автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.08
диссертация на тему: Концепция истории литературы в научном наследиинеоклассиков

Полный текст автореферата диссертации по теме "Концепция истории литературы в научном наследиинеоклассиков"

Київський університет ім. Тараса Шевченка

На правах рукопису

Мельник Світлана Євгенівна

КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ В НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ НЕОКЛАСИКІВ

Спеціальність 10.01.06 — теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Дисертацією с рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

Офіційні опоненти:

Провідна установа:

Захист дисертації відбудеться січня 1996 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.01.28 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, м.Київ, бульвар Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитись в науковій біЬліотеці Київського університету ім.Т. Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “/3 ” грудня 1995 р.

доктор філологічних наук, професор Наєпко Михайло Кузьмович

доктор філологічних наук Ігнатенко Микола Андрійович

кандидат філологічних наук, доцент Панченко Володимир Євгенович

Український державшій педагогічний університет ім.М.Драгомаиова

Вчений секретар —

спеціалізованої ради к.ф.н. Дунаевська Л.Ф.

Загальна характеристика роботи.

Дисертація присвячена літературознавчій та літературно-критичній діяльності неокласиків, їхній концепції історії літератури, тлумаченню проблем національного та іно-

національного літературного процесу.

Актуальність дослідження.

Відновлення питомих національних традицій важливе не тільки в контексті сучасних пошуків української науки в цілому і літературознавства зокрема, ще більшого значення воно набуває в плані діахронічному. Подолання обмеженості постко-лоніальної культури можливе тільки через відтворення всіх складових єдиної інтелектуальної системи, і в цьому сенсі період 20-30-их років нашого століття, є надзвичайно плідною цариною для дослідника. Для теоретиків та істориків літератури важливим моментом є вивчення і засвоєння досвіду та наукових прийомів різноаспектної творчості вндатних представників літературознавства, до яких, безперечно, належали і неокласики.

“Відірваність” від будь-яких ідеологічних тенденцій, особлива сфера творчої свободи, звернення до класики (до естетики) як до духовного спадку і духовного зростання стали тією основою, на якій було створено неокласичну традицію в літературознавстві. Оскільки ця традиція, виростаючи з поетичного мистецтва, не обмежувала себе цариною власне поетичною, а великою мірою виявлялась у науково-літературознавчих дослідженнях, то сьогодні виникає потреба вивчення неокласичної концепції історії української літератури і шляхів її формування як важливої складової частини літературного процесу в Україні.

Поетична творчість неокласиків, їхня наукова та педагогічна діяльність ставали предметом досліджень багатьох українських літературознавців: С.Білоконя, В.Брюховецького, С.Гречанюка,

і

І-Дзюби, Н.Косгенко, М.Наснка, ЮЛавріненка, Ю.Шереха та ін. Однак комплексно проблема концепції історії літератури в науковій спадщині неокласиків розглядається вперше.

У працях неокласиків простежується мітка логіка знань, наукові принципи аналізу художнього тексту, пошук генетично-типологічних паралелей в широкому культурологічному та літературному контексті. Саме в історико-літературній концепції неокласиків можемо простежити зміщення акцентів з ідеологічної заангажованості на внутрішню структуру творчого художнього феномену. Слід підкреслити важливість грунтовного осмислення і засвоєння наукових аспектів різногранної літературознавчої та критичної діяльності М.Зерова, П.Филиповича, МДрай-Хмари, О.Бургардга, М.Рильського для національного літературознавства. В цьому сенсі тема дисертації видасться нам актуальною і перспективною.

Метою дисертаційного дослідження с спроба відтворити концепцію історії української літератури, що була осердям усієї наукової спадщини неокласиків, з’ясувати відмітні положення їхніх літературознавчих поглядів, виявити новаторські тенденції та специфіку “неокласичної” історико-літературної системи в синхронічному та діахронічному контексті вітчизняного та європейського літературознавства. Важливим аспсктом дослідження є спроба визначення методологічних пошуків неокласиків, їх співвіднесеності з сучасними напрямками та школами в лггературчзнавстві.

Щодо використання терміну “неокласична концепція", то його слід сприймати тільки обмежившись зовнішньою словесною інтерпретацією, тобто як “концепція, розроблена неокласиками”. Це ж стосується термінів “неокласична система” і “неокласична традиція”.

Серед завдань дисертаційного дослідження можемо визначити такі:

• виявлення новаторських тенденцій та еволюції традицій вітчизняного і зарубіжного літературознавства в теоретичній системі неокласиків на основі синхронічного та діахронічного зіставлення;

• встановлення масштабності наукових досліджень неокласиків, історичної перспективи:

• пошук генези наукової методології дослідників та співвіднесення її з методологіями історичних та сучасних шкіл і напрямків;

• визначення генетично-типологічної сдності наукових принципів неокласиків та пошуків сучасного літературознавства.

Мета і завдання роботи зумовили використання відповідних методів дослідження — історнко-культурного та порівняльно-історичного в поєднанні з принципами системного підходу. Система вибіркового аналізу дала можливість залучити в дослідження ті праці неокласиків, в яких найбільш чітко і повно розкривається їхня концепція історії літератури.

Матеріал дослідження. Відсутність публікацій, присвячених питанням власне літературної теорії,та специфіка наукової діяльності неокласиків привела до необхідності реконструювати їхню теоретичну концепцію історії літератури на основі історико-літературних праць, архівних матеріалів, лекційних курсів, а часом і принагідних записів.

Наукова новизна роботи полягас у доборі літературознавчого матеріалу, у синтетичному поєднанні його в цілісну систему теоретичного та історико-літературного дослідження, намаганні на основі конкретних праць та записів реконструювати і оформити концепцію історії літератури, що реалізувалась в науковій спадщині неокласиків.

з

У процесі аналізу літературознавчих та літературно-критичних досліджень неокласиків авторка спиралась на теоретичні праці І.Франка, В.Перетца, О.Веселовського, І.Тена, Ф.Брюнетьсра, Р.Барта.Т.Еліота та ін.

На захист виносяться такі положення дисертації:

• теоретичні пошуки неокласиків беруть початок у філологічному семінарі В.Перетца;

• концепція історії літератури, літературознавчі та літературно-критичні погляди неокласиків необхідно розглядати у тісному зв’язку з їхньою поетичною та перекладацькою діяльністю;

• ідеї неокласиків щодо творення нової літератури були органічним продовженням їхньої теоретичної концепції;

' • українську неокласику слід розглядати як єдину естетичну систему в національному літературознавстві.

. У практичному плані результати роботи можуть бути використані при читанні курсів лекцій з історії української літератури та теорії літератури, а також окремих спецкурсів на філологічних факультетах, при подальшому аналізі наукової спадщини неокласиків та національних концепцій історії літератури.

Апробація роботи. Окремі положення дисертації та результати досліджень розглядались на наукових конференціях аспірантів та молодих вчених (Київ, 1992, 1993; Івано-Франківськ, 1993 р.), обговорювались на засіданнях кафедри теорії літератури та компаративістики Київського університету ім.Т.Шевченка. По темі дисертації була прочитана лекція в Українському Католицькому Університеті та Лондонському Університеті (Лондон, 1994). Деякі аспекти дисертаційного дослідження відображені у публікаціях.

Структура і зміст роботи.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження, і складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У вступі обгрунтовується актуальність теми, формулюються мета і завдання дисертації, визначаються наукова новизна і практичне використання результата дослідження.

Важливим моментом аналізу літературно-критичних поглядів неокласиків с питання про існування єдиної неокласичної традиції в українському літературознавстві.

Ю.Шерех заперечуе існування неокласицизму як літературно-мистецької школи. І намагається довести, що “ традиційне твердження про М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича, М-Драй-Хмару і О.Бургардга (Ю.Клена) як про неокласичне “гроно п’ятірне нездоланих співців”, поскільки говориться не про групу приятелів, а про літературно-мистецький напрям, с легенда; що ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні Клен не с неокласики, що Рильський (навіть до своєї “перебудови”) не був витриманим “неокласиком”

Але наголошуючи на стильовій манері і аналізуючи формальні ознаки поетичного мислення того чи іншого неокласика, Ю.Шерех не згадує про теоретично-естетичне підгрунтя “ірона п’ятірного", а саме це і Мас важливе значення. В основу своїх міркувань дослідник ставить поетичний текст і через нього визначає приналежність того чи іншого поета до певного напряму. Але поетичний вияв власної екзистенції, власного самоусвідомлення і світосприймання не завжди тотожний з власне світосприйманням, оскільки до уваги слід брати і закони худож-

* Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм.// Шерех Ю. Не дпя дітей. -Мюнхен, 1964. -С.98

ньої творчості, творення художнього образу як форми (а не суті) художнього мислення.

Авторці більш імпонує думка ІДзюби, який тлумачить неокласику не як поетичну школу, а як ідейно-естетичну систему. Зазначимо, що міркування І-Дзюби посутньо не суперечать поглядам Ю.Шереха, оскільки поетична творчість неокласиків була важливою складовою частиною цієї системи ( а наявність неокласичних тенденцій у поезії вищезгаданих письменників Шерех неодноразово підкреслював).

Такі міркування і тон факт, що самі неокласики не заперечували, не відмежовували себе від накинутої назви (хоч і брали її в лапки) можна навести як доказ існування єдиної естетичної неокласичної системи в українській літературі.

В основу цієї системи лягла поіужна традиція античності та високої європейської культури, а саме: .

• антична філософія життєствердження та “вітаїзму” (що М.Хвильовий визначатиме як “радісне” іреко-римське мистецтво). Ця традиція породжувала “вічні мотиви” в українській філософічній поезії, яка .в свою чергу була продовженням традиції української, зокрема періоду Бароко і неокласицизму;

• інтелектуалізм давніх літератур, що мислнвся яг. необхідність синтезу з національною своєрідністю (“не мавпувати Гомера” - писав М.Зеров);

• раціоналістичний тип сприймання ( “Раціоналізмові, гармонійності, врівноваженості відповідає нахил поетів відтворювати світ в його пластичній довершеності, пластичній досконалості безрушної форми”) *;

■ШермЮ.Танже.-С.100

• класична досконалість, необхідність копіткої праці над поетичним текстом (“Я робітник в майстерні власних слів" — П.Филипович, “...Ми надто різьбимо скупі слова... “ — М.Зеров );

• заглибленість у внутрішній світ ( у неокласиків присутнє своєрідне “відчуження” від навколишньої дійсності, поезія як “річ в собі”, рівномірність і осягнення суті).

Осмислення цих аспектів важливе для обгрунтування концепції історії української літератури, що була тісно пов’язана з поетичною та перекладацькою діяльністю неокласиків.

У першому розділі “Методологічна система неокласиків як основа наукової концепції історії літератури” висвітлюються ме-тологічні погляди неокласиків, розглядається генеза наукової методології дослідників та співвіднесення її з методологіями історичних та сучасних шкіл і напрямків. У розділі аналізуються основні літературознавчі праці неокласиків, що найбільшою мірою прислужилися до відтворення концепції історії літератури, наукових принципів Та прийомів аналізу художнього тексту, поглядів дослідників на природу літературного процесу.

Українське літературознавство в перше десятиліття XX ст. мало ще відносну свободу щодо метода і об’єктів дослідження. К.Копержинський у своїй розвідці “Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття. 1917-1927.,К., 1929” виділяє в 20-х роках, зокрема, такі методологічні школи: філологічну, порівняльно-історичну, формалістичну, формально-психологічну, психологічну, соціологічну.

Грунтовна освіченість та естетичні уподобання визначили принципи наукових розвідок неокласиків. Вийшовши здебільшого з філологічного семінару професора Перетца, кожен з неокласиків обрав, проте, суто свій провідний теоретичний принцип.

Специфічною рисою наукової методології неокласиків с її синтетнзм та багатогранність. Тлумачення методу М.Зерова як культурно-історичного не дає змоги виявити всього багатства методологічної системи дослідника. Розглядаючи культурно-історичну основу як методологічне підгрунтя теоретичних поглядів М.Зерова, не можна оминути формальні, естетичні чи соціологічні елементи, що знайшли свій вияв у його “Новому українському письменстві”, нарисах “Від Куліша до Винниченка”, лекціях, прочитанних студентам Київського університету.

Значне місце у дисертації відводиться генетично-типологічним зіставленням методологічних засновків М.Зерова та інших представників вітчизняного та зарубіжного літературознавства - І.Тена, Ф.Брюнетьєра, С.Єфремова.

' Важливим аспектом дисертаційного дослідження с визначення специфічних рис соціологічного аналізу М.Зерова та П.Филиповича. Вказуючи на брак спеціальних дослідів та статей в галузі соціологічного методу, М.Зеров тим самим визначає своє розуміння проблеми - в національному літературознавстві соціологічний метод було підмінено догматично-матеріалістичним спрямуванням. .

Вадою нових історичних оглядів українського письменства дослідник вважає те, що вони не йдуть далі застосування літературних фактів до накиданої в загальних рисах схеми соціально-економічного розвитку.

Дисертант визначає такі специфічні риси соціологічного аналізу М.Зерова:

• М.Зеров намагається послідовно дотримуватись головної вимоги соціологічного методу - розглядати літературні явища в їх “ісгорико-соціальній обсганові”;

• суто естетичні метаморфози літературних явищ М.Зеров розглядає крізь призму соціологічних фактів: зміни в середо-

вищі авторів і читачів, популярність певних творів і як наслідок — замовлення, як» ставали перед українськими авторами;

• спроба М.Зерова пояснити особливості і тенденції літератури класовим походженням письменника важлива для дослідника тільки в контексті провінційності українського літературного життя (загальний характер раннього українського письменства визначається хутірсько-дворянською основою, що стала питомим зберігачем національної української традиції і народної мови, виникає своєрідна культурно-соціальна антиномія, що поєднує в собі негативний і позитивний елементи: з одного боку, збереження національної традиції, з іншого — провінційне відставання);

Такий підхід простежуємо в більшості літературознавчих праць неокласиків, однак саме у М.Зерова він знайшов своє теоретичне (хоч і неповне) обгрунтування.

На думку П.Филиповича, соціолог не повинен розпливатися в загальних характеристиках часу, а пильно студіювати матеріал, пов’язаний з письменником. Дослідник заперечує обмеження літературно-критичних праць аналізом соціального походження письменника.

Можна виділити два відмітні аспекти щодо соціологічного методу П.Филиповича:

• проблема продуцента і реципієнта виходить за межі соціальної функції літератури, а торкається сфери психології творчості (тут дослідник говорить про письменницьке прямування до задоволення вимог читача, про своєрідний стан натхнення, який виникає у автора під час діалогу з читацькими масами);

• явища наслідування переростають проблему читача та входять у проблему літературної традиції та епігонізму, тобто із

площини соціологічної переходять у площину власне літературну. '

Однак у значній частині своїх праць П.Филипович вдасться, переважно, до порівняльно-історичного методу, продовжуючи традицію О.Веселовського та національного літературознавства (МДашкевич). Такий підхід характерний і дня багатьох робіт М.Зерова (нариси “Від Куліша до Винниченка”), МДрай-Хмари (“Поема Лесі Українки “Віла-посестра” на тлі сербського та українського епосу”), О.Бургардга (“Леся Українка і Гейне”).

Оперування прийомами порівняльного дослідження реалізується О.Бургардгом через висвітлення окремих художніх паралелей ( що спостерігаємо у статті про Шеллі, стаття “Співець з бунтарською душею”) до створення синтетичної розвідки (“Леся Українка і Генне”). У дослідженні О.Бургардга мас місце вичле-новування і зіставлення не загальних сюжетів і мотивів, а окремих компонентів структури поетичного тексту. Можемо твердити, що дослідник впритул підійшов до структурно-семантичного методу Р.Барта.

У методологічному різноголоссі теоретичних пошуків першої третини XX ст, неокласики запропонували свос концептуальне бачення літературного процесу, своє розуміння і тлумачення історії українського письменства. Неокласики не створили цілком нового методу літературно-критичних досліджень, однак їхньою заслугою було тс, що вони по-науковому підійшли до вивчення проблем літературного розвитку, використовуючи в своїх студіях широкий спектр різноманітних методологічних прийомів та принципів літературознавчого аналізу. Як справедливо зауважує М.Бахтін, подолати методологічне різноголосся в галузі вивчення мистецтва можна не шляхом створення нового метолу, а тільки з

допомогою “систематико-філософського обгрунтування факту і своєрідності мистецтва в єдності людської культури”.1

Саме проблемі своєрідності літератури неокласики приділяли найбільше уваги, розглядаючи кожне літературне явище в широкому культурологічному, історичному чи соціальному контексті конкретної літературної доби.

Різноманітність методів і прийомів дослідження, логічна чіткість і виваженість формулювань дають змогу говорити про “методологічну систему” неокласиків. Специфічними рисами “неокласичної” методологічної системи стали її синтетизм, багатоплановість та динамічний характер.

Методологічні засновки неокласиків були настільки різноаспектні і багатопланові, що їх система може генетично і типологічно співіснувати з методологічними концепціями І.Тена, духовною школою Дільтея, теоретичними узагальненнями англійської “нової критики". Можемо простежити внутрішню спорідненість методологічної системи неокласиків та еволюційного методу Ф.Брюнетьсра.

Саме динамізм, еволюційнісгь методологічної системи неокласиків змогли об’єднати в єдине ціле соціологічні, формальні, естетичні, культурно-історичні пошуки дослідників, створити цілісну концепцію літературного розвіггку.

Дисертант визначає такі важливі риси теоретичної концепції неокласиків: тлумачення літературного явища в широкому культурно-історичному контектсті, що передбачає дві парадигматичні площини - національну та інонаціональну; і як наслідок — визначення генетично-типологічні« паралелей; необхідність створення “великого спило” на основі поєднання класичної традиції та національної інтелекіуальної підоснови; визначення специфіки

1 Бахтин М. Проблемы содержание, материала и формы в словесном художественном творчестве //Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. -М., 1975. -СЮ.

української літератури як системи на основі зіставлення її з іншими системами.

Окрім того, неокласики виявляли пильну увагу до проблем стилю. Поняття стилю охоплювало і звужене розуміння як стійкої образної системи засобів виразності письменника (індивідуальний стиль), і розширене тлумачання як сукупності своєрідних художніх ознак певного літературного напряму, літературної епохи (історичний стиль ).

Стильова домінанта визначає загальний напрямок студій “Коло початків романтизму”, ”Три пори українського романтизму” М.Зерова, “До історії раннього українського романтизму" П.Филиповича, монографії “Леся Українка" М-Драй-Хмари.

О.Бургардг свій шлях літературознавця починає з перекладу і тлумачення принципів Е.Ельстера (“Новые горизонты в области исследования поэтического стиля”), бере участь у збірнику С.Савченка “Експресіонізм та експресіоністи” (стаття “Георг Кайзер”), публікує свою розвідку “Експресіонізм в німецькій літературі”.3міну стильових пошуків поклав в основу своєї періодизації історії літератури М.Зеров.

П.Филиповича, М.Зерова, О.Бургардга, МДрай-Хмару і навіть М.Рильського (в його ранніх рецензіях) єднає спільне концептуальне бачення проблеми історії літератури та завдань істори-ко-літературного аналізу. У М.Зерова на перший план виступає еволюція літературних понять та художніх засобів; а ширше зміна літературних напрямків, що охоплює не тільки трансформації стилю, але й літературних ідеологій.

П.Фштипович, заперечуючи погляди ідеологічної школи, приходить до висновку, що історик письменства аналізує не абстрактні ідеї, а конкретні мотиви і форми. Такі ж міркування висловлює і МДрай-Хмара. На думку дослідника, тільки іманентне вивчення художніх форм та їхньої еволюції може дати

плідні наслідки. І нарешті О.Бургаряг серед завдань історії літератури бачить встановлення історичного зв’язку і взаємовідношень між художніми явищами, що грунтується на глибокому аналізі літературних пам’яток.

Проаналізувавши загальні погляди неокласиків на завдання історика літератури, дисертантка внділяс два основні аспекти їхньої теоретичної концепції історії літератури: іманентне існування художнього факту (стиль, мотиви, художні засоби) та еволюцію цих художніх фактів. Ці два основні аспекти поряд з принципами дослідження визначають історнко-літературиин підхід неокласиків до конкретні« літературних явищ, вони с центром літературознавчої системи дослідників, до якої поступово додаються інші елементи: увага до біографічних та документальних джерел,

соціальна спрямованість, культурно-історичне середовище та ін.

Осмислення літератури як складної системи охок. нос у неокласиків загально-філософське та есгетико-культурологічне тлу” мачення. Перше грунтується на розумінні літератури як складного комплексу психологічно-творчої активності ( статті П.Филиповнча, присвячені творчості М.Коцюбинського, О.Коби-лянської; О.Бургардга ‘Теорг Кайзер”, М.Зерова “Леся Українка” та інші), сугестивного взасмопроникного діалогу письменника і читача ( М.Зеров, П.Филиповнч ) чи арістотелівського катарсису ( МДрай-Хмара, М.Рнльський ). Друге поашуе загальні погляди неокласиків на естетичну природу художнього фаюу, на закономірності художнього мислення. На думку неокласиків, літературу слід сприймати як складний комплекс внуїріїиньо-суперечливих законів; як рух, розвиток. Основним у цьому розвитку с динамізм, пульсація внутрішніх чинників. В аналітичних студіюваннях літературних явищ на перший план виступає художній аспект.

із

Другий розділ “Концепція створення нового мистецтв* в літературно-критичній спадщині неокласиків" присвячено аналізу критичних студій неокласиків, розумінню тогочасного літературного процесу, участі у літературній дискусії 1925-1928 рр. '

Зазначимо, що окремі критичні розгляди М.Зерова, П.Фнлиповича, М.Рнльського важливі не стільки аналізом поетичного тексту, скільки тлумаченням, визначенням проблем літературного життя 20-х років. Тому у дисертації літературно-критичні праці неокласиків розглядаються, з одного боку, у тісному синтезі з їхньою концепцією творення нової національної літератури, з іншого — як закономірне продовження тих принципів, що реалізувались в літературознавчих розвідках.

Більша частина наукових студій неокласиків присвячена проблемам історії письменства, однак і в літературній критиці яскраво виділяється їхня небуденна освіченість та вироблена методологія. Критична діяльність неокласиків широко розгорнулась на сторінках періодики 20-30-х років, особливо в журналах “Червоний шлях”, “Життя і революція”, “Книгар”, збірнику М.Зерова До джерел" (1926). Неокласики навіть у критиці не покидали наукового грунту, застосовуючи прийоми наукової методології (про це пишуть літературознавці Я.Гординський та К.Копержинський ).

Науковим студіюванням тексту особливо відзначаються праці П.Фнлиповича та М-Драй-Хмари, що часто використовують досягнення класичних та нових теорій поетики. М.Зеров та М.Рильський більш схильні до імпресіоністичних, суб’єктивно-оціночних суджень, які, проте, не стають на заваді логічним висновкам та обгрунтуванням. У літературній критиці М.Зеров намагається охопити кілька провідних ознак письменницької

П.Филипович цікавиться історією сюжету, генсзою образу та порівнянням ( зіставленням і протиставленням) поетичних творів у контексті стильових пошуків автора.

У своїй дослідницькій, перекладацькій та поетичній діяльності неокласики продовжують традиції українського “свропеїзму”, настанова якого зріла в національній культурній свідомості і поступово викристалізовувалась у наукові« та художніх пошуках П.Куліша, МДрагоманова, Лесі Українки.

Теоретично теза “свропеїзму” передбачала орієнтацію на кращі зразки світової культури, які б відобразилися в літературі, театрі, малярстві, музиці, але сутнісною еволюцією її є синтетичне усвідомлення своєї приналежності до потужного культурного середовища Європи, починаючи ще від античні« часів.

Неокласики усвідомлювали, що не може бути ніякого розриву між “європейським”, загальнолюдським і національним. М-Драй-Хмара намагається визначити поняття “свропеїзму” і тлу' мачить його, по-перше, як прилучення себе до європейської культури, по-друге, розгляд усяких явищ національних в європейському масштабі. До такого поєднання прийшла українська культура в 20-30-ті роки; і кожен з “неокласиків" запропонував свій “європейський” підхід до України. М.Зеров виявив ного через класичний елемент своєї творчої практики; П.Филипович і

О.Бургардг своїми перекладами європейських майстрів намагались подолати стилістичну і психологічну прірву між культурами; МДрай-Хмара, єдиний з неокласиків, реалізував тісний синтез слов’янських культурних кодів.

Через українське слово неокласики відкривали національному реципієнтові нові культурні парадигми, наснажували українське письменство світовими темами і проблемами, розширювали жанрову структуру української літератури. Це сто-

сусгься не тільки перекладів, але й оригінальної поезії і наукових розвідок.

У дисертації аналізується участь неокласиків у літературній дискусії і 925-1928 рр., визначаються провідні моменти тлумачення дослідниками проблем національного літературного процесу. М.Зеров, единий з літературознавців національного відродження початку XX ст., запропонував свою активну програму створення нового мистецтва, нової літературь.

Саме на початку XX ст. українське суспільство прийшло до поняття ренесансу, якщо розуміти його не у звуженому значенні як повернення до античних зразків, а як процес інтелектуального піднесення та культурного розвитку. Прикметно, що концепція неокласиків, яка була ренесансною в своїй суті, змогла поєднати ці два аспекти. У цьому постанні і криється всеохопність та хронологічна поступальність теоретико-культурологічних поглядів неокласиків, що стали основою їхньої поетичної, педагогічної та наукової д іяльності. -

Значення неокласичної концепції історії української літератури для національного літературознавства виявляється не тільки у звуженій синхронічній актуальності. Важливість і вагомість такого синтетичного підходу слід сприймати в контексті багатовимірної перспективи.

Про наявність такої перспективи свідчить хоча б монументальне дослідження Дм.Чижевського, в якому бачимо продовження наукових традицій неокласиків.

Розглянутий матеріал дас змоіу зробити висновки про те, що концепція історії літератури виникла як наслідок світоглядних позицій неокласиків, їхніх естетичних переконань, філософських узагальнень, розуміння специфіки мистецтва, літератури зокрема.

Розвиток у поетичній діяльності класичних форм і сюжетів у теоретичних поглядах неокласиків виливався в концепцію історії

української літератури як послідовного нагромадження і осягнення надбань світової літератури поряд з національним самоусвідомленням і самовираженням. І це не просто визнання взаємодії і збагачення культур, а розуміння української культури як динамічної системи, відкритої для загальнолюдських цінностей. Суть становлення і філософсько-естетичне оформлення цісї концепції було проголошенням української літератури як повноцінної європейської, а не як додаткового вияву сентиментального народолюбства, яким українське письменництво видавалось за деякими народницькими шаблонами. Звідси особливе захоплення в неокласиків творчістю Лесі Українки, І .Франка, М.Коцюбинського, О. Кобилянської - тих письменників, що привнесли в українську літературу нові образи, теми, нову художню манеру.

Широкий культурологічний та літературний контекст, пильна увага до авторського світовідчування, визначення стгчьової та жанрової витриманості твору поряд з художніми критеріями творчості стали основою нової концепції історії національного письменства.

Концепція історії літератури у неокласиків поєднує кілька провідних аспектів, а саме:

• синтетизм у* використанні методів та прийомів дослідження;

• зображення літературних фактів у широкому культурному національному та світовому контексті;

• детальне осмислення і використання провідних наукових істо-рико-літературннх теорій;

• пильне вивчення літературного твору, копітка праця над текстом.

Неокласики своїми працями внесли багато нового в науку про історію української літератури. В них вони накреслили широку багатопроблемну програму вивчення українського класично-

го письменства. Теоретичні дослідження М.Зерова, П.Филипопи.ча, МДрай-Хмари, О.Бургардга звільняли літературознавство від тісного прокрустового ложа національної обмеженості і виводили українське письменство на широкий світовий тракт.

Неокласична концепція історії літератури цінна не тільки тим, що по-науковому визначала справжній стан української літератури, а й тим, що накреслювала широку історичну перспективу української літератури і шляхи .ї подальшого розквіту. В найзагальніших рисах формулювання цігї концепції знаходимо у М.Зерова:

1. Засвоєння величезного досвіду всесвітнього письменства, тобто грунтовна літературна освіта письменника і систематична робота над перекладами.

2. Вияснення української тоадиції і переоцінка нашого літературного надбання як визначення справжніх естетичних орієнтирів та цінностей.

3. Послідовна увага до мистецької вибагливості, підвищення “технічних” вимог до кожного, особливо - початкуючого письменника.

Концепція історії української літератури, що оформилась у науковій спадщині неокласиків, передбачала тлумачення українського письменства як повноцінної європейської літератури, розуміння її як відкритої системи, в якій глибока національна підоснова синтезується з культурним досвідом людства.

Відштовхнувшись від статичної констатації, неокласики зуміли осягнути значущість класичної традиції і національних пе-редренесансних течій в інтелекіуальній думці і об’єднати їх у цілісну концепцію літературного розвитку, накреслити шляхи цього розвитку. •

Основні положення дисертації висвітлені в таких публікаціях:

1.До питання становлення “неокласичної" концепції в розвитку української літератури //Визвольний шлях. -1994.- N7.-С.857-863.

2. Сергій Єфремов і Микола 3 еро в — два погляди на історію літератури // Вісник Київського університету ім.Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Випуск 2.- К„ 1994,- С.16-23

3. П.Филипович про ніцшеанські ідеї О.Кобилянської II Ма-

теріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 130-річчю від дня народження О.Кобилянської. -Івано-Франківськ, 1993.-С. 43-44. .

4. Ukrainian Literature at the beginning of the 20й centuiy II The Ukrainian Review. -1995.

АННОТАЦИЯ

Мельник С. Концепция истории литературы в научном наследии неоклассиков.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 — теория литературы. Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1995.

Диссертация посвящена литературоведческой и литературнокритической деятельности неоклассиков, их концепции истории литературы, трактовке проблем национального и инонационального литературного процесса. Диссертационное исследование является первой попыткой комплексного синтетического воссоздания неоклассической концепции истории литературы. Используя литературоведческие работы неоклассиков, архивные материалы, лекционные курсы, автор попыталась выяснить ключевые положения их теоретической концепции, выявить новаторские тенденции и специфику “неоклассической” историко-литературной системы в синхроническом и диахроническом контекстах европейского и отечественного литературоведения. В работе затрагиваются вопросы методологических поисков неоклассиков в сопоставлении с современными литературоведческими теориями. -

SUMMARY

Melnyk S. The conception of the history of literature in the Neoclassics’ scientific legacy.

The dissertation is for obtaining scholastic degree of a candidate of philological sciences, speciality 10.01.06 — Theoiy of literature. The Taras Shevchenko University, Kiev, 1995.

This dissertation deals with Neoclassics’ literary criticism activity, their interpretation of the literary process. The thesis is the first attempt of synthetic reconstitution neoclassical conception of the history of literature. Using literary studies of the Neoclassiscs, their lectures, archives materials the author recreated the main principles their theoretical conception, innovatory them and specific features “neoclassical” litaraiy system in the light of comparative mtihod.

This thesis deals with the neoclassics’ metodological search in the European and domestic literary context.

Ключові чагова: концепція історії літератури, метод,

методологія.

Підпивало де друку 8.12.1995 р.Об.1,2.формат 60x84 І/І6*. Друк бфв етинй. Тир. 100. 3*м. 329. Бе зхошт&тв.

Д0Д УДПУ 1м.Др«гом*ков*,Киїї,Пар9Гвга,9.