автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Военно-политическая деятельность Директории УНР (1918 - 1920 гг.).

Полный текст автореферата диссертации по теме "Военно-политическая деятельность Директории УНР (1918 - 1920 гг.)."

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ГМ. В.Н. КАРАЗША '

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ УНР (1918 - 1920 рр.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник -

Офіційні опоненти:

кандидат історичних наук, доцент СЕМЕНЕНКО ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна професор кафедри українознавства

доктор історичних наук, старший науковий співробітниі ВЕРСТЮК ВЛАДИСЛАВ ФЕДОРОВИЧ,

Інститут історії України НАН України (м. Київ), завідувач відділу української революції

. кандидат історичних наук, доцент

ЛОГВИНЕНКО ІГОР АЛЬБЕРТОВИЧ,

. Університет внутрішніх справ (м. Харків),

доцент кафедри українознавства

Провідна установа - Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться «¿2» '¿/¿у'ьЛсіі 2000 року о /У~ годині на засіданні спеціалізованої вченої раіи'^4.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія ІУ-65).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий « ^ » и //¿У? /'¿^/2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Національно-визвольні змагання українського народу 1917-1920 років посідають чільне місце в історії України. Доба Директорії УНР була третьою спробою утворити незалежну державу під час бурхливих і трагічних подій зазначеного періоду. Ретельне вивчення і осмислення всього позитивного і негативного досвіду, як, втім, і попередніх спроб державотворення, допоможе застрахувати українське суспільство від небажаних, навіть згубних помилок на сучасному етапі його існування.

Період Директорії УНР насичений важливими подіями, вирішальними для подальшої долі України. Він наочно показує, що здійснення важких кроків державотворення в умовах війни завжди призводить до викривлення і деформації попередніх планів та ідей. В умовах перманентної зовнішньої агресії проти України Директорія розв’язувала досить важливе питання, пов’язане з геополітичним місцем України. Тому вкрай необхідним для Директорії було вироблення оптимального військово-політичного курсу, який забезпечив би як розвиток надбань української революції, так і незалежність УНР.

Досвід військово-політичної діяльності Директорії УНР - корисний історичний матеріал з огляду ще й на те, що сучасна Україна, як і друга УНР, шукає своє місце в геополітичній системі інтересів, виробляє свої схеми і підходи до розв’язання специфічних, притаманних тільки їй питань. Історичний досвід Директорії УНР дає ключ до розуміння глибинних суспільно-політичних, етнокультурних, економічних, комунікативних процесів, що відбуваються зараз в нашій державі та довкола неї. Сучасна Україна, як і друга УНР, прагне назавжди закріпити свою державність, територіальну цілісність, увійти рівноправним членом у демократичне лоно розвинутих світових держав.

Під військово-політичною діяльністю Директорії УНР слід розуміти низку заходів, спрямованих на забезпечення життєздатності держави в умовах перманентної війни. До військово-політичної діяльності відносять не лише військові, а й дипломатичні, державотворчі, економічні та інші кроки керівництва країни.' Протягом певного часу військово-політичний курс Директорії зазнавав змін і коригувався в залежності від конкретно-історичної ситуації як в самій УНР, так і довкола неї.

Предметом дослідження обрано процес формування військово-політичного курсу Директорії, еволюцію його основних напрямків, військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил України. Сам процес формування і генеза військово-політичного курсу Директорії розглядаються під кутом впливу на нього внутрішніх і зовнішніх чинників. У цьому зв’язку автор приділяє значну увагу конкретному аналізу внутрішніх і зовнішніх впливів, що відбивалися на процесі формування військово-політичного курсу Директорії УНР. Військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил країни розглядаються як невід’ємна складова загальнодержавного будівництва доби Директорії.

Об’єктом дослідження є національно-визвольні змагання в Україні де Директорії, їх характер та історичне значення.

Хронологічні рамки дослідження безпосередньо обумовлені метою завданням дисертації. Дисертація охоплює період від листопада 1918 листопада 1920 років. У зазначений час національно-демократичні сі України, які й утворили у листопаді 1918 року Директорію, активно працювг над втіленням у життя своїх ідеологічних принципів і політичних засад приходом у грудні 1918 року до влади Директорії починається якісно ноі етап національно-визвольної революції 1917-1920 років. Отже, нил хронологічна рамка дисертації концептуально тісно пов’язана з виникненн національно-демократичної опозиції Гетьману, з якої згодом утворил; Директорія, а верхня - з остаточною втратою Директорією контролю і Україною і переходом усіх державних органів УНР за кордон, що означг закінчення третього етапу Української революції 1917 - 1920 років.

Територіальні рамки дослідження визначаються межами України, були визначені Ш Універсалом УЦР, а також «Прокламацією Українсь Національної Ради» ЗУНР від 19 жовтня 1918 року, «Тимчасовим Основи Законом про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монарх ЗУНР від 13 листопада 1918 року.

Мета дослідження полягає в тому, щоб, використовуючи друковані архівні документи, свідчення преси, мемуари, показати військово-політіг аспекти діяльності Директорії, з’ясувати природу походження, характ еволюцію влади цього національно-демократичного органу, трансформаи його військово-політичного курсу.

Автор вважає, що поставленої мети можна досягти за умови розв’язан наступних дослідницьких завдань:

-дати аналіз концептуальних засад та доктрини військово-політичне курсу Директорії УНР;

-показати процес формування військово-політичного курсу УНР до Директорії, з’ясувавши ступінь, роль, місце внутрішніх і зовнішніх чинників, і впливали на нього;

- простежити генезу відносин Директорії з навколишнім світом;

-проаналізувати військово-політичні аспекти реформування Збройн

Сил УНР (Наддніпрянська Армія);

- показати особливості Армії УНР як специфічного соціального інститут

- виявити головні закономірності функціонування, завдання, шля пошуку політичного місця українського війська в добу Директорії УНР;

- визначити причини загибелі політичного режиму Директорії УНР.

Наукова новизна пропонованої роботи полягає в тому, що в ній вперш«

вітчизняній історіографії комплексно досліджено військово-політич діяльність Директорії УНР 1918 - 1920 років, зокрема:

- до наукового обігу введено невідомі і маловідомі історичні документі різноманітних джерел, які дозволили відтворити об'єктивну картину конкреті

з

сторичної обстановки, в якій здійснювалась військово-політична діяльність Директорії УНР;

- визначено і проаналізовано процес формування і запровадження військово-політичного курсу Директорії УНР;

- визначення та аналіз військово-політичної діяльності Директорії зроблено крізь призму впливу на неї внутрішніх і зовнішніх чинників;

- розв'язано окремі блоки історичних питань, що до цього часу були вивчені недостатньо повно: політика Директорії щодо українського селянства і пролетаріату;

- визначено і проаналізовано військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил другої УНР;

- вперше розглянуто процес реформування українського війська не тільки з точки зору здобутків і прорахунків військового будівництва, а й під кутом з'ясування особливостей Армії УНР як специфічного соціального. інстиіуту, його ролі і місця в політичній системі держави в добу Директорії.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому зібрано, проаналізовано та систематизовано широкий спектр історичного матеріалу, який може бути використаний для написання як узагальнюючих праць з історії України, так і спеціальних, з окремих питань, яких автор торкався в дисертації. На наш погляд, результати дослідження можуть стати в нагоді під час вивчення проблем військового будівництва, військової політології, вивчення воєнної історії курсантами військових училищ.

Зв'язок з науковими темами. Тема дисертації має зв'язок з науковою темою загальноуніверситетської кафедри українознавства Харківського національного університету ((Національно-визвольний рух в Україні в XIX - XX століттях. Особливості Слобідської України».

Апробація роботи проводилась на загальноуніверситетсьюй кафедрі українознавства Харківського національного університету, де відбулося обговорення дисертації і рекомендація її до захисту. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в трьох наукових статтях фахових видань та доповідалися на наукових конференціях викладачів і студентів Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна і Харківської державної академії міського господарства.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації складає 227 сторінок, із них об’єм основного тексту - 212 сторінок.

СТРУКТУРА І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, хронологічні і територіальні межі роботи, визначено її предмет і об’єкт, сформульовано мету і завдання дослідження, а також указано на наукову новизну, практичне значення

дисертації, зв’язок її з науковими темами кафедри українознавства Харківське національного університету ім. В.Н. Каразіна.

У першому розділі - «Історіографія і джерельна основа дослідження) характеризується та аналізується стан наукової розробки пропонованої тем визначається джерельна база дисертації.

Науковий доробок теми про військово-політичну діяльність Директо] УНР включає узагальнюючі праці, а також дослідження з окремих проблем аспектів. Виділяються принаймні дві групи істориків, які різшпьі методологічними принципами в підходах до аналізу проблем пропонован теми. До першої групи належать безпосередні учасники і свідки тих подій, також представники української діаспори, до другої - представники радянськ історичної школи. Наукові розробки обох згаданих груп істориків страждакл на ідеологічну упередженість, бо написані під час протистояння двс політичних систем, і дух конфронтаційності суттєво знижує їхню науко® цінність. Звертає на себе увагу надмірна «заполітизованість» у підходах кінцевих висновках, а таке подання фактичного матеріалу призводить д однобічного, подекуди категоричного тракіування. Останнім часом з’являютьс наукові розробки сучасних українських істориків, присвячені як національне визвольній революції 1917-1920 років, так і Директорії зокрема. Це дає підстав] стверджувати про активне формування якісно нової, третьої групи істориків потенційно визначаючих подальший хід історичних досліджень з цьоп питання.

Першими історіографами національно-визвольної революції були керівники України тієї доби, і учасники зазначених героїчних подій. 1 Сере/ державних діячів, які зробили цінний внесок у історичну наукову скарбницю, можна назвати В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Мазепу, С. Петлюру, П. Скоропадського, М. Шаповала та інших. Написані здебільшого у 20 - 40-х роках, незважаючи на певний суб’єктивізм, їхні праці є цікавим і важливим дослідницьким матеріалом, що подає як загальний огляд подій 1917-1920 років в українських землях, так і, певною мірою, торкається проблем військово-політичної орієнтації України, зокрема в добу Директорії. Автори відображають погляди українського керівництва на процес вибору політичної орієнтації, стратегію і тактику зовнішньої та внутрішньої політики, передають їх цікаві спостереження, безпосередні враження. Деякі роботи учасників державотворчих змагань 19171920 років, певна річ, висвітлюють також і проблеми формування військово-політичного курсу Директорії, причин і наслідків його змін, факторів

'Винниченхо В. Вілроджсння наші: В 3 ч ,-К»в-Відень,1920; Вшшиченко В. Заповіт борцям за визволення. -К.,1991; Грушсвський М. На порозі нової України. -К.,1918; Грушевський М. Українська самостійність й її історична необхідність. Вибрані праці. -Нью-Йорк,1960; Дорошенко Д. Історія Украпш.1917-1923: В 2 т. -Нью-Йорк, 1930; Лнпинський В. Хліборобська Україна. -Відень,1921.-кн. 1.; Литшсьхий В. Листи до братів хліборобів про ідею і організацію українського монархізму .-Відень, 1926; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. -Праіа,1942; Скоропадський П. Спогади. -Київ-Оіладельфія,1995; Петлюра С. Статті. -К.,1993; Петлюра С. Вибрані твори та документи. -К.,1994; Шаповал М. Військо і революція. -Прага,1923; Шаповал М. Занепад УНР. -Праіа,Ш8; Шаповал М. Велика революція й українська визвольна програма. -Прага, 1928.

внутрішнього і зовнішнього походження, що впливали на цей курс. У цьому зв’язку праця Голови Центральної Ради М. Грушевського «На порозі нової України» є дуже важливою, навіть програмною. В ній автор розмірковує над історичною долею українців і висловлює свій погляд на проблему військово-політичної орієнтації незалежної України. Інший учасник революційних подій в українських землях періоду, який розглядається, - М. Шаповал - у творі «Велика революція й українська визвольна програма» подає власний погляд на шляхи суспільно-політичного розвитку країни. Він обстоює у внутрішній політиці саме соціалістичний курс.

На наш погляд, заслуговують на увагу і такі теоретичні розробки М. Шаповала, як «Революційний соціалізм на Україні» та «Військо і революція». У першій автор - безпосередній свідок революційних подій в Україні - викладає своє бачення соціалізму як суспільно-політичного явища. Він переконаний, що Україна, здобувши незалежність, має йти шляхом саме соціалістичних перетворень. У праці «Військо і революція» М. Шаповал доводить необхідність кожної держави мати власне боєздатне військо, аби за його допомогою боронити інтереси країни і народу. Автор намагається окреслити місце і роль війська в державі та суспільстві, показати його непересічне значення для розв’язання багатьох державотворчих завдань. Він висловлює кртичні зауваження на адресу тих сил в Україні, які безоглядно відкидають необхідність визначити чільне місце армійським проблемам.

ІСонцентуальні аспекти досліджуваної в дисертації проблеми з різними політичними акцентами висвітлюються в таких загальних працях з історії України, як праця Д. Дорошенка «Історія України.1917-1923» та Н. Полонської-Василенко «Історія України».1

Цілком зрозуміло, що більш предметно питання військово-політичного курсу Директорії опрацьовані в роботах з історії національно-визвольних змагань. Усі вони теж мають на собі відбиток політичних уподобань своїх авторів. Більш того, деякі з них досить умовно можна віднести до суто наукових праць. Серед них чимало творів учасників подій, а також твори представників української діаспори. І хоч ці роботи за своїм змістом нагадують суміш публіцистики з мемуаристикою, що до певної міри ускладнює розмежування їх на історіографічні та мемуарні, вони містять у собі численні ‘документи, висновки та авторські коментарі, а це дає змогу уявити увесь спектр політичних течій, які змагались за владу в Україні.2

Цікавими і показовими в цьому контексті є згадувані вище роботи В. Винниченка «Відродження нації» і «Заповіт борцям за визволення».

1 Д. Дорошенко. Історія України. 1917-1923: В 2 т,- Нью-Йорк, 1930; Полонська-Васипенко Н. Історія України: В 2-х т. -К.,1992.

2 Брик О. Тернистий шлях українського уряду (1918-1921) .-Вішгіпег,1969; Ковалевський М. При джерелах боротьби. -Інсбрух,1960; Лисях-Рудницький І. Історичні есе. -К.,1994; Мірчук П. Українсько-московська війна (1917-1922). -Прага,1942; Назарук О. Рік на Великій Україні. -Відень,1921; ХристкжП. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. -Відень, 1921-1922; Шелухін С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. -Прага,1926.

Відокремлювати їх від загального переліку подібних творів, на наш погл немає сенсу. Проте є особливість, яка дає підстави прискіпливіше аналізувати, адже автор був не пересічним учасником тих подій, а держави особою, яка займала одну з головних посад в українському керівництві. Він впливати на військово-політичний курс УНР, а будучи першим Голое Директорії, відповідав за нього. У «Відродженні нації», насиченій документа В. Винниченко подає своє бачення перебігу української революції, аналі причини поразки першої і другої УНР, характеризує діяльність українсьі політичних партій та окремих діячів. У «Заповіті...» для нас важливим є те, автор чітко формулює своє політичне кредо, гостро полемізуючи зі своїм дав: опонентом С. Петлюрою, намагається переконати читача у правильності с< своєї позиції і своїх власних оцінок багатьох моментів національно-визвольї змагань 1917-1920 років.

Слід сказати, що армійська тематика знайшла своє широке відображеі серед представників цієї групи істориків, підкреслюючи цим самим: дійс історія українського війська доби національно-визвольних змагань 1917-1! років посідає особливе місце.

Значну групу становлять праці загального характеру, в яі безпосередньо висвітлюються аспекти військового будівництва в УНР де Директорії. Чільне місце в них відводиться бойовим діям Збройних Сил У1 Питання ж створення струкіур, родів військ, динаміка змін описуют побіжно, а це затрудняє з’ясування таких важливих моментів і процесів, розбудова власного війська протягом усього терміну перебування Директс при владі. Серед таких робіт можна виділити «Історію Українського війсьі Б. Гнатевича, «Україна у війні за державність» О. Удовиченка, «По Української Армії на Київ-Одесу в 1919 році» М. Капустянського.1 Окрє хотілось би відзначити працю Л. Шанковського «Українська Армія в боротьб; державність».2 У ній автор не тільки описує бойові дії за участю українські війська, але й на конкретному історичному матеріалі робить спрс проаналізувати окремі моменти реформування військової структури збройї частин. '

Говорячи про важливість вивчення численних праць з історії українські війська 1917-1920 років, про їхні переваги і недоліки, зауважимо, що сутгєЕ недоліком, на наш погляд, є те, що майже не висвітлювались такі акгуал проблеми, як місце армії в суспільстві, військова політика, політизація ар тощо. Одне слово, армія не розглядалась як повноцінний елемент суспіль структури, а отже, аналіз внутрішньоармійського життя не отримував належ уваги.

. Військово-політичний курс Директорії зазнавав постійного тиску з бі зовнішніх сил. Актуальною для українських можновладців була пробж репрезентації УНР на світовій арені. Зовнішньополітична компонента, так сг

1 Гнатевич Б. Історія Українського Війська. *Яьвів,193б. -Т.І.; Капустянський М. Похід Українс Армії на Київ-Одесу в 1919 році. -Мюнхен.1946; Удовиченко О. Україна у війні за державність. -К.,1995.

2 Шанковськіш Л. Українська Армія в боротьбі за державність. -Мюнхен, 1958.

як і військова та ряд інших, відігравала вирішальну роль у подальшій • долі другої УНР. Українські історики діаспори написали багато праць, де аналізували не тільки зовнішню політику Директорії, але й відповідну реакцію світових країн на факт існування незалежної України. Описуючи історію Директорії, майже всі ці автори в тій чи іншій мірі торкались зовнішньополітичного чинника та його впливу на військово-політичний курс. І це цілком виправдано, адже українська незалежність багато в чому залежала від прихильності Антанти, Польщі, Радянської Росії.

Хотілось би віддати належне І. Мазепі, який у творі «Україна в огні і бурі революції 1917-1921» в основному позитивно оцінює зовнішню політику України в добу Директорії. Він був головою українського уряду, а тому міг зсередини бачити усю «кухню» зовнішньополітичних баталій за фізичне виживання УНР. Зауважимо принагідно, що праця І. Мазепи більш широка і стосується не тільки зовнішньополітичних кроків України. В ній розповідається про політичну боротьбу за владу серед українських політичних партій і течій, дається всебічна характеристика поточного моменту, визначаються пріоритети влади з різних важливих для країни проблем.

Безперечно, цінний фактичний матеріал, аналіз міжнародної ситуації містяться і в роботах українських представників на Паризькій конференції. Серед них - М. Лозинський, А. Марголин, В. Панейко.1

Серед представників української діаспори, що входять до першої групи істориків національно-визвольної революції 1917-1920 років та, зокрема, Директорії, заслуговує на окрему увагу фундаментальний семитомник М. Стахіва «Україна в добі Директорії УНР»,2 написаний у 60-х роках. У ньому йдеться про політичне життя Директорії від моменту приходу її до влади і аж до загибелі. Автор залучив широке коло як власних документів, так і матеріалів західних архівів. У згаданій роботі було зроблено спробу ретельно проаналізувати майже всі сфери суспільно-політичного життя другої УНР, висвітлити перебіг зовнішньополітичних та військових змагань Директорії.

На наш погляд, яскравими і грунтовними, написаними на основі чималої кількості матеріалів, що проливають світло на зовнішньополітичну компоненту діяльності Центральної Ради, Гетьманату і Директорії, є твори Т. Гунчака та І. Нагаєвського.3

' Слід зауважити, що всі автори з української діаспори під час написання своїх-праць дотримувались певних політичних орієнтирів і переконань. Тому очевидним є факт їх різкого несприйюптя і критики комуністичної влади, що встановлювалася в Україні. Ця мотивація цілком зрозуміла, адже вона черговий раз засвідчує національно-державницькі традиції української діаспори.

1 Лозинський М. Галичина на иировій конференції в Парижі. -Кам’янець-Подільський,1919; Марголин А. Украйна и полтика Антантьі. -Берлнн,1921; Панейко В. 3’сднані держави східної Європи, Галичина й Україна супроти Польщі й Росії. -Відень,1922.

2 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: В 7 т. -Скректон, 1962-1966.

3 ГунчакТ. Україна: перша половина XX століття. -К.,1993; Нагасвський 1. Історія української держави шадютого століття. -К.,1994.

з

Радянська історіографія, представники якої становлять другу велику груї дослідників пропонованої теми, також внесли свій вклад у вивчення цьої періоду української історії. Однак, на відміну від безпосередніх учасник національно-визвольної революції 1917-1920 років і багатьох істориків діаспори, вони заперечували факт існування незалежної України. Більш тог майже в усіх дослідженнях, присвячених цій добі, переважаючими є різі негативні оцінки спроб українців утворити власну державу. Торкаючж проблеми військово-політичної діяльності Директорії і ступеня її розроби радянською історіографією, зауважимо, що предметом дослідження історик була боротьба більшовиків проти Директорії за перемогу радянської влади Україні. Проте, незважаючи на відверту політичну заангажованість, усі ці праї радянських істориків становлять певну наукову цінність, тому що написані залученням широкого документального матеріалу.1 Цю історіографію потрібі: розділити на кілька етапів, кожний з яких якісно відрізняється (1. 20-ті роки початок 30-х; 2. перша половина 30-х - середина 50-х років; 3. друга половиі 50-х - середина 80-х років; 4. кінець 80-х - до здобуття Україною незалежнос 1991 року). Критерії, що дозволяють окреслити таку періодизацію, лип: почасти визначаються науковими інтересами, в більшій мірі - політичної кон'юнктурою часу.

До третьої групи слід віднести сучасних українських істориків, яі останнім часом активно працюють над вивченням періоду 1917-1920 років цілому і Директорії зокрема. Це стало можливим з кінця 80-х - початку 90-років, коли почався своєрідний ренесанс української історіографії. Вчеі критично осмислюють наробки попередників, використовуючи чималу кількісп невідомих раніше документів. Справжнім проривом у висвітленні згадане проблеми є праці Б. Андрусишина, В. Верстака, О. Копиленка, М. Копиленк, М. Кравчука, О. Реєнта, В. Семененка, В. Солдатенка.2 Наведені праці перш з все вигідно відрізняються своїми зваженими підходами до досліджуєми проблем, спробами уникнути політизації процесу вивчення і аналізу історични

1 Козельськнб Б.В. Шлях зрадництва і авантюр (Петлюрівське повстанство). - Харків, 192 Гуковський О.І. Французька інтервенція на Україні. - Харків» 1929; Иоффе Я. Организация интервенции блокады Советской Республики 1918-1920. - М.,1930; Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистическс директории на Украине. - М., 1949; Колісник MX Відновлення і зміцнення Радянської влади на Украй (листопад 1919 - травень 1920). - Харків, 1958; Рибалка І.К. Розгром буржуазно-націоналістичної директорії і Україні. - Харків, 1962; Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Акгактн і США щодо України в 1919 році. K., 1962; ; Супруненко H.H. Очерки гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920). М, 1966; Українська PCP в період громадянської війни.1917-1920 pp.: В 3 т. - К, 1968; Гай Ю.І. З ким і праї кого: Ганебний шлях петлюрівщинн та її «спадкоємців». * K., 1980; Поляков Ю., Шишкин В. Антисоветски интервенция н ев крах в 1917*1922 годах. - М., 1937 та інші.

2 Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги: нарис історії робітничої політики українських уряді 1917-1920 pp. -К.,1995; Копиленко O.JL, Копнлекко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. -К.,199' Кравчук М. Правові основи будівництва Збройних Сил України в 1919-1993 pp. -Івано-Франківськ, 199' Семенекко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922). -Харків,1995; Реєнт О. Військова зовнішньополітична діяльність Директорії,- K., 1999; Реєнт О. У робітнях історичної науки. - K., 199! Солдатенко В. Українська революція: концепція та історія (1918-1920 pp.). -K.,1999; Brnski J.J. Petlurowc; Centrum Panstowowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wyehodzstwie (1919-1924) .- Krakow, 2000; Verstiuk \ Conceptual issues in studying the histoiy of the Ukrainian Revolution // Journal of Ukrainian studies (Edmonton). 1999. -vol.24. -№ l.-p.5 -20.

подій. По-друге, в них наведена чимала кількість невідомих і маловідомих документів. По-третє, ці праці охоплюють досить широкий спектр проблем з діяльності і Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. Так, наприклад, В.І. Семененко аналізує перебіг жорсткої боротьби української влади з зовнішніми агресорами; О.Л. Копиленко та М.Л. Копиленко приділяють значну увагу державотворчим і законодавчим крокам українських урядів 1917-1920 років; соціально-економічні аспекти життя тогочасної України знайшли своє відображення в монографії Б. Андрусишина; М. Кравчук зупинився на проблемі військового будівництва під час національно-визвольних змагань; О. Реєнт здійснив спробу дати збалансований, об'єктивний огляд внутрішніх і зовнішніх чинників, які впливали на ходу Української революції; у фундаментальній праці В. Солдатенка вперше робиться спроба визначити концептуальні засади української революції 1917-1920 років, узагальнити історіографічні розвідки.

Свій інтерес до діяльності Директорії виявляють молоді дослідники, і це знаходить своє втілення в дисертаціях.1 Однак військово-політична діяльність Директорії ними' розглядається побіжно, а військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил УНР не знаходять взагалі свого відображення. Втім, це аж ніяк не знижує наукової цінності цих праць, бо їх автори, звісно, ставили перед собою дещо інші завдання.

Отже, сучасна історіографія налічує певну кількість наукових досліджень як аналітичного, загальнотеоретичного характеру, так і таких, що торкаються конкретно-історичних аспектів державотворення в Україні в добу Директорії. Як ілюстрація - колективний твір «Украинская государственность в XX веке».2 Питання військово-політичної діяльності Директорії хоч і знайшли певне відображення серед наведених праць, проте комплесно і всеохоплююче ця проблема ще не вивчалася. Ці обставини і спонукали автора до обрання теми дисертації. Дійсно, доба Директорії УНР потребує всебічного вивчення і переосмислення вже існуючих уявлень на основі залучення нових документів і матеріалів.

Джерельна база дисертації складається з широкого комплексу архівних документів, матеріалів періодики, збірників законів і конституційних актів 19171920 років, програмних документів провідних українських партій, публікацій тогочасних політиків. У роботі використано 12 фондів ЦДАВО України і ЦДАГО України. Умовно джерела дисертації за їх походженням та призначенням можна розділити на кілька груп.

1 Варгатюк С.В. Зовнішня політика Директорії УНР: Дне... канд. іст. наук: 07.00.01. -К.,1996; Васковський Р.Ю. Діяльність Директорії УНР ( листопад 1918 р. - квітень 1919 р.): Дне... канд. іст. наук: 07.00.01. - Дніпропетровськ, 1999; Всденес» Д.В. Становлення зовнішньополітичної служби України (19171920): Дне... канд. іст. иаух: 07.00.01. -К.,1994; Задунайський В.В. Збройні сили УНР (19171920 рр.):Днс...каяд. іст. наук:07.00.01. -К.,1995; Лозовий B.C. Каы’жнецыса доба Директорії Української Народної Республіки: Дне...канд. іст. каух:07.00.01. -К.,1998; Соловйова В.В. Дипломатичні представництва Українсько! Народної Республіки в країнах Центральної Європи за доби Директорії: Д2іс...юнд.іст.наук:07.00.01.-Запоріжжя, 1999; Яблонський В.М. Директорія УНР: форгкуваиня засад української державності: Дис...канд. іст. наук:07.00.01. -К.,1998.

2 Украинская государственность в XX век t. -К.,1996.

Першу групу документів складають законодавчі акти та інші матеріал державних органів влади як Директорії УНР, так УЦР і Української Державі Такі офіційні видання державних органів Директорії, які активи опрацьовувались у пропонованій дисертації, як «Вісник Державних Законів дг всіх земель Української Народної Республіки», «Вісник Української Народні Республіки», «Вісник Міністерства Земельних Справ Української Народні Республіки», містять основні документи, закони, постанови, обіжнига телеграми, звернення офіційних загальнодержавних органів.

До другої групи джерел, на наш погляд, можна віднести документи матеріали, опубліковані в збірниках «Українська суспільно-політична думка XX ст. Документи та матеріали», «Багатопартійна українська держава і початку XX століття», «Конституційні Акти України 1917-1920».

До третьої групи належать архівні документи державних органів влад Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР. Вони даюі можливість прослідкувати складний, суперечливий і неоднозначний проце політичної боротьби за виживання кожного з цих режимів. Згадані документ дають можливість чітко уявити ті політичні орієнтири, ідеологічні уподобанн якими керувалися лідери України в кожний із зазначених періодів українські історії. Крім того, документи дозволяють показати діяльність провідні українських партій, які істотно впливали на політику Директорії. Окремі архіві матеріали проливають світло на плани і діяльність ворогів незалежної Україні їх боротьбу проти неї. Архівні документи містять у собі листи, висловлюванн. оцінки поточного моменту ватажків другої УНР, що значно збагачує загальї-документальну базу дослідження.

Основний масив першої групи джерел зосереджено насамперед Центральному державному архіві вищих органів влади України. Це стосуєтм таких фондів, як Ф. 1062 - Міністерства Земельних Справ Директорії УН Ф. 1429 - Канцелярії Директорії УНР, Ф. 3305 - Міністерства Праці УН! Ф. 3696 - Міністерства Іноземних Справ Директорії УНР. Зазначені фощ містять у собі чималий перелік законів, декретів, декларацій, рішень, постано заяв, меморандумів, нот, різної інформації з актуальних і наболілих пробле тогочасного життя другої УНР. Такі фонди, як Ф. 1075 - Військової Міністерства Української Народної Республіки, Ф. 1076 - Генеральної Секретарства по справах військових Військового Міністерства Українськ Народної Республіки, Ф. 1078 - Головного Управління Генерального Шта£ Української Народної Республіки, дають змогу відтворити військову політш Директорії, організацію і діяльність складного військового організму УНР умовах перманетної війни.

Для більш повної реалізації мети і завдання дисертації автор змушені був також звернутися до інших фондів ЦДАВО, які, хоч і опосередковаї пов’язані з діяльністю Директорії, однак суттєво доповнюють інформацію картину дослідження, дозволяють з різних боків подивитись на деякі проблемі питання, задокументовані у згаданих вище фондах Директорії УНР. Мова йд зокрема, про Ф. 2 - Ради Народних Комісарів Української PCP, Ф. 1216

Міністерства Внутрішніх Справ Української Держави, Ф. 2360 -

Всеукраїнського революційного комітету, Ф. 3266 - Міністерства Праці Центральної Ради. '

Деякі документи було залучено з Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Це зокрема Ф. 57, де зберігаються численні матеріали про діяльність політичних партій в Україні, листування В. Винниченка з ЦК УСДРП щодо основних засад та напрямків військово-політичного курсу Директорії.

Четверту групу джерел становлять друковані часописи політичних, громадських об’єднань, місцевих видань. Це, зокрема, «Вісник літератури, політики й життя», «Нова Рада», «Народна воля», «Робітнича газета», «Последние новости», «Життя Поділля», «Громада», «Селянська громада», «Новий шлях», «Известия ВЦИК», «Рабочий журнал». Дійсно, публікації в періодичній пресі суттєво доповнюють документальну базу, вилучену з архівів. Це дозволяє відтворити весь спектр політичних думок, зробити порівняльний аналіз політичних цілей та уподобань різних груп населення, що були сфокусовані в програмах відповідних партій. Однак автор усвідомлює необхідність критичного підходу у згаданих часописах до фактів та їх трактування.

П'ята група складається з мемуарів учасників і свідків національно-визвольної революції 1917-1920 років, публічних праць прихильників і противників незалежної України. Втім, слід зважати на певний суб’єктивізм та ідеологічну упередженість авторів.

Таким чином, джерельна база дисертації досить об’ємна і дозволяє вирішити її дослідницькі цілі та завдання. Слід зауважити, що деякі документи вперше залучаються до наукового обігу.

У другому розділі - «Розробка військово-політичного курсу Директорії в умовах внутрішньої нестабільності в УНР» - розглядається комплекс проблем, пов’язаних з внутрішнім становищем в Україні в добу Директорії УНР, які тим чи іншим чином впливали на військово-політичний курс цього національно-демократичного органу. Автор акцентує свою увагу на складному процесі вироблення і реалізації певних тактичних і стратегічних орієнтирів у внутрішньодержавному житті УНР. Розкривається роль і місце державних органів влади, політичних партій, груп і течій, окремих прошарків населення у виробленні загальнополітичного клімату в Україні. Більш того, цілеспрямовано визначаються потенційні чинники впливу як на саму Директорію, так і на її військово-політичний курс.

Прийшовши за допомогою зброї до влади, Директорія мала запропонувати свій шлях розвитку, який влаштовував би розділений за різними політичними таборами український народ, згуріував би його довкола ідеї незалежної УНР. Як відомо, сталої програми державного будівництва, зовнішньополітичної орієнтації, військово-політичного курсу Директорія не мала. Вона послуговувалась здебільшого загальними популістськими гаслами, які виникали в надрах впливових українських соціалістичних партій. Згодом

тягар історичної відповідальності за долю народу в умовах перманентне зовнішньої агресії змусив ватажків УНР торувати свій власний шлях д реалізації вироблюваного у пожежному порядку військово-політичного курс; Саме перипетії довкола ідеї так званого «трудового принципу», що бул оригінальним винаходом ліворадикальної частини Директорії «західноєвропейського парламентаризму», складали доволі драматичний фон внутрішньополітичному житті,-який безпосередньо позначався на військове політичному курсі УНР.

Важливим елементом, що також безпосередньо позначався на військове політичній діяльності Директорії, був процес трансформації самого’ цьог органу. Аналіз процесу перетворення Директорії з колегіальної в авторитари державну інституцію засвідчив глибинні зміни в політичних настроях уподобаннях української верхівки. Зазначені процеси мали далекосяжі наслідки у вигляді зміни як самого військово-політичного курсу, так і, врешт розколу серед політичних еліт УНР і З УНР. Інших впливових державне політичних важелів, які б «гасили» надмірні хитання маятника політичног протистояння в країні, не було. Уряд повністю підлягав Директорії, Конгре трудового народу, по суп, був недієздатним.

Втім, незважаючи на значні труднощі об’єктивного і суб’єкгивног хараісгерів, Директорії вдалося в короткий термін сформувати вертикал державних органів влади, попрацювати над законодавчою базою свої перетворень, більіц-менш успішно сформолювати свої тактичні орієнтирі триматися при владі в умовах перманентної війни і агресії з боку Радянське Росії, Польщі, неприхильного ставлення Антанти.

Директорії дісталася у спадщину розорена війною і економічною скрутої країна. До того ж давався взнаки ще з часів імперського минулого Рос комплекс нерозв’язаних питань: русифікація українців, земельна проблем тощо. Україна була аграрною країною, де частка селянства сягала 80%. Саме ві вдалої аграрної реформи залежала подальша доля Директорії, навіть УНІ Директорія, намагаючись вирішити земельне питання на користь «працююче більшості», зробила чимало. Було прийнято низку законів, створено місцеї органи реалізації аграрної політики. Проте бракувало послідовності, політичне волі, а головне - стабільності в державі, адже йшла війна. Директорія жодног разу не змогла поширити свою юрисдикцію на всю територію Україні Важливим для Директорії було і завоювання прихильності українськог пролетаріату, який був здебільшого зрусифікованим. Він міг схилити шальк терезів або на бік української влади, або на бік її ворогів.

У третьому розділі - «Особливості становлення військово-політичног курсу Директорії в умовах зовнішнього тиску на УНР» - відображається склади геополітична ситуація в Європі і навколо України після Першої світової війні розпаду Російської і Австро-Угорської імперій. Крім того, розкривається проце пошуку Директорією місця УНР в геополітичній системі інтересів.

Слід зауважити, що внутрішні і зовнішні чинники впливу на військово-толітичний курс УНР тісно пов’язані між собою причинно-наслідковими ів’язками. ’

Після Першої світової війни формувалась нова структура європейських і ¡вітових відносин. Країни Антанти, перемігпга Німеччину і її союзників, іаходилися біля чергового переділу світу на свою користь. Не встигла Директорія увійти до Києва, як на півдні України без дозволу і попередження української влади висадився окупаційний антантівський десант. Його метою 5уло забезпечення інтересів цього військово-політичного блоку в даній частині Європи, протидія поширенню більшовизму на Захід. Крім того, наприкінці 1918 юку Радянська Росія вдалася до чергової агресії проти другої УНР, аби інищити владу Директорії, встановивши в українських землях так звану іикгатуру пролетаріату у формі радянської влади. На Західній Україні точилася іійна ЗУНР проти Польщі. А з об’єднанням УНР і ЗУНР вона набуває іагальнонаціонального характеру. Отже, з усіх боків УНР була оточена юрогами. Що мала робити за таких обставин Директорія? Які здійснювати сроки? На ці та інші питання і робиться спроба відповісти в цьому розділі.

Антанта мала, принаймні, три причини несприйнятгя Директорії. По-терше, це укладення попереднім соціалістичним урядом Центральної Ради :епаратного миру з німцями. По-друге, Антанта вважала Директорію за ііворадикальне утворення. По-третє, місця незалежній Україні в планах \нтанти не було. Країни-переможниці переймалися проблемою знищення 5ільшовизму і поновлення колишньої Росії. Ліквідація Директорією •етьманського режиму, на який до певної міри ставила Антанта, сплутала їй сарти. Тож треба було докласти титанічних зусиль новому керівництву України ік дипломатичного, так і військового, економічного, державотворчого характеру, щоб змусити своїх ворогів сісти за стіл переговорів з представниками /НР.

Дійсно, згодом Директорія змогла зробити чимало в налагодженні роботи :воєї зовнішньополітичної .служби. Остання повинна була на практиці >еалізовувати державозначущі орієнтири українського керівництва. Саме ними і іизначався відповідний військово-політичний курс Директорії.

В результаті зіткнення різновекторних політичних сил Україна зазнала Спустошливої зовнішньої агресії, яка підтримувалась численними інтиукраїнськими силами в самій країні. Зовнішня агресія стала примусовим ;аталізатором суспільно-політичних процесів у державі. Директорія змушена іула змінювати і корегувати свій військово-політичний курс, що спрямомувався іа захист, обстоювання незалежності і територіальної цілісності держави. Часта міна військово-політичного курсу свідчила про активний пошук Україною :вого місця в геополітичній системі інтересів. Результатом цих пошуків і уперечок в середині української верхівки були спроби зорієнтувати військово-юлітичний курс держави то на більшовиків, то на Антанту, то на Польщу.

У четвертому розділі - «Військово-політичні аспекти реформування Ібройних Сил УНР» - розглядається низка питань як військового будівництва в

добу Директорії, так і проблем, пов’язаних з політичним статусом Армії УНР і державі і суспільстві.

За обставин ворожого оточення, неможливості отримати допомогу вії світового співтовариства у боротьбі за незалежність українці змушені булі розраховувати на власні сили. Захистити державу і народ могла тільки власні боєздатна армія. В процесі формування власного війська, який почався вже пі; час повстання проти П. Скоропадського, Директорія враховувала позитивниі досвід і недоліки своїх попередників. Військове будівництво за другої УНР коли з низки розрізнених загонів було утворено справжню Армію, відрізнялосі від попередників комплексним підходом у розв’язанні специфічних військовії; проблем. Воно мало свою етапність, під час якої вирішувались ті чи інші цілі.

За короткий термін керівництво країни утворило необхідну законодавчу базу армійської реформи, реорганізувало вище командування, сформувало різн роди військ, структурні підрозділи допоміжного характеру, визначило базов армійські одиниці тощо. Крім того, за Директорії знайшли своє втіленю проблеми соціального захисту військовослужбовців і їх сімей.

Автор зосередив свою увагу не тільки на актуальних аспектах військовоп будівництва. Розгляд окремих моментів військового будівництва Директорієк знадобився, аби крізь їх призму показати вирішення нею цілої низки суспільно політичних питань, що стосувались Армії. З ними стикалися і Центральна Рада і Гетьманат. Це такі питання, як роль і місце Армії в державі під час революції захоплення влади; політичний статус Збройних Сил доби другої УНР; проблем: політизації Армії; зовнішні і внутрішні функції Армії в Україні; принципі будівництва Збройних Сил УНР; визначення суспільної цінності Армії визначення суспільно-політичної і соціально-економічної основи українсько« війська.

Дійсно, Армія УНР була соціальним інститутом зі своїми специфічним! нормами, що регламентують усі боки його життя. Вона до певної міри замкнут; цілісна структура, але не ізольована від суспільства. Був очевидним вплиі суспільства на військо і навпаки.

У розділі визначаються і аналізуються такі наріжні для військово політичної діяльності Директорії поняття, як оборонна і військова політика Оборонна політика, як і належить, була елементом більш всеохоплюючим, ній поняття «військова політика». Військова політика має свою структуру, тому щ< вона є системною єдністю певних поглядів, відповідних їм суспільних відносин скріплюючих і регулюючих їх соціальних інституцій. На прикладі військово політичних аспектів реформування Збройних Сил УНР було показано, ще військова політика Директорії була органічним сплавом теорії і практики.

Військова політика Директорії була одним із специфічних напрямків з системі загальнодержавної політики. Військова політика, як наріжний елемеїг військово-політичного курсу УНР, до певної міри обумовлювала цей курс Військово-політична діяльність Директорії за тих конкретно-історични? обставин складалась із стратегії і тактики водночас.

Висновки. Прихід Директорії до влади в Україні збройним шляхом наприкінці 1918 року був об’єктивно обумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917-1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни. Директорія була утворена провідниками УНС з метою організації повстання проти П. Скоропадського, але вона не мала чіткої програми державотворення. З перемогою Директорії і відновленням УНР ішов процес реставрації просоціалістичного, на відміну від щойно ліквідованого консервативного, курсу розбудови української державності. Отже, соціалісти черговий раз отримали історичний шанс реалізувати не тільки свої ідеологічні постулати, а й розв’язати споконвічне питання щодо забезпечення умов існування власного народу в незалежній державі. Саме боротьба між такими принциповими категоріями, як «соціалістичний лад за будь-яку ціну» і «суверенна держава як самодостатня мета», складали трагічний елемент у наполегливих,, інколи відчайдушних, проте, на жаль, мало ефективних пошуках ватажками Директорії власного військово-політичного та соціально-економічного курсу. А винахід компромісного «трудового принципу» як моделі суспільно-політичного розвитку України слід розглядати тупиковим напрямком, який запропонували країні її провідники. Він об’єктивно вів до втрати самостійності УНР.

Одним із провідних факторів, що відбивався на військово-політичному курсі Директорії, була наявність гострих суперечок у складі цього державного органу. З одного боку - ліворадикальне крило на чолі з В. Винниченком, з другого - більш помірковане угрупування С. Петлюри. Між ними розгорілася боротьба за опрацювання і практичне втілення того військово-політичного курсу, який ці дві «партії» вважали за тих умов найбільш оптимальним.

Коли С. Петлюра за об'єктивних причин біля керма держави змінив свого опонента В. Винниченка, змінився і військово-політичний курс УНР. У внутрішній політиці ця подія позначилась низкою урядових криз, а головне -поступовою трансформацією політики «трудового принципу» і прийняттям на озброєння ідей «європейського парламентаризму». У зовнішній політиці -перехід від так званого «нейтралітету» УНР у боротьбі між Аіггантою і Радянською Росією до активних кроків назустріч вимогам західних країн.

Одним із визначальних чинників суспільно-політичного життя в Україні доби Директорії було домінування і нав’язування українцям чужої, привнесеної ззовні культурно-політичної моделі розвитку. Мова йде про багатовікову відсутність української державності і пов’язані з цим негативні наслідки для українського народу. Надзвичайної гостроти набувало питання прихильності до Директорії таких рухливих і визначаючих політичний клімат у державі прошарків, як селянство і робітничий клас. Директорія, усвідомлюючи актуальність згаданої проблеми, намагалася докладати максимальних зусиль, аби задовольнити економічні, політичні, культурні потреби цих верств суспільства. На жаль, влада за умов економічного та політичного хаосу, що був спричинений зовнішньою агресією, не змогла збалансовано запровадити

намічені нею численні законодавчі кроки, перетворивши теорію у практи1 реальність. Цим, звісно, негайно ж скористалися вороги УНР.

У добу Директорії українські землі, стали перехрестям геополітичь інтересів протилежних сил і блоків. Тут змагалися, зазіхаючи на українс природні і людські ресурси, Радянська Росія і Антанта зі своїми союзникан Розклад політичного пасьянсу в світі змушував українство знаходити ті центри політичного тяжіння, які б допомогли закріпити здобутки націонали революції. Активне опрацювання свого військово-політичного кур призводило до частих коригувань, навіть кардинальних його змін. Одн післявоєнна архітектура Європи складалась без урахування державотворч прагнень українців.

Знаходячись у стані перманентної війни, під загрозою фізично знищення УНР і самої влади Директорії, остання приділяла значну ува створенню власних Збройних Сил, які були б покликані захистити українсь; державність. Процес їх утворення почався з повстання проти Гетьмана і і припинявся аж до кінця національно-визвольних змагань. Директор незважаючи на постійний брак озброєнь, продовольства, одягу тощо, вдалої створити реальне боєздатне військо.

Влада вирішувала паралельно триєдине завдання: військове будівництв військово-політичні аспекти функціонування Армії, соціальний захист вояків членів їх сімей. Чільне місце посідали військово-політичні аспекти житі Збройних Сил УНР. Треба було запобігти в умовах гострої боротьби за влах політизації війська, в той же час створити законодавче поле, яке дозволило останньому, як одному з провідних соціальних інститутів, посісти належіі місце в суспільстві і країні. Керівництво держави шукало оптимальног політичного статусу Армії як стабілізуючого чинника суспільно-політичног життя УНР.

Говорячи про військово-політичний курс Директорії, слід зауважити, щ його концептуальні засади досить часто формувались невиважено, бе урахування і планування чітких стратегічних загальнодержавних пріоритетів, виникали як запізніла реакція на той чи інший військово-політичний момент. Ц зводило ефективність діяльності Директорії в цій царині до мінімальної і давалі зайві козирі ворогам УНР. Однак за обставин зовнішнього ворожого оточення внутрішньої контрреволюції Директорії вдалося зробити чимало, розбудовуючі за своїм розумінням українську державність, яка, на жаль, не змогла об’єднаті довкола цієї високої ідеї роздерте протиріччями і ворожнечею українські суспільство, не змогла посісти гідного місця в геополітичній системі Європи.

Список опублікованих праць дисертанта з досліджуваної проблеми

І.Яцюк М.В. Деякі юридичні аспекти розбудови Арміі УНР добі Директорії (жовтень 1918 - грудень 1919 рр.). // Вісник Харківськогс університету. № 401. Історія України. - Харків: Основа, 1998. - С. 67 - 77 (0,6 др. арк.). '

2. Яцюк М.В. «Українське питання» на Паризькій Мирній Конференції

1919 року. // Вісник Харківського державного університету. № 442. Історія України. - Харків: Видавничий центр ХДУ, 1999. - С. 104 - 110 (0,5 др. арк.).

3.Яцюк М.В. Пошук Директорією зовнішніх союзників у боротьбі за незалежність УНР (1918 - 1920 pp.). // Схід. - 1999. - №7 (31). - С. 29 - 33 (0,4 др. арк.).

4. Яцюк М.В. Директорія УНР: українська державність між молотом і ковадлом історії. - Панорама. - 1995. - № 40.

5. Яцюк М.В. Вбивство Симона Петлюри.- Панорама. - 1995. - № 49-50; 1996. - № 9.

6. Яцюк М.В. Українсько-польський договір 1920 року // Тези XXVIII наукової конференції викладачів, аспірантів і співробітників Харківської державної академії міського господарства. - Харків: Сектор оперативної поліграфії ЮЦ ХДАМГ, 1996. - С. 68 ( 0,1 др. арк.).

7. ЯцюкМ.В. Дипломатія Директорії УНР щодо Угорщини в 19191920 pp. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Матеріали 49-ї студентської наукової конференції ХДУ,- Харків: Акта, 1997,- С.49 (0,1 др.арк.).

Яцюк М.В. Військово-політична діяльність Директорії УНР ( 1918 -

1920 pp. ). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - історія України. - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2000. *

В дисертації вперше комплексно вивчається процес військово-політичної діяльності Директорії УНР. Основним завданням військово-політичної діяльності Директорії було забезпечення життєздатності політичного режиму цього національно-демократачного органу, поглиблення української національно-визвольної революції, пошук УНР свого місця в геополітичній системі інтересів після Першої світової війни. Під військово-політичною діяльністю керівництва другої УНР слід мати на увазі цілу низку військових, дипломатичних, державотворчих, економічних та інших кроків у зазначений період в умовах перманентної зовнішньої агресії і внутрішньої контрреволюції.

В роботі розглядається практична діяльність Директорії в згаданих царинах суспільно-політичного життя України. Зроблено висновки і узагальнення щодо здобутків і прорахунків Директорії УНР. Основні положення дисертації викладено у трьох наукових статтях фахових видань.

Ключові слова: військово-політична діяльність, Директорія, Українська Народна республіка, національно-визвольна революція.

Yatsyuk M.V. Military and Political Activities of UPR Directory (1918 -1920 ). - Manuscript.

Dissertation for Scientific Degree of Candidate of Scienec (History), Speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Kharkiv National University named after V.N. Karazin, Kharkiv, 2000.

A dissertation (manuscript) is submitted for defense, its principal findings beii described in 3 scientific articles. The work is the first comprehensive study of tl process of military political activities of UPR Directory. The main task of milita political activities of the Directoiy was struggle for survival of political regime of th national democratic formation, deepening of Ukrainian national liberation revolutio search of the place for UPR in geopolitical system of interests after World War On Military political activities by the leadership of the Second UPR means a whole set i military, diplomatic, state-building, economic and other steps at this period under tl pressure of permanent external aggression and internal counter-revolution.

The work discusses practical deeds of the Directory in mentioned areas of soci; and political life of Ukraine.

Key words: military political activities, Directory, Ukrainian People’s Republic national liberation revolution.

Яцюк H.B. Военно-политическая деятельность Директории УН1 ( 1918 - 1920 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических нау по специальности 07.00.01.- история Украины. - Харьковский национальны! университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2000.

В диссертации впервые комплексно изучается процесс военно политической деятельности Директории УНР, основные положения которой изложены в 3-х научных статьях.

Директория как национально-демократический орган была сформирована оппозиционным П. Скоропадскому УНС 14 ноября 1918 года. Она возглавила вооруженное восстание против Гетмана, которого обвинила во многих политических и экономических просчетах. С приходом к власти Директории в декабре 1918 года в Украине начинается третий этап национальноосвободительной революции.

Одним из приоритетов Директории УНР была ее военно-политическая деятельность. В диссертации подчеркивается, что основной задачей военнополитической деятельности Директории было обеспечение жизнеспособности политического режима этого национально-демократического органа, углубление процессов Украинской революции, поиск УНР своего места в геополитической системе интересов после Первой мировой войны. Под военнополитической деятельностью руководства второй УНР следует понимать комплекс военных, дипломатических, экономических и ряда других шагов, в том числе шагов государственного строительства в исследуемый период, которые предпринимались в условиях перманентной внешней агрессии и внутренней контрреволюции.

На военно-политическую деятельность Директории УНР оказывали существенное влияние внутренние и внешние факторы воздействия. Они выступали политическим катализатором, который и спровоцировал поражение Директории. В диссертации обращается особое внимание на своеобразную стратификацию украинского общества, которая влияла на соотношение

политических сил в УНР. Подчеркивается, что основной массой населения Украины было крестьянство. Вместе с русифицированным пролетариатом Украины оно составляло достаточно подвижную и влиятельную в общественнополитическом аспекте силу. В этой связи актуальными для лидеров Директории были вопросы социально-экономической направленности, успешное решение которых привлекло бы на сторону украинской власти упомянутые слои населения.

Военно-политическая деятельность Директории УНР во многом зависела от влияния ведущих украинских партий социалистического толка. Они всячески стремились подчинить внутреннюю и внешнюю политику Директории своим программным целям. Борьба между теоретически неопределенным принципом «трудовых рад» и европейской моделью парламентаризма составляли трагическую развязку поиска собственного военно-политического курса Директории в условиях перманентной войны.

В диссертации исследуется соотношение внутренних и внешних факторов влияния на военно-политический курс страны в конкретно-исторический период создания новой послевоенной архитектуры мира, доминирующее место в котором занимала Антанта. Украина стала перекрестком столкновения разновекторных геополитических интересов Антанты, её союзников, «белых» и большевистской России. В работе подчеркивается, что именно внешние силы, враждебные УНР, спровоцировали военную агрессию против неё с целью захвата территории, людских и материальных ресурсов. Перманентная война Директории против многочисленных врагов стала основным фактором многих общественно-политических и социально-экономических процессов в соборной Украине.

Военно-политическая деятельность Директории УНР в упомянутых общественной и государственной сферах являлась жизненно важной. Она дает возможность изучить разностороннюю стратегию и тактику украинского руководства с 1918 по 1920 годы, когда окончательно решалась судьба государственности второй УНР, а также успех украинской национальноосвободительной революции.

Ключевые слова: военно-политическая деятельность, Директория, Украинская Народная Республика, национально-освободительная революция.