автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.02
диссертация на тему: Украинско-Сербские литературные связи начала XX ст.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Украинско-Сербские литературные связи начала XX ст."

Р Г Б Ой

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА Спеці алізована вчена рада К 068 .26.14

На правах рукопису

ЛУЧУК Іван Володимирович

УКРАЇНСЬКО-СЕРБСЬКІ ЛІТЕРАТУРНІ ЗВ ' ЯЗКИ ПОЧАТКУ XX ст .

10.01.02 — Українська література 10.01.04 — Література зарубіжних країн

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Львів — 1994

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в секторі слов'янських літератур Інституту слов'янознавства і балканістики Російської Академії наук

Науковий керівник — доктор філологічних наук , професор

Офіційні опоненти:

1. Доктор філологічних наук, професор Марк Якович ГОЛЬБЕРГ

2. Кандидат філологічних наук, доцент Лариса Петрівна БОНДАР

Провідна організація —

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Національної Академії наук України (Львів)

Захист відбудеться ~ 1994 р. о___.год.

на засіданні Спеціалізованої вченої ради К 068.26.14 у Львівському державному університеті ім. І .Франка (290601, Львів, вул.Університетська,1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського державного університету ім. І .Франка

Автореферат розіслано

„2/£. 1994 р.

Сергій Васильович НІКОЛЬСЬКИЙ

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради

к.ф.н. З.М.ТЕРЛАК

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Однією з важливих галузей українського літературознавства є вивчення української літератури у світовому контексті . Коло’ досліджень українсько-чужоземних літературних контактів дуже широке; найкраще і найпослідовніше розроблено загальнослов'янський контекст української літератури. У працях українських літературознавців утвердилась тенденція представляти літературні контакти як процес, коли можуть досліджуватися великі часові періоди. Та все ж таки найчастіше дослідники обмежуються ХІХ-ХХ ст . , коли в межах слов' янського світу завершився процес формування новітніх слоіз' янських націй, що знайшло своє відображення і в літературі . Саме тоді практично в кожній слов'янській літературі починається новий етап її розвитку, який характеризується використанням у літературних творах народної мови. Розробка різних аспектів українсько-чужоземних літературних взаємин спричинилася до того, що Інститут літератури ім.Т.Шевченка АН України (із залученням спеціалістів з інших академічних установ, а також вузів) підготував до виходу у світ п'ятитомну колективну монографію п.н. "Українська література в загальнослов'янському і світовому контексті" (Київ, 1987-1991).

Хоча ми маємо загальну картину входження чужих літератур в літературу українську, хоча українська література панорамно представлена у світовому контексті , хоча в межах слов 'янського світу розроблено не один аспект українсько-східно- , південно-і західно-слов'янських літературних контактів, однак ще залишається широке поле для дослідження в історико-літєратурному плані контактів української літератури із слов'янськими літературами. Зокрема, це стосується літератури сербської. Адже українсько-сербські літературні взаємини

виступають невід'ємною складовою загальнослов'янського контексту. В цій ділянці порівняльного літературознавства найкраще представлено засвоєння сербського фольклору в Україні (праці М.Гольберга, М.Гуця, В.Лірниченка та ін.); висвітлено також динаміку розвитку українсько-сербських літературних контактів XVIІІ-XIX ст. (праці М.Гольберга, С.Маслова). Той факт, що на сьогодні в українському літературознавстві розглянуто українсько-сербські літературні контакти тільки до XIX ст. включно, визначачає потребу такого дисертаційного

досліджешія, в якому аналізувалися б літературні контакти поміж українцями і сербами у XX ст. Дуже важливим і динамічним, проте майже зовсімнедослідженимперіодом виступає початок XX ст. Всі ці фактори у своїй сукупності і зумовлюють актуальність пропонованого дисертаційного дослідження. Отож, мета даної дисертаці ї — висвітлення певних аспектів українсько-сербських літературних зв'язків початку XX ст. Здійсненню цієї мети підпорядковані такі завдання:

по-перше, систематизувати пов'язані із сербською

проблематикою матеріали, які друкувалися на- сторінках

української періодики початку XX ст. ;

по-друге, проаналізувати відображення сербського

літературного процесу в українській літературно-мистецькій, науковій та суспільно-громадській пресі окресленого періоду;

по-третє, вписати українські переклади творів сербських письменників у контекст історії українського художнього перекладу.

Матеріалом дослідження послужили українські періодичні видання, які виходили в останніх роках XIX ст. і в перших десятиліттях XX ст. Вибір саме такого матеріалу дослідження спричинений тим, що українська періодика відображає динаміку

розвитку літературного процесу в Україні : властиво, наявність періодики пєвною мірою і зумовлює широкий розвиток літератури; цей процес закріплюється і міцніє саме на початку XX ст.

Методологічною основою дослідження є історико-естетичний підхід до оцінки літературних явищ.

Наукова новизна роботи полягає не стільки в нових методологічних підходах до об' єкта дослідження, скільки в його інтерпретації, коли відомі вже факти літературного життя вписуються у такий контекст, в якому вони не розглядалися. Разом з тим виявлено також факти, на які раніше не зверталося уваги.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається специфікою об'єкта літературознавчого аналізу, який розглядається не ізольовано, а в широкому культурному контексті .

Практична цінність роботи зумовлена, по-перше, тим, що 11 матеріалами можна скористатися при характеристиці літературного процесу в Україні початку XX ст. ; по-друге, основні результати дослідження можна використати при характеристиці загальнослов'янського контексту української літератури; по-третє, проаналізовані матеріали можуть виступати моделлю у висвітленні взаємин українського письменства з іншими літературами .

Апробація роботи здійснювалась у формі публікацій (три статті) і доповідей на : Тернопільських славістичних історико-філологічних читаннях (Тернопіль, жовтень 1939 р. ) , симпозіумі "З історії українсько-чесько-словацьких культурних зв 'язків" (Львів, червень 1990 р.), Кирило-Мефодіївських славістичних читаннях (Львів, травень 1994 р. ) і Шашкевичівських читаннях— 1994 (Броди, червень 1994 р.). Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях сектору слов'янських літератур Інституту слов'янознавства і балканістики РАН; повний текст

дисертації обговорений на засіданні Львівського відділення Інституту літератури ім.Т .Шевченка НАН України і на засіданні кафедри української літератури Львівського державного університету ім.І.Франка.

Об'єм і структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та бібліографії . Робота викладена на 17 2 сторінках, з них 148 сторінок основного тексту. Бібліографія нараховує 231 позицію.

. ЗМІСТ РОБОТИ -

У "Вступі" обгрунтовується актуальність теми дослідження та її наукова новизна, визначається мета і завдання роботи, висвітлюється ступінь дослідженості проблеми, у зв'язку з чим окреслюються окремі теоретичні погляди на проблему багатомовності функціонування літературно-наукової періодики в комплексі української культури кінця XIX — початку XX ст.

Розділ 1. Сербська проблематика на сторінках української періодики початку XX ст. Українсько-сербські літературні взаємини необхідно розглядати в контексті загальнослов'янському . Щоб не виникало зайвих непорозумінь щодо вживання цього терміну, варто концепційно окреслити його. Засадничо для дисертанта ближчою єКолларова теорія "слов'янської взаємності" (з якою можна ідентифікувати загальнослов'янський контекст) , ніж сам цей термін у буквально-словесному його оформленні . Ця теорія позбавлена того зайвого ідеологічного баласту, який домінував останніми десятиліттями. Крім того, для нас вона має ще той сенс, що сприймається не сама по собі , а перепущена крізь українську призму: спершу — "слов' янський федералізм" кирило-мефодіївців, а наприкінці минулого століття —критична адаптація

І.Франка (дві його статті, що походять з початку 1890-х pp.:

"Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар" і "Слов ' янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер" ) . Про кирило-мефодіївців у цьому контексті говорив сам Франко, а про ідейні стосунки Франка і Коллара маємо праці як словацьких, так і українських дослідників (М.Мольнар, А.Мраз , В.Полєкта ін. ) . Якщо говорити про лінію Коллар-Франко, то мається на увазі не їхня тотожність в ідейному плані (такого, зрозуміло, і не могло бути) , а традиційність сприйняття певної ідеї. Очевидно, між "слов'янською взаємністю" Коллара і славістичною концепцією Франка є суттєві розбіжності, і зумовлені вони часовими чинниками: якщо Коллар на початку минулого століття визнавав можливість розвитку тільки для чотирьох слов'янських народностей ("русских", поляків, сербів і чехів) , довкола яких мали би купчитися інші слов'янські племена, то наприкінці того ж століття не тільки для одного Франка була очевидною хибність такого погляду Коллара. Проте не треба забувати, і про це нагадує Франко, що саме Коллар був тим, хто перший вказав на т.зв. "слов 'янський партикуляризм" , тобто на національну окремішність кожного слов'янського народу. '

Якщо розглядати тенденції розвитку української літератури, то варто зупинитися на одному моменті, який значною мірою виступає показником повноти функціонування тієї чи іншої літератури: мається на увазі періодична преса. Щодо українських пресових видань, то в XIX ст., практично до його кінця, при розгляді літературних явищ необхідно брати до уваги не лише літературно-критичну періодику (якої, можна сказати, не було в чистому вигляді) , але також і суспільно-громадську.

Періодика найтісніше пов'язана з літературною критикою. Як правило, матеріалом критики виступають явища тогочасного літературного життя, хоча критика може торкатись також і

літературної спадщини минулого. Систематизація ж і осмислення літературних явищ, встановлення генези та закономірностей загального літературного процесу виходить уже поза межі критики і виступає предметом історії літератури. Проте історія літератури первісно присутня в літературній критиці: вона (історія) використовує і узагальнює її (критики) досвід, і на певному етапі розвитку відокремлюється від неї . Це в усіх країнах Європи, як правило, проходило в другій половині XIX ст. Але і в нас, як і в інших європейських народів, у другій половині XIX ст. виокремлюється галузь історії літературияк окрема дисципліна, про що свідчить поява в 1890-х рр. чотиритомної "Історії літератури руської" Ом.Огоновського. Правда, це була тільки спроба перейти від біографії та бібліографічного опису до об'єктивної систематизації літературного матеріалу, глибшого і ширшого аналізу та оцінок літературних явищ, а також їх історичної періодизації . Проте знаменно вже те, що Україна, при відсутності державності та територіальної єдності, в умовах ідеологічного несприяння, вписується в ті ж самі хронологічні рамки, що й літератури інших європейських народів. Отож, можна зазначити, що навіть при відсутності розгалуженої і спеціалізованої періодики, в Україні синхронно з іншими європейськими народами відбувалося наукове осмислення літературного процесу, в тому числі також і в порівняльному плані.

Якщо ми говоримо про українську періодику того часу , то мусимо вказати на її недостатність, недиференційованість, часто-густо чужомовність та екстериторіальність. Проте саме в кінці XIX ст. починають заходити принципові зміни: чи не до найбільших здобутків організації літературного життя в Україні, причому без поділу на Східну і Західну, належить видання з'єдиненими

силами у Львові "Літературно-Наукового Вістника" , який почав виходити з 1898 р. Ця позначка вказує на певну фіксовану тенденцію, яка саме після цієї дати набирає сили і починає ' домінувати. Адже ЛНВ був задуманий як своєчасне, тобто відповідне тому часові , європейське рев'ю, яке відображало не тільки самі літературні здобутки української чи якоїсь іншої літератури (зрозуміло, в українських перекладах) , але одночасно давало і наукове, критичне осмислення цього процесу. Якщо нижньою позначкою у нашому дослідженні виступає рік початку виходу ЛНВ, то верхньою позначкою буде рік початку першої світової війни. Отож, розглядуваний період обмежується 16 роками: 1898-1914. В часовому відношенні — це невеликий

проміжок, але само зміцнення в ньому провідних тенденцій розвитку українського слова дає всі підстави окремо розглядати його.

Через те, що період, вибраний для розгляду, пов'язаний з виданням "Літературно-Наукового Вістника", у дисертаційній роботі окреслюється характер цього журналу і пояснюється, чому він займає таке виняткове місце в контексті української періодики кінця XIX — початку XX ст. ЛНВ став, по суті, першим всеукраїнським літературним журналом. Почав в ін виходити після припинення в 1897 р. львівської "Зорі", котра' з 1880 р. була єдиним літературно-критичним виданням на всій Україні , правда, задумувалась вона як галицьке видання і охоплювала переважно галицько-руських письменників і критиків, хоча, звісно, і наддніпрянці друкувалися в "Зорі" також. Та й припинила вона свій вихід тільки через те, що виник задум видавати форматніший журнал, тобто ЛНВ. Під цим кутом зору ЛНВ виступає як пряме продовження "Зорі", тільки на вищому фаховому рівні . З огляду на те, хто редагував журнал, в його діяльності виділяється

декілька періодів. Пертий обіймає роки: 1898-1906. Редактором і головним співробітником його був тоді І .Франко, а поруч з ним

В. Гнатюк та О .Маковєй. 3 1905 р. ЛНВ став виданням Українсько-руської видавничої спілки у Львові, яка об'єднувала письменників усіх українських земель. Коли 1907 р. журнал було переведено зі Львова до Києва і його очолив М. Грушєвський, в діяльності ЛНВ розпочинається (формально) другий період. Протривав він до вибуху першої світової війни. Опісля ЛНВ виходив ще трохи довше як два роки (1917-1919) у Києві (третій період) . 1922 р. ЛНВ відроджено знову у Львові , тепер під орудою Д.Донцова , через що ЛНВ став трибуною його концепції національної енергії. Д.Донцов редагував ЛНВ (від 1933 р. - просто "Вістник") аж до приходу Червоної Армії до Львова у вересні 1939 р. Роки, коли ЛНВ редагувався Д. Донцовим, складають останній — четвертий період у його діяльності (правда, зразу після другої світової війни була ще не зовсім вдала спроба відновити видання ЛНВ на еміграції) .

В коло нашого інтересу потрапляють, таким чином, перші два періоди діяльності ЛНВ: 1898-1906 і 1907-1914, але

"матеріально", тобто якщо брати до уваги факт літературних матеріалів, ніякого практично вододілу поміж цими двома періодами не існує.

Отож, окресливши контекст, в якому розглядатиметься проблема українсько-сербських літературних взаємин, спочатку аналізуються не самі явища літературного життя, а та атмосфера, в якій вони існували. Для цього було переглянуто декілька десятків українських періодичних видань початку XX ст. , не лише різного ідейного, але й тематично відмінного спрямування. Попри видання, які систематично виходили протягом цього періоду ("Діло", "Комар", "Літературно-Науковий Вістник", "Народна часопись"), розглянуто також і такі журнали і газети, які

проіснували досить короткий час ("Дзв ін" , "Днепровская молва" , "Жало", "Маяк", "Нове слово", "Рідний край", "Читальня" та ін.) . Все це обумовлюється при характеристиці матеріалів, які почерпнуті з тих видань.

Оглянувши різноманітні періодичні видання, які виходили в Україні, можна зробити висновок, що сербська проблематика двічі знаходила своє широке висвітлення на сторінках української преси. Перший момент пов'язаний з "революцією в Сербії", як називали зміну королівської династії на сербському престолі ; сталося це у червні 1903 р. , але газетна полеміка в Україні з приводу цих подій не стихала до кінця 1904 р. Другий момент пов'язується з балканським конфліктом, який не вдалося розв'язати мирним шляхом і суперечності якого врешті-решт привели до вибуху першої світової війни.

Розділ II. Висвітлення сербського літературного процесу українською періодикою. Сербська проблематика не становить якоїсь окремої теми на сторінках української періодики початку XX ст.; зацікавлення нею виникає чи занепадає у зв'язку з розвитком суспільно-політичних подій на Балканському півострові. Не так часто висвітлення подійу Сербії пов'язується з інформацією про її літературне життя. В газетах нема безпосереднього зв' язку між цими двома — переплетеними в певному сенсі — сторонами суспільного і культурного буття. Проте в літературно-науковій періодиці, яка виходила в Україні саме наприкінці XIX і в перших десятиліттях XX ст., ми можемо спостерігати — на відміну від наступних періодів — систематичні огляди розвитку сербської літератури. При цьому варто також згадати про висвітлення історії сербської літератури у працях А.Степовича, В.Качановського і П.Заболотського, які частково друкувалися також і в періодиці . Увагу зосереджено було на тих

оглядах сербської літератури, які виступають характерними прикладами різноманітних тенденцій, що зарисувалися в літературознавстві зламу століть і знайшли своє вираження на сторінках української періодики того часу. Жанр журнального літературного огляду заслуговує на серйозну увагу.

ГІериа тенденція — україномовна. Репрезентована вона двома оглядами сербської літератури, що друкувалися в "Літературно-Науковому Вістнику " : авторство першого з них належить Д. Іличу, сербському поетові, драматургу і літературознавцю, представникові славної "поетичної родини" Іличів; другий написала С. Русова, українська громадська діячка і педагог, одна з піонерок жіночого руху в Україні .

Огляд Д.Ілича входить у добірку статей про слов'янські літератури, що її підготував для українського часопису В. Гнатюк (ЛНВ. — 1899. — Т . 6 . — Кн. 6. —С. 169-176) . У своїй підготовці добірки оглядів, український вчений скористався матеріалами чеського журналу "Slovansky РгеЬІесІ" (1899, N 7) , звідки було вибрано огляди сербської, словенської та словацької літератури

— для того, щоб ознайомити власне україномовного читача з панорамою розвитку деяких слов'янських літератур. Вибрані матеріали з чеського журналу В.Гнатюк переклав з чеської мови на українську (з незначними скороченнями) . Друкувалися вони в ЛНВ під рубрикою "Із чужих літератур". "Біоиапзку РгеЬІесЗ" відіграв у цьому випадку роль посередника поміж українською і сербською літературами. З огляду на те, що шляхи і форми передачі можуть бути різноманітними, то різноманітними будуть і посередники: М.Конрад, який спеціально займався цією проблемою, говорив про посередників індивідуальних і групових, про посередників-людей і посередників-книг та про інші типи посередників. У нашому випадку можна говорити про те, що роль

посередника виконував журнал, тобто періодичне видання, що за своїм задумом було призначене служити взаємодії слов'янських культур.

Нарис Д.Ілича розпочинається короткою характеристикою літературного процесу в Сербії за останні десятиліття XIX ст . , коли в сербській літературі наступило значне відродження: пов'язувалося воно з молодим поколінням письменників, котрі прийшли в літературу в 1880-х рр. (найчільніший представник "поетичної родини" Іличів — Воїслав; основоположник реалізму в сербській прозі — Л.Лазаревич; "новелістична трійця": Я.Веселинович, С.РанковичіС.Срем^ц)• Окресливши в загальних рисах попередній розвиток сербської літератури, Д.Ілич зупинився на характеристиці її продукції з 1898 р. Хоча в той час у Сербії виходив цілий ряд літературних періодичних видань, проте, на думку оглядача, у згаданий рік не з'явилося чогось особливого у періодиці . Натомість того року видруковано було два романи — "Лісовий цар" С.Ранковича і "Гниль" Я.Томича, які стали для сербської літератури важливим ("зрілим") досягненням, особливо якщо врахувати той факт, що після смерті видатного сербського романіста Я.Ігнятовича в 1888 р. світу не побачив жоден значний сербський роман. Попри романістів заявили про себе також і новелісти— головно гумористичного плану (С.Сремац і Д.Брзак) . Згадуючи у нарисі нові прозові твори, автор із сумом констатував, що в 1898 р. не з'явилась жодна оригінальна збірка поезій. Хоча у сербських літературних часописах можна знайти поодинокі зразки високохудожньої поетичної творчості, проте чогось такого, що перевершувало б попередній рівень, годі було шукати: і через те також відчутною була смерть В . Ілича, котрий і надалі залишався улюбленцем читачів і взірцем для молодих поетів.

Якщо Д.Ілич-подав достатньо вичерпну інформацію про стан сербської літератури у 1898 р.., тоС. Русова у своїй статті "Дещо про сербську сучасну літературу" (ЛНВ. - 1913. -Т.64. -Кн.2.

- С .351-359) подала панорамний огляд сербської літератури всього XIX — початку XX ст. Стаття С.Русової була найоб'ємнішим матеріалом про сербську літературу, друкованим у ЛНВ до початку першої світової війни. Авторка цього огляду, окрім громадської та педагогічної діяльності, займалася також і літературною працею. Для нас залишається найцікавішою та сторона її творчої біографії, що стосується літературознавчої проблематики: стиль її розвідок знаходиться десь на межі літературно-критичного та суспільно-політичного підходів до розглядуваних явищ. Яскравим зразком такої специфічної стилістики С.Русової може служити й її стаття "Дещо про сербську сучасну літературу" . Даний огляд С. Русової з 'явився в той час, коли вже відгула перша балканська війна (жовтень 1912 — травень 1913 ) , в якій Чорногорія, Сербія, Болгарія і Греція об' єднаними силами перемогли Туреччину. Щойно закінчилася друга балканська війна (червень — липень 1913) , в якій Болгарія вже виступила проти Сербії, Греція — проти Болгарії, а Туреччина і Румунія, скориставшись ситуацією, ступили на болгарські землі . Хоча літературознавча наука повинна стояти понад будь-якими мілітарними конфліктами (аналізом їх займаються інші науки) , проте різні суспільно-політичні чинники впливають на стан літератури і на спрямування літературознавства; саме тому в огляді С . Русової домінує публіцистичне висвітлення подій літературного життя в Сербії . Сучасна сербська література у висвітленні С. Русової — це література Сербії першої половини XIX — початку XX ст. Коли розглядають становлення і розвиток нової сербської літератури, то неодмінно згадують про роль фольклору в цьому процесі. З цього починає свій огляд і

С.Русова, але вона намагається знайти типологічні збіги та провести деякі паралелі між літературою сербською та українською. Тому вона, якщо згадує про В.Караджича, котрий зібрав і видав сербські народні пісні, то не забуває і про українську рецепцію цих вершинних досягнень сербського духу (перекладна збірка М.Старицького "Сербські народні думи і пісні", Київ, 1876) . Це має принципове значення. Коли В. Караджич видав друком сербські народні пісні , це стало не тільки сенсацією в науково-літературному світі Європи, а перш за все — епохальним явищем для самої сербської літератури. В її розвитку наступив переломний момент: в основу літературної мови була покладена мова народна, оскільки вуківська теза "пиши, як мовиш" була універсальною не тільки для правопису , а й для цілого красного письменства, а згодом — і для науки. С.Русова справедливо відзначає, що першим видатним поетом нової сербської літератури був Б.Радичевич. Правда, в даному огляді не згадано про його лірику, зате влучно схарактеризовано дві поеми: "Шлях" і

"Розлуку шкільних друзів" . Далі в огляді йдеться про П .Нєгоша, якого авторка називає "талановитим поетом і другом Радичевича" . Із "друзями по перу" Радичевичем і Нєгошєм відбулася в даному огляді невеличка метатеза (не без використання методу компенсації) : про Радичевича, головно лірика, говорено як про автора поем, а про Нєгоша, головно автора поем, говорено як про лірика. Романтичну традицію в сербській літературі, яку репрезентували ці два поети, сформувала ідея боротьби за національне визволення сербів і за об'єднання сербських земель. Через те молоде покоління літераторів , що увійшло в літературу в середині XIX ст., сприймало романтизм як головну лінію літературного розвитку. Найвизначнішими його представниками були Й.Йованович Змай та Дж.Якшич. Проте з часом літературний

рух в Сербії почав виходити з-під романтичних настроїв і став на реалістичний грунт; найповніше реалістичні тенденції утвердилися в творчості Л.Лазаревича і Я.Веселиновича, письменників, чиї оповідання і повісті є визначальними для оцінки стану розвитку сербської прози того часу . Задля прикладу С. Русова переповідає (досить компактно) фабули двох оповідань цих письменників: "Уперше з батьком на утреню" Л.Лазаревича і "Закляття хрещеного батька" Я .Веселиновича . Цікаво, що обидва ці оповідання друкувалися вже до того часу в українських перекладах — оповідання Веселиновича під назвою "Кум Пера" , а оповідання Лазаревича під чотирма різними назвами ("Батько" , "Мій батько" , "Мій отець" , "Перша дорога з батьком на утреню" ) в чотирьох різних перекладах, та С.Русова про це не згадує. Очевидно, їй просто не потрапили до рук галицькі й буковинські періодичні видання, в яких ці переклади друкувалися. Розглядаючи сербську літературу початку XX ст. , С. Русова звертає особливу увагу на два напрямки 11 розвитку — реалістичний і модерністський: до першого зараховано І.Чіпіко, П.Кочича, Б.Станковича, С.Чоровича, до другого — С.Матавуля та М.Ускоковича. С. Русова віддає належне теж і "жіночому питанню" в сербській літературі: кількома штрихами схарактеризовано творчість Д.Маркович, Д.Ярневич та А.Милчинович. Подавши інформацію про сербських письменниць, С.Русова (сама — активна діячка жіночого руху) доходить висновку, що сербська жінка ще не зайняла належного їй місця в громадському житті . Увесь нарис про сербську літературу, що його написала С . Русова, свідчить про не одну типологічну паралель поміж двома літературами — сербською та українською: визначальною рисою їх спорідненості виступає те, що як і в нас, так і в Сербії фундаментом для розвитку літератури стала народна поезія, що була зібрана і розпочала свій

вплив приблизно в ті ж часи, що і в нас — у 30-40 рр . XIX ст . Проте, незважаючи на те, що в нас багато спільного, багато однакових завдань, спільної праці над економічним відродженням народу та його освітою, чимало є і відмінного. Адже типологічний фактор не означає повної тотожності , а передбачає і своєрідність кожної з літератур.

З огляду на чужомовність певної частини української періодики кінця XIX — початку XX ст . треба відзначити також іншу тенденцію при розгляді сербської проблематики на сторінках української преси. У цьому плані увагу до себе привертають два російськомовні видання — духовно-літературний журнал "Листок" і науковий "Ежегодник Коллегии Павла Галагана" . На сторінках обох цих видань було відображено літературний процес у Сербії від самих початків сербської літератури аж до кінця XIX ст. Вміщені тут матеріали об' єктивно вписуються в український літературний процес. Отож, у 1900 р. “Листок” продовжував друкувати матеріали з ширшого циклу "О славянских языках и литературах". Авторство цієї компілятивної праці, як і більшості матеріалів наповнення журналу, належало видавцю і відповідальному редактору "Листка"

— Є.Фенцику . Другий розділ цієї праці присвячений літературам народів, які входять в ареал поширення і функціонування сербохорватської мови ("История иллирско-сербского языка и литературы") . Про власне сербську літературу йдеться лише в першому підрозділі ("Литература сербов восточной или греческой церкви") , бо вже наступний підрозділ ("Литература далматских или иллирских сербов римско-католического вероисповедования") , в якому присутня номінально сербська домінанта, не може безпосередньо стосуватися історії власне сербської літератури, адже він, як і подальші частини "Истории..." ("Литература католических славонцев" та "Язык и литература хорватов") , тобто

розгляд літературних явищ Далмації, Славонії і цілої "Іллірії", входить в компетенцію дослідження хорватської літератури. Підхід до розгляду літератури сербів і хорватів у якомусь "загальноюгославському" чи спільному сербо-хорватському комплексі, як це робить Є. Фенцик, не може нас задовільняти: тепер питання диференціації літератур сербської і хорватської вже знайшло своє вирішення в сербокроатистиці, і в славістиці е цілому (авторитетним підтвердженням цього може служити академічне видання "История всемирной литературы", в якому знаходимо тенденцію чіткого розмежування літератур сербської і хорватської).

Ретроспективному оглядові розвитку сербської літератури в журналі "Листок" безпосередньо передували відомості про загальний стан сербської мови, про її особливості, а теж про географію проживання сербів . Стисло було подано також відомості про основні події історії сербського народу. Сам же розгляд літературної історії Сербії є, по-перше, компілятивним, бо в ньому зібрані докупи найзагальніші дані з домішком деколи й випадкової конкретики; по-друге, грішить пунктирністю, яка виявляється у перескакуванні від одного явища до другого, з однієї епохи в іншу. Проте в цьому розгляді можна подеколи надибати цікаві спостереження, скажімо, про "невгомонного" графа Дж . Бранковича, першого сербського історіографа, або про авантюрну долю Д.Обрадовича (чи належать ці спостереження Є.Фенцикові, чи перенесені ним з інших джерел — не суттєво) . І до того жфактаж цього розгляду, як на просвітницьке видання типу "Листка", є досить багатим. Попри такий "популярний" огляд розвитку сербської літератури від найдавніших часів до XIX ст. , що його подав у своєму журналі Є.Фенцик, в науковій періодиці того часу, що видавалася тоді в Україні російською мовою,

знаходимо більш конкретизований розгляд вужчого періоду в розвитку сербської літератури. Мається на увазі праця А.Степовича "П.П.Негош, 3.И.Иованович и новейшие сербские поэты" (Ежегодник Коллегии Павла Галагана. — К. , 1901.—Т.6.

— С. 1-97) , присвячена сербській літературі середини і другої половини XIX ст. Увагу зосереджено в основному на творчості двох видатних поетів — П.Нєгоша та Й.Йовановича Змая. При розгляді творчості П.Нєгоша, автор говорить головно про ліро-епічну драматичну поему "Гірський вінець" , тобто про твір, який приніс найбільшу славу поетові і який є справді найвидатнішим його творінням, унікальним явищем сербської літератури. Змая ж А.Степовим розглядає як найпопулярнішого сербського лірика і визначає весь спектр його поетичної творчості, куди входять вірші для дітей, гумор та сатира, інтимна та громадянська лірика, і переклади з багатьох мов — англійської, німецької, російської, угорської та французької . Далі автор статті згадує про молодших сучасників Змая — Дж.Якпича, одного з найяскравіших представників сербського романтизму; Л.Ненадовича, високоерудованого поета і автора багатьох описів власних мандрівок; Л.Костича, оригінального лірика і фактично предтечу сербської авангардової поезії; С.Качанського, поета-романтика, який створив багато віршів, покладених згодом на музику. А.Степович окреслює також феномен "літературної династії" І личів . Докладніше написано про Л. Лазаревича — найвидатнішого, на думку дослідника, представника сербської повісті й оповідання. Пишучи про його доробок, автор розгляду зосереджує увагу на повісті "Шкільна ікона" та оповіданні "Біля криниці " . Аналізуючи "Шкільну ікону", А.Степович проводить влучні паралелі між цим твором сербського прозаїка та повістю І. Нечуя-Левицького "Старосвітські батюшки та матушки" . Якщо оцінювати

розвідку Л.Степовича в цілому, то необхідно відзначити її високий науковий рівень.

Картина висвітлення сербського літературного життя українською періодикою початку XX ст. постає досить приємною: з 1898 р. до1914р. надруковано було чотири ширші огляди історії сербської літератури (в таких виданнях, як "Літературно-Науковий Вістник", "Листок" і "Ежегодник Коллегии Павла Галагана") ; цей факт корисно відрізняється в ід пізніших років, коли сербська література не потрапляє, на жаль, в коло зацікавлень українських істориків літератури (за винятком, очевидно, загальних курсів "зарубіжної літератури") . Миможемо говорити про достатнє висвітлення сербського літературного життя, що свідчить про літературні взаємини між Україною і Сербією, котрі на початку нашого століття досить активно розвивалися.

Розділ III. Українсько-сербські літературні взаємини в контексті історії українського художнього перекладу. Для

літературознавців, які досліджують міжлітературні взаємини, значний інтерес становить історія перекладу, яка виступає невід'ємною складовою частиною історії національної літератури. Тезу про перекладну літературу як складову частину національного літературного процесу вперше в українській науковій критиці висловив І.Франко (у своїй розвідці "Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" ) ; він говорив про те, що добрі переклади високохудожніх творів чужих літератур у кожного народу належать до підвалин власного письменства. Згадуючи про новочасний розвиток української національної літератури, Франко зазначав, що наше письменство, крім визначних творців, придбало собі також ряд перекладачів, серед яких особливо слід виділити С . Руданського як перекладача "Іліади" ,

П .Ніщинського як перекладача "Одіссеї" , П .Купіша як перекладача драм Шекспіра, М.Старицького як перекладача сербських дум і пісень.

Як бачимо, в числі тих епохальних перекладів, які впливали на розвиток нової української літератури, згадується перекладацька діяльність М.Старицького, а саме його переклади сербських народних пісень. Успіх перекладів Старицького був значним, але виник він не на порожньому місці, адже до того часу українські літератори мали вже досвід в освоєнні саме сербських народних пісень. Вперше українською мовою сербську поезію почали перекладатиМ.Шашкевич і Я. Головацький. До "Русалки Дністрової" увійшли переклади восьми сербських народних пісень, шість з яких виконані М.Шашкевичем, а два — Я.Головацьким. Шаикевичів "мінікорпус" перекладів сербської поезії фактично обмежується цими шістьма назвами, натомість в Головацького він значно розширений — на даний момент відомі п'ятдесять три його поетичні переклади з сербської.

Якщо розглядати українсько-сербські літературні контакти з погляду перекладів сербської народної поезії, то з певними застереженнями можна сказати, що протягом XIX - XX ст. адаптація сербського фольклору в Україні виступає домінантою наших літературних взаємин. Адже фольклор, як і у нас, українців, так і в сербів довший час (до XIX ст. ) був чи не основною формою реалізації національного духу , і саме ця типологічна близькість спричинювалась до того, що спершу, якщо діло доходило до знайомства із сербськими культурними надбаннями, перекладалися зразки сербського фольклору.

Переклади сербської "авторської" поезії в XIX ст. мали набагато скромніші масштаби, ніж переклади сербського фольклору. Зміни заходять лише тоді, коли починає більш-менш

періодично функціонувати українська преса, а це відбувається наприкінці XIX і на початку XX ст. Попри українські переклади творів сербських авторів, варто згадати ще про одну тенденцію: до кінця XIX ст. маємо деякі переклади зрусифікованим варіантом галицького діалекту української мови, т.зв. "язичієм"; ці переклади побачили світ на сторінках деяких москвофільських видань в Галичині і на Закарпатті (у львівському часописі "Новый Галичанин" і в ужгородському журналі "Листок"). Можемо відзначити навіть такий факт, як російськомовний переклад українськими авторами (переклад за редакцією А.Степовича) одного з оповідань Я.Веселиновича. Ситуація з перекладом сербських авторів дещо змінюється в останніх двох-трьох роках XIX ст. До цієї справи, попри об'єктивні закономірності, що пов'язані з функціонуванням української періодики, як загальносуспільного, так і літературно-мистецького спрямування, найбільше спричинилися два українські літератори: один — в ділянці поетичного перекладу, а другий — в ділянці прозового. Перший — це П .Грабовський, а другий—І .Франко. Те, що друкувалося з перекладів Грабовського в періодиці, з'кількісного боку не вирізняється окремо з-поміж інших перекладних добірок. Але якщо зважити на той факт, що Грабовський спеціально не обмежувався тільки сербською поезією, а намагався представити її в контексті поезії світової, тоді ми зрозуміємо весь розмах задуму Грабовського. Крім того, варто зауважити, що Грабовський довший час був єдиним літератором, який інтерпретував у мас сербську поезію. Коли спочатку в "Зорі" , а потіму "Літературно-Науковому Вістнику" друковано поетичні переспіви П. Грабовського, приблизно тоді ж друковано і переклади І.Франка з сербської прози. До сербської тематики у своїй перекладацькій практиці Франко звертався двічі — спершу він переклав оповідання

Л.Йововича "Гайдуки" (ЛН8. -1898. - Т.1. - Кн.1. - С.103-113), дещо пізніше - оповідання Л.Лазаревича "Біля криниці" (ЛНВ. -1905. - Т.32. - Кн.12. - С.266-280) . Обидва Франкові переклади стали предметом досліджень української славістичної науки, що в цілому становить щасливий виняток з усієї маси українських перекладів із сербської , що були здійснені наприкінці минулого і на початку наиого століття (Франкові переклади сербських оповідань докладно дослідив М.Гольберг) .

Переклади творів сербських прозаїків (за винятком Л. Лазаревича) , які друкувалися на початку XX ст . в українській періодиці, не були досі, на жаль, предметом літературознавчого дослідження. Загалом до першої світової війни перекладено було більш як два десятки прозових творів п'ятнадцяти сербських письменників: крім згадуваних вже Л.Йововича і Л.Лазаревича, це—Я.Веселинович (оповідання "КумПера"), В.Джорджевич (цикл мемуарних записок: "Женячка Александра з Драгою", "Посол від "Матушки"" та "Утворення мойого міністерства"), В.Зорич ("Історія з перського гарему"), Й.Йованович Змай (повість "Видосава Бранкович"), Ф.Ковачевич (оповідання "Селянська честь"), П.Кочич (новела "Осел"), С.Манойло (оповідання "Сільський суд"), М.Маркович (японська новела "З міста 1000 храмів Будди"), С.Матавуль (оповідання "Свята месть"), Б .Никашинович-Врщанин (подорожні записки "Станія"), Б.Нушич (оповідання "Ополчення" і боснійська гумореска "Слон"), С.Чорович (оповідання "Омер-ага") та Дж.Якшич (повість "Крівощецька корчма") .

У цьому списку зустрічаємо дуже різні імена — від класиків сербської літератури, таких як Й.Йованович Змай чи Б.Нушич, до письменників відомих, але менш значних (скажімо, П.Кочич чи С.Матавуль), або тепер і зовсім невідомих (скажімо,

Б .Никашинович-Врщанин чи С.Манойпо) . Все ж таки саме безвідомі тепер сербські літератори привертають до себе увагу з огляду на переклади їх творів українською мовою. В обох випадках зустрічаємось з одним і тим же: як оповідання Б.Никашиновича-Врщанина "Станін" , так і оповідання С .Манойла "Сільський суд" друкувалися в українській періодиці двічі (окрім цих творів двічі по двічі друкувалась хіба одна оповідь Л.Лазаревича) : "Станія" — в різних виданнях (в "Ділі" і "Народній часописі") , "Сільський суд" — в одній і тій же "Народній часописі". Якщо переклад у "Ділі" підписаний криптонімом "М. З . " , що його неважко ідентифікувати (так підписувався в той час у "Ділі" М.Зобків) , то переклади в "Народнійчасописі" друковані взагалі без підпису перекладача. Якщо у випадку з Б.Никашиновичем-Врщаниноммаємо два різні переклади, то оповідання С.Манойла просто вдруге - з інтервалом у дев 'ять років — передруковано. Попри анонімність перекладачів у "Народній часописі" , також фактично без підпису подавано мемуаристику В . Джорджевича в "Літературно-Науковому Вістнику" , незважаючи на те, що рівночасно інші перекладну цьому виданні неодмінно підписані перекладачами (згадати хоча б оповідання Л.Лазаревича "Білякриниці" у Франковому перекладі) . Якщо переклади із сербських авторів друкувалися в газеті "Діло" , то вони підписувалися криптонімами: Оля (гумореска "Слон" Б.Нушича) абоОм. (новела "Осел" П. Кочича) . "Словник українських псевдонімів та криптонімів" О.Дея не дає задовільних інтерпретацій для цих криптонімів (хіба-що можна припустити, що підпис "Ом. * належить О.Маковею) . Щодо перекладу оповідання С.Чоровича "Омер-ага", друкованого 1908 р. в "Народній часописі", можна сказати, що цей переклад, на відміну від інших, мав своє продовження у книжковому виданні, адже в 1912 р. у Чернівцях було видано єдину на той час книжку сербського автора

С.Чоровича "Гєрцеговинськіоповідання".

В загальних рисах можна окреслити таку тенденцію українських перекладів із сербської літератури: на початку XX ст. в українській періодиці систематично з 'являються друком переклади творів сербських авторів. Рідше — це поетичні переклади (здійснені такими неординарними діячами, як П . Грабовський та

О.Луцький), частіше — це переклади сербської прози (серед перекладачів — І.Франко, Д.Лукіянович) . Як у поетичних, так і в прозових інтерпретаціях спостерігається певна випадковість у доборі перекладуваних творів. Проте, незважаючи на це, простежується явна тенденція панорамного подання сербського літературного процесу, що його покликані репрезентувати вибрані для перекладу твори. Українська періодика початку XX ст. якнайкраще відображає стан у царині українського художнього перекладу, коли до праці перекладача ставляться ще двояко — і не дуже серйозно, і з повагою: адже домінує ще анонімність перекладачів, проте саме переклади, а не оригінальні твори, заповнюють собою практично всі "підвали" українських періодичних видань того часу. Саме переклади із сербської літератури добре підтверджують окреслену тенденцію, яка починає змінюватися тільки в 20-30-х роках XX ст.

Висновки. У висвітленні українсько-сербських літературних контактів початку XX ст. основну увагу зосереджено було на тому, як знаходила своє відображення сербська література в українських періодичних виданнях. Українська періодика виступала основним джерелом дослідження з огляду на два суттєві теоретичні моменти: по-перше, літературна періодика найкраще свідчить про повнокровний літературний процес, бо саме на сторінках періодики знаходив своє відображення розвиток національної літератури, а також відображалися зв'язки цієї літератури з літературами

чужими; по-друге: кожен окремий аспект міжлітературних взаємин перевіряється на практиці і набирає своїх форму сфері конкретних зв'язків між двома літературами. Зважаючи на окреслені тенденції, було систематизовано пов'язані із сербською проблематикою матеріали, які друкувалися на сторінках української преси початку XX ст. ; проаналізовано відображення сербського літературного процесу в українській літературно-мистецькій і науковій періодиці окресленого періоду; вписано українські переклади творів сербських письменників у контекст українського перекладного письменства. Все це дає підстави стверджувати, що українсько-сербські літературні зв'язки початку XX ст. становлять собою цілісне явище в системі культурних контактів між слов'янськими народами.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ ПО ТЕМІ ДИСЕРТАЦІЇ

1. До характеристики двох оглядів сербської літератури на сторінках "Літературно-наукового вісника" // Проблеми слов'янознавства. - Львів, 1991. -Вип.43. -С.30-35.

2. Традиції перекладу сербської поезії на Україні // Яків

Головацький і рух за національне відродження та культурне єднання слов'янських народів: Тези доповідей та повідомлень

конференції , Тернопіль, 23-24 жовтня 1989 р. - Тернопіль, 1989.

- С.24-26.

З . До питання про чеського посередника в українсько-сербських літературних зв'язках// 3 історії українсько-чесько-словацьких культурних зв'язків: Матеріали наукового симпозіуму,

присвяченого Ф. Ржегоржу. - Львів, 1994. - (Друкується).

Luchuk I.V. The Ukrainian-Serbian literary con Пас nr, at the beginning of the 20th century .

The dissertation submitted for the Candidate of Phi lology degree. The special і ties : 10.01.02 - Ukrainian Li terature and 10 . 01 . 04 - Foreign Literature . Ivan Franko Lviv State University , Lviv, 1994.

The submitted dissertation covers the research of the Ukrainian-Serbian literary contacts at the beginning of the 20th century . The aim of the present study is to elucidate the reception of the Serbian 1 і ter агу process in Ukraine. The atmosphere of the Ukrainian reception of the Serbian literature has been recreated on the basis of the Ukrainian periodicals of the period analysed. The translations of the 1 iterary works by the Serbian authors are introduced into the context of the history of Ukrainian artistic translation. The research proves that the Ukrainian-Serbian literary contacts at the beginning of the 20th century may be regarded as the integral phenomenon in the system of cultural relations between Slavonic nations .

ЛучукИ.В. Украинско-сербские литературные связи начала XX в.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальностям 10.01.02 —Украинская литература и 10 .01.04 — Литеритура зарубежных стран, Львовский государственный университет им. И.Франко, Львов, 1994.

Защищается текст диссертации, содержащий-'исследование украинско-сербских литературных связей начала XX в. Отражение украинской стороной литературного процесса Сербии является основным предметом исследования. На материале украинской периодики рассматриваемого периода воссоздана атмосфера рецепции сербской литературы на Украине. Переводы произведений сербских авторов введены в контекст истории украинского художественного перевода. Из проработанных и проанализированных материалов явствует, что украинско-сербские литературные связи начала XX в . представляют собой целостное явление .в системе культурных контактов между славянскими народами.

Ключові слова: літературні зв'язки, художній переклад, загальнослов'янський літературний контекст.