автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.05
диссертация на тему: Типологические соответствия украинской и английской неоромантической прозы конца XIX - начала XX века (текстология и поэтика)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Типологические соответствия украинской и английской неоромантической прозы конца XIX - начала XX века (текстология и поэтика)"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

ГИЖИЙ ВЛАДИСЛАВ ЛЮБОМИРОВИЧ

ТИПОЛОГІЧНІ ВІДПОВІДНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ТА АНГЛІЙСЬКОЇ НЕОРОМАНТИЧНОЇ ПРОЗИ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX ст. (ТЕКСТОЛОГІЯ І ПОЕТИКА)

10.01.05 - порівняльне літературознавство

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

УДК 809.1:883.3:820

АВТОРЕФЕРАТ

КИЇВ - 2000

Роботу виконано на кафедрі історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України. Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор

ТКАЧУК МИКОЛА ПЛАТОНОВИЧ, кафедра історії української літератури • Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, завідувач.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

МАТВІЇШИН ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ, кафедра світової літератури Прикарпатського державного університету ім. В. Стефаника;

кандидат філологічних наук МОВЧАН РАЇСА ВАЛЕНТИНІВНА,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник

Провідна установа: кафедра теорії літератури та компаративістики Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться «12 » червня 2000р. о ____годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, Київ - 1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий « 11 » травня 2000 р.

///

Учений секретар

спеціалізованої /І /і,' О. І. ГАИШЧЕРУ

вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Типологічне вивчення літератури перехідної епохи кінця XIX - початку XX ст. складає немало труднощів. Виникають сумніви, чи можна за умов тої ситуації, що постала в українській літературі на межі століть, коли тенденції розвитку літературного процесу взаємопереплітались, накладалися одна на одну, вести мову про наявність послідовно визначених і різко відмінних між собою типів творчості. У цьому сенсі виникає потреба дискурсивного аналізу української літератури в умовах постмодерністської рефлексії, яка пов’язується із широким спектром діалектики літературності початку XX ст.

Першою виділила неоромантизм в українській літературі Леся Українка. Уся перехідність тої епохи в умовах становлення нового мистецтва засвідчувала проблематичність називання нового стилю, який зароджувався у творах письменників всупереч народницьким ідеологічним догмам і відповідно традиційним народницьким стилям. Помітивши у ньому прояви романтичного відчуження індивідуальності, протест проти навколишнього середовища і пориви ins Blau, українська постсса у виступі про ранню творчість Винниченка назвала нову стильову течію «новоромантизмом».

Ні реалізм, ні романтизм не можна вивчати без уваги до їх взаємодії, взаємопроникнення, взаємозбагачення, тим більше романтизм кінця XIX - початку XX ст. Проте ситуація, яка склалась у нашому літературознавстві у радянський період, вважала лише на домінантність розвитку реалізму як єдино правильного напряму літературного процесу. Відтак на даний момент найбільш грунтовними дослідженнями українського неоромантизму вважаються праці Т. Гундорової. На її думку, саме завдяки неоромантизмові можна говорити про українську літературу початку століття як художню систему вищого порядку, як відносно самостійну сферу розвитку загальнолюдської чуттєвої культури1.

Традиційно у нашому літературознавстві класичним еталоном неоромантизму у світовій літературі вважається проза англійських письменників Роберта Стівенсона та Джозефа Конрада. Дослідження їхньої творчості сприяли тому, щоб виділити романтичні тенденції у мистецтві кінця XIX - початку XX ст. Теоретична основа вивчення неоромантизму закладена до цього часу єдиною типологічною класифікацією, здійсненою В. Цариком у книзі «Типология неоромантизма» (Кишинів, 1984).

1 Гундорова Т. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку XX ст. // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури XIX

- початку XX ст. - K.: Наукова думка, 1991. - С. 166.

Тут англійський неоромантизм розглядається у рамках типологічного підходу на базі ідейно-тематичної диференціації із романтизмом та реалізмом.

Отже, реферована праця становить собою дослідження поетики творчості українських та англійських письменників кінця XIX -початку XX ст. Донедавна догматизм теоретичної думки культивував тільки ідеологічний погляд на культуру і мистецтво. Відтак порівняльно-типологічне дослідження у наш час особливо актуальне, тим більше, що у літературознавчих працях до цього часу не враховано і не приділено належної уваги теоретико-типологічному аналізові компонентів наративного дискурсу неоромантичної прози, яка в принципі формувала у собі нові шляхи розвитку літератури XX ст. До цих пір не проведено системного вивчення способу існування засобів епічного зображення у неоромантичній прозі; не з’ясована конкретна природа функціонування на текстуальному рівні відношення між оповіддю та історією, звідси - не порушувалось питання часового розгортання оповіді, що значно розширило б уявлення про жанрово-стильову систему літератури межі століть; не досліджено типів нараторів у рамках проблеми взаємодії у неоромантизмі реалістичного і романтичного типів мислення.

Неоромантизм відкривав нові можливості аналізу художнього твору. У літературі кінця XIX - початку XX ст. особливого розмаху набуває тенденція синтезу з різноманітними формами міфологізованих рефлексій як елементами вираження психологізму творчої уяви письменників. Як наслідок у рамках дискурсу виник неоміфологічний феномен, який розгортався у спробі життя і мистецтво перетворити у міф як місцезнаходження ідеалу. Згодом такі уявлення привели до виділення у літературному контексті новітньої функції міфу як інтерпретатора глибинних, прихованих структур творчої уяви письменників, що стають відомими у текстах творів. На жаль, грунтовних досліджень іманентних і текстуально заданих структур неоромантичного мислення, яке розкривається

ття шчиї пгтгтітті п г*тт\юг\гмг> та *«ч=»гга■\/г/*г'*3*1|*гіг*г.гл<л

■» чі ииііП/ии жи і»* і ". ^

літературознавство ще не дало. Отже, відсутність комплексного

Пі ПУПгц; ітл гціо піт; гтгігчотгіі гголг«л»»лтгт,тіттттлі тт«тті « л'глгтіп'т

^ ,ц\_/ сіхклЛіо^ іхс*риЦіі ііс.и^итагіїїі'іпчл приоуі иіОлііо ха

недостатнє теоретико-методологічне тлумачення особливих засад «переходового» стилю з врахуванням впливу його детермінації на подальший розвиток мистецтва слова зумовили вибір теми дисертаційного дослідження та його актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконувалось як складова частина комплексної теми «Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках», яку розробляє група

з

літературознавців Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Тему дисертації погоджено з Науково-координаційною Радою НАН України «Класична спадщина і сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Метою даної роботи є з’ясувати загальні закономірності художньої специфіки неоромантичної стильової течії у рамках міжлітературного процесу кінця XIX - початку XX ст. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань: 1) окреслити специфіку наративного дискурсу неоромантичної прози в українській та англійській літературах;

2) визначити типологію нараторів у неоромантичному контексті;

3) виявити щодо різних типів оцовіді основні тенденції у співвідношенні позицій наратора і персонажів, встановити ступінь їх активності; охарактеризувати відповідно способи мовленнєвого вираження різних суб’єктних планів; 4) проаналізувати функціонування часових модифікацій розгортання нарації на базі співвідношення між наративом та історією; 5) проаналізувати часовий і просторовий аспекти творів і на цій основі висвітлити основні елементи ритуального дійства, що є результатом проекції архетипної моделі на художню прозу неоромантизму; 6) дослідити функціонування типології архетипного значення у творах

О.Кобилянської, Г. Хоткевича, Дж. Конрада, Р.Стівенсона.

Наукова новизна дисертації виявляється передусім у тому, що тут уперше здійснюється спроба встановлення типології та національних особливостей українського та англійського неоромантизму; вперше з позицій структуральної наратології з’ясовується механізм функціонування основних викладових форм на матеріалі результатів порівняльного аналізу наративного дискурсу у творчості письменників обох народів; новаційним також є аналіз неоромантичної прози з погляду ритуально-міфологічного підходу до дослідження глибинних, прихованих, іманентних смислопороджуючих структур письменницької уяви епохи неоромантизму.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при подальшому дослідженні складної й суперечливої картини літературного процесу кінця XIX

- початку XX ст.; при підготовці лекцій з історії української та зарубіжної літератур, спецкурсів та спецсемінарів для студентів філологічних факультетів вузів, а також при написанні курсових та дипломних робіт студентами.

Апробація роботи

Основні положення дисертації викладені на Всеукраїнських Гнатюківських читаннях “Українська мова: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Тернопіль, 1999), міжнародній науковій конференції “Внесок української еміграції в розвиток національної та світової культур” (Тернопіль, 1999), щорічних конференціях Тернопільського державного педагогічного університету за 1997, 1998, 1999 рр. За матеріалами дисертації опубліковано 6 статей. Дисертація обговорена на спільному засіданні кафедри історії української літератури та кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.

Структура і зміст роботи.

Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 232 позиції (загальний обсяг - 203, без бібліографії - 189 сторінок машинопису).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ У Вступі проаналізовано стан вивчення досліджуваної проблеми, обгрунтовані актуальність та новизна дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено її методологічну основу і практичне значення.

У першому розділі «Наративний дискурс неоромантичної прози» у рамках текстуального аналізу творів українських та англійських письменників досліджуються структуротворчі чинники наративного дискурсу неоромантичної прози. В епоху неоромантизму означування об’єктивної реальності на мову літератури перетворювало її на реальність у собі. З погляду неоромантиків тут постає момент, коли можна говорити про розрив душі і слова, потребу розмивання значення і слова, неузгодженості в означуванні і досвіді. Звідси - самоусвідомлення неоромантичного митця, переростаючи у саморефлексію, неминуче зводилось до специфічно літературного центру — слова і мови як засобів художньої літератури. Езотерика неоромантиків лежала вже навіть не стільки у настроях, думках героя, скільки у самих словах. Відтак естетичний дискурс українського неоромантизму склався під впливом значною мірою переключення смислу в площину «нарації про слова». Вивільнення людської сутності у такий спосіб дозволяє говорити про творення нового дискурсу, предметом зображення якого ставало не щось матеріальне, об’єктне. Він сам формувався тим чимось у вигляді мовної саморефлексії людини.

У підрозділі 1.1. з’ясовуються літературознавчі терміни, які позначають креативні сили формування глибинної структури наративного дискурсу літературного твору. Розрізняються два типи оповіді: дієтетична (історія, побудована за верховенством оповідача) і міметична (мовлення і діалог як міметичний запис чиїхось думок та слів). Керуючись типологією наративного дискурсу французького структураліста Ж. Женета2, чия конструктивна модель наратологічної класифікації викладається у кардинальній опозиції гетеродієгетичного та автодієгетичного нараторів, дисертант при аналізі прози здійснює перехід в опозицію між «оповіддю про події» та «оповіддю про слова», бо мімезис слова може бути лише наслідування слова, все інше лише різні ступені оповіді від наратора. Крім того, виділяється певне теоретичне схематичне уявлення про наративні рівні. Будь-який рівень набуває смислу тільки тоді, коли він усвідомлюється у складі вищого рівня.

Зваживши на важливість запропонованої методики, дисертант виділяє дві основні тенденції еволюції оповідної структури, які активно і послідовно розвивались у прозі українського неоромантизму. Здійснювалось розгортання дискурсу з точки зору центрального наратора, через перцепцію якого модифікується і тонізується матеріал інформації. Силове поле такого наратора поширюється на всі конструктивні елементи викладу. Одночасно, здійснювався потяг до максимального наближення до об’єкту оповіді через звернення нараторів до точок зору різних персонажів, від яких подавались події. У сприйманні кожного з героїв оточуючий світ поставав іншим. Цим способом досягався прогресивний рівень різносуб’єктної форми «об’єктивної розповіді». Назагал контури неоромантичного зрушення виявляли у літературі зародження сумніву у зверхності чиєїсь точки зору будь-якого виду. Наставав час повалення уніфікованої моделі дійсності, нагромадження однотипних подій і характерів, складання однотипного у загальне. На перехідному етапі онтологічний потенціал неоромантичної гіпотези засвідчив можливість структурологічного єднання двох типів літературної творчості: реалістичної і романтичної.

У підрозділі 1.2. йдеться про основні принципи функціонування наративу у рамках гомодієгетичної форми неоромантичної прози. З погляду структуральної наратології, в оповіді функціональним вважається протиставлення між тим, чи наратор залучений в

1 Genette G. Narrative discourse. - Ithaca, New York: Cornell University Press, 1980.

історію, про яку він розповідає, чи ні. Відповідно перший тип наратора називається гомодієгетичним, а другий -гетеродієгетичним. На початку XX ст. у рамках неоромантичного дискурсу письменники продовжують практикувати гомодієгетичну оповідь, яка своєю зосередженістю на одному персонажі залишалася найбільш відповідною структурою для романтичного типу творчості. Потребою часу стало творення істинного еквіваленту буденного письма із зосередженістю на внутрішній фокалізації героя-оповідача, чия точка зору фіксувалась конструктивним моментом для всієї структури твору. Переживання для такого наратора усувало потребу в події й висувало на передній план потребу в мовленні самоаналізу, чим створювало відправний пункт для сприймання себе у навколишній дійсності.

В епоху неоромантизму у межах гомодієгетичної нарації набирає розмаху тенденція максимального наближення і знайомства з точками зору персонажів, відмінними від перспективи наратора. Автор дисертаційного дослідження зауважує, що при цьому план головного персонажа у творі знаходить для себе традиційні форми вираження, котрі пов’язані із просторовою точкою зору. При загальній орієнтації на літературність дискурсу наратора-спостерігачатакі засоби утримують оповідь у площині сприймання головного персонажа, вказуючи таким чином на сам акт сприймання, чим переборюється інформативність тексту, відтворюється не так результат, як процес.

Самобутність дискурсивної практики неоромантичної прози грунтувалась на закріпленні розгорнутої форми прямого мовлення персонажів як наслідок загальної суб’єктивізації оповіді. Риси, характерні для модерних тенденцій неоромантичної прози, різнобічно проявляються у діалозі, невласне прямому мовленні. Причому вони ще не стільки пов’язані з передачею характеру усного мовлення, скільки з формальними особливостями творення літературного дискурсу. Відтак неоромантична форма гомодієгетичної оповіді в українській літературі засвідчувала спробу переакцентування цінностей нової доби. У диспозиційному протиставленні себе «Іншому» я-оповідач, насамперед, втілювався у власному дискурсі як я-псрсживаючс.

У підрозділі 1.3. досліджується специфіка неоромантичної моделі гетеродієгетичної форми викладу в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. Іманентна сутність акту текстуальної комунікації між наратором та нарататором у гетеродієгетичній нарації неоромантичної епохи йшла у пошуках видозміни внутрішнього боку мовленнєвих суб’єктів. Ця зміна давала змогу засвідчити аргументовану потребу нового риторичного коду, який позбавлявся авторитарних суб’єктно-об’єктних відношень між

наратором та персонажем у тексті. Еволюція суб’єкта нарації розгорталась у контексті сприймання його як співучасника, а не господаря дискурсивної практики. По суті, він ставав однією із форм виявлення на рівні з іншими, а не чимсь самозаконним, детермінованим, лімітованим, як це було у попередній період.

Дисертант за допомогою текстуального аналізу простежує еволюцію оповідної манери письменників-неоромантиків, яка фактично проявлялася у русі від всевідаючого наратора до розширення фокалізації одного персонажа на все оповідуване й одночасно до розширення кількості точок зору для репрезентації об’єкта у різних ціннісних площинах. Так, наративну структуру деяких неоромантично-символічних творів Гната Хотісевича організовує образно-емоційна логіка екстрадієгетичного наратора («Біла береза», «Berceuse Chopin’a»). Хоч він і не введений у сюжетну акцію алегоричної оповіді, проте саме його мовлення, насичене емоційно-риторичною лексикою, містить у собі ті суб’єктивні оцінки, які надають зображуваному експресивно-символічного значення.

Одночасно поряд з творами, у яких позиція наратора виражається прямо, а точка зору персонажа виявляється лише епізодично, поступово розвиваються такі твори, у центр яких висувається точка зору одного персонажа. Перспектива екстрадієгетичного наратора служить переважно інформативним фоном для зображення внутрішніх вагань героя, тоді як перспектива думок останнього фіксує та зав’язує в один потік події та людей, обгрунтовуючи та аналізуючи їх.

Все частіше у наративній логіці неоромантичної практики художній світ будується на зіткненні відмінних, полярних точок зору, оцінок кількох персонажів, внаслідок чого виникає високий емоційний вплив вічної мінливості, плинності, неоднозначності оповідуваних подій. Конкретизуючи такий перелік обставин, дисертант стверджує, що багатоплановість кутів зору у тексті неоромантизму базується на складній ієрархії змінної внутрішньої фокалізації, джерелом якої можуть бути перехресні описи та характеристики персонажів, розташованих на одному наративному рівні чи на кількох.

У підрозділі 1.4. висвітлюються основні аспекти суб’єктивізації у контексті англійської неоромантичної прози. Головним інструментом здійснення пророчого дискурсу став сумнів, який поширювався як на правдоподібність зображення з точки зору «іншого», так і на достовірність процесу рецепції індивидуальним суб’єктом репрезентації. Складність письма зумовлювалась складністю подолання тієї сукупності проблем, сумнівів, питань, які вибивали зворушену людину з колії. Одним із таких методів

стала у творах неоромантиків несподівана поєднаність різних перспектив, візій зображешш. Без фігури кінечної, остаточної позиції означування зображуваного суб’єктивна точка зору диференційованої особистості-персонажа ставала єдиним арбітром людського досвіду. В аспекті загальної структури оповіді перспектива гомодієгстичного оповідача сприймалась за визначальну ознаку новітньої неоромантичної практики.

Йшлося, отже, про проблему репрезентації, для якої у наратологічному аспекті важливе місце займає концепція часу. У неоромантизмі час перестав бути сухою послідовністю мінливих почергових подій, важливою ставала саме суб’єктивна візія тривалості. У цьому аспекті створювались умови для ціннісного ставлення до пам’яті як потоку візій свідомості, де минулі події не забуваються, не зникають, але співіснують і допомагають інтерпретації поточних.

У своєму дослідженні дисертант звернувся до поділу романтизму на «внутрішній», що розкриває внутрішній світ людини, її емоційну, інтелектуальну та моральну сутність, і «зовнішній романтизм», який відображає поривання героя до об’єктивного світу, до природи і суспільства, його теперішнього і минулого, його матеріального і духовного життя. Звідси - у центрі уваги конкретизується головна тенденція дискурсу, за якою творчість Р. Стівенсона і Дж. Конрада відноситься до «зовнішнього неоромантизму». Ще до початку XX ст. в англійській літературі витворились різновиди «роману акцій», заснованого на зіткненні конфліктуючих сил, яке розгортається у певній послідовності подій та вчинків. Евентуалізація нарації виключала можливість характерного для попередньої літератури приписування об’єкту необхідного значення з найуніверсальнішої структури напередзаданого. Кінцевою метою подієвості ставало захоплення слухача в обійми романтичного співчуття у циклі шаленого розмаїття альтернативних причин дискурсу.

У підрозділі 1.5. основна увага зосереджена на аналізові поетики романтичного наративу прози Р. Стівенсона. Концепція неоромантичної прози в англійській літературі, розгортаючи нарацію у системі пригодницьких, мандрівних творів, формувалась на основі реалістичного методу задля правдоподібності оповідуваних подій. При цьому, серед основних структурних форм гомодієгетичності найчастіше зустрічається у текстах наратор-свідок, який весь у полоні процесу оповіді. Хоч за своїм зовнішнім оформленням наративний дискурс і подібний до оповіді літературних попередників, проте він не є традиційним

повіствуванням суб’єктивного типу. По-перше, тут майже повністю відсутні описові паузи. Захист романтичного методу полягав значною мірою у відмові неоромантика від достеменно нудного, понурого опису інтер’єру, пейзажу, які б відвертали увагу читача від активного перебігу безстрашних, героїчних пригод. По-друге

- незацікавленість у відтворенні чийогось мовлення, наприклад, внутрішнього. Складалася ситуація, у якій на першому плані -подієвий аспект, що було засобом дослідження зміни внутрішньої активності героїв. Відповідні мовленнєві форми наратора, рспортажні коментарі, тлумачення - все це створювало ефект правди, присутності, безпосереднього спостереження, конкретного досвіду. Побудова тексту відзначається мотивом пошуку розв’язки таємниці, тому збирається інформація зі всіх можливих джерел, що на практиці приводить до структурної різноманітності оповідачів, якими насичений розвиток наративу. По суті, складається ціла система перехресних оповідей.

Відношення категорії часу оповіді і часу розвитку історії розглядаються через основні проблеми внутрішньотекстуальної анахронії, чиїми традиційними формами є аналепсиси (рух назад) і пролепсиси (рух вперед), серед яких найбільш часто зустрічаються у творах Р. Стівенсона доповнювальний аналепсис, пролепсис-анонс, пролепсис-зачаток. Отже, дисертант робить висновок, що еволюція неоромантичного світогляду засвідчувала зростання інтересу до особистості і здатності заради неї все інше поставити під сумнів.

У підрозділі 1.6. здійснена спроба реконструкції особливостей неоромантичної моделі наративної практики у творах Дж. Конрада. У письменника на перший план виступає досвід духовного розщеплення особистості як носія внутрішньої суперечності в умовах екстремальної ситуації, де б герой перебував в опозиції до самого себе і діяв у режимі самоконфронтації. Звідси - розвиток наративного дискурсу межі століть пов’язується з проблематичністю епічного зображення у літературі героя нової заданості.

Особливості функціонування наративу пояснюються через складну систему зв’язків і відношень наративного методу Дж. Конрада. Частим наратором у його творах є гомодієгетичний Марлоу. Проте центральною ознакою способу розгортання викладу залишається значна дистанція до об’єкту оповіді. Дискурс кожного окремого персонажа по-своєму видозмінює узагальнений контекст дійсності. Охопити його в уніфіковані рамки вважається неможливим. Хоч насправді світ один, точок зору, бачень, яким він є чи міг би бути, дуже багато. І всі вони різняться між собою. Відповідно правдоподібність конрадівських творів засвоювалась через дезорієнтацію імпліцитного читача. При цьому, у калейдоскопі всіх можливостей заповнення наративного дискурсу,

що виникають у тексті, вибирається одна-сдина мить сингуляторної темпоральності як індивідуальне продовження чийогось дискурсу в тексті. Відтак у тексті ілюзія повного наслідування дійсності замінюється «можливістю-у-кожний-момент», суб’єктивність якої характеризується розсіюванням значень, при якому доцільність того чи іншого елементу виявляється тільки через функціональне охоплення з іншими одиницями тексту. Так здійснюється перебудова пропорцій цілого, перенос уваги з цілого на деталь заради неповноцінно-вираженого погляду на реальне ціле.

Дж. Конрад розкриває нові можливості категорії ритму прозового твору - як категорії розвитку і становлення, а головне -смислотворення. Оповідь розгортається за послідовністю відновлення подій у пам’яті. Стосовно творів англійського письменника можна говорити про явище «часової автономії», бо тут пам’ять посідає центральне місце у структуралізації тексту. Конрад будує один спогад на «долоні» іншого, повернення назад перемішує із пролептичним рухом уперед. Часто автор вдається до внутрішньої ретроспекції в оповіді: доповнювальних і повторювальних аналепсисів. Кожен з них підпорядкований головній тенденції метадієгетичного пояснення або контрасту. Особливе значення у прозі письменника займає пролепсис-зачаток, який натякає, накреслює, схиляє до якоїсь думки, коли читач уже готовий саме так сприймати розповідь. Відкрита функціональна спрямованість таких засобів підкреслюється у тексті пізнішим запереченням, відмовою від тих перспектив, що вже були закладені в образ головного персонажа.

У підрозділі 1.7. аналізується суб’єктивний хронотоп наративного дискурсу української неоромантичної прози. Запропоноване дисертантом розуміння наратологічного аналізу дає можливість повести дослідження у рамках особливої форми твору-настрою—жанрово-стильової системи з внутрішньо психологічним конфліктом3. На відміну від твору-акції англійського «зовнішнього неоромантизму», особлива емоційна наснага твору-настрою розгорталась у спробі обмеження його часового простору надзвичайно тісними хронологічними рамками. Розвиток подій ставав не властивим для такого жанру. У центрі уваги - монолітний завершений епізод життя в єдності настрою, ситуації та дії. В такому випадку треба брати до уваги процес «оповіді про слова» у його модерністичних конструкціях внутрішнього монологу чи

“Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. - Львів-Нью-ЙоркгВидавництво М.П.Коць, 1998. - С. 43.

невласне прямого мовлення. У пафосі романтичного психологізму «оповідь про події» в українському дискурсі поступається ліричністю і драматичністю оповіді про розгортання внутрішнього хвилювання. Як і в ліриці, у неоромантичній прозі час виконує формотворчу функцію: момент переживання здатний втягти в себе, сплавити воєдино будь-які роз’єднані, не співвіднесені у просторі точки. Прискорення процесів суспільного розвитку, сприймання дійсності через вираження інтенсифікувало темпи згущення через поступовий перехід розвитку наративного володіння часом до ітеративності в оповіді. На прикладі творів письменшгків-неоромантиків дисертант досліджує захоплення ітеративністю, яке свідчить про домінантні властивості психології художнього світу неоромантика передати гостре відчуття аналогії між моментами. Однак для українських неоромантиків не так важливим ставало відчуття конкретності моментів, скільки відчуття індивідуальної фіксації сприймання, хвилювання, внутрішньої душі.Пошук ліричним героєм себе здійснювався, таким чином, через пам’ять, яка наповнює людину асоціаціями у звуках, запахах, кольорах, різного типу відчуттях, переживаннях. У найкращих зразках “поезії в прозі” неоромантиків проявлялась зімкнутість теперішнього і минулого з метою фіксації точок внутрішньої гармонії ліричного героя для утвердження перемоделювання душевного стану на майбутнє, так би мовити, особистості у потенції. Таким чином, роль власне оповіді зменшується та одночасно збільшується роль аналепсису (ретроспекції).

У другому розділі «Міфопоетичпа структура неоромантичної прози» здійснюється спроба визначення архетипного значення символічної образності неоромантичної прози. За Г. Грабовичем, художні символи у літературному творі з’ясовуються лише у процесі осмислення іманентних і текстуально заданих структур. Саме парадигматичний набір таких повторюваних мотивів створює умови розуміння тексту.

Перший підрозділ 2.1. присвячений спробі наукового опису просторового діапазону міфологічних смислів художнього тексту неоромантизму. Творчість неоромантиків цілковито спрямовувалась на реальність життя, до його таємниць та розкриття їх суті. Але зневіра у вирішенні проблеми у сфері прогресу і можливостей реалізації надій та потягів особистості стверджують у неоромантизмі кризу героїчного ідеального. Криза «героя» знаходить вираження у неоромантичній ситуації життєвої екстреми, коли «герой», ізольований від суспільства, перебуває у боротьбі не тільки із зовнішнім світом та його обставинами, а й сам з собою, своєрідна

самоконфронтація. Антропологічно така ж символічна форма поведінки актуалізується під час проведення ритуалу життєвого переходу (ініціації). При цьому розвиток відтворення «ідеального» йде в пошуках як часу, так і простору. У неоромантизмі це потойбічний простір - місце можливого зіставлення, бо воно одночасно є одним із найглибших і повторюваних образів психологічного «Іншого», яке допомагає визначити, охарактеризувати позитивне, як шлях еволюції людини4.

Дисертант застосовує до аналізу неоромантичної прози матрицю мономіфу, у якому головний персонаж проходив ритуал «ініціації» в іншій, «чужій» землі. Таємничий простір боротьби «героя» зі змієм створює своєрідний каркас метафоричних відлунь архаїчного світогляду, переживань щодо простору за межами освоєного світу. Для англійської літератури чудовисько метафоризується в образ моря, яке зберігає у собі весь бруд та зло. Йому протиставляється образ корабля, який архетипно є втіленням героїчних вчинків. Однак на межі століть в англійському неоромантизмі наступає розширення прав несвідомого, яке оголошує панування кінечного над безкінечним, що є коренем внутрішнього зла, властивого людині.

У текстах української неоромантичної прози традиційним локусом проведення літературного ритуалу стають ліс, гори, які теж прирівнюються до потойбічного світу і протиставляються дому, як територія «чужа» і «неосвоєна». Лісова природа для неоромантичного героя - щось цільне, єдине, безумовне і безкінечне, живе, таємниче, вічне, місце ліричного усамітнення, вникання у символічну асиміляцію з нею. Така віра у духовність природи повертає до образності аналогії невинності. Проте, з позицій екзистенціального концептуалізму, український неоромантизм у пошуках аналогії до пережитого досвіду приходить до розриву єдності морального та естетичного. Відтак письменники згортають власні зусилля у «романтичній агонії», яка служить апогеєм протиставлення гіпотетично бажаного реальному. Тому український міфопоетичний дискурс, захопившись надмірною вірою у «наднатуральне», висловлює контропозицію невинного одухотвореного світу із демонічністю світу кінечного, в межах якого нема місця апокаліптичному.

У підрозділі 2.2. аналізу підлягає міфологічне мислення неоромантичного оповідача у плані його зв’язку з первісною міфологемою «немовляти». Українська неоромантична проза розвивалась в умовах перехідного порогу, маргінальності і

3 Денисюк І. Українська новелістика кінця XIX - початку XX ст. //

Українська новелістика кінця XIX - початку XX ст. - К.: Вища школа, 1989.-С. 14.

суспільної другорядності. Антропологічно, ритуал, за яким розгортається структура художнього твору, починається із прояву антинорми, яка в українському дискурсі у неоромантичному переосмисленні актуалізувалась в ідеї втілення міфу про народження та юність «героя». Ця фаза романтичного наративу розгортається так, що головному герою надаються найбільш кардинальні характеристики у порівнянні з іншими. Тут відбувається перехід у відношення між двома типами соціальних структур, між двома модальностями становлення, яке протікає під знаком «лімінальності». Типологічно неоромантизм у творах письменників виводить на передній план маргінальні суспільні явища, продукти яких пізніше проявляються як найбільш сакральні. Бо, насправді, у мотиві смерті-народжешія «героя», який утверджує зародки добра, щастя, краси, любові, що проростають із низького, злого, холодного, спостерігається народження життя із відчуженості смерті. На прикладі української неоромантичної прози дисертант аналізує, як такі відносини проявляються в антропологічній структурі «елементарної сім’ї», що є тим слабким місцем у суспільній структурі, через яке повторювано пробивається ідеальне. У такому плані архетип «немовляти» прочитується як можливий вихід із конфліктної ситуації, як рятувальний засіб для об’єднання двох протилежностей.

Англійський неоромантизм фіксує «героя», «одного із нас», який відповідає нашому відчуттю досвіду реальності. Відтак тут нема ніякого божества, навпаки, воно стає вираженням зла, антигуманності. У цьому відображений іронічний код літературної образності, де архетипом є образ Адама, бо те, що відбувається з ним, є кінцем усього загальнолюдського. Так, дисертант відзначає кризу комплексу «немовляти» у західній літературі у сфері іронічної деромантизації героя.

У підрозділі 2.3. здійснена спроба реконструкції ритуалу ініціацій, який є ключем до найглибших духовних смислів «переходової» епохи. Дисертант розглядає його як продовження мотиву народження-юності «героя», який у творах зумовлюється романтичною трагедією невинності, бо оповідає про молодих, недосвідчених персонажів. Переважно це світ магічного і бажаного, що виростає в межах буденності, який пов’язаний із жіночою сексуальністю на противагу чоловічій.

Далі автор дисертації, застосовуючи поділ ритуалу ініціацій, виділяє основні структурні етапи у творах неоромантизму: смерть-життя-смерть. При цьому у контексті романтизації літератури доби переходу антропологічно важливою є друга фаза «лімінальності»,

у рамках якої проявляється світ ідеального - комунітас. В аналізі здійснюється звернення до сатурнальних мотивів: вибору «майського короля», «короля карнавалу», «священного шлюбу». Символічно, що українська неоромантична проза розшифровується через код міфічного архетипу Деметри і Персефони. Новочасний зміст неоромантичної версії міфу про Деметру-Персефону прочитується через утвердження ідеальної спільноти у формі материнського права. Українська неоромантична проза розглядає свою версію ідеальної комунітас, яка структурується у формі жіночого дискурсу. У ритуальній свідомості «переходової» доби жінки ототожнювались із сакральним, маргінальним, таким, що здатне виправити, врятувати ситуацію в онтології буття. Жінка, отже, отримувала «культурну місію як жриця ідеалу».

У підрозділі 2.4. дисертант аналізує способи накладання архетипу «героя» на весь неоромантичний контекст. Користуючись ідеями психоаналітики та антропології, він виділяє чотири етапи у запропонованій міфологемі. В ході аналізу, розшифровується концепція розуміння глибинних закономірностей неоромантичної структури. Відмінність між дискурсами двох літератур полягає у розбіжності між архетипом «ініціацій» в українській та архетипом «героя» в англійській літературах. У першому йдеться про буття із розумінням кінечного, у другому - типовий «герой» сам викладається із сил, щоб досягнути своєї амбіційної цілі. Отже, у рамках українського неоромантизму постає персонаж, який виразно проявляє ознаки «антиповедінки» у протиборстві з традиційним, буденним, нудним. Робота на благо майбутнього, щоб надлюдина «будуччини» врешті могла зреалізуватись, стала головною ідеєю інтенціональності українських неоромантиків. У творах О. Кобилянської і Г. Хоткевича помітні тенденції перехідності літературної утопії, накресленої іронічним образом міфологічного Прометея, чия доля у модерному контексті тлумачиться як трагедія життя із відчуттям абсолютності душевного вибору. Англійський неоромантизм засвідчує у запропонованій типології функціональність завершальних етапів еволюції «героя», які пов’язувались із трагедією його смерті. Такого плану персонаж фіксує дуалізм людського характеру як смертельну небезпеку, що загрожує усім, від якої усі страждають. Дислокація його характеру у кінцевому підсумку пояснюється архетипом Близнят як міфологічним виявом боротьби двох крайностей, які, врешті, приводять людину до нещастя самоліквідації. В результаті типологія самого героя зводиться до ототожнення із архетипом

біблійного Адама, який за своєю людською природою мусив понести спокуту.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження. У роботі встановлено, що неоромантизм засвідчив зародження нового етапу в історії світової літератури початку XX ст. Його слід розглядати лише у широкому контексті епохи Модерну, на базі якої він знаходить своє значення. Контури неоромантичного зрушення порогової стадії означувались у спробі утвердження ідеалу вже у рамках реальної дійсності. Завдання полягало у тому, щоб знайти загальнолюдське ідеальне на базі буденної людини натовпу. Зникав романтичний індивідуалізований герой із сакральною передісторією, в основі новітніх метанаративів розгорталась активізуюча динаміка характерних в ідеальності емоційно-духовних сил як смислових станів людини. Однак проблема, яка стояла перед неоромантиками, розглядалась у їхній творчості в аспекті становлення особливої форми романтичної іронії. У новітній реальній моделі дійсності такий «герой» ставав виразним свідченням марності будь-яких людських зусиль, ілюзій розуму та усіх надій. Тут романтична іронія переходила у трагічну, значення якої було у стражданні та неминучості звільнення від нього як в індивідуальному, так і в соціальному житті самотньої особистості.

В естетиці англійського неоромантизму своєрідна романтична рецепція реального у співвідношенні кінечного і безкінечного зводила актуальність людської дійсності в тих межах, якою вона є, до остаточного її заперечення. Виразно новітня парадигма підкреслювалась дуальністю демонічного характеру героя. З гуманістичного погляду, саме це і призводило до сумніву щодо можливості ідеальної єдності «морального» і «правдивого» у художньому зображенні. В українському ж неоромантичному часі такий «герой» мав з’явитись у майбутньому. З ним пов’язувалась нова ідеальна модель дійсності. Поки що рівень модерністичної культури синтезувався у рамках інтенціонального ритуалу переходу-наближення до «культурного героя».

Нова ідейно-естетична структура, що формувалась на рубежі століть, засвідчувала, отже, новий етап епічного світосприйняття, який виключав можливості істотного завершального зображення внутрішнього життя персонажа уніфікованою точкою зору екстрадієгетичного вербалізуючого наратора. Вихоплюючи з життєвого плину події, характери, цей оповідач відмовлявся від своєї абсолютності. Виписати епічно властивий неоромантизму

конфлікт допомагала концепція точки зору персонажа-наратора. У новітніх творах вона виявлялась на базі зовнішньої чи внутрішньої фокалізації зображення. Відповідно, наративний дискурс української неоромантичної прози розвивався за двома головними тенденціями суб’єктивізації. У першому випадку (Г. Хоткевич) романтичні засоби відбивались у повноті ліричного зображення наратором, чиє активне включення у намаганні витлумачити ніжні душевні рухи героя сприяли особливій алегорично-символічній поетичності художнього світу. За другою тенденцією неоромантична структура спиралась на рокованість душевного підключення суб’єктів до дискурсу, їх різнобічну стилізацію, спонтанність вираження (О. Кобилянська). У цьому контексті виникав своєрідний децентризм, драматичність показу як протиставлення романтичній монічності. Кожен приклад такої персоналізації виявлявся принципом самоствердження внутрішніх парадигм суб’єктів, що конкурують між собою і серед яких нема домінантних, таких, що панують над іншими.

Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях:

1. Неоромантизм і міфологізм: проблема автора // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. - Тернопіль, 1998. - Вип. 2. - С. 20 -27, (0,5 др. а).

2. Наративний дискурс неоромантичної прози Р. Л. Стівенсона // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. - Тернопіль, 1998. - Вип. 3. - С. 52 - 60, (0,5 др. а).

3. Неоромантичний варіант міфа про народження героя // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. - Тернопіль, 1999. - Вип. 5. - С. 61-69, (0,5 др. а.).

4. Просторово-часова організація неоромантичної художньої прози Джозефа Конрада // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство.

- Тернопіль, 1998. - Вип. 3. - С. 61 - 69, (0,6 др. а.).

5. Дискурс неоромантичної модерності в українській літературі початку XX ст. у загальноєвропейському контексті // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. - Тернопіль, 1998. - С. 117 -121, (0,4 др. а.).

6. Міфологічний світ прози Гната Хоткевича // Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку. -Тернопіль, 1999. - С. 300 - 303, (0,25 др. а.).

Гижий В. JI. Типологічні відповідності української та англійської неоромантичної прози кінця XIX - початку XX ст. / текстологія і поетика/. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05 - порівняльне літературознавство. Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Київ, 2000.

Дисертація присвячена дослідженню художнього світу української та англійської неоромантичної прози. Головну увагу приділено з’ясуванню закономірностей художньої специфіки неоромантичної стильової течії у рамках міжлітературного процесу кінця XIX - початку XX ст. через окреслення типології наративного дискурсу неоромантичної прози в обох літературах та аналіз основних елементів ритуально-міфологічної поетики, що стало результатом проекції архетипної моделі на художню прозу неоромантизму. Завдяки цьому стало можливим висвітлити національні особливості українського та англійського неоромантизму в плані їх типології, встановити основні тенденції та показати їх значення для подальшого розвитку світової літератури XX ст.

Ключові слова: наратив, дієгезис, мімесис, гомодієгетичний, гетеродієгетичний, пролепсис, аналепсис, ритуал, міф, архетип.

Hvzhv V. L. Typological conformities of Ukrainian and English neoromantic fiction at the end of the XIX-th - early in the XX-th century.

- Manuscript.

Thesis for a candidate’s degree by speciality 10.01.05-comparative literary sciences. - The Institute of literature named after T. Shevchenko, Kyiv, 2000.

The dissertation is devoted to the investigation of artistic world of Ukrainian and English neoromantic fiction. The main attention is paid to the ascertainment of the general conformities of artistic specification of neoromantic stylistic stream within the limits of interiiterary process at the end of the XIX-th - early in the XX-th century by the way of describing the typology of narrative discourse of neoromantic fiction in both of literatures and the analysis of the main elements of ritual-mythical poetics as a result of archetypal model’s projection on neoromantic artistic fiction. Because of this it has become possible to expose national peculiarities of Ukrainian and English neoromanticism in the plan of their typology, to define the main tendencies and to show their significance for forther development of the XX-th century’s literature.

The investigation of the narrative structure of neoromantic fiction on the material of Ukrainian and English literatures created the opportunities to have a new look at the complex process of communication of the centuries’ turn. Looking for the inner unity of ideal and harmony the writers based on such forms of narrating that could help to feel deeplier the essence of human ideal within the limits of real lines of representation. Having analysed neoromantic works in Ukrainian and English literatures the dissertator interprets the former within the framework of the genre-structural type of literary writing-mood and the latter - writing-action. Such disposition means the difference of consequent principles of narrative which are grouped in Ukrainian literature into «narrative of words» and in English literature into «narrative of events». On the basis of this it has been investigated from the point of view of structural narratology the mechanism of functioning of the main narrative forms. Dissertator’s explanations of how narrative created its substitute romantic world based on the complex system relations among story, narrative and the very act of narrating in each writing. In this method of analysis dissertator for the first time in the Ukrainian criticism referred to Genette’s methodology of textual analysis of fiction.

A special attention is paid to the ascertainment of mythical archetype in the latent immanent structure of national myth. In this way dissertator using the conception of Fry’s «Anatomy of criticism» and Jung’s psychoanalysis defined the main principles of imaginative ontology of neoromantic writers. From his point of view following the logic of scientific research and objectiveness he formulates the structural base of neoromantic fiction in Ukrainian literature the ritual of transition and the archetype of hero in English literature. In the work of writers the dissertator finds symbolic, mythical conformities which are found as the conceptual fundamentals in the comprehending the whole system of neoromantic artistic world in Ukrainian and English literatures.

The suggested methods are confirmed with the concrete textual analysis considering style dominants of both literatures. The principal results of the work are tested in publications and may be used in educational practice and the scientific research of the world literature.

Key words: diegesis, mimesis, homodiegetic, heterodiegetic, pro-lepsis, analepsis, ritual, myth, archetype.

Гижий В.Л. Типологические соответствия украинской и английской неоромантической прозы конца XIX - начала XX века /текстология и поэтика/. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 05 -сравнительное литературоведение. Институт литературы им. Т. Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию художественного мира украинской и английской неоромантической прозы. Особое внимание уделяется определению закономерностей художественной специфики неоромантического стилевого течения в пределах межлитературного процесса конца XIX -XX века посредством очертания типологии нарративного дискурса неоромантической прозы в обеих литературах и анализа основных элементов ритуально-мифологической поэтики, что стало результатом проекции архетипной модели на художественную прозу неоромантизма. Благодаря этому стало возможным определить национальные особенности украинского и английского неоромантизма в плане их типологии, назвать главные тенденции и показать их значение для последующего развития всемирной литературы XX века.

Ключевые слова: нарратив, диегезис, мимесис, гомодиегетический, гетеродиегетический, пролепсис, аналепсис, ритуал, миф, архетип.

и