автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.08
диссертация на тему: Иконопись и словесность в культуре Украины XVI-XVIII веков: эстетический аспект

Полный текст автореферата диссертации по теме "Иконопись и словесность в культуре Украины XVI-XVIII веков: эстетический аспект"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КВАСЮК Лариса Володимирівна

УДК. 18.7.01

ІКОНОПИС І СЛОВЕСНІСТЬ У КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ XVI-XVIII СТОЛІТЬ: ЕСТЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 09.00.08 - естетика

Ы.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ — 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології Волинського державного університету імені Лесі Українки

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент ГОЛОВЕЙ Вікторія Юріївна,

Волинський державний університет імені Лесі Українки, кафедра культурології

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Бровко Микола Миколайович, Міжнародний інститут лінгвістики і права, кафедра суспільних наук

кандидат філософських наук, професор Русин Мирослав Юрійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії української філософії та культури

Провідна установа - Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Захист відбудеться ЗО березня 2000 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252001, м. Київ - 1, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий ‘^лютого 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Шинкаренко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Ашгуальність теми дослідження. Звернення до вивчення двох планів ;стегичної свідомості - візуального та вербального, іконопису та словесності у культурі України ХУІ-ХУПІ століть - сьогодні, в епоху національно-культурного зідродження, зумовлене актуальністю дослідження духовно-естетичних цінностей дсраїнського народу. їх реконструкція є важливою в період руйнування деологічних стереотипів, перегляду духовних цінностей і пошуку нових ідеалів, адекватних нашому часу.

Актуальність теми і основний напрямок дисертаційного дослідження ипсликані кількома моментами:

- проблема естетичних особливостей співвіднесення двох планів релігійної гворчості - сакрального мистецтва і словесності в культурі України ХУІ-ХУІП століть не розроблялася в сучасній естетичній думці.

- у вітчизняних дослідженнях основна увага приділялася вивченню істетичних проблем українського образотворчого мистецтва в українській іітературі ХУІ-ХУПІ століть. З ідеологічних причин, акцент на естетичних іроблемах іконописного мистецтва в релігійній словесності не робився. Дослідження ж такого напрямку має свою специфіку, обумовлену проблемою знутрішньої єдності релігійної та естетичної природ ікони.

- у сучасній вітчизняній естетичній думці актуальною є проблема дослідження естетичної та релігійної природи української ікони, яка останніми хжами повертається із запасників спецфондів, музеїв і потребує свого наукового

ШВЧЄННЯ.

Отже, актуальність дослідження проблеми іконопису і словесності в її :стетичному аспекті в культурі України ХУІ-ХУЩ століть полягає у вивченні >собливостей української ікони як духовно-естетичного феномена в контексті шіввіднесення з релігійною словесністю.

Ступінь розробки проблеми. Початки дослідження проблеми іконопису і їловесності в культурі України ХУІ-ХУПІ століть можна віднести до XIX століття, [ке характеризувалося загальним посиленням інтересу до минулого українського іароду, в тому числі і до мистецтва ХУІ-ХУПІ століть, що виявилося в створенні тукових товариств, роботі археологічних з’їздів. Зазначене питання порушив у 895 році О.Кірпічніков у брошурі "Взаємодія іконопису і словесності народної і лижної". У ній автор вказав, не розкриваючи докладно, деякі аспекти аналізу фоблеми: 1) Євангеліє й Переказ як два джерела іконопису; 2) взаємодія іогослужіння та іконопису ; 3) відображення апокрифів в іконописному мистецтві; І) вплив церковних піснеспівів на іконопис; 5) іконопис як основа для народних іісень, народної поезії. Це була тільки постановка питань, які необхідно було

розглядати, і проводилася вона в аспекті пошуку інформаційного паралелізму мЬ релігійною словесністю і релігійним мистецтвом, без акцентування уваги н художніх аспектах взаємодії іконопису й словесності.

На початку XX століття важливий внесок у вивчення проблеми бу зроблений блискучою плеядою релігійних православних філософів "срібног віку", які відкрили ікону як духовне явище. У баченні С.Булгакова, М.Лоськогс Є.Трубецького, П.Флоренського ікона виступала не тільки комбінацією зовнішні вражень, але й явленням у чуттєвому й посередництвом чуттєвого сутніснс дійсності - дечого безумовно гідного й вічного - первообразу.

У радянський період, виходячи з ідеологічної сшуації, фахівці писали пр ікону як твір мистецький, оминаючи питання про джерела цього мистецтва, йог сакральну природу. Показовим у цьому плані є філологічно-мистецтвознавчи підхід до питання взаємодії літератури і образотворчого мистецтва, яки репрезентують дослідження в “Працях відділу староруської літератури” за 1966 1985 роки. Автори наукових розробок наголошували на питанні взаємодії світськс літератури й образотворчого мистецтва, висловлювали думку про вплив світськс літератури на іконопис. Але такий вплив є лише в елементах, у той час, я релігійна словесність визначає духовну суть ікони як сакрально-естетичног феномена. Тому предметом нашої уваги є релігійна словесність, релігійн мистецтво, естетичні аспекти їх співвіднесення в культурі України ХУІ-ХУІІ століть. Оскільки комплексне дослідження порушеної проблеми відсутнє, аналіз наукового опрацювання проведемо, виходячи зі структури робота.

Вивчення поставленого питання сьогодні неможливе без звернення до певни узагальнюючих видань з історії культури України Д.Антоновича, М.Грушевськогс С.Єфремова, М.Крип’якевича, Є.Маланюка, Шгієнка, М.Поповичг М.Семчишина, О.Су&гельного, Д.Чижевського,.

Досліджуючи іконопис і словесність у культурі України ХУІ-ХУПІ століть, н можна перебільшити роль мистецтвознавчих робіт Д.Антонович; С.Гординського, М.Драгана, П.Жолтовського, В.Свєнцщької, Ф.Шмітї Д.Щербаківського, В.Александровича, П.Білецького, Д.Крвавича, ГЛогвин: Л.Міляєвої, В.Овсійчука, В.Оіковича, В.Пуцка, Д.Степовика, матеріалів "Істор українського мистецтва в 6-й томах", а саме тому другого, присвяченог українському мисгещву XIV - першої половини XVII століть та тому третьоп який висвітлює розвиток українського мистецтва другої половини XVII - XVI’ століть.

Варто віддати належне дослідженням естетичних принципів письменники полемістів в аспекті колізії естетичного й етичного, які стали предметом уваг монографії І.Іваньо “Очерк развития эстетической мысли на Украине” і розробкам естетичних проблем образотворчого мистецтва в українській літератуї ХУІ-ХУІІТ століть, які подає П.Жолтовський у працях “Художнє життя в Україї

з

ХУІ-ХУПІ століть”, “Український живопис ХУЇЇ-ХУШ століть”. Вказуючи на наукову цінність робіт І.Іваньо та ПЖолтовського, ми акцентуємо увагу на естетичних проблемах іконопису як сакрально-естетичного феномена, для якого характерна внутрішня єдність релігійного та естетичного як форм духовного, що підкреслювала патриотична естетика.

Вивчаючи особливості українського іконографічного канону ХУІ-ХУІП століть, ми зверталися до теоретичних досліджень проблем художнього і релігійного канону С.Булгакова, ПФлоренського, О.Ф.Лосєва, В.В.Бичкова.

Аналізу питання впливу апокрифів на іконопис присвячені праці Є.Барсова, а впливу Євангелія на іконографію - М.Покровського. Предметом їх рефлексії був російський та візантійський іконопис.

Реконструювати художньо-естетичне мислення в Україні ХУТ-ХУІІІ століть допомагають праці фахівців у галузі вивчення філософської та естетичної думки: Г.Балковенко, Л.Довгої, В.Литвинова, А.Макарова, В.Нічик, І.Огородника, В.Овсійчука, І.Паславського, М.Русина, Я.Стратій, І.Сурмай, Д.Чижевського, Л.Ушкалова.

Осмисленню ролі ікони в релігійній культурі присвячені роботи сучасних богословів та науковців: І.Галича, В.Головей, Г.Круга, О.Мазурика,

Л.Успенського, І.Язикової, В.Яреми. Розкриваючи роль ікони через призму взаємодії зі словом у системі літургії, ми зверталися до підручників з літургіки, тлумачень літургії Отцями Церкви, догматичних пояснень літургії О.Меня,

A.Морєва, А.Г еоргієвського, Арсеїгія, прот. Шмемана, АМуравйова,

І.Дмитревського, С.Геруса, П. Лебедева, прот. І.Воскресенського, свящ.

B.Михайловського. Найбільш систематизований матеріал стосовно змісту літургії,

значення її окремих частин подає “Нова скрижаль” Веніаміна. Були залучені й матеріали, які стосуються тлумачень окремих частин літургії: піснеспівів, молитов, читання Святого Письма. '

Проблеми релігійної словесності, переважно візантійської та староруської, розробляли С.Аверинцев, В.Бичков, В.Зема, ДЛихачов, С.Матхаузерова. До особливостей слова в релігійному культі звертається Т.Біленко в монографії “Феномен слова в християнському культі України” та Н.Мечковська в навчальному посібнику “Мова і релігія”. Про значення національної мови писав

О.Потебня.

Значним теоретичним потенціалом щодо нашої роботи володіють дослідження В.Бичкова, присвячені історії візантійської естетики, художньо-естетичній культурі Київської Русі та руській середньовічній естетиці ІХ-ХУП століть. Автор досліджує трансформацію традиційних для візантійської естетики понять образу, символу, літургії на теренах культури Київської Русі.

Мистецтво як форму духовно-релігійного діалогу людипи з Богом (на основі концепцій активності мистецтва, які сформувалися в епоху середньовіччя в лоні

християнського віровчення) розглядає М.Бровко. Він стверджує, що Ренесан змінює статус мистецтва в структурі християнської релігії в напрямку розвита його в руслі пізнання людиною світу.

Різноманітний досвід осягнення проблеми “мистецтво і релігія репрезентують доробки Д.Угриновича і Є.Яковлєва. Естетичні аспекти займають них чільне місце.

Вивчення всього обсягу джерел та згаданої літератури дозволяє більї детально вирішувати дослідницьке завдання, яке претендує на поглибленн уявлень про сакрально-естетичну суть ікони в культурі України ХУІ-ХУІИ століті

Об’єктом дослідженая є іконопис та словесність у культурі України XV] XVIII століть, перш за все: пам’ятки станкового й монументального іконопис ХУІ-ХУШ століть, полемічна словесність ХУІ-ХУІП століть, канонічні т апокрифічні Євангелія, богослужбові книги, богословські джерела.

Предметом дослідження є естетичні аспекти іконописного мистецтва т релігійної словесності в культурі України ХУІ-ХУШ століть.

Основна мета дисертаційного дослідження полягає в аналізі двох плані естетичної свідомості - візуального та вербального (іконопису та словесності) релігійній культурі України ХУІ-ХУШ століть.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання конкретних завдань:

1. Розглянути естетичні проблеми іконописного мистецтва в українські полемічній словесності другої половини ХУІ-першої половини XVIII століття.

2. Показати особливості українського іконографічного канону стилю бароко контексті проблеми відображення канонічних та апокрифічних Євангелій пам’ятках іконопису.

3. З’ясувати символічну суть літургії як сакрально-естетичного феномена.

4. Розкрити роль іконостасу як образного вираження літургії.

5. Проаналізувати естетичні аспекти взаємодії слова й образу в систен літургійного дійства.

Методологічна і теоретична основа дослідження. У роботі авто] звертаючись до праць релігійних філософів, богословів, мистецтвознавці] літературознавців, які розглядали проблему ікони, прагнув переосмислити їх аспекті естетичних основ цього виду сакрального мистецтва. У такому контекс до сфери естетичного були віднесені усі компоненти системи неутилітарни відносин людини з світом, у результаті яких вона отримує духовну насолоду. Суі цих взаємин зводиться чи до вираження деякого смислу7 в чутгєво-сприйнятв формах, чи до самодостатнього споглядання деякого духовного або матеріальної об’єкта. Таке розуміння естетичного як духовно-чуттєвого пов’язане з специфіко! досліджуваного об’єкта - іконописом і релігійною словесністю.

Джерельну базу дослідження становлять: пам’ятки станкового

монументального іконопису ХУІ-ХУШ століть, українська полемічна словесніст

іругої половини ХУІ-першої половшій ХУШ століття, канонічні та апокрифічні 'вангелія, богослужбові книги, богословські джерела.

При вирішенні завдань роботи автор використовував як традиційні проблемний, історико-хронологічпий), так і специфічні, власне культурологічні іетоди: метод ведучих культурологічних парадигм, метод зіставлення

іосліджуваних пам’яток з ідентичними за змістом пам’ятками попередніх епох та нших національно-культурних традицій (зокрема, візантійської, російської). Іеобхідним виявилося і застосування герменевтичних та семіотичних методів.

Наукова новизна роботи полягає в осмисленні естетичних засад української тни в контексті аналізу двох рівнів естетичної свідомості - вербального й ізуального (словесності й іконопису) в культурі України ХУІ-ХУІП століть, 'акий підхід у дисертаційному дослідженні знайшов своє відбиття у певішх галоженнях, які визначають наукову новизну:

- у сферах естетичної свідомості і мистецтва полемічна словесність другої юловини ХУІ-першої половини ХУШ століття пов’язувала збереження іаціопальних традицій, перш за все, із захистом іконошанувашія: в другій юловині Х\Л-першій половині XVII століття в його візантійсько-староруському аріанті, а починаючи з другої половини XVII століття - і з врахуванням вітоглядких змін, які відбулися під впливом Ренесансу.

- особливості ікони, як репрезентації священних текстів, визначаються не ільки християнським віровченням, а й світоглядними засадами епохи, іентальними особливостями етносів як носіїв національних художньо-естетичних радицій. Так в бароковій іконі знайшла своє вираження нова українська іентальність, яка прагнула подолати бінаризм земного і небесного світів.

- літургійне дійство ХУП-ХУІЇЇ століть можна розглядати як синтез іистецтв, орієнтованих на створення деякого особливого духовно-матеріального ередовища, яке не протиставлялося світу вищої духовності, а створювало ефект днання небесного і земного світів.

- іконостас є образним вираженням літургії, а також усієї православної удожньо-релігійної культури, не тільки богословськи, а й естетично сеохоплюючим.

- взаємодія іконопису і словесності в літургії відбувається на основі ітургійної символіки: так вербальним символам літургійного тексту (Святе [исьмо, молитви, шснеспіви) відповідають невербальні символи (ікони, розписи еркви), які є тотожними і взаємно доповнюють, розкривають один одного. Це еде до повноти духовно-чуттєвого переживання літургійного дійства, до духовної асолоди (естетичного катарсису), який свідчить про бачення суб’єктом в стетичному об’єкті сутнісних основ буття, сокровенних істин духу, невловимих іконі в життя у всій його цілісності і глибинній гармонії, про здійснення

духовного контакту з Універсумом, про відчуття причетності до істини. Це дає зв’язок з буттям, вписанність в Універсум.

Теоретичне і практичне значення дисертації пов’язане з осмисленням естетичних засад української ікони ХУІ-ХУШ століть в аспекті взаємодії іконопису й словесності і може бути використано при розробці курсів з історії естетики, історії і теорії культури, історії філософії й історії релігії, релігієзнавства, філософії культури, семіотики, символіки християнської культури, літератури мистецтвознавства.

Апробація дослідження. Основні положення і висновки роботи викладеш з публікаціях дисертанта, у виступах і повідомленнях на наукових та науково практичних конференціях: ХХХШ студентській науковій конференції, присвяченії Я.А.Коменському (Луцьк, 1992); Всеукраїнській науковій конференції “Гуманізація національної освіти України: здобутки, проблеми, пошуки” (Луцьк. 1993); П Всеукраїнській студентській науковій конференції “Духовність, екологія, бізнес” (Київ, 1995); Першій Всеукраїнській етнологічній конференції студентів тг молодих вчених “Етнографічні дослідження населення України” (Одеса, лютиі 1996); міжвузівській науково-практичній конференції “Національне виховання формування світогляду і духовних цінностей у студентської молоді” (Рівне, 1996) IX науковій історико-краєзнавчій конференції “Минуле і сучасне Волині Олександр Цинкаловський і Волинь” (Луцьк-Володимир-Волинський, 1998); > науковій історико-краєзнавчій конференції “Острог на порозі 900-річчя” (Острог 1999); VI міжнародній науковій конференції з волинського іконопису “Пам’ятю сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть: питання дослідження збереження, реставрації” (1999); щорічних наукових конференціях професорсько викладацького складу Острозької Академії (1996, 1998, 1999), щорічнії міжнародній конференції “Виховання молодого покоління на принципаз християнської моралі в процесі духовного відродження України” (1998,1999) Днях науки НаУКМА (січень 2000). Матеріали дисертації були використані прі розробці курсу “Символіка християнської культури”, який читався в Острозькії Академії (1999,2000).

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження логікою розгортання наукового матеріалу, методологією його структурування Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використанії; джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження характеризується ступінь наукового опрацювання теми, визначається об’єкт предмет дослідження, його мета, завдання і методологічна основа, розкривається

наукова новизна роботи, вказується її практичне й теоретичне значення, форми апробації.

У першому розділі “Естетичні проблеми іконописного мистецтва в полемічній словесності другої половини ХУІ-першої ПОЛОВИІШ XVIII століття” дисертант зазначає, що постановка проблеми ікони в контексті такого культурно-богословського феномена, як полемічна література ХУІ-ХУІЇЇ століть, свідчить, що йому відводили значну роль в “обороні віри і церкви руської"”, тобто в боротьбі за збереження національної автентичності, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської уній (1596). Захищаючи ікону як важливий чинник візантійського обряду, органічну частину національно-релігійної свідомості українців, православні полемісти другої половини ХУІ-першої половини ХУШ століття у сферах естетичної свідомості і мистецтва проводили антиіконоборницьку аргументацію проти тих, хто заперечував ікони -протестантів і виступали проти прихильників нового напрямку в мистецтві і нових ідей, пов’язаних з післяренесансною католицькою культурою Західної Європи. Вони прагнули зберегти традиційні форми церковної культури, закладені в епоху Середньовіччя в духовному центрі східного християнства - Візантії і пов’язані з традиціями Київської Русі.

У полеміці з приводу сутності ікон полемісти, в дусі східних Отців Церкви, робили акцент на естетичних і сакральних функціях ікон. В іконі, нагадували вони древню патристичну ідею, ми шануємо не матерію, а того, хто на ній зображений, тобто первообраз, архетип. Автори полемічних трактатів акцентували увагу на залученні до духовної краси святих через посередництво їх зображень і в цьому вбачали найважливішу функцію ікон. На їх думку, зв’язок глядача з архетипом зображення посилюється благодаттю, якою ікона наповнюється при її написанні. Відстоюючи і прагнучи відродити традиційний середньовічний підхід до іконопису як справи священної, адже ікона - носій благодаті, вони добре розуміли несумісність з цією традицією нового, прозахідного живопису. Але, навіть не зважаючи на занепад середньовічних традицій у сакральному мистецтві, вони не мислили церкви без живопису, давали високу оцінку естетичній стороні культу. У традиційному, па основі візантійської естетики, захисті ікони виявилося нове художнє мислення, яким пронизана література другої половини ХУП-першої половини ХУШ століття. Вона репрезентує нове ставлення українських культурних діячів до естетичних принципів Ренесансу. Якщо раніше в основі розуміння краси лежало її сприйняття як категорії суто духовної, а суть іконописного образу зводилася до вираження цієї краси в канонічних образах, для яких було характерно нехтування плотпо, то тепер вже краса духовна не мислилася без зв’язку з красою земною, передусім - з красою людського тіла. Ця краса збуджувала в людях чуттєвість, але разом з тим і сприяла збагаченню їх

духовного світу, була важливим аргументом на захист буття Бога. Єдиною гідної у світі ставала природна краса, створена самим Богом.

Поряд з ренесансними, в літературі другої половини ХУІІ-першої половин XVIII столітя важливе місце займають ідеї, пов’язані і з візантійською естетико» Письменники згадують, що малярський образ є рівним наративному тексту, тобі заміняє неписьменним книга (Василь Великий) і йому властива комеморативі функція, бо "образ є нагадування” про події священної історії і веде людину р наслідування святого життя. Наголошувалося, що релігійні зображення виконуют декоративну функцію - прикрашають храм і своєю специфічною красою т доступністю вигідно відрізняються від словесних образів, часто висуваючись і перший план. Підкреслювалося, що такі образи приносять духовну насолод; Виділялися і релігійно-сакральні функції культових зображень: анагогічна (обр£ веде до первообразу) і гносеологічна (образ поєднує видиму і невидиму природу дозволяє людині стати причетною до ноуменального рівня речей). Значна уваї приділялася харизматичній, а відповідно і чудотворній функціям ікої Стверджувалося, що благодать не в речовині, а в зоровому образі. У полемічии трактатах і ораторсько-проповідницькій прозі другої половини ХУП-перші половини XVIII століття намічається ціла сюжетно-іконографічна програма да живописців - система "реальних" ідеальних образів і сюжетів, з орієнтацією на яі необхідно було будувати своє життя.

Закінчуючи розділ, автор робить висновок, що у полемічній словеснос другої половини ХУІ-першої половини XVIII століття, яка розглядала проблем ікони, важливу роль відіграли ідеї, пов’язані з візантійською естетикою, згідно положеннями якої іконописний образ осмислювався як такий, що має зв’язок первообразами, божественним світом. На нашу думку, це свідчило про причин збереження ікони як ікони-образу і запобігало її перетворенню (під впливо західної ренесансної культури) в картину на релігійний сюжет. У захисті ікон відшуковуємо і витоки нового світовідчуття, пов’язаного з еволюціа світоглядних засад епохи, слов’янськими архетипами й естетичними принципам Ренесансу, з яких і кристалізувалися шві форми художнього відтворення взаєми людини з божественним світом.

У другому розділі «Особливості українського іконографічного канон стилю бароко в контексті відображення канонічних та апокрифічнн Євангелій» здійснена спроба характеристики особливостей українськог іконографічного канону другої половини ХУП-ХУШ століть у контексті проблем відображення канонічних та апокрифічних Євангелій у пам’ятках іконопису.

Український іконографічний канон стилю бароко розглядається я посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічним Євангеліями з Ех розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) т живописом (іконою). Стверджується, що він втілював як ряд істотни

аракгеристик християнського світогляду, так і ментальні особливості країнського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій.

Завданням українського іконописного мистецтва ХУІІ-ХУІП століть було сягнення божественного світу, який трактувався не як протилежний земному, а к наближений до нього. У цьому знайшла своє теологічне вираження нова країнська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм людського і небесного вітів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й осконалосгі.

Розуміння духовної сфери, представлене в іконах святкового ряду іконостасу [VIII століття Покровської церкви села Лючин Острозького району, репрезентує собливий тип народної естетичної свідомості, для якого, як і для апокрифів, аракгерна розвинута уява в поєднанні з натуралістичною конкретністю, рагнення до межового вираження зображеного, ствердження його матеріального утгя. Народна образність, майже осяжність, матеріальність ось ті риси народної відомості, які прийшли від східних слов’ян і впливали на церковну естетику, яка рагнула виразити нове - барокове світовідчуття, в основі якого лежала омпромісна згода ренесансної духовної культури з системою середньовічних ристиянських цінностей.

Тому іконопис епохи бароко дослідники характеризують такими духовними а естетичними цінностями, як ясність і простота викладу з переконливим свідомленням релігійних позицій іконопису, а також органічний зв’язок людини з [риродою, не позбавлений емоційності, більш глибоке проникнення в людську ушу. Це було прагнення гармонійно розкрити духовний зміст образу, збагатити іого естетичними ідеалами епохи, але в межах ікони, в межах її традиційної іризначеності та пластичної ясності, звичної колористичної та образної ональності. Це досягалося через оновлення виражальних засобів, а також олористичні варіації, зокрема, силою естетичного вислову при хроматично-хроматичному зіткненні у святкових сценах на тлі архітектури та умовного раєвиду, вживанням для експресивного піднесення одного кольору як найбільш

[ІННОГО.

Автор іконостасу трактує традиційні євангельські та апокрифічні сюжети гідно з основними рисами стилю українського бароко: лики святих у нього орієнтовані на українські обличчя, тривимірний простір сприймається як ібов’язковий, найважливіші постаті тлумачаться з глибоким психологічним ідчуттям. У святкових сценах іконописець тяжіє до драматичного напруження дії, іурхливого вияву емоцій, виразу крайнього здивування персонажів усім, що сіється.

Звідси дисертант доходить до висновку, що в бароковій іконі світ величі і ередовшце святості постає в русі (адже надприродний світ не застиглий, не ;езмінний), масштабності (бо має вражати) і досконалій красі (яка трактується як

відблиск краси і довершеності раю). При цьому акцент робився на красі не тілью духовній, а й земній, тілесній. Барокова ікона стала ідеалом зближення святого і земної людини; вона прагнула діяти на психіку людини, формувати її совісті духовність. У ній - поєднання східної одухотвореності і західної краси.

У третьому розділі “Літургія: естетичні аспекти взаємодії вербального т візуального планів розкривається символічна суть православної літургії я сакрально-естетичного феномена, показується іконостас як образне вираженії літургії, аналізуються естетичні аспекти взаємодії слова й образу в систем літургійного дійства.

У першому параграфі “Символічна суть літургії як сакральна естетичного феномена” автор дисертаційного дослідження зауважує, ще незважаючи на конфесійні відмінності, які виявилися в результаті Берестейське унії, православні й уніати сповідували східний, українсько-візантійський обря^ богослужіння якого було не тільки словесним, а й доповнювалося ІКОНОПИСНИМ) зображеннями. Тому і літургія, як високе видовище Таємної вечері Ісуса Христг мовою особливих образів, символів як вербальних, так і візуальних, передавал його життя від ясел Віфлеємських до Вознесіння на небо. Ці події не тілью згадувалися, а й здійснювалися, частково відтворювалися. Через них те, щ відносилося до минулого, ставало фактом теперішнього. Події ж, що перебувалі під знаком “вічності”, продовжували існувати і знову здійснюватися. Цим вічнш актом як результатом того, що одного разу вже була жертва, підтримувалас думка (одна з головних у християнській культурі) про спасіння людства. Так ; літургійному ритуалі відтворювала себе людина і культура. Дисертант підкреслкх що це відтворення залежить не тільки від релігійного міфу, який реалізується : ритуальній поведінці, а від того, як переломлюються ідеї християнської релігії : історико-культурному контексті, в ментальному полі етносів. Врахування вказаїш: аспектів є важливим у розгляді літургії, в інтерпретації її як семіотичного тексту.

Досліджуючи літургію як сакрально-естетичний феномен, автор наукове роботи стверджує, що коли релігійне світовідчуття і обрядові дії переплітаються психологією естетичного сприйняття світу, виникає єдність і гармонія естетичноп та релігійно-психологічного станів. Вказується на те, що естетичне і релігійн відношення до світу мають між собою спільне як у внутрішній сфері, бо ВОІШ різновидами духовного, так і в тій зовнішній реакції, яка їх характеризує, бі естетичне і релігійне відношення немислимі без глибокого емоційноп переживання, без перетворення цій' емоції в конкретний чуттєвий образ. Ц емоційно-образне відношення до світу знайшло своє вираження в обрядовії стороні християнства - в літургії.

Дисертант припускає, що в епоху бароко, яка характеризувалася зростанняі народної релігійності й ролі головного відношення язичницького світоглядноп відчуття людина-природа, дієвою силою якого була магія, відповідно зростала

и

віра в магічну силу християнського обряду. Українська душа здатна була переживати літургійне дійство емоційно, адже її релігійність базувалася па панівній ролі любові, високої моральності. Ця перевага чуттєвого, емоційного свідчить про основний елемент українського світогляду - глибоку релігійність.

Характерна особливість естетичних переживань віруючого бачиться у тому, що він знаходив в творах мистецтва і літургії перш за все їх містичний смисл, що загострювало морально-етичну орієнтацію у сфері естетичної свідомості, яка виражалася у спрямованості до внутрішньої краси, істинно-прекрасного, релігійно-морального за своєю суттю, досконалого. Але можливість досягнення досконалості український народ пов’язував не з потребою нехтування земними благами в ім’я небесного блаженства, оскільки для нього був чужий аскетизм, а з моральним самовдосконаленням, що веде до доброчинного життя і наповнює вищим змістом земне людське буття. Це було прагнення подолати бінаризм земного і небесного вимірів буття. Це прагнення ми зустрічаємо і в храмі, який, оскільки пов’язаний з божественним, ставав прекрасним. Протиставлення неба і землі, що досягалося у висококупольних храмах середньовіччя, тепер відходить. Епоха Відродження істотно змінила ставлення до земного й небесного, до святого й несвятого, до відношень між ними. Віруючі відкрили, що світ реалій непоганий, навіть прекрасний, він с творінням Божим, лише зіпсованим гріхом. Тому і храм тепер носив цю ідею прекрасного. Храм просто не міг бути не прекрасним, бо був пов’язаний з досконалим, а отже і прекрасним. Цю ідею втілювали й ікони, і декоративне оздоблення храму, які мали залучити людину до вищої краси, сприяли не протиставленню земного і небесного, а створювали ефект їх наближення.

Предметом аналізу другого параграфа є “Іконостас як образне вираження літургії”. У ньому говориться, що іконостас - це прикраса церкви, представлена погляду, почуттю, роздуму, він привертає до себе увагу і стає центром храмового ансамблю. Він має зв’язок з тим, що відбувається у храмі - тобто з літургійним життям церкви. Розвиваючись, український іконостас перетворився на центральну зображувальну частину храму і головне середовище духовного буття ікони. Він покликаний був не розділяти людей і священиків, а зближувати їх.

Літургія відправляється у вівтарі перед іконостасом, де молитва (слово) і іконостас (образ) разом приймають повноту свого значення і викликають органічний синтез головних чуттів людини - зору і слуху, який веде до її душі і

духу-

Сприйняття окремих ікон з іконостасу із зображенням найбільш близьких віруючим святих - Богоматері, Ісуса Христа - здійснювалося на віддаленій відстані, і ця просторова ситуація створювала умови для переходу від почуттів до душевного поклоніння. Споглядання іконостасу вимагало від людини всеохоплюючого його сприйняття на віддаленій відстані з певної точки зору. Під

час літургії людський погляд піднімався від нижнього ряду до верхніх рядів і в цьому просторі віруючі залучалися до світу небесного.

Іконостас вселяв у людську душу абсолютну близькість до божественного космосу - духу, причому внутрішні розписи храму не зменшували сили цього сприйняття, а посилювали його, створюючи атмосферу об’ємного занурення в цей світ. В іконостасі розкривався позачасовий процес залучення до євхаристії -таїнства всіх поколінь. Іконостас показував те, що твориться у співпраці людини і Бога. Тут межа між вічним і часовим, яке мало поєднатися.

Іконостас, як і літургія, показує шляхи сходження людини до Бога: через прийняття євангельського благовістя (євангелісти на Царських воротах) — в літургії - чигання Євангелії; поєднання волі людської з волею Божою через образ Ісуса Христа (ікона “Благовіщення”), і нарешті, через залучення до таїнства Євхаристії, про яке образно говорить ‘Таємна вечеря” з іконостасу. За Леонідом Успенським, якщо літургія здійснює і створює тіло Христове, то іконостас його показує, ставлячи перед очима віруючих образне вираження того, у що вони сходять як члени, показуючи тіло Святої Трійці, яка розміщувалася на вершині іконостасу. І, нарешті, ікона “Воскресіння” й ідея Воскресіння в літургії, зокрема, в останній її частині - як надія теперішнього і майбутнього віку. Так молитва і образ ведуть до повноти участі в літургії, тілесного причастя і спілкування в молитві через образ.

У третьому параграфі “Взаємодія слова і образу в системі літургійного дійства” досліджується естетичний аспект взаємодії сакрального слова і сакрального образу в літургіі'. Вказується, що слово особливо шанується в християнстві як релігії Писання. Ікона ж осмислюється як репрезентація слова, слова, яке дав Бог, яке, як і образ, є символом, знаком певного змісту.

Своєрідність слова, яке звучить на літургії, коріниться в двох його особливостях: по-перше, в універсальності слова як засобу спілкування і, по-друге, в тому, що слово - це засіб, а не тільки зміст, мета спілкування, семантична оболонка суспільної свідомості, а не так зміст свідомості, що особливо характерно для православної релігійної традиції. Ікона, як і літургійне слово, носить риси універсальності, що знайшли своє втілення в канонічності цього мистецтва. І в іконі, і в слові важливий не тільки зміст, а й те, що це ікона, слово, які мають зв’язок з первообразами. Але вже навіть людина XVI століття не задовольнялася цим: вона прагнула пізнати ікону як передачу подій Священної історії, вона більш інтелекіуально сприймала зміст літургії, і для неї була важлива не тільки її форма, а й зміст.

Тому звичним явищем в ХУП-ХУШ століттях стає передача сакрального змісту засобами простої мови. Церковнослов’янська ж відігравала скоріше роль знаку, апеляції до історичного минулого. Священні тексти, які перекладалися на національну мову, можливо, частково втрачали свій сакральний потенціал, але не

втрачали сили естетичного впливу, бо входячи в літургійну практику уніатської церкви, сприймалися як рідні, близькі, здатні пробуджувати і впливати на релігійні почуття. Не обов’язково засобами церковнослов’янської мови прагнути перетворювати природне, людське, випадкове на свяіцеїше, з метою отримання віруючим духовного очищення - катарсису. Активну силу естетичного впливу має і національна мова, як і національна ікона. Ефект впливу богослужіння, під час якого людина зверталася до Бога на рідній мові, не зменшується, бо від цього саме спілкування з Ісусом Хрисгом стає більш земним, теплішим, ближчим серцю людини (ікона як візуальний засіб теж досягала подібного впливу на людину через наближення божественних подій до земного життя). .

Національна мова, вибудовуючи мовний світ народу, не лише опосередковує його сприймання, розуміння й мислення, але й певним чином структурує, видозмінює ці процеси. Мова не лише певним чином орієнтує і скеровує думку. Вона виражає певні вартості чи ідеали, етичні чи естетичні, чи у дуже специфічний спосіб, різний у різних мов перекодовує їх в інтеоріальний план нашої психіки, і в спосіб, притаманний саме цій, а не іншій мові - розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів, сенс, засадничо не перекладений іншою мовою. Так національна мова і національна ікона збагачує релігію, а релігія

- національну культуру, хоча свою картину світу людииа може будувати і на основі церковнослов’янської мови. І в першому, і в другому випадку мова буде впливати силою свого духовпого змісту, який несе літургія.

Аналізуючи словесні літургійні тексти, дисертант знаходить їх смислові паралелі в мистецтві храму, стверджує, що взаємодія слова і образу в літургії відбувається на основі літургійної символіки. Сакральним ядром цієї взаємодії є таїнство Причастя як мета богослужіння. Динамічною основою виступає молитва, яка структурно організує різні види мистецтва, а гносеологічно-семантичною основою - літургійний образ, який дає розуміння внутрішнього смислу богослужбового дійства, його елементів і семантичних зв’язків.

Вербальним (молитви, піснеспіви) символам літургійного тексту відповідають візуальні (ікони, розписи храму). їх зміст тотожний і розкривається один через одного, взаємодоповнюється і взаємозбагачується. Уявлення про Бога, виражене в пластичній формі, стає більш правдоподібним, зігрітим емоціями. Це веде до повноти чуттєво-духовного сприйняття літургії і залучає людину до божественного світу, ставлячи її на шлях морального удосконалення й очищення. Цей стан близький до екстазу. Він - свідчення єдності і гармонії релігійного світовідчуття і обрядових дій.

До цієї гармонії, на думку автора роботи, веде віруючого і синтез молитовного звертання до Бога і візуального споглядання ікони. Так молитва починається із слів, а потім переходить в духовну молитву, в якій відбувається вихід на рівень надсвідомості і молитовного споглядання, коли в екстатичному

стані розум виходить за межі себе самого. Подібні принципи можемо виділити при прочитанні ікони як сакрального тексту, яке починається із знайомства з сюжетом через алегоричний і моральний етап до анагогічного, тобто сходження до чистого споглядання, коли відбувається безпосереднє спілкування з первообразом. Так, на вершиш молитовного стану, як і на вершині споглядання ікони, відбувається надчуттєве і надрозумне осягнення божества в ньому самому, повне злиття з ним, показником чого є неописувана духовна радість, яка охошпос людину - духовно-естетичний катарсис, почуття піднесеності.

У висновках підсумовуються основні ідеї і положення дисертації, пов’язані з осмисленням естетичних особливостей співвіднесення іконопису і словесності £ культурі України ХУІ-ХУІІІ століть:

1. Полемічна література другої половини ХУІ-першої половини XVIII сто літі захищала ікону в її традиційному, в дусі візантійсько-староруської естетики, варіанті. Слідування традиції характерно і для іконопису даного періоду, хоча в ньому вже починають проглядатися ренесансні ідеї. На ці світоглядні зміни реагує і полемічна література, яка, виходячи з неоплатонівських засад єдності Бога і природи, стверджує, що об’єктивна краса природи є явищем наскрізь духовним через причетність до Абсолютної краси. Як наслідок - виростає чуттєве захоплення природою і людиною, що знайшло своє відбиття і в літературі, і в іконописному мистецтві, хоча в полеміці ще й надалі фігурують ідеї, пов’язані з візантійською естетикою.

2. Український іконографічний канон стилю бароко виступав посередником між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями з їх розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) та живописом (іконою). Він втілював в себе як ряд істотних характеристик християнського світогляду, та» і ментальні особливості українського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій. У ньому знайшла своє теологічне вираження нова українське ментальність, яка прагнула подолати бінаризм земного і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості.

3. Літургійне дійство розглядається в християнській традиції як високе видовище Таємної вечері Ісуса Христа, і мовою особливих образів і символів, як вербальних, так і візуальних, передає Його життя від ясел Віфлеємських де Вознесіння на небо, з метою загострення моральної орієнтації у сфері естетичної свідомості, яка виражається у спрямованості до внутрішньої, духовної краси -прекрасного, релігійно-морального за своєю сутпо і намагання наповниш цим вищим змістом земне людське буття.

4. Іконостас, як і літургія, показує шляхи сходження людини до Бога: через прийняття євангельського благовісти (євангелісти на Царських воротах) - в літургії - читання Євангелії; поєднання волі людської з волею Божою через образ Ісуса Христа (ікона “Благовіщення”), через залучення до таїнства Євхаристії, пре

яке образно говорить “Таємна вечеря” з іконостасу. Іконостас показує, ставлячи перед очима віруючих образне вираження того, у що вони сходять як члени, показуючи тіло Святої Трійці, яка розмішується на вершині іконостасу. І, нарешті, ікона “Воскресіння” й ідея Воскресіння в літургії, зокрема, в останній її частині -як надія теперішнього і майбутнього віку. Так молитва і образ ведуть до повноти участі в літургії, тілесного причастя і спілкування в молитві через образ. Через свій зв’язок з божественним як досконалим іконостас стає не тільки богословськи, але й естетично всеохоплюючим.

5. На основі літургійної символіки відбувається взаємодія іконопису і словесності в літургії: так вербальним символам літургійного тексту (Святе Письмо, молитви, шснеспіви) відповідають невербальні символи (ікони, розписи церкви), які є тотожними за змістом, взаємно доповнюють, розкривають один одного, завдяки чому досягається органічна повнота духовпо-естетичного вираження.

Основний зміст дисертації представлено у публікаціях:

1. Квасюк Л.В. Теорія образу в працях християнських богословів //

Наукові записки. Острог. Острозька Академія, 1997,- Т. 1.4.1С. 79-80.

2. Квасюк Л.В. Значення ікони для сучасної культури // Наукові

записки. Острог. Острозька Академія, 1998.- Т.1.4.2.- С. 177-179.

3. Квасюк Л.В. Питання іконошанування в полемічній літературі

//Науковий вісник ВДУ. Філософські науки. - Луцьк, 1997.- №9,- С. 120-123.

4. Квасюк Л.В. Ікона в культурі XX століття (Значення ікони для

сучасної культури) // Науковий вісник ВДУ. Мистецтвознавство. - Луцьк, 1997. -

№11.-С. 23-26.

5. Квасюк Л.В. Канонічні та апокрифічні Євангелія в пам’ятках

іконографії Острозького краєзнавчого музею // Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Наукові записки. - Острог: Острозька Академія, 1999,- С. 351-355.

6. Квасюк Л.В. Символіка східнохристиянського храму // Наукові записки. - Острог: Острозька Академія, 1999,- Т.2. Ч.І.- С. 351-355.

7. Квасюк Л.В. Іконостас як текст вівтаря і літургійне місце ікон

'/Науковий вісник ВДУ. Філософські науки. - Луцьк, 1999,- №11.- С. 133-136.

8. Квасюк Л.В. Богословські та естетичні аспекти дослідження ікони

Волинської школи ікономалювання "Ісус з лозою виноградною"(ХУІП століття) // Минуле і сучасне Волині:Олександр Цинкаловський і Волинь: Матеріали IX наукової історико-краєзнавчої конференції 20-23 січня 1998 року.-Луцьк, 1998,-

С.216-217.

9. Квасюк Л.В. Іконостас як образне вираження літургійного життя

церкви // Пам’ятки сакрального мистецтва на Волині на межі тисячоліть: питання дослідження, збереження, реставрації. Матеріали VI міжнародної конференції по

волинському іконопису. Луцьк, 1-3 грудня, 1999. - Луцьк: Надстир’я, 1999,- С. 3032.

10. Квасюк Л.В. Візантійсько-руські відносини в X столітті // Матеріали XXXI11 студентської наукової конференції'. - Луцьк, 1992. - С. 27.

11. Квасюк Л.В. Формування світогляду на основі загальнолюдських цінностей // Національне виховання: формування світогляду і духовних цінностей у студентської молоді: Матеріали і тези міжвузівської науково-практичної конференції (12-13 березня 1996 року). - Рівне: Рівненський державний інститут культури,1996. - С. 139 -141.

Анотації

Квасюк Л.В. Іконопис і словесність у культурі України ХУІ-ХУПІ століть. -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Дисертація присвячена осмисленню проблеми особливостей співвіднесення двох планів естетичної свідомості — візуального та вербального, іконопису і словесності - в культурі України ХУІ-ХУШ століть. У роботі прослідковується еволюція світоглядних та художньо-естетичних засад українського іконописного мистецтва на прикладах полемічної словесності, розглядається український іконографічний канон стилю бароко як посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями) та живописом (іконою). Значна увага приділяється естетичним аспектам взаємодії вербального та візуального планів літургії. З цією метою розкривається символіка літургії як сакрально-естетичного феномена, аналізується її смисл та значення для української спільноти ХУІ-ХУІП століть. Показується іконостас як образне вираження літургії, а також усієї православної художньо-релігійної культури, що через свій зв’язок з божественним як досконалим, стає не тільки естетично, а й богословськи всеохоплюючим. Досліджується проблема взаємодії сакрального слова і сакрального образу в системі літургійного дійства.

Ключові слова: словесність, іконопис, досконалість, краса, канон, символізм, естетична свідомість.

Квасюк Л.В. Иконопись и словесность в культуре Украины ХУІ-ХУІІІ веков: эстетический аспект. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. - Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Диссертация посвящена осмыслению особенностей соотношения двух рядов эстетического сознания - визуального и вербального, иконописи и словесности в культуре Украины ХУ1-ХУШ веков. В работе детально анализируются эстетические проблемы иконописного искусства в полемической словесности, рассматриваются особенности украинского иконографического канона стиля барокко в контексте отображения канонических и апокрифических Евангелий в памятниках иконописи, раскрывается символический смысл литургии как сакрально-эстетического феномена, показывается иконостас как образное выражение литургии, особенное внимание уделяется проблеме взаимодействия сакрального слова и сакрального образа в системе литургического действия.

Анализируя проблему иконы в полемической литературе ХУ1-ХУШ веков, автор устанавливает, что она рассматривалась, исходя из теорий Отцов Церкви, мировоззрения эпохи, славянских архетипов и эстетических принципов Ренессанса, Барокко. Значительное внимание в ней уделялось сакральным эстетическим функциям икон: коммеморативной, декоративной, апагогической, гносеологической, харизматичной. Иконописный образ осмысливался как таковой, что имеет связь с божественным миром как первообразом. Подчеркивалось, что в иконе чествуют не материю, а того, кто на ней изображен, то есть архетип. Авторы полемических трактатов акцентировали внимание на приобщении к божественному миру через посредство иконописных изображений, и в этом видели одну из главных функций религиозного искусства.

Украинский иконографический канон стиля барокко анализируется в качестве посредника между религиозной словесностью (каноническими и апокрифическими Евангелиями) и живописью (иконами). В нем находят воплощение мировоззрение эпохи, ментальные особенности украинского этноса как носителя национальных художественно-эстетических ' традиций. Так понимание духовной сферы, представленное в рассматриваемых иконах, демонстрирует особенный тип народного эстетического сознания, для которого, как и для апокрифов, характерно развитое воображение в сочетании с натуралистической конкретностью. В иконописи ХУХ-ХУШ веков нашла свое теологическое выражение новая украинская ментальность, которая пыталась разрушить бинаризм человеческого и божественного миров, показать земной мир как воплощение высшей благодати, мудрости и совершенства.

Значительное внимание уделяется исследованию эстетического аспекта взаимодействия вербального и визуального планов литургии. Автор диссертации утверждает, что интерпретация литургии как семиотического текста зависит не только от религиозного мифа, который реализуется в символическом ритуальном поведении, но и от историко-культурного контекста, особенностей менталитета этносов, которые накладывают свою печать на понимание литургии. Рассматривая иконостас как образное выражение литургической жизни церкви, диссертант

приходит к выводу о том, что он был призван говорить не о противоііоставлеііи земного й небесного миров, а о их единении. В гаком аспекте он выражал смыс православной художественно-религиозной культуры. В работе рассматриваютс знаковые аспекты взаимодействия иконописных и словесных текстовв литургш Подчеркивается, что вербальным символам литургического текста (молитв; песнопения) отвечают визуальные (иконы, росписи храма). Их смысл тождественный. Это ведет к полноте духовно-чувственного переживанії литургического действия.

Ключевые слова: словесность, иконопись, совершенство, красота, каної символизм, эстетическое сознание.

Kvasyuk, L. V. The Icon and the Literature in the Culture of Ukraine in the 16а-18 century. - Manuscript.

The theses for the scientific degree of Candidate of Philosophy in specialty 09.00.C

- aesthetic. National University named after Taras Shevchenko, Kyiv. - 2000.

The dissertation is devoted to comprehension of correlation peculiarities of aesthet conscience: verbal and visual, icon painting and literature in the culture of Ukraine in ti 16th-18th centuries. On the examples of polemic literature the evolution of philosophy, a and aesthetic foundations of the Ukrainian icon painting is traced. The Ukraine iconography canon of Baroque is considered as a mediator between a religious literatui (canonical and apocryphal Gospels) and painting (icon). Much attention is paid ' aesthetic aspects of cooperation of liturgy’s verbal and visual sides. The liturgy symbolism is investigated as a sacral-aesthetic phenomena. The author analyzes it meaning and importance for the Ukrainian community of the 16th-18th centime Iconostasis is shown as figurative expression of liturgy as well as the whole Orthodox a and religion, which through the ties with Divine becomes not only aesthetically b theologically comprehensive. The issue of sacral word and sacral image interaction liturgy is also examined.

Key words: icon, literature, perfection, beauty, canon, symbolism, aesthetic conscience.