автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.03
диссертация на тему: Церковно-вотчинное хозяйство и секуляризационная реформа в Левобережной Украине в XVIII в.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Церковно-вотчинное хозяйство и секуляризационная реформа в Левобережной Украине в XVIII в."

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

. І U Uli

2 1 ФЕЗ 2533

на правах рукопису

Мордвінцев В’ячеслав Михайлович

УДК 947.7.06:26

Церковно-вотчинне господарство та секуляризаційна реформа на Лівобережній Україні у XVIII ст.

Спеціальність 07.00. ЦР— Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Київ - 2000

Дисертацією с рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Росії історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Борисенко Володимир Йосипович, завідувач кафедри історії України Національногр педагогічного університету імені М.Драгоманова;

доктор історичних наук, професор

Путро Олексій Іванович,

завідувач кафедри гуманітарних і соціальних

дисциплін Державної Академії керівних кадрів;

доктор історичних наук, професор Ульяновський Василь Іринархович, професор кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Провідна установа - Інститут української археографії та

джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України, відділ пам’яток княжої та козацької доби, м. Київ

Захист відбудеться “ А 2000 р. о *І£> годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий 1999 Р-

Вчений секретар —\

спеціалізованої вченої ради / Божко О.І.

з

Загальна характеристика дисертації

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 400 сторінок. Робота складається з вступу, п’яти розділів, висновків, приміток (посилань), додатків (таблиць), списку використаних джерел та літератури (53 сторінки, 620 назв).

Вступ. Актуальність дослідження. Без врахування господарської діяльності церкви неможливо не лише дати всебічну оцінку її соціальної функції, а й вичерпно охарактеризувати соціально-економічний розвиток суспільства у той чи інший період його історії, передусім форми власності на засоби виробництва, організацію виробничого процесу та суспільного розподілу, масштаби і форми визиску безпосередніх виробників та прояви їх соціального протесту.

Це цілком стосується і соціально-економічної історії Лівобережної України, де церковне господарство у XVIII ст. відігравало неабияку роль в аграрному, промисловому й торговельно-лихварському розвитку регіону.

Уже у XVIII ст. в надрах феодалізму починають зароджуватися буржуазні зв'язки, формування яких завершилося в середині XIX ст. утвердженням капіталістичної суспільно-економічної системи. Генезис капіталістичних відносин супроводжувався оформленням абсолютизму як особливої форми політичного панування феодального класу, вимушеного рахуватися з внутрішніми соціально-економічними тенденціями, класу, що прагнув чи то шляхом насильного гальмування нових явищ, чи то шляхом пристосування до них, втримати свої позиції.

Абсолютистська система не хотіла миритися із збереженням значної за розмірами земельної власності духовенства, котра давала останньому значну економічну потужність і політичний вплив.

Слід відзначити, що історія земельної власності і вотчинного господарства духовенства у XVIII ст., коли остаточно склався і зміцнів абсолютизм, що взяв курс на розробку і здійснення секуляризаційної реформи з метою знищення прав власності духовенства на землю, не була ще предметом поглибленого вивчення. При аналізі вотчинного господарства треба мати на увазі, що воно являє собою таку економічну систему а рамках феодального ладу, яка органічно включає в себе три взаємопов'язаних компоненти: господарство самого феодального власника в межах його вотчини, господарство залежних селян на надільній землі і рентні відносини, в яких реалізовується власність феодала на землю.

Секуляризація земельної власності духовенства, тобто передача майна і землі церковників в руки держави або окремих осіб, стала в європейській історії однією з істотних ознак кризи традиційних феодальних відносин. Церковне майно складало релігійну твердиню феодальних відносин. З падінням цієї твердині зруйнувалися й ці відносини.

Проводячи секуляризацію, світська влада завершувала тривалу боротьбу з духовенством за політичну гегемонію, назавжди ліквідовуючи його політичні претензії. Абсолютизм сподівався також пом’якшити гостроту протиріч між духовними феодалами і селянами.

Об’єктом дослідження є вотчинне господарство духовенства Лівобережної України у XVIII ст.

Предметом дослідження є економічна діяльність монастирів Лівобережної України та секуляризаційна політика російського уряду у XVIII ст.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережну Україну, яка з 1654 р. перебувала в залежності від Московської держави (з 1721 р. - Російської імперії).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють XVIII століття. Нижня хронологічна межа дослідження пов’язана з поступовим переведенням церкви під контроль держави, що стало разом з тим і важливим етапом на шляху підпорядкування земельної власності духовних копгрегацій світській владі. Кінцева межа обумовлена здійсненням секуляризаційної реформи 1786-1788 рр. та діями царизму наприкінці століття щодо зміцнення матеріального становища духовенства під контролем держави.

Метою дисертаційного дослідження є аналіз економічних та політичних передумов секуляризаційної реформи 1786-1788 рр. на Лівобережній України, розкриття її змісту та вивчення економічних, політичних і соціальних наслідків проведених заходів.

У відповідності з метою дисертант ставить у роботі наступні наукові завдання:

- Визначити рівень науково-теоретичного опанування проблемою, виявити концептуальні засади дореволюційної, радянської та сучасної української історіографії стосовно обраної теми.

- Дослідити зв'язок проблеми оформлення і проведення секуляризаційного курсу з аналізом функціонування вотчинного господарства феодального духовенства, що дозволить зрозуміти глибинні конкретно-історичні причини секуляризаційної реформи.

- Проаналізувати економічне становище селян, залежних від духовних феодалів (монастирів). У цьому плані виникає необхідність визначення рівня подвійної експлуатації селян, що застосовувалася в монастирських володіннях у XVIII сг. як з боку духовенства, так і з боку держави.

- Розкрити типи і особливості різних форм протесту монастирських селян, оскільки політика абсолютизму стосовно церковного володіння землею і селянами в тій чи іншій мірі визначалася рівнем напруження селянської боротьби проти експлуатації духовних власників.

- Висвітлити урядову політику, а також дії місцевої влади, що привели до відчуження земельної власності духовних феодалів, визначити її причини, етапи

і наслідки в умови остаточного складання абсолютизму в Росії.

Наукову новизну дисертації визначає мета, предмет і завдання самого дослідження церковно-вотчинного господарства та секуляризаційної реформи на Лівобережній Україні.

Істотна новизна дослідження полягає в аналізі стану вотчинного господарства духовенства, становища селян в духовних володіннях, несення ними державних податків і повинностей та рівня їх експлуатації. Велику увагу в дисертації приділено вивченню форм селянського антифеодального протесту (подача скарг, втеча, запис в козацький стан, заворушення у вотчинах), що підштовхував здійснення секуляризаційних перетворень.

В основу роботи покладений широкий комплекс нових архівних матеріалів, що збереглися в фондах архівів України і Росії і вводяться в науковий обіг. Уперше на широкому фоні суспільно-економічного і політичного життя України та Росії досліджується секуляризаційна реформа, що стала найважливішим внутрішньополітичним заходом російського абсолютизму.

В результаті дослідження виявлено комплекс причин, що призвели до секуляризаційної реформи. У дисертації вказані та обгрунтовані етапи секуляризації, на нових джерелах розкрита діяльність місцевих і центральних органів у проведенні цієї реформи, а також поглиблено розглянуто малодосліджені питання теми, які не знайшли висвітлення в історіографії. Йдеться передусім про роль Г.Теплова, П.Рум’янцева, Г.Потьомкіна, імператриці Катерини II у підготовці основних урядових документів, що узаконили секуляризаційний курс абсолютизму.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму та об’єктивності. При написанні дисертації використано наукові методи: ироблем-но-хронологічний, порівняльно-історичний та метод статистично-ревізійного обстеження та аналізу показників соціально-економічного розвитку, які запроваджувалися впродовж XVIII ст. на Лівобережній Україні.

Вивчення обраної проблеми спонукало до аналізу широкого кола праць з історії, економіки, права.

Наукова апробація результатів досліджепня. Основні положення, результати і висновки роботи проходили рецензування на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, обговорені на чотирьох міжнародних наукових конференціях: “Історичне слов’янознавство: спадщина, традиції та сучасність” (Київ, 1997); “Міжнародна християнська асамблея” (Київ, 1998); “Етнічна історія народів Європи” (Київ, 1999); “Четвертий міжнародний конгрес україністів” (Одеса, 1999).

Фактичний матеріал, залучений до наукового обігу, висновки і теоретичні узагальнення дослідження висвітлені у двох індивідуальних монографіях загальним обсягом 17,6 друк, арк., а також в брошурах та інших наукових публікаціях загальним обсягом понад 22,5 друк. арк.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення і висновки, джерельна база можуть бути використані при підготовці спеціальних і узагальнюючих праць з соціально-економічної історії України, історії Росії, історії церкви, при підготовці нормативних і спеціальних курсів для студентів вузів, для лекційної роботи серед громадськості, в роботі науково-дослідних установ, музеїв.

Деякі спеціальні спостереження автора з історії агротехніки XVIII ст. становлять інтерес для сучасної практики землеробського господарювання. Багато фактичних даних і висновків можуть знайти практичне застосування в діяльності державних архівів, що зберігають фонди з історії церкви XVIII ст.

Результати дослідження реалізуються у формі курсу лекцій з історії Росії, спецкурсу “Православ’я в історії народів Східної Європи”.

Основний зміст роботи

У першому розділі “Стан наукової розробки і джерельна база дослідження” викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, дано характеристику джерел, використаних для виконання поставлених завдань.

Історіографія проблеми. Вивчення церковно-вотчинного господарства на Лівобережній Україні розпочалося відразу ж після секуляризаційної реформи. Роботи Київських митрополитів, що з’явилися по тому, намагалися привернути увагу громадськості до недавнього минулого церкви з надією повернути втрачені позиції.1

Праці Київського митрополита Є.Болховітінова були присвячені не тільки описам монастирів. Дослідник приділив багато уваги вивченню біографій церковних ієрархів та історії церковних споруд. Він описав історію Київської митрополії з початку її заснування до кінця XVIII ст., розділивши її на періоди архі-пастирства Київських архієреїв. Його праці мали переважно описовий характер, без критичного погляду на проблеми.2

Дослідженню церковної історії присвятив свої роботи і перший ректор Київського університету М.Максимович.3

Криза феодальних відносин і розвиток буржуазної земельної власності, висунула в середині XIX ст. питання про роль церковного майна на одне з перших місць в офіційній історіографії. Дворянські та буржуазні історики намагалися знайти в історичному минулому виправдання майнових прав духовних конгре-гацій. Тому велику увагу приділялася загальній історії Російської православної церкви.4 Подібні узагальнюючі праці розглядали її історію з часу хрещення Русі до XIX ст., однак обминали Українську церкву.

1 Самуил. Краткое описание Киево-Печерской лавры. - К., 1791. Книга передруковува-

лася в 1795, 1801, 1805, 1817 роках; Евгений митр. Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии с присовокупление грамот, выписок, объясняющих оное, также планов и фасадов константинопольской и киевской Софийской церкви и Ярославова надгробия. - К., 1825; Його ж. Описание Киево-Печерской лавры с присовокупление грамот и выписок, объясняющих оное, также планов Лавры и обеих пещер. - К.. 1826; Вид. 2-е-К., 1831. '

2 Болховітінов Е., митрополит. Вибрані праці з історії Києва. - К., 1995.

3 Максимович М. Собрание сочинений. - Т. 1. - К., 1878. - С. 565-571, 776-778, 829833; - Т. 2. - К., 1877. - С. 372-374, 377-379; Його ж. Киев явился градом вели-кимъ...Вибрані українознавчі твори. - К., 1994.-С. 162-173.

4 Милютин В. О недвижимых имуществах духовенства в России. - М., 1859; Знаменский П.В. Законодательство Петра Великого относительно духовенства // Православный собеседник - Казань, 1863. — JVs 7. - С. 377-414; -№ 9. -С. 45-77; -№ 10. - С. 125-158; -№ 12. - С. 372-405; Веденяпин П.Г. Законодательство императрицы Елизаветы Петровны относительно православного духовенства // Православное обозрение. - М., 1865.

- № 5. - С. 69-117; - № 7. - С. 296-334; - № 10. - С. 217-231; Горчаков М. О земельных владениях всероссийских митрополитов, патриархов и Св. Синода. Из опыта исследования русского права. - СПб., 1871.

Характерно, що більшість тогочасних істориків об’єднувала спільна позиція, з якої православна церква на Лівобережній Україні розглядалася як органічна невід'ємна частина єдиної Російської православної церкви, котра на певному історичному відтинку в силу обставин була відірвана від Москви, від її церкви-матері. Тому приєднання Київської митрополії до Московської патріархії і ті зміни, що відбувалися внаслідок цього, були, на їх погляд, цілком природними й необхідними.1 В умовах відсутності української державності, багатовікового іноземного панування національна ідея в ментальності інтелігенції розвивалася надзвичайно повільно, що позначилося на загальному стані наукової історіографії, насамперед церковної.

З появою на початку 60-х років XIX ст. таких періодичних видань як “Труды Киевской духовной академии”, “Киевские епархиальные ведомости'’, “Полтавские епархиальные ведомости”, “Черниг овские епархиальные известия” з'являготся роботи з історії церкри, зокрема монастирів, публікація яких тривала аж до початку XX ст.

До середини XIX століття в Україні виразно окреслилися і сформувалися центри історіоірафії православної церкви. У Києві церковні історики згрупувалися навколо Київської Духовної Академії, а світські - навколо університету св. Володимира. У Львові церковна історіографія розвивалася в рамках греко-католицької церкви, а світська дещо пізніше почала робити свої перші кроки разом із Науковим Товариством імені Т.Г.Шевченка. Як правило, Київ намагався представляти православну точку зору, а Львів - уніатську (греко-католицьку). Дослідники, що вивчали історію Чернігівської єпархії, об’єднувалися навколо журналу “Черниговские епархиальные известия”.

Найбільший внесок у вивчення середньовічної історії церкви зробили київські науковці. Особливо помітною їх робота стала після заснування наукових журналів: “Чтения в историческом обществе Нестора-летописца” при Київському університеті св. Володимира та “Киевская старина”. В цих часописах друкувалося багато наукових розвідок та джерел, значна частіша яких була присвячена історії церкви, монастирів, тощо.

Територіальні межі митрополії, її розвиток, організація і діяльність монастирів, життя митрополитів, взаємовідносини українського духовенства з Московською державою, побут і звичаї чорного та білого духовенства, організація київської консисторії - над цими та іншими питаннями плідно працював такий дослідник як Е.Крижановський.‘

1 Брикнер А.Г. История Екатерины Второй. - СПб., 1885. - С. 162; Рункевич С.Г. История русской церкви под управлением Святейшего Синода. - Т. I. Учреждение и первоначальное устройство Святейшего Правительствующего Синода (1711-1725 гг.). -СПб., 1900.-С.21,53,299.

7 Крыжаноеский Е. Феофан Прокопович и Варлаам Ванатович // Труды Киев, духов, академии. - 1861. - №. 3. - С. 267-315; Иого ж. Киевская духовная консистория в XVIII веке // Киев, епарх. ведомости. - 1862. - № 1. - С. 8-29; - № 14. - С. 117-486; -С. 511-524; Його ж. Киево-Кирилловский (упраздненный) монастырь И Киев, епарх. ведомости. - 1863. - N° 22. - Отд. 2. - С. 669-685.

У 1889 році із друку вийшов иерший том “Очерков из истории Малороссии в XVII в.”, в якому В.Й.Ейнгорн, подавши коротку історію Київської митрополії в польсько-литовській державі, на широкому політичному та церковному тлі представив зв'язки українського духовенства з російським урядом, довівши їх до 1676 року.1 Зазначимо, що в своїй грунтовній праці В.Й.Ейнгорн залишився на позиції офіційної, московської точки зору щодо оцінки діяльності київських ієрархів в другій половині XVII ст., яка в цілому була негативною.

В цей же час виходить багатотомна робота з історії російської церкви митрополита Макарія. В останньому, дванадцятому томі автор аналізує події, пов'язані з приєднанням Київської митрополії до Московської патріархії у XVII ст. і загалом справедливо, на наш погляд, характеризує дії та рішення Київського митрополита С.Косова та його послідовників (Д.Балабана, Й.Нелюбовича-Тукальского) відносно правовірної Москви.2

Питанню приєднання Київської митрополії до Московського патріархату була присвячена також праця С.Тарнавського.3

Дослідження П.Орловського та М.Мухіна неодноразово публікувалися в київських світських та єпархіальних часописах, а також виходили у світ окремими виданнями.4

Взаємовідносинам св. Синоду та уряду з Українською православною церквою були присвячені роботи також Ф.Терновського та М.П.Василенко.5

Суспільно-політичні погляди українського духовенства у 60-70 рр. XVIII ст. стали предметом дослідження І.В.Теличенка та О.Діаніна.6

1 Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. - Т.1. Сношения малороссийского духовенства с Московским правительством в царствование Алексея Михайловича. -М., 1889.

2 Макарий (Булгаков), митр. История русской церкви. - М., 1996. - Кн. 7. - Отд. 2. -С. 278-289.

3 Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриарху // Архив Юго-Западной России. - Ч. I. - Т. 5. - К. - 1872

4 Орловский П. К истории малорусского духовенства // Киев, старина. - 1896. - № 9.

- С. 49-64; Мухин Н. Киево-Братский училищный монастырь. Исторический очерк. -К., 1893.

5 Терновский Ф. Излишние матороссийские монахи конца XVIII ст., каких они были качеств и как доживали свой век // Киев, старина. - 1882. - Т. 2. - С. 329-337; Його ж. Очерки из истории Киевской епархии в XVIII столетии, на основании документов синодального архива // Чтения в истор. обществе Нестора-летописца. - К., 1879. - Кн. I. -С.181-221, 302; Василенко Н.П. Отношение правительства к монастырскому землевладению в Малороссии в XVII и первой половине XVIII в. // Чтения в истор. об-ве Нестора-летописца. - 1900. - Кн. 14. - Вып. 2. - Огд. I. - С. 54-57.

6 Теличенко И. Сословные нужды и желания Малороссиян в эпоху екатерининской комиссии. - Гл. 3. Духовенство // Киев, старина. - 1890. - Т. 31. - Кн. 11-12. - С. 251-272, 471-493; Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине XVIII века (по пунктам малороссийского духовенства, представленным в Екатерининскую комиссию для составления нового Уложения)//Труды Киев, духов, академии. - 1904. - Т. 2. -С. 589-628: -Т. 3. - С. 109-159.

Взагалі в останній чверті XIX ст. збільшується кількість наукових досліджень з церковної історії. Це було пов'язано, передусім, із заходами щодо підготовки і проведення святкування 900-річчя Хрещення Русі. Ювілей підштовхнув дослідників до глибшого вивчення різних проблем історії церкви. Особливу увагу істориків привернули біографії Київських митрополитів, а також документи, що висвітлювали їхню діяльність.1

М.Шпачинський, спираючись на матеріали архіву Київської духовної консисторії, показав стан Київської митрополії: її устрій, управління, парафії, монастирі, а також парафіяльне духовенство, Київську академію, школи, “закордонні” монастирі, тошо.2

Значним внеском в розвиток церковної історії стали наукові праці викладачів і вихованців Київської духовної академії. Найбільшу вагу тут мали дві принципово різні фігури, антиподи в науці і суспільній діяльності професори С. Голубєв і М. Петров. .

С.Т.Голубєв викладав в академії історію розколу, але за 35 років своєї діяльності не написав жодної статті на цю тему, а ось з історії церкви, особливо ХУІІ-ХУІІІ ст. С.Голубсв створив цілу низку робіт.3 Цінність цих історичних праць полягала в тому, що вони були написані на цікавих документах, виявлених Голубєвим в російських архівах, а також в архівах Кракова і Львова.

Н.І.Петров викладав у Київській академії курс естетики, теорії словесності та історію західних літератур, але справжнім його науковим захопленням, котре підносило його науковий авторитет, були історія та археологія Києва і України. Перейнявшись інтересами України, М.Петров створив багатий Церковно-археологічний музей Київської академії. Його лекції та спілкування зі слухача-

1 Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий // Труды Киев, духов, академии. - 1910. - Т. 1. - С. 97-126, 215-253; - Т. 2. - С. 64-106, 432-474; - Т. 3. - С. 203234; Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит Киевский // Труды Киев, духов, академии. - 1877. - № 4. - С. 3-39; - № 5. - С. 301-359; Крыжановский Е. Феофан Прокопович и Варлаам Ванатович // Труды Киев, духов, академии. - 1861. - № 3. -С. 267-315; Орловский П. Материалы для биографии митрополита Арсения Могилянс-кого (22 октября 1757 - 8 июня 1770 г.) // Труды Киев, духов, академии. - 1894. -№.6.

- С. 280-323; - №. 10. - С. 301-322; Корольков Н. Арсений Могилянский, митрополит Киевский // Киев, епарх. ведомости. - 1875. - № 12. - С. 405-414; Общие замечания о жизни и деятельности Иосафа Кроковского // Киев, епарх. ведомости. - 1905. - № 5152. - С.1296-1298,1330-1331.

2 Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской митрополии в его правление (1757-1770). - К., 1907.

3 Голубев С.Т. Материалы для истории Западно-русской церкви. // Чтения в истор. об-ве Нестора-летописца. - 1891. - Кн. 5. - Отд. III. - С. 145-227; Иого ж. Материалы для истории Западно-русской церкви (XVIII ст.) // Чтения в истор. об-ве Нестора-летописца. -1895. - Кн. 9. - Отд. III. - С. [-XVII, 3-192; - 1896. - Кн. 10. - Отд. 3. - С. 193-301. Його

ж. Западно-русская церковь при митрополите Петре Могиле // Киев, старина. - 1898. -№ 1. - С. 1 -34; № 2. - С. 240-260; - № 3. - С. 397-420; - № 4. - С. 26-50; - № 5. - С. 202-221;-№ 6.-С. 309-346.

ми сприяли вихованню цілої плеяди талановитих істориків церкви, серед яких, передусім, треба виділити О.Г.Лотоцького.1

У цей же час Ф.Тітов вивчав політичне становище церкви на українських землях. Він звернув особливу увагу на складні міжконфесійні стосунки в регіоні, де існували православна, римо-католицька і грско-католицька церкви, на місце церковного питання в міждержавних стосунках, а також на роль монастирів.2

Серед історичних робіт кінця XIX - початку XX ст. важко переоцінити науковий доробок М.С.Грушевського. В своїх працях вчений досить вичерпно опрацював історію Української православної церкви.3 Зокрема, в “Історії Украї-ни-Руси” цій тематиці він присвятив близько тисячі сторінок загального тексту.

Крім українських науковців над вивченням минулого церкви на Лівобережній Україні в рамках історії Руської православної церкви, успішно працювали російські дослідники А.Гаврилов, Ф.Гумилевський, М.Булгаков, В.Харлампович.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. завдяки ретельному вивченню джерел історики звернули увагу на політику імперського уряду щодо Гетьманщини та становище селян Лівобережної України. Так, О.М.Лазаревський 4 звернув увагу на проблему церковно-монастирського землеволодіння та ставлення до нього гетьманської влади. Історик вважав, що “після звільнення Малоросії від польської влади” поземельні акти монастирів не були “скасовані козацькою шаблею", а їхні володіння навіть збільшились за рахунок перерозподілу власності католицької церкви.5

Отже, аналіз наукової літератури XIX - початку XX століть свідчить про успішний розвиток церковної історіографії. Над вивченням середньовічної історії Української православної церкви працювало широке коло дослідників різних наукових шкіл. Разом з тим, православна церква на Лівобережжі, за незначним винятком, розглядалася ними з позицій Руської Православної Церкви, що відпо-

1 Ульяновська С., Ульяновський В. Олександр Лотоцьшй // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича.-К., 1993.-С. 553-568.

2 Титов Ф. Киевский Златоверхо-Михайловский монастырь в его прошедшем и насто-

ящем состоянии. - К., 1885; Його ж. Русская православная церковь в Польско-Литоском государстве в ХУІІ-ХУІІІ вв. - Т. 2. Киевская митрополия-епархия в XVII-XVIII вв. (1686-1797 гг.). Первая половина тома. Опыт церковно-исторического исследования. - К., 1905. - 481 С.; - Т. 3. Заграничные монастыри Киевской епархии в XVII-

XVII вв. - Ч. 1. Общие сведения о заграничных монастырях Киевской епархии в ХУП-ХУШ вв. - К., 1916; Його ж. Киево-Печерская лавра как ставропигиальный монастырь. Историческая справка. - К., 1918.

5 Грушееський М.С. Духовна Україна. Збірка творів. К., 1994.

‘ Лазаревский А.М. Малороссийские посполитые крестьяне 1648-1783 п\ Историкоюридический очерк по архивным источникам. - К., 1908; Його ж. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУН-ХУШ вв. // Чтения в и сю р. об-ве Нестора-легописца.

- 1896. - Кн. 11. - Отд. II. - С. 34-203.

5 Його ж. Акты по истории землевладения в Малороссии (1663-1730 гг.) // Чтения в ис-тор. об-ве Нестора-летописца. - 1890. - Кн. 4. - С. 85-135; Його ж. Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии // Чтения в истор. об-вс Нестора-летопис-ца. - 1891. - Кн. 5. - Отд. III.-С. 49-93.

відало інтересам пануючої в той час ідеології російського самодержавства. Економічні проблеми української церкви майже не розроблялися.

У 20-30-х роках XX ст. історія церкви в Україні розглядалася фрагменталь-но.1 Поряд з войовничою критикою всього того, що було пов'язане з церквою, з’являються фундаментальні дослідження соціально-економічного спрямування, які не втратили своєї цінності і донині.2 Особливо виділяються роботи талановитого історика, племінника М.С.Грушевського, - С. Шамрая, доля якого склалася досить трагічно.3

На початку 1930-х років до проблеми церковного землеволодіння звернувся І.Кригґякевич в своїх наукових розробках про державу Б.Хмельницького. Він відзначив, що взаємини православної церкви та козацької держави в період національно-визвольної війни були позначені обопільною зацікавленістю.4 У 1950-х роках, незважаючи на жорстку радянську цензуру, історик зумів у комплексі дослідити політичні, соціальні та. економічні зміни в українському суспільстві 1648-1657 років, порушив проблему взаємовпливу соціальної боротьби і політики уряду на становище православної церкви. І.Крип’якевич чи не вперше у радянській історіографії висловив думку про намагання уряду Б.Хмельницького встановити тісний союз з українським православним духовенством, з церквою для організації нової влади. Вчений спробував науково довести, що заходи гетьмана були спрямовані на захист церковного землеволодіння (на відміну від шляхетського) від селянської стихії.5

1 Федоренко П. З історії монастирського господарства на Лівобережжі ХУИ-ХУПІ ст. Господарство ІІетропавлівського монастиря біля Глухіва. // Записки істор.-філолог. Відділу ВУАН. - Кн. 2. - К., 1927. - С. 103-170; Дубровський В. З побуту українських монахів другої половини XVIII ст. - К.-Харків, 1930; Лукапенко Г. Україна в 60-90-х рр. XVIII ст. - К., 1936; ІІечипоренко П. Монастырь-крепостник. (Смелянское имение Киево-Печерской лавры в 1768 г.) // Антирелигиозник. - 1939. -№ 7;

2 Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. - К.: ВУАН.

- 1930; Романовський В.О, Війна 1735-1739 років та її наслідки для України//Нариси з соціально-економічної історії України. - Т. 1. — К., 1932; Слабченко М. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. - Т. 1. Землевладение и формы сельского хозяйства Гетманщины в ХУИ-ХУШ ст. - Одесса, 1922; ІІечипоренко П. Про “порції" та “рації” на Гетьманщині 1725-1750 рр. // Записки історико-філологічного відділу Української Академії наук. - Т. 20. - К., 1928.

Шамрай С. До історії Київської сотні Київського полку // Історично-географічний збірник. - Т. 2. - К., 1928. - С. 134-146; Його ж. Місто Васильків (ІХ-ХУІІІ вв.). - К., 1929; Його ж. Містечко Трипілля на Київщині // Історично-географічний збірник. - Т.

4. - К., 1931. - С. 9-27; Його ж. Боротьба козаків Київської сотні з київськими монастирями та магістратом в ХУІІ-ХУІІІ в. // Україна. - 1930. - Січень-лютий. - С. 32-63; Його ж. Київська сотня на Гетьманщині в Х\'П-ХУІІІ вв. (Історично-географічна та економічна характеристика) // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. -36.1.-К., 1931.-С. 159-283.

4 Крип’якееич І. Студії над державою Богдана Хмельницького // Записки наук, тов-ва ім. Шевченка. -Т.147.-С. 55-80; -Т.151.-С. 143.

5 Крип 'якевич І. Богдан Хмельницький. - К., 1954; Його ж. Богдан Хмельницький. Вид 2-е.-Львів, 1990.

У 1970-80-х роках відновлюються широкі дослідження з історії церкви.1 В російській історіографії з’являються роботи, в яких на перший план висуваються проблеми економічної діяльності церкви, зокрема, монастирів.2 Особливу увагу привертають теми, пов’язані з вивченням церковної реформи та секуляризацією у XVIII ст.3 Зауважимо, що в цих роботах не висвітлювалися проблеми церкви Лівобережної України.

В цей же час українські історики основну увагу приділяли вивченню соціального, економічного політичного та суспільного розвитку Лівобережної України і, звичайно, в тій чи іншій мірі торкалися проблем церкви, монастирів та їх селян.4

Кампанія з підготовки святкування 1000-ліття хрещення Русі сприяла появі численних публікацій в Україні, Білорусі, Росії, де провідні вчені висвітлювали широке коло проблем, пов’язаних з історією православної церкви, визначенням її ролі та місця в культурно-історичному процесі, аналізували її становище на різних етапах розвитку.3 Були захищені докторська та кілька кандидатських дисертацій.6

1 Крикотун Б.М. За мурами лаври. - К., 1979; Шиденко В А. Лавра - крупнейший капиталист эксплуататор // Правда о Киево-Печерской лавре. Сб. статей. - К., 1990. -С. 22-50.

2 Водарский Я.Е. Церковные организации и их крепостные крестьяне XVII - начале XVIII в. // Историческая география России XII - начало XX в. Сб. Статей к 70-летию проф. Л.Г.Бескровного. - М., 1975. - С. 70-96; Владения и крепостные крестьяне русской церкви в конце XVII века. - М., 1988.

3 Булыгин ИЛ. Монастырские крестьяне России в первой четверти XVIII в. - М.,1977; Комиссаренко А.И. Ликвидация земельной собственности феодального духовенства в России. (Разработка и проведение секуляризациошюй реформы 1764 г.) // Феодализм в России. Сб. статей и воспоминаний, посвященный памяти академика Л .В. Черепнина. -М., 1987.-С. 165-171.

4 Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. - К.,1986; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Некоторые аспекты социальноэкономического и общественно-политического развития. - К., 1988; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. -К., 1986.

5 Зокрема, одну із таких конференцій провів Київський університет ім.Тараса Шевченка у березні 1988 року. Див.: Материалы научно-теоретической конференции «Православие: история и современность». - К., 1988; Степанков B.C. Аграрна політика Богдана Хмельницького (1648-1654)// Феодалізм на Україні. - К, 1990. - С. 52-65; Плохій С.М. До історії формування політичного секуляризму на Україні (Богдан Хмельницький та Сильвестр Косов) // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму та Реформації. - К., 1991. - С. 71 -91.

6 Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України XVIII-перша половина XIX ст. - К.,1991; Харишин М.В. Історія підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату. - К., 1995; Спінул

О.В. Київський митрополичий дім в кінці XVII-XVIII століттях. Автореф. канд. дисертації. - К.,1998; Чиркова О А. Православна церква в Україні в кінці XVIII-XIX століттях (на матеріалах «Киевских епархиальных ведомостей», «Полтавских епархиальных

Слід зазначити, що історія української церкви більше і плідніше в цей період розроблялася істориками в еміграції. Найвідоміші праці цих вчених останнім часом стали доступними українському читачеві. Так, у другій половині 1930х років, перебуваючи в еміграції О.Лотоцький завершив свого основну фундаментальну роботу' з історії церкви - “Автокефалія”. У книзі особливо вирізняється нарис про українську церкву, її генезис і боротьбу за незалежність від часу запровадження християнства на території України до середини 1920-х рр.1

У своїх монографіях І.Огієнко (митрополит Іларіон) висвітлював різні аспекти минулого православної церкви в Україні, починаючи з часів поширення християнства в Русі-Україні.2

Д.Дорошенко на основі глибокого знання історії народу та церкви подавав власні міркування про роль і значення православ'я в українському житті, прогнозував перспективи його розвитку на майбутнє."

Окремі розділи наукових публікацій професора Українського вільного університету в Мюнхені Н.Полонської-Василенко присвячені висвітленню історичного минулого Київської митрополії. Вчена намагалася не тільки відтворити події ХУІІ-ХУІІІ століть у житті церкви, але й прагнула знайти їх витоки. Зокрема, вона вважала, що саме Переяславська угода 1654 року стала першопричиною сумних наслідків для Української православної церкви.4

Отже, аналіз тогочасної історіографії Української православної церкви свідчить, що її історія прибувала в колі інтересів багатьох відомих дослідників, політичних та церковних діячів в екзилі. Зміна статусу Київської митрополії, заходи російського самодержавства по уніфікації та денаціоналізації Української православної церкви - ці та інші нигання постійно були в центрі уваги Ф.Корчмарика, Т.Коструби, Ю.Мулик-Луцика, Г.Удода та інших.5

Поява об'ємного “Нарису історії Української Православної Церкви” стала підсумком багаторічної копіткої праці відомого церковного діяча

ведомостей», «Черниговских епархиальных известию)). Автореф. канд. дисертації. - К., 1998; Ластозський ІІ.П. Переяславсько-Бориспільська єпархія у XVIII ст. Автореф. канд. дисертації. - К., 1998;

1 Лотоцький О. Автокефалія. Т. 1-2. Нарис історії автокефальних церков. - Варшава, 1935-1938.

2 Огіснко 1.1. Українська церква. Нариси з історії української православної церкви. У двох томах. Томи перший і другий. - К.,1993; Його ж. Історія українського друкарства. -К„ 1994.

3 Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940; Його ж. Нарис історії України. - Львів, 1991.

Полонська-Василенко Н. Українська Православна Церква після Переяславської угоди //Релігія в житті українського народу. - Париж-Рим-Мюнхен, 1966. - С. 149-156; Ті ж. Історія України. - Т. 1 -2. - К., 1992.

5 Корчмарик Ф. Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. -Нью-Йорк, 1964; Коструба Т. Як Москва нищила Українську Церкву. - Торонто, 1961; Мулик-Луцик Ю. Нарис історії Української Православної Церкви. - Вінніпег; Удод Г. Приєднання Української Православної Церкви до Московського патріархату 1686 р. -Вінніпег, 1972.

І.Власовського. У своїй роботі дослідник подав повний курс історії української церкви, довівши її до 60-х років XX ст.1

Історія українсько-російських відносин від XVII до початку XIX ст. стала темою дослідження Зенона Когута. Автор показує становище церкви у XVIII ст., аналізує петиції духовенства у Законодавчу Комісію, викриває дії уряду по реорганізації, секуляризації та русифікації церкви.2

Попри все, наукові роботи майже всіх зарубіжних вчених відзначаються одним суттєвим недоліком - відсутністю широкої джерельної бази, що спиралась би на нововиявлені архівних матеріалах. Свої історичні розвідки та висновки вони будували, як правило, виходячи із наявної в науковому обігу літератури, включаючи й документальну. Сам І.Власовський визнавав, що його виклад історії Української православної церкви є швидше систематизованим підручником.3

З початку 1990-х років у вітчизняній історичній історіографії окреслився новий період у дослідженні проблеми, який характеризується переосмисленням усталених поглядів на українську’ церковну історію.

В умовах становлення демократії у нашій країні інтерес з боку науковців до церковної історії виявився надзвичайно великим. Останнім часом відбувся цілий ряд конференцій, засідань “круглих столів”, з'явилася низка досліджень, присвячених цій тематиці. З’явилися перші спроби переглянути існуючу концепцію визвольної війни українського народу в XVII столітті. У зв'язку з цим дослідники, розглядаючи внутрішню політику уряду Б.Хмельницького, порушили питання його ставлення до церковного землеволодіння та українського православного духовенства в цілому (В.Смолій, В .Степанков).4

Наприкінці 1994 р. в Україні вийшла із друку трьохтомна “Історія церкви та релігійної думки в Україні’’. У перших двох книгах (автор В.Ульяновський), здійснено спробу системно висвітлити історію церкви в Україні з середини XV -до кінця XVI століть. Третя книга (автори О.Крижанівський, С.Плохій), розкриває церковно-релігійне життя в Україні від Берестейської унії (1596р.) до середини XIX століття. Особливу увагу дослідники приділили висвітленню соціально-економічної та культурно-освітньої діяльності церкви, викладу церковного життя в синодальну добу. Дослідження побудоване на широкій документальній основі, представленій матеріалами, що знаходяться у вітчизняних та зарубіжних архівосховищах.5

1 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. 5 кн. - Нью-Йорк, ¡977.

2 Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманства 1760-1830.-К., 1996.

3 Власовський І. Вказ. праця. - Т. 1. - С. 5, 8.

4 Степанков B.C. Аграрна політика Богдана Хмельницького (1648-1654) // Феодалізм на Україні. - К., 1990. - С. 52-65; Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції історії визвольної війни українського народу XVII ст. - К., 1992; Вони ж. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. - К., 1993.

5 Ульяновський В., Крижанівськии О., Плохій С Історія Церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. К., 1994.

Отже, зазначаючи успіхи сучасної історичної науки в справі вивчення окремих сторін вотчинного господарства духовенства та становища селян в піз-дньофеодальну епоху, слід вказати й на те, що накопичений дослідниками фактичний матеріал часто надто розрізнений, деякі з праць, їх фактологічна база, висновки вимагають суттєвого уточнення. Недостатньо вивченими залишаються монастирське і селянське господарства феодального духовенства, деякі аспекти позаземлеробського відходу селян у XVIII ст. Поки ще немас досліджень, присвячених вивченню державних податків і повинностей монастирських селян у XVIII ст. Не стала предметом спеціального вивчення й сама секуляризаційна реформа.

Джерельну базу дослідження становлять насамперед архівні та друковані документи. Багатоплановий спектр науково-теоретичних і фактологічних питань, які розглядалися в дисертації, вимагав критичного аналізу архівних і опублікованих документів і матеріалів:

Велику частину джерел дослідження склали неопубліковані матеріали, взяті з 26 фондів, що знаходяться в архівосховищах Києва, Чернігова, Москви, Санкт-Петербурга. Найбільшу цінність становлять документи, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву України в м. Києві. Серед них фонди 87 монастирів. У своїй більшості архівні матеріали цих монастирів складають копії дарованих грамот, купчих, заставних і т.ін. Найбільші зібрання архівних документів, що широко відбивають розвиток вотчинного господарства у XVIII ст. зосереджені в декількох монастирських фондах: Київська духовна консисторія (ф. 127), Києво-Печерська лавра (ф. 128), Киево-Вндубнцький монастир (ф. 130), Киево-Миколаївський монастир (ф. 131).

Велике монастирське господарство у XVIII ст. вже не могло ефективно функціонувати без належного поточного і аналітичного обліку, без господарської статистики. Корпоративний характер власності змушував монастирську владу тримати під контролем всі галузі господарства.

Потрібно зазначити, що монастирські архіви, особливо раннього періоду, збереглися погано. Причиною були як часті пожежі, так і відсутність спеціальних приміщень та нагляду за їх зберіганням. Найкраще збереглися архівні фонди: Києво-Печерської лаври, Києво-Видубицького, Києво-Миколаївського монастирів, а також фонд Київської духовної консисторії.

Особливе місце серед монастирських фондів ЦДІА України в м. Києві посідає фонд найавторитетнішого українського монастиря - Києво-Печерської лаври (ф. 128). Специфіку дослідження фонду обумовили декілька чинників: унікальність об'єму (понад 30 тис. справ, що перевищує собою об'єм залишку монастирських фондів ЦДІА України в м. Києві, разом взятих), структурна побудова (11 окремих структурних частин, що, як правило, відображають основні напрями діяльності лаври та її відомств) та багатоаспектність вміщеної в фонді інформації.

За повнотою тематичного змісту вказані фонди є неоціненим джерелом вивчення різних проблем: взаємовідносин між світською і церковною владою в Гетьманщині, соціально-економічних відносин в .монастирській вотчині, торгово-лихварської діяльності монастиря та ін.

Весь широкий спектр цих питань можна розподілити на такі основні групи: 1) розпорядчі документи вищих органів Гетьманщини - універсали гетьманів і Генеральної військової канцелярії, декрети Генерального військового суду на земельні наділи лаврі; 2) листування з органами місцевої влади з приводу виконання підданими селянами державних податків та повинностей; 3) матеріали, що стосуються економічних відносин лаври з козаками, козацькою старшиною, монастирськими підданими; 3) ревізькі, інвентарні описи та статистичні дані; 4) рішення духовного собору; 4) документи, що вийшли безпосередньо від селянської маси: скарги, чолобитні і тому подібне.

Вагомий пласт інформації про стан церковно-вотчинного господарства міститься в господарських інструкціях, інвентарних описах, документах обліку грошових прибутків і витрат, ужинно-умолотних відомостях, податкових документах, протоколах Духовних соборів, виписках із записів судових справ, позовів, рішень, скаргах селян, церковно-статистичних документах.1

Важливим джерелом з вивчення продуктивних сил в сільському господарстві с господарські інструкції (наприклад: ЦДІА України в м. Києві, ф.128, оп. 4 вот., спр. 224, 228; ф.130, оп.1, спр. 65, 181, 219; оп.2, спр.166, 247.) В них узагальнений величезний досвід землеробства і тваринництва, який нагромаджувався віками, цілими поколіннями землеробів і тваринників. Деякі з вказівок та інструкцій, що стосуються правил агрономії, не втратили свого практичного значення і до цього дня.

Особливим джерелом з вивчення монастирського господарства є інвентарні описи (наприклад: ЦДІА України в м. Києві, ф. 128, оп. 4 вот., спр.119, 169; оп.1 вот., спр. 4184). За своїм змістом вони становлять строкату групу і складаються з інвентарів вотчини, волості, окремих галузей господарства. Інвентарі містять істотні дані для вивчення різних сторін діяльності феодальної вотчини, становища селян. Описи заповнені даними, які дозволяють з’ясувати характерні риси організації феодального господарства, відображають властивий феодальному володінню Лівобережної України економічний, соціальний режим в його головних виявах. Доказовість цієї групи джерел посилює наявність в ній інвентарів однієї вотчини за різні роки XVIII ст. Невід'ємною частиною інвентарів с інформація про монастирську орну землю, кількість худоби, птиці, промислових закладів. Дані про панські орні землі присутні майже в кожному тексті, де є опис вотчини. Важливим елементом опису панського господарства є дані про населення, що проживало в монастирській вотчині, його основні повинності.

Ряд найважливіших відомостей зберігають джерела, в яких головним предметом обліку є рух грошових сум, що надходили в монастир. При всій неповноті даних про грошові прибутки і витрати ця група документів дозволяє встановити джерела грошових надходжень монастиря: реалізацію продукції вотчини і натурального оброку, зібраного селянами, оренду, чинш, що вносився селянами та ін.

1 Мордвінцее В.М. Сповідальні книги // Київська старовина. - 1995. - № 3. - С. 84-87; Його ж. Метричні книги II Вісник Київського університету. Історія. - Вип. 41. До 165 — річчя Київського університету імені Тараса Шевченка. - К., 1999. - С. 12-15.

У XVIII ст., і особливо у другій половині, облік надходжень грошових сум і їх витрати став постійною потребою монастирів (ЦДІА України в м. Києві, ф. 127, оп. 1020, сир. 4091; ф. 131, огі. 30, спр. 262; ф. 132, оп. 2, спр. 5; ф. 990, оп.1, спр. 1685). Документація помітно удосконалилася і стала помітно різноманітнішою внаслідок, з одного боку, накопиченого досвіду, зростання ролі товарно-грошових відносин, господарського життя вотчини і економіки феодального суспільства загалом; з іншого - через постійні домагання уряду і місцевої адміністрації, якщо не взяти під контроль, то хоча б мати інформацію про грошові бюджети монастирів (наприклад: ЦДІА України в м. Києві, ф. 130, оп. 1, спр. 75, 106, 180). Остання обставина, на наш погляд, і була головною причиною надзвичайної секретності цих даних і в зв'язку з цим обмеженістю їх зберігання. Частина даних, що дійшли до нас по окремих монастирях, увійшла в таблиці підготовленої роботи.

Монастирські господарські книги являють собою комплекс документів, що всебічно розкривають діяльність того чи іншого монастиря як землевласника XVIII ст. Серед вотчинних господарських книг XVIII ст. можна виділити декілька основних різновидів: 1) книги висіву, ужину, обмолоту хліба та укосу сіна; 2) книги грошових зборів з селян; 3) прибуткові і витратні книги.

Книги обліку висізу, ужину і обмолоту хлібів вміщують в собі найважливіший комплекс відомостей про стан сільського господарства на Лівобережній Україні (наприклад: ЦДІА України в м. Києві, ф.128, оп.1 вот., спр.3380; оп. 1 заг., спр. 444, кн. 1-4). Ці відомості стосуються як власного монастирського господарства, так і господарства сслян. Книги дають уявлення про струїсіуру земельних масивів (розподіл їх на власне вотчинні і селянські), про структуру управління вотчиною та ін. Але найважливіші і найдетальніші відомості дають ужинно-обмолотні книги про виробничу сторону феодальної вотчини.

Цінним джерелом для вивчення економіки монастирського господарства та питань, пов’язаних з розвитком внутрішнього ринку, є вотчинні прибутково-витратні книги (наприклад: ЦДІА України в м. Києві, ф. 128, оп.1 заг., спр. 208; он.1 вот., спр. 4377: ф.130, оп.1, спр.72). Своєю появою вони зобов'язані широкому розвитку товарно-грошових відносин. їх головним призначенням була реєстрація актів купівлі та продажу. Другу групу джерел складають книги находжень і витрат монастирської скарбниці і окремих господарських служб. Вони надто різноманітні за змістом. У цих книгах знайшла своє відображення організація власного монастирського господарства: купівля товарів на власне споживання, виплата заробітної плати монастирським найманим працівникам, збір млинових, оброчних, крамних грошей, а також надходження грошей від торгівлі горілкою, худобою, лісом та ін.

Джерела, розглянуті вище, містять в собі немало відомостей про тягар феодальних повинностей та про тяжку долю українського селянства. Всі матеріали інвентарних описів, протоколи духовних консисторій, що розповідають нам про багаторічні, часом, криваві міжусобиці монастирів, стовпчики цифр, повідомлення про суми сплаченого оброку і податків - все це досить красномовно розкриває внутрішнє життя монастирського села.

Однак не всі риси селянського господарства, соціального становища селян та найважливіші форми протесту і боротьби монастирських підданих Лівобережної України проти духовних феодалів в розглянутих вище документах не знайшли повного відображення. У цьому відношенні провідне місце належить комплексу документів монастирських архівів, а також архіву Київської, Переяславської та Чернігівської духовних консисторій (ЦДІА України в м. Києві, ф. 127, 990; Чернігівський державний обласний історичний архів, ф.679). Часом, навіть за загальними визначеннями цих органів, проглядаються найрізноманітніші дані про господарство монастирів, становище селян та їх антифеодальну боротьбу.

До вельми цікавого висновку приводить вивчення численних судових документів про напади монастирської вотчинної адміністрації на володіння своїх сусідів, які майже завжди були “братами по хресту”. Ці напади супроводилися, як свідчать документи, пограбуванням і побиттям селян. Число таких документів зростає у XVIII ст. Причиною зростання цієї групи матеріалів у монастирських фондах стала безкомпромісна боротьба за землю, конкуренція за право торгівлі, обстановка наростаючого феодального свавілля на Лівобережній Україні.

Найповнішу картину становшца селян відбивають скарги і прохання, які вони направляли в монастир або в консисторію на ім'я митрополита, а також в сотенну або полкову канцелярії.1

Найбільш поширеними документами в монастирських архівах є позови монастирів і розшук втікачів, тексти визначень духовних соборів монастирів, виписки із судових книг. У цих документах детально вказувалося хто втік, звідки і коли, склад сімї, інколи, подавався навіть словесний портрет втікача.

Монастирські архіви і архіви Київської, Чернігівської та Переяславської консисторій дозволяють вивчити і деякі масові виступи селян. Передусім це рапорти чи доповідні записки керуючих ченців або ігуменів монастирів.

Таким чином, розглянуті нами види і групи документів містять різноманітні відомості про монастирське і селянське господарства, систему феодальних повинностей та антифеодальну боротьбу селян.

Серед матеріалів, іцо зберігаються в Російському центральному державному архіві давніх актів (РЦЦАДА), особливу цінність мають документи, що зібрані у фонді Сенату (ф. 248), зокрема матеріали Малоросійської експедиції Сенату (оп. 29). Тут широко представлене листування монастирів, головним чином київських, з Сенатом і царським двором, а також зібрана значна кількість копій дарованих грамот, отриманих монастирями від царів. У фонді Брянського Свен-ського монастиря (ф.1200) зберігаються численні матеріали листування цього приписного монастиря з Києво-Печерською лаврою, що безсумнівно є важливим джерелом для вивчення взаємовідносин цих монастирів, ринкових зв'язків лаври за допомогою цього монастиря з районами Центральної Росії.

1 ЦДІА України в м. Кисві. - Ф. 128. - Оп. 1 вот. - Спр. 1446. - Арк. 2; - Спр. 2523. -Арк. 2-2 зв.; Морд винце в Б.М. Белое духовенство по жалобам населения Левобережной Украины ХУЛІ в. // Материалы научно-практической конференции КГУ. “Православие: история и современность”. - К., 1988. -С. 51-68.

Значна кількість документів досліджена нами в рукописному відділі Державної публічної бібліотеки Росії (РВ РДПБ), зокрема зібрання М.Маркевича (ф. 159). Головним чином це листування монастирів з гетьманською адміністрацією, скарги козаків та селян на свавілля монастирської влади.

У Російському Центральному державному військово-історичному архіві (РЦДВІА) нами вивчалися карти Лівобережної України, описи намісництв.

З матеріалів Російського Центрального історичного архіву (РЦЦІА) варто відзначити фонди Канцелярії Синоду і Канцелярії обер-прокурора Синоду (ф.796), оскільки вони містять ряд документів з історії вотчинного господарства духовенства. -

Серед опублікованих джерел насамперед слід вказати на “Полное собрание законов Российской империи”. У законодавчих актах знайшли відображення соціально-економічні та правові відносини другої половини XVII -XVIII ст. Такі збірники документів як “Акты, относящиеся к истории Южной и западной России”, “Архив Юго-Западной России” дають можливість вивчити розпорядження гетьманської та старшинської влади щодо монастирів у другій половині XVII ст.

Цікаві дані про заходи центрального уряду стосовно Гетьманщини, участь українського духовенства в роботі Законодавчої комісії 1767-1774 рр., а також ряд матеріалів мемуарного характеру опубліковані в “Сборнике русского исторического общества”.

Важливим джерелом з вивчення історії соціально-політичного життя України середини XVIII ст. с збірник законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”.1 Саме ці закони юридично закріпили соціальну структуру українського суспільства XVIII ст.

Джерелом першорядного значення з історії монастирського землеволодіння на Україні в першій третині XVIII ст. е Генеральні слідства про масгності 1729-1730 рр. В них містяться важливі матеріали про шляхи формування монастирського землеволодіння в другій половині XVII - на початку XVIII ст. “Слідства” підтверджують той факт, що земля в зазначений період стає об'єктом жорстокої боротьби між монастирями, яка не вщухала протягом всього XVIII ст.

Певний інтерес для дослідження різних форм антифеодальної боротьби становлять й відповідні збірники документів.2

Отже, огляд джерел засвідчує наявність достатньої бази для різнобічного висвітлення функціонування вотчинного господарства духовних феодалів, підготовки і здійснення секуляризаційної реформи на Лівобережній Україні в 17861788 рр.

У роздиіі другому “Церковне вотчинне господарство” розкрито широке коло питань, пов'язаних з відновленням та розширенням церковних вотчин під час і після Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр., територіальним розміщенням володінь феодального духовенства в середині

1 Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р. - К., 1997.

3 Андриевский А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. - Вып. 1-5. - К.: Тип. Губ. правления. - 1882-1883. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. 36. документів. - К., 1970. Селянський рух на Україні середина XVIII - перша чверть XIX ст. 36. док. - К., 1978.

XVIII ст., організацією вотчинних господарських комплексів, станом посівів і врожайності в монастирській вотчині в 7-ми з 10 полків Лівобережної У країни у другій половині XVIII ст., розвитком промислово-торгового підприємництва найбільших монастирських комплексів, а також моделюються грошові бюджети монастирів-вотчиників і визначається стан вотчинного господарства напередодні секуляризаційної реформи.

У розділі досліджуються шляхи придбання земельної власності, починаючи з середини XVII ст., а також підкреслюється, що у другій половині XVII ст. відбувався процес концентрації володінь в руках великих монастирів. Головними шляхами зростання земельних багатств монастирів були: гетьманські та царські дарунки, старшинські вклади на “помин душі”, купівля, захоплення, приписки монастирів (тобто, перерозподіл володінь та селян серед самого духовенства) тощо. Разом із зміцненням старих монастирів з’являються нові. В другій половині XVII ст. на Лівобережній. Україні виникло 29 чоловічих та 8 жіночих нових монастирів. Крім того, під владу Київського митрополита в кінці XVII ст. відійшли і так звані “закордонні” монастирі, які знаходилися на території Польщі та Литви.

Використовуючи підтримку гетьманів, старшини та уряду монастирі спромоглися вийти з кризового стану. За неповними даними ревізії початку

XVIII ст., на території Гетьманщини (без Стародубського полку) нараховувалося 305 монастирських маєтків, що становило 20% від загальної кількості приватновласницьких мастностей в цей період. Велика частина монастирських володінь знаходилася в північних полках: Київському (60,51%), Ніжинському (23,64%), Чернігівському (19,02%). У південних полках монастирських володінь було значно менше: Переяславському (17,24%), Прилуцкому (11,11%), Гадяцко-му (6,66%), Лубенському (6,25%), Миргородському (2,27%).

У середині XVIII ст. на Лівобережній Україні (в Київській, Чернігівській і Переяславській єпархіях) нараховувалося 43 чоловічих і 18 жіночих монастирів, які мали залежних селян. Згідно з ревізією 1764 р., на території Гетьманщини (без урахування Полтавського полку) церкві належало 72834 душ чол. статі, що складало біля 13% усього тяглого населення. Найбільша кількість церковних маєтків була розміщена в Київському полку. Тут, відрізнялася Київська сотня, яка майже цілком належала місцевим монастирям. Кількість підлеглих селянських дворів коливалася, але загалом за період з 1723 по 1766 рр. вона збільшилася з 2790 до 3203 осіб.

У розділі зазначається, що у XVIII ст. монастирі мали добре розвинену управлінську систему, починаючи з Духовного собору монастиря і закінчуючи вотчинним управителем-ченцем. Всі посади суворо регламентуватися.

У монастирських господарствах насамперед розвивалося землеробство, в якому переважала трьохнільна система. Підкреслюється, що, незважаючи на часті аномальні природні явища, в цілому агрокультура зернових у другій половині XVIII ст. на монастирському полі мала істотний прогрес, що відбилося на досить високому для ряду культур середньостатистичному рівні врожайності.

Найбільш високі врожаї жита спостерігалися в Радичівському відомстві: за 12 років середня врожайність жита становила сам-6. В Сміловському відомст-

ві (Лубенський полк) за 14 років - сам-5, у Васильківському відомстві (Київський полк) за 12 років - сам-4,7, Крогіив’янському і Переяславському відомствах (Переяславський полк) за 10 років - сам-4,8. На ці показники впливали як традиційні чинники феодальної епохи і, зокрема, натуральне господарство, інтенсифікація панщинної праці, так і нові, пов'язані з впливом на землеробство законів товарного виробництва.

Монастирі старалися вести своє господарство дбайливо, прагнули в умовах товарно-грошових відносин використовувати нові форми організації праці. В найбільш важливих галузей господарства вони переходили на систему найму своїх селян за гроші, продукти і одяг. Все це становило міцну базу для забезпечення монастирів продовольством.

В дисертації на широкій джерельній базі аналізується робота монастирських винокурень, копатень, гут, цегелень, папірень, друкарень. Підкреслюється, що винокуріння займало провідне місце у монастирському господарстві. Саме на винокуріння віддавалася левова частина збіжжя, яке вирощувалося на монастирському полі, а також хлібні збори з млинів.

При розгляді торгівельної діяльності монастирів, основна увага приділялася шинкарюванню монастирями горілки; останнє давало монастирям до 75% грошових прибутків. Провідна роль в утворенні грошового прибутку належала торгівлі, а не стягненню з селян чиншу, тобто грошової ренти. Документи свідчать, що монастирі намагалися домогтися збільшення своїх прибутків не тільки шляхом вигідного продажу, але і формуючи особливі джерела грошового надходження у вигляді штрафів. Безсумнівно, ці штрафи виконували каральну’ функцію, але сам факт, що не кулачне право, як в пору раннього феодалізму, а гроші набували такого призначення, свідчать проте, як далеко відійшла вся система феодальних відносин від початкового рівня натурального господарства. Цілком певний торгозий розрахунок керує церковними землевласниками: вони вже не просто виробляють продукти для споживання, а шукають вигідного для них продажу.

Вивчення бюджетів монастирів показує, що витрати, пов'язані із споживанням духовних феодалів, зростали. Постійні роз'їзди городничих і управителів-ченців, закупівлі у купців різної гастрономії, плата слугам, утримаїшя численної двірні, адміністративного апарату, ремонтні та будівельні роботи в монастирях та у вотчинних палацах, прийоми гостей - все це поглинало значну частку прибутків.

Виробничі затрати були складовим елементом витратної частини облікової документації. Вони показують тенденцію до розширення масштабів виробництва, оскільки переважна частина коштів поглиналася саме виробничими потребами. Влада грошей породила у монастирів в XVIII ст. прагнення підняти свої прибутки, передусім за рахунок безкомпромісної боротьби за право виробляти і збувати горілку. Це вимагало все більшої кількості сировини, дров та ін. і досягалося не лише “дідівськими” засобами грубого тиску на підвладного селянина, але і шляхом матеріальної зацікавленості виробника. Грошовий прибуток монастирів, що складався в середині і у другій половині XVIII ст., сприяв змін-

неншо власності і влади духовних феодалів, разом з тим він створив умови д руйнування старих феодальних відносин.

Розділ третій “Становище селян духовних вотчин” присвячений аналі таких сторін соціально-економічного статусу населення у володіннях духовсь тва, як класифікація та рівень феодальних повинностей, виконання монастирс ними селянами державних податків і повинностей, а також позаземлеробські і няття селян.

У дисертації характеризуються два провідних моменти, що відбилися рівні селянського землекористування: 1) інтенсифікація панщини; 2) зростані державних податків і повинностей. Селянське господарство зазнавало значні труднощів через малоземелля, до якого призводили і часті захоплення селянс них наділів монастирськими служителями, і посилення податкового тиску, и зробило невигідною працю землероба. Інформація про стан господарств мона тирських селян у XVIII ст. зведена в таблицях (в додатках) і проаналізована.

У розділі показується вплив товарно-грошових відносин і елементів каг талістичного укладу на становище селян духовної вотчини. Наймана праця, ц сприяла відриву значної частини селян від землеробського господарства, ста: істотним компонентом економічного життя вотчини. Досліджуючи рівень і м тоди обкладання селян духовних вотчин, підкреслюється, що зростання па: щинної праці з одного боку сприяло накопиченню хлібних запасів у монастирі а з іншого - призводило до підриву економічних підвалин селянського госп дарства. Натуральна рента поєднувалася з панщиною і грошовою рентою. Прі відним процесом в рентних відносинах було неухильне зростання панщинн праці. Основним каталізатором її було винокуріння, оскільки переробка збіжя на горілку давала часом в 3-4 рази більше прибутків, ніж прямий продаж хліба.

Не всі селяни могли обробити ті земельні наділи, які їм надавалися, оскілі ки не всі селянські господарства в достатній мірі були забезпечені робочою сі лою і худобою. Внаслідок цього виникала невідповідність між формальної площею наділу і площею, що оброблялася. Селяни, які розорилися часто змуші ні були віддавати свої наділи в оренду.

У досліджуваний період спостерігається з одного боку зростання держаї них податків і повинностей, які виконували селяни, а з іншого - відбуваетьс поступова заміна натуральних податків грошовими. Все це призводило до нар< стання недоплат та зубожіння селян.

У документах другої половини XVIII ст. найчастіше фіксуються дві катеп рії селян: “заможніші” і “скудніші”. Представники першої категорії орендувал млини, шинки, сіножаті, землю, їздили в Крим та Коломию по сіль. Становиш “скуднішіх” визначалося подальшим розоренням їхнього господарства, скорс ченпям посівів неповним використанням землі, постійною недостачею зерн для посіву і прожитку, а тому існування цієї категорії селян було неможлив без роботи но найму. Нерідко такі селяни зовсім залишали заняття сільським ге сподарством і йшли в найми. Таким чином, наймана праця у середині XVII ст. ставала істотним елементом економічного життя вотчини. Рівень феодальне експлуатації, що постійно зростав, перевищував фіскальні можливості селянсі

ких господарств, а відхід селян на заробітки та їх втечі відбивали загалом кризу вотчинної економії феодального господарства духовних власників.

Розділ четвертий “Антифеодальний протест монастирських селян” присвячений висвітленню основних форм протесту підданого населення духовних вотчин. Причини опору духовним феодалам, шо значно зріс у XVIII ст. були пов'язані передусім із зародженням буржуазного ладу, втягуванням монастирського господарства в товарно-грошові відносини, зростанням ринкового попиту на сільськогосподарську продукцію, посиленням феодальної експлуатації селян монастирської вотчини.

Подаючи скарги, селяни вимагали зменшення панщини, натуральних податків, гуманного ставлення до себе, заборони тілесних покарань з боку вотчинної адміністрації, заміни прикажчика або управителя, а в деяких випадках і ігумена. Скарги свідчать про те, що з плином часу боротьба монастирських селян неухильно поглиблювалася і наростала, а в поле його зору потрапляли різні боки життя, в тому числі і власні долі. При всій обмеженості і утопізмі думи і сподівання монастирських селян, викладені в скаргах, в своїй основі об'єктивно містили антикріпосницький, прогресивний характер. Це випливає, насамперед, з прагнень пригноблених покінчити із залежністю від духовних землевласників, “діяння” яких в чолобитних змальовувалися у всій їх жорстокості і нелюдяності. Як би виразно, гостро і дошкульно не була складена та чи інша чолобитна, як би рішуче не діяли селяни, домагаючись “правди” у вищої влади, фактом залишалося те, що вони визнавали її незаперечний авторитет і шукали справедливості саме у неї.

Реакція монастирів на скарги була неоднозначною. У одних випадках монастирська влада видавали універсали, що узаконювали норми повинностей, в других - посилали “ордери”, в яких вотчинній адміністрації наказували не порушувати норм, визначених в універсалі; в третіх - направляли у вотчину своїх “комісарів” для розслідування фактів зловживання. Оскільки не всі скарги, відправлені в монастир, розглядалися, то селяни змушені були звертатися в інші інстанції. Вони скаржилися на важке своє життя, соціальне безправ'я, зловживання і несправедливість з боку ігуменів, управителів, городничих і прикажчиків. Це було вигідно місцевій владі, котра шукала будь-якої зачіпки для початку свого наступу на позиції духовних феодалів. Часто після подання селянами так званого “покорного доношения” в монастир на посилення експлуатації та тягар повинностей слідував рапорт вотчинної адміністрації про непокірність і “ослушність” селян.

Аналіз такої форми протесту, як втечі показує, що селяни частіше тікали групами або сім'ями. Основними причинами втечі були: занепад господарства, скорочення селянського наділу, зростання повинностей, різке посилення податкового гніту, важкі трудові мобілізації і рекрутські набори.

Загалом, селян до втеч спонукали не тільки конкретні місцеві, але й загальні чинники соціально-економічного, політичного, ідеологічного характеру. Втечі селян треба розглядати не лише як наслідок “посилення кріпацтва” і боротьби селян проти цього “посилення”, але й з точки зору широкого руху на заробітки. Все це відповідало розвитку “нових явищ” у краї в XVIII ст. У зв'язку з цим в

умовах погіршення становища збіднілі селяни йшли в пошуках роботи на стороні, а заможніші самі прагнули вийти з сфери феодальної залежності та експлуатації, яка загрожувала їхнім накопиченням і реалізації можливостей.

Інтенсивність боротьби з втечами у XVIII ст. як з боку уряду, так і з боку місцевої влади, обумовлювалася тогочасною реформою податкового обкладення і пов'язаним з нею обліком тяглового населення. Фіскальні інтереси держави повністю співпадали з прагненням феодалів, зокрема монастирів, припинити втечу їх підданих і поверпути всіх селян, що втікали від них.

Серед різних форм антифеодальної боротьби значне місце займає така форма народного руху як “шукання козацтва”, тобто прагнення селян через судові та адміністративні органи вписатися в козацькі реєстри. В основі цієї форми боротьби яскраво відображене прагнення народної маси звільнитися від важких феодальних податків і повинностей.

Виявляли селяни і більш активні дії: захоплювали монастирські землі та сіножаті, рубали гаї і ліс, руйнували господарські споруди. Іноді, доведені до відчаю жорстокістю адміністрації, вбивати своїх гнобителів.

У боротьбі за свої права селяни не зупинялися і перед озброєними методами протесту: брали участь в гайдамацьких загонах, інколи робили спроби нападу на монастирі. Неодноразово об'єктом нападу гайдамацьких загонів ставали володіння київських монастирів: Богословського, Софійського, Іорданського, Ви-дубицького, Вознесенського, Печерського та приписних до нього Голосіївської і Китаївської пустинь, Троїцько-Лікарняного монастиря. У дисертації вказується, що тільки селяни Києво-Печерської лаври у XVIII ст. здійснили 336 виступів, в яких брало участь 6099 чоловік.

У розділі на основі яскравих архівних документів вивчається боротьба селян сіл Катошин, Катачи і Журавки проти вотчинної адміністрації та ченців Ка-тошинського монастиря, а також досліджується заворушення селян Видубицько-го монастиря в містечку Літки на початку 70-х рр. XVIII ст.

Монастирям нерідко доводилося рахуватися з вимогами своїх селян і йти на пом'якшення форм експлуатації. Перехід на грошовий оброк, нормування повинностей шляхом видачі селянам нових універсалів, перехід на грошову оплату повинностей, що мало важливе значення для економічного потенціалу вотчини,

- все це результат активної боротьби, яку вели протягом всього XVIII ст. монастирські селяни Лівобережної України. Аіггифеодальна боротьба монастирських селян підштовхувала уряд і місцеву адміністрацію до здійсненім секуляризаційної реформи і переведення церковних селян України в розряд державних.

У п’ятому розділі “Секуляризація церковних вотчин на Лівобережній Україні” розглядається проблема взаємовідносин абсолютизму з церковними феодалами, які призвели в другій половині 80-х років XVIII ст. до секуляризації церковної власності.

Стрімке зростання монастирського землеволодіння в другій половині

XVII ст., отримання духовенством значних імунітетних прав стали викликати у старшини невдоволення і заздрість передусім через обезземелювання частини козацтва, перехід їх в становище підданства корпоративним власникам.

У дисертації показано як, починаючи з 1700 р. стала відбуватися українізація російської церковної ієрархії. Зазначається, що позиція “латинствующих” киян стосовно світської влади і петровських перетворень була неоднозначною.

З одного боку, вони словом і пером активно підтримували створення флоту, розвиток зовнішньої торгівлі, зовнішню політику Петра І, а з іншого, коли мова заходила про церковну реформу, виступали ревними прихильниками староруської церковної традиції. Петро І почав наполегливо боротися з опозиційно настроєним духовенством, в тому числі і з українським.

У розділі аналізуються події, пов'язані із загадковою смертю в Твері в 1718 р. Київського мптрополита Й.Кроковського, якого було викликано на дізнання у справі царевича Олексія до Петербургу, а також з пожежею в архіві та бібліотеці Києво-Печерської лаври. На думку автора, всі ці події, включаючи і репресії стосовно ченців Києво-Межигірського монастиря, були не випадковими. Вони були спрямовані на ліквідацію церковної опозиції. Тільки після цього Петру І вдалося впровадити церковну реформу в життя - ліквідувати патріаршество, створити Синод, ввести в монастирях тверді штати, підпорядкувати церкву державі. Зневажливе ставлення уряду Петра І до церковних інститутів накладано відбиток і на дії місцевої адміністрації, яка йшла шляхом обмеження владних прав корпоративних власників.

У розділі вивчаються дії президента Малоросійської колегії С. Вельямінова, завдяки яким церква і монастирі позбавилися податкових пільг (1723 р.), а також дії гетьмана Д.Апостола, внаслідок яких монастирі втратили ще й права на легальне придбання нерухомості (1728 р.). Після цього монастирські вотчини початі сплачувати державні податки, а судові позови духовних осіб на світських власників стали розглядатися в Генеральному суді (1729 р.).

Вказується на репресії проти духовенства в 1730 р., внаслідок яких був позбавлений сану і засланий в Кирило-Білозерський монастир Київський архієпископ Варлаам Ванатович, а київську консисторію було розпущено. Після цих подій навіть думка про які-небудь специфічні церковно-станові вимоги різко придушувалася. Духовенство стало відчувати новий наступ не тільки центрального уряду, але й місцевої адміністрації: в 1734 р. монастирям було заборонено приймати землі від козаків, що вступили в духовні звання, а також було позбавлено права збирати з населення плату за переїзд через мости та з торгового люду на майданах.

Аналізується указ Кабінету міністрів (1736 р.), яким в досить жорсткій формі заборонялося духовенству навіть мати гадку про відновлення колишніх пільг, зокрема, права на придбання нерухомості і одночасно давалося таємне розпорядження правителеві Малоросії кн. О.Шаховському підготувати громадську думку до секуляризаційних заходів в Україні. Автор наголошує на тому, що складні міжнародні відносини, викликані з російсько-турецькою війною, величезні втрати, яких зазнав український народ в наслідок неї, нарешті, зміни, пов'язані зі вступом на престол Єлизавети Петрівни не привели до практичного здійснення намічених планів.

Досліджуючи ставлення уряду Єлизавети Петрівни до українського духовенства, вказується на те, що зовні воно виглядаю доброзичливим, однак основ-

на стратегічна лінія на обмеження монастирського підприємництва продовжувалася. Це знайшло своє відображення в діях гетьмана К.Разумовського: ліквідація в 1754-1755 рр. прогонних, перевізних і торгових зборів, значна частина яких раніше поступала на користь кафедри і духовенства, зміни в управлінні монастирською вотчиною.

У роботі аналізується політика уряду Катерини II стосовно монастирського землеволодіння. Придушивши опозицію в церковному управлінні (справа А.Мацеєвича), Катерина перейшла до значно рішучіших дій - секуляризації монастирського землеволодіння. Внаслідок реформи у відання абсолютистської держави перейшло 8,5 млн. десятини землі, 91086 душ чол. ст. селян Центральної Росії, більше як 1,5 млн. крб. щорічного прибутку. Українська шляхта в цей час виношувала плани за рахунок коштів, отриманих від секуляризації, заснувати університети, гімназії, друкарні. Підкреслюється, що Катерина II на початку свого правління не наважувалася здійснити секуляризаційну реформу на Україні тому, що їй необхідно було заручитися підтримкою як світських, так і духовних ієрархів, останнім вона не скупилася на обіцянки вигод від реформи. Однак події, пов'язані з підготовкою і роботою Законодавчої Комісії 1767-1774 рр. показали, що українське духовенство було настроєне опозиційно щодо урядових намірів. '

Аналізуючи головні вимоги українського духовенства до Законодавчої Комісії 1767-1774 рр. автор зазначає, що в цілому воно виступало з подвійною позицією. З одного боку духовенство сподівалося на протекціоністську політику царизму, домагаючись шляхетського звання з усіма його правами, пільгами і привілеями, прагнуло інших гарантій збереження свого землеволодіння і захисту його від можливого пограбування. Більше того, воно намагалося зберегти всі можливості примножувати своє нерухоме майно за рахунок інших станів і позбавитися конкуренції з боку міщан, козаків у винокурінні, торгівлі та промислах. Переслідуючи мету якомога повніше використати матеріальні та людські ресурси своїх володінь, духовенство покладалося на допомогу уряду і у вирішенні селянського питання - закріплення селян за власниками, недопущення переходу своїх підданих в інші стани, і, зокрема, в козацтво. З другого боку, у вирішенні політичних питань прагнення духовенства зводилися до необхідності збереження колись традиційного підпорядкування Константинопольському патріарху та повернення колишніх прав і привілеїв митрополиту у справах внутрішнього управління. На цей час підпорядкування церкви державі стало фактом. Церква уже не протистояла державі, її апарат став частиною державного апарату, а “духовні особи” державними чиновниками в ризах. Участь українського духовенства була визначена. На порядку денному в уряді стояло питання секуляризації монастирського землеволодіння в Лівобережній Україні і тут уряд повністю підтримували Синод, місцева адміністрація, козацтво, міщани та селяни.

В середині 80-х років XVIII ст. склалися всі передумови для проведення секуляризаційної реформи. Цс і криза вотчинного господарства духовенства, і боротьба селян в монастирських вотчинах, і прагнення абсолютизму пристосовувати підвалини феодального ладу до розвитку капіталістичних відносин. Гостра

потреба а грошах, спричинена війнами другої половини XVIII ст., прискорювала проведення секуляризаційних заходів. В дисертації розкривається процес проведення секуляризаційної реформи на Лівобережній Україні.

Основні завдання цієї реформи: розширити державне землеволодіння за рахунок монастирів, остаточно позбавити національну церкву матеріальної бази, перетворити духовенство в слухняний апарат самодержавства і в засіб ідеологічного впливу на народні маси, перевести монастирських селян в розряд “економічних” і таким чином приглушити на деякий час їхнє невдоволення. В дусі того часу реформа огорталася ореолом так званої “суспільної користі”. Всі монастирські володіння трьох намісництв переходили в управління Директорів Домоводства цих намісництв. Колишні монастирські селяни, понад встановлені 70 коп. державного податку з особи чоловічої статі, повинні були щорічно сплачувати за звільнення від панщини ще й оброчні гроші - по 1 крб., і накладних -по 2 коп., а також утримувати Малоросійський гренадерський полк (3974 чол.).

Згідно з указом про штати в трьох намісництвах Києво-Печерська Лавра і ще 19 інших монастирів намісництв розподілялися на три класи з відповідною кількістю ченців і коштом на утримання. 42 монастирі (466 ченців і 510 черниць) ставали “зайвими”. Для утримання останніх казна виділяла кошти: архімандритам по 70 крб., ігуменам - по 50 крб., ченцям - від 8 до 13 крб., а черницям -10 крб. на рік.

Слід відзначити, що здійснити за рахунок секуляризації широкі проекти в галузі освіти та благодійності так і не вдалося. Майже жоден пункт урядового указу так і не був виконаний повністю. Причини гальмування урядових указів полягали в недостатній підготовці всіх заходів, що базувалися на такій само реформі, яка була проведена в Центральній Росії в 1764 році. Укази 1786 року не враховували особливостей краю, відсутності ревізьких даних про церковні володіння та їхніх селян, крім того, вони впроваджувалися з поспіхом без фінансового підтвердження. Ось чому втілення цієї реформи в житгя затрималось до 1788 р.

Наслідки реформи були далеко не однозначними для різних прошарків духовенства. Незважаючи на свою непослідовність, указ про секуляризацію 1786 року завдав відчутного удару церковному і монастирському землеволодінню і прибуткам церкви. Штатне утримання одержали не всі монастирі, а лише незначна частина. Решта переводилась у категорію парафіяльних церков, а деякі просто були закриті. Фактично на Лівобережній Україні було ліквідовано земельну власність духовенства і напівзалежний від держави прошарок духовних землевласників. Духовенство України через секуляризаційну реформу 1786 р. остаточно втратило свою економічну могутність.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов до певних висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

- Протягом ХІХ-ХХ ст. проблема церковно-вотчинного господарства та секуляризаційної реформи на Лівобережній Україні не була об’єктом спеціального вивчення. Історики, в тому числі і зарубіжні, вивчали історію церкви без належного аналізу врахування специфіки господарства духовних власників і соціально-економічних відносин в монастирському селі.

- Стрімке зростання монастирського землеволодіння в другій половині

XVII ст., його розвиток у XVIII ст. викликали невдоволення та заздрість козацької старшини. Конкуренція за робочу силу та землю призвела до боротьби старшини з монастирями. Подальший розвиток старшинського та дворянського землеволодіння в краї гальмувався існуванням монастирських вотчин, які були не доступні державній юрисдикції. Ось чому дії абсолютизму спрямовувалися на здійснення секуляризаційних заходів.

- Протягом всього XVIII ст. в монастирській вотчині головною залишалася відробіткова рента, яка еволюціонувала від невеликих об'ємів “работизн” і “приношень” у вигляді продуктів підданими до 4-5 денної відробіткової ренти в тиждень, а в деяких вотчинах здійснювалося навіть переведення селян на місячину. Нестача землі, диспропорція розподілу земельних ділянок, податковий гніт посилювали майнову і соціальну диференціацію селян, частина населення духовних вотчин виштовхувалася на ринок праці. Починаючи з 20-х років

XVIII ст. всі монастирські селяни сплачували різноманітні види податків і повинностей на користь держави, ці податки в поєднанні з іншими поборами і повинностями для основної маси селян перевищували рівень їхньої платоспроможності. Для регулярного надходження податків і виконання повинностей держава змушена була піти спочатку на значні обмеження переходів від одного феодала до іншого, а з введенням подушної податі - офіційно вдатися до юридичного закріпачення селян.

- Посилення феодально-кріпосницького гніту призводило до загострення суперечностей між корпоративними власниками і селянами; в умовах початкового занепаду феодалізму зростання селянського руху було пов'язане не лише з посиленням феодальної експлуатації, але й з наполегливим прагненням селян домогтися свободи господарювання. Антифеодальні протести монастирських селян підштовхували уряд і місцеву адміністрацію до здійснення секуляризаційної реформи і переведення церковних селян Лівобережної України в розряд державних.

- Наступ абсолютистської держави на економічні позиції духовенства починається з 20-х років XVIII ст., подальший хід подій призвів до того, що Москва в 1736 р. фактично ставила питання про підготовку “суспільної думки” до секуляризаційної реформи в Україні. Остаточна секуляризація духовної власності на Лівобережній Україні, що була проведена у 1786-1788 рр. на зразок подібної реформи в Центральної Росії в 1764 р. привела до переходу землі і селян у фактичну власність держави в особі її органу - Казенної палати. Внаслідок секуляризаційної реформи майже 200 тис. монастирських селян перейшло у категорію державних, а за рахунок зубожілих селян поступово стала формуватися категорія вільнонайманих робітників. Духовенство поставилося до реформи спокійно, обмежившись прихованим несхваленням. Цей факт можна пояснити тим, що громадськість цілком збайдужіла до чиновних служителів державної церкви і підтримувала всі дії уряду, які були спрямовані на обмеження церковного землеволодіння та автономних прав духовенства. Важливим підсумком реформи стала ліквідація потужного й напівзалежного від держави стану духовних феодалів.

У висновках зазначено, що багатоплановість проблеми церковновотчинного господарства та секуляризаційної реформи на Лівобережній Україні вимагає її подальшого вивчення та узагальнення, а саме: з’ясування подальшої долі монастирських вотчин після секуляризації, вивчення господарської та підприємницької діяльності монастирів, шо залишилися в штаті, проведення аналізу соціально-економічного становища монастирських селян порівняно з іншими категоріями населення.

Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях:

Індивідуальні монографії

1. Російське самодержавство і українська православна церква в кінці XVII-

XVIII ст. - K.: РВЦ “Київський університет”, 1997. - 95 с.

2. Государственные налоги и повинности монастырских крестьян Левобережной Украины в XVIII в. - К.: Знання, 1998. - 182 с.

Брошури, розділи в колективних працях, статті, тези доповідей

3. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра, або як Українська православна церква позбавилася автокефалії. - K.: Братство УАПЦ “Світло для світу”, 1999. - 331 с. (у співавторстві з М. Харишиним).

4. Феодальная вотчина на Левобережной Украине в XVIII в. (Смеловское владение Киево-Печерской лавры). - K.: Вид-во КДУ- 1990. - 82 с.

5. Торгово-промышленное предпринимательство монастырей Левобережной Украины в XVIII в. - К.: Вид-во КДУ.- 1988. - 47 с.

6. Опальный патриарх. - К.: 1992. - 79 с. (у співавторстві з М.Кушнарьозою).

7. П .О.Рум’янцев (Таємниці сім’ї Рум’янцева. Військова кар’єра.). - K.: TOB “Міжнародна фінансова агенція”, 1998. - 42 с. (у співавторстві з М.Караванською).

8. Росія у XVII столітті. Початок нового періоду Російської історії // Історія народів Росії. - Т. 1. Від найдавніших часів до сер. XVIII ст. Курс лекцій. -K.: НМК ВО. - 1992. - С. 192-207.

9. Зміцнення міжнародного становища Росії у середині та другій половині

XVII ст. // Історія народів Росії. - Т. 1. Від найдавніших часів до сер. XVIII ст. Курс лекцій. - К.: НМК ВО. - 1992. - С. 207-222.

10. Феодальне землеволодіння монастирів (друга пол. XVII—XVIII ст. // Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні (1480-сер. XIX ст.). Навчальний посібник. - Кн. 3. Кінець XVI - середина XIX століття. - K.: “Либідь”, 1994. - С. 145-151.

11. Церковні реформи в Україні у 70-80-х pp. XVIII ст. // Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні (1480-сер. XIX ст.). Навчальний посібник. - Кн. 3. Кінець XVI - середина XIX століття. - K.: “Либідь”. - 1994. - С. 209-217.

зо

12. Государственные повинности монастырских крестьян Левобережной Украины в 30-80-х гг. XVIII в. // Вопросы истории СССР. - Харьков: Вид-во Вища школа. -Вип. 26. - 1981. - С. 113-114.

13.Белое духовенство по жалобам населения Левобережной Украины XVIII

в. // Материалы нучно-практической конференции КГУ. “Православие: история и современность”. - К.: Вид-во КДУ. - 1988. - С. 51-68.

14. Сповідальні книги // Київська старовина. - 1995. - № 3. - С. 84-87.

15.Київська митрополія за часів Визвольної війни // Київська старовина. -1995. - № 4. - С. 102-114. (у співавторстві з М.В. Харишиним).

16.Никон и русская духовная культура XVII в. Образование, книгопечатание, литература. // Sredny Dynaj a jvhorychdna Evropa vo vcasnom stredoveki -Bratislava, 1995. - C. 6-24.

17. Просвітитель в рясі (Феофан Прокопович) // Український історичний календар ’ 96. - К., 1995,- С. 180:182.

18.Селяни київських монастирів і переселення південних слов’ян в Україну в середині XVIII ст. // Вісник Київського університету. Історія. - Вип. 37. - К. РВЦ “Київський університет”. - 1998. - С. 58-60.

19. Сельское хозяйство в монастырских вотчинах Левобережной Украины в

XVIII в. - К.:ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1998. - 46 с.

20. Метричні книги // Вісник Київського університету. Історія. - Вип. 41. До 165 - річчя Київського університету імені Тараса Шевченка. - К.: РВЦ “Київський університет”. - 1999. - С. 12-15.

21.Поява та поширення старообрядництва в Україні // Етнічна історія народів Європи: Національні меншини. Етноархеологія: Збірник наукових праць. К.: Сгилос, 1999. - С. 42-48.

22. Церковно-статистическая документация как исторический источник по изучению социального развития городов и сел Левобережной Украины // Перестройка в исторической науке и проблемы источниковедения и специальных исторических дисциплин. Тезисы докладов и сообщений V Всесоюзной конференции. 30 мая-1 июня 1990 г.-К.: Вид-во КДУ. - 1990. - С. 79-81.

23. Участь українського духовенства в роботі Законодавчої комісії 17671774 pp. // Всеукраїнська міжнародна християнська асамблея. Науково-практична конференція. Київ, 17-18 лютого 1998 р. Доповіді, повідомлення. К., 1998.-С. 112-118.

24. Державні податки та повинності селян Лівобережної України у XVIII ст. // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. - Одеса: “Астро Принт”, 1999. - С. 91-95.

Анотації

Мордвінцев В.М. Церковно-вотчинне господарство та секуляризаційна реформа на Лівобережній Україні у XVIII ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового сгупеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертація є першим повним дослідженням церковного (монастирського) господарства та секуляризаційної реформи на Лівобережній Україні в XVIII ст. Аналізується комплекс важливіших питань цієї багатопланової теми: відновлення та розширення церковних вотчин під час і після Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр., територіальне розміщення володінь і селян феодального духовенства у XVIII ст., організація вотчинних господарських комплексів, сільське господарство, розвиток промислового підприємництва, бюджети монастирів, соціально-економічний статус населення духовних власників, види феодальних повинностей, виконання селянами державних податків та повинностей, антифеодальний протест монастирських селян, проведення секуляризаційної реформи.

Ключові слова: Лівобережна Україна, Гетьманщина, Росія, монастирі, церковне-вотчинне господарство, монастирські селяни, секуляризація.

Мордвннцев В.М. Церковно-вотчинное хозяйство и секуляризационная реформа на Левобережной Украине в XVIII в. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1999.

Диссертация является первым полным исследованием церковного (монастырского) хозяйства и секуляризационной реформы на Левобережной Украине в XVIII в. Подчеркивается, что во второй половине XVII в. монастырям удалось восстановить и расширить свою собственность. Дальнейшее развитие старшинского и светского землевладения в крае тормозилось существованием вотчин духовенства, которые были не доступны государственной юрисдикции. Вот почему интересы самодержавия были направлены на осуществление секуляриза-ционных мер.

Покззано, что в XVIII в. основной рентой в монастырской вотчине оставалась отработочная, которая постепенно развивалась в направлении перевода крестьян на месячину. Начиная с 20-х годов XVIII в. все монастырские крестьяне выполняли различные повинности и налоги в пользу государства. Эти налоги в соединении с остальными поборами и повинностями для основной массы крестьян превышали уровень их платежеспособности. Для регулярного поступления налогов и выполнения повинностей российский абсолютизм вынужден был пойти сначала на значительные ограничения переходов, а с введением подушной подати - официально прибегнуть к юридическому закрепощению крестьян.

Анализируются основные формы антифеодального протеста монастырских крестьян. В условиях начального разложения феодализма усиление крестьянского движения было связано не только с растущей эксплуатацией, но и с настойчивым стремлением крестьян добиться свободы хозяйствования. Кроме того, протесты крестьян подталкивали правительство и местную администрацию к осуществлению секуляризационной реформы.

Исследуется политика абсолютистского государства в направлении ограничения экономических позиций духовенства на протяжении XVIII в. Указывается, что окончательная секуляризация земельной собственности духовенства на Ле-

вобережной Украине была проведена в 1786-1788 гг. по образцу подобной реформы в Центральной России 1764 г. Важнейшим итогом реформы стала ликвидация мощного и наполовину зависимого от государства сословия духовных феодалов.

Ключевые слова: Левобережная Украина, Гетманщина, Россия, монастыри, церковно-вотчинное хозяйство, монастырские крестьяне, секуляризация.

Mordvmtsev V. Church-patrimonial Economy and Secularization Reform in Left Bank Ukraine in the 18 ш Century. - Manuscript.

A dissertation for a doctor’s degree; specialization 07.00.01 - History of Ukraine. - Kyiv Taras Shevchenko National University, Kyiv, 1999.

The dissertation is the first complete research of the church (monasterial) economy and secularization reform in Left Bank Ukraine in the 18 ш century. In the work the most important class of problems on this many-sided subject is analysed. The investigated problems are restoration and expansion of church patrimonies (votchyna) during and after the war of the Ukrainian people for independence in 1648-1657, the location of estates and peasants’ of feudal clergy in the 18 th c., the organization of patrimonial (votchyna) economic, agriculture, the development of manufacturing, monasteries’ budgets, the socio-economy population status of the cleric proprietors, the types of feudal obligations, the performance of taxes and obligations, the antifeudal protest of monasterial peasants, the adoption of the secularization reform.

Key terms: Left Bank Ukraine, Hetman’s State, Russia, monasteries, church-patrimonial economy, monasterial peasants, secularization.