, який символізує саме буття, божественну суть світу. Без перебільшення варто зазаначити, що методологічні засади антитетики та символіки кола, започатковані Сковородою, були пізніше однією з центральних проблем в творчості Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Його методологічні принципи ніби сконцентрували в собі всі подальші методологічні пошуки - від позитивістських до екзистенціальних включно. '

Філософські ідеї Просвітництва створили гуманістичні програми перетворення світу. В основі яких лежали концепції, в центрі яких перебував узагальнений сеціум, універсальне людське буття, певного мірою позбавлене індивідуалізації. Монтеск'є послідовно виразив та обгрунтував ідеї Просвітництва: про вирішальну роль Розуму, раціонального бачення світу. Ним започаткований новий методологічний напрямок, який, з одного боку, надає

філософським проблемам соціально-діяльного змісту, а, з іншого, зводить ці проблеми до матеріалістично-механістичного їх трактування і тим самим обгрунтовує концепції "географічного детермінізму". Цей діяльнісний підхід продовжує Вольтер; Для нього проблеми сутності людини, її свободи, структури суспільства - стають головними, як і для Руссо. В центрі методологічних пошу ів стоїть проблема людської нерівності. Руссо назавжди вніс в людську культуру новий погляд на цивілізацію, розглядаючи її з позицій свободи і рівності. Саме він започаткував лінію, що зрештою приводить до технократичного песимізму, до ідеї "натуралізації" життя. За своїми методолгічними підходами Руссо був прихильником сенсуалізму, підкреслюючи домінантну роль почуттєвості у людському світобаченні. Саме звідси виростає волюнтаристський суб'єктивізм, що став теоретичним підгрунтям соціально-політичного радікалізму якобинців.

Досліджуються методологічні позиції французських філософів-енциклопедистів - Д.ДІдро, Ж.Ламетрі, 11.Гельбаха, К.Гельвеція. . г

Значний внесок в розробку методологічних проблем зробила класична німецька філософія, яка розробила діяльнісний аспект людської свідомості. Для

І.Канта головними стають проблеми обгрунтування необхідності і загальної значимості знання та ідеї людської гідності і свободи. Кант формулює один з центральних методологічних принципів своєї системи - ідею розвитку, яка виводить його на шлях широких методологічних досліджень і узагальнень. Його відкриття самосуперечливості розуму з самим собою, сприяло розробці концепції' позитивної оцінки протиріч в історії діалектики Гегелем. Фіхте вихідним пунктом своєї філософії висуває вчення про автономність "Я".

Суб’єктивація природнього світу здійснюється у Фіхте за рахунок свободи як принципу активної діяльності суб'єкта.

Ф.Шеллінг пропонує нові методологічні підходи поєднання природи з суб'єктом, назвавши свою концепцію “філософією тотожності”. Він створює

теорію пізнання яка є теорією знання і водночас є теорією творення об'єктів та пізнання їх, тобто теорією створюючого пізнання. Альфою і омегою його філософії є свобода як вільний і усвідомлювальний шлях пізнання. Людська діяльність хоча й творить свідомо , але в її наслідках далеко не все мяже бути усвідомлюване людиною. Саме в цьому пункті і містилася можливість здійснення Шеллінгом переходу від раціоналісточно-об'єктивістської

гносеологогічної моделі “філософії тотожності” до ірраціоналістично-суб’єктивістської моделі “філософії одкровення”.

Своєрідною “вершиною” класичної німецької філософії була філософія Гегеля. Якщо у його попередників помітно було тяжіння до екзистенційно-суб'єктивістської методології, то у Гегеля спостерігаємо зворотню тенденцію. Загальним змістом, провідною ідеєю його філософії була ідея свободи, яка містить у собі нескінченну необхідність усвідомити саму себе і тим самим ставати дійсною, тому що у своїм понятті вона є знанням про себе, є для себе метою і до того ж єдиною метою духу, яку вона здійснює.

Водночас Гегель сторив той “еталон монологізму”, крізь призму котрого витлумачуються і людська екзистенція, і людське світовідношення, зокрема - такий його різновид, як пізнання. Критика цього монологізму, здійснена ще Л.Фейєрбахом і, почасти, раннім К.Марксом, надалі стає суто формальною у створеній останнім тоталітарній моделі людського світовідношення.

В розділі "Системний аналіз теорії пізнання і її гуманістичний потенціал" відмічається, що гуманістичний зміст пізнавального процесу зводиться в цілому до співвідношення в ньому суб'єктивних та об'єктивних чинників. Адже гуманізм тематично пов'язаний з суб'єктивністю, її специфічною взаємодією з позасуб'єктивною дійсністю. Саме поняття "суб'єкт \ незважаючи на безліч тлумачень, визначає в першу чергу активність людини, творчий потенціал, здатність до самостійного удосконалення свого

буття, світовідношення пізнавальних діяльності в залежності від культурно-історичної епохи.

Сучасна онтологія тлумачення людської суб'єктивності своїми витоками сягає до філософії життя. Людське буття розглядалося як специфічна реальність, певна сутність, ніби виділена із буття, яка внаслідок своєї свободи від Заданності, приносить в буття осмисленність. Саме ж розуміння та тлумачення цього змісту, вважалося, повинно змінити загально-світоглядні установки людини і тим самим накреслити нові перспективи для неї. Розв'язання протиріч між суб'єктно-об’єктним відношенням відбувається шляхом практичної діяльності. При цьому суперечності між об’єктом та суб'єктом виникають на різних рівнях практичного освоєння світу, взаємопроникають і з'являються на новому етапі розвитку. Пізнання виступає як певна теоретична форма виявлення та розв'язання суперечностей між суб'єктом та об'єктом.

Досліджується соціальний зміст пізнавального процесу на прикладі аналізу такого явища як опредметнення та розпредметнення, який в філософії розпочав Руссо та розгорнуто був викладений у філософії Гегеля і Маркса.

Гносеологічна тематика, особливо суб'єктно-об'єктної взаємодії, як концепція творчо-активної ролі суб'єкту притаманна філософії Е.Гуссерля. На його думку, пізнання має скеровуватись на безпосереднє сприймання, переживання з аподиктичного вірогідністю "самих актів свідомості", утримуючись від питання про існування реальних предметів. В процесі пізнання відбувається не тільки фіксація самих індивідуальних данностей, але й усіх взаємозв'язків між собою. Тому знання мислить не лише тільки сутність предмету, але й сутність всіх взаємодій, всіх типів предметності, які виявляють себе в досвіді і становлять так звані "ейдоси". "Ейдоси" включають в себе не лише мислені, логічні конструкції, але й самі змістовні сутності структур різни? типів предметності, які "схоплюються" безпосередньо, інтуїтивно. .

Гуссерль продовжує традицію діяльністного витлумачення суб'єктно-об'єктних відносин: самопізнання можливо зрозуміти не просто як інтуітивне схогілення об'єкту, який ніби зовні даний інтенціональному актові, а як мисленне діяння по виділенню самого об'єкту і одночасно як рефлексія над продуктом покладання об'єкта. Сама ж рефлексія, яка є лише одним з моментів процедури самосвідомості, не зводиться до простого споглядання об'єкту, а є певною активною діяльністю з аналітичного розчленування об'єкту. •

В виділені суб'єкту, як "творчого" начала в пізнавальній діяльності сучасна європейська філософія спирається не. тільки на феноменологічне трактування цієї проблеми, а широко враховує ті концептуальні підходи, які пропонуються Ж.Сартром в його феноменологічно-екзистенціалістичній праці "Буття і ніщо". Теоретико-пізнавальна проблематика не перебуває в центрі уваги філософа. Відношення суб'єкту та об'єкту розглядається Сартром в межах його концепції свідомості та людини. Індивідуальна рефлексія виникає у взаємодії з іншими суб'єктами, виступаючи в цьому пункті проти філософської ( традиції, представленої і Декартом, і Кантом, і Фіхте і спадкоємцем якої є Гуссеріль. Сартрівське тверждення про неможливість доступу до іншої свідомості фактично виражає тезу "плюралістичного індивідуалізму", тобто твердження про те, що існує безліч свідомостей, кожна з яких замкнута в самій собі і всі вони взаємно непроникливі.

Пізнавальний досвід тлумачиться Сартром двоїсто - як суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний'досвід виявляє себе в самосвідомості (самопізнанні). і відрізняється від об'єктивного досвіду, який стосується світу зовнішніх предметів. Ці два ряди досвідів існують паралельно та незалежно. Але вони взаємо опосередковують один одного.

Сучасна інформаційна цивілізація обумовила потяг до філософських методологічний концепцій з орієтацією на розробку проблем "знакових систем". Все це і сприяло появі та значному поширенню таких методологічних систем,

які розробили представники сучасних герменевтичних напрямків та структуралізму.

Головна мета, яку ставили перед собою представники герменевтики, це вироблення нової філософської методології, яка може стати методом для всіх наук про дух, а також методом реконструювання особистістного змісту людського буття минулих епох.

Новизна герменевтичної методології полягає в значному розширені інтерпретацій ного змісту суб'єктно-об'єктних відносин, що відображено у феномені так званого "герменевтичного кола": оволодіння можливостями початкової форми пізнання може бути лише у тому випадку, коли цілком усвідомлюємо, що нашим первинним, першим та основним завданням є не придумування передумов пізнання і не запозичення їх із концепцій, які вже є, але швидше розробка цих пізнавальних передструктур в термінах самих реч\ей.

Акцентуючи на активній ролі суб’єкту в процесі пізнання, герменевтичний термін "розуміння" трактується як внутрішня сила, здатність почувати те, що таїться в глубинах буття. Герменевтичний аналіз вказує на праоснову "бутгєвості", взаємодіючи по колу з передчуттям ії в потоці суб'єктивних переживань даного індивідууму. Будь-який акт розуміння - це "проект”, вихід за рамки безпосередньо даного змісту і є певним буттям в тенденції.

Гадамер, розвиваючи ідеї Хайдеггера, трактує "розуміння" як універсальний методологічний зміст філософії. Будь-який текст,розуміння його залежить не від числених зв'язків , а від самої активності суб’єкту. Відповідно гермеиевтичному розумінню цей процес усвідомлюється як процес співпереживання в свідомості інтерпретатора всіх тих мотивацій, думок, почуттів, навіть намірів іншого суб’єкту відповідно до того, як всі ці фактори знайшли своє втілення у діях, фактах, предметах духовної культури. Гадамер закликає до значного розширення герменевтичного досвіду пізнання дійсності,

яке реалізується поза сферою науки, в філософії, історії, мистецтві, включаючи :юди такі соціальні реалії, як суспільство і держава.

• Гуманістичний зміст суб'єктивного гносеологічного підходу втілюється в складностях суб'єктивного "бачення" та навіть певним чином ’творення" буття. Цю тенденцію продовжує ГІ.РІкер. Він намагається виділити гуманістично-суб'єктивні аспекти різних філософсько-методологічних концепцій та узгодити їх в єдиній концепції феноменологічної герменевтики. Рікер значно розширює філософські функції герменевтики - від розробки її як методології пізнання до певного способу бутгя.

В дослідженні зазначається, що гуманістичні аспекти визначалися не інше суб'єктними особливостями гносеологічних методологічних теорій, але й об'єктивними особливостями, нерозривно пов'язаними з тим "образом світу", чкий сформульований зусиллями численних дослідників та вчених і складає бутність об'єкту пізнання. .

Українській філософській думці з самого початку була притаманна' Проблема суб єктності.

Саме в філософській системі П.Юркевича досить повно ібгрунтовується думка щодо активності суб'єктивного чинника. Він вважає, що юзум лише здатний пізнавати світ в цілому, узагальнено, поверхово, а глибина, іепонторна сутність буття непідвладна раціоналізмові. І навіть не в глибинно філософському розумі, а в найпростіших актах духовної діяльності неможливо користуватися тільки діяльністю мислення. Адже саме сприймання та аналіз рактів, навіть їх логічна систематизація не становить основного в сприйманні 'Ьіту. Це основне - на думку Юркевича, той душевний стан, який викликаний (нанням цих фактів. Серце як глибинна структура суб'єкту, і є не тільки Гжерело, а й вмістилище самого душевного життя. В ньому людський іідивідуум характеризується неповторністю, має свою унікальну,- притаманну піше йому структуру духовного життя. Тим самим Юркевич накреслив

філософію індивідуальної неповторності, яка стає предметом дослідження європейської філософії XX ст.

Зважаючи на те, що буття різне і вічно плинне, Юркевич пропонує "методологічний плюралізм", тобто визнання різноманітних шляхів пізнання дійсності, провідною стороною якої є суб'єкт, який і створює це розмаїття.

Орієнтацію на європейську проблематику гуманізму продовжують діячі Кирило-Мефодіївського братства. В "Книзі буття українського народу" поставлена головна проблема пізнання - це діалог людини зі світом. В дисертації досліджуються погляди М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка з цього питання. Для української філософської думки кінця ХІХ-початку XX ст. характерні позитивістсько-натуралістичні концепції М.Драгоманова і І.Франка, які були засновниками теорії "хаотичного" поступу. Ще одна проблема, яка у XX столітті набула особливого філософського значення - це проблема мови, яка широко розроблялась в українській філософії XIX ст. О.Потебнею.

Філософія мови Потебні включає в себе національну проблемагику.Він різко виступає проти будь-яких спроб забуття, втрати національного змісту культури. "Взагалі денаціоналізація, - пише Потебня, - зводиться до поганог

о виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабим зв’язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти".

. "Г носеологічний образ", створений в філософсько-світоглядних

концепціях мислителів XIX ст. в Україні, йшов у руслі світової філософської думки. Існувала особливість, яка виділяла українські світоглядні орієнтації, а за ними й філософські позиції, від європейських. Як і раніше, ця суб'єктивізація відрізнялася тим, що вона концентрувалася в соціально-національній

проблематиці, з одного боку, а з другого, спиралася на екзистенціальну методологію, нерозривно пов'язану з давніми традиціями києворуського філософського менталітету. Остання ж завжди спиралася на суб'єктивність. Тому ми спостерігаємо в творчості київських філософів - М.Бердяєва, Л.Шестова, В.Зеньковського - переважаючу методологічну установку на екзистенціально-почуттевий світ особистості. Перше, на що вони звертають увагу, як на негативний чинник,- це глибока криза моральних цінностей, до якої прямує людство, і яка пов'язана з тотальною руйнацією особистості. Причину цього вони вбачають, в першу чергу, в поширенні науково-раціоналістичного разуміння світу, що сприяє не тільки "розриву" світу на суб'єкт і об'єкт, але й протиставленню їх. Бердяев пропонує, в зв'язку з цим, нову методологію, центром якої є "очищене людське буття". Фактично він проходить крізь екзистенціальне антропологічне бачення людського буття і завершує його послідовним персоналізмом. Адже особистість в працях Бердяева ніякою мірою не співпадає з емпіричною людською індивідуальністю. Якщо остання, яка наділена певною тілесно-душевною організацією, повністю детермінована як її суспільним та природним буттям і не може помишляти про свободу, то особистість є "реальність духовна", і ніякий закон до неї не можна застосувати. Саме тому особистість неможливо перетворити в об'єкт наукового дослідження. Лише емпіричний індивідуум підпорядкований і, можна сказати, розчинений в раціоналістичних розуміннях його сутності. Тому він і може бути об'єктом дослідження, чим і займаються соціологія, психологія, біологія. А от особистість є реальність духовна, і тому головною характеристикою її є свобода. За Бердяєвим, - особистість не є те, що володіє свободою, вона сама і є свобода.

І якщо на початку своєї творчості Бердяев схиляється певною мірою до Лейбніцівської методології, коли він був схильний вбачати в кожнім духовнім бутті людську субстанцію, то пізніше він приходить до висновку, що кожна людська особистість - це не субстанція, а творчий акт, певна протидія

необхідності, тобто природі та суспільству, інакше кажучи, боротьба, бунт -"перемога над тяжінням світу, торжество свободи над рабством".

Таким чином, та частина філософського вчення про свободу, яка підносить Бердяева до рівня світової філософії, на наш погляд, е цілком органічним продовженням тієї екзистенційної "філософії серця", яка була з часів Київської Русі започаткована в Україні і отримала логічне обгрунтування в системах Г.Сковороди та П.Юркевича і яка, як мовилось вище, орієнтована на суб'єктність гносеологічної проблематики.

В творчості іншого виходця з київської філософської школи -Л.Шестова - проблема екзистенційної свободи та пізнання концентрується навколо гносеологічної "сваволі", яка спирається на концепцію бунту. Зазначається, що ці екзистенціальні установки української філософської думки були реалізовані в творчості українських письменників кінця XIX - поч.ХХ ст. -Л.Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника.

Характерного рисою української філософської думки стає гуманістично-соціальна проблематика суб'єктно-гносеологічного порядку, що спирається на національне питання. Д.Донцов свої праці присвячує соціально-філософської проблематиці, методологічною основою якої стає ірраціональність. Сама ж соціальна проблематика сконцентрована навколо ідей "національної романтики" - засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії - є запереченням дотеперішніх засад "розуму", "стихійності" й "порозуміння"...

.. Схильність до волюнтаризму ніцшенського толку приводить Д.Донцова до екзнстенційішх концептуальних положень. .

В основі методологічних принципів В.Липинського лежала соціально-філософська проблематика.

В роботі досліджуються погляди на дану проблему Київської філософської школи радянського періоду \ П.Копніна, В.Шішкарука, І.Бичка,

М.Поповича, В.Табачковського та ін.\ що про неї мовилося на початку данного автореферату.

Важливе значення для осмислення системоутворюючої спрямованності основних принципів гносеології, має, зокрема, співвіднесення таких світоглядних феноменів, як "образ" та ’’перед-образ". Останнє з названих понять, введене у філософський обіг представниками нової генерації Київської школи, має чималу евристичну значущість для вивчення нерефлексивних передумов власне філософської рефлексії.

Розділ III - "Людські виміри методології пізнання в сучасній філософії"

- присвячений еволюції становлення сучасних методологічних концепцій, підгрунтям яких стали морально-ціннісні пошуки людства.

Досліджуються філософсько-методологічні концепції на грунті взаємозв'язку гуманності і раціональності як основи філософських пошуків. Головний напрямок полягає в аналізові зв'язку різних типів раціоналізму з гуманістичною проблематикою.

Перший тип європейського раціоналізму, який був підготовлений досократиками і зберіг свою тотожність до часів Декарта, на відміну від попередніх станів думки та форм пізнання відрізняла наявність методологічної рефлексії на думку і на інобуття думки у слові..Це рефлексія, звернута на думку, дала відкриття гносеологічної проблематики та упорядкування правил логіки; рефлексія, звернута на слово, дала відкриття проблеми критики мови та упорядкування правил риторики та поетики. Одне було пов'язане з іншим. В ХХст. знову виникає нова філософська рефлексія, звернута на інобуття думки в слові - філософія мови.

Характерними рисами античного раціоналізму були перевершеність понять над чуттєвими образами, умоспоглядань над враженнями, дедукції над індукцією, рефлексії над буденною свідомістю. Сократ кардинально повертає філософію в бік переосмислення природи розуму та засад достовірного знання.

Він розводить філософію як вищу форму умоспоглядання з традиційною міфологією. Для нього філософія - це знання сущого, це знання причин, це розуміння законів становлення, це торжество розуму та справедливості. Значення вищевикладеного в тому , що переосмислення можливостей філософії було безповоротним розривом з дорефлексивною міфологічною свідомістю, зверненням до дійсного раціоналізму, до теоретичного мислення.

Провідною" ідеєю типу раціоналізму, який складався в XVII ст. була ідея наукового пізнання як головного засобу моральністного та соціального оновлення людства, засобу ствердження гідності та могутності людини, як засіб її щастя та свободи. Про це проголосили Р.Декарт та Ф.Бекон.

Головне завдання філософії - пізнання природи людини та природи взагалі. Привести у відповідність з цією природою суспільне буття - такий сенс нових перетворень. Вирішення світоглядних питань було тісно пов'язане з вирішенням методологічних проблем. Методологічне обгрунтування наукового знання було зворотньою стороною світоглядного обгрунтування. Дійсні зміни у поглядах на сутність природи та людини з необхідністю вимагали нового розуміння засобів та завдань наукового пізнання.

Філософсько-методологічне обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності, притаманних новій науці, було реалізоване в межах двох методологічних напрямів - раціоналізму та емпірізму. Незважаючи на протилежність раціоналізму та емпірізму, об'єднуючим було те, що філософія Нового часу відстоювала суверенітет людського розуму, його здатність пізнавати дійсну природу речей. Філософія цього часу робить розум, мислячий розсудок, наукове пізнання дійсності найвищим авторитетом не тільки в поясненні, але й в оцінці дійсності.

Звернення до теоретичних методів природничих наук в побудові філософської науки, наміри перенести притаманні цим наукам методи в філософію було характерним для мислителів того часу, Але, вже Б.Паскаль

побачив обмеженість науково-природничої методології у вирішенні світоглядних питань, та показав неправомірність їх перенесення у філософську сферу. Д.Дідро також побачив парадокси науково-природничого мислення і став викладати свої філософські ідеї у формі полеміки, які ведуть літературні персонажі. Ці виключення з правил стали предвісниками нової сторінки в історії філософської думки.

Особливістю цього типу раціоналізму було те, що з природи було повністю усунуто і віднесено до сфери духу поняття цілей. Поняття цілі було усунуто навіть з людської діяльності. Звідси і пішло намагання зрозуміти людину як повністю детерміновану зовнішніми обставинами, довкіллям, тобто ланцюгом діючих причин. На місці філософії моральнісності з'явилася "філософія обставин" як проекція механіки на науку про людину.

Однак вже в кінці XVIII ст. виникає негативна реакція на таке розуміння раціональності. Кант побачив в такому механістичному підході до людини загрозу моральнісності та свободи і зробив спробу зберегти останні, розділивши сфери теоретичного та практичного застосування розуму, тобто науку та моральнісність. В науці, за Кантом, поняттю цілі немає місця, тоді як у світі свободи вона є першою з категорій; людина, як моральна істота, покладає початок новим причинним рядам - є ціль сама по собі. Ціль, доцільнісність виступають вищим принципом теоретичного пізнання.

Для з'ясування того, що таке раціональність, суттєво важливо те, що теоретичний розум є "здатність до цілей". Практичний корінь розуму -цілевідкриваюча здатність розуму у сфері науки, обумовлена його головною функцією: бути законодавцем у сфері моральності, тобто вказувати для .людської діяльності та встановлювати ієрархію цілей. .

Таким чином, з кінця XVIII ст. на місце дуалізму фізики та метафізики встає дуалізм науки та етики, світу природи та світу людини, які в XIX ст. переростуть в дуалізм наук про природу та наук про культуру.

Раціоналістична традиція виявилася недостатньою для ствердження нових життєвих цінностей, орієнтирів і на перший план висунулись ірраціоналістичні вчення і тим самим розривався зв'язок між раціональністю і гуманізмом.

Грунтовну критику цієї раціональності було запропоновано Е.Гуссерлем,' який тлумачив раціональність як формоутворюючий принцип життєвого світу людської діяльності. Гуссерль в своїй програмі обгрунтування філософії як "строгої науки" демонструє особливий тип відношення до філософії як до життєвого завдання. Він іде по шляху подолання однобічної гносеологічної орієнтації традиційного ідеалізму і виявлення онтологічної проблематики цілісності людської життєдіяльності.

Гуссерль намагається подолати недоліки традиційного гносеологізму ще в межах концепйії інтенціональної свідомості, яка певним чином визначає свій предметний зміст. Він усвідомлює недостатність традиційної рефлексивності - безособистністної, яка спрямована на одержання загального та універсального знання, тому що, в результаті цього філософія втрачає сутнісний для неї особистістний вимір , закривається в сфері стерильного автономного теоретичного досвіду, який може втратити реальне значення для людської життєдіяльності. Для Гуссерля важливим завданням філософії є звернення до первісних смислових проблем культури, наділення їх конкретним особистістним настроєм. У пізнього Гуссерля цей мотив знаходить вираз в аналізі структур життєвого досвіду, який свідомо протиставляється традиційному теоретичному аналізу, що скоріше приховує його смисл, прояснює його. Звернення до смислу

- головна проблема феноменології. Мова йде про підхід в дослідженні смислу, який поступово втрачає свій формально-логічний характер, смисл, який мас значення для мене, яким я можу та повинен жити, який усвідомлюється як втрачений в нашій культурі.

Філософія Хайдеггера знаменує собою значний поворот в філософствуванні XX ст. Головна тема: причина трагедій XX ст. пов'язана з недооцінкою буття і піднесення суб'єктивності в європейській філософській традиції. Тому поняття суб'єкту стає предметом його критики. Хайдеггер вважає, що весь світ разом з принципом суб'єктивності перетворюється на об'єкт,' який стає предметом оволодіння та панування як в теорії, так і на практиці. В понятті суб'єкта він бачить корінь просвітницького раціоналізму, подолати який він намагається за допомогою повернення до онтології, звернення до буття. Творчість Хайдеггера надихнула філософію XX ст. на нові пошуки сенсу буття людини, визначила наступні методологічні напрямки.

Для сучасної філософсько-методологічної думки характерне формування нового типу філософствування, який би дозволив уникнути двох крайнощів - уніформізму та релятивізму і створив новий тип цілісності на основі одиничного, унікального, особливого. Цей новий філософський етос одержав назву постмодерну. Характерною рисою його є поліваріантність. Ініціатори альтернативних версій програм визнають законність претензій кожного на рівноправне існування.

. Постмодерністська програма відмовляється від концепції свідомості як окремої сутності, в якій відбуваються ментальні процеси, а також від кантівського уявлення про філософію як вище знаряддя "чистого розуму", який вершить свій суд над культурою, від уявлення про процес пізнання як такого репрезентування реальності. Постмодернізм стверджує, що любе знання є ціннісно наповненим, що усі системи цінностей повинні визнаватися методологами рівноправними.

. Сучасна методологія пізнання постмодерну намагається послідовно

відходити від суб'єктивізму класичної філософії, від панраціоналізму, від намагань створити абсолютну систему знань. Критика класичного раціоналізму та одного з головних її понять - суб'єкта - знайшла відображення в так званій

"смерті суб'екіу". Найбільш послідовно виключення суб'єкту з філософських побудов здійснюється французькими структуралістами. Індивід та його свідомість в межах структури \ чи в межах культурно-історичної цінності\ цілком визначається тим місцем, яке він займає, подібно до того, як завдяки місцю в мовній системі набуває значення той чи інший мовний знак. Всяка структура, подібна до системи природньої мови, являє собою певну сукупність відносин, якими визначається зміст та поведінка будь-якого елементу, який належить цій цілісності. Суб'єкт тут є лише функцією від структури і тому його самосвідомість, як і переживання очевидності того чи іншого твердження, не гарантує від помилок. Якщо західні філософи - представники неопозитивізму, герменевтики, структуралізму виявляли тенденцію перебільшувати роль мови та філософський аналіз мови, то радянська філософія хворіла на протилежне. Під її впливом в філософії та культурі складалася істотна недооцінка важливої ролі мови в людському житті, в культурі людства.

Загальні тенденції європейської свідомості останнього часу полягають в тому, що "чиста" епістемологія переходить в соціологічне пізнання, а соціологія, в свою чергу, - в персоналістську та онтологічну проблематику. На прикладі різних філософських шкіл - позитивістських, неокантівських, феноменологічних - ми бачимо як "чиста думка" поступається місцем аналізу соціальних та культурних змін пізнання, як межа між пізнавальним та соціальним поступово зникає та утверджується примат онтологічної проблематики. Динамізація гносеології шляхом злиття її з історичними дослідженнями примушує рухатись з абстрактних висот в бік персонального, етичного; змінюються концептуальні акценти філософських роздумів по схемі: епістемологізація - політизація (соціологізація) - індивідуалізація.

На думку видатного представника "негативної діалектики" Адорно, історія просвітництва є історією самоствердження індивіда як

самозаперечування, історією жертви та зречення. Людина відмовляється від своєї цілісності, життєвості, природності в угоду організованої самості.

Адорно висуває ідею про необхідність зміни типу раціональності, про недостатність в сучасних умовах тільки суспільних змін. Новий тип раціональності повинен починатися з радикальних змін у відношенні до природи.

Адорно вважає, що зрозуміти раціональність залишаючись на рівні мислення неможливо. ї витоки необхідно шукати у первісному відношеній людини до природи. В історії це відношення проявляється по схемі суб'єкт-об'ект. Сутність речей розкривається тільки як субстрат панування. На його думку, речі, які незаплямовані пануванням, говорять не мовою логічних структур, а особливою мовою констеляції. Констелятивні відношення, яким притаманні рівноправність та відкритість, властиві природі, в той час, як логічна ієрархія та логоцентризм породжені суб'єктно-об'єктними відносинами. Констеляція розуміється як новий естетичний тип організації понять, збереження цілісності та всезагальності без придушення особливого, виявлення унікальності та одиничності страждання в формі всезагальності. Ідея констеляції, по зізнанням Адорно, запропонована Максом Вебером, який вимагав не нав'язувати емпіричному досвіду сучасності соціальні поняття минулого досвіду, але відповідно їх компонувати.

Констеляція утворює новий тип зв'язку всезагального та особливого, цілого та його моментів не відміну від дискурсивного - логічного мислення. Технічна • раціональність відтворювала не рівні логіки реальний принцип панування, підведення особливого під загальне, що відтворювалось в ідеї системи: вивести зміст системи з єдиного першопринципу. Констеляція повинна відповідати іншому принципу: не сумування особливого під всезагальне, не виведення з першопринципу, а примирення, рівнозначність моментів.

Понятійність, всезагальність, цілісність здійснюється не відповідно принципам дискурсивного "раціо", але виявляється вперше в змінюючих відношеннях одиничних моментів, в вічному становленні, круговороті. Констеляція утворює не простір для уявлення чи понять, як це було в традиційній логічній схемі, а сценічне поле. Таке всезагальне Адорно' називає ненасильницьким синтезом, безпосереднім опосередкуванням.

. "З моєї теореми - не дається нічого "першого" - також випливає,

що неможливо побудувати аргументований зв'язок в звичайній щабельній послідовності, але ціле можливо монтувати з ряду часткових комплексів, які однаково важливі та розміщуються концентрично на рівних щаблях; їх констеляція, а не слідування, повинно видавати ідею". (Адорно). Зміна обліку філософсько-методологічних парадигм пов'язана не тільки з відмовою дискурсивно-логічних схем та заборон, але й з реконструкцією мови. Мова, включена в технологічну раціональність отримує характер інструментапьності. І як усякий інструмент стає однозначною. Відсікаючи все міметичне, експресивне, організуючись у форму судження.

Новий тип раціональності на відміну від раціональності, яка бере початок від Платона, вбачає благо та цінність не в вічному, незмінному, безумовному, а навпаки, - в тимчасовому, відкритому, негативному.

Рівнозначність позицій, реалізація всезагального через відношення особливих моментів, зруйнування логоцентризму, акцент на негативність, відкритість, - це сутність нової діалектики, яка не нав'язує думок, а пробуджує до сумнівів, останні є однією з моделей нового філософствування.

На думку структураліста Леві-Строса, традиційний раціоналізм потребує довершення: а для цього необхідно подолати антиномії -раціонального та ірраціонального, інтелектуального та аффективного, логічного та дологічного. Леві-Строс довів, що первісна думка, також розвивається в межах тих же законів тотожності, протиріччя та виключного третього, які

обов'язкові для сучасного мислення. При цьому первісній думці також притамані абстракції, узагальнення, але ці абстракції вони висловлюють не адекватними абстрактними поняттями, а чуттєвими образами. Він зумів описати ефективну дію логічних механізмів міфологічного мислення, яке породжуує знакові системи, що, з одного боку, міфологічне мислення виступає в своїй логічній специфіці (метафоричність, логіка бріколажу; бріколаж - кодування на чуттєвому рівні різних образів), а з іншого боку - були доведені можливості до узагальнення, класифікації, аналізу, його інтелектуальні здібності, без яких не могла б існувати первісна культура. Знаковий чи семіотичний підхід дав можливість Леві-Стросу реалізувати той "суперраціоналізм", до якого він прагнув - тобто подолання протилежжності між чуттєвим та умодосягним, шляхом посідання на рівні знаків.

Знак висловлювання дещо мислительного за допомогою певного чуттєвого. Чуттєві ознаки вичленовуються, протиставляються, класифікуються,

і все це відповідає таким же розчленованим та класифікованим змістом думок, які означаються за допомогою знаків. Леві-Строс застосував цей підхід до дослідження міфів та виявив в них "логіку чуттєвих якостей", яка відтворює логіку мислення. ■

Французські структуралістам, також як і негативна діалектика, взялися за реконструкцію мови як однієї з умов зміни типу філософствування. Мова, наприклад, у Фуко, виступає прямою соціальною силою та діючою причиною, багатьох соціальних процесів. Дослідженняя цієї "логосфери" повинно стати завданням дисциплін - "історії ідей". У відповідності з таким розумінням предмету, протікала у Фуко переорієтація історії ідей в "археологію знання", а ■ "археологія знання" переросла в "генеалогію влади". .

На думку Фуко, досвід сучасного пізнання стверджує неможливість універсальних гарантій істинності пізнання для всіх часів ( а такою була епістемологічна претензія трансцендентного апріоризму), але можна

з'ясувати загальні механізми виникнення та функціонування знання в певних історико-культурних умовах.

Для методології пізнання структуралізму характерна відмова від суб'єкту. І перш за все це відмова від трансцендентального суб'єкту як основи синтезу уявлень, як гаранту безперервності та комуяятивності досвіду. Відмовляючись від трансцедентальної суб'єктивності як опори обгрунтування конкретно-наукового знання, Фуко вважає емпіричну суб'єктивність -придатною не для обгрунтування знання, а для реалізації тих розумових ті мовних можливостей, які вже визначені епохою. Емпіричний суб'єкт - цб перемінна величина, як, наприклад, функція мовних, дискурсивних практик.

Проблема безсуб'єктної епістемології в методології історичногс) пізнання виступає концепцією "архіву" як сукупності матеріалізованих розумових перщозасад, передумов певної історичної епохи, які відбулися в її історії та мові.

Визначний представник сучасного постструктуралізму - Жак Дерріда, -здійснює деконструкцію західної філософії та культури. Услід за Хайдеггером, Дерріда визнає існуючу, філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності ті гуманізму. Головна її вада - догматизм, в силу, того, що з великої кількості дихотомій (матерія і свідомість, дух та бутгя і т.д.) метафізика, як правило, надає перевагу одній стороні, якою • частіше є свідомість, що пов'язана З суб'єктом, суб'єктивністю, людиною, особою.

Дерріда . намагається здійснити радикальну деконструкцію філософської свідомості та логоцентризму. Він підтримує положення Хайдеггера про фундаментально онтологічний статус мови та визначення її як "дім буття", як головний шлях до буття. Одночасно він доповнює це твердження ідеєю Соссюра про примат мови над мисленням. Дерріда стверджжує, що свідомість ніколи не буває "чистою", вона завжди означена мовним матеріалом. Але на його думку мову треба розуміти не по моделі промови, а по моделі

''письма". Саме "письмо" створює ту фундаментальну основу, яка детермінує як промову, так в значній мірі мову. "Письмо" взагалі Дерріда означає як "архиписьмо".

"Письмо" виявляється абсолютним знаком, виділеним зі всякого прагматичного контексту комунікації та ставшим незалежним від говорячих та слухаючих суб'єктів. "Архиписьмо" таким чином наближується до статусу буття.

Провідна думка Дерріди - що ми ніколи не можемо впевнено провести границю між текстом та його інтерпретацією, і що інтерпретація - це лише продовження тексту. Вона "вростає" в текст, по відношенню до якого намагається стати в особливу позицію. Філософія Дерріди стверджує неминучість багатозначності та безкінечності процесу інтерпретації - але не в силу безпомічності пізнаючого розуму, а в результаті здатності пізнаній регенерувати текст, який вона намагається доповнити. Філософія Дерріди - це філософія випадкового світу та випадкового знання, де межа між світом та знанням невизначена та й небажана. Разом з цією межею зникають всі межі класичного раціоналізму: між суб'єктом та об'єктом, зовнішнім і внутрішнім смислом та безглуздістю, визначенністю та випадковістю, істиною та помилкою. ,

Однією з найбільш важливих границь, які тепер не можуть бути впевнено проведені і спроби проведення яких тільки породжують двозначність -це межа між текстом та інтерпретацією.

Заслуга Дерріди полягає в тому, що він переорієтував увагу з суперництва наук на їх загальну укоріненність в єдине, яке невловиме та піддається опису "архіву". .

В четверотму розділі "Методологія пізнання як форма організації оптимально-ефективної діяльності людини" розкриваються гуманістичні виміри практичного застосування методології. Методології пізнання розглядається як

відповідний спосіб організації ефективної діяльності. Кожна людина виколристовує таку методологію, яка передбачає найбільш успішний результат всього процесу пізнання, в якому виробляються нові світоглядно-гуманістичні орієнтири, що сприяють розумінню сучасної методолгії в широкому гуманістичному контексті, коли певний тип методології, стоврюваний її ідеал, реалізуючисв через екзистенцію конкретної особистості, виступає як умова способу прийняття рішень і доцільної діяльності.

Окреслені засади, що сприяють формуванню основних принципів сучасної методології пізнання, проаналізована тріада: гуманізм - технологія -діяльність, де здійснено теоретичне осмислення гуманізму, а також, представлений варіант розуміння методології пізнання як методології прийняття рішень в діяльності людини.

В філософії ХІХ-ХХ століть спостерігаються дві основні традиції в методологічному мисленні. Перша - позитивістська, друга - антипозитивістська. Однією з голоних рис позитивізму є методологічний монізм, тобто ідея одинаковості (одноманітності) наукового методу, незважаючи на різнорідність сфер наукового дослідження Ще одна риса позитивізму полягає в тому, що точні природничі науки дають методологічний ідеал чи стандарт, за допомогою якого вимірюється рівень розвитку інших наук, в тому числі, гуманітарних. Специфічно розуміється у позитивізмі наукове пояснення. Воно витлумачується як каузальне, таке, що, полягає в підведенні індивідуальних випадків під загальні закони, в той же час, спроби трактувати факти в термінах намірів, цілей, прагнень відкидаються як ненаукові.

Друга традиція в методологічному мисленні пов'язана з герменевтикою, яка відкриває методологічний монізм позитивізму і думку про тс, що єдиний і вищий ідеал раціонального осягнення дійсності дає точне природознавство. Представники цього напряму підкреслюють протилежність між* науками, які прагнуть до узагальнення і передбачуваності явищ і тими, які

ставлять собі за мету зрозуміти індивідуальні і неповторні особливості об'єктів дослідження.

Антипозитвністи виступають і проти позитивістської концепції пояснення. З систематичною повнотою протиставлення пояснення і розуміння, виявилося у В.Ділтея. Звичайний слововжиток не робить розпізнення між словами “зрозуміти” і “пояснити”. Практично будь-яке пояснення, чи то каузальне, чи то теологічне, чи будь-яке ще, допомогає розумінню предметів. Однак у слові “розуміння” присутній психологічний відтінок, якого немає в “поясненні”. Але не тільки цей психологічний віддінок відрізняє розуміння від пояснення. Розуміння особливим чином пов'язане з інтенціональністю. Можна зрозуміти цілі і наміри іншої людини, значення знака чи символа, смисл соціального інституту чи релігійного рстуалу. Цей інтенціоналістський, чи семантичний аспект розуміння став грати важливу роль у сучасних методологічних дискусіях. Герменевтику поріднює з аналіточною філософією дві характерні риси. Це головна проблема герменевтики - ідея мови і орієнтовані на неї поняття “значення”, “інтенціональність”, “інтерпритація”, “розуміння”. Другою рисою є її відношення до методології і філософії науки. В протилежність позитивістській ідеї одноманітності науки, гермеиевтична філософія захищає “ві^епегів” характер методів інтерпритації і розуміння, які використовуються в науках про дух. “Розуміння”, яке є предметом розгляду герменевтичної філософії, треба відрізняти від “проникнення у відчуття”, оскільки воно розглядається скоріше семантично, а не психологічно.

Після періоду “смерті суб'єкту” європейська філософія знову повертається до суб'єкту, але.вже не гносеологічного, а, суб'єкту, який живе у світі інтерсуб'єктивності. Марсель був засновником нового типу філософських досліджень, які об'єднували філософію відчуття та філософію екзистенції. Інтерпритація відчуттів, сприйняття, психічного та фізіологічного життя людини з екзистенціальних позицій відіграли значну роль в критиці образу

життя та культури західноєвропейського суспільства. У постановці питання про неповторність гй “невідчуженість” індивідуальної духовно-чуттєвої організації людини одержує специфічний резонанс соціальна проблема і відношення суспільного індивіда до себе, його самосприйняття, інтерпретація ним власної чуттєвості як відображення того, наскільки певне суспільство здатне сприймати людину як конкретного індивіда.

В сучасній філософії провідною є “поліфонична” розробка, розгляд одночасно різномаїтгя індивідуальних людських намірів, промов, вчинків. Завдання філософії - це висвітлення ситуації, в якій кожний мав місце, знаходив би виправдання, де кожний би був зрозумілим.

Філософія XX ст. гносеологічні, онтологічні, екзистенціальні аспекти не зводить до логічної єдності. І справа тут не у відсутності системи, а в різнорідному характері завдань, якими керується філософія у спробі гармонійно вирішати, суперечність, одержати синтез різнопорядкових елементів. Маючи на увазі специфічну несистематичність своєї філософії, несистематичність, яку він свідомо протиставляв системам класичної філософії, висуваючи в якості ідеалу діалектичний, пошуковий характер думки, уникаючи нерухомості, Марсель прийняв для свого методу назву “неосократичного”.

П.Рікер та його філософська творчість ознаменували собою завершення тенденції до плюралізації феноменологічних концепцій та стійкий пошук методологічної і концептуальної єдності. Рікер, який пройшов шлях від персоналізму та екзистенціалізму до феноменологічної герменевтики, взяв на себе; завдання об'єднати різні способи філософствування, що існують в межах феноменологічно-екзистенціальної традиції, показати їх взаємодогіовнення один одного і які в своїй єдності обгрунтовують цілісне сприйняття людини, світу, історії.

Нині продовжується лінія рефлексивної філософії, головною прЬблемою якої є розуміння свого “Я” як суб'єкту операцій пізнання,

волевиявлення, оцінки, тощо. Рефлексія являє собою акт повернення до себе, за допомогою якого суб’єкт знову осягає з інтелектуальною якістю і моральною відповідальністю об'єднуючий принцип тих операцій, в яких він розміщується і забуває про себе як про суб'єкта. Головне питання рефлексивної філософії -яким чином “Я со{*ио” пізнає і визнає самого себе? Саме тут феноменологія і герменевтика пропонують реалізацію та радикальну трансформацію самої програми рефлексивної філософії. Ідея рефлесивної філософії пов'язана з ідеєю абсолютної прозорості, повного співпадання “Я” з самим собою, що повинно було зробити самосвідомість безсумнівним, і в цьому значенні, більш фундаментальним знання, ніж усі позитивні науки.

В сучасних умовах постає проблема вибору для кожної людини із багатоманітних варіантів можливої орієтації світоглядно-методологічного освоєння дійсності. Відбувається перехід від монологу повторення відомих істин до гуманістичного діалогу: стверджується новий погляд на роль і місце в її творчо-унікальному відношенні до світу, розбудові української державності, відродження ментальності української нації. Для цього слід дослідити обставини, що зумовлюють потребу в розширені сфери застосування методології та остєжити низку чинників,, що спряють універсально-творчій діяльності людини, та плюралізму світоглядів і плюралізму методологій. .

Коли актуалізується проблема оптимальної, діяльності конкретної людини, то сучасна методологія має бути відповідним способом організації ефективної діяльності кожної людини. Бо людина використовує таку методологію, яка передбачає найбільш успішних результат всього процесу пізнання. В цьому, власне, людино-творча сутність практичного застосування .методології. На наш погляд, методологію пізнання можливо визначити як вчення про визначальну систему засобів, принципів, методів і форм, видів теоретичного і практичного осягнення природної і соціальної дійсності. Її характеризує тенденція перетворення вчення про знання у вчення про

діяльність. Методологія в поєднанні зі знанням вміщує в себе весь процес діяльності, що призводить до вироблення методологічних установок. Методологію цікавлять знання як: а)результат; б)необхідна умова і передумова; в)засоби діяльності. Вона здійснює спробу: а)обміркування досліджувальноґО предмету; б)його осягнення і, що головне; в)відтворення історії та логіки його розвитку. '

Таким чином, суттєвою характеристикою нашого витлумачення

методології є те, що вона є певною системою знання про методи, принципи і т.д. Таке витлумачення вказує передусім на те, що сукупність цих пізнавальних формоутворень виконує деяке операційне навантаженя; наголос ставиться не лише на моменті пізнавального відношення людини до дійсності, а перш за все, на моменті її практичної зміни. Методологія як практично сфокусована

гносеологія виконує визначну організаційну роль: вона імманентно вміщує в собі цілий ряд операційних правил, покликаних забезпечити практичну зміну навколишнього світу. Іншими словами, вона отримує знання не за ради знання, а виробляє отримане знання за ради дії. -

Методологія пізнання більш ефективно виконує свою функцію, коли інтегрує в соєму змісті основоположення світоглядної системи, гуманістичні норми. Тоді наукова иеіодологія стає способом формування світоглядно-

гуманістичних, смисл ожштєвих і практичних орієнтирів людини у

швидкоплинному сучасному світі.

Складність завдань, що з ними стикається сучасне суспільство засвідчує, що нині потрібно вести мову про вироблення певного типу методології, створення свого роду ідеалу наукової методології.

Ідеал наукової методології включає в себе, перш за все всемірну її індивідуалізацію, суть забезпечення максимального рівня ступеня свободі* особистості, виявлення й своєрідності, розширення поля застосуванні методології. ■ ,

У висновках здійснюється систематичне узагальнення проведеного дослідження проблеми гуманістичного змісту методології пізнання, розширення :фери її застосування, розгляду її як ефективного способу прийняття рішень та іптимальної діяльності людини. Підводяться підсумки, відзначається теоретичне і практичне значення отриманих результатів, окреслюються перспективи подальших досліджень.

Основний зміст дисертації викладений у наукових публікаціях автора , юкрема , в індивідуальній монографії , в розділах колективних монографій , латтях , наукових вісниках , часописах , .безпосередньо в темі дисертації опубліковано більше-ЗО наукових робіт обсягом понад 25 д.а., серед них:

1. Ярошовець В.І. Людина в системі пізнання. - К.:1996.208 с.

2. Ярошовец В.И. Социально-практическая обусловленность научного знания. - В кн.: Диалектика теории и практики. - К.:1986,с.63-109/в співавт./. .

. 3. Ярошовець В.І. Соціальна відповідальність як світоглядно-

гуманістичний орієнтир. - В кн.: Духовне оновлення суспільства. - К.1990,с.185-193/в співавт./.

4. Ярошовець В.І. Гуманізм і технократизм як типи духовної орієнтації. -8 кн..Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування. - Київ,1993,с.129-138.

5. Ярошовець В.І. Свідомість і пізнання. - В кн.Людина і світ. -Київ,! 994,с.36-42,

6. Ярошовець В.І. Гуманістична традиція пізнання /античність,

іередньовіччя/. - Вісник Киівського університету. Серія “Філософія ,

Політологія. 1995, №24,с. 193-199.

7. Ярошовець В.І. Суб’єктивність - від “інтенцц” до “герменевтичиого

кола”. - Вісник Киівського університету. - Серія “Філософія , Політологія, 1996, N“25,0.93-102. . .

8. Ярошовец В.И. Диалектическое единство теории и практики. -

Философские науки, 1984, №5,с. 131-133.

9. Ярошавец В.И. Понятие “гносеологический образ” и его методологическая роль в научном познании. - Проблемы философии. 1979, Вып.47,с.40-46.

Ю.Ярошовец В.И. Методологическая роль гносеологического образа в эмпирическом познании. - Философские проблемы современного естествознан1ія,1982 .Вып.52,с. 18-25.

11. Ярошовец В.И. О специфике проявления гносеологического образа в теоретическом познании. - Проблемы философии,1983.Вып.59,с. 119-124.

12. Ярошовец В.И. Социально-практическая направленность методологии, - В кн.: Проблемы социального развития трудовых коллективов в условиях перестройки. Краматорск,1988,с.17-19.

13. Ярошовец В.И. Гуманизм методологии : поворот к реальному человеку. - В кн.: Человек в системе общественных отношений.-К.,1989,с.17-18.

. 14. Ярошовец В.И. Гуманистическн-творческий потенциал методологии

познания. - В кн. : Творчество как предмет филисофского исследования. -К.,1989,с.88-89. .

15. Ярошовец В.И. Научная методология сегодня : выработка мировозренческо-гуманистических • ориентиров. - В кн. :

. Человек.Мировозрение. НТП. - Краматорск, 1991 .с.67-69. .

16. Ярошовец В.И. Проблема расширения сферы применимости научной методологии. - В кн.: Творчество: теория и практика. - Киев,1991,с.151-152.

17. Ярошовець В.І. Гуманістична спрямованість методології пізнання. - В кн.: Наукові розробки молодих вчених і спеціалістів. - Ужгород,1991,с.220-221.

18.Ярошовец В.И. Методология познания как культурно-исторический компонент. - В кн.: Человек.Бытие.Культура. -Киев,1991,с.37-38.

19. Ярошовець В.І. Людина в системі пізнання. - В кн..: Человек.Экология.Культура.-Киев-Луцк,1991,с.47г48.

20. Ярошовец В.И.Гуманистическое содержание методологии познания. -В кн.: Гуманизация образования и воспитания. - Караганда, 1992,с.78-79. .

21. Ярошовець В.І. Діалектика справедливості і гуманізму. - В кн.:

Творчість. Культура. Гуманізм. - Київ,19. 93,с.253-254. • '

22. Ярошовець В.1. Світоглядне відношення людини до дійсності. - В кн.: Людина. Природа. Культура. - Київ-Луцьк,1994,с.73-74.

23. Ярошовець В.І. Єдність науки та гуманістичніх цінностей. - В кн.: “ООН і майбугні покоління”. - Київ,1996,с.172-173./в співавторстві/.

24. Ярошовець В.І. Світоглядно-методологічна парадигма людського

буття. - В кн.: Тези наукових доповідей та виступів викладачів філософського факультету. - Київ, 1996, с.81. ■

25. Ярошовець В.І. Пізнання як “опредмечення” духовності. - В кн.: Наукові читання пам’яті А.С.Канарського. - К.,1996,с.81-82.

Ярошовец В.И. Гуманистическое содержание методологии познания.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.01 -онтология,гносеология,феноменология. Киевский университет ’имени Тараса Шевченко.Киев, 1996.

' Главные положения диссертации изложены в 30 научных публикациях. Исследуется развитие гуманистических аспектов различных методологических систем. Раскрывается сложный, противоречивый процесс познавательной деятельности, в котором человек занимает центральное место. Анализ субъект-объектных отношений осуществлен с точки зрения выявления ■ гуманистической направленности системы познаїния, утверждения новых мировозренческо-гуманистических ориентиров , рассмотрения гуманистического содержания методологии познания , расширения сферы ее применимости и спользование в качестве способа организации оптимальной деятельности человека. .

Ключові слова: методологія пізнання, гуманізм , гнесеологія , світоглядно-гуманістичні орієнтири , гуманістичний зміст методології пізнання., методологія прийняття рішень.

Varoshovetz V.l. Humanistic essence jf knowledge metodology.

The thesis for a Doctor’s degree in Philosophy on the speciality .09.00.01 - Ontology , Gnosyol.ogy , Phenomenjlogy. Kiev Shevchenko University . Kiev , 1996 . .

The thesis main principles have been started in 30 scientific . published works . . .

The author has investigate a development of humanistic aspects of different methodological systems , revealed complex , contradictory process of cognitive activities , in which man oocupies a central place . Subject-obgect relationships analisis has been based on revealing of cognitive system humanitic purposefulness , affirmation of new world outlook humanistic reference points , consideration of humanistic reference points , consideration of humanistic essence of knowledge methodology , broadening of sphere of it’s applicability and employment as a means of organization of man’s optimal activities .

Key notions : knowledge methodology, humanism , gnosiology , world outlook humanistic reference points , humanistic essence of knowledge methodology, adoption of decisions methodology.