автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Соотношение традиций и инноваций в социокультурном развитии XX века.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Соотношение традиций и инноваций в социокультурном развитии XX века."

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

»

У /'«

4/

Єр Г: ,

На правах рукопису , УДК 1 (082) -ь 1 (101.1) + 7 (036. 7)

КРАВЧУК ОЛЬГА ЯРОСЛАВІВНА

СПІВВІДНОШЕННЯ ТРАДИЦІЙ ТА НОВАЦІЙ У СОЦКЖУЛЬТУРНОМУ РОЗВИТКУ XX СТОЛІТТЯ

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Львів -1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерство освіти У країни

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор

Черниш Наталія Йосипівна, Львівський національний університет імені Івана Франка.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Надольний Іван Федотович, професор кафедри соціальної і гуманітарної політики Української Академії державного управління при Президентові України;

кандидат філософських наук, доцент Петрушенко Віктор Леонтієвич, доцент кафедри філософії державного університету «Львівська політехніка».

Провідна установа: Цеіггр гуманітарної освіти Національної

Академії Наук України, кафедра філософії.

Захист відбудеться «21 » січня 2000 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79602, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. М. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий« 1*^ » 'ЦІ 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради £— ___ В. М. Денисенко

1 -ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ *

Актуальність теми. Одним із аспектів філософських рефлексій у XX ст. виступає проблема найадекватнішого виразу суті соціуму. Одні філософи вважали, що суспільство певної епохи можна найкраще зрозуміти, якщо з’ясувати стан розвитку його промисловості, науки, техніки, технічної інфраструктури тощо. Для інших на перший план виходили не уречевлені здобутки науково-технічного прогресу, а певний стан соціальних взаємозв’язків та взаємовідносин між людьми. Треті акцентували на засадничій важливості дослідження поодиноких соціальних фактів, будучи переконаними, що суспільство є таким різнобарвним плетивом подій, явищ і процесів, які не вкладаються в жодну систему. Четверті були переконані, що суть соціуму найяскравіше втілена в певній домінуючій філософемі.

У філософському контексті культура постає не як часткова сфера суспільного життя, а як суспільство загалом, як уречевлена сутність людини. З цієї точки зору, історичний процес є циклічною флуктуацією типів культури, кожна з яких є індивідуально неповторною сукупністю вартостей. Конкретний тип культури, у свою чергу, є системою взаємодій індивідів, соціальних груп та соціальних інституцій на засадах виразно визначених соціокультурних цінностей.

Враховуючи детермінантний статус культури, необхідно внести уточнення у розуміння суспільства і визначити останнє, як соціокультурне утворення. Детермінантний статус культури значною мірою виявляється під час революційно-реформаторських зрушень у суспільстві; у періоди соціокультурних змін.

У багатьох наукових працях сучасна соціокультурна ситуація порівнюється з кризою в галузі культури на початку XX ст. Як на початку, так наприкінці XX сторіччя сферою, в якій особливо відверто виявилась вичерпність часу, стала “сфера духу”. Зазначеним періодам у соціокультурному розвитку суспільства відповідають доби модерну та постмодерну. У більшості західноєвропейських країн криза початку XX ст. знаменувала собою, як уважають філософи, перехід від індустріального до постіндустріального суспільства.

У постіндустріальному суспільстві культура стає не тільки результатом, а й внутрішнім змістом коеволюції природи і людини, розвитку соціуму й виробництва, перетворення індивідуального на головну сферу виявлення всезагального. Минуле в контексті зростаючої плинності новацій набуває змісту “вічно теперішнього” і не відокремлюється відчутним інтервалом від сьогодення.

Минуле стає все більш актуальним, і це з особливою силою розкривають процеси національного ренесансу країн Східної Європи, в тому числі й України, що спонукає до поглибленого вивчення взаємовпливу

європейській культур. Характерно, що зростання ролі традиційних вартостей спостерігається не тільки в Східній Європі, . мусульманському світі та на Далекому Сході, а й у таких розвинених країнах, як США. Поверненням до багатьох традицій минулого та розвитком так званої метакультури, предметом зображення якої є попередня культура, тобто саморефлексія, характеризується сучасний суспільно-історичний процес у країнах Заходу. Чинник минулого стає важливим і в механізмах посилення суспільно-економічної діяльності.

Кожна система культури втілюється у науці, релігії, моралі, мистецтві, структурі суспільні« відносин, які змінюються шляхом криз, революцій, війн, соціальних катастроф. До найглибшого пізнання світу, його відтвореній, охоплення усіх граней дійсності, які недосяжні науці та іншим формам суспільної свідомості, здатне саме мистецтво. Воно є, по-перше, образною самосвідомістю культури, яка адекватно виражає процеси, що відбуваються у ній та у суспільстві в цілому, з особливою силою і точністю проникнення у суть цих процесів. По-друге, мистецтво є переважно інтуїтивним, а не дискурсивним пізнанням, а, отже, випереджає науково-теоретичне мислення, яке потребує величезної бази для аналізу й узагальнень. Про це, у свою чергу, свідчить той доведений факт, що у творах мистецтва імпліцитно містяться зародки нового і передбачення майбутнього. Це стосується і виключно соціальних, на перший погляд, процесів, імпульси яких дуже часто пульсують у царині художньої творчості.

Мистецтво початку XX ст, (авангард) та його кінця (трансавангард) саме і виявляє рух філософії в культурі, а у більш вузькому змісті - рух таких категорій соціальної філософії, як “традиція” та “новація”. На основі такого аналізу західноєвропейського та українського живопису початку XX ст. можна визначити ознаки тогочасної культури та виділити її як окремий період становлення культури модерну.

Негативний відтінок, який протягом багатьох років надавався авангардній культурі початку XX ст. радянською філософією, перешкоджає її цілісному вивченню та включенню в ланцюг стазисного розвитку європейської культури. Усвідомлення потреби подолання негативного ставлення до соціокультурних змін в Європі .на початку XX ст. та протиставлення “модерної” та “постмодерної” культур спонукає нас до наступного формулювання актуальності дослідження, яке полягає у: 1) філософському аналізі основних характеристик суспільства як соціокультурного утворення; 2) поглибленому вивченні категорій «традиція» та «новація» та їх взаємозв’язку в культурі доби модерну; 3) з’ясуванні сприйняття або заперечення традицій та формування новацій західноєвропейськими та українськими мистецькими напрямами початку XX ст.; 4) компаративному аналізі основних тенденцій у розвитку культури західноєвропейських та українського суспільств початку XX ст. на прикладі

з

мистецтва; 5) вияві місця, ролі й специфіки української культури (зокрема мистецтва) у світовому культурному розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження пов’язаний з планами науково-дослідної роботи кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема з галузевими темами «Українська духовна культура та слов’янський світ: історія та сучасність», «Українська духовна культура: особливості становлення та розвитку», а також державними програмами розвитку соціально-гуманітарної освіти.

Ступінь наукової розробленості теми. Дослідження проблеми співвідношення суспільства і культури у філософській науці періоду існування СРСР та після його розпаду довший час зазнавало впливу догматизованого розуміння культури як продовження матеріально-економічної сфери суспільства, тобто суть культури визначалась соціальними та економічними чинниками (І. Фролов, В. Шевченко, Г. Ареф’єва, Л. Чинакова).У 1990-х: роках з’являються праці, в яких переосмислюється роль культури у сучасному суспільстві (В. Діденко, Л. Іонін, В. Біблер, Н. Тимченко, Н. Лапін, Б Губман).

Переважна більшість сучасних праць з соціальної філософії та філософії культури обгрунтовує думку про розвиток європейської культури, виходячи з трьох стазисів: премодерну - модерну - постмодерну (О. Соболь, В. Лук’янець, А. Антонович). Однак їхні хронологічні межі та типологія ознак різняться. Крім того, більшість дослідників розглядають співвідношення модерну та постмодерну в їх протиставленні, наголошуючи на абсолютній відмінності цих двох стазисів західноєвропейської культури (О. Вайнштейн, В. Халінов, Л. Сморгунов, О. Якимович, А. Чернокозов, К. Хоруженко).

Соціокультурш зміни у XX ст. трактуються однією групою філософів як загибель культури (Т. Матяш, Г. Кисельов, В. Кутирєв), іншою - як радикальна зміна усього єства культури (В. Іноземцев, А. Кармін, Б. Марков, В. Налімов). Отже, хоча питання співвідношення «модерної» та «постмодерної» культур перебуває в центрі уваги філософії, культурології, соціології, майже відсутні дослідження, які розглядали б ці етапи розвитку європейської культури у контексті взаємодії художніх традицій та новацій, здійснені з позиції філософського аналізу соціокультурних явищ.

Традиція розглядалась як категорія, що посідала чільне місце у популярній за радянських часів концепції наступності культур. У такому контексті її розглядають А. Спіркін, Б. Бернштейн, А. Морозов, В. Власова та ін. Роль традиції в соціокультурному розвитку досліджували І. Касавін, А. Ракітов, Д. Зільберман. Дослідники намагалися з’ясувати також суть поняття «художня традиція». Серед них, наприклад, Н. Парсаданов,

А. Шушарин, А. Каменський, Д. Благай, О. Голутвіна.

Подібний підхід існував і у ставленні до новації як філософської та культурологічної категорії, котра свідчить про механізми формування нових напрямів літератури, мистецтва, політики, економіки тощо в межах певного проміжку часу. Вважають, що художні новації починають формуватись під час соціокудьтурних криз, коли існуючі традиції вичерпують себе, набирають канонічної форми, а отже, перестають бути поштовхом до подальшого розвитку культури. Однак у наукових дослідженнях радянського періоду новації розглядались переважно як категорії соціально-економічних та юридичних наук. Навіть порівняно нове українське довідкове видання відносить новацію до юридичних термінів (Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки. - Київ: Наукова думка, 1994. - С. 280). Дещо обмежену класифікацію новацій пропонує А. Пригожин, і лише у дослідженні А. Мешкова новацію визначено як комплексний соціокультурний процес.

З 1996 р. питання типології розвитку культури висвітлюється у працях М. Кагана, Б. Єрасова, І. Антоновича та ін. Проблеми філософських засад сучасної культури розглядають російські автори В. Шаповалов, О. Устюгова, Н. Автономова. Аналіз доби модерну та постмодерну з позиції їх зіставлення знаходимо у працях українських філософів О. Соболь та В. Лук’янця, проте розробки такого спрямування поодинокі. До того ж спроби типології (періодизації, класифікації) здійснювались за різними критеріями і переважно за принципом “бінарних опозицій”.

З-поміж досліджень західних філософів, дотичних до обраної теми, відзначимо праці Ж. Льотара, В. Вьольша, П. Козловскі та 3. Баумана, в яких розглядається внутрішня динаміка культури діб модерну та постмодерну.

Формуваншо авангардних напрямів європейського мистецтва початку XX ст. та аналізу їх антитрадиціоналістського пафосу присвячені праці

В. Хафтмана, Н. Стангоса, К. Гріна, А. Скарфа, К. Ріда, К. Грей, Д. Куспіта, А. Боунеса. Щодо українського авангарду, то питання його соціально-філософських засад та механізму формування новацій і заперечення традицій дослідниками практично не піднімалось. В українській радянській та пострадянській літературі існують лише дослідження культурологічного та мистецтвознавчого спрямування. Серед них - дослідження Д. Горбачова, М. Щкандрія, Н. Асеєвої, А. Стригальова, О. Ріпко, Ж.-К...Маркаде. Дещо глибший аналіз напрямів українського авангарду знаходимо у праці К. Грей “The Russian Experiment in Art. 1863-1922” (London, 1993).

Отже, наявні публікації з окремих аспектів даної проблеми свідчать про відсутність комплексного аналізу співвідношення традицій і новацій в соціокультурному розвитку XX ст., зокрема в контексті розвитку «модерної» та «постмодерної» культур як у вітчизняній, так і в зарубіжній філософській, соціологічній, культурологічній літературі. Нерозробленість і недослідженість багатьох явищ, пов’язаних із соціокультурною специфікою суспільства XX

ст., зумовили потребу поглиблення їх. розуміння не лише у контексті вітчизняної філософії, а й у зіставленні з сучасними зарубіжними теоріями розвитку соціуму.

Об’єктом дисертаційного дослідження с суспільство XX ст. як соціокультурішй феномен.

Предметом дослідження є співвідношення традицій та новацій, яке розглядається як критерій аналізу соціокультурних явиш XX ст., досліджене на прикладі його проявів у козаціішої.іу модерні. ,

Мета і завдання дослідження. Подана до захисту дисертація написана з метою: 1) розширення традиційного розуміння суті та основних характеристик суспільства XX ст. як соціокультурного утворення; 2) подолання суперечностей в означенні якісних рис цього суспільства на різних етапах його функціонування; 3) виявлення специфіки взаємодії традицій та новацій як протягом певних періодів розвитку сучасного соціуму, так і в глибинах його культури, яку ми сприймаємо як адекватний вияв духу доби сучасності. У зв’язку з цим у дисертаційній роботі ми ставили перед собою наступні завдання:

- проанатізувати сучасні філософські теорії соціокультурного розвитку та зміст наукових дискусій, які точаться навколо цієї проблематики;

- обгрунтувати твердження, що така підсистема суспільства XX ст. як культура створює найкращі можливості для з’ясування: а) суті соціуму; б) ролі традицій та новацій в його розвитку;

- довести тезу про детермінантний статус культури у суспільному розвитку взагалі та у поступі сучасного суспільства зокрема;

- розглянути соціокультурні зміни у XX ст. як спонукальні основи модернізації суспільства крізь призму співвідношення традицій та новацій;

- з’ясувати зміст і суть таких категорій соціальної філософії, як “традиція” та “новація”, дати їх авторське визначення;

- подати типологію традицій та новацій з виокремленням та обгрунтуванням соціальної ваги художньої традиції та художньої новації;

- дослідити механізм дії художньої традиції та новації на прикладі образотворчого мистецтва авангарду;

- простежити новаційну спрямованість західноєвропейського та українського авангарду початку XX ст. та специфіку його ставлення до традицій; розглянути гіпотезу про одночасність антитрадиціоналістського спрямування західноєвропейського та українського авангарду; з’ясувати специфіку останнього за ставленням до традицій та новацій.

Методологічну і теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять загальнофілософські принципи об’єктивності та історизму, за допомогою яких дисертант намагається уникнути однобічності та монологізму, а також компаративний підхід, який дозволяє поєднувати

хронологічний і проблемний аналіз та принцип системного підходу до дослідження соціокульгурних явищ.

Наукова ноешна дисертації полягає у створенні авторської концептуальної схеми розуміння суспільства XX ст. з точки зору співвідношення в ньому традицій та новацій. Дисертантом запропоновано певну дослідницьку логіку за принципом «піраміди», згідно з якою: а) суспільство розглядається як соціокультурне утворення, в якому дедалі більшої ваги набуває детермінація культури; б) основним предметним полем дослідження є сфера культури суспільства XX ст. як найбільш адекватний вираз суті й духу соціуму; в) зі сфери «модерної» культури вичленовуєтсья мистецтво, яке трактується і як генератор спонукальних ідей розвитку сучасного суспільства, і як його художня копія, і як вартісне джерело інформації про складні суспільні процеси, суть і динаміку яких мистецтво схоплює і часто відображає з випередженням, до того ж точніше, ніж наука, філософія або релігія; г) саме в мистецтві доби новаційного модерну обрано таку його складову, як образотворче мистецтво або авангард. На думку багатьох дослідників, і модерн, і постмодерн (у нашому випадку -плюралістичний модерн) починалися власне з художньої культури, мистецтва і лише згодом охоплювали такі сфери, як філософія, політика, наука тощо; д) авангард досліджується на прикладі його західноєвропейської та української малярської версій початку XX ст.

Усі п’ять «пірамідальних» рівнів проаналізовано за допомогою критерію співвідношення в них традицій та новацій. Застосування такого багатовимірного алгоритму дослідження дало змогу сформулювати наступні положення авторської концептуальної схеми.

1. Пропозиція розгляду суспільства XX ст. як соціокультурного утворення, в якому культура володіє детермінантним статусом.

2. Нове розуміння співвідношення доби модерну з суспільством, культурою і, зокрема, мистецтвом, починаючи з Нового часу і завершуючи кінцем XX ст. Ця доба поділяється на періоди: кінець XVII - кінець XIX ст.; кінець XIX - середина XX ст.; середина XX ст. - сьогодення. Цим трьом періодам відповідають такі соціокультурні феномени, як традиціоналістський модерн, новаційний модерн та плюралістичний модерн (постмодерн). Об’єднує ці періоди і явища те, що воки с сутнісним виявом соціокультурнюс процесів капіталістичного суспільства, а точніше, раннього і пізнього капіталізму, заснованих відповідно на індустріалізмі та постіндустріалізмі. Традиціоналістський модерн віддзеркалює ранню фазу розвитку капіталізму, оперту на індустріалізм, новаційний модерн служить відбитком процесів тотальної машинізації, а плюралістичний модерн є найадекватнішим виразом духу постіндустріального суспільства. Таке розуміння модерну виступає у вигляді тези (традиційна, класична культура) - антитези (руйнація усталених вартостей та підкреслена радикальна новаційність) - синтезу (відбір з

минулого традицій, адекватних соціокультурному простору другої половини -кінця XX ст., та їх поєднання з новаціями).

3. Аналіз і авторське визначення таких категорій соціальної філософії, як «традиція» та «новація». Під традицією розуміємо складний механізм відтворення соціокультурнюс явищ, феноменів і процесів, наслідування і передавання досвіду минулих поколінь, що забезпечує неперервність і внутрішню єдність суспільства й культури. На відміну від традиції, новація є реальніш способом заперечення консервативних чи віджита елементів соціокультуриого досвіду людства, оновлення або докорінної зміни застарілих тенденцій, структур, станів і продуктів людської соціокультурної д'шьності, що вичерпали резерви позитивного розвитку.

4. Авторське визначення термінів “художня традиція” та “художня новація” і схеми, що відтворює механізм їх формування. Художня традиція -це процес відбору, засвоєння, передання і розвитку худжнього досвіду, що склався історично. Художня новація - це категорія, що, по-перше, вказує на формування нових художніх засобів самовиразу, які виникають під впливом суспільних змін у розвитку однієї чи кількох етнокультур, і, по-друге, на використання та перенесення художніх традицій минулого на ґрунт сучасної епохи та відповідної етнокультури.

5. Положення про антитрадиціоналістське спрямування мистецтва періоду новаційіюго модерну, розкрите на прикладі західноєвропейського та українського живопису початку XX ст., на відміну від прийнятного ставлення до культурних традицій в період плюралістичного модерну (постмодерну). Твердження, що мистецтво початку XX ст. було радикально новаційним, тоді як наприкінці XX ст. воно демонструє новий синтез новацій і традицій та лояльність у ставленні до останніх.

6. Теза про принципову одночасність появи західноєвропейського та українського малярського авангарду та їх глибоку внутрішню спорідненість. Це дає можливість застосувати до них одну й ту ж схему відтворення механізму формувати новацій та їх взаємодії з традиціями, функціонування яких розглядається у паралельно існуючих етнокультурах у різних епохах. У згаданій схемі проаналізовано також вплив нового «духу часу» на творчість митця в періоди значних суспільних трансформацій.

7. Твердження, що специфіка українського малярського авангарду в порівнянні з західноєвропейським полягала у його органічному зв’язку з етнотрадиціями.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що одержані внаслідок здійсненого дослідження результати поглиблюють розуміння соціальних трансформацій в суспільстві XX ст., зокрема в період новаційного модерну. Теоретичний аналіз та висновки, зроблені в дисертації,

дають можливість поглибити розуміння суті та напрямів розвитку соціокультурних явищ доби модерну, розширити уявлення про тісний взаємозв’язок суспільства та культури в їх органічній єдності.

Основні положення дисертації можуть використовуватись при розгляді проблем філософії взагалі та соціальної філософії зокрема. Це стосується передусім можливостей подальшого вдосконалення і розвитку категоріального апарату філософії (традиції, новації, модерн, соціокуяьтурна парадигма, соціокуяьтурна криза тощо), а також проблематики соціальної філософії, пов’язаної зі з’ясуванням взаємодії суспільства та культури, суспільства і мистецтва, етнокультури та мистецтва.

Апробація дисертації'. Основні результати дисертаційного дослідження було викладено у наукових доповідях та повідомленнях на міжнародній науково-практичній конференції «Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення у Україні» (Одеса, 1996), на третіх Балеївських філософсько-психологічних читаннях «Людина XXI століття: філософське, психологічне і педагогічне бачення» (Львів, 1999), на міжнародній конференції «Духовне відродженій - основа стратегії сталого розвитку України» (Львів, 1999), а також виступів на щорічних підсумкових науково-теоретичних конференціях кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. За темою роботи опубліковано три статті та одну брошуру. Основні положення дисертації використовувалися в наукових повідомленнях на міжнародних науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Робота обсягом 156 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено ступінь її наукової розробки, сформульовано мету й основні завдання дослідження. Вказано також об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічна основа, визначено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, наведено дані про апробацію основних результатів дослідження.

У першому розділі «Філософське осмислення реалій XX ст.» дисертант аналізує сучасні підходи до розуміння сучасного суспільства, які демонструють подолання пережитку минулого - однобічності погляду на життя людства як на суто соціальну або суто культурну реальність і про набуте розуміння діалектики їх розмежування та єдності.

У першому параграфі цього розділу «Суспільство XX століття як соціокультурне утворення» особлива увага звертається нате, що взаємозв’язок культури, людини та соціуму наприкінці XX ст. стає однією з центральних проблем сукупності соціогуманітарних наук. XX століття локалізувало стрижневий момент грандіозної трансформації суспільства, який сконцентрувався у культурі. Перетворення культури у найголовніший вимір і якісну ознаку сучасного суспільства слід розглядати як процес. Відправним пунктом цього процесу була ситуація, в якій суспільна сфера поділялася на власне соціальну та власне культурну реальність. Завершальною стадією цього процесу є досягнення стану, коли культура і суспільство співіснують в єдності і взаємозумовленості. Такий стан вдало позначається концептуальним біномом «соціокультурний», який дедалі частіше вживається у філософських, культурологічних, соціологічних студіях сучастності.

У параграфі показано, то філософське осмислення соціокультурних реалій XX ст. є амбівалентним за своєю суттю. Представники першої філософської позиції констатують загибель культури, втрату людиною її сутнісного єства. Друга груш філософів намагається щонайретельніше проаналізувати нове суперечливе соціокультурне буття і радикальну зміну СОЦІАЛЬНОГО СТАТУСУ культури. Загалом, на сучасному етапі культура в межах соціальної філософії розглядається передусім як:

а) один з провідних регуляторів суспільного життя в умовах соціальних трансформацій; б) фактор динаміки і водночас збереження самототожності соціуму; в) показник якості особистості, її діяльності як активного суб’єкта історичного процесу; г) засіб подолання глобальної за масштабами кризи суспільства; д) інструмент пояснення соціальних трансформацій.

У загальному виразі, саме культура є засобом і формою самопізнання, самопояснеїшя та самозміни суспільства і людини. У цьому сенсі трансформації XX ст. одержали і утримують назву «соціокультурних», а суспільство, в якому вони реалізуються, розгядається як таке соціокультурне утворення, що в ньому культура володіє детермінантним статусом. Поняття «соціокультурний» можна означити як динамічний процес і прояв взаємодії, взаємопроникнення і взаемозумвленості двох основних конструкцій цивілізації - соціуму і культури. Культура включає певну раціональну програму діяльності, систему вартостей та моральний ідеал, інакше кажучи, усю сферу духовного пошуку. Соціум, соціальні відносини та інституції, соціальна організація належать до сфери реального, де культура так чи інакше кристалізується.

Більшість сучасних дослідників схиляється до поділу соціокультурного розвитку європейських країн на премодерн, модерн і постмодерн, які визначаються як три фундаментально важливих стазиси

європейської культурної свідомості, три духовні, найбільш загальні ситуації в історії Європи.

Виходячи з цих положень, у другому параграфі першого розділу «Філософські виміри модерну і постмодерну» проаналізовано зв’язки, які сполучають модерн та постмодерн; описано наукові дискусії, які точаться навколо цього поняття, спричинені його суперечливим характером. Зазначено, що у філософській, культурологічній, соціологічній літературі майже відсутні наукові праці, змістом яких є компаративний аналіз премодерну (досучасності), модерну (сучасності) та постмодерну (післясучасності).

Найбільш складним є поняття модерну, в яке вкладається досить суперечливий зміст. Для одних модерн - це, насамперед, доба технократизму та панування Розуму; для інших - руйнація минулого в усіх його проявах; для декого модерн пов’язаний зі світовими війнами, екологічними катастрофами тощо. Така ситуація вкрай утруднює з’ясування місця модерну в соціокультурному розвитку людства, адекватне розуміння його суті як особливого духовного феномену, перспектив його еволюції.

Дослідники не досягли сдності в означенні хронологічних меж існування модерну. Здебільшого модерн ототожнюється з Новим часом. Але власне Новий час для дослідників має різну просторову величину: його початок датують або кінцем XV, або XVII століттями, а закінчення

- кінцем XIX - початком XX ст., першою світовою війною, завершенням другої світової війни й т. ін.

Дисенсус у розумінні модерну та Нового часу з’єднується з відносним консенсусом з приводу постмодерну. Останній майже одностайно визначається як соціокультурне явище, притаманне розвиненим країнам світу у постшдустріальній стадії їх функціонування, що охоплює час від закінчення другої світової війни і до сьогодення з найближчою часовою перспективою у майбутньому. Дискусія точиться з приводу співвідношення модерну та постмодерну і розділяє вчених на два табори. Представники першого вважають, що між модерном і постмодерном нема нічого спільного й що останній цілком заперечує перший. їх опоненти, яких значно менше, переконані, що модерн і постмодерн тісно пов’язані між собою або й співпадають за суттю.

Усе це спонукало дисертанта запропонувати власну концептуальну модель, а також схарактеризувати суспільство доби модерну, з одного боку, як формаційну цілісність, а з іншого - як соціокультурне утворення зі своїми внутрішніми періодами розвитку. При цьому виявляється нелінійний характер розвитку окремих складових такого суспільства в цілому. Зокрема, суспільство доби так

званого модерну Нового часу і суспільство новаційного модерну співпадають з індустріальною фазою розвитку, в той час як суспільство доби плюралістичного модерну є за своєю суттю постіндустріальним, або іноформаційним. З іншого боку, суспільство доби модерну Нового часу - це суспільство завершеної фази розвитку класичної культури, тоді як суспільства новаційного і плюралістичного модернів пов’язують з народженням і подальшим функціонуванням некласичної культури.

Цю характеристику продовжено у другому розділі дисертації «Співвідношення традицій та новацій як критерій виділення етапів соціокультурного розвитку».

Перший параграф «Сучасні підходи до визначення традицій та новацій» зосереджує увагу на різноманітності підходів до визначення понять «традиція» та «новація» у філософській літературі. Соціокультурний розвиток XX століття демонструє коливальну динаміку переважання традиційних та новацішшх чинників.

З такої точки зору, традиціоналістський модерн, або так званий модерн Нового часу, є завершальним етапом процесу, однією з ознак якого було створення, культивування, збереження і дотримання традицій в усіх сферах соціокультурної дійсності й, насамперед, у мистецтві. Новаційний модерн початку XX ст. характеризується запереченням традицій та культурної спадщини всього попереднього минулого й опертям на новації. Для плюралістичного модерну другої половини XX ст. притаманне поєднання традицій та новацій у гармонійній єдності, переосмислення попереднього досвіду людства та його сполучення з принциповими нововведеннями.

Окремі періоди розвитку мистецтва доби сучасності одержують навіть свої специфічні означення. «Новаційний модерн» у мистецтві отримав назву «авангард»; відповідно «постмодерн» у живописі та скульптурі (або «плюралістичний модерн») здебільшого називається «трансавангардом». Переважна більшість дослідників погоджується, що однією з визначальних рис модерну (новаційного модерну, авангарду) є його гостро негативне ставлення до традицій. Цс твердження вже стало незаперечним стосовно праць про авангард. Постмодерн (плюралістичний модерн), навпаки, демонструє свою прихильність до традицій. Отже, межа між традиціоналістським модерном Нового часу, новаційним модерном (авангардом) початку XX ст. та плюралістичним модерном (постмодерном) другої пол. XX ст. проводиться за їх ставленням до традицій та новацій.

У параграфі проаналізовано проблеми, пов’язані з поняттями «художня традиція», «художня новація». Дисертант пропонує власне визначення цих понять, а також схему, що відтворює механізм формування художньої новації.

Виникнення новацій, у тому числі, й художніх, безпосередньо залежить від світоглядних змін, котрі відбуваються в період виникнення і розгортання соціокультурних трансформацій. Тому змістом другого параграфу «Соціокультуркі зміни початку XX ст.: протистояння традицій та новацій у мистецтві» є, передусім, аналіз соціокультурної ситуації початку XX ст.

Одні дослідники (зокрема, Ю. Солонін) визначають її як соціокультурну кризу, або як ситуації» чи тенденцію розриву між послабленням та руйнуванням попередніх духовних структур та інституцій й формуванням нових, більш відповідних до змінених вимог суспільства. У Новий час криза переважно виникає у ході прискореної модернізації суспільства, що відбувається під впливом або внутрішніх, або зовнішніх факторів, але перебуває у відповідності з адекватним визріванням нових духовних факторів, внаслідок чого структурні зміни в діяльності суспільства не отримують належного обґрунтування й визнання в суспільстві. Інші дослідники (А. Банфі, М. Гійо, В. Янів) вбачають в цьому періоді момент переходу суспільства з одного стану до іншого.

Відображення соціокультурних трансформацій у “свідомості епохи” може проявлятися в невизначених передчуттях художньо-поетичної свідомості й бути представленим символами художньої уяви або суспільними настроями, позначеними іронією у ставленні до ідеалів. Недарма одним із найбільш чуттєвих індикаторів для виміру цінностей Й. Гейзінга вважав мистецтво.

Однак твердження “мистецтво переживає кризу” зовсім не означає, що воно перебуває в занепаді. Це означає, перш за все, що, розкладаючи в силу необхідності традиційні форми і структури, цінність яких не може компенсувати їх абсолютної неактуальності, мистецтво змушене бути зорієнтованим на забезпечення свого постійно поновлюваного існування у соціумі. З початком XX сторіччя мистецтво почало розвиватись в бурхливому ритмі ніби між двома протилежними полюсами: з одного боку - це потреба в гармонійній завершеності, з іншого - в розширенні духовних кордонів і формальної свободи.

У третьому розділі «Авангардне мистецтво суспільства доби новаційного модерну: боротьба традицій та новацій» аналізуються проблеми специфічного ставлення авангарду до традицій та новацій, що визначило його соціальну пристосованість до потреб суспільства, яке переживало стан трансформацій.

У першому параграфі «Заперечення класичної традиції та зміст новацій у напрямах західноєвропейського авангардного малярства початку XX століття» проаналізовано напрями західноєвропейського малярства суспільства доби новаційного модерну: фовізм, кубізм, футуризм, пуризм, експресіонізм, орфізм - під кутом співвідношення в них

традицій та новацій. Виявлено, що мистецькі напрями початку XX ст. не поривали повністю з традицією як такою, з її категоріальною сутністю. Одночасно подекуди спостерігається часткове використання та перенесення на модерний грунт традицій доренесансного минулого.

Схеми формування новацій шести обраних нами напрямів західноєвропейського живопису свідчать про вичерпність не лише традицій реалістичного живопису, який панував б Європі в епоху традиціоністського модерну, а й традицій попередньої триступеневої епохи: античності -Середньовіччя - Відродження. Основними елементами формування новацій у мистецтві новаційного модерну були: 1) суспільні зміни початку XX ст., елементи т. зв. L’Esprit nouveu - сукупності усього нового, що з’являється у соціокультурній, економічній тощо сферах у періоди значних суспільних трансформацій; 2) перенесення на модерний грунт художніх традицій архаїки.

Отже, не можна говорити про повне зречення авангардом традицій минулого. Таке прагнення було в багатьох напрямах абсолютно категоричним, однак, це була лише спроба відмови від сталевих зразків минулого: останні не просто впливали на авангард, а й стали складовою частиною формування його новацій.

У другому параграфі «Зв’язок традиційного та новаційного в українському авангардному живописі початку XX сторіччя» схарактеризовано малярство українського суспільства доби новаційного модерну. Його головними рисами визнано часовий динамізм, соціальний антагонізм та естетичний активізм. Український авангард відображав аспекти соціокультурної кризи початку століття та політичної революції 1917 року, наслідками якої стали докорінні зміни українського суспільства, культури, мистецтва.

З огляду на витоки формування тих чи інших напрямів українського авангардного мистецтва та його соціальну роль виділено три його гілки:

1) авангард “Великої Традиції” (бойчукісти, кубо-футуристи);

2) авангард теоретико-філософський (супрематизм К.

Малевича);

3) авангард соціально-політичний (конструктивісти). .

Авангард “Великої Традиції”, хоча і був частиною модерної

української культури початку XX сторіччя, не поривав повністю з традиціями українського малярства попередніх віків. Відкинувши поняття і стереотипи реалізму в мистецтві, кубо-футуристи синтезували в межах свого стилю напрями тогочасного модерного європейського малярства та колористику традиційного українського (селянського) мистецтва. З іншого боку, бойчукісти бачили у візантійському мистецтві синтез грецького і азіатського - двох культурних впливів, що найбільше

' 14

позначилися на культурі "України. Італійський фресковий живопис приваблював М. Бойчука не тільки тому, що своєю незавершеною технікою він підходив для створення популярного стінного живопису, але й тому, що його форма була пов’язана з попереднім великим ренесансом у мистецтві, що було співзвучним з мріями людини початку XX сторіччя про другий великий ренесанс гуманізму й нечувані досі мистецькі досягнення.

Саме супрематизм ціла традиція “концептуального мистецтва” та “мистецтва мінімалізму” може вважати одним із своїх попередників. К. Малевич вважав, що образотворче і філософське (інтелектуальне), об’єднані однією дією, роблять “безпредметний світ” наочним.

Мистецтво Малевича було футуристичним, а отже, й новаційним в тому сенсі, ЩО БОНО’ було звернене до людини майбутнього, чуття й інтуїція якої були надзвичайно витончені й чутливі. Як і футуризм, супрематизм ставив питання про здобуття простору, явище, яке можна знайти майже у всіх течіях на початку XX століття.

Новаційні ідеї конструктивізму буяй, безперечно, за своєю суттю близькі до теоретичних засад пуризму, який також виступав за ужитковість мистецтва та інтуїтивне відкриття об’єктів раціонально впорядкованого матеріального світу, однак суттєвою відмінністю конструктивізму була його соціально-політична спрямованість.

Вплив соціокультурних змін початку XX ст. на тогочасне українське суспільство позначився на розвитку українського авангардного мистецтва. Трансформації у сфері економіки, науки й техніки, філософії, які відбувались у західноєвропейських країнах, торкнулися царини української культури й мистецтва. Однак, якщо у випадку формування новацій західноєвропейського мистецтва основним фактором були соціокультурні трансформації, що знаменували перехід від індустріального до постіндустріалького суспільства, то в українському мистецтві дія цього фактору позначалась лише на тих напрямах, що існували в перше десятиліття XX ст. Подальший їх розвиток відбувався під впливом кризи свідомості, спричиненої змінами у соціально-політичній сфері, що сталися після встановлення комуністичного режиму.

Короткий період входження українського суспільства та культури до загальноєвропейської фази новаційного модерну закінчився поверненням першого до традиційно-канонізованого суспільства, освяченого комуністичною ідеологією.

У висновках узагальнено основні положення дослідження та формулюються його підсумки:

1. Ціле XX ст. ходом свого розвитку довело хибність, однобічність та неспроможність економічного детермінізму, застосованого для аналізу такого складного утворення, як соціум. Дедалі більше науковців схиляються до думки, що саме культура набуває переважаючого значення для соціуму. Водночас, це аж ніяк не означає висунення культури на панівне місце; радше йдеться про запровадження до сфери наукового аналізу понять і термінів коїшепіуаньного біному «соціокультурний», який можна означити як динамічний процес взаємодії, взаємопроникнення і взаємозумовленості двох основних конструкцій цивілізації - соціуму і культури.

Саме такий підхід дозволив нам визначити суспільство XX ст. як складне і багатовимірне соціокультурне утворення, де з часом чинник культури набирає все більшої ваги щодо соціальної організації та соціальних інституцій.

2. Критерієм для аналізу суспільних змін у XX ст.

запропоновано вважати співвідношення традицій та новацій. їх взаємодію показано у філософських парадигмах модерної та постмодервої культур. Саме в аспекті такої взаємодії запропоновано розглянути новаційний модерн як зламний етап соціокультурного розвитку європейських країн на початку XX ст. Його відмінна риса полягає у прагненні до руйнації традицій не лише попередньої епохи (античність - Середньовіччя - Відродження), а й передуючого їй

традиційного модерну, або модерну Нового часу. Відмінності між плюралістичним (кінець другої світової війни - кінець XX ст.) та новаційним модерном запропоновано шукати не за принципом “бінарних опозицій”, а за їх ставленням до традицій та новацій, які виступають основними елементами наступності в соціокультурному розвитку.

3. Зосередивши увагу на аналізі художньої традиції, ми

вважаємо, що її необхідно розглядати у двох площинах: горизонтальній (обмін сучасними одна одній етнокультурами своїми знахідками та досягненнями у сфері художньої творчості) та вертикальній (використання традицій давньої доби чи художньої школи сучасною національною або іноземною художньою культурою). Художня новація формується під впливом суспільних змін, що відбуваються у розвитку однієї чи кількох етнокультур. Ці зміни переважно набувають кризового характеру. Виникнення художніх новацій стає поштовхом до

формування нових напрямів мистецтва. Цей процес зображено за допомогою схеми

4. В період новаційного модерну розвиток культури був

безпосередньо пов’язаний з соціокультурними змінами на початку XX ст., що спричинило появу т. зв. авангардного мистецтва, яке

заперечувало роль художніх традицій і зініціювало творення художніх новацій.

5. Порівнюючи західноєвропейський та український живопис періоду новаційного модерну за принципом їх ставлення до традицій та новацій, можна стверджувати, що: а) в українському авангардному малярстві не існувало жодного напряму, котрий би повністю поривав з традицією, на відміну від багатьох напрямів західноєвропейського живопису (футуризм, орфізм): б) одним з джерел формування новацій в авангардному живописі початку XX ст. було використання елементів традиційного архаїчного мистецтва неєвропейських культур та фольклорних традицій етносу, в межах якого формувався певний напрям.

6. Огляд розвитку західноєвропейського та українського живопису періоду новаційного модерну демонструє, з одного боку, подібності та відмінності процесу заперечення і/або засвоєння традицій і формування новацій та, з іншого боку, вплив на художню творчість протилежних за змістом індустріального (пізніше постіндустріального, інформаційного) та соціалістичного суспільств.

7. Незважаючи на відмінності у ставленні до традицій, новаційний та плюралістичний модерн як філософські виміри осмислення соціокультурних реалій XX ст. слід вважати періодами єдиної епохи. їх поєднує зростаюча потенція культури та активізація її впливу на соціальні трансформації XX ст. Плюралістичний модерн не тільки не заперечує модерн новаційний, а й акумулює всі культурні епохи. Інакше кажучи, цей проект може бути спільним як для періоду новаційного модерну, так і для періоду плюралістичного модерну, тому за своєю суттю він є загальнолюдським проектом, гідним пильної уваги дослідників у сфері соціальної філософії.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях

автора:

1. Кравчук О. Модерн як соціокультурний феномен. - Львів: Світ, 1999. - 53с.

2. Кравчук О. Авангард «великої традиції» як вияв інтелектуальних шукань українських митців початку XX століття // Філософські пошуки. - Випуск І (V). - 1998. - С. 212-219.

3. Кравчук О. Місце модерну в соціокультурному розвитку європейських країн // Філософські пошуки. - Випуск VI. - 1999. -С. 146150.

4. Кравчук О. Руйнація системи традиційних цінностей у авангардному мистецтві початку XX ст. (фовізм та ранній кубізм) // Вісник Львівського університету. - Серія філософські науки. - Випуск 1.

- 1999. - С. 168-173.

5. Кравчук О. Традиції та новації в українському малярському авангарді початку XX сг. (філософсько-культурологічний аспект) // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні». -Частина II. - Одеса, 1996. - С. 95-97.

Анотація

Кравчук О. Я. Співвідношення традицій та новацій в соціокупьтурному розвитку XX століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09. 00. 03 - соціальна філософія та філософія історії. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 1999.

Дисертацію присвячено дослідженню співвідношення традицій та новацій у соціокультурному розвитку XX сг. На основі компаративного аналізу сучасних концепцій розвитку суспільства доби модерну запропоновано його поділ на традиціоналістський модерн, новаційний модерн та плюралістичний модерн. Встановлено, що межа між новаційним та плюралістичним модерном слід проводити за їх ставленням до традицій та новацій. У результаті дослідження взаємодії традицій та новацій у мистецтві суспільства новаційного модерну (авангардному живописі) виявлено подібності та відмінності між процесами заперечення і/або засвоєння традицій і формування новацій у їх західноєвропейському та українському варіантах. Запропоновано розглядати новаційний та плюралістичний модерн як періоди єдиної епохи сучасності.

Ключові слова: суспільство, модерн, постмодерн, традиція, новація, соціокультурна криза, авангардне мистецтво.

Summary

О. Kravchuk. Correlation of traditions and innovations in social and cultural development of the 20th century. - Manuskript.

The dissertation for the Candidate’s degree in philosophy, speciality 09. 00. 03 - Social philosophy and philosophy of history. - The Ivan Franko National University of Lviv, Lviv, 1999.

The thesis deals with the problem of correlation of traditions and innovations in the society of the modem times period. Society is considered as social and cultural formation in which determination of culture has been acquiring great significance. The main field of the research is cultural sphere

of the modern times society as the most identical expression of essence and spirit of socium.

From the field of modern times culture the avant-garde art was chosen which interprets as generator of leading ideas of modern society development. The results of such approach to the parts of modern times culture were formulated in the following division of social and cultural processes in European countries in to three stages: a) archaic; b) classical (antiquity - the Middle Ages - Renaissance): c) modem (New times - our times.)

On the basis of comparative method of contemprorary concepts of society’s development in the modern times inquiry the following division of it was proposed: traditional modern times (the end of 17th - the end of 19th century), innovatory modem times (the end of 19th century - the middle of 20th century) and plural modern times, also known as postmodern, (the middle of 20th century - our times.)

Such understanding of modem times looks like ‘thesis’ (traditional society and culture) - ‘antithesis’ (breaking of traditional values and radical innovation) - ‘synthesis’ (selecting traditions from the past that proved to be identical to the social and cultural ideas of the second part - the end of the 20th century, and their joining with innovation.)

The dissertation contains determination of such concepts as «tradition» and «innovation» and their correlation in avant-garde art, - its West European and Ukrainian trends. The reason of innovations’ appearance during the innovation modem period was social and cultural crisis at the beginning of the 20th century. Investigation of those trends from the point of view of correlation of traditions and innovations showed that rejection of traditional values (formed during the classical and traditional modern times) permited to use and to transform traditions from archaic times.

The comparative analysis of West European and Ukrainian avantgarde arts in Ukrainian painting demonstrated that there were no trends which entirely rejected previous traditions unlike some trends of West European avant-garde art.

Key words: society, modern, postmodern, tradition, innovation, social and cultural crisis, avant-garde art.

Аннотация

Кравчук О. Я. Соотношение традиций и инноваций в социокультурном развитии XX века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09. 00, 03 - социальная философия

и философия истории. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 1999.

Диссертация посвящена исследованию соотношения традиций и инноваций в социокультурном развитии XX века. На основании компаративного анализа современных концепций развития общества эпохи модерна предложено его деление на традиционалистский модерн, инновационный модерн и плюралистический модерн. Критерием разграничения инновационного и плюралистического модерна является их отношению к традициям и инновациям. В результате исследования взаимодействия традиций и инноваций в искусстве общества инновационного модерна (авангардной живописи) выявлены сходства и различия процесса отрицания и/или усвоения традиций и формирования инноваций в их западноевропейском и украинском вариантах. Предложено рассматривать инновационный и плюралистический модерн в качестве периодов единой эпохи.

Ключевые слова: общество, модерн, постмодерн, традиция, инновация, социокультурный кризис, авангардное искусство.