автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.06
диссертация на тему: Особенности взаимовлияния национального и конфессионального сознания в украинской общественной мысли XVI - первой половины XVII ст.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Особенности взаимовлияния национального и конфессионального сознания в украинской общественной мысли XVI - первой половины XVII ст."

Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди Національної академії наук України

Р"3 ОД

/ В гпп ірря на пРавах рукопису

/ Ь Н,І,Л 1998 УЛК 21:13; 21:316.3

КРАЛЮК ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОВПЛИВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА КОНФЕСІЙНОЇ СВІДОМОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ СУСПІЛЬНІЙ ДУМЦІ XVI - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

ОУ.СОгСб

спеціальність jpeaitz.ua релігієзнавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України у Відділенні релігієзнавства.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

КОЛОДНИЙ Анатолій Миколайович

Офіційні опоненти:

1. Доктор філософських наук, професор БИЧКО Ада Корніївна

2. Доктор філософських наук, професор КАШУБА Марія Василівна

3. Доктор філософських наук, професор ЛОБОВИК Борис Олександрович

Провідна організація: Сумський державний університет

Захист відбудеться 26 червня 1998 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.01.25.05 в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, (252001 Київ, вул.Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (252001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано 25 травня 1998 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради р

кандидат філософських наук ( о ГОЛОВАШЕНКО С.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. XVI - перша половина XVII ст. -важливий період для українського націогєнезу. Саме тоді відбувалися процеси, які визначали особливості розвитку новочасної української нації. Тогочасний процес українського націогенезу був тісно пов’язаний із конфесійним розвитком, оскільки культурно-національне життя в тодішніх умовах часто знаходило вияв у релігійній сфері, зокрема, у створенні національно орієнтованих релігійних структур, національних культурно-релігійних цінностей, відповідних традицій, символів.

Важливо звернути увагу на взаємостосунки та взаємодію національної та конфесійної свідомості в українській суспільній думці того часу, на суперечності мін; новочасною українською національною свідомістю, що тільки почала формуватися, й багато в чому традиційними та консервативними Еиявами конфесійної свідомості, які часто, саме завдячуючи своїй консервативності, сприяли виробленню певних національних стереотипів.

Дослідження проблем взаємовпливу конфесійної та національної свідомості в українській суспільній думці XVI - першої половини XVII століття має не лише значення для наукового осмислення проблем одного з визначальних періодів української історії, але й багато в чому дає зрозуміти подальшу логіку розвитку українського націогєнезу, культури, конфесійного та суспільно-політичного життя. Особливо не стосується «козацького періоду», без якого «національне відродження» XIX ст. було б доволі проблематичним.

Наукове осмислення питань, що аналізуються в дисертаційному дослідженні, має значення й для практики українського націо- та державотворення на сучасному етапі. Адже і зараз ми стоїмо перед проблемами національної консолідації різних груп українського населення, які відрізняються між собою не лише в аспектах соціальних чи політичних, айв плані культурному, мовному, конфесійному і т.д.

Зрозуміло, за рівнем секуляризації, включеності церковних структур у економічне, культурне, громадсько-політичне життя, українське суспільство нашого часу значно відрізняється від українського суспільства XVI - першої половини XVII ст. І все ж, не зважаючи на нинішній порівняно високий рівень секуляризації, національні моменти займають далеко не останнє місце в церковному лапті. Спостерігається також намагання використати окремі релігійні конфесії чи то для розвитку націо- та державотворення, чи то для гальмування цих процесів. Багато в чому з подібними проблемами, не зважаючи на значну історичну дистанцію, зустрілася українська нація в XVI - першій половині XVII ст. І те, як тоді вирішувалися ці проблеми, «позитивні» і «негативні» моменти тодішнього націогенезу - все це є наш історичний досвід, який було б просто нерозумне' не використати.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Представлена дисертаційна праця здійснювалася в руслі досліджень, шо проводилися останнім часом і продовжують проводитися у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії Національної Академії Наук. Зокрема, вона дає можливість більш глибоко висвітлювати окремі аспекти планової теми «Історія православної церкви в Україні», над якою працюють науковці вказаного Відділення. Водночас матеріал дисертації доповнює дослідження, здійснювані науко-дослід-ницькою групою «Етнологія релігії», що працює у Відділенні релігієзнавства, науковці якої дослідили ряд важливих питань взаємодії релігійних та національних факторів в історії та суспільній думці України. Однак ці питання стосовно України XVI - першої половини XVII ст. були вивчені ними лише частково.

Недостатньо вивченим залишається питання, яким чином інституції, які сформувалися у православному середовищ, впливали на формування української національної свідомості, чому саме православні стереотипи, зазнавши відповідного онаціональнення, виявилися домінуючими в свідомості переважної більшості українців у зазначений період і чому саме за цими стереотипами була історична перспектива.

Не ясним залишається питання впливу на розвиток української національної свідомості поглядів представників неправославних конфесій (католиків, протестантів), які проживали на українських землях і часто за походженням були українцями. Практично не досліджувався є процес українського онаціональ-нення цих конфесій в Україні.

Складним і дискусійним залишається питання ролі Берестейської церковної унії 1596 р. та її адептів в українському націогенезі вказаного періоду, 'їхнього впливу (як позитивного, так і негативного) на українську національну свідомість.

Логіка подальшого дослідження проблем українського націогенезу та суспільної думки XVI - першої половини XVII ст. потребує грунтовного аналізу особливостей взаємовпливу конфесійної та національної свідомості в українській суспільній думці. Важливо з’ясувати не дише вплив православ’я на тогочасну українську національну свідомість, а й визначити в цьому процесі місце політично й культурно аіггивних станів - православної шляхти, духовенства, міщанства, козацтва.

Окремого вивчення потребує питання про вплив непраЕославних конфесій, їхніх інтелектуальних репрезентантів на формування української національної свідомості. Зокрема, це стосується українських кальвіністів, унітарїїв, католиків, прихильників Берестейської унії.

Метою і завданням дисертаційного дослідження є з’ясування специфіки формування української національної свідомості в XVI - першій поло-

з

вині XVII ст., визначення в цьому процесі ролі релігійного фактора, особливостей взаємовпливу в ньому конфесійної та національної свідомості.

Лля досягнення поставленої мети необхідно вирішити ряд задач:

0 здійснити аналіз процесу українського націогенезу в XVI - першій половині XVII ст., з’ясувати роль в ньому політично й культурно активних соціальних станів, визначити характер 'їхнього впливу на формування національної свідомості;

01 дослідити зміни, які відбулися в зазначений період часу в українському православ'ї, характер його окииденталізації, симптомом якої була Берестейська унія;

Я з’ясувати специфіку формування національної свідомості в контексті православної традиції, місце православної магнатерії, шляхти, духовенства, міщанства й козацтва в цьому процесі;

П вивчити питання співвідношення конфесійного та національного в інтерпретації ідеологічних репрезентантів уніатської (греко-католицько'і) церкви, особливостей розуміння ними національних проблем;

П проаналізувати особливості функціонання в Україні окцидентальних релігійних течій, католицизму й протестантизму, ‘їхнього впливу на православну ідеологію;

о дослідити процеси українізації протестантських конфесій, поширених на українських землях, передусім кальвінізму й унітартизму, участі 'їхніх репрезентантів у формуванні української національної свідомості;

п з’ясувати форми вияву національної свідомості в середовиші українських католиків, їхню роль у виробленні перспективних національних стереотипів.

Наукова поппзпа дослідження. Згідно з концепцією дисертаційного дослідження, український наиіогенєз XVI - першої половини XVII ст. здійснювався шляхом етнічно-культурної мобілізації, в якій релігійний фактор відігравав провідну роль, а національна свідомість формувалася як національно-конфесійна. її формування здійснювалося не лише в умовах відсутності сформованої національної еліти та повноцінних державних структур, айв умовах станової, релігіональної та конфесійної роз'єзднаності українського населення. В Україні існувала тенденція формування конфесійно орієнтованих варіантів національної свідомості в уніатів, римо-католиків, протестантів, та домінуючим виявився варіант православно-традиціоналістської орієнтації. Це зумовлювалося не лише довготривалою традицією ототожнення українсь кої етнічної приналежності з приналежністю православною, але й тим фактором, що у першій половині XVII ст. склався союз між православно-традиціона-лістським духовенством та новим соціальним лідером нації - запорізьким козацтвом. Православна церква перетворилася в національну церкву українців,

ставши одним із провідних факторів націогенезу Й формування української національної свідомості.

У дисертаційному дослідженні обгрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною:

■ український націогенез XVI - першої половини XVI ст. здійснювався шляхом реалізації «східної моделі» націогенезу, тобто шляхом кульутурно-етніч-ної мобілізації, що передбачала три фази розвиту: 1) появу кагорти інтелектуалів, які творили національну ідеологію і разом з тим виступали її носіями;

2) виникнення національних чи національно орієнтованих релігійних та культурних інституцій, які були каталізаторами формування національної свідомості;

3) становлення масового національного руху;

Н оскільки в зазначений період українці не мали сформованої національної еліти, то на цю роль претендували різні соціальні групи - родова аристократія (князі), православна церковна ієрархія, що підтримувала унію, і, врешті-решт, козацька верхівка. Відносно автономно в цьому плані поводили себе шляхта й міщанство, православне традиціоналістсько орієнтоване духовенство, яке не підтримало унію. Кожна із цих активних тоді суспільних груп мала свою соціально-політичну, культурну та релігійну орієнтації і, відповідно, формували свої специфічні національні ідеї. Деякі з цих ідей мали загальноукраїнське поширення;

В не зважаючи на звуження впливу православної церкви, позиції якої були підірвані наступом католиків, протестантів, Берестейською церковною унією, в середовищі прихильників саме цієї конфесії йшло формування основних стереотипів української національної свідомості. Можна виділити три основні православно орієнтовані соціальні середовища зі своїми культурними осередками, де відбувався цей процес. До них належать: українське міщанство, репрезентоване братствами; українська православна магнатерія і шляхта, яких у культурно-ідеологічному плані чи не найбільше репрезентував Острозький центр з його академією; українське козацтво, при допомозі якого православне традиціоналістсько орієнтоване духовенство отримало змогу створити й розвинути культурний центр у Києві (Києво-Печерську лавру з друкарнею, Києво-Могилянську академію);

И кожне із цих православно орієнтованих соціальних средовиш наклало свій відбиток на розвиток української національної свідомості, разом з тим у цих середовищах формувалися спільні для української національної свідомості загальнонаціональні елементи - православний традиціоналізм, який ототожнювався з руським (українським) традиціоналізмом, культивування руської, власне української, літературної мови, розуміння потреби православного просвітництва та захисту прав руського православного населення. Православ'я толі загалом трактувалося українцями як рідна віра, що відрізняла їх

віл представників інших етносів і таким чином воно фактично ставало національною релігією;

а розвиток українського православ’я, особливо в кінці XVI - на початку XVII ст., значною мірою визначався окциденталізацією протестантського характеру. Зі свого боку представники протестантизму на українських землях підключалися до православного руху, допомагали православим у створенні й становлені полемічної літератури, шо в контексті тогочасної міжконфесійної та міжнаціональної боротьби працювало на розвиток української національної свідомості;

П протестанти, реагуючи на культурні та національні потреби населення, намагалися наблизити українську літературну мову до розмовної, робили переклади біблійних книг цією мовою, видавали нею літературні твори. Така діяльність в цілому сприяла розвитку перспективних моментів української національної свідомості. Протестанти (уніатарії) фактично першими здійснили спробу створити ідею українського національного месіанства;

П поряд з протестантською окценталізацією православ’я, була також тенденція католицької окииденталізації цієї конфесії в Україні. Ця оішиденталіза-ція виявилася в діяльності прихильників Берестейської унії, творців «нової унп» у другій половині 20-х рр. XVII ст. і навіть у П.Могили та його прихильників;

П Берестейська унія, проуніатські тенденції й католицька окииденталіза-ція православ’я засвідчили намагання церковних ієрархів перетворити церкву в провідну силу українського суспільства й виступити визначальним соціальним чинником націогенезу. Хоча такі спроби в той час виявилися неперспективними, проуніатськи настроєні діячі намагалися сформувати своє розуміння національних проблем, висуваючи при цьому оригінальні ідеї, які випередили свій час (ідею «етнічної нації», національної консолідації на неконфесійній основі тощо);

П денаціоналізація та полонізація українського населення в XVI - першій половині XVII ст. пов’язувалася з процесом покатоличення. Однак цей процес не мав одностороннього характеру. Відбувалася також українізація католицького середовища. Це знайшло певні вияви в діяльності Замойської академії, українських домініканців, культурного осередку, створеного київським католицьким єпископом Й.Верещинським, в діяльності окремих культурних діячів-католиків (С.Оріховського, С.Пекаліда, І.Домбровського та ін.);

П у середовищі українських католиків відбувалося формування специфічної національної свідомості, для якої притаманними були територіальний патріотизм, позитивне ставлення до українських традицій, в т.ч. релігійних, розуміння необхідності культурного й політичного піднесення України. Хоча в тогочасній українській суспільній думці національні ідеїукраїнських католиків були маргінальними, все ж вони мали позитивний вплив на формування й розвиток

української національної свідомості, а в ряді моментів використовувалися українськими православними діячами.

Методологія наукового дослідження визначалася низкою принципів, передусім принципом об’єктивності, намаганням уникнути свідоглядноїта конфесійної упередженості. Особливо важливо було об’єктивно підійти до діяльності неправославних конфесій в Україні, внеску 'їхніх представників у розвиток української національної свідомості.

Одним із важливих принципів досліджень був принцип історизму, відповідно до якого осмислення матеріалу здійснювалося із врахуванням контексту історичної ситуації, особливостей культури та світосприйняття тогочасних українців. При написанні роботи використовувалися діалектичні принципи порівняння різних понять, уявлень, взаємозв’язку загального, одиничного й специфічного. Здійснювалася взаємодія методів різних наук - релігієзнавства, філософії, історії, історії філософії, історіософії, історії культури.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що проведене дослідження дало молсливість відтворити цілісну картину українського конфесійного та національного життя на українських землях у XVI - першій половині XVII ст., з’ясувати особливості конфесійної та національної свідомості, їхній взаємовплив. Це, в свою чергу, важливе для комплексного аналізу української суспільної свідомості.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення можуть бути використані при вирішенні нинішніх конфесійних та міжконфесійних питань в Україні, проблем участі конфесій в національному житті, а також для вироблення оптимальних національних стереотипів.

Висновки, сформульовані в дисертації, можуть використовуватися дослідниками, які працюють у галузі релігієзнавства, історії філософії, історіософії, філософії, етнології, політології та історії, а також можуть бути корисними при опрацюванні вузівських курсів релігєзнавства, історії релігій, історії України, історії української філософії, політології, при чиганні спецкурсів, у просвітницькій роботі.

Впровадження наслідків досліджень здійснювалося у формі наукових та науково-популярних публікацій, частина з яких використовувалася іншими авторами в наукових роботах, навчальних підручниках та посібниках. Ідеї дисертації використав автор при розробці лекційних курсів з релігієзнавства, історії релігії, історії української культури у Волинському державному університеті. Матеріали досліджень також можуть використовуватися в популярних лекціях, засобах масової інформації (радіо, телебачення, періодичні видання).

Апробація дисертаційного дослідження. Головні ідеї дисертації викладалися автором на 28 наукових конференціях та семінарах, зокрема, на теоретичних семінарах «Вітчизняна середньовічна філософія і культура. Міжна-

рояний контекст» (Луцьк, 29 вересня - 2 жовтня 1989 р.) і «Києво-Печерська лавра та її місце в історії вітчизняної духовної культури ХІ ХУІІ ст.» (Київ, ЗО жовтня - 2 листопада 1990 р.), науково-теоретичній конференції «Етнічна самосвідомість і національна культура» (Киш, 21-23 березня 1991 р.), міжнародній науковій конференції «В’ячеслав Липинський: іеторико-політологічна спадщина і сучасна Україна» (Київ-Луцьк-Кременець, 2-6 червня 1992 р.), науково-практичній конференції «Українське православ’я - історія, сучасність, перспективи» (Київ, 25-27 червня 1993 р.), міжнародному колоквіумі «Протестантизм в українському соніокультурному контексті» (Київ, 13-14 квітня 1994 р.), другому філософському конгресі України (Київ, 27-29 червня 1995 р.), четвертих «Берестейських читаннях» «Вплив Берестейської унії на внутрішнє життя Церкви у XVII ст.» (Львів-Луцьк-Київ, 2-6 жовтня 1995 р.), міжнародній конференції «Петро Могила і сучасність» (Київ, 15-16 березня 1996 р.), п’ятих «Берестейських читаннях» «Менталітет, ідентичність та богослов’я в Україні та Білорусі XVII ст.» (Перемишль-Львів-Київ, 11-16 травня 1996 р.), науковому колоквіумі «Етнос і релігія» (Київ, 24-25 квітня 1998 р.).

Результати дисертації опубліковані у двох монографіях, двох брошурах, чотирьох статтях, вміщених у наукових журналах, шести статтях, які ввійшли до збірників наукових прань та колективних монографій, а також у десяти матеріалах і тезах конференцій.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, восьми розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі йдеться про висвітлення поставленої в дисертації проблеми в науковій літературі. Другий розділ, відповідно, присвячений вивченню особливостей проблеми, зокрема, питанню специфіки дослідження оригінальних джерел. У третьому розділі йдеться про специфіку націогенезу та конфесійного розвитку в Україні в XVI - першій половині XVII ст. Наступні розділи, згідно з концепцією дисертації, присвячені вияву української національної свідомості в різно-конфєс.ійних середовищах. Так, у четвертому розділі йдеться про її вияви в середовищі православних, у п’ятому - в середовищі протестантів, у шостому -в середовищі прихильників унії, у сьомому - в середовищі римо-католиків. У останньому, восьмому розділі, показано, як виявлялася національна свідомість у діячів української культури, котрі здійснили конфесійні переходи. Завершується виклав дисертації висновками.

Повний обсяг дисертації становить 351 сторінку, список використаних джерел - 259 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ «Висвітлення в науковій літературі питань взаємовпливу національної та конфесійної свідомості в українській суспільній думці

XVI - першої половини XVII ст.» розглядає проблеми, поставлені в роботах українських та зарубіжних релігієзнавців, істориків, філософів, культорологів та літературознавців.

Констатується, що в науковій літературі склалася традиція, відповідно до якої здійснювалося ототожнення української національної свідомості XVI - першої половини XVII ст. із конфесійною православною свідомістю. Передусім це стосується спеціальних праць російських та праросійсько налаштованих дослідників XIX - початку XX ст. С.Голубєва, П.Жуковича, М.Кояловича, І.Ма-лишевського, які схильні були трактувати тогочасну українську національну свідомість як один із провінційних варіантів «загальноросійської свідомості». Навіть представники українського національного відродження XIX ст., письменники та історики М.Костомаров і П.Куліш, дотримувалися (принаймні, формально) такого ж підходу.

Багато уваги українській історії періоду XVI - першої половини XVII ст. приділяв М.Грушевський. Вчений та його послідовники чітко розмежовували українську й російську наші ще з часів Середньовіччя (відповідно, з того часу й українську та російську національні свідомості). М.Грушевський виходив з того, що поняття національності є витвором нових часів. Стосовно давніших часів, це поняття, на його думку, підмінялося іншими поняттями. В Україні ХУІ-ХУІІ ст. поняття національності підмінялося поняттям релігійним, а «несвідомий підклад національного почуття» становила «руська віра», тобто православ'я.

Такий підхід в цілому простежувався у працях українських науковців кінця XIX - початку XX ст., зокрема у М.Возняка, Д.Дорошенка, А.Кримського, І.Кри-п’якевича, О.Левииького, І.Огієнка, В.Перетпа, Н.ГІолонської-Василенко, А.Са-вича, Ф.Титова, ¡.Франка та інших.

У радянський період (особливо з 30-х рр. XX ст.) для українських науковців, які жили в СРСР, дослідження в галузі середньовічної історії України, її тогочасної суспільної свідомості, філософської думки, проблем історії українського релігійного життя було небажаним. Правда, з часів «хрушовської відлиги» з’явилися праці, в яких досліджувалися окремі аспекти питання взаємодії конфенсійної та національної свідомості в українській суспільній думці

XVI - першої половини XVII ст. Це стосується праць М.Грицая, О.Дзюби, І.Захари, Я.Ісаєвича, ЮЛсіченка, М.Кашуби, В.Литвинова, Е.Мединського, І.Мииька, В.Нічик, І.Паславського, А.Пашука, С.Плохія, З.Хижняк, ГІ. Яременка.

Зацікавлення проблематикою української історії того періоду, зокрема історією церковною, бачимо в працях українських учених діаспори. Передусім тут варто вказати на працю А.Жуковського про Петра Могилу.

Певний інтерес до поглядів українських діячів XVI - першої половини

XVII ст. простежується в сучасних російських та білоруських дослідників, зокрема у працях М.Ботвшніка. М.Дмітрієва, С.Подокшина й Є.Прокошиної.

Серед зарубіжних учених, які спеціально займалися питаннями української церковної історії XVI - першої половини XVII ст., а, відповідно, й української суспільної думки того періоду, варто назвати А.Жобера, Ф.Сисина й Д.Фріка.

Не зважаючи на різні методологічні підходи, на використання різної джерельної бази, дослідники, які вивчали питання української національної свідомості XVI - першої половини XVII ст., як правило, пов’язували її з православною конфесійною свідомістю. Це також чітко простежується в монографії польської дослідниці Т.ХинчевськоїТеннель «Національна свідомість української шляхти та козаків від кінця XVI до середини XVII в.» - одній із небагатьох праць, яка спеціально присвячена розвитку української національної свідомості.

Розвиток української національної свідомості ХУІ-ХУІІ ст. майже виключ но в контексті конфесійної православної свідомості розглядають сучасні українські дослідники В.Жмир та Я.Дашкевич.

Однак навіть у класичній українській історіографії знаходимо думку, шо формування української національної свідомості в XVI - першій половині

XVII ст. визначалося не лише православним фактором, що також інші конфесії, які набули тоді поширення в Україні, мали на неї позитивний вплив. Про позитивний вплив Реформації на українську суспільну думку, в т.ч. й національну свідомість, вели мову М.Грушєвський, М.Драгоманов, М.Возняк, А.Петров, А.Савич, І.Франко. Іія думка отримала подальший ровиток у працях сучасних українських науковців В.Нічик, М.Кашуби, І.Захари, В.Литвино-ва, Я.Стратій, Я.Ісаєвича, І.Паславського, В.Любашенко та інших.

Проте такі думки не завжди сприймалися й досі не сприймаються однозначно. Так, відомий український культоролог та філософ із діаспори Д.Чи-жевський критично поставився до тези про позитивний вплив протестантів у національному розвитку українців, вказуючи на денаціоналізуючий для них аспект діяльності реформаторів. Такої ж думки дотримувався й відомий дослідник реформаційних рухів у Речі Посполитій Я.Тазбір.

Яішіо у працях українських дослідників стосовно протестантизму допускається теза про його позитивне значення для формування української національної' свідомості, то щодо римо-католиків вона, як правило, виключається. /Тише один із класиків української історіографії, В.Липинський, мав із цього приводу окрему думку, вказуючи на вияви української національної свідомості в католицькому середовищі.

Після досліджень останніх років, введення в науковий обіг творів українських католиків (передусім творів С.Оріховського, С.Кленовича, І.Домбровсь-кого), /гумка про надто негативний вплив римо-католиків на українську націо-

нальну свідомість XVI - першої половини XVII ст. стала потребувати корекції. У окремих працях В.Литвинова, Д.Наливайка, В.Нічик, В.Шевчука проводиться думка, що ряд латиномовних та польськомовних українських авторів, які були за віровизнанням римо-католиками, стояли на позиціях українського патріотизму, а їхні твори якщо не прямо, то опосередковано, мали позитивний вплив на українську національну свідомість.

Непростим залишається питання про роль прихильників Берестейської унії 1596 р. у формуванні національної свідомості. Про негативну роль унії, зокрема, в українському національному житті, говорили представники української класичної історіографіії М.Грушевський, М.Костомаров, П.Куліш,

О./Іевииький, І.Франко та інші. Вкрай негативно Берестейська унія оцінювалася в православній та прорадянській літературі. Однак існує значна наукова література авторів греко-католицького спрямування, в якій ця подія оцінюється діаметрально протилежно й ведеться мова про її позитивні наслідки для українського націогенезу і, відповідно, для розвитку української національної свідомості.

Демократизація українського суспільства і здобуття Україною незалежності відкрили для українських дослідників нові можливості - широко використовувати раніше недоступні або малодоступні джерела, об’єктивно, без ідеологічної заангажованості аналізувати складні суспільні явища.

Важливим для осмислення поставлених у дисертації проблем є нові праці релігієзнавців М.Бабія, О.Глушака, С.Головащенка, Н.Кирюшка, В.Климова, А.Колодного, Б.Лобовика, О.Сагана, Л.Филипович, П.Яроцького, в яких узагальнюються методологічні та історіософські засади історії релігії в Україні, досліджується роль релігійного фактора в житті етносу та його духовності. Особлива увага в цих дослідженнях приділяється питанням етноформуючої та етнозберігаючої функції релігії та її ролі в українському націогенезі.

Однак, робиться висновок у кінці розділу, аналіз наукової літератури з питань українського націогенезу й суспільної думки XVI - першої половини

XVII ст. потребує вивчення особливостей взаємовпливу національної та конфесійної свідомості в українській суспільній думці зазначеного періоду, специфіки дії механізму цього процесу.

У другому розділі «Особливості дослідження питань взаємовпливу національної та конфесійної свідомості в українській суспільній думці XVI - першої половини XVII ст.» обгрунтовується напрямок, вказується об’єкт та принципи дисертаційного дослідження. Зазначається, шо в роботі розглядаються глибинні процеси, які відбувалися в українському націогенезі й конфесійному житті у XVI - першій половині XVII ст., особливості їх вияву на теоретичному рівні, характер конфесійноїта національної свідомості, яка переважно була рефлексією цих процесів, а також механізми взаємовпливу цих форм свідомості. У

дисертації також розглядаються вияви свідомості представників різних конфесійних та політично активних соціально-станових груп тодішнього українського суспільства - православної магнатерії та шляхти, міщанства, козацтва; уніатсько орієнтованої церковної ієрархії; українських католиків та протестантів, які переважно репрезентували шляхту українського походження. Кожна з цих груп, не зважаючи на прийняття певних загальнонаціональних стериотипів, виробляла специфічну національну свідомість, намагаючись нав’язати іншим групам власне розуміння вирішення національних проблем.

Простежуючи особливості вияву національної свідомості в представників кожної із цих груп, варто враховувати, шо до нас дійшло порівняно обмежене коло писемних пам’яток.

Такий стан речей обумовлювався рядом причин. У тодішній українській культурі абсолютно домінувало не писемне слово, а усне. Серед писемних текстів же явно переважали тексти неоригінальні (постійно копійовані).

Однак писемні пам’ятки, які дійшли до нас, все ж дають можливість виділити хоча б головні моменти тогочасної української національної свідомості, її взаємозв’язок із свідомістю конфесійною. Ці пам'ятки варто поділити на кілька категорій, в залежності від конфесійної та суспільно-політичної орієнтації авторів.

У першу чергу заслуговують на увагу православні джерела. Православна церква належала до найбільш консервативних конфесій у тогочасній Україні й культурні цінності, які творилися в її лоні, були більш середньовічними, НІЛІ цінності, творені протестантами й католиками. Ця «більша середньовічність» зумовлювала меншу акшнтаиію на проблемах національних, проте саме в православному середовищі здійснювалося формування української національної свідомості. Тому ми змушені звертати увагу на православні джерела. Хоча віднайти в них елемента національної свідомості дуже складно. Зробити це можна хіба що в контексті православної конфесійної свідомості.

Варто виділити кілька блоків таких джерел. Це твори, які виникли у волинських культурних осередках і мали проукраїнську аристократичну спрямованість. До них можна віднести твори Загорівського збірника (80-90-і рр.

XVI ст.), Острозьку Біблію, яка мала оригінальні передмови, а також твори діячів Острозького культурного центру: Василя Суразького, Герасима Смот-рицького, Клірика Острозького й Даміана Наливайка.

Близькими до цих творів були твори, написані прихильниками чи представниками братського руху. Ця близькість визначалася передусім конфесійною орієнтацією. До творів, які вийшли із братського середовища і в яких дається інтерпретація національних проблем, належать «Просфонима» (1591), вірш «Лєополіс» із граматики «Адєльфотис» (1591), полемічні твори Стефана Зизанія, «Пересторога» (бл. 1605), «Лямент» (1609), «Вірші на жалосний по-

греб... Петра Конашевича-Сагайдачного (1622), «Совітованіє о благочестії» (1622). До них примикають окремі твори Лавректія Зизанія, Кирила-Транквіл-іона Ставровецького, Меяетія Смотриаького, писані ними в період діяльності цих авторів у братствах або під впливом братчиків.

Окремо віл цих двох блоків джерел варто поставити твори Івана Ви-шенського, який, не зважаючи на певну його близькість до остролшів та братчиків, репрезентував окремий напрямок в тогочасній українській суспільній думці. Православний традиціоналізм, який у тодішніх умовах України виступав одним із найбільш важливих факторів національної самооборони, був доведений І.Вишенським до екстреми. Подібна позиція також простежувалась у творах Іова Княгиницького, Ісайї Копинського, частково - у згадуваного Г.Смотрииького.

Самостійний блок православних джерел становлять твори, пов’язані з Київським культурним центром, який в основному сформувався у 20-х рр.

XVII ст. під покровительством козаків на базі місцевих православних інституцій та братства. У цих творах поєднувалися аристократично-шляхетські стереотипи, які продукувалися й поширювалися в Острожському культурному центрі, а також стереотипи міщанські, витворені й поширювані у братському середовищі. Водночас у них є спроби представити національні українські стереотипи, які б відповідали інтересам та світобаченню козаків. У деяких творах, які вийшли з-під пера київських інтелектуалів, козаки постають не лише як оборонці України-Русі, але і як продовжувачі давньоруських традицій. Це стосується «Протестації* (1621), писаної митрополитом Іовом Борецьким та його соратниками, а також згадуваних «Віршів на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного». Знайшли ці моменти відображення і в творах М.Смотрицького.

Союз вищого православного духовенства й козаків тривав недовго. З другої половини 20-х рр. намітилась тенденція дистанпіювання православної ієрархії віл козацтва, яке фактично стало головною силою українського націогенезу. Київські інтелектуали, продовжуючи традиції своїх попередників, створили низку творів на захист православ’я, які захищали також українські національні інтереси й традиції Тут варто вказати на твори Захарія Копис-тенського, Петра Могили та його сподвижників.

Оскільки формування української національної свідомості не визначалося виключно православним середовищем, існує потреба звернутися до інших, неправославних джерел.

Чималий блок таких становлять твори, написані католиками, які були пов’язані з українськими землями (походили з них або жили там). У творах цих авторів зустрічаємо мотиви українського територіального патріотизму. Він виражався в замилуванні українською природою, місцевим населенням, закликах захищати українські землі від ворогів, берегти віру та звичаї українців. Це

стосується окремих творів Стефана Оріховського, Павла Русина, Миколи Гу-совського, Себастяна Фабіна Кленовича, Симона Пакаліда, Яна Щасного Гер-бута та інших. Правда, у них творах відчувається певна відстороненість авторів від українського народу.

Однак, такої відстороненості немає в поемі «Дніпрові камени» Івана (Яна) Домбровського, який був людиною католицької орієнтації. V цьому ж творі чи не з найбільшою силою автор виразив національну свідомість представників української аристократа, які вважали себе окремим народом.

До творів проаристократичного й водночас українського патріотичного спрямування варто віднести польськомовну поему «Ерісесііоп». У ній автор, використовуючи аристократичні стереотипи, малює образ князя-патріота, а фактично творить ідеал національного героя.

Формально до творів авторів-католиків варто зарахувати твори прихильників унії. Правда, треба враховувати, що уніати зберігали православний обряд, а самі, як правило, були людьми, які сформувалися в лоні православної традиції.

Ідеологічні репрезенти уніатів, передусім Іпатій Потій, у своїх творах намагалися довести, що унія здійснена в інтересах Русі і допоможе руському суспільству вирішити низку складних проблем, насамперед церковних. На сторону уніатів перейшли деякі видатні представники української культури, які на початкових етапах своєї діяльності належали до православних і навіть були пов’язані із братським середовишем. Маються на увазі К.-Т.Ставровецький, К.Сакович та М.Смотрииький. У їхніх творах можна знайти чимало цікавих виявів тогочасної української національної свідомості, оскільки для них людей питання національної вірності, зради постало дуже гостро.

На певну увагу заслоговують протестантські джерела. У зазначений період протестанти в Україні мали великий інтерес до національних проблем. На нашу думку, саме вони зробили одну із перших спроб обгрунтувати в Украй« ідею національного месіанства в т.з. «Листі половця Смєри». їхньому перу належить полемічні твори, які мали на меті захист православної церкви. Тут варто назвати відповідь протестанта-унітарія Мотовила на книгу Петра Скарги «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем», «Апокрисис» Христофора Філалета, «Антапологію» Геласія Діпліца. Перспективні, прокозацькі орієнтовані вияви національної свідомості трапляються в поетичних творах кальвініста Мартина Пашковського.

Аналіз джерел, про яга велася мова вище, їхнє осмислення здійснювалося із врахуванням контексту історичної ситуації, особливостей культури, світосприйняття тогочасних українців.

У третьому розділі «Націогенез та конфесійний розвиток в Україні

XVI - першої половини XVII ст.» досліджується складний процес становлення

новочасної української нації, а також пов’язаний із ним процесом конфесійний розвиток.

Констатується, що розвиток ринкових відносин, відповідні соціальні, політичні й культурні зміни в зазначений період значною мірою інтенсифікували український націогенез. Відсутність в українців у той час повноцінних державних структур, які б давали можливість реалізувати «згори», за допомогою державної організації, процес націогенезу, стала причиною того, шо він здійснювався як реалізація «східної», а не «західної» моделі націогенезу.

У «східній» моделі націогенезу визначальною рисою є наголос на спільності походження рідної культури. Ця модель передбачала шлях етнічно-культурної мобілізації, в якій релігійний фактор міг відігравати домінуючу роль, а національна свідомість мала б сильний конфесійний аспект. Реалізація цієї моделі передбачає три фази розвитку (А, В, С).

Фаза А. У XVI - першій половині XVII ст. в Україні спостерігається поява когорти інтелектуалів, які творили українську національну ідеологію, а разом із тим виступали її носіями. Серед них можна виділити кілька категорій: ранесан-сно орієнтовані латиномовні й польськомовні автори, шо виявили специфічні для них ознаки українського патріотизму; протестантські діячі, які стали на захист української справи; представники уніатського духовенства, які мали своє бачення національного порятунку України-Русі; нарешті - ціла плеяда православних діячів української культури. Саме для православних діячів була притаманна орієнтація на місцеві традиції (звідси характерний для них консерватизм, звернення до історичної пам’яті, творення національної міфіології тощо).

Фаза В. Поява вищезгаданої кагорти інтелектуалів була одним із важливих факторів становлення українських національно-культурних інституцій. Багато з них фундувалося на кошти землевласкиків-магнатів. Це не могло не накласти відбиток на 'їхній діяльності, вносило аристократичні стереотипи в національну ідеологію й, відповідно, в національну свідомість, то в контексті української ситуації, де соціальне лідерство переходило від родової аристократії до козацтва, далеко не завжди мало конструктивний для націогенезу характер.

Певні українські тенденції простежуються в щільності Замойської академії та культурних осередках при дворах католицького єпископа Й.Верещинсь-кого та магната Я.Щ.Гербута, хоча назвати ці осередки українськими інституціями доволі проблематично.

Важливими українськими національними інституціями стали братства. З особливою силою братський рух виявив себе у Львові, де виникло потужне Львівське Успенське братство. За його прикладом у містах та містечках Галичини, інших українських регіонах та у Білорусії організовувалися православні братства. Після Берестейської церковної унії, коли виникла необхідність кон-

солідаиії всіх православних сил, використовуючи досвід міщанських братств, формуються братства на широкій соціальній базі, зокрема Київське та Луцьке.

До інституцій, які брали на себе хоча б частково функцію поширення української національної свідомості, можна зарахувати окремі монастирі: Пе-ресопншький, Загорівський, Дерманський та інші. Потужний культурний центр у Києві, який виник і розвинувся в першій половині XVII ст., також сформувався переважно на базі Києво-Печерської лаври.

Найважливішою українською національною інституцією був Острозький культурний центр. До його складу належала одна із найбільших і найпродуктивніших друкарень України, школа (академія). Тут склався літературно-науковий гурток, представники якого писали, редагували, видавали твори, які сприяли формуванню в українців національної свідомості.

У певному сенсі естафету Острога підхопив Київ, частково Луцьк зі своїм братством. У Києві в 10-20-х рр. XVII ст. утворився свій центр. Важливим його складником була Києво-Печерська лавра. Тут з 1616 р. почала функціонувати друкарня. У той же час при підтримці козацтва та шляхти засновується братство, при ньому - школа. За митрополита П.Могили формується колегія, яка з часом отримала статус вищого навчального закладу - академії.

Фаза С. Можемо вести мову про виникнення масового національного руху в середині XVII ст. Його основною соціальною базою й провідником стає козацтво. Виникнувши спочатку на тодішньому українсько-татарському погра-ниччі як особливе військове формування, воно стає соціальною базою для українського національного руху, який все більше і більше набирав військово-політичного характеру.

Важливе місце релігійного фактора в тогочасному українському націоге-незі зумовлювалося тим, шо він не мав сталого суспільного провідника. На цю роль претендувала родова знать (представники князівських родів), православна церковна верхівка (митрополити, єпископи, архімандрити великих монастирів) і врешті-решт - козацька старшина. В таких умовах православна церква, маючи кількавікову традицію, виступала для місцевих жителів як важливий авторитет.

Водночас вона, будучи інтегрованою в українські суспільні структури, виступала як один із найголовніших соціальних регуляторів. Хоча позиції православної церкви були значно підірвані наступом католиків, протестантів, Берестейською церковною унією, але в Україні все таки вона продовжувала користуватися великим впливом.

Православ’я загалом трактувалося українцями як рідна віра, шо відрізняла 'їх від представників інших етносів. Воно трансформувалося в українську національну релігію. Цій трансформації значною мірою сприяв союз православного традиціоналістського духовенства з козацтвом, що склався в 10-20-х

рр. XVII ст. Козацтво в той час фактично стало провідною соціальною силою українського націогенезу, а православне духовенство давало цьому процесові релігійно-ідеологічне забезпечення.

Хоча формування й розвиток української національної свідомості переважно відбувалися в православному середовищі, все таки певну позитивну роль у цих процесах відігравали окремі уніати, українські католики й протестанти. Так, уніати намагалися перетворити «східну» церкву в провідний фактор українського націогенезу.

Що стосується католиків і протестантів, то вони репрезентували чужі для українців віровизнання. Не зважаючи на те, що католицизм і протестантизм у ряді моментів сприяли полонізації української соціальної верхівки, все ж на українських землях відбулася їхня «коренізація», а деякі інтелектуальні репрезентанти цих конфесій продукували конструктивні для розвитку української національної свідомості ідеї.

У четвертому розділі «Специфіка формування української національної свідомості в контексті православної традиції» показано, що саме в православному середовищі відбувалося формування основних ідей та стереотипів української національної свідомості.

Потреба формування української національної ідеології, а, відповідно, й національної свідомості покликала до життя ряд осередків, які відіграли провідну роль у цьому процесі. На перших порах найбільш помітним таким осередком став Острозький, а також, пов’язані з ним, волинські культурні осередки.

Національна свідомість діячів Острозького культурного центру виражалася як у «аристократичних» формах - прославленні дому князів Острозьких (Г.Смотрииький, Д.Наливайко), так і в формах «демократичних» (наприклад, у захисті українців-плебеїв, селян і ремісників від панів-католиків, що знаходимо в Г.Смотрицького).

В острожців ше не бачимо чіткого усвідомлення окремішності українців. Вони, як правило, «розчиняли» їх у православно-слов’янському світі, хоча в декого з них зустрічаємо розуміння Русі як українсько-білоруської єдності, відмінної від росіян («МОСКВИ»).

Національна свідомість острожців виражалася в основному в релігійно-культурній сфері. Вони розглядали православ'я як «руську віру», захищаючи її від католиків та уніатів та звеличували церковнослов’янську мову, котра виступала як засіб протидії католицизму. Водночас це звеличування та її культивування було виявом своєрідного національного месіанства. З часом саме українські землі перетворилися в той осередок православного світу, де унормовується загальноприйнята для православних слов’ян, румунів та молдаван церковнослов’янська мова. Звідси виходили зразки оновленою православного віровизнання.

Стосовно національної свідомості острожців на політичному рівні, то тут не бачимо яскравих виявів. Правда, діячі Острозького культурного центру утверджували думку про існування князівської династиї на Русі з давньокиївсь-ких часів, що в тогочасних умовах було обгрунтуванням політичної автономії України.

Помітну роль у розвитку української національної свідомості у кінці

XVI - першої половини XVII ст. відіграли братства. Завдяки братчикам український національний рух й національна свідомість набули яскраво вираженого антикатолицького й антиуніатського характеру з одночасною апеляцією до православного благочестя. Православ’я як «гнана релігія», завдячуючи певним чином діяльності братчиків, стає для українців основною цінністю, навколо якої об’єднуються національно активні елементи.

Братчики також сприяли наданню українському національному рухові просвітительського характеру. Орієнтація на просвігниіггао, віра в те, що воно допоможе відродитися православній церкві, а також «народу руському» ініціювалися саме міщанами. Ця тенденція фактично стала загальнонаціональною й набула поширення серед інших верств населення.

Саме просвітництво, а також антикатолицькі й антиуніатські моменти в українському національному русі отримали свій подальший розвиток у козацький період. Варто також враховувати, що чимало видатних діячів цього періо ду сформувалися в братському середовищі або під його впливом.

Національні ідеї, стеротипи, що відповідали інтересам українського козацтва, в основному виражали київські культурні діячі першої половини

XVII ст. Правда, вони часто послуговувалися стереотипами, які сформувалися чи то під впливом аристократичного середовища, чи то середовища міщанського. Хоча тут простежуються певні відмінності.

Так, діячі Острозького культурного центру й братчики апелювали до єдності всіх православних слов’ян. їхні звернення до історичної пам’яті укра-. иського народу ще не були достатньо етнічно визначеними й відділеними від історії інших слов’янських народів. У той же час в київських інтелектуалів бачимо нові аспекти. Продовжуючи апелювати до православно-слов'янської єдності, вони все ж починають все більше акцентувати увагу на проблемі духовної єдності Русі (власне, української нації) при її інтелектуальному збагаченні здобутками західної цивілізації.

Національна свідомість київських інтелектуалів досить часто виражалася в закликах захищати свою землю, християнську віру. Як суспільний ідеал виступає в ній образ войовника. Прикладом у цьому плані може бути прославлення київськими книжками гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного.

Київські діячі, як і їхні православні попередники, мислили Русь окремою етнічно-культурною та географічною одиницею, відмінною від поляків, моско-

витів, не рахуючи вже інших народів. Правда, під Руссю вони в основному розуміли як українців, так і білорусів. Хоча для означених цих двох народів, шляхи яких почали розходитись, поступово в них почали з’являтися нові терміни. Україну в основному іменували Руссю, Малою Росією, врешті-решт Україною, а для означення Білорусі використовували політичний термін Литва.

У культурному плані національна свідомість київських діячів виражалась в захисті руської церкви, намаганні посилити її позиції та розбудувати в національному плані. Тут можна виділити кілька аспектів: полеміка з католиками та уніатами, освітня й культурна діяльність на користь церкви, вдосконалення її догматики та літургіки, пропагандування руських святинь. Все це так чи інакше відповідало притаманному для козацтва православному традиціоналізму.

У політичному плані національна свідомість київських книжників мала свої аристократичні аспекти, зокрема, орієнтацію на легальні форми боротьби, спроби створити ідеал національного монарха тощо. І все ж саме вони проголосили козаптво потужною національною силою, захисником Русі.

При формуванні своєї ідеології та національної свідомості козаки, їхні репрезентати, не маючи значних традицій, змушені були звертатися до духовного спадку «старої Русі», культурних надбань православної родової аристократії, духовенства, міщанства і навіть неправославних українців. Тому ця національна свідомість формувалася як синкретична. Це давало їй можливість стати одним із важливих факторів консолідації української нації в Х\ЛІ-Х\ЛН ст.

У п’ятому розділі «Вплив протестантських течій на розвиток української національної свідомості» мова йде про місце реформаційних напрямків, поширених у той час в Україні, в українському наиіогенезі та вклад 'їхніх представників у формування національної свідомості.

Зазначається, що протестанти (передусім кальвіністи й унітарії) справили позитивний вплив на розвиток в Україні освіти, видавничої, перекладацької справи, релігійно-філософської літератури тощо.

Школи протестантів, не зважаючи на західну спрямованість, не були ізольованими від культурного життя на українських землях. З одного боку, вони несли сюди притаманну європейському Заходу гуманістичну освіченість, що врешті-реигг стала важливим елементом української культури. З другого боку, ці школи, йдучи назустріч життєвим потребам, поступово вбирали в себе елементи, притаманні тогочасній українській культурі.

Протестанти досить сміливо використовували розмовну народну мову, їм належить перше світське друковане видання розмовною українською мовою («Трагедія руська»). Вони здійснювали ряд перекладів біблійних текстів цією мовою, що стимулювало появу відповідних перекладів у православному середовищі.

Якщо твори окремих протестантських діячів не зовсім вписувалися в контекст тогочасної української культури, то, принаймні, мали до неї відношення,

стосувались проблем українського життя. Перу протестант ів належить ряд творів історичного характеру, в яких вони вели мову про оборону українських земель від нападів турків і татар. У деяких з цих творів демонструвалися зразки територіального патріотизму, розуміння окремішності русинів-українців, їхня відмінність від інших етнічних спільностей, навіть зустрічалася апологія козацгва.

Уже на зорі реформаційного руху в Україні бачимо спроби створити місцевий варіант протестантизму, спираючись на руські релігійні та культурні традиції. Це знайшло відображення в «Листі половші Івана Смери до великого князя Володимира Святого». Автор, апелюючи до історії Київської Русі, пропонує звернутися до «істинної віри», яка в контексті листа набирає національної української форми. Лист був чи не першим твором в українській літературі, де прослідковується намагання створити ідею національного месіанства. У творі говориться, що останнє слов’янське покоління з’єднається для сповідування та проповіді «істинної віри» й завдяки йому всі інші народи пізнають «справжнього Бога». При чому під слов’янами розумілися переважно жителі України, до яких дійшов цей лист.

Велика заслуга протестантів для розвитку української національної свідомості і в тому, що вони виступили на захист православної церкви і сприяли становленню української полемічної літератури, стаючи самими письменника-ми-полемістами (твір Мотовила, «Апокрисис» Хрисгофора Філалета, «Антапо-логія» Геласія Діпліца).

У шостому розділі «Проблема співвідношення конфесійного та національного в інтерпретації ідеологічних репрезентантів уніатства» проводиться думка, що Берестейська унія суттєво вплинула на формування української національної свідомості в кінці XVI - першій половині XVII ст., на вироблення нових національних стереотипів.

На початковому етапі уніати, передусім І.Потій, сподівалися, що їм вдасться досить легко й швидко насадити унію і тому належність до руського (українського) народу могла б ототожнюватити з належністю до реформованої церкви, яка б підпорядковувалася католицькому Риму і водночас зберігала традиційний східний обряд. У плані збереження традиційної обрядовості прихильники унії навіть виявилися більшими консерваторами, ніж їхні противники з православного табору (принаймні, це стосувалося першої половини XVII ст.).

Унія, на думку її ініціаторів з православного боку, мала на меті зміцнити руську віру, знову з’єднавши православних із «тілом Христовим». В І.Потія навіть простежується своєрідне русько-уніатське месіанство. Він намагався провести думку про.виключну роль Русі в православному світі. На фоні Московії, Греції, інших православних земель Русь, вважав І.Потій, виглядає чи не найкраще в плані конфесійному, культурному, соціально-політичному. Збережена нею «східна віра» є чи не найбільш життєздатною в православному світі. Унія, на

думку І .Пота та його прихильників, лише оживить цю віру, зробить її сильною. В такому аспекті вона розглядалася як позитивний приклад для православних народів, як своєрідний месіанський чин народу руського.

Реформована уніатами церква теоретично була б автономною в меліах римо-католшької церкви й водночас незалежною від православних церков. Залежність від «вселенського православ’я», на думку уніатів, починала набирати все більше деструктивного характеру. Становлення уніатської церкви могло б привести до виникнеш національної руської церкви, ієрархія якої взяла на себе національний провід.

Проте в тогочасних умовах творення української національної церкви на уніатській основі було нереальним. Нього не хотіли ні руська родова аристократія, яка деградувала, ні козацтво, яке набирало сили, ні міщанство. Саме ж руське духовенство тоді не було достатньо сильним.

Ілюзія можливості об’єднання Русі на уніатській основі зберігалася до Теофанового свячення. Однак створення паралельної православної традиціо-налістської ієрархії остаточно зафіксувало факт, що Русь, яка недавно шє була відносно єдиною етнічно-культурною одиницею, розколота за конфесійним принципом. Руськість уже не могла ототожнюватися з приналежністю до якоїсь однієї конфесії - чи то до православно-традиціоналістської, чи то до уніатської.

І в полеміці між уніатами та православними традиціоналістами все частіше й частіше звучали питання, які стосувалися проблем етнічно-культурних та національних.

Уніати, досягнувши певних успіхів у перші два десятиліття XVII ст. в плані насадження унії, в 20-х рр. XVII ст. опинилися разом із православними традиціоналістами в своєрідному стані динамічної рівноваги. За спиною в уніатів не було такої великої традиції, як у православних. Саме комплекс неповноцінності в уніатів стосовно руської традиційності, а також неможливість утвердити повсюдно серед руського населення своєї віри штовхали к до визнання тога, що вони не є єдині репрезентанти Русі, що віра уніатів не є обов’язковим атрибутом руськості і взагалі віра не є ознакою етнічної приналежності.

Так чи інакше, але логіка тогочасної міжконфесійної боротьби підштовхувала до цієї думки й православних. І тому саме один із найбільш авторитетних тогочасних руських полемістів, який був спочатку в таборі православних, а потім перейшов до уніатів (мається на увазі М.Смотрицький), врешті-решт дійшов до висновку, то не віра, а «кров», тобто етнічне походження, робить людину представником певної національності. Таким чином, завдячуючи унії, в Україні почало формуватися новочасне уявлення про можливість існування полікон-фесійного суспільства.

У сьомому розділі «Форми вияву національної свідомості в середовищі українських католиків» відзначається, що непростим є питання про роль укра-

їнських католиків, власне їхніх культурних репрезентантів, у процесі формування української національної свідомості: чи ця роль була абсолютно деструктивною, чи мала вона певні конструктивні моменти. Деякі католики, шо жили або були пов’язані з Україною, досить позитивно ставилися до українського народу, його релігії, традицій, культури. А окремі з них навіть вважали себе представниками цього народу.

Є підстави говорити про існування української національної свідомості в частини українських католиків. Для ряду українських католицьких авторів були притаманні демонстрація зв’язку зі своєю землею, вияви замилування природою рідного краю. У них зустрічаємо пошанування звичаїв та традицій жителів України-Русі. Своєрідні етнографічні описи, які говорять про позитивне ставлення до українців, є в творах М.Гусовського, С.Кленовича, С.Си-моніда. Ряд авторів з пошаною говорили про православні традиції й навіть про православну церкву як інституцію (С.Оріховський, С.Кленович, Я.-Ш.Гєр-бут, І.Домбровський).

Вахсливим елементом української національної свідомості в той час стає розуміння гострої необхідності боротьби з татарським й турецькими завойовниками. Загроза з боку мусульман мобілізувала етнічні почуття українців, стала об’єднуючою силою в житті нації.

Війни з татарами й турками забезпечували українців міфами й спомина ми, тим самим формуючи в них національну історичну пам ‘ять. Тема захисту України від мусульманських нападників у різних інтерпретаціях простежується в творах С.Оріховського, М.Гусовського, М.Сєнп-Шаржинського, Б.Гло-вацького, С.Кленовича, Й.Верещинського, І.Домбровського, С.Пекаліда, Б.Зиморокича, а також у анонімних поемах «Про вибиття татар перекопсь-ких під Вишнівцем» та «Ерісесііоп». Деякі автори (Й.Верешинський, !.Дом-бровський, С.Пекалід та інші) писали про запорізьких козаків як про оборонців від татар і турків.

У творах окремих католицьких авторів демонструвалося розуміння України-Русі як самостійного явища не лише в сенсі територіальному, а й етнічному. Зокрема, це досить чітко простежується в «Роксоланії» С.Кленовича, «Дніпрових каменах» І.Домбровського, де Русь (територіальна й етнічна) виокремлюється й прошславляється не лише туркам, а також полякам і московитам.

Деякі католицькі автори намагалися творити українську національну культуру (правда, таку, де провідну роль відігравав би «латинський» аспект). Так, С.Кленович мріяв про український латиномовний Парнас, а С.Симонід намагався створити його в Замойській академії. Певний сенс у цьому плані мала й меценатська діяльність Й.Верещинського та Я.-Щ.Гербута.

Репрезентанти «католицької Русі» намагалися витворити й свою політичну ідеологію. Це була ідеологія української національної еліти. Вона знайшла

вираз у поемах «Ерісєсііоп», «Про Острозьку війну під П’яткою» і особливо в «Дніпрових каменах» І.Ломбровського.

Автор «Ерісєсііоп», маючи на меті прославити князя М.Вишневеиького, малює образ національного провідника, князя, який виступає заступником української людності та землі. Автор веде мову про славне минуле предків свого покровителя, демонструє симпатії до православної віри та батківських звичаїв.

Поема «Про Острозьку війну під П’яткою» прославляла князів Острозьких. Автор чимало уваги приділяє генеалогії нього князівського роду, фактично проводячи думку, що його представники можуть претендувати на монарше достоїнство. Він також пише похвалу місту Острогу, славить «тримовну Острозьку гімназію».

«Дніпрові камени» можна розглядати як спробу створити власну українську історичну концепцію та намагання сформувати український національний міф - міф «могутньої Русі», яка повинна відродитися. В українській історичній концепції І.Домбровського немає місця польському завоюванню Русі. Водночас Русь мислилась ним як велетенська імперія, об’єднана митрополією - Києвом. 1 поки, на його думку, існує митрополія (хай навіть утративши значну частину підконтрольних їй земель), поки існує руська князівська династія, доти існує Русь як політична одиниця (де факте - держава).

І.Домбровський виходив із тодішніх стереотипів, відповідно до яких князі є суверенними правителями, шо мають свої «держави», хоча й визнають короля над собою. Тому для нього безперервність української державної традиції зводилась до безперервності української князівської лінії, починаючи ше за часів Київської Русі й кінчаючи днем сьогоднішнім. Автор свідомо веде родовід руських князів від Кия та закінчує Острозькими й Заславськими, описує подвиги руських князів, 'їхню доблесть, уміння захищати рідну землю від татар, турків, мосхів, тобто московитів, і поляків.

Хоча українські католики XVI - першої половини XVII ст. створили ряд культурних цінностей, сприяли формуванню окремих стереотипів, які справили позитивний вплив на розвиток української національної свідомості, однак цю діяльність не варто переоцінювати. По-перше, ідеї українського національного спрямування, репрезентовані вищеназваними авторами, не завжди однозначно сприймалися в самому католицькому середовищі. По-друге, основна частина населення України дотримувалася православного віровизнання і саме в цьому середовищі йшло формування української національної свідомості. А в умовах конфронтації між католиками й православними (особливо з кінця

XVI ст.) далеко не все, шо виходило від католиків (навіть якшо й мало праукра їнську спрямованість), сприймалось позитивно православними українцями.

У восьмому розділі «Українська національна свідомість у контексті конфесійних переходів» відзначається, що в тій непростій ситуації, яка склалася на

українських землях у XV! - першій половині XVII ст., досить поширеним явищем стали конфесійні переходи.

Перед українським суспільством, принаймні перед представниками політично активних станів, виникло питання про свою конфесійну орієнтацію: чи залишатися на позиціях православного традиціоналізму, чи прилучитись до уніатів. У такій ситуації справа вибору конфесії стає не стільки особистою, скільки суспільно значимою. Конфесійні переходи авторитетних і впливових діячів викликають політичний резонанс, впливають так чи інакше на суспільну думку.

У контексті конфесійних переходів поунійного періоду найбільш цікавою та найбільш суспільно резонуючою була фігура Мелетія Смотрицького. На перших порах він виступав як православний традиціоналіст. Його твір «Тре-нос» був написаний у відверто антиуніатському дусі. У цьому творі, зокрема, йдеться про відхід світських патріотів від православної віри, перехід їх до католиків та уніатів. І це розцінюється як акт національної зради.

В антиуніатському дусі були написані ним полемічні твори початку 20-х рр. XVII ст., спрямовані на захист ієрархів Теофанового свячення. В одному із найбільш відомих серед них, «Вертифмкації невинності», М.Смотрицький розглядає унію як причину деградації духовенства, занепаду слов’янської та руської мов. Він засуджує уніатів не лише як релігійних, але і як національних розкольників: «брати по крові», що іменують себе русинами, прийнявши унію, стають запеклими ворогами православних русинів, розпалюють громадянську війну, роблять, щоб «у Русі не було Русі».

Національна єдність Русі мислилась М.Смотрицьким як єдність на основі «крові», спільності походження. Фактично він першим в історії української суспільної думки виклав етнічне розуміння нації.

У творі «Оборона верифікації» М.Смотрицький говорив, що уніати творять «нову Русь». Він свідомо протиставляв ту «нову Русь» «Русі старожитній», вказуючи, що це новоутворення є причиною неспокою, національних та соціальних чвар.

Підчас подій 1620-1623 рр. М.Смотрицький побачив, що захист ідеїправославного традиціоналізму лише плодить ненависть, непорозуміння серед жителів Русі, веде до ’їхнього розділення, навіть до кривавих конфліктів. Для нього ж найвищою цінністю було саме благо Русі. До середини 20-х рр.

XVII ст. М.Смотрицький вважав, шо, захищаючи православний традиціоналізм, він захищає це благо. Проте після подорожі на Схід (1624-1626 рр.) дійшов висновку, шо східні патріархи не мають ніякої сили, вони не здатні творити власну теологію, а лише повторюють те, шо вже витворили протестанти на Заході. Тоді М.Смотрицький почав дотримуватися думки, шо єдність, а значить

і благо Русі, може бути забезпечене порузумінням з уніатами.

У творі «Апологія», який був написаний після подорожі М.Смотршького на Схід, він закликав до компромісу з «братами по крові» - уніатами. Письменник звертався до політично активних станів (духовенства, шляхти, міщанства), пропонував досягнути порозуміння, братерської любові на релігійному грунті, вважаючи, шо саме такий крок в інтересах Русі.

У творі «Паранезис» М.Смотрицький висунув ідею руського (українського) патріархату, обгрунтував та надав їй національно-месіанської спрямованості.

Окрім М.Смотрицького, із табору православних у табір уніатів також перейшов Киршо-Транквіліон Ставровецький. Він належав до українських мислителів, які відійшли від різко негативного ставлення до латинської мудрості і виявились готовими сприймати окремі ренесансні та гуманістичні ідеї. Перу К.-Т.Ставровецького належить книга «Дзеркало богослов’я». Це була перша в Україні робота, в якій автор намагався систематизувати богословські погляди, характерні для української релігійної традиції, переосмислюючи в її контексті деякі здобутки західноєвропейського Відродження та Реформації. Така робота, спрямована на зміцнення традицій, яка водночас супроводжувалася вибірковими запозиченнями, мала велике значення для національної самооборони. Однак літературна праця К.-Т.Ставровецького викликала нерозуміння, а то й відверту ворожість з боку православних традиціоналістів, що й привело його до уніатів.

Від православних до уніатів, а потім до греко-католиків перейшов К.Са-кович - автор високопатріотичних «Віршів на жалосний погреб... П.Конаше-вича-Сагайдачного». Не зважаючи на неоднозначну оцінку конфесійних переходів, здійснених К.Саковичем, є фактом те, що він все ж залишився на позиції руськості, усвідомлював себе українцем. Приклад К.Саковича ше раз продемонстрував, шо жорстка прив’язка конфесійної та національної приналежності була розірвана.

Конфесійні переходи, здійснені видатними діячами української культури, засвідчили, шо в свідомості тогочасних українців (принаймні, освічених) конфесійна приналежність уже не обов’язково ототожнювалася в приналежністю національною.

У «Висновках» коротко оцінюється стан вивчення проблем українського націогенезу й формування української національної свідомості в XVI - першій половині XVII ст. Констатується, що національна свідомість українців

XVI - першої половини XVII ст. відзначалася «розірваністю». Це зумовлювалося складністю українського націогенезу, неоднорідністю тогочасного українського суспільства, розділеного не лише за соціальними та регіональними принципами, але й за принципом конфесійним. У кінцевому рахунку перемогла «православна лінія» в українському націогенезі, а православна церква фактич-

но перетворилась у національну церкву українців, що значною мірою було обумовлено появою нового національного лідера - запорізького козаитва, представники якого орієнтувалися на православних традиціоналістів. Усі інші можливі «лінії» українського націогенезу (католицька, уніатська, протестантська) виявилися неперспективними.

Основні положення дисертації відображені в наступних публікаціях:

Кралюк П.М. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці XVI - першої половини XVII ст. - Луцьк: Надстир’я, 1996. -• 132 с.

Кралюк П.М. Луховні пошуки Мелегія Смотрииького. - К.: Український центр духовної культури, 1997. - 192 с.

Кралюк П.М. Луцьке Хрестовоздвиженське братство. - Луцьк: Надстир’я, 1996. - 53 с.

Кралюк П.М. Вишенський і Волинь. - Луцьк: Надстир’я, 1996. - 22 с.

Кралюк П.М. Место социнианства в культурію-просветительском процессе на Украине в первой половине XVII ст.// Отечественная общественная мысль эпохи Средневековья. - К.: Наук, думка, 1988. - С. 269-274.

Кралюк П.М. Соцініани на Волині // Радянська школа. - 1989. - № 2. -С. 92-93.

Кралюк П.М. Специфіка реформаційних рухів // Філософія Відродження на Україні. - К.: Наук, думка, 1990. - С. 65.-78.

Кралюк П.М. Трактат Інокентія Гізеля «Мир з богом людині» як джерело з історії вільнодумства // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації. - К.: Наук, думка, 1991. - С. 183-193.

Кралюк П.М. Отношение украинских мыслителей конца XVI - начала

XVII в. к античной философии // Отечественная философская мысль Х1-ХУ11 вв. и греческая культура. - К.: Наук, думка, 1991. - С. 273-279.

Кралюк П.М. Куди йдемо? / Деякі міркування з приводу минулого та перспектив розвитку української нації // Сучасність. - 1993. - № 6. -С. 82-97.

Кралюк П.М. М.Драгоманов про реформаційні рухи в Україні // Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова. - К.: Наук, думка, 1995. -С. 94-102.

Кралюк П.М, Біля витоків української національної ідеї // Розбудова держави. - 1995. - № 12. - С. 11-13.

Кралюк П.М. Про автора «Дніпрових камен» // Слово і час. - 1997. -№ 3. - С. 65-67.

Кралюк П.М. «Совітованіє о благочестіи»: контекст, ідеї, автор // Філологічні студії. - Луцьк, 1997. - Вип. 2. - С. 81-88.

Кралюк П.М. Трактат Василя Острозького (Суразького) «О единой вере»

як джерело з історії суспільно-політичної думки на Волині в кінні XVI ст. // Минуле і сучасне Волині. - Луцьк, 1989. - С. 145-147.

Кралюк П.М.Основні тенденції розвитку освіти на Волині в другій половині XVI - першій половині XVII стопіть // Минуле і сучасне Волині. Освіта. Наука. Культура. -4.1. - Луцьк, 1990. - С. 57-59.

Кралюк П.М. Ієронім Загоровський та його антиєзуїтський памфлет // Екологія культури: історія., традиції, сучасніть. - Львів, 1990. - С. 135-136.

Кралюк П.М. Вплив міжконфесійних відносин на формування етнічної свідомості українців у XVI-XVII ст. // Етнічна самосвідомість і національна культура. -К., 1991.-С. 100-102.

Кралюк П.М. Релігійно-просвітницька діяльність Загорівського монастиря в XVI ст. //Луховне відродження культури України: традиції, сучасність. -Рівне, 1994. - С. 193-194.

Кралюк П.М. Проти кого була спрямована Острозька біблія? // Волинь і волинське зарубіжжя. - Луцьк, 1994. -С. 209-211.

Кралюк П.М. Питання збереження традицій православного богослужіння серед прихильників унії в першій половині XVII ст. // «Берестя-1596» в історичній полі українства. - Тернопіль, 1996. - С. 30-32.

Кралюк П.М. Питання іконошанування в українській суспільній думці кінця

XVI - початку XVII ст. // Волинська ікона: питання історії вивчення, дослідження та реставрації. - Луцьк, 1996. - С. 14-15.

Кралюк П.М. Українська державність у середньовічний період та ідея «руської монархії» // Консерватизм та державотворення в центрально-східній Європі. - Луцьк-Люблін, 1997. -С. 22-25.

Кралюк П.М. Петро Могила і український націогенез у першій половині

XVII ст. // П.Могила: богослов, церковний і культурний діяч. - К.: Дніпро, 1997.-С. 168-174.

АНОТАЦІЯ

Кралкж П.М. Особливості взаємовпливу національноїта конфесійної свідомості в українській суспільній думі ¡і XVI - першої половини XVII ст. - Рукопис.

Дисертація на злобугтя наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Інститут філософії НАН України, Київ, 1998. '

Дисертація є релігієзнавчим дослідженням, у якому простежується взаємодія та взаємовпив національної та конфесійної (православної, католицької, уніатської, протестантської) свідомостей в українській суспільній думці XVI - першої половини XVII ст. На основі аналізу писемних джерел зазначеного періоду показано, що тодішня національна свідомість українців виявилася дискретною. Це обумовлено не лише складністю українського націоґене-зу, становою та регілійною роз’єднаністю українців, а й роз’єднаністю за конфесійним принципом. У дисертації показано, як формувалися національні ідеї, національні стереотипи в різноконфєсійних українських середовищах -православно традишоналістському, греко-католииькому (уніатському), римо-католицькому, протестантському. З’ясовано, чому саме стеротипи української національної свідомості, витворені в православному середовиші, виявилися домінуючими.

Ключові слова: суспільна думка, національна свідомість, конфесійна свідомість, національна ідея, національний стереотип, конфесійне середовище.

АННОТАЦИЯ

Кралюк П.М. Особенности взаимовлияния национального и конфессионального сознания в украинской общественной мысли XVI - першой половины XVII ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.11 - религиеведение. - Институт философии ИАН Украины, Киев, 1998.

Диссертацией является религиеведческим исследованием, в котором рас-матривается взаимодействие и взаимовлияние национального и конфессионального (православного, католического, униатсткого, протестантского) сознания в украинской общественной мысли XVI - первой половины XVII ст. На основе анализа письменных источников рассматриваемого периода показано, что национальное сознание украинцев того времени оказалось дискретным. Это обуславливалось не только сложностью украинского нациогенеза, сословными и религиональными различиями среди украинцев, но также ихними конфессиональными различиями. В диссертации показано, как формировались национальные идеи, национальные стеротипы украинцев в различных конфес-

сионалъных средах - православно традиционалистском, греко-католическом (униатском), римо-католическом, протестантском. Выяснено, почему именно стереотипы украинского национального сознания, созданные в православной среде, оказались доминирующими.

Ключевые слова: общественная мысль, национальное сознание, конфессиональное сознание, нациогенез, национальная идея, национальный стереотип, конфессиональная среда.

ANNOTATION

Kralyuk P.M. The Peculiarities of Mutual Influence of National And Confessional Consiousness In Ukrainian Public Opinion Of the 16th - the Beginning Of the 17th century. Manuscript.

Thesis for the Doctor's Degree in Philosophy; specialization 09.00.11. - the religious study. - The Institute of Philosophy of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 1998.

The thesis is the religious research, in which the interaction and interinfluence of national and confessional (orthodox, catholic, uniatic, protestant) consciousness in Ukrainian public opinion of 16-17th centuries are obserwed. It is shown on the base of anolysys of written sources, dated the 16th or 17th century, that the national Ukrainian consiousness was found discreat. That was caused not only by the complicated Ukrainian natiogenesis, conditional and regional separation of Ukrainians, but also by the separation, based on the confessional principal. In the thesis the ways of forming of national ideas, national stereotype in the Ukrainian surroundings of different confessions - the orthodox, the greekcatholic (uniatic), the roman-catholic, the protestant are shown. It came to light, why the stereotypes of Ukrainian consciousness, peculiar to the orthodox surroundings became predominative.

Key words: public opinion, national consciousness, confessional consiousness, natio-genesis, national idea, national stereotype, confessional surroundings.