автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.03
диссертация на тему: История русинов в Южной Венгрии (1745-1918)

Полный текст автореферата диссертации по теме "История русинов в Южной Венгрии (1745-1918)"

р\ Ь V"

1 1\ КЗГ №

УЖГОРОДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

~ На правах рукопису

РАМАЧ ЯНКО ЮРІЙОВИЧ

(Югославія)

ІСТОРІЯ РУСИНІВ ПІВДЕННОЇ УГОРЩИНИ

(1745-1918) ■

Спеціальність 07.00.0^-історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Ужгород—1995

Робота виконала у Ново-Садському університеті.

Офіційні опоненти:

1. Сливка Юрій Юрійович, доктор історичних наук.

2. Тиводар Михайло Петрович, доктор історичних наук, професор.

3. Данилюк Дмитро Дмитрович, доктор історичних наук, професор.

Провідна організацій — Львівський державний

університет ш. /. Франка.

Захист відбудеться ЗО червня 1995 року о 14,годині на засіданні спеціалізованої ради Д 15.01.04 при Ужгородському державному університеті (294000, м. Ужгород, вул. Університетська, 12).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Ужгородського державного університету. .

Автореферат розіслано ЗО травня 1995 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради і

Матьовка М. П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОБЛЕМИ Актуальність проблеми. Створення незапежної Української держави сприяло ЇЇ культурно-національному відродженню. Це позначилося й у царині історичних наук, зокрема національної історії. Почала друкуватись і перевидаватись спадщина класиків української історіографії, імена і твори яких довгі роки не тільки замовчувались, а і вважались ідейно і національно ворожими. З другої сторони, перед історичною наукою стоїть завдання переоцінювати події і процеси історичного минулого України і українського народу взагалі. Зростає інтерес і до української діаспори та її минулого. Щоґіравда, українські діаспори і до того часу намагались досліджувати своє минуле, вказуючи на єдність з материком.

Русини в Югославії - найстарша українська діаспора. Якраз в цьому році вони відзначають 250 річницю від свого переселення із Закарпаття у Південну Угорщину (сьогодні Югославія). Ця невелика діаспора, котра нараховує до 20.000 мешканців, від часу свого поселення на простори Південної Угорщини в середині XVIII сг. не порвала зв’язків з своїм рідним краєм, з материком. Вони зберегли свою молу, греко-католицьку віру, народні звичаї, свідомість про своє русько-українське походження. Від самого початку люди зберігали пам’ять про своє минуле, записуючи всі значніші події в свої місцеві хроніки. Вважаємо, що якраз зв’язки русинів Південної Угорщини ' руеннами-українцями Закарпаття і Галичини у

ХУІІІ-ХІХ сг. допомогли, щоб вони ие втратили свій національний ідентитет.

Предмет г.а хронологічні раики дослідження вже ясно висловлені у самій назві теми "Історія русинів Південної

з

Угорщини (1745-1918). Автор намагається дати повну історію русинів Південної Угорщини у згаданому періоді і комплексно досліджує всі сфери суспільно-економічного життя -господарського, церковно-релігійного, культурно-освітнього і національно-політичного. Хронологічні рамки теми дослідження 1747-1918: дослідження починається від часу переселення русинів із Закарпаття у Південну Угорщину (1745 р. ) і йде до розвалення Австро-Угорщини (1918 p.), бо тоді змінилися державні кордони і створюються нові держави, а русини Південної Угорщини опинилися у складі Королівства сербів, хорватів і словенців - пізніше Югославії.

Ступінь наукової розробкитемк. Хоч існує обширна література присвячена минулому русинів Південної Угорщини від 1745-1918 року, однак ще не написано історичної праці, яка б презентувала повну історію.

Перші записи про русинів Південної Угорщини і їх минуле знаходимо у народних хроніках, які вони писали і зберегли. Перші надруковані відомості про них з'явилися в середині XIX ст. у газеті "Ксгникъ для Русинов Австрийской державы", яка друкувалася у Відні для русинів Габсбурзької монархії. Після того шстки і статті про русинів Південної Угорщини були опубліковані у 70-80-х роках XIX століття у руських газетах і часописах у Галичині: "Правда", "Зоря",

"Діло".

Перші наукові розвідки про русинів Південної Угорщині були опубліковані у монографіях Бач-Бодрозького комітату авторів Д. Дудаша і С. Боровського, які виходили друком при кінці XIX і на початку XX ст.

У першій половині XX ст. з’являються перші спроби дати науковий огляд минулого русинів у русинських селах у Бачці. Гавриїл Костельник і 1886-1948), відомий русинський культурно-освітний діяч, письменник, поет, філософ і теолог, написав хроніку "Liber memorabilium гр. кат. парохії Бачкерестурскей", Бачкерестур (1915) яка залишилась у ру копи сі, а тільки деякі її частини були опубліковані. Це перше серйозне дослідження історії русинів у Кересгурі, яке дає за право вважати Г. Костельника родоначальником історії

русинів Південної' Угорщини. В часи між двома світовими війнами були опубліковані статті різних авторів переважно з області церковного і освітнього життя русинів Південної Угорщини, тобто Югославії, найчастіше у календарях ("Русхи календар"), які тут друкувались від 1921-1940 року.

Після закінчення Другої світової війни друкувались численні науково-популярні, менше наукові статті, присвячені історії русинів Південної Угорщини. Слід згадати авторів: Євгенія Джуню, Якима Сабадоша, Онуфрія Тимка. Першу спробу дати повну історію русинів Південної Угорщини зробив Федір Лабош. Його книжка "История Русинах Бачкей, Сриь«у н Сласосяї 1745 -1918" (Вуковар) була опублікована посгггумно 1979 року. Після того науковці Інституту історії Воєводшіи написали колективну працю "Iz istorije vodjanskih Rusina do 1941. godine", Novi Sad (1977). Вони досить користувались рукописом згаданої книжки Ф. Лабоша, який тоді ще не був опублікований. Книжкові видання Ф. Лабоша і науковців Інституту історії Воєводшіи - перші серйозні наукові дослідження, автори яких намагалися дати повну історію русинів Південної Угорщини до 1918 року, тобто Югославії де 1941 року.

Після того з’явилися нові книжкові видання. В. Бількя опублікував, на наш погляд, не дуже вдалу книжку Rnsirn u Vojvodins. Prilog izucavanjts istorije Rusina Vojvodine (19!S-1945), Novi Sad (1987). Янко Олеяр опублікував у часописі "Нова думка" у продовженнях дві монографії: МопоГрафпя Руского Херсстуря (І-ХХІІ), (1982-19S7) і "237 роки ошолепш па руским язику у Югославії" (І--ХХ), Вуковар (19S8—1992). Однак ці дві "монографії" не написані як правдиві монографії, хоч не можна заперечувати, що для дослідників дають цікавого матеріалу. Янко Рамач опублікував книжку "Привдедіга з дружтаски нсяяот Руспацох у ІОжнен Угорскеа 1848-1918" , Нови Сад (1990), науково-популярне видання "Хратаа история Руспацох 1745-1918", Йови Сад (1994) та монографію "История ніколи у Руским Керестуре 1753-1918", Нови Сад (1995). Юліаи Тамащ опублікував монографію "Руош Херестур

лїтопнс в встория 1745-1991", Руски Керестур (1992). Публікувались також окремі статті в різних часописах і виданнях у Югославії і за кордоном, із області минулого русинів Південної Угорщини аторів М. Жироша, Я. Олеяра, М. Цапа, Я. Рамача, І, Удварія і інших. Це найзначніші праці і книжкові видання із області історії русинів Південної Угорщини, тобто Югославії, але можна сказати, що досі не з’явилася праця, яка б дала повну історію русинів Югославії. Пропонованою дисертацією автор якраз має намір дати повний синтетичний історичний огляд історії русинів Південної Угорщини до 1918 року, тобто до часу розвалення Австро-Угорщини і створена нової півдеішо*слов’янської держави - Королівства сербів, хорватів і словенців, в якому у 1918 році опинились русини.

В історіографії по різному ставились до русинів Південної Угорщини, тобто Югославії, і до питання їхньої національної приналежності. Можна сказати, що серйозні науковці у своїх працях вважали русинів Югославії частиною українського народу. З другої сторони, офіційна югославська політика і люди близькі до неї, чатіше підтримували тезу, що русини у Югославії мають кілька матичних націй, оскільки, мовляв, русини живуть в Угоріцині, Чехо-Словаччині, тотбо Словаччині, Польщі і Україні, або що вони не мають матичної нації, тобто, що їхньою матичною державою є Югославія. Таке офіційне становище, яке практично утрималось до наших днів, мало дуже негативний вплив на почуття національного ідеититету у широких масах людей . Кар’єристи з ряду русинів на цій тезі будували свої кар’єри.

Слід пояснити вживання етноніму русин. У дисертації автор для русинських переселенців, які протягом ХУІІІ-ХІХ сг. переселялись із Закарпаття у Південну Угорщину, вживає етнонім русини. Цей етнонім вживає тому, що русинів у комітетах Бачка і Срим до 1918 року завжди офіційно називали русинами, так їх офіційно називали від 1918 року, коли вони ввійшли в склад Югославії, а так вони завжди називали самі себе.

б

Досить складним було Ставлення України і української науки до питання національної приналежності русинів Югославії, яке було зумовлене найчастіше "не втручанням" в справи іншої держави і бажанням радянського уряду утримувати добрі відносини з Югославією. Щоправда, в той час деякі українські науковці з Закарпаття і Західної України, або вихідці з тик областей, у своїх зв’язках з русизми Югославії і у своїх наукових працях завжди підкреслювали, що русини Югославії - частина українського народ}', визнаючи, що вони вже мають свою русинську мову та регіональний ідектнтет.

Автор дисертації ставить собі завдання дахи повну історію русинів Південної Угорщини, ставляючи на чільне місце їхні зв’язки з рідним краєм, бо, на його думку, тільки завдяки цим, ніколи не розірваним зв’язкам з материком русини Південної Угорщини, пізніше Югославії, могли утриматись в чужому середовищі два з половиною століття, зберігаючи свою національність і розвиваючи свою національну культуру, яка є, безперечно, частиною загальноукраїнської культури.

Мета і завдання дослідженая. Мета дисертації дати синтез - повну історію русинів Південної Угорщини від 1745-1918 року. Щоб це осягнути, автор досліджує наукову спадщину попередників, критично ставиться до їхніх позицій і даних, які поводили у своїх творах, все перевірки: і врешті вказус на всі позитивні надбання і недоліки їхніх праць. Вивчає до тепер ще не використану історичну літературу, яка допомагає у дослідженні теми. У написанні праці автор провідне місце приділяє дослідженню документального матеріалу і вводить у науковий обіг велику за обсягом, ще не використану дослідниками джерельну базу, в першу черг/ архівні матеріали. У написанні праці автор ставить собі такі завдання: • .

1. Проаналізувати соціально-економічне становище, демографічні, церковно-релігійні, культурно-освітні І національно-політичні обставини, в яких проживали русини на Закарпатті до середини ХУІІЇсг. і показати, які чинники виливали, щоб деякі почали переселятись у Бачку.

2. Дослідити соціально-економічні обставини, в яких проживали русини Південної Угорщини від початку заселення у Бачку і Срим до 1918 року і показати, який вони мали вплив на їхнє утримання в новому середовищі, як позначились на їхню міграційнісгь із Бачки у Срим і Славонію, і скільки міграції впливали на асиміляцію і денаціоналізацію русинів.

3. Простежити зв’язки русинів Південної Угорщини з русинами-українцями на Закарпатті і в Галичини виявити скільки воші допомогли їм у збереженні національного ідентитету і розвитку культури. В першу чергу досліджуються церковно-конфесіональні і культурно-освітні зв’яки.

4. Дослідити як велика відстань і проживання в чужому середовищі і впливи народів, з котрими русини тут/спілкувались, впливали на утворення особливих рис національного ідентитету русинів Південної Угорщини.

Методи дослідження. При написанні дисертації автор керувася принципами історичної методології, приділяючи велику увагу критиці історичної літератури і джерельного архівного матеріалу. Дослідницька праця спонукала автора триматися хронологічно-проблемного методу, оскільки таким чином він мав можливість хронологічного викладу і розробки поодиноких тем і питань, одночасно вказуючи на проблеми в опублікованих працях попередників у зв’язку з дисертаційною темою і розв’язувати їх.

Наукова новизна дисертації. Автор використовує результати досліджень попередників, котрі раніше досліджували історію русинів Південної Угорщини або бодай побіжно доторкались цієї теми, але має критичний підхід. Ця критичність виявляється на кількох рівнях: а) вказує на політичну і ідеологічну обмеженість поглядів авторів, які через це не могли реально розглядати проблем)’; б) вказує на неточну інтерпретацію історичних джерел, що зумовлювалося недбайливістю чи поспішністю написання праць, або нерідко і через незнання мови чи обставин часу, про який іде мова у документі. Пізніше на такій помилковій інтерпретації інші автори будували свої погляди і висновки, та так вносили у науку ще більшу плутанину. ,

Новизна роботи полягає і в значному за обеїгом архівному матеріалі, що використаний для написання дисертації, і який вперше вводиться у науковий обіг. Це архівний матеріал з Архіву• ЇСрпжсвської єпархії в Крижевцях (Хорватія), Архіву Халочснкої архісішскопії у Калочі (Угорщина), Державного архіву Угорщини у Будапешті (Угорщина), Архіву Воєводина у Новому Саді (Югославія), Державного архіву Закарпатської області у Берегові, та архівів русинських* греко-католицьких парафій у Югославії (у Руському Керестурі, Коцурі, Новому Саді, Беркасові тощо). Цей матеріал дає автору змогу доповнювати дотеперішні знання із області досліджуваної теми і коригувати ЇХ співсгавляючи результати найновіших досліджень з дотеперішніми позиціями і даними.

У дисертації автор вперше презентує або детальніше розробляє питання з історії русинів, які вже раніше почав досліджувати і частину вже опублікував у раніших працях. Цим питанням до того часу не приділяли уваг/ у історіографії про русинів Південної Угорщини. Такими темами є: культурно-освітнє життя русинів у другій половин; XVIII сг,; революційні вимоги русинського духівництва у Бачці 1848 року; намагання русинського духівництва і інтелігенції відокремитись від Крижевської єпархії і приєднатись до Мукачівської єпархії і т. п. Автор доводить, що треба уникати схематичного мислення, бо воно часто зводить історика з правдивого шляху. В історіографії є вже загальноприйнятим, що зв’язки русинів Південної Угорщини з братами на Закарпатті сприяли- їх національному життю. У праці вказується, що не завжди так було, і не завжди це виявлялось на однаковий спосіб; іноді ці контакти для перших не були плодотворними і не допомагали їм у їхній боротьбі за збереження національного ідентитету. Так, наприклад, з кінці XIX ст., коли мадяризація почала прогресивно поширюватись між русинами на Закарпатті і захоплювала також представників Греко-католицької церкви, зв’язки русинів Південної Угорщини із змадяризованою русинською інтелігенцією і представниками Мукачівської єпархії на могла

позитивно впливати на національне життя русинів Південної Угорщини, навпаки, вони могли тільки посилювати мадяризацію між ними. Але, якраз в той час русини Південної Угорщини встановили міцніші зв’язки з русиками-українцями у Галичині, звідки одержували книжки, часописи, газети.

У дисертації автор спростовує досить поширену в русинській історіографії тезу, що в кінці XIX ст. Греко-католицька церква, тобто її представники у Бачці, своєю діяльністю сприяли мадяризації русинів. Наші дані свідчать про протилежне: греко-католицькі священики і представники Крижевської єпархії в той час намагались не дозволити перевести русинську конфесіональну школу у Кересгурі в общинну. Вони добре розуміли, що це початковий стан, щоб перевести школу в державну, в якій навчання буде проводитися державною мадярською мовою, а такій школі буде посилюватись мадяризація молодих русинів. Нарешті, незважаючи на намагання керестурського пароха, конфесіональну школу все-таки переведено на державну в 1899 році.

Практичне зпачеппя дисертації. Автор намагається дати вперше в історіографії повну історію русинів Південної Угорщини від 1745-1918 року. Вводить у науковий обіг великий документальний матеріал, який буде значним джерелом і корисною інформацією для інших дослідників. Крім того, автор на підставі джерельного матеріалу спростовує деякі помилкові тези і позиції попередників, які вже глибоко вкорінені в історіографії.

Результати дисертаційної роботи сприятимуть дальшому дослідженню історії русинів Південної Угорщини. Праця є корисним ріескому дослідженні історії народів Воєводини і дослідженню історії української діаспори. Практичне значення дисертації полягає і в тому, що вона буде використатись як обов’язкова література для студентів Кафедри русинської мови і літератури на Філософському факултеті у Новому Саді. Викладачам, котрі викладають історію русинів у початкових і середніх шкалах у Югославії, вона буде корисною літературою.

Апробація робота» Автор вже п’ятнадцять років займається дослідженням історії русинів Південно? Угорщини від середня ХУІІІ-до початку XX ет. Надрукував приблизно сорок праць: публікував історичні джерела, статті,

обговорення, рецензії у часописах і збірниках русинською, сербсько-хорвацькою і українською мовами. Опублікував три книжкові видання: Привредся я друзхтвепя живот русиацох у ІОжпсй Угорскай 1745-1843 (1990), Кратка исто риз? Русиацох 1745-1913 (І994) та Школа у Русхям Хересхуре 1753-1918 (1995). Брав участь у міжнародних наукових конференціях з доповідями: Дебрещш (1989), Новий Сад (1990), Бехещчаоа (1991), Пряшів (1991), Ужгород (1991, 1993) і Бая (1994). Магістерську дисертацію (в рангу української кандидатської дисертації) захистив на Філософському ф акул хеті Університету у Белграді 1990 року на тему: Frivred.nl і 4ги§£усі?і гіі-оі Низіпа и Лиіпа] идагъко| 1848-1918. дайте с. 216. Згадані книжкові видання автора с а програмі і входять до обов’язкової літератур*? для студентів Кафедри русинської мови і літератури на Філософському факултеті Університету в Новому Саді. Книжками користуються науковці в Югославії і за кордоном. Рецензії були публіковані у Югославії (Християнський часопис Дзвоне, 2, Новий Сад. 1995) і за кордоном (Україпсшнн всторитаяй журнал, 3, Київ, 1992; Дружно вперед, 2, Пряшів, 1995).

Структуре а оазеинтї зміст роботи. Робота побудована на основі проблемно-хронологічного принципу і складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел і літератури.

У вступі обгрунтовано вибір теми, визначено предмет, мету і завдання дослідження, структура праці та її хронологічні рамки. Дасться оцінка етапу історіографічної розробки теми, вказано на джерельну базу, наукову новизну і практичне значення дисертації.

У першопїу розділі "Русйпн па Закгрзатпі до середкяв XVIїї єТс” автор дає стислий виклад загальних .характеристик соціально-економічного, демографічного, релігійного, культурно-освітнього і національного сгаїгу русинів на

історичному Закарпатті до часу, коли почалося переселення русинів у Південну Угорщину. Па нашу думку, без цього не можна добре зрозуміти і простежити проблематику історії русинів Південної Угорщини до початку XX ст.

В історіографії русинів на , Закарпатті, як у давній (Й. Базилович, М. Лучкай, І. Дулкшкович і інші), так і в українській історіографії кінця ХІХ-перщої половини XX ст. (М. Грушевський, 1. Крип’якевич, Д. Дорошенко) і в найновішій (О. Субтельнші, О. Прицак, і автори Нарисів історії Закарпаття) русини в Угорщині вважались і вважаються частиною українського народу. Жили вони тут ще до приходу мадярів у Тисо-Дунайську низовину. Кордони Угорського королівства розширювалися в XIII ст. і посувались на північ, до самих Карпат. В той час русинське (українське) населення з угорської сторони Карпат входить до складу Угорського .королівства. Українське населення і пізніше переселялось з іншого боку Карпат, з Галичини, на угорську територію, на Закарпаття. Першим масовим переселенням українського народ}' на територію Закарпаття вважається переселення з Поділля разом з князем Федором Корятовичем у 40-х р. XIV ст. Колонізація українців з Галичини в Закарпаття продовжувалась і -в наступних століттях. Спочатку, у ХІУ-ХУ сг. це була волоська колонізація, коли на Закарпаття переселялись переважно українські паегухи. а між ними була і певна кількість румунів. В той час на Закарпатті виникають десятки укранських сіл. Пізніше на Закарпаття поселялись українські втікачі з Галичини: у Польщі феодальна система вже була розвинена та й експлуатація залежних селян була суворіша. Тому велика кількість селян втікають спочатку в Карпати, а пізніше поселяються па маєтках угорських феодалів, родії їх приводили локатори під певними умовами. Звичайно колоністи могли поселятись на маєтках феодалів і отримували від них»землю в користування, а перші 6-8, іноді і більше років, були звільнені від оплати феодальних податків. Такі умови приваблювали велику кількість переселенців з пішого боку Карпат.

У XVI-XVII ст. на феодальних маєтках у Північній Угорщині поширюється фільварково-алодіальне господарство. Феодали почали все міцніше прив’язувати підданих селян до своїх маєтків, закріпачувати їх. Збільшувалась відробіткова рента: селяни все більше працювали на феодальних маєтках, відробляли панщину, а все менше могли працювати на своїх ділянках. Часто не могли обробити свої поля, а оренду та інші повинності і оплати треба було сплачувати. Тому деякі покидали частину землі, котрою до того часу користувались. Ці землі захоплювали феодали і таким чином збільшували площу своїх алодіальних земель. Це час майнового розшарування селян: збільшувалась кількість малоземельних селян, котрі мали 1/4, 178 сесії, навіть і менше, а зменшувалась кількість селян, котрі володіли цілою або 1/2 сесії.

Становище залежних селян погіршувалось і через все більші державні податки, які зростали в часи воєн ГабсбурзькоГ монархії проти Туреччини і в часи частих селянських повстань у Східній і Північно-Східній Угорщині. Багато лиха селянам на Закарпатті принесли антигабсбурзькі повстання під проводом трансільванійських князів. У тих повстаннях брали участь і українські селяни, але в них нічого не здобули. Під час повстань їхній край багато потерпів, маєтки були зруйновані, села пограбовані.

Переписи населення Угорщини 1715 і 1720 року дають досить сумну картину Північно-Східної Угорщини: край був пограбований, багато мастків було знищено. Селяни покидали свій край. Багато сіл було порожніх або напівпорожніх. Люди переважно йшли- на південь, а деякі йшли і на другий бік Карпат, у Галичину. Проте, край не залишився надогво незаселсиим. На місце виселених згодом приходили uosi вчікачі з Галичини і поселялись на Закарпатті.

На підставі деяких даних можна сказати, що у Південко-Східиій Угорщині, на території, на яку поширювалася юрисдикція Мукачівської єпархії над греко-католиками, в середині XVIII сг. було приблизно 200.000русинів.

Деякі науковці доводять, що християнство на Закарпатті поширювалось ще в часи місії слов'янських апостолів, братіз

Кирила і Мефодія, коли вони поширювали християнську віру у Великоморавському князівстві. На жаль, є дуже мало даних, які б засвідчували, що християни від того часу в цьому краї мали свою церковну організацію. Вільше даних про православні монастирі на Закарпатті є з кіпця XIII ст., а про православну Мукачівську єпархію - з XV ст.

На початку XVII ст. єзуїти посилюють свій вплив, аби повернути протестантів до лона католицької церкви. Вони також намагаються з’єднати православних з католицькою церквою. Перші акції езуітів між православними русинами були без успіху. Однак, в середині XVIII ст, (1646 р.) частина православних священиків Мукачівської єпархії прийняли унію католицькою церквою. Під кінець XVIII ст. приблизно половина русинів на Закарпатті були греко-католиками, інші були православними. Спочатку Мукачівська спархія не була зовсім незалежною, бо її єпископів вважали обрядовими вікаріями римо-каголнцьких єпископів у Егрі. ‘

Православна церква в Угорщині мала досить тісні зв’язки з православними, котрі жили по другий бік Карпат, у Галичині і Наддніпрянщині: звідти до них часто приходили православні священики, туди часто йшли за священиків молодь із Закарпаття, звідти приносили церковні книжки і інші церковні речі. Та і пізніше, коли русини на Закарпатті прийняли унію, вони не порвали зв’язків з братами у Галичині і Кадднтрнщині.

На початку XVIII ст. уряд Габсбурзької монархії заборонив приносити кириличні книжки з Росії. На кордонах дуже стежили, але книжки з Росії все таки потрапляли в Угорщину.

З початку XVII ст. відкриваються початкові школи для русинських дітей . У 1744 році у Мукачеві засновано богословську школу. Під кінець XVII сг. у єзуїтській друкарні у Трнаві друкуються кириличні книжки для русинів у Угорщині: Катехізис (1698 ) і Буквар (1699) мукачівського єпископа Де Камеліса. Однак, під кінець XVIII ст. вже відчувається, що частина русинської інтелігенції, в тому числі І священики, котрі закінчували школи у рима-квтолицькпх

освітніх закладах, все більше відчужуються від свого народу, асимілюються і зближуються до рнмо-католицького обряду. Мукачівський єпископ А. Бачинський намагався запобігти тому процесу і наполягав, щоб його клір з паствою спілкувався тільки народною мовою.

Друглй розділ "Русини Південної Угорщина з середина XVIII - середняя XIX ст." має шість підрозділів.

а) Колонізація Бачки у XVIII ст. Тут автор дає загальну характеристику політичних, соціально-економічних і демографічних обставин Південної Угорщини, зокрема Бачського комітату ( у югославській х сербській історіографії прийнято цей комітат називати просто Бачка), щоб таким чином висвітлити обставини у краю, куди в середині XVIII ст. почали переселятись русини із Закарпаття.

Після майже півторастолітнього грецького панування яри кіпеці XVIX ст. ціла Середня і Південна Угорщина знову ввійшла до складу Габебурзької монархії. Довголітнє турецьке управління і постійні війни, які проходили на цій території, спричинили у Банці велику господарську кризу. Тут було дуже мале населення, приблизно 30,000 мешканців, ' переважно православних сербів, трохи менше римо-катсликів ніокціз і буневців. Всі вони займалися екстензішним скотарством, а дуже мало землеробством. У 1690 р. в Угорщину прибуває велика кількість сербів під проводом патріарха Арсенія ЧарноєБкча із сербських земель на Балканах, що були під турецькою окупацією. Під час турецького панування і постійних війн населення,яке тут жило, пгд постійним тнсксм зі всіх сторін, і саме стало суворе. Сербії, котрі десятиліттями були озброєні, і тоді, коли закінчились австро-турепькі війни, не покидали свою зброю і не могли пристосуватись до мирного життя. Було багато таких, котрі збиралися: у більші групи, звичайно 50-70 людей, і організовували розбійницькі ватага. Вони нападали, не тільки багатих на купців і багатих людей, але приходили і у села і все грабували. Австрійський уряд намагався всіми силами припинити цей рух. Врешті, розбійництво було знищене.

Віденський двір від початку XVIII ст. почав розробляти плани колонізації навоздобутш: земель, в тому числі і Бачки. Колонізацію треба було провести якнайскоріше. Це спричинялося кількома факторами. Бачка була дуже мало заселеною, господарське життя було на дуже низькому рівні. Розбійницькі ватаги робили життя небезпечним. Двір хотів провести колонізацію і через політичні причини: поселити на кордоні з Туреччиною німців з німецьких земель, котрі б у критичний момент могли бути підпорою для політики двору. У Відні вважали, що німці вже були на вищому господарському рівні і тому могли б стати рушійною силою господарського відродження у новоздобутих областях.

Для поселення великої кількості німецьких колоністів уряд тоді не мав фінансових засобів, оскільки їм треба було підготувати поселення, збудувати хати і створити добрі умови для господарства. Тільки під такими умовами німецькі колоністи з німецьких земель хотіли переселятись у ті запущені і відсталі краї. Тому Угорська надвірна камера, яка управляла новозавойованими землями, почала проводити колонізацію так, як могла. Почала переселяти сюди всіх, хто мав охоту поселитись і розпочати нове господарське життя. Так почалася колонізація Бачки: сюди почали поселятись німці, мадяри, словаки і русини. Тільки німців камеральна адміністрація поселяла на вигідніших умовах.

б) "Переселення русинів у Бачку" (Початки, джерела, релігійна і національна приналежність переселенців та їх соціальна структура). В історіографії вже прийнято вважати, що перші русинські колоністи прибували у Бачку вже у 40-х роках XVIII сг., на камеральний маєток у Кулу і в інші поселення. Однак, деякі архівні матеріали згадують, що деякі з них прибували сюди вже у -30-х роках XVIII ст. Перші переселенці прибували сюди з областей Північно-Східної Угорщини найчастіше напішлегальио і тут поселялись. Частіше приходили тільки чоловіки без сімей і парубки. Це свідчить, що на початку багато хто не думав про переселения, або поселення на певне місце, але радше це був пошук можливостей заробітку, а потім і місця для поселення. Про

перших переселенців збереглась обмежена інформація: найчастіше відомі тільки їхні імена і прізвища. Русинські поселенці на камеральному маєтку у Кулі повідомили камерального адміністратора Йосифа де Редла, що в північно-східних комітнтах Угорщини е багато русинів, котрі би могли і хотіли переселитись скади. Так у 1751 році адміністратор Й. Редл підписав контракт про переселення 200 русинських греко-католицьких сімей із "горішніх комітатів" Угорщини, з території, на якій греко-католики були підпорядковані юрисдикції мукачівського єпископа, і дав його лібертинові Михайлу Мупкачі, щоб він з тим листом пішов навербувати людей, котрі захочуть переселитись сюди під умовами, які були згадані у контракті. 'Тоді почалося офіційне поселення русинів у Бачку, на камеральний маєток у Керестурі, який в той час був позаселеним. Про більшу частину переселенціз невідомо, звідки сюди прибули, але про. деяких знаходимо дані, які засвідчують, що люди сюди прибували майже із всіх комітатів Північно-Східної Угорщини, де в той час жили русини, а це' комітатш Берег, Унг, Угоча, Мараморош, ЗемпліШ, Шариш, Спиш, Абауй-Торна, Гемер, Гевеш, Боршод, Саболч, Сатмар, а деякі з комітату Чанад, з містечка Макова та навіть і з Трансільванії. Процес поселенім русинів у Керссгур тривав приблизно два десятиліття, а найінтснсившшим був у 60-х роках XVIII століття. Після Керссгур а наступне поселення, в яке поселялись русини із Закарпаття в більшій кількості, був Коцур У той час там вже жили православні серби, але ще було вільне місце .для нових колоністів. Адміністратор Редл 1763 р. підписав контракт про поселена 150 русинських греко-католнцьких сімей Із Закарпаття у Коцур і дав його лібертинові Петру Кішу з Ксрсстура, щоб той навербував і привів охочих поселитись а це село. У ті роки русини у меншій кількості поселялись І в інші камеральні села Кулського маєтку - у Шови, Осровець і інші. Та там вони не утримались: одні пізніше переселились у села, де тоді русини жили у більшій кількості, а інші, жнзучн між православними сербами, і самі прийняли православігу віру і так асимілювались.

У контрактах про поселення русинів у Кєрестур і Кодур записані умови, під якими люди тут поселялись. На самому початку було підкреслено, що поселятись сюди можуть тільки русини греко-католики. Тут стоїть і обіцянка, що вони не будуть кріпаками, але вважатимуться підданими камери, яка з ними підписує контракт і наділить їх землею. За отриману у користування землю вони були повинні платити камері оренду і інші повиносгі і оплати грошима, натурою і відробітковою рентою. Хоча у контрактах ясно було сказано, що туг можуть поселятись тільки русини греко-католики, виявилось, що з русинами прийла і невелика кількість румунів, серед яких деякі були православної віри.

Про соціально-економічне положення переселенців є небагато даних, проте на їх підставі можна створити досить ясну картину. Переважно це були бідні селян без якогось більшого майна. Деякі мали тяглову худобу. Коли тут поселились, від камери одержали землю у користування. Крім селян тут було і кілька реміснків: колісників, ковалів і інших. У перших переписах мешканців Кересгура знаходимо і людей, нездатних до праці: сліпих, калік, дуже старих, розумово відсталих. Напевно тому вже у контракті про поселення русинів у Коцур 1763 р. було підкреслено, що сюди можуть поселятись тільки люди здатні до праці на полі.

Камеральна адміністрація обіцяла переселенцям, що кожний отримає для користування стільки орної землі і луї:, скільки сім’я спроможна сама обробляти. На початку' дійсно було досить вільної землі і кожний її міг отримати. За отриману землю люди платили власникові землі оренду. Крім цього, люди у Кересгурі мали давати камері сьому частину бід вирощених зернових, а у Коцурі повинні були давати дев’яти ну і десятину. Десятої частини від овочів і конопель не платили. Панство їм дало у вільне користування шинок на пів року, з 1 жовтня до 31 березня. Хати собі самі будували (на відмінну під німецьких колоністів, котрих уряд поселяв на свій кошт, у хати, які були якраз для них збудовані) з твердого матеріалу. Дерево для будування і очерет для покриття хат їм пообіцяв безкоштовно камеральний адміністратор Редл.

У самому контракті вже було обіцяно, що, у разі, якщо кількість мешканців у певному часі настільки збільшіться, що їм буде бракувати землі, камера наділПть їх землею із сусідннх пустирів. У перші роки, поки переселенці були звільнені від оплати податків і інших повинносгей до камери і комітату, вони сповна використали ці вигоди і економічно зміцніли. Вирощування зернових, передусім суміші пшенці з житом, ячменю і вівса було вигідним, пересічно давало не менші врожаї ніж: у сусідніх камеральних селах. Землю селяни

отримузали у сесіях: найчастіше одне селянське господарство отримувало 1/2—3/4- сесії зеті, а рідше цілу сесію або і більша. У селі були і желярі і напівжзлярі: деякі з-поміж ішх були ремісники, а інші були слугами і наймитами.

Від самого початку переселення у Бачку русини переважно займалися землеробством. Спочатку переважала двопільна система. Люди найбільше вирощували суміш пшешщі з житом, овес І ячмінь, менше кукурудзу, коноплі і овочі Виноградників і садів було дуже мало. Якщо рік був добрий на врожай, мешканці легко могли сплатити всі податки і виконати всі повинності до комітату і камери, і залишити збіжжя для споживання і для посіву, та ще залишалась певна частина для продажу. Але нелегко було відправити зерно на ринок і продати його: коли рік був врожайним, тоді майже всі люди в селі мали досить збіжжя для своїх потреб і не було кому продати. Тоді подібні обставини були і у сусідніх камеральних селах. На ярмарки треба бучо їхати в міста, а туди не було легко прибути: треба було мати добру тяглову худобу. Хто її не май, не міг потрапити на ринок і продавати там свої продукти. Часто траплялось, що рік був поганим на врожай: посухи, а ще частіше повені, зменшували врожай. Слід підкреслити, що кампральна адміністрація вважала, що земля у межах керестурської І коцурської общин першого класу, але вона була низовинна, І у роках, багатих на дощі підземні води піднімались на поверхню і заливали великі площі орної землі і лук. В такі роки врожай був мізерним, а люди не могли сплачувати податків і виконати всі повинності. Часто ке було хліба для потреб сім’ї'. Тоді люди зверталися цр камеральне?

адміністрації і комітатського правлінця з проханнями, щоб оплати було зменшено або і зовсім скасовано. Камеральні комісії виходили у поля, оцінювали збитки і робили списки всіх селян, чиї поля були під водою, але на цьому все закінчувалось. Камеральна адміністрація не хотіла звільняти людей від сплати податків. Щоб хоч трохи полегшити становище підданим, вона пропонувала переносити борги на наступні роки, коли врожай буде кращим. Однак, це людям мало допомагало, оскільки, коли один за одним чергувались неврожайні роки, борги селян накопичувались, і потім їх люди вже більше не могли сплатити. За таких обставин деякі люди були переконані, що земля приносить їм тільки велику роботу, оплати і інші повинності, борги замість прибутку, та відмовлялись від частини або і всієї землі, яку одержали від камери в користування.

У Бачці камеральна адміністрація 1772 р. почала на своїх мастках впроваджувати так званий угорський, тобто терезіянськнй урбарій із 1767 р. В той час цей урбарій був впроваджений і у камеральних поселеннях де жили Русини -.у Керестурі і Коцурі. Для підлеглих селян він був дуже тяжким передусім через велику відробіткову ренту. Селянин, котрий одержав у користування цілу сесію, був повинен відробити 104-дні робочої ренти на рік. Камеральна адміністрація, аби трохи полегшити становище підданим, замість урбарія почала у практиці впроваджувати урбаріальні контракти, котрі були дійсними кілька років. Бони в основному були зроблені на підставі урбарія, однак для людей були вигіднішими, в перш}' чергу тому, що їм давали змоіу відкупити відробіткову ренту грішми, замість того, щоб її відробляти.

За урбарієм 1772 р. кересгурська община одержала в котистування 188 сесій: у селі були 224 селянські господарства, 25 господарств желярів і 20 господарств напівжелярів. Одна сесія землі дорівнювала 32 гольтам орної землі, 22 гольтам лук, значить, 54 гольтам експтравілану, і одному гольту інтравілану, на якому була хата і сад. Гольт рахувався 1.100 квадратниими сажнями. Значить, ціла сесія дорівнювала 37,5 катасгралышы гольтам, тобто 21,3 гектарам землі. Подібні

обставини були і у Коцурі. Щоправда, площі землі, якими камеральна адміністрація наділяла общини, в одітому році могли бути трохи менші, в Іншому незначно розширювалися, але в середньому одне селянське господарство мало 0,5-0,б сесії землі» '

. На підставі деяких даних у Керестурі вже у 1751 р. було 120 сімей русинів греко-католиків, але дані переписів з 1753 і 1756-1757 року дають набагато меншу кількість мешканців. Нова хвиля русинських поселенців прибуває у Бачку у 60-х р.

XVIII сг. : у 1764 році у Керестурі був 1341 мешканець, 1765 року - 1384. У наступних роках кількість мешканців у селі постійно збільшувалася:, у 1773 році було 1778, у 17S7 році -2.198 мешканців.

У Коцурі кількість русітів збільшувалась повільніше, але кількість сербів постійно зменшувалась: у 1764 році у селі було 336 русинів і 391 серб, у 1765 році - 494 русинів і 361 серб. У 1778 році у Коцурі було 96 русинських сімей, всього 658 душ. а сербів на той час вхсе не було. За переписом 1787 року у Коцурі вже було 1.615 русинів.

Таке . швидке, збільшення кількості мешканців у русинських селах Керестур і Коцур засвідчує, що воно не могло бути наслідком тільки природного зросту населення. Сюди до кіпця 70-х років XVIII от. прибували нові поселенці із Закарпаття. Таке швидке збільшення кількості мешканців викликало і певні демографічні і соціально-економічні проблеми. Поки кількість мешканців збіг лінувалась, площі орної землі і лук в межах керсстурської і коцурськс-ї общин не збільшувались, або збільшення було незначним. Нозі поселенці, які постійно прибували* одержували від камеральної адміністрації менше землі, або її навіть 1 не одержували. Перенаселеність відчувалась все сильніше. Зростала кількість безземельних сімей. Жителі, тобто общини, почали просити камеральну адміністрацію, щоб нових поселенців і господарства, які не мали землі, наділила ділянками з сусідних пустирів, як це було згадано у контракті про поселення у Керестур. Однак, камера нерадо наділяла землю своїм підданим з камеральних пустирів, та навіть їм яе

хотіла давати землю в оренду. Радше великі пустирі давала в оренду багатим сербським і вірменським купцям, котрі там утримували значну кількість великої рогатої худоби, яку потім продавали на великих ринках, найчастіше в австрійських землях. .

Прохання русинів з Керестур а, щоб камера наділила* громаду новими площами землі, була надіслана і до самого імператора Франца І, але й це не дало бажаних успіхів. Тому багато русинських сімей, п Першу чергу найбідніших, які не мали землі і дуже тяжко могли прохарчуватись, почали думати про виселення. У своїх селах вони як наймані робітники не могли знайти роботу і джерело заробітку, а подібні обставини були і в сусідніх камеральних селах, оскільки і там люди переважно самі обробляли свої ділянки і не була їм потрібна допомога наймитів. Тому люди, котрі не мали землі, або мали її дуже мало і не могли вижити, були змушені шукати заробіток далеко від своїх сіл, найчастіше аж на другому березі Дунаю, у Сримі.Туту виноградниках для наймитів була робота майже протягом цілого року. .

Вже у 60-х роках з Керестура і Коцурз деякі жителі почали виселятись через несприятливі соціально-економічні обставини. Тоді деякі жінки, найчастіше вдови, але і незаміжні дівки, приходять .у місто Новий Сад і знаходять роботу як служанки у заможніших міщан. Пізніше сюди прибувають і чоловіки і знаходять роботу як слуги і наймити. Деякі приходили в околиці Нового Саду, або, ще частіше переправлялись на другу сторону Дунаю і знаходили роботу у еримських виноградниках. Вони затримувались тут майже протягом цілого року, поки для них там була робота. Після певного часу наймити постійно поселялись там, де знаходили роботу і засоби для життя. . .

Про перших русинських виселенців з Керестура і Коцура у 60-х роках XVIII сг. маємо небагато даних. ІДе зумовлено тим, що вони не були зразу зареєстровані, коли приходили до міста. Часто вони приходили сюди тільки шукаючи роботу і не подавали місцевим органам заяву про своє переселення. До того .ж і міська адміністрація не завжди все точно

реєструвала, а коли й записувала людей, які прибували до міста, не завжди реєструвала їх національність і релігійну приналежність. У ПВО роді у Новому Сзді було вже приблизно 50 русинів. Тоді тут засновано греко-католицьку парафію. За даними переписів кінця ХУІІІ-початку XIX ст. у новосадській греко-каТолицькій парафії вже було 335 греко-католиків. Тут слід підкреслити, що кількість русинів і греко-католиків майже завжди співпадають, оскільки греко-католиків іншої народосгі тут не було, або могла бути тільки незначна кількість.

Коли у . 1777 році для русинів греко-католиків у Бачці і для хорватів (за походженням православних сербів) засновано греко-католицьку Крижевську єпархію, для її отримування виділено маєток ЇЇІид у Сримі. Маєток бу$ на кілька сотень кілометрів віддалений від центру єпархії. На Шидському маєтку жили православні серби. Крнжевський єпископ Васнлій Буоакович знав добре, що в русинських селах у Бачці існує велика перенаселеність, і що значна кількість русинів внаслідок дуже тяжких соціально-економічних обставин у своїх селах вже готові висели гись і поселитись десь між православних. Єпископ не хотів дозволити, щоб русини виселялись з своїх сіл, де жили компактно, і поселялись в різних селах між. православними сербами, бо у цьому бачив велику небезпеку для своїх вірних, що перейдуть на православну віру* Тому він вирішив поселити певну кількість русинів на алодіальну частину єпархіального маєтку у Шгщі. Вже у 1803 році тут поселилось 40 русинських сімей з Ксрсстура і Коцура. Напередодні революції 1848-1849 року у ІШіді було приблизно 80 русинських сімей.

Виселення русинів з Керестура і Коцура загосгрується і у першій половині XIX сг. У 1813 році' русини з цнх двох сіл почали поселятись на маєток Гросмана у Вайску. На жаль, тут вони не утримались: одна частина пізніше переселилась у Сргш, а решта» не маючи тут священика свого обряду, переходили на православну віру і згодом асимілювались з сербами.

У 1824 році у Керестурі знову загосгруєтьод питання безземельних сімей і їх важкого становища. Община

звернулася до крижевського єпископа і до Угорської-надеірноУ канцелярії з проханням, щоб камера шділила 154 безземельні сім’ї землею з сусіднього пустир#, званого Біла, і там їх і поселила. У проханні описується важке становище згаданих сімей, котрі вже не можуть вижити у Керестурі. У своєму селі, та і в сусідних, вони не можуть знайти роботу як наймити. Тому змушені шукати заробітку далеко від свого дому, аж у Озимі. На роботу звичайно йде батько сам, або з дитиною, котра вже була придатна до праці в полі, а мати залишалась вдома з малими дітьми. Так вони заробляють хліб. У просьбі попереджують і єпископа і Угорську надвірну канцелярію, що багато безземельних сімей будуть змушені виселятись з села і поселятись десь між православних сербів, а це" може бути великою небезпекою, що вони швидко перейдуть на православну віру і будуть асимілюватись. Проте, камера і тоді не виявила співчуття до турбот русинського населення у Бачці.

У 30-і роки XIX ст. у Сримі, біля Сави і Дунаю, було скасовано воєнний кордон. Серби, які тут були на службі у прикордонної сторожі, і не хотіли перейти під цивільну владу комітатів, переселялись звідси туди, де ще були потрібні на військовій службі. Вони продавали свої маєтки, а купували їх, крім інших, і русини з Бачки. В той час русини почали поселятись у Петровці, Старі Янковці, Бачинці і інші поселення.

Перед самою революцією 1848—1849 року із Закарпаття, переважно із комітату Шариш, вирушила нова хвиля переселенців у Південну Угорщину. Вони поселялись у Сримі в околиці Сримської Митровиці. Це так звана друга русинська міграція в Південну Угорщину. У середині XIX ст. у Південній Угорщині вже було приблизно 8.500 русинів.

г) Церковне і релігійне життя переселенців. У контрактах про поселення русинів в Керестур (1751 р.) і Коцур (1763 р.) було підкреслено, що сюди можуть поселятись ТІ льки русини греко-католики - ЯиіЬеш' уеге ишЧі. Щоправда, невелика кількість русинів поселилась в Кулі ще до початку офіційного поселювання. Деякі з-поміж них, хоча прийшли сюди греко-католиками, пізніше під впливом православних

. • . • сербів, з котрими разом жили, перейшли на православну віру. На це, напевно, мали вплив і мойа сербів, яку русини могли розуміти, а ще більше обрядова мова і обряди православних сербів. Пізніше ці русини переселились в Кересхур.

Зразу» коли почалося офіційне поселення русинів у Кересгур, тут дляс них засновано греко-католицьку парафію. У Бачці в той час не було греко-католицької церковної організації, тому парафія була підпорядкована юрисдикції рнмо-католицьхої Калочської архієпископії.

Перші греко-католицькі священики приходили до Бачки разом з першими групами переселенців. Першим прийшов о. Михайло Кевежді з Макова. Після нього аоди прибув монах ЧСВВ Іларіон Прусицький з Мукачівської єпархії. Капи русини заселились у Кересгур, адміністратор камеральної адміністрації у Бачці Йосиф Редл попередив православного бачського єпископа, що сюди можуть поселятись тільки русини греко-католики, і що православному клїру забороняється діяти між ними.

Про церковне і релігійне життя русинів у перші роки відомо небагато. Більше даних є з середини 50-х років XVIII ст., коли у Кересгурі почалися сутички між греко-католиками і православними. Священик М. Кевежді під впливом православних священиків ,почаз прихилятися до Сербської православної Церкви. Тому калочський архієпископ позбавив його саиу священика. Ще перед тим адміністратор Редл звернувся до мукачівського єпископа М. Ольшазського і просип, щоб той для русинів у Бачці послав одного священика, які знає русинську і мадярську мови. Пізніше цю просьбу до М Ольшавського повторив і калочський архієпископ Ф. Клобушицький* На початку 1756 року до Кересгур а прибув священик І'. Росій. Незабаром у Керестурі почалися сутички між греко-католиками і православними. Виявилось, що деякі русини феко-католики перейшли на православіг/ віру. Це дуже збентежило архієпископа і правління Бачського кошчгату (калочський архієпископ був одночасно і великим ікуаанон цього комітату). Комітатська адмініегращя зразу почала переслідувати Греко-католиків апостатіз. Тоді в справу

відкрито втручається і Сербська православна церква з центром у Кардовцях (сьогодні Сримські Карловці), підтримуючи русинів, які перейшли на православну віру. Представники православної церкви, посилаючись на привілеї православних у рамках Габсбурзької монархії, пробували довести у Відні, що це тиск на православну церкву. Нарешті більша частина православних русинів вернулась на іреко-католицьку віру. Ті, хто і далі хотіли залишитись православним, були змушені виселитись з Кересгура. Воші поселялись в села православних сербів, а тут були у меншості і швидко асимілювались. Після цього вже не було масового переходу русинів греко-католиків на православну віру. Але траплялися випадки, що окремі особи переходили на православну віру. У XVIII ст. русини досить часто вступали у шлюби з православними сербами. Найчастіше всі вони, як жінки, так і чоловіки, зразу або після певного часу покидали іреко-католицьісу віру і переходили на православну. Даремно греко-католицькі священики намагались затримати своїх вірних.

Слід сказати, що у XVII і XVIII сг.ст. у рамках Габсбурзької монархії римо-католицька церква прагнула перевести православних :ербів на римо-католицьку віру або поширювати між ними унію. Тому православна церковна ієрархія, а під її впливом і простий народ, були досить вороже настроєні не тільки до римо-католиків, але і до греко-католиків. У сербській історіографії русинів поселених у Південній Угорщині, вважали троянським конем православних. Однак, практика показала, що мала горсточка русинів ніколи не загрожувала православним сербам і не мала сили поширювати між ними унію. Факти показують, що процес відбувався в протилежному напрямку: рахуючи у процентах, набагато більше русинів греко-католиків перейшло на православну віру і асимілювалось на сербів, ніж православних сербів прийняло унію під впливом русинів і асимілювались на русинів. Нарешті, треба підкреслити, що так само, як сербів у рамках Габсбурзької монархії від національної загибелі зберегла православна церква і віра, так само і русинів

Південної Угорщини- від національної загибелі зберігала йгая ґреко-католицька церква і віра.

' Русини, які переселились із Закарпаття у Південну Угорщину', не лоразли зв’язків з рідним краєм і греко католицькіш мукачівським єпископом. У перші десятиліття після переселення цей фактор відіграв найважливішу роль у тому, що воші не втратили свою віру і свого національність. Від мукачівського єпископа вони завжди просили допомоги: щоб послав їм священиків, церковні книжки ! інші церковні речі. .

У 1770 р. русини з Кересгура і Коцура, невдоволені, що представники Кадочської архієпископи' мало допомагають їм у тому, щоб добути найпотрібніші церковні книжки і інші обрядові речі, а також не пізнають їх обряд і не показують розуміння їхніх проблем, звертаються спочатку до калочського архієпископа, а потім і то імператриці Марії Терезії і вимагають, щоб їх повернули під юрисдикцію Мукачівської єпархії. Здається, що мукачівський єпископ підтримував їхні намагання. Імператриця однак прийняла рішення, щоб русини у Південній Угорщині і далі залишились підпорядковані Кзлочській архіепнєкопії, але, щоб якийсь вид обрядової юрисдикції, за домовленістю з архієпископом, виконував мукачівський єпископ. На цей час у Відні пробували вирішити справу всіх греко-католиків у рамкая Габсбурзької монархії, в тому числі і русинів Південної Угорщини. Нарешті, 1777 р. для русинів у Бе. -щі і для хорватів у Хорватії засновано спільну греко-католицьку єпархію з осідком у Крижевцях. Відтоді ще короткий час до руашгв у Бачку приходили священики, які походили із Закарпаття, але це вже не було так часто, як раніше. Вже не приходили висвячені священики, але крнжевські єпископи брали під ск?ю юрисдикцію деяких вихованців семінарі? са. Варвари у Відні, котрі походили з Закарпаття, допомагали їм під час навчання, а потім висвячували їх на священиків і посилали в руашські парафії у Бачку. На межі Х'УШ-ХІХ сг. закінчують стуззї філософії і теології і стають священиками руешш, які походили :і Бачки.

Спід підкреслити, що в перші десятиліття після переселення русинів у Бачку мукачівські єпископи, хоча і не маля юридичної влади над ними, багато сприяли збереженню їхньої іреко-католицької віри а тим самим і збереженню їхнього національного ідентитету.

В кінихі XVIII і у першій половині XIX ст. велика кількість русинів виселяються з Керестура і Коцура і поселяються в інших поселеннях у Бачці і у Сримі. Там, де бони поселялись у більшій кількості, де зразу гуртувались біля своєї церкви і засновували свої парафії,-там вони утримались як церковна і національна група. Проте там, де поселялись в меншій кількості, або де поселялись тількі поодинокі русинські сім’ї, було дуже мало шансів,, щоб вони там утримались як греко-католики і як русини. Не маючи своїх священиків, вони звичайно починали ходити в православну, рідше у римо-католицьку церкву, приймали православну, або римо-католицьку віру, а потім вже швидко асимілювались.

д) Культура і освіта. Якщо греко-католицька церква для русинів Південної Угорщини була першою опорою, яка захищала їх від національної загибелі, другою такою опорою була школа, у якій навчаш.я проводилось рідною мовою. Коли русини почали переселятись у Бачку, у Кересхурі найперше була заснована греко-католицька парафія і збудована церква (1751 р). Вже 1753 року русини у Кересгурі мали і свою школу. Цей факт засвідчує що'. традицію освіти вони Принесли із старого краю, з Закарпаття. Перші вчителі прийшли у Бачку разом з першими групами переселенців. Щоправда, вони не мали якоїсь високої освіти і часто одночасно були і дяками у церкві, але могли дати дітям початкову освіту. Могли навчити їх читати і писати, трохи рахувати і церковного співу.

Про те, як в перші роки виглядало навчання у школі, знаємо дуже мало. Читати у школ; вчили із букварів, але, коли їх бракувало, читали і з Часословів і Псалтирів. Всі ці книжки вони діставали на Закарпатті. У листі до імператриці Марії Терезії 1771 р. русини з Керестура і Коцура просили, щоб вона допомогла їм дістати з Відня русинські букварі і русинські катехізиси. Тут, очевидно, мова йде про Буквар, надрукований

у кириличній друкарні Курцбека у Відні. Відомо, що ввесь тираж цього букваря був сконфіскований і знищений. Збереглось тільки кілька примірників. Тому важко повірити, що хоча б. одш? примірник цього Букваря потрапив до русинів уВачці.

У 70-і роки XVIII ст. навчання у школі у Керестурі виглядало таким чином. Навчання проводилось русинською мовою. Діти приходили до школи вранці від 8-11 години і після обіду, від 13-16 години. Навчання завжди починалось молитвою: всі діти разом голосно молилися. Після того, також всі разом, голосно повторювали азбуку. Навчання продовжувалось вправами читання,, потім писання. Вкінці вчили катсхизм. Після обіду знову . навчання починалося молитвою. Потім голосно повторювали напам’ять азбуку. Далі повторювали нові лекції, які вчили перед обідом. Відтак ішли вправи читання, писана, і вкінці, вчили катехізм. Вихідні дні у школі були неділя і четвер, але і тоді діти приходили зранку до школи і вчили катехізм. Спід підкреслити, що у

XVIII ст. до школи більше ходили хлопці ніж дівчата.

На початку XIX ст. до школи приходила вже переважна частина дітей шкільного віку. В той час у школі навчали вже два вчителі: головний - тадізґег і помічник - ргаесерґог. Діти були поділені на два класи: у першому були молодші діти і тут було звичайно 200-300 дітей; у другому класі були старіш діти, звичайно 100-200 дітей. Регулярніше приходили до школи молодші діти: старші учні, з II класу, звичайно навесні, коли починалися роботи в полі, часто йшли з баьками в поле і більше не приходили до школи.

У першій половині XIX сг. у школі у іСересгурі вивчали такі предмети: Християнську науку, Біблійну історію, Писання, Читання, .Русинську мову. Сербську мову, Мадярську мову і Церковний спів. Цікаво підкреслити, що в шкільних звітах про вчителів згадується, що вони володіють русинською, сербською» малярською, латинською і німецькою мовами. У той час державні шкільні органи дуже дбали, щоб у школах працювали вчителі, котрі мали відповідну кваліфікацію. Іноді на посаду вчителя громада тимчасово приймала священиків,

поки не знаходила відповідного вчителя* ІІЇкола в Керестурі була народна тривіальна. Була під патронатом церкви, тому називалася конфесіональна, Утрішувала її сама сільська, тобто церковна іромада..

На початку, коли школа тільки почала працювати, платня вчителів була дуже мала. В той -час вчителі звичайно одночасно були і дяками. Аж від середини 80-х p.p. XVIII ст. община почала давати вчителя;.! краіцу платню. Крім платні, яку одержував від громади, вчитель діставав у користування 1/2 сесії землі. Частину своєї платні він отримував натурально, частину грішми.. Громада забезпечувала для вчителя і квартиру. .

У XVIII і у першій половині XIX сг. дітн у русинських школах у Бачці і Сриьц вчилися питати церковнослов'янською мовою. Читати вчили рідше з букварів, оскільки їх не легко було дістати, а частіше з Часословів І Псалтирів. І писати вчили церковними буквами. У школі вчили Християнську науку і Церковний спів, а Це значить, що діти вчили про сз.ою віру, впізнали свій обряд і церковний, снів. У школі діти здобували свідомість про своє. походження, або, точніше сказати, про те, що їх письмо е кириличне, що їхній' обряд е східіпій. Б школі навчшіисй читати і відтак могли читати церковні книжки» Біблію, Багато дітей у школі навчилися і писати, хоча, як засвідчують джерела, не всі, хто ходив до школи, навчився читати і писати, Деякі, навчилися з школі писати та писали і , пізніше,. Вони знаходили часу, і охоту і переписували книжки. Переписували тому, що кириличні книжки тоді буди дуже дорогими, і їх не легко було добути. Так вони знаходили якісь книжки і в свої рукописні книжки переписували молитви, уривки з життя святих, апокрифи і легенди. Деякі а свої рукописні книжки записували хроніки своїх поселень. Велика кількість рукописних КІШЖОК, збережених русинами Південної Угорщини, тобто Югославії, засвідчує, що вони глибоко шанували писане слово, шанували книжки, тому, коли не могли добута друковані книжки, вони їх переписували, або платили людям, котрі вміли гарно переписувати, але свою кцижку хотіла мати кожна сім’я.

зо

У всіх поселеннях, до русини поселялись у XVIII і XIX ст., і там де'їх була значніша кількість, вони зразу після заснування парафії і будування своєї церкви починали піклуватися і про школу, щоб їхні діти не залишились неграмотними. Так, русини в Коцурі, подібно як і у Ксрсстурі, заснували свого школу через два роки після початку переселения в це село (1765 р,). Пізніше, коли русини -переселялись у ПІНДі Петровці і інші ПОСЛСІШЯ, ЕОНИ засновували там свої школи.

е) Проблеми національної ідентифікації. У ІІівнічио-Східній Угорщині русинів найчастіше офіційно називали латинською назвою Rutheni. або по-мадярськи Ruthcn. Так їх офіційно називали і коли вони від середини XVIII ст. почали поселятись у Північну Угорщину, у Бачку, а пізніше і у Срнм. Серби називали їх русинами або просто русами, а в писаних джерелах латинською або німецького мовою найчастіше вживали назву Rutheni. Самі русини, коли писали про себе латинською або німецькою мовами, вживали Назву Rutheni, а в писаних джерелах слов’янською мовою не знаходимо слідів про те, як вони себе іменували. ,

У історіографії часто згадується, що на. Закарпатті аж до початку XX ст. ім’я русин означало не тільки національну приналежність, оскільки цим іменем називали всіх, хто сповідав руську - православну, або греко-католицьку віру. Слід підкреслити, що у Бачці цього не було. Тут завжди зовсім ясно під іменем Rutheni або русини розуміється русинська національність, люди, котрі належать до русинського народу. Ніколи під тим іменем не можна рівночасно розуміти і всіх, хто сповідає греко-католицьку віру. Також, коли говориться про греко-католиків, тобто уніятів - unijati, ...uniti rltus - це ще ке означає русинів, а тільки вірників греко-католицької віри. .

У XVIII ст. національну свідомість не можна визначати в сучасному розумінні цього елгва. Слід сказати, що національна свідомість в той час часто визначалася приналежністю до віри, тобто церкві! Так було І між русинами у Бачці. Тут звичайні люди під еаоею грекемгатолицькою вірою розуміли не тільки

приналежність до греко-католицької церкви. Вони це, як засвідчують документи, розуміли набагато ширше. Обряд для звичайних людей, котрі не розуміли суттєвої різниці між . греко-католицькою і римо-католицькою, або ірехо-католицькою І православною вірами, був головною ознакою віри. Тому вони найбільше побоювались, аби не втратити свій обряд, тобто, дбали, щоб у церкві все відправлялось так*'як колись відправлялось у старому краї, на Закарпатті, Люди недовіряли рнмо-католшеам, а тому, що їхні парафії у Бачці до 1777 р. були підпорядковані юрисдикції римо-католицького архієпископа, вони завжди боялися, що римо-католицький архієпископ і його священики будуть нав’язувати їм в обряд латинські елемента. Там, де в обряді. була менша різниця, звичайні люди не бачили суттєвої різниці віри. Тому вони спочатку більше схилялися до православних, з ними спілкувалися, з ними навіть вступали у шлюби. Однак, після певного проміжку часу, всім стало ясніше, що в шлюбах з православними вони втрачають, бо найчастіше* ті, хто вступали в такі шлюби, не тільки стазали православними. але переставали вважатись русинами, ;,

,У першій половині XIX ст., коли важко соціально-економічне становище змушувало найбідиіших людей думати про виселення з Керестура і Кодура, вони довго ие могли зважитися покинути своє село. Знали, що багатьом прийдеться покинути своїх рідних, знайомих, свою церкву, і піти жити між чужий народ. А там, між чужими, де не будуть мати своєї церкви і свого священика, де діти не будуть ходити до школи, у якій навчатимуться рідною мовою, вони швидко забудуть і свою церкву, свій обряд і свою мову, і щезнуть як русини. Про таке ставлення до питаинь церковної і національної приналежності русинів у Бачці у першій половині XIX сг. засвідчує лист до крижсвського єпископа з 1824 року.

У XVIII і першій половині XIX сг. русииська інтелігенція у Бачці і Срнмі складається майже з однх священиків і вчителів. Свої національні погляди вони часто формували ще в молодих літах, будучи учнями в середніх школах або студентами. Так, русини з Бачки і Сриму, котрі

були у грекокатшнщ»кШ семінарії у Загребу рзя©м 2 хорватами, з якими навчались і спільно->хшш* у 40-х роках XIX сг. вступають у іллірійський рух хорватського шароду. Семінариста засновують снос Іллірійське товариство і тут ' формують свої національні світогляди. Хоча це був рух переважно хорватського народу, - однак тут дуже міцно висловлюється потреба еднашія за& словінських народі», всеслов’янського братства і ашадраці. Семінаристи і’шажїлм своїми -найбільшими ворогами мадярсиів, котрі зневажають все слов'янське. Пройняті таким національним духом з молодих літах, деякі русинські священики, серед ЯКИХ СЛІД окремо згадати Л. Лабоша, на усе життя залишились Щирими прихильниками слов’янської ідеї і всеслов'янського сдпанбія. Через-тс русинські мадярони обвинувачували його перед угорським урядом. . ■

■ У 40-х роках XIX сг. деякі русинські спящещиш з Бачкн мали досить тісні зв’язки .з русинською яуховпого-іителігеїщісіо на Закарпатті. Так, коцуреькнй парох Дюра ЇЕГовш спілкувався з священиком, публіцистом і культурним діячем І. ’Раковськнм. Здасться, що мав зв’язки і з С. Духновичем. Нав’язав контакті; з редакцією "Вістннка для русинів Австрійської держави", який •друкувався у Відні, та посилав і свої тексти, щоб їх друкували. Його зв’язки з русинами на Закарпатті у деяких хорватських свящешіків Крилсевської єпархії викликали’ сумніви, що він проросійськи орієнтований, та зважали ного прихильником російського царя.

Третій розділ складається з шість окремих підрозділів.

а)Руснпв Південної Угорщини в революції І&43~3849 року. Революційні події 1848 року не оминули русинів Габсбургької монархії. На жаль, не було координації дій всіх русинів У Цій державі: окремо діяли русини Галичини, окремо русини Пряшівської єпархії, окремо русини Мукачівської єпархШ, а незалежно бід всіх русини Південної Угорщини.

В історіографії про русинів- Південної Угорщини прийнято вважати, що вони не брали активної участі в революційних подіях. Щоправда, вони не воювали з, зброєю в руках. У народних хроніках Керестура і Коцура згадується, що

вони не брали активної участі у міжусобній боротьбі сербів і мадярів» а у своїх селах і тих ї інший приймали нргюітіт і давшій їм все, що від ?шх шшаггиш. •• ' ■

У рамках Щидського,панства КрижевськаУ єцаркі? селяни під пас революції робили великі шкоди. Маєток був досить пограбований* а найбільше потерпілії панські ліси. Русини у Новому Саді дійсно постраждали під час резолюції» Після того як мадярське військо з петроварадписького укріплення бомбардувало Новий Сад, нзтовп ірабіжників обікрав русинську церкву і парафію, а пароха Г. Боічз смертельно поранили. Після того найбільша частина русинів втекла а Нового Саду. Русинську . парафію . І церкву ■' захопили православні священика!. ' . .

Результати наших найновіший досліджень засвідчують» що і руешш Південної Угорщини, подібна як І інші- сдов.^шоькі пародц Габсбурзької монархії., .брали активну участь у. революції. Вопя сформулювали свої.' орновиг . церковні і' національні домагання і передали їг їгрітсишгсщ єгшекоду-і мадярському революційному уряду, • . •

У серпні 1845 року.' русинські священики з ,ра«?ки5 . піеіщсат "£иі Яц$$і и &аскёц'*угттшот& формі -хорватською мовою передали- свої вймот да’ крішєвеькою єпископа.. Основне їхнє домагання * рівноправність- для себе і для своєї народності у рамках КрнжевськоГ єпархії. Т листі ваш підкреслили, що, навчені гірким досвідом, .шШагаю'иа аби віце архідиякон у Ба.чщ завжди був руснщ аби т русинські парафії єпископ завжди- призначав русинський священиків; абн у иовосадськЩ греко-каталнцькій • ■ парафа’ •'було введено русинський церковні?й <шів; "а" ІїаргфЩ'. у Бачці були відправлені у . Хорватію ва Шгодсний! корвата, .котрі не володіють русинською козою, бо- бони не можуть кавчати народ його рідної©-адешою»- а" звичайно', вони Мв 2нг*кгть ані мадярської-мрви* Яка є.■уут ДишхоматнчіШйй,.•?т,бо.урядовою-, мовою, та не можуть заступатися за русинський народ перед урядом; аби коленого року на кощти Крйжевсько? єпархій три парубки навчалися и Угорщині * у русинських школах. З-Крижердів у визначений термін не прийшла позитивна

відповідь, тому русинські СЗЯЩЄН55КН з вимогами ігак©ш гх змісту звернулися і до угорського уряду. '

Під час революції це питания пе було роз’язазю, тому РУСИНСЬКІ С8НЩСНИКИ і після революції зверталися- до компетентних державник органів і вказували, що руапт з рамках Крижевської спархіУ їїє є рівноправні з хорватами в що Ух хорвати хочуть кроатизуиатн, а це засвідчували фактами: хоч більшу частину вірних цієї єпархії сганоіиіять руешш, єпископом завжди с хорват, та І ясі-головні посади у правлінні єпархії займають хорватські священики; у семінарії тгахохі завжди є більше хорваті», ніж русиніп. Проте ці вимога русинських священиків не принесли ніяких наслідків. У Крижезцях головними носіями цієї акції вважали молодей русинських священиків і клериків. Наші дослідохсшш архівного матеріалу засвідчують, що ідеологом і тлоашм організатором акції русинського священства у домагашєі національної рівноправності у рамках Крнжеваької еггархії був коцурський парох Дюра НІовш.

б) Соціальио-екоцомїчні обставини а характеристика життя русинів. Аграрні закони, проголошені 3843 р., обіцяла сесійним селянам землю, якою вони до . того часу користувались. Ці закони нічого не згадували про договірних селян - контракту&тісгів, котрі користувались алодіяльно^ землею.

Русини Південної Угорщини до ШЗ р. переважно жгли на камеральних або приватних феодальних масткая як сесійні селяни, і тільки русини у Шиді користувались алодінлькою землею на маєтку Крижевської єпархії. Так, .1840 р. кереехурська громада вживала 20В сесій камеральної сесійної землі: у селі були 491 селянське, 84 желярськя і 110 нашвжелярськнх господарств. У 1850 р. у Кєресіурі вже було більше тисячі сімей, а у 1865 р. згадуються 602 селянські господарства. Відсоток безземельних господарств, желярів і напівжелярів, збільшувався. Вони навіть не могли сподіватись, що їхнє становище може поліпшитися, бо з межах общини не було вільної землі. Вони у своїм, поселенні, та ані у сусідніх камеральних, не могли знайти роботи і заробітку у каймах,

оскШькіа тугвісрева-зеали иевслякі-масткя і власники звичайно самі обробляли свого землю без допомого їзайманої робочої сшш. Для И5іх єдиною. наді сю було шукати місце, де можна знайти землю й там поселитись або знайти хоч роботу у гзайнех ■

Комасаціа у Керестурі ! Коцурі проводилась аж у 70-х роках XIX сг. Тоді земля в рамках общин була переміряна і. класифіковану Комзсація у принципі проводилась з метою, щоб роздрібнені і розсіяні клаптики землі одного власника зібрати докушгі таким чином дати можливість раціонального господарювання- Від того часу у керестурському полі люди почали будувати хутори (салаші). Сучасники говорили, що вони виникали паче гриби після дощу. На хуторах люди могли зручніше і краще господарювати. Там вбіш могли утримувати більшу кількість худоби, оскільки там було і пасовисько, а. ї корм для неї був поряд * біля хутора. Годувати худобу у селі вже було трохи складніше, бо корм для неї треба було привозити з поля. .

У 70-80-і . роїш у сільському господар ста і запроваджувались^ тт агротехнічні знання. Замість дерев’яного плугу люди все більш© вживали залізний плуг. Годування значнішої кількості худоби давало людям змогу використати хлівиий гній для удобрювання. Тахик чином виснажений грунт знову ставаз родючим. Попит іщ шшояську пшеницю ца західно-європейському ринку в середині 70-х р. зростав, ЗамошіІші селяни' використали хно кон’юнктуру і засівали значніш® площі цією культурою. .

• Від ' 70-80-х років у сільському господарстві запроваджуються нові технічні культури; цукровий буряк і соняшник. В-кінці XIX - іга початку XX ет, вирощування конопель набирає сильнішого розмаху: люди сіяли коношіі для власних потреб, але. все-більшо ї для прод&жу іїаршщу.

Згадувані зміни впливали, на покращення сганокища у

• сільському господарстві. Проте змін» впливала і на приватновласницькі відносини, які ускладшовалиек. Самий факт, що у Кересгурі 1848 р. було 685 господарств» від того числа 7 ‘господарств мали по одній сесії землі, 29 господарства - 3/4

сесії, 259 господарства - 1/2 сесії, 196 господарства - 5/4 сесії, а було ще 84 господарства желяріи і 110 гссподарстпа напівжелярів. знаючи, ідо «ід того часу кількість безземельних господарст збільшувалась, засвідчує, що шіасшщько-мастконин стан керестурського населення був складний. Така велика кількість людей не могла вижити на цій землі, особливо тому, що відсоток бсз^зсмельпих Господарств був високим, а для них не було достатньо роботи і можливостей заробітку.

Відносно проведення комаеації слід підкреслити, ідо вона не так легко проводилась. Люди у Керсстурі і Коцурі добре знали, що у межах їх общин с великі площі менш якісної землі, звичайно болотистої. Тому, той хто мав землю кращої якості, побоювався, аби на комасаціґ не отримати грунт гіршої якості. Крім того, бідніші селяни вже знали, що комасація буде проводитись в інтересах заможніших селян, котрі мали більший авторитет, а до того і грошей, щоб підкупити комісії і отримати землю кращої якості і ближче до села. Вкінці так і сталося.

На початку 70-х. років у Кереетурі і Коцурі рівень підземних вод підвищувався і великі плоті орної землі і лук були під водою. Тому передували кілька років, багатих на дощі. У той час через керестурське і ксщурське поле почали прокопувати канал. Однак він не міг зібрати в сю зайву г :.ду. Слід було прокопати і менші водосгочиі канали і ними відводити воду з полів у великий канал. Таким чином були збільшені площі орної землі: люди почали користуватись землею, яка до того часу не Могла вживатись через часті повені.

У часи, коли капіталістичні відносили почали більше проникати з русинське село у Бачні, тут відчувався брак кредитного капіталу, якій міг би помогти у розвитку сільськогосподарської продукції. Частково функцію кредитора русинів перебрала Греко-католицька церква, тотбо парафії, у яких ;:аілн русини. П.°рафії давали людям позички з церковної каси з каматою 6% на рік. Такі камати були досить вигідні.! тогіу. велика кількість людей брали позички. На;каль, невідоме, як люди використали ці гроші: чи купували землю,

худобу, або сільськогосподарський реманент, чи тільки для сплати річних пнескіїі для викупу землі, боргів або інших податків, чи може і для інших цілей.

У 1876 р. у Ксрестурі був заснований Кредитний союз -Ощадна каса. Тоді і бідніші селяни мали змог)' брати позички. Ііа жаль, ця кредитна інституція діяла коротко.

У кінці XIX ст, у Ксресгурі і Коцурі була ■ проведена іце одна аграрна реформа: було розміряно і поділено громадське пасовище. Поділ був проведений таким способом: хто мав більше земді, відповідно більше одержав з громадського пасовиська, хто мав менше зеші; - менше і одержав, а хто не мав землі, нічого . ие одержав аш з громадського пасовиська. Так заможніші селяни отримали нові площі грунту, а найбідшпн, желяріі нашвжелярі, котрі.не мали землі, були позбавлені права користуватись громадським пасовиськом, на якому до того часу могли випасати худобу. Безземельні люди були дуже иевдоволені таким поділом громадського пасовиска. Це позначилось І у народній творчості: народ склав пісні про багатих сільських господарів, котрі провели поділ громадського пасовиська за своїми сіиїсгичїшми інтересами» а сільську бідноту ставили у ще іггачє становище. В. Гнатюк записав 8 олоаідаїши людей'про поділ громадського пасовиська і про те, як ца'позначилось ка спціально-скономічному становищі цайбідншшк людей.

Після проведення аграрної реформи- та комасації малоземельні селяни і далі були у важкому становищі котрі не малії потрібної тяглової худоби, не могли добре обробляти с;:г.ю землю, та і врожаї були менші. А треба було платати

■ . внески для відкупу землі, сплачувати податки від землі і

іізіігг громадські податки. Деякі западали-в борги і більше не могли їх сплачувати. Доводилось продавати частину зешй. Заможніші селяни використовували такі нагоді;, купували землю від бідних селян і таким чином Збільшували свої маєтки. Період нропикиешш капіталістичних відноешг у русинське село. в Бачці ~ це доба майнового розшарування еєляк. Кількість малоземельних і безземельних ссляи настійно зростала, а виділялась невелика кількість замоклих .селян.

Для В. .Гнатюка, який 1807 р. відвідав русинів у Бачці, приємним враженням було, коли бачив, що вони найважливіші роботи у господарстві виконують машинами: машинами сіяли, машинами косачи, машинами молотили збіжжя, машинами лущили кукурудзу. Він підкреслив, що русини у Бачці знаходилися на вищому господарському ріпні у норіпшзпию з рештою угорських і галицьких русинів, тобто українців. Далі він згадус, що вони тоді маля велику рогату худобу угорської породи, звніайно білого кольору з великими і міцними рогами. Мали і гарні і міцні коні, яких нема у Галичині. До того, годують, переважно кукурудзою, велику кількість свиней. В. Гнатгок записав, що русини у Бачці сіяли багато конопель. Частину продавали як сировину, а звичайно ослику частину самі і переробляли, ткали полотно і продавали його. Вирощування конопель давало біднішим селянам зг-яогу заробити грощі. Проте, конопельку кон’юктуру більше використали заможніші селяни, котрі використовували дешеву робочу силу і таким чином збільшували свос майно.

Про ступінь розшарування селян засвідчують дані підрахунків соціальної структури русинів у Керестурі і Коцурі в останньому десятилітті XIX ст. Тоді у Керестурі було: 69,839с людей, котрі взагалі не мали землі, або мали не більше 5 гольтів; 24% - від 5-15 гольтів землі; 4,4% - від 15-20 гольтів землі; 1,2% мали від 20-30 гольтів землі. Подібні обставини були і у Коцурі. У обох селах були однії або два селяни, котрі мали 100 гольтів, або навіть і трохи більше. У загальних масштабах, які на той час прийняті для Угорщини, русині у Бачці мали карликові маєтки, а не мали своїх людей, котрі б мали великі маєтки.

оіцпі селяни і аграрний пролетаріату кінці XIX с.г. жив у дуже ва>:<кіі.х обставинах. Малоземельні селяни, а таких була переважна частина, з своїх мллих маєтків ледве могли вижити. Аграрний пролетаріат був ще у важчому становищі: ті люди дужз тяжко могли знайти робот}' як наймані робітники, подденл/м. Велика кількість аграрного пролетаріату, тобто вільно найманої робочої сили, тільки зменшували ціпу робочої сили. В. Гнатгок яскраво описав» у яких уиопзх зкюш бідні

селяни і Поденники і як їх визискували заможні селяни. Коли 1897 р. почало діяти Незалежне крило СоціаЛ-демократичної партії Угорщини, і коли до нього приєднувались, почали включатись і аграрні робітники, русинський аграрний пролетаріат також включається у його діяльність. Так, 1897 р. у Керсегурі організується страйк женців, страйк робітників, котрі працювали на'будуванні общинного дому, і страйк поденників на плантаціях рису. У наступних роках Незалежна партія Варконї дещо припинила свою діяльність, і аж па початку XX ст. знову зростає організована акція аграрного пролетаріату.

б) Демографічні обставини. Велика кількість русинів у Бачці, в першу чергу безземельних і малоземельних селян, через дуже важке соціально-економічне становище була змушена виселятися з своїх поселень і поселятись там, де могли купити землю, або знайти можливій» заробітку, щоб вижити. У другій половині XIX і на початку XX err. кількість жителів у Керестурі і Коцурі постійно збільшувалась. Керестур 1851 р. мав 4.829, а 1921 р. 4.838 мешканців, значить За 70 років кількість жителів у селі збільшилась тільки за 9. Проте, за той період природний приріст у Керестурі був 4.741 мешканців. У Коцурі за 70 років природний приріст числив 2,569 чоловік. Слід запитати, що з ними сталося, куди вони пішли з своїх матичних поселень. Частково можна отримати відповідь, досліджуючи переселення русинів в інші поселення.

Після революції 1848 р. русини з Коцура і Ксрестура почали переселятись у Вербас: у 1852 вони ще тут не

згадуються, а 1853 р. їх вже було, за даними парафіального перепису, 193 душі; 1868 р. - 307 душ. У Бачннці (у Срнмі) русипіі з Коцура і Ксрестура почали переселятись 1834 р. , але аж пісня революції 1848 р. їх кількість у цьому селі значніше збільшується: 1851 р. було 280 осіб, 1868 р. - 352 особи.

На територію Шайкашського батальйону русини почали перг.селятись ще у першій половині XIX ст., але значнішого розмаху ьереселення набирає аж у другій половині того століття: 1851 р. в Дюрдьові було 48 русинів; 1880 р. у Дюрдьові було 326 русинів, а у цілій Шайкашській області (Шайкашський

батальйон як воєнна область був скасований 1873 р.) було 405 русинів; 1890 р. у Дюрдьоаі було 777 русинів ( У Шайкашській області 912); 1893 р. у Дюрдьові було 930 русинів, 1910 р. - 1.576 русинів.

У Мнклошевцях (у Срнмі) русини почали поселятись після революції 1848 р. У 1853 р. їх у селі було 21 сім’я - всього 142 душі; 1862 р. 43 сім’ї, разом 284 чоловік; 1885 р. їх вже було 460. Крім згаданих поселень, русини в той час поселялись 8 у Новий Сад, Шид, Петровці та у багато інших поселені.. У кінці ХІХ-початку XX сг. русини з Бачки і Срнму почали переселятись у Славонію (територія між ріками Дунасм, Савою і Дравою і славонськими горами Папуг; і Псуиь, сьогодні на території Хорватії)- Так, наприклад, у 1900 р. у Славонії було 350 русинів, а у 1910 р. вже їх було 3.683 чоловік. У 1912 р. у Расвому Селі у Спавонії заснувано греко-католицьку парафію, у якій було 453 греко-католиків, русинів першої, другої і третьої міграції. У Славонії русини жшіи у більше ніж 100 населених пунктах.

У кінці ХІХ-па початку XX ст. русини з Бачки і Сриму почали масово виїжджати у США, Канаду, Аргентину.

За офіційними даними 1910 р. з Ксрестура у США були 157, а з Коцура 204 особи, які працювали за кордоном. Однак не всі, хто там ішли, були зареєстровані, бо багато йшли ілегагоао. За підрахунками дослідників, у США було 500-600 осіб з Керестура, і з Коцура 400-500 осіб.

Першою міграцією русинів у Південну Угорщину вважається міграція у Бачку 40-70-х років XVIII ст. Після того були ще дві хвилі міграцій руашіз з північно-аадної Угорщини і русиніз-україиців з Галичини: друга міграція 50--80-Х років

XIX ст, третя - від 90-:< рокіз XIX -перших десятиліть XX ст. Друга міграція - поселення русинів з Шаришського комітату, з Маковиці і Бардіївського району, у Срим, переважно в околшпо Срнмської Мнтровиці. Оскільки вони не поселялись в одному поселенні, зле зразу розсіялись по цілому Срнмі, великий відсоток їх досить швидко асимілювався. Русини першої міграції їх спочатку не дуже радо приймали. Пізніше воші почали більше спілкуватись з ними. Під'їхнім впливом

русшш другої міграції засвоювали і мову русинів першої міірації і таким чином утримались. Третя міграція - кінця

ХІХ-початку. XX сг. - це поселений русішів-українців з Галичини у Срим і Славоиію. Прибували вопу сюди дуже бідні і спочатку жнлн дуже тяжко. Смертність, особливо дітей, у них була вишкою. Вони звичайно з’єднувались ч колоністами другої міграції і так утримались.

За даними перепису жителів Королівства сербів, хорватів і словенців, 192І р. у державі було 21.850 русинів.

г) Освіта і культура. Вже на початку 50-х років >ЦХ сг. конфесіональна школа у Керестурі зустрілась з проблемою знайти головного вчителя з відповідною кваліфікацією. Тимчасово цю посаду займав молодий священик'Я. Сгтіч, але він проспи єпископа, аби поставив його у якусь парафію на священичу службу. У Бачці тоді не могли знайти вчителя, котрий міг би зайняти посаду вчителя у Керестурі, Так 1855 р. у керсстурську школу прийшов із Закарпаття вчитель Петро Кузм’як. Його прихід не тільки символічно, але і ДІЙСНО ЯБЛЯС собою новий етап у розвитку конфесіональної школи у селі. П. Кузм’як мав добру освіту: закінчив вчительську, школу, а до того ще деякі курси із філософії і теології. Його вчительську і педагогічну роботу високо оцінювали і у селі, і інспектори,, і у Кріокевцях. Однак, цього не було достатньо, щоб він. за свою працю одержував таку винагороду, тобто платню, за яку міг утримувати свою багаточленну сім’ю. Тому він домагався стати дяком, бо платня дяка була набагато вищою від вчительської. На жаль, йому не пощастило. Пізніше він прошв єпископа аби висвятив його па священика,'переконуючи того, що він і як священик міг би багато допомогти у школі. Однак, єпископ його не висвятив на священика.

Конфесіональна школа з. двокласної, якою була у першій половині XIX ст.} у другій половині століття переросла спочатку у чотирикласну, відтак у шестикласну. Кількість учнів постійно зростала. У існуючі, класні приміщення, вже не могли .поміститись всі учні, тому треба було будувать* нову школу, а потім прийняти у школу і нових вчителів. У той час у Бачку, приходили деякі вчителі русини із Закарпаття і вступали

на посади вчителів у русинських конфесіональних школах. Тоді і невелика кількість парубків з Бачки і Сриму ‘де на Закарпаття і там закінчує вчительські семінарії, а потім вертаються у рідний край і тут працюють вчителями. Рівень навчання у конфесіональних школах підвищувався, однак не дорівнював державним школам. До I8S8 р. школа у Керестурі була конфесіональною. Вона була під патронатом церкви, але утримувала іУ община. Оскільки число учнів постійно зростало, треба було будувати нові іслашіі приміщення і приймати нових вчителів. Громада вже не могла зібрати стільки грошей, аби утримувати свою школу. Тоді представники общини, сподіваючись, що держава хоч трохи буде допомагати, вирішила перевести свою конфесіональну школу у комунальну, тобто общинну. Проте в утриманні школи нічого не змінилось, держава нічого не допомагала. До того ж. шкільні інспектори докоряли Шкільному-комітету, ЩО навчання у школі не с на відповідному рівні, що школі бракують потрібні підручники, що державна (мадярська) мова не вивчається на належному рівні тощо. Тому представники общини, підбурені шкільними інспекторами, а заохочені обіцянками, що держава згідна перебрати школу під свою опіку, вирішили перевести свою общинну школу у державну.

Врешті, 1899 р. школа у Керестурі стала державною. Навчання почали проводитись державною - мадярською мовою. Люди надіялись, що тут кінець їхнім клопотам щодо утримання школи. Проте швидко переконались, що держава не дуже дбає про шкільні будинки: всі зони були у мізерному стані, а і нових не починали будувати. Людям дуже боліло і те, що їхні діти у школі навчались чужою мовою, а обіцянка, що у державній школі діти будуть вивчати і рідну мову, не дуже дотримувалась. Шкільна «лада навіть призначала у кересгурську школу вчителів, котрі не володіли русинською мовою. Такс навчання у школі, коли діти не розуміли вчителя, а вчитель їм не завжди міг все точно пояснити, не давало Сшкашк зислідків. Все таки шкота, у якій навчання проводилось мадярського мовою, за ухваленою державними органами програмою, стала полігоном мадяризації русинів. Це

зауважив і В. Гнатюк і записав, що тут мадяризація така аїльна, що діти на вулиці незнайомих вітають мадярською мовою. На початку XX ст. держава збудувала у керестурі дві нові школи.

д) Церковні 5 конфесійні обставина. У революції 1848 р. русинські священики з Бачки вперше виступили з своїми церковними та національними вимогами. Відтак, у 50-і і 60-і роки XIX сг. деякі русинські священики ще намагались відокремити русинів у Південній Угорщині від Крижевсько: сиархії і приєднати їх до Мукачівської єпархії. Тоді ця акція вже не мала сили і не могла дати ніяких наслідків. Від того часу на цьому настоював єдиний Г. Гвожджак, котрий ще від 1848 р. був прихильником цієї акції'. Так, він 1880 і 1891 р. звертався до правління Крижевської єпархії і до уряду і доводив, що русини Південної Угорщини, котрі належать до Крнжевс :ої єпархії, не є рівноправними з хорватами в рамках цієї єпархії: русини становлять 2/3 вірників, а хорвати тільки 1/3 вірників єпархії, але спнскопами є завжди хорвати; хорвати виконують і всі найзначніші посади у правлінні єпархією. Так само і в єпархіальній семінарії з-поміж 32 семінаристів тільки 5 є русини, всі інші хорвати. Він доводив, що хорватські священики намагаються кроатизувати русинів. Проте вже ніхто з-поміж русинських священиків не підтримував акції Г. Гвожджака.

У церковному житті русинів Південної Угорщини у 80-90-і роки XIX ст. почалося запровадження церковних комітетів у церковних громадах. В основному церковні комітети формувались, аби бути допомогою місцевим парохам в управлінні церковними маєтками. Однак, між парохамн і комітетами дуже часто виникали непорозуміння та і сутички, оскільки парохи вважали, що комітети їм мають допомагати в управлінні церковними маєтками, а самі комітети частіше хотіли правити церковними маєтками самостійно.

• Русинське населення у новозаснованих русинських поселеннях, тобто колоніях, домагалося у єпископа, щоб той зразу посилав їм греко-католицьких священиків, і щоб вони мали свою окрему парафію. Проблеми найчастіше виникали

44 '

*7*1

таму, що русинське населення у нових поселеннях звичайно було бідне і тяжко могло утримувати пароха, будувати свої церкви і парафіяльні будинки. У єпархії завжди відчувався брак священиків, а до того, єпископ нерадо зааіував лові парафії і не посилав священиків у нозі русинські колонії, поки не перекопався, що вони зможуть його утримувати.

Коли у 80-90-і роки ксрестурськз община вже не когла власними засобами утримувати своєї конфесіональної, тобто комунальної школа, деякі члени шкільного комітету наполягали, аби для утримування ніколи брати гроші у церковній касі, або щоб за ці гроші будувати попі школи. Місцевий парок і правління єпархії не хотіли з цим згодитись. Однак ксрестурськз і коцурска парафія хоч трохи допомагали в утримуванні шкіл, оскільки давали дякам дозвіл, аби працювали у школах вчителями, а громада не повинна була окремо платити таким вчителям. Слід підкреслити, що з той час, коли представники керестурської общини намагались перевести свою школу з конфесіональної на комунальну, тобто державну, кереєтуреькнй парох А. Лабош і спископ І. Хранилович пробували переконати кересгурську громаду, аби цього не робили, попереджуючи, що передаючи школу у державні руки . вони допоможуть мадяризувати рустаів. Врешті так і сталося.

У конфесіональному житті русинів Південної Угорщині? зробила сильний резонанс одна подія: 1893 р. Янхо ІОгік, ремісник з Коцура, перейшов на православну віру. Це дуже збентежило єпископа і русинських священиків у Ба'ШХ бо знали, що справа іде про акцію Сербської празослаенсї дерхви ■ по переведенню русинів на прааосіазігу віру, 3 архівних джерел І преса довідуємось, що православна церква прагнула притягнута- до себе русинів, обіцяючи $&іа, хто прийме православну віру, що не будуть платити роковини Л інші обов’язки. Це луже вабило бідних ятязй, -котрі дійсно не мали засобів, щоб прохарчувзтг-'гь, Трусинські священики просили єпископа, щоб пШ 3£$риувся до православного митрополита і просиш йага прщщннтн агітацію своїх священиків иШ руеііШШї ГрК^ЖГодпками. Після цього ця

акція поволі припинилась. Відомо, що Я, Югак мав зв'язки з православними русинами Д Буковини. Він навіть обіцяв людям у Конурі, що може привести православного священика з Буковини, котрому люди не будуть повинні платити роковини, і переконував їх, що для них було б краще підлягати юрисдикції ' православного митрополита у Сримских Карлопцях, ніж греко-католицького єпископа у Крижевиж. На початку XX ст. сербські Радикали у пресі проводили агітацію за перехід русинів па православну віру. Однак ці акції не мали помітного виливу на конфесіональне житг% русинів Південко? Угорщини.

є) Русини у Першій світовій війні (1914-1918). Взке на самому початку війни велика кількість русинів Південної Угорщини була мобілізована до австро-угорського війська. З Ксрссгура, який тоді мав приблизно 5.000 жителів, 1916 року було мобілізовано більше 1.000 мужчин, а у війні запшули приблизно 250. Про обставини в русинських поселенцях під час війни, особливо у Керестурі, багато матеріалу знаходимо у народних хроніках і у Хроніці кересгурської • парафії Г. Косгсльника. Багато русинів.як австро-угорські воїни, брало участь у воєнних акціях на Східньому фронті. Деякі там стали воєниополоненими, або самі переходили до . російського війська. Деякі наріть брали участь .у Жовтневій революції. Навесні 1918 року, воїни, котрі повернулись з. Східного фронту, б піхотна регімента, зробили бунт у Печуї. Там було приблизно 50 русинів з Південної Угорщини. 20 з-поміж них було засуджено на в’язницю. На щастя, швидко прийшов кінець війни і вони були звільнені. Проте двох було покарано на страту.

Кінець війни приніс великі зміни: Австро-Угорщина розвалилася, а на колишній її території були створені і нові держави. Русиии Південної Угорщини брали активної участі у створюванні нової держави південних слов’ян. На Великій народній скупщині у Новому Саді 25 листопада 1918 року, де було’ 757 делегатів, 21 з-поміж них був русин. Скушцииа прийняла рішення з’єднатись з Королівством Сербії. Після того 1 ірудня було створено Королівство сербів, хорватів і

словенців (від 1929 року - Югославія) в складі якого опинилися русини колишньої Південної Угорщини.

є) Національне питання. До середини XIX століття для русинів Південної Угорщини найміцшшим інтегративним фактором були їхня греко-католицька віра і східний обряд. Значну роль у їхньому збереженню від національної пронасті відіграла і освіта.

Під час революції 1848 року русини Південної Угорщини вперше виступають з* своїми національними вимогами, ясно вимагаючи від крнжевського єпископа, пізніше і від угорського уряду, рівноправності для своєї національності і основних передумов для вільного розвитку. Після того деякі русинські священики і світова інтелігенція наполягали відокремити русинів від Крнжевської єпархії і приєднати їх до Мукачівської. Однак коли зрозуміли, що ця акція нема с реальних шансів для успіху, вони відмовлялися від неї. Тільки один Г. Гвожджак всім» силами намагався переконати уряд, що русини у складі Крнжевської спархії не с рівноправними з хорватами, і що їх треба приєднати до Мукачівської спархії. На нашу думку цей проек/ приєднання русинів Південної Угорщини до Мукачівської єпархії у другій половині чи в кінці

XIX сг. не міг багато сприяти кращому розв’язанні- їхнього національного питання, оскільки урамках Мукачівської єпархії на той час відбувалася аїльна мадярнзацгі. яку очолювала висока ієрархія греко-католнцької церкви.

Русини Південної Угорщини, в першу чергу греко-католицькі священики, від середини XIX ст. встановлюють тісні зв’язки з русинською інтелігенцією на Закарпатті. Від того часу вони отримували деякі русинські газети і купували книжки, які друкувалися на Закарпатті. У русинські конфесіональні школи часто приходили вчителі із Закарпаття. І вони допомагали дістати для тих шкіл шкільні підручники, які тоді користувалися в русинських школах на Закарпатті.

У 70-80-і роки XIX ст., коли серед русинів на Закарпатті посилювалась мадяризації, русини Південної Угорщини все більше орієнтуються на руеннів-українців у Галичині. Звідтам діставали газети, часописи і різні книжки у досить великих

кількостях. З редакціями газет, часописів і з "Просвітою” нав'язували контакти не тільки інтелігенція, але і звичайні селяни і ремісники. Ці зв’язки русинів Південної Угорщини з русииами-українцями Галичини напевно мали великий вплив на Володимира Гнатюка, щоб вирушив на наукову експедицію між русинів па півдні Угорщини. Тут він пробув 18.97 року два з половиною місяця, записав великий за обсягом фольклорний і етнографічний матеріал. Таким чином зберіг від забуття велику частину усної народної творчості' русинів Південної Угорщини. Опублікував про них перші серйозні наукові розвідки і так зацікавив ними ширшу наукову громадкісгь.

Р4 Гнатюк у своїх наукових дослідженнях доводив, що русини Південної Угорщини пршіалежать до русько-українського народу. Він також нав’язав контакти з русинською інтелігенцією і шкільною молоддю, а ці, під його впливом, пізніше стали культурними діячами русинів Південної Угорщини. Найвизначніший з-поміж них Гавриїл Костсльішк, родоначальник їхньої художньої літератури, родоначальник їхньої історіографії, поет і письмеїшк, філософ, автор першої граматики їхньої мови, людина, яка залишила тривалі сліди в їхньому культурному і національному житті.

Розвалення Арвсто-Угорщини і егзорення Королівства сербів, хорватів і словенців 1918 року, до складу якого увійшли русини, які до того часу жили у складі АвуГро-Угорщиші, принесло їм нові і кращі умови для їхнього культурно-національного життя.

Дисертація завершується висновками, в яких даються головні підсумки наукового дослідження:

- важке соціально-економічне становище па Закарпатті у першій половині XVIII століття змушувало велику кількість ианбідніщих людей покидати свій край і переселятись, шукаючи кращих умов для життя;

- у першій- половині XVIII ст. у Південній Угорщині створюються досить вигідні умови для поселення великої кількості нових колоністів. Так,від 40-х років там прибувають

з русини із Закарпаття і заселяються переважно в двох поселеннях, у Керестурі і Коцурі;

- кращі соціально-економічні обставини у Південній Угорщині впливали, щоб русини тут менше переселялись,ніж на Закарпатті: вони затримувались у поселеннях, де на початку заселялись, менше змішувались з іншими народами і таким чином менше підлягали асиміляції;

- від початку свого переселення у Південну Угорщину русини у своїх поселеннях засновували свої греко-католицькі парафії і свої школи, в яких навчання проводилось рідною русинською мовою. Люди гуртувались біля церкви, зберігали свою віру і свій обряд, діти у школі навчались рідною мовою, а все це зберігало їх від денаціоналізації.

- від початку переселення у Південну Угорщину русини не порвали зв’язків з рідним краем: перші греко-католицькі священики і перші вчителі приходили їм із Закарпаття; звідтам діставали церковні книжки і речі і найпотрібніші шкільні книжки. Від середини XIX ст. русини Південної Угорщини встановлюють тісніші зв’яки з братами на Закарпатті і у Галичині, звідтам приносять газети, часописі різні книжки у великих кількостях. Так зв’язки з русинами-українцями Закарпаття і Галичини сприяли не тільки збереженню русинів Південної Угорщини від національної загибелі, а иътЛгь сприяли їхньому культурно-національному відродженню.

Основні публікації дисертанта по досліджуваній проблематиці:

1. Два прилоги исггсриї ксрестурскей школи у 19. сторону // Творчосц ч. б. - Нови Сад, 19S0. - С. 57-112 (3,5 друк, арк.)

2. Кересгурци на Билей у другей подовки XVIII вику // Народнії календар 1982. - Нови Сад, 198 К - С 80-85 (0,3 Друк, арк).

3. Коцур 70-их н 80-их роках XVIII вику II Народни календар 1986. - Нови Сад, І985. - С S0-88 (0,5 друк, арк.)

4. Чи Руснаци до Бачки од полобки XVIII вику присельовани под окремнима условиями н з охремним цильом //Творчссц ч. 13. - Нови Сад, 1987. - С 53-5S. (0,4 друї:. арк.)

5. Основин характеристики дружтвено-скономского

положена Руснацох у Угорскей до конца XVII вику (1-2) И Шветлосц ч. 2, 3. - Нови Сад, 1988. ~ С. 186-198, 307-318. (1,5 друк, арк.) .

6. Прилоги гу исторпї Руснацох у Бачки у другей половки XVIII вику // Швстлосц ч. 4. - Нови Сад, 1988. - С. 415-434 ( 1,1 друк, арк.)

7. Спомин шічїіи керестурскіг або Спомин одствореня швста // Швстлосц ч. 5. - Нова Сад, 1988. - С. 527-550 ( 1,5 друк, арк.)

8. Врабельово учительоаане у Старим Вербаше (ТІрилоги гу пстоинї русйкей копфссшшсн школи у Старим Вербаше 90-их рокох XIX шіку II Шветлосц ч. б. ~ Нони Сад, 1988. — С. 688-706 (1,1 друк, арк.)

9. Прилог гу историї школи у Керестуре и Коцуро на

початку XX вику 11 Народпи календар 1988 . - Ноші Сад, 1987.

- С. 53-57 (0,3 друк, арк.) .

10. Прилог гу исторлї Руснацох у Петровцох 1834-1850. року II Швстлосц ч. Ь - Нови Сад, 1989. - С. 55-62 (0,5 друк, арк.)

11. Прилог гу исгориї Руснацох у Петровцох и Миклошсвцох 1850-1890 // Шветлосц ч. 2. - Ііовн Сад, 1989. -С. 234-245 (0,75 друк, арк.)

12. Керсстурскн урбар з 1772 року// Щвстлосц ч. З,- Нови Сад, 1989.-С. 374-387 ( 0,8 друк, арк.)

13. Зраженє керестурсксй онштини з нонтарушом Салаііом 1! Шпетлосц ч. 6л- Нови Сад, 1989. - 738-746 (0,5 друк, арк.)

14. Внрски н церковнії живот Руснацох // Народнії календар 1990. - Ііови Сад, 1989. - С. 101-106 (0,4 друк, арк.)

- 15. Прилог іу историї Руснацох у Бачницох 1834-1890 Н

5<:исїіа ІІиіЬешса (1). - Ноші Сад, 1988-1989. - С. 94-Ш (1 друк, арк.)

• 16. Прилог ґу питашо православного руху медзи

Руснацами у Бачки 90-ихрокох XIX вику // Швстлосц ч. 6. -Новії Сад, 1990. - С. 721-740 ( І,1 друк, арк.)

17. Привредни и дружтвенн живот Руенацох у Южисй Угорскей 1745-1348. - Новн Сад, 1990. ~ 190 с. (12друк. арк.)

18. Учительоваїїс Михайла Врабсля у Новим Садзе (1895-1898) // Шсетлосц ч. б. - Нови Сад, 1991. - С. 48*4>б (1,1 друк. арк.)

19. Роль церкви і освіти в національному життю русинів . Південної Угорщини (1745-1918) II Иетгвіїзед - ІсіегтЧаї. А

IV. летгеї'когІ пергаугі петгейведкигаГо копіегепсіа еіоасіаїаі. - Беке^аЬа-ОеЬгесеп, 1991. - 5.371-376 (0,6 друк, арк. )л ■

20. 240 роки Руского Керестура II Руски календар 1991.

-Нови Сад, 1990. - С. 48-54 (0,4 друк, арк.) ■

21. Олександер Духновнчи будзене национал пей

свидомосци РуснацохуУгорскей // 51цгіїа ШШіеліса 2. -Нози Сад, 1990—1991. -С 23-35 (0,75 друк, арк.) .

22. Руски диясгіори накрижних драгох по 1918 рок // 5Іпісііа Киїііепіса 2. - Нови СадЛ990-1991. - С. 75-24 (0,5 друк, арк.)

23. Школау Руекнм Керсстуре (1753-1848) // ІПветлосц ч. 2-6. - Нови Сад, 1992,- С. 105-117 (0, 8 друк. арк.)

24. 240 роки школи у Руским Керсстуре // Руски календар

1993. - НовиСад, 1992.- 32-37 ( 0,4 друк, арк.)

25. Гнатюкові записи фольклору русинів' Південної

Угорщини // Від Наукового товариства ім. Шевченка до Українського вільного університету. -

Кпїв-Львів-Пряшів-Мюііхен-Париж-Ньїо-

Йорк-Торонто-Сідней, 1992. - 88-91 (0,25 друк, арк.)

26. Гнатюкозо записи фолклору Руаіацох у Южней Угорскей и його науково сгатї о нїх як историґше жрндло// Шветлосц ч. 1-2. - Нови Садд, 1993. - С 50-61 (0,75 друк. арк.)

27. Національні і политичш орієнтації руської інтелігенції в Південній Угорщині в XIX ст. И Культура українських Карпат; традиція і сучасність. - Ужгород, 1994. -С. 216-229 (0,8 друк. арк.)

28. Кратка история Руенацох (1745-1918). - Нозн Сад,

1994. - 134 с. (8,5 друк. арк. )

29. Грекокатолїцка церква у Бачки под юрисдикцию Калочскен архиспископії (1751-1777) // Хрисгпяиски календар "Дзвони" 1995. - Нова Сад, 1994. - С. 89-111 ( 1,4 друк. арк. )

30. Традиция писаного слова при Руснацох у Южней Угорскей од половки XVIII по конец XIX вика U Шветлосц ч.

2. - Нови Сад, 1994. - С. 133-141 (0,5 друк. арк.)

31. Школа у Руским Керестуре (1753-1918). - Нови Сад,

1995. г-142 с. (9 друк. арк. ) .

32. Руснаци у Дюрдьове по конец XIX вика // Шветлосц ч.І. - Нови Сад, 1995. - С. 88-103 (1 друк, арк.)

Ramac Janko "The History of Ruthenians in South Hungary (1745-1918)". Dissertation for the degree of doctor historical science, fild 07.00.02 - History of licraine, Uzhgorod State University, Uzhgorod, 1995.

A synthesis of the history of the Ruthenians in South Hungary has been given for the first time. The candidate been engaged in research of archive material in Yugoslavia, Croatia, Hungary and Ucraine. He has studied the published historical material and literature related to the subjegt.

On the basis of viluminous archive material that hds not been used in historiography so far, as well as on the basis of formerly partly used historical material and published literature the author gives a lot of unknown, or differently used in historiography, historicaldata and facts, on the basis of wich he gives a completely new synthesis.

in the dissertation tne author has critical attitude both towards historical sources - archive material and manuscript 'heritage; cf farmer researches and towards the publiched sources and historical literature dealing with these questions and points out all former misconceptions, wrong interpretation of historical sources besause of different mistakes made out of ignorance or ideological blindness of authors, and all of that has had influence on creating an incorrect, wrong or incomplete picture of the history of the Ruthenians in South Hungary (174S-1918).

Key words: historical sources, historiography, research, source criticism, historical source publishing, scientific works, church jurisdiction, assimilation, confession, diaspora, national identity.

Янко Рамач "История русинов * в Южной Венгрии (1745-1918). Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук, специальность 07. 00. 02 - история Украиниы, Ужгородский государственный университет, Ужгород 1995.

Впервые представлен синтез истории русинов Южной Венгрии (1745-1918). Кандидат провел исследования на материалах архивов Югославии, Хорватии, Венгрии и Украины, проработал опубликованные исторические материалы и литературу, относящуюся к этой теме.

На основании объемного материала архивов, еще не использованного в историографии и на основании уже только частично использованного исторического материала и опубликованной литературы, автор предлагает множество (до сегодняшнего дня неизвестных или другим способом использованных в историографии) исторических сведений и фактов, на основе которых он дает совершенно новый синтез.

В диссертации автор критически подходит как к историческим источникам - материалам архивйв и рукописям, оставленным предшествующими исследователями, так >: к опубликованным источникам и литературе по истории, занимающейся этими вопросами, if показывает все предшествующие заблуждения:! ошибочную интерпретацию исторических источников из-за различных ошибок,

проистекающих или из-за незнаний или идеологической слепоты авторов, а все это влияло не,создание неточной, ошибочной или неполной картины истории русинов и Южной Венгрии (1745-1918).

Ключевые слова: исторические источники,

историография, исследование, критика источников, публикация исторических источников, научные труды, церковная юрисдикция, ассимиляция, конфессия, диаспора, национальное определение.

Ужг. друк., з. 0298-95 p-і Ті 100x52»