автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.05
диссертация на тему: Совершенство как форма добродетельной жизни человека в гуманистической философии XIV-XVI веков

Полный текст автореферата диссертации по теме "Совершенство как форма добродетельной жизни человека в гуманистической философии XIV-XVI веков"

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І. ФРАНКА

РГ6 ол

1 11 МІР 1998

СЕМЕНОВ Андрій Миколайович

ДОСКОНАЛІСТЬ ЯК ФОРМА ДОБРОЧЕСНОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ В ГУМАНІСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ХІУ-ХУІ СТОЛІТЬ

09.00.05 - історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

На правах рукопису УДК 1(091)

Львів 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії Львівського державного університету ім. І.Франка

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

А.І.Пашук (290000, Львівський державні університет ім. І.Франка, зав. кафедрою історії філософії)

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор М.В.Кашуба (290021, інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, зав. відділом філософії і культурі кандидат філософських наук, доцент Б.М.Сохацький (290008, Львівська комерційна академія, доцент каф. філософі і культури)

Провідна установа - інститут філософії НАН України ( 252001, Київ, вул. Трьохсвятительська 4)

Захист відбудеться “23” квітня 1998 р. о 75' год на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.02 у Львівському державному університеті ім. І.Франка (290000, М.Львів, вул. Університетська 1)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського державного університету ім. І.Франка (м.Львів, вул.'Драгоманова 5)

Автореферат розісланий “<уУ ” йе/еїнл*

Г

1998р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради _____

кандидат філософських наук, доцент^ГУ,

В.М.Денисенко

Загальна характеристика роботи.

Актуальність дослідження.

У кінці XX століття проблеми людського буття отримали надзвичайну актуальність в контексті оформлення постіндустріальних систем суб’єкт-об’єктної взаємодії - в експериментально-практичній, прагматичній площині, та у структурі посткласичних концепцій теоретичних моделей науки. Світ експресивно “вибухнув” ієрархічними осередками глобальних, регіональних, релігійних, національних проблем і суперечностей, серед яких особливо вагомими постають питання ПРИРОДИ людини, змісту її життя, практичної філософії людських цінностей. Виділена людська суб’єктність ще ніколи не була настільки розчиненою і протяжною у соціокультурних вимірах і, разом з тим, настільки затиснутою і пригніченою у своїй окремості та дезорієнтації.

Нові форми соціокультурної дійсності апробуюють сьогодні нові системи ціннісних орієнтацій людини, її збуджень, мотивів, інтересів, соціально-рольових функцій. У зв’язку з цим особливу увагу гуманітарна наука сьогодні приділяє гіпотетичним моделям самоорієнтації суспільства і людини, пріоритету гуманізму і загальнолюдських цінностей, концепціям соціальної стабільності і рівноваги. В історії філософії вперше раціонально-практичне, дійове відтворення ці ідеї отримують в античній класиці У-ІУст до н.е. і римському стоіцизмі І-ІІІст. н.е., надалі у творчості арабських мислителів ІХ-ХІІст. (аль-Газалі, аль-Фарабі, Ібн Рушд, Ібн Арабі) і фундаментальне обгрунтування у європейському гуманізмі XIV-ХУст.

Людина як епіцентр перехрестя ниток буття і, водночас,як пластична динамічна індивідуальність у спроможності самостворення, саморегуляції і саморганізації є основоположною проблемою філософії на всіх рівнях її функціонування. Вичленення проблеми досконалості і процесу самоудосконалення людини в багатовимірності змістовних і категоріальних форм виразу, є результатом актуалізації філософського осмислення і аналізу процесу людського життя, мотивів і потреб життєпроявів. Філософія досконалості, у руслі новітніх теоретичних та експерементальних досліджень, зумовлює необхідність об’єктивного відтворення традицій і культури історичного минулого і, в зв’язку з цим, етико-філософської, антропологічної та аксіологічної проблематики. Гуманістична філософія європейського (італійського) Відродження, іманентно утримуючи традиції античної культури, є особливо цінною у вироблені концепцій універсального і гармонійного саморозвитку, самовдосконалення людської суб’єктності.

Актуальність данної теми полягає також:

- у необхідності та потенційній можливості об’єктивного аналізу історико-

філософської етичної традиції доби Відродження і, зокрема, європейського гуманізму періоду ХІУ-ХУстт.;

- у важливості пошуку та аналізу дієвих критеріїв оцінки співвідношення універсалізму проблеми людської досконалості і морально-психологічної стурктури ренесансної індивідуальності;

- в можливості з’ясування ступеня трансформації античних еталонів “досконаломудрого”, середньовічних сутнісно-смислових схем “доброчесної людини” на формування ідеалу гармонійної людини Високого Відродження (у галузях літератури, філософії, мистецтва).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Загальний напрям роботи пов'язаний з планом науково-дослідної роботи кафедри історії філософії Львівського державного університету ім.

І.Франка, галузевою темою: "Антропологічно-концептуальні засади оновлення змісту середньої і вищої гуманітарної освіти", державними програмами розвитку соціально-гуманітарної освіти.

Ступінь розробленості проблеми.

Ряд положень загального аналізу філософії людини доби Відродження був викладений у творчості представників німецької філософії: Й.Фіхте, Г.Гегеля, Л.Фейербаха, продовжений в ранніх працях К.Маркса.

На межі XIX і XX століть окремі питання історії Відродження, соціальної етики і цінносно-орієнтаційної основи італійського гуманізму, взаємозв’язку ренесансної та античної філософії знайшли місце у працях Г. Аллєша, М.Кореліна, П.Кропоткіна, Я.Бургхардта, К.Бурдаха, П.Вілларі, В.Віндельбандта, В.Вундта, Ф.Моньє, Г.Неймана, Л.Торндайка, М.Фрішейзена-Колера.

Антропоцентрична філософія гуманізму, у виділені людської суб’єктності з правом самостійного існування і саморозвитку, була і є предметом гострих диспутів і обговорень в історико-філософській традиції XX століття. В науково-теретичній площині проблематичними поставали питання:

- сутності і форм європейського Відродження, актуалізовані в роботах О.Бенеша,

О.Горфункеля, М.Гуковскього, В.Лазарєва, П.Крістеллера, М.Лібмана, Е.Панофського, Б.Рассела, Дж.Тоффаніна, Р.Фубіні, Ж.Шевальє;

- специфіки антропологічної тематики у візантійському гуманізмі ХІІІ-ХУст. і спорідненості з основними ідеями італійського Ренесансу, відтворені в дослідженнях Б.Горянова, І.Мєдвєдєва, І.Мішакова, В.Рутенбурга,

З.Удальиової, П.Меснарда, К.Сеттона, Ф.Сімоне;

- трансформації античних і середньовічних (IX, X, XII ст.) етичних та аксіологічних принципів організації людського життя у філософію людини ХІУ-ХУІ стт., розроблені в роботах російських - М.Алпатова, А.Анікста,

з

A.Соловьова, В.Соколова, О.Лоссва, А.Чанишева, сучасних українських істориків філософії - Р.Арцішевського, І.Бичко, І.Захари, М.Кашуби,

B.Літвінова, А.Пашука, І.Паславського та зарубіжних філософів - К.Варезе,

Ч.Гаскінса, К.Карбонари, Р.Спонгано, Ч.Трінкауса, Д.Хея.

Окремі аспекти етико-філософської традиції італійського гуманізму і, в цьому напрямку, проблеми доброчесного і досконалого життя людини виділені в дослідженнях М.Бахтіна, Л.Брагіної, Р.Віппера, Н.Ревякіної,

З.Тажурізіної, Р.Хлодовського, А.Тененті, М.-П.Холла.

Цінними в розумінні вивчення філософської спадщини гуманізму, зокрема питань гармонійного, об'ємного розвитку ренесансної індивідуальності є наукові роботи Л.Баткіна, А.Дживєлєгова, Л.Пінського, Б.Пурішева, С.Сказкіна, М.Смірнова, Г.Барона, Дж.Джентіле, Л.Клагеса, Б.Кроче, Н.Робба,

В.Татаркевича.

Необхідно зауважити, що фундаментальне цілісне дослідження гомологів філософії людської досконалості, процесу самостворення і самореалізації індивіда в експресивній культурі Відродження, становлення особистісної форми світосприйняття в новому соціо.культурному просторі ХІУ-ХУІ ст., змісту і сутності концепцій самовдосконалення, їх практичної цінності, на сьогодні відсутнє. Виходячи із науково-філософської актуальності і практичної значимості проблеми було вибрано тему дисертаційного дослідження “Досконалість як форма доброчесного життя людини в гуманістичній філософії ХІУ-ХУІ століть.”

Об’єкт дослідження - філософія людини періоду європейського Відродження ХІУ-ХУІ століть.

Предмет дослідження - виділення і оформлення концепцій людської досконалості в етико-філософській тематиці європейського гуманізму ХІУ-ХУІ століть.

Мета і основні завдання.

Дана наукова робота має таку мету: на основі філософських, історичних, літературних, культурологічних джерел зробити історико -філософський аналіз передумов виділення і поширення ідеї людської досконалості, розкрити форми і зміст процесу самоудосконалення людини у філософії європейського Відродження, а також їх практичну і наукову цінність.

Для здійснення цієї мети необхідно вирішити головні завдання:

- розглянути історико-філософський генезис проблеми людської досконалості на етапах давньосхідної, античної і середньовічної філософії, ступінь трансформації основних принципів у добі Відродження;

- проаналізувати спеціфіку внутрішньої гетерогенності філософії людини доби Відродження і виділити основні критерії “креатогенного” суспільства;

- розкрити зміст різноваріативності і багатовимірності філософського аналізу проблеми досконалості в гуманізмі італійського Ренесансу, особливості адекватного відтворення проблеми досконалості як ціннісно-регулятивного принципу етики гуманізму;

- дослідити динаміку розвитку ренесансної індивідуальності в схемі ідеально-теоретизованого образу “досконалої людини” та прагматично-дієвого відтворення його в контінуальних актах самостворення, самореалізації і самоактуалізації.

Методологічною основою дослідження с принцип історизму, конкретно-історичного підходу до явищ суспільного життя, загальнофілософська концепція про місце, роль і функції історичного досвіду в розвитку наукових знань, про залежність суспільного прогресу від рівня наукового пізнання та реалізації положень філософського досвіду.

Методи дослідження. В основу було покладено наступні методи; науковий пошук, гіпотетичне моделювання, обробка первинного матеріалу, узагальнення і систематизація здобутих фактів та інформаційного матеріалу, теоретичний аналіз, синтез і порівняння.

Теоретичну основу і джерельну базу дисертації склали: літературна, філософська, історична спадщина періоду ХІУ-ХУІст., трактати і діалоги давньосхідної, античної і середньовічної філософії. Автор широко використовував історико-філософську літературу (в монографіях, хрестоматіях, свідченнях, статтях, епістолярній формі) а також посилався на досвід, представлений в працях українських (Р.Арцішевського, В.Літвінова,

В.Лисого, А.Пашука), російських (М.Бахтіна, Л.Брагіної, О.Лосева,

Н.Ревуненкової) та зарубіжних філософів (К.Бурдаха, В.Віндельбандта, П.Крістеллєра, Й.Хьойзінга).

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що на засадах методології історико-філософського аналізу розкрито динаміку видозмін змісту і форм філософських концепцій людської досконалості у європейському Відродженні ХІУ-ХУІ століть. В дисертації запропоновано новий підхід до вивчення ціннісно-орієнтаційних функцій етичних категорій філософії гуманізму у європейському Відродженні. Новим у роботі є операціональний аналіз досконалості як гуманістичної чесноти, форми доброчесного життя людини у ренесансній філософії ХІУ-ХУІ століть.

На захист виносяться:

- історико-філософське обгрунтування генезису поняття “людська досконалість” від давньосхідних культур до пізньої схолатики і актуалізація його в філософії Відродження ХІУ-ХУІст.;

- концепція соціально-етичної предистинації філософських моделей досконаломудрої людини в історії філософії формами соціальних видозмін та моральною практикою суспільного життя;

- аналіз досконалості як орієнтацією - регулятивного принципу в системі раціонально-прагматичної етики гуманізму ХІУ-ХУІст., і утвердження досконалості як однієї з найвагоміших форм самовиразу в ієрархії ціннісних структур ренесансної людини;

- положення про співвідносність категорій “досконалість” і “доброчесність” у європейській філософії ХІУ-ХУІ століть, реалізацію принципів самоформування людини через форми доброчесного життя.

Практичне значення.

Теоретичні узагальнення, конкретний історико-філософський, літературний матеріал, використаний в науковій роботі разом з критичним аналізом головних категорій філософії людської досконалості у європейському гуманізмі дозволить фахівцям, науковцям, педагогам об’ємніше використовувати досвід прогресивних традицій культури Відродження у формуванні національної філософії освіти, філософії цінностей, практиці удосконалення суспільних відносин і соціальному моделюванні. Розкриті в основних висновках дисертаційного дослідження актуальні позиції філософії людини - в актах самооцінки, самопобудови особистісної структури, самоудосконалення та самоактуалізації - можливі для використання в новітніх психолого - педагогічних технологіях, лекційних курсах з історії філософії, соціальної філософії, етики, науково-методичних семінарах. Результати роботи можуть бути творчо використані в організації спеціальних курсів, складанні науково-дослідних програм.

Апробація роботи здійснювалась у виступах і обговореннях на міжнародних і міжрегіональних науково-практичних конференціях: “Гуманізація національної освіти України: здобутки, проблеми, пошуки” (Луцьк, 1993р.), “Гуманізм, людина, культура” (Дрогобич, 1995р.), “Проблеми оновлення змісту соціально-гуманітарної освіти в Україні” (Луцьк - Київ, 1996р.), "Лінгво-філософські аспекти гуманітарної освіти" (Суми, 1997р.); наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів Волинскього державного університету ім. Лесі Українки (Луцьк, 1993, 1994, 1995, 1996рр.); у лекційній роботі в обласному навчально-методичному інституті післядипломної освіти; засіданнях кафедри людинознавства, психології ВДУ ім.Лесі Українки; в лекційно-методичній роботі з працівниками освіти і студентами.

Теоретичні і науково-практичні положення дисертації викладені у 5-ти публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку основної використаної літератури. Обсяг тексту дисертації складає 176 сторінок машинописного тексту, обсяг використаної літератури (292 пункти) складає 14 сторінок машинописного тексту.

Основний зміст роботи.

У вступі обгрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначені об'єкт, предмет, мета, завдання, методологічна основа та джерела дослідження, сформульовані його наукова новизна, теоретична і практична значимість, викладено зміст положень, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію результатів.

У першому розділі - "Походження і філософське утвердження ідеї досконаломудрої людини в античній культурі"- розкрито основні риси процесу формування ідеї людської досконалості від міфологічно-літературної та літературно-філософської традиції Стародавнього Сходу ХУ-У століть до н.е. - до початку філософії християнства ІІ-ІУстоліть н.е.

У першому підрозділі, присвяченому дослідженню питання "Соціально-філософські витоки розуміння природи мудрості в культурі Стародавнього Сходу" розглянуто первинні уявлення про проблему досконаломудрості в давньосхідній культурі ХУ-Уст. до н.е. та особливості соціально-етичної предистинації ідеї досконалості в давньоіндійській та давньокитайській філософії.

Проблема людської досконалості як одна з вічних філософських проблем своїм корінням сягає єгипетського символізму, релігій стародавньої Месопотамії, Ірану, культур Далекого Сходу. Як універсалія морального, доброчесного життя ідея досконаломудрості була актуалізована на рівні світоглядної структури у філософсько-релігійній літературі Індії (перша половина першого тисячоліття до н.е.) і у суспільно-етичних, ціннісних системах стародавнього Китаю (УІІІ-У століття до н.е.). Необхідно зауважити, що в літературі та філософії Стародавнього Світу категорія "досконалість" майже не вживалась для виділення можливостей граничного розвитку людини, а її гомологами - в площині морально-діяльнісної самоактуалізації суб'єкта були категорії "мудрість", "досконаломудрість". Причому, якщо для давньоєгипетської (зокрема, "Пісня з будинку померлих правителя Антефа") та вавілонської літератури ("Повчання Шурупака”, "Вавілонська теодицея") було характерним ототожнення мудрості з життєствердною, життєрадісною установкою, то сан досконаломудрого у філософії Стародавньої Індії і Китаю свідчив уже про певний соціальний престиж, повагу та авторитет. Так, у "Саманнапхапасутті" йдеться про шість великих учителів, які набули статусу "святих" і поступались лише Будді, а мудрість їх настільки всеоб'ємлююча, що не сягала лише сфери трансцендентного. У них - непорушний авторитет і найвищий соціальний статус, підтвердженням чому є застосування їх доктрин вищими державними особами.

В більш цілісній, консолідованій культурі Древнього Китаю образ

досконаломудрого формувався відповідно до ієрархічних побудов диференційованих принципів морально-громадянського життя (за винятком еталону гармонійної, мудрої людини - "шен жень" у філософії даосизму).

Аналіз ведичної літератури, систем джайнізму, Буддизму, йоги і локайята - в древньоіндійській культурі, а також літератури і філософії Китаю (від класичних книг писемності початку першого тисячоліття до н.е.: "Книга пісень", "Книга порядку", філософських трактатів "золотого століття"

- "Луньюй", "Даодецзин", ’'Лецзи" до історичної літератури початку нової ери: "Шицзи", "Ханьшу") дозволяє простежити ступінь соціальної зумовленості і специфіку утворення образу досконаломудрого. Як для Древньої Індії, так і для Стародавнього Китаю було характерним тлумачення стану просвітлення як трансцендентного переживання осягнення Всезагальної Реальності, що означало духовне, інтуїтивне, містичне переживання, але не повинно було усвідомлюватись як інтелектуальне пробудження.

Водночас, в соціальній площині мудре моралізаторство виробляло нову форму світоосягнення, генералізувало новий зміст категорій "долі", "блага", "щастя", "сенсу життя", свідчило про первинні спроби інтроспективного аналізу людської природи. Виникнення держав було наступним кроком до формування нового типу теоретичного еталону людської суб'єктності - мудреця - філософа, самоактуалізація якого відбулась пізніше - у філософії Стародавньої Греції і Риму.

У другому, третьому та четвертому підрозділах зроблено аналіз розвитку форм проблеми досконалості та їх філософського осмислення в експресивній культурі античності (періоду VII-VI до н.е. по І-ІІІ стт. н.е.). Багатогранна філософська думка античності дає змогу простежити еволюцію антропологічного змісту ідеї досконалості від космогонії до філософсько-етичної традиції пізнього стоїцизму.

В античності принципово відмінним від ранньої давньосхідної форми вираження ідеального стану людського світоосягнення є розвиток принципів досконаломудрості в етико-раціональній площині людської дії. В період античної класики ідея людської досконалості набуває форми раціонально-практичного, філософсько-буттсвого атрибуту життя особи і суспільства. Мудрець в культурі V-VIct. до н.е. - особа реальна, осмислено сприйнята, що виробляє продукцію як результат своєї мудрості. Зміст цієї продукції може бути теоретико-пізнавальним (що в добу зародження науки мало безсумнівний авторитет для всієї суспільної думки) або практично-перетворюючим.

Ранній грецькій літературно-філософській творчості (VII-VIct. до н.е.), були властиві еклектичні та історико-героїчні погляди на проблему

досконаломудрої людини. Межі досконалості, виражені категоріально через мудрість, у творчості Гомера, Гесіода, Фалеса були суто ідивідуальними для кожної історичної особи і набували ваги через практику суспільно визнаної творчості, що не мала аналогів. Філософія "золотого століття" характеризувалась спробами узагальнень і теоретичних обгрунтувань проблеми людської досконалості. Зокрема, в сократівській філософії людини досконаломудрість - насичений універсум, в якому сполучені знання і доброчесність, прагнення до насолоди і турбота про користь, потяг до прекрасного та ідеї громадянського суспільства тощо. Проте, ідея досконалості набуває і вільно-раціонального виразу в конкретно-життєвих взаємовідносинах, в інтерсуб'сктивному здійсненні людини.

Секуляризація ідеї досконаломудрості, спрощення її логіки і "оприлюднення" (тобто можливість і доступність осмислення її сутності, структури, функцій) в динамічній філософії античної класики У-ІУстт. зменшили відстань між філософсько-теоретичним і соціально-прагматичним аспектами проблеми досконалості. Мудрість осмислюється як реальний життєвий символ - орієнтир, підвладний певній формі світоосягнення і світовідношення. Оспівана літераторами, трагіками (Софокл, Есхіл), істориками (Геродот, Фукідід), скульпторами (Поліклєт, Мірон), вченими (Архімед, Гіппократ) "мудрість" з міфологічного постаменту була перенесена в площину усвідомленого світовідношення, утворюючи загальний ідеал самовдосконалення, доброчесності і моралі.

Питання діалектики соціального та особистісно-суб'єктивного в загальній формі досконалості, досконалості як етичної чесноти в морально-діяльнісному житті, досконалості як граничного етапу саморозвитку людини були висвітлені в елліно-римській філософії середини ІУ-І ст. до н.е. та у римській культурі І-ІІІ ст. н.е. Найбільш суттєвими є етичні позиції епікурейців (з пролонгацією благого способу життя особи, що досягла досконалості у відповідності з вимогами індивідуальної свободи і самозбереження), логіко-структурна концепція досконаломудрості у Арістотеля, викладена в "Етиці до Нікомаха", "Метафізиці" (досконалість характеризувалась за принципами повноти, якості, кінцевого результату); соціальна етика стоіцизму (з визнанням абсолютного універсуму космосу, логосу, природи і моральної практики доброчесного громадянина); інволюція теорії досконалості в скептицизмі С. Емпірика, Карнеада.

Важливим здобутком античної філософії було осмислення (від езотеричної філософії Піфагора до пізнього стоіцизму включно) категорії "доброчесності" і поняття доброчесного життя як вагомого критерію величності досконаломудрої людини. Зокрема, у стоїчних трактатах Панеція "Про обов'язок”, М. Аврелія "Насамоті", Сенеки Л.А. "Листи до нащадків" доброчесність присутня у всьому світовому просторі і розчинена як

атомарний рух. Людина, що досягла морально-доброчесного душевного складу, є мудрою, оскільки виходить у своїх діях з повного знання, вірної етичної мотивації і внутрішнього переконання.

Необхідно відзначити, що діалектика єдності якісних форм людської доброчесності і досконалості формувалася на засадах актуалізації моральної функції проблеми людської досконалості. Етико-філософська прагматика античного світогляду разом з пріоритетом істинного "раціо" були суттєвим підгрунтям для розвитку концепцій досконаломудрості. Образ досконало-мудрого характеризувався позитивною спрямованістю дій, володінням досконалим "раціо" (сумою теоретичних знань, що в симетрії вірного світосприйняття складали певну конституційну модель досконаломудрого) і виключно доброчесною, етико-моральною основою життєпроявів.

Етика, що в значній мірі була передосновою філософії досконалості, постала також площиною для застосування і впровадження філософсько-концептуальних схем досконаломудрості.

В цілому філософські тлумачення досконалості в греко-римській культурі V-IV ст. до н.е. - І-ІІІ ст. н.е. досить "рухливі" і змінні. Від морального інтелектуалізму Сократа і сократичних шкіл до еклектизму та пізньої Стої принципи досконалості отримували все більш практичні, прагматичні ознаки. Разом з тим, досконалість, інтегрована в площину ціннісно-орієнтаційних схем античної культури, була безпосередньо сполучена з ідеалами блага, щастя, добра і доброчесності. Спроби з'єднати духовні начала з матеріальними структурами, ін'єктувати матеріальність буття суспільства в трансцендентну площину абсолютних цінностей призводили до необхідності подальшого розвитку основопокладаючих принципів філософії людського життя.

У другому розділі "Проблема людської досконалості в концепціях доброчесного життя гуманістичної філософії XIV-XVI століть" висвітлюються питання розвитку проблеми досконалості в багатовимірній філософії людини європейського і, зокрема, італійського Відродження, а також розкривається зміст і аксіологічна функція поняття досконалості як ціннісно- регулятивного принципу етики гуманізму, у тому числі соціально-етичної тематики в українській духовній культурі XIV-XVI століть.

Перший підрозділ присвячений всебічному розгляду домінуючих передумов формування ідей та образів ідеальної людини у філософії європейського Відродження.

В контексті зовнішньої оцінки діалогічності та багатовимірності філософського світогляду (в системі історико-філософської науки) зосереджено увагу на рівнях історико-філософського аналізу сутності і форм культури XIV-XVI століть. Численні дослідження вітчизняних та зарубіжних фахівців свідчать про полемічність трактувань Відродження як культурно-

к

історичної епохи і не мають загальної форми операціоналізації філософської спадщини епохи.

Автор даної наукової роботи відстоює позицію не тільки зовнішньої полемічності всього європейського Відродження, але й внутрішньої суперечності ідей та концепцій, форм етичного та естетичного самовиразу в динамічній культурі Ренесансу. Діалогічність доби Відродження у її системному розташуванні в структурі часового та цивілізаційного простору детермінована внутрішньою, глибинною системою мислення та світосприйняття. Взаємоприсутність, взаємопрокикливість природнього, земного та божественного, антропоцентризм та світоглядна переорієнтація системи бачення та розуміння специфіки людського існування були своєрідною апробацією потенційних можливостей самого європейського Відродження XIV-XVI ст. Цю концепцію підтверджує і історіографія Відродження другої половини XX ст. (про що свідчать дослідження і наукові праці М.Бахтіна, Л.Баткіна, І.Бичко, М.Кашуби, О.Лосева, А.Пашука, В.Соколова, Р.Хлодовського, Е.Гарена, К. Сеттона, Ф.Сімоне, Ж. Шевальє, тощо), де йдеться вже не стільки про ступінь об'єктивного існування окремої доби в філософії і культурі, скільки про основні напрямки і традиції всередині самого Ренесансу.

Вагомими факторами, які зумовили специфічність практичногуманітарної побудови структури Ренесансу, були: стихія нескінченності буття, прагнення до найвищої потенції розвитку, можливість фантазій, ілюзій та ідилій в поєднанні з конкретно-реалістичною проблематикою життя.

Актуальні форми смислоутворень у філософії людини доби Відродження розкриті за допомогою аналізу рис "креатогенності" ренесансного суспільства, до яких належать: феноменальна "жадоба культури" (експресивний і динамічний культурний рух), нова соціально-економічна та політична структура соціального простору, новизна у відношенні до пануючої релігії (від гуманізації християнства до його реформації), реалізм та пошуковий характер практичного мислення, особливості фізично-об'ємного розташування і розуміння людини та інш.

Загалом, світоглядна асиметрія (в елементах багатозначності внутрішньо філософської проблематики в системі етико-естетичного виразу традицій літератури та мистецтва) і, разом з тим, консолідованість загальної концепції людини (в природі, красі, чуттєвості, єднанні з божественним) сприяли виробленню конкретно-філософського підходу до вивчення проблем людської досконалості.

У другому підрозділі розкрито розвиток філософії досконалості в площині етико-філософської проблематики гуманістичної культури XIV-середини ХУІст. в універсумі соціального буття людини. Досліджено форми

зображення і описання етичного ідеалу досконалої людини як особи і особистості, як своєрідного сплаву соціально-громадянських і особистісно-чуттсвих, індивідуальних чеснот, як продуктивної субстанції світового космосу.

Етична проблематика філософій Відродження на загальному рівні аналізу історико-культурних та філософських елементів доби осмислена у творах Ф.Адорно, Ч. Вазолі, Р. Спонгано, які тлумачили саму етику Ренесансу як найважливіший інструмент виховання і становлення нової людини, формування її свободи, а також у творчості Е. Кассірера, Б.Кроче, котрі вбачали в ідеї гуманістичної моральності вищу раціональну спробу часу обгрунтувати людське буття, свободу волі та велич духу.

Особливістю етико-філософської проблематики у ранньому гуманізмі була спроба логічно-раціонального обгрунтування стихійного, досить "розмитого" утвердження власного "Я” людини через систему ціннісних орієнтацій, диспозицій, соціально-рольову структуру, особливості потреб, інтересів, мотивів життєпроявів. Ренесансна гуманістична етика в своїй інтерсуб'єктивній спрямованості впритул наблизилась до ідеї смислоутворення індивідуальності в наявному соціальному світопорядку, взірцем саморозвитку якої були динамічні форми практичної досконалості і доброчесного життя.

Спроби усвідомленої самореалізації вперше в історії людського світогляду максимально загострили увагу на питаннях взаємоіснування індивідуальної та соціальної етики і відповідного розвитку нових смислоутворень ("особи", "особистості", "індивідуальності" тощо). Проте самоформування нової людини було водночас і формуванням нового соціокультурного простору, нового людського суспільства. Гуманістична індивідуальність ін'єктувала себе в систему соціальних зв'язків та відносин, що спонукало до розвитку громадянських доброчесностей: розважливості, справедливості, державно- політичної мудрості.

Значне місце в розвитку філософських форм соціальної етики належить періоду "громадянського гуманізму" середини XIV- середини XV століть. На основі запропонованої Г.Бароном концепції громадянського гуманізму у Відродженні (див.: Baron Н. The crisis of the early Italian Renaissance. Civic humanism and republican liberty in an age of classicism and tyranny. Princeton, 1966; Baron H. From Petrarch to Leonardo Bruni. Studies in humanistic and political literature, Chicago, 1968.), в дисертаційному дослідженні проаналізовано форми доброчесного життя "людини суспільної", що мали місце в творчості Дж.Манегті, Н.Ніколлі, М.Пальмієрі.

Окремі аспекти тематики "громадянського гуманізму" були відтворені в творчості представників української інтелектуальної еліти XV-XVI століть. Проблеми справедливості, соціальної стратифікації, соціальної корекції

суспільного життя, теорії природнього права характерні для творчості Ю. Дрогобича, С.Оріховського, П.Русина, А.Чагровського,

М.Стрийковського. Проте, за специфічних умов соціально-політичного розвитку України в другій половині XV- першій половині XVI століть, ідеї громадянської культури, соцільної справедливості були предметом не антропологічних та етичних, а історіософських концепцій, що однак не відокремлює українську культуру XV-XVI століть від європейського ренесансного руху.

Вагоме значення у філософії Відродження ранньогуманістичного періоду мало возвеличення ідеї пізнання, швидше не теоретизованого, а життєво-діяльного, морально-громадського, внаслідок чого й досконалість людини в системі інтерсуб'єктивної культури адекватно відтворювала безмежність, універсальність свободопроявів Ренесансного індивіда в суб'єкт

- об'єктних взаємовідношеннях.

Важливими чинниками (умовами) морально-практичної досконалості людини є наявність свободи волі, вибору і творчості. Відповідно, доброчесно-досконале життя в межах існуючого права та принципів нормативно-моральної регуляції міжособових відносин досягається виключно у природно-діяльнісному здійсненні "humanist", в реалізації людського "Я", його актуалізації на раціонально-практичному, осмислено-чуттєвому рівні.

Особливою експресивністю відзначається діалектика взаєморозгорташш принципів досконалого і доброчесного життя людини в гуманістичній філософії Італії XIV-XVIct. У філософських творах Д.Аліг'єрі, М. Фічіно, Л.Б.Альберті, Дж.Мірандоли дихотомія світу, як і подвійність людини, асимілює обидва принципи (доброчесності і досконалості) як обов'язкові для досягнення щасливого життя.

Автор відзначив, що принцип досконалості як форми доброчесного життя людини був одним з найвагоміших в ієрархії ціннісних структур ренесансної людини. В теоретичному аспекті (про що йдеться в творчості Ф. Петрарки, К. Салютаті, Л. Бруні, М.Кузанського) досконалість тлумачилась як ціннісно орієнтаційний абсолют людського самоформування. В практично-діяльнісній площині принцип досконалості поставав як внутрішній, регулятивний принцип в апробації індивідуальної "Я -концепції", в моделюванні особистісної культури.

У смисловому аспекті категорія "досконалість" не була тотожньою категорії "удосконалення". Для людини, в її досконалій природі (що надана божественною мудрістю), можливим є лише перманентний процес удосконалення власної суб'єктності. Філософія Відродження і, особливо, філософсько-етичні схеми XIV-XVct. розгортали діалектику самовдосконалення як діалектику індивідуального у всезагальності нової

гуманістичної культури, нової етики життя, структури міжособових відносин. Іншими словами, принцип досконалості утримував лише в абстрактній спроможності конкретну "завершеність", "закінченість", "остаточність" інтенціальних актів ренесансної творчої індивідуальності. Проте, необхідно наголосити на тому, що досконалість як інваріантна функція саморегуляції особи в ступеневому порівнянні отримала значно менший розвиток поруч з етико естетичними та духовними основами становлення, розвитку та переродження ренесансної людини.'

Третій підрозділ присвячений аналізу філософського вираження в культурі Відродження людської досконалості як континуального акту самостворення.

Дати однозначне визначення категорії "досконалість" або навіть локалізованому смислоутворенню "людська досконалість" - означає "вихопити" з контінуальної динаміки явища окремий статичний аспект, обмежений суб'єкт - об'єктним універсумом конкретного часу і простору. Проблема досконалості в глибині своєї суті відтворює подвійність змісту -в реальному та ідеальному вигляді, в своїй конкретній та абстрактній формі.

Утилітарні, гедоністичні, нормативні концепції людського життя, відомі до розквіту ренесансної філософії, в етико-моральному спрямуванні в філософії Кватро - і Чінквеченто абсолютною константою утримують ідею людського самостворення, самовдосконалення.

У філософії Високого Відродження (а це приблизно середина XV-перші два десятиріччя ХУІст.) окрім актуального відтворення принципів людської досконалості через імпліцитне впровадження останніх в етико-моральну, духовну, ціннісно-регулятивну площину, принцип досконалості отримав філософське обгрунтування як функція моделювання особистісної структури нового людського суб'єкта.

Незважаючи на певну методологічну, стилістичну залежність від успадкованих античних і середньовічних форм, в предметно-практичній орієнтації філософія людської досконалості у Відродженні була принципово відмінною. Від попередніх концепцій її можна відрізнити за такими специфічними ознаками:

- перепрофілювання принципу досконалості з виключно морально-духовної площини в універсальний принцип людського самостворення;

- визнання цінності людського життя в контітуальному акті творчості і самостворення;

- активізація експресивно-образного і універсально-гармонійного світовідчуття і світорозуміння ренесансної людини;

- пріоритетний розвиток чуттєво-раціональної етики, розгортання категорій "етичного пріоритету": "благородство", "величність", "достоїнство",

"знатність", що символізували певний ступінь досконалості та інш.

Головною змістовною відмінністю гуманістичної раціоналізації філософських основ людської досконалості була спроба виділення функцій самостворення і саморегуляції власного особистого "образу - Я" як нетотожної актуальності людської самосвідомості. Неперервний процес самопобудови власної особи передбачав пластичний синтез діяльнісно-інструментальних проявів (в галузях мистецтв, ремесел, громадянсько-політичного життя) та видову різноманітність розумово-інтелектуальної діяльності. Абсолют досконалості як універсум граничного розвитку викладався як теоретичний орієнтир, редукція якого в практиці життя і культури генералізувала відповідний момент саморозвитку і самоорієнтації. Процес самостворення і самоудосконалення людини в філософських обгрунтуваннях ХІУ-ХУІст. отримував якість перманентної реставрації і самореформування відповідно до ідей індивідуального і суспільного блага.

У висновках підведено підсумки і сформульовано основні положення щодо результатів дослідження. Зокрема, наголошено, що проведене дослідження дозволило не тільки заглибитись у предмет - виділення і оформлення концепцій людської досконалості в етико-філософській тематиці гуманістичної філософії Ренесансу ХІУ-ХУІ столітть, але й визначити, що проблема досконалості, в даний історико-філософський період, розкривалась як сутнісна форма доброчесного життя. .

В результаті дослідження вдалося виділити специфічні ознаки формування еталону людської суб'єктності на етапах давньосхідної, античної, середньовічної філософії та ступінь їх трансформації в філософію людини доби Відродження.

Відзначено, що філософія європейського гуманізму дала імпульс для розвитку індивідуальних критеріїв життєтворчості, а саме: свободи волі і вибору, права на особисте щастя, вільне самовизначення в системі інтерсуб'єктивної взаємодії. Узагальнено-ціннісним в структурі самовизначення людини та ціннісно-регулятивним в процесі діяльнісного формування власного "образу-Я", ”Я-концепції" був принцип практичної досконалості як контінуального акту самостворення.

Відтворення у філософії людини ХІУ-ХУІ століть етико-моральних принципів досконалого і доброчесного життя, виділення у цьому контексті проблеми саморозвитку індивідуальності заклали основи для принципово нового типу світорозуміння. Людина, в спроможності самовдосконалення, постала не тільки предметом теоретичного розгляду, але й суб'єктом самоаналізу, що склало безперечну цінність для гуманістичних принципів миру, прогресу, всезагального розвитку антропокосмосу.

Основні ідеї дисертації відображені у таких публікаціях автора:

1. Семенов A.M. Людська досконалість як проблема античного раціоналізму. //"Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки", - Луцьк, 1996. Вип. 2. - с.91-94.

2. Семенов А.М. Філософія гуманізму як єдність цінностей (в системі оновлення змісту соціально-гуманітарної освіти) //"Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки", - Луцьк, 1996. Вип. 2. - с.94-97.

3. Семенов А.М. Філософія доброчесності у європейському гуманізмі ХІУ-ХУІстоліть //"Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки", - Луцьк, 1996. Вип. 2. - с.97-101.

4. Семенов А.М. Антична спадщина в спектрі сучасної національної культури. //Матеріали XXXIX наукової конференції професорсько-викладацького складу і студентів Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки. - Луцьк, 1993, - с.454 - 456.

5. Семенов А.М. Культурологічний аспект світоглядного формування учнівської молоді. //Матеріали наукової конференції: "Гуманізація національної освіти України: здобутки, проблеми, пошуки." - Луцьк - Київ, 1993, - с.52-55.

Семенов А.М. "Досконалість як форма доброчесного життя людини в гуманістичній філософії XIV-XVI століть." - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Львівський державний університет ім. І.Франка, Львів, 1998.

Дисертацію присвячено питянням моделювання людського життя в гуманістичній філософії XIV-XVI століть.

Захищаються результати історико-філософського дослідження, в якому проаналізовано проблеми генези формування концепцій людської досконалості в контексті розвитку етико-філософської культури європейського Відродження XIV-XVI століть. В роботі запропоновано новий підхід до вивчення етико-антропологічної проблематики у філософії Відродження, що грунтується на аналізі проблеми досконалості як форми доброчесного життя людини. Встановлено, що у філософії людини доби Відродження і, зокрема, в період італійського гуманізму XIV-XVI століть формувались принципи досконалого та доброчесного життя як ціннісні та регулятивно-орієнтаційні основи індивідуального та громадянського життя людини.

Ключові слова: гуманізм, гуманістичні цінності, досконалість, доброчесність, Ренесанс, регулятивні принципи, моральний прагматизм, самореалізація, інтроспективний аналіз, етика.

Семенов А.Н. "Совершенство как форма добродетельной жизни

человека в гуманистической философии XIV-XVI веков." - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии, Львовский государственний университет им. И. Франко, Львов, 1998.

Диссертация посвящена вопросам моделирования человеческой жизни в гуманистической философии XIV-XVI веков.

Защищаются результаты историко-философского исследования, в котором проанализированы проблемы генезиса формирования концепций человеческого совершенства в контексте развития етико-философской культуры европейского Возрождения XIV-XVI веков. В работе предложен новый подход к исследованию этико-антропологической проблематики в философии Возрождения, основаный на анализе проблемы совершенства как формы добродетельной жизни человека.Установлено, что в философии человека епохи Возрождения и, в часности, в период итальянского гуманизма XIV-XV веков формировались принципы совершенной и добродетельной жизни как ценносные и регулятивно-ориентационные основы индивидуальной и гражданской жизни человека.

Ключевые слова: гуманизм, гуманистические ценности, совершенство, добродетель, Ренессанс, регулятивные принципы, моральный прагматизм, самореализация, интроспективный анализ, этика.

Semenov A.N. "Perfection as a form of the virtuous life of the human being in the humanistic philosophy in the XIV-XVI centuries." - Manuscript.

The thesis is submitted for receiving the Academic Candidate Degree of Philosofical Scince Specializing in 09.00.05 - History of Philosophy. - Lviv State University named after I.Franko, Lviv, 1998.

The thesis is devoted to the questions of modelling of the human life in the humanistic philosophy of XIV-XVI centuries.

The results of the historico-philosophical research are under consideration. The research gives the analysis of problem of the genesis of the foundation of concepts of human perfection in the context of the development of the ethic and philosophical culture of European Renaissance of the XIV-XVI centuries. The new approach to the research of ethico-anthropological problems in philosophy of Renaissance, based on the analysis of the problem of perfection as a form of the virtuous life of a human being is suggested in the given work. It's determined that in the philosophy of human being of the Renaissance period and in the period of Italian humanism of the XIV-XVI centuries, there were founded the principles of perfect and virtuous life as valuable and regulationally oriented grounds of individual and civic life of a human being.

Key Words: humanism, humanistic values, perfection, virtue, Renaissance, regulative principles, moral pragmatism, self-realisation, introspective analysis, ethics.